Реферат на тему:

З історії природозаповідної справи

ПЛАН

1. Об’єктивні передумови зародження природоохоронного руху.

2. Становлення та основні етапи розвитку природозаповідної справи в
Україні.

3. Хронологія формування основних категорій природно-заповідних
територій та об’єктів в Україні.

З розвитком культури наприкінці ХІХ століття в Західній Європі
зароджуються мотиви охорони ландшафтів, природних пам’яток на науковій
основі.

Найбільш активними пропагандистами руху були німецький природоохоронник
Гуго Конвенц і швейцарський зоолог Пауль Саразін, які виступали в пресі,
публікували книги, мандрували.

1864 рік вважається роком заснування одного із перших заповідних
об’єктів — Йосемітського нац. парку (США), який успішно функціонує до
сьогоднішнього дня.

У 1910 році Швейцарське товариство охорони природи запропонувало
використовувати національні парки в тому числі для вирішення наукових
питань.

Наприкінці ХІХ століття хвиля природозаповідання проникає в східну
Європу, де ідеї природозаповідання отримують свої нові якості. Так В.В.
Докучаєв розвиває ідею про створення наукової станції на базі
заповідного об’єкту. Херсонський ботанік І. Г. Пачоський (1910) розробив
програму наукової діяльності стаціонарних ботанічних станцій, відмітивши
важливість багаторічних спостережень. Доцент Харківського університету
В. І. Талієв вперше наголошує на необхідність формування мережі
заповідних об’єктів на основі історико-географічного підходу. Йому
належать такі слова: “Краса природи має власну вищу цінність; вона
повинна бути збережена незалежно від вузькопрактичних завдань; красивий
ландшафт, мальовнича дорога, багатий спогадами обрив є таким же
національним багатством в області духовної культури, як мінеральні
ресурси — в області матеріальної культури.”

Яскравим виразником етико-естетичного призначення заповідників був
відомий російський ентомолог А. П. Семенов-Тянь-Шанський. Він писав, що
”…вільна природа є великий естетичний музей, необхідний для нашої
подальшої освіти і розумового розвитку, який дає нам нічим не заміниму
естетичну насолоду, возвеличуючи наші душі… Створюючи і поважаючи
закони всякого розумного співжиття, ми не можемо не розуміти, що на
земній поверхні має вище право вільного існування всяк на ній живучий “.

Перші паростки заповідної справи в Україні припадають також на кінець
ХІХ століття. Якщо аналізувати історичні події в границях сучасної
Української держави, то першим заповідним об’єктом необхідно вважати
заказник, який був організований на західноукраїнських землях меценатом
науки, орнітологом, знатоком природи графом В. Дзедушицьким в 1886 році.
Буковий ліс на площі 20 га. біля с. Пеняки Бродівського повіту
Тернопільського воєводства названий автором як “ Пам’ятка Пеняцька “.
Знаменитий заповідник “ Асканія-Нова “ став охоронятися з 1889 року, а в
1887 році там були створені зоологічний і ботанічний парки, в 1898 році
відкритий природничий музей.

На початку ХХ століття в українських землях природозаповідною справою
займається ціла низка державних установ наукових і громадських
організацій і товариств :

— Товариство Подільських природодослідників і любителів природи ;

— Хортицьке товариство збережувачів природи ;

— Кримське товариство природодослідників і любителів природи ;

— Миколаївське товариство любителів природи ;

— Харківське товариство любителів природи ;

— Полтавський природо-заповідний музей ;

— Київський природоохоронний комітет ;

— природничий відділ Українського наукового товариства ;

Признаним лідером заповідної справи в Україні з 1910 по 1918 роки був
харківський ботанік В.І. Талієв — голова Харківського товариства
любителів природи. Активними природозахисниками виступають: проф. П.А.
Тутковський, В. Ніколаєв, А. Яната, К. Залєсський, І. Фалєєв.

На західноукраїнських землях активно співпрацюють в природозаповідній
справі Міністерства землеробства та освіти Австро-Угорщини, Польське
товариство природодослідників ім. М. Коперника, Галицьке лісове
товариство.

Наступним важливим періодом становлення заповідної справи в Україні
необхідно вважати 20-ті роки ХХ століття, так як на початку 30-х в
радянській Україні почались масові репресії, в тому числі серед
провідних природодослідників. На відміну в західноукраїнських землях “
заповідний ренесанс “ продовжується по суті до початку ІІ світової
війни.

В 20-ті роки в радянській Україні створені такі заповідники та їх
філіали: Конча-Заспа (1923), Кримський (1923), Канівський (1923),
Хомутовський степ (1926), Кам’яні могили (1927), Михайлівська цілина
(1928), масиви Чорноморського (1928).

Провідними поборниками заповідної справи в цей період були:

— І. Фалєєв (перший директор заповідника Конча-Заспа),

— В.Пузанов (голова природоохоронної комісії Кримського товариства
дослідників і любителів природи),

— М. Говриленко (зав. відділом природи Полтавського краєзнавчого музею).

В 1926 році з’являється перший законодавчий документ по заповідній
справі “ Положення про пам’ятки культури і природи “, яким
встановлюються правила створення, охорони, утримання, дослідження і
пропаганди заповідних об’єктів.

В 1928 році створюється Український комітет охорони пам’ятників природи.
На початку 30-х років в Україні був опублікований реєстр заповідних
об’єктів М. Шаліти, згідно якого нараховувалось 125 пам’яток природи.

В 1929 році УКОПП підготував перший перспективний план створення на
Україні державних заповідників, 12 з яких планувалось відкрити в
найближчі 5 років. Однак жоден з них так і не був створений.

Після розпаду Австро-Угорщини західноукраїнські землі відійшли до
Польщі, Чехословаччини і Румунії. Однак бурхливий розвиток заповідної
справи продовжується. Активно працюють на Галичині польські вчені, члени
комісії по охороні природи В.Шафер, Б.Павловський, С.Соколовський, М.
Роціборський, Е. Волощак; чеські — А.Златник, К.Домін, А. Гілітцер, М.
Дейл.

На початку 20-х років В.Шафер добивається від польського Міністерства
лісів створення резервату Чорногора, розширеного і реорганізованого в
кінці 20-х років в Чорногорський національний парк.

З середини 20-х років заповіданням природних об’єктів на Галичині стали
займатися і західноукраїнські вчені.

В 1926 році фізіографічна комісія Наукового товариства ім. Т.Шевченка у
Львові пропонує створити резервати на Косовій і Чортовій горі.

На початку 30-х років на Галичині діють два центри по створенню
природних заповідних об’єктів. Один -польський, на чолі з В. Шафером, Б.
Павловським, С. Вердаком і активістами Польської комісії, розробляє
проекти створення природних резерватів на землях Міністерства лісів
Польщі. Другий — український, на чолі з біологами і лісоводами
В.Левицьким, В. Бригідером, Б. Лучаківським, О.Мріц, Е.Чайковським, Б.
П’ясецьким, О.Мельником, М.Мельником, організовує резервати на землях
Української греко-католицької церкви.

В 1935 році митрополит А.Шептицький, почесний член НТШ у Львові,
затвердив перший на своїх землях кедровий заказник у Горганах.

В 1935 році відбувся 5 з’їзд природодослідників і лікарів у Львові, а в
1936 році — природоохоронна конференція, які надали поштовх розвитку
природозаповідної справи Галичини.

В 1936 році А.Шептицький затвердив степовий заказник на Чортовій горі
поблизу Рогатина, а також на Косовій горі біля Бовшева. В тому ж році на
землях метрополії появився Український парк природи на площі 18 км2.
(Горгани). В 1937 році церква зобов’язувала охороняти всі вікові дерева
на території церков.

Природоохоронна комісія НТШ на чолі з О.Мріц підготувала проекти
створення на землях метрополії ряду резерватів.

В Закарпатті зусиллями чеських ботаніків А. Златника, А. Гілітцера, до
1932 року заповідними стали 11 об’єктів, а в 1936 році їх нараховувалось
35.

В 1933 році на Буковині нараховувалось 3 заповідних об’єктів, понад 11
на Волині.

Таким чином, станом на 1939 рік в західноукраїнських землях охоронялось
120 об’єктів, серед яких: 2 природні парки, 118 резерватів.

Ряд заповідних об’єктів були створені в 1940-41 роках на
західноукраїнських землях: Львівщині — 13, Тернопільщині — 7,
Станіславщині — 1, Рівненщині — 1.Однак в 1951 році всі вони були
реорганізовані.

В військовий період 1941-1945 рр. заповідному господарству України
нанесені збитки в розмірі сотень мільйонів рублів. Зруйновані садиби,
вирубані, спалені лісові масиви, відстріляні і вивезені рідкісні
тварини.

В повоєнний період розвитку природозаповідання доцільно відмітити ряд
етапів:

(1944-1950) – відродження природозаповідання;

(1951-1970) – протиречиві природоохоронні заходи;

(1970-1980) – десятиріччя “застою”;

(1980-1990) – формування каркасу екологічної мережі;

(1991-2000) – природозаповідання у відповідності до закону “Про охорону
навколишнього природного середовища”;

(2000-2015) – формування національної екологічної мережі України у
відповідності до національної програми.

Повоєнні роки відмічені різким ростом природоохоронної і розвитку
заповідної справи. Розширюються території державних заповідників.
Відновлено головне управління по заповідниках як провідна управлінська
структура природозаповідання. В 1946 році затверджено перше Положення
про державні заповідники і пам’ятки природи, виходить урядова постанова
“Про хід відновлення державних заповідників УРСР”. В 1949 році вийшла
урядова постанова “Про охорону природи на території Української РСР”,
згідно якої заборонялось розорювати цілинні землі, вирубувати вікові
дерева (перша спроба резервування територій під заповідання). В цей
період академік П.С. Погребняк піднімає питання про створення 11 нових
лісових заповідників, серед яких Чорний ліс (Кіровоградська область),
Чонобильський (Київська область), Буковинський (Чернівецька область),
Костопільський (Рівненська область), Сатанівський (Хмельницька область)
та інші. В той же час частина заповідників закривається для будівництва
дач, санаторіїв, будинків відпочинку. Частина заповідників була
переведена у мисливські господарства.

Станом на 1.01.1951 року в Україні нараховувалось 12 державних природних
заповідників на площі 54384 тис. га: Кримський, Канівський, Гористе,
Устинівка, Тростянець, Хомутівський степ, Чорноморський,
Азово-Сиваський, Михайлівська цілина, Стрільцівський степ, Веселі
Боковеньки, Софіївка.

На початку 50-х Рада Міністрів СРСР прийняла постанову “Про покращення
роботи в заповідниках”, згідно якої почались перевірки діяльності
заповідників і частина з них передана господарським структурам. Зокрема:
Гомольшанський ліс (Харкіська область), Білосарайська коса (Донецька
область), Шутроминці і Глоди (Тернопільська область), частини
Чорноморського і Азово-Сиваського заповідників. Літом 1957 року комісією
охорони природи АН СРСР під керівництвом член-кореспондента АН Є.М.
Лавренка підготовлений перспективний план географічної мережі
заповідників СРСР (Додаток 1.).

В 1958 році Президія АН УРСР прийняла постанову “Про раціональну мережу
заповідників в Українські РСР”.

В 1960 році Верховною Радою прийнятий закон “Про охорону природи УРСР”
(доповнений в 1964 році).

В 1960 році 76 парків були взяті під охорону.

В 1961 році по заповідниках нанесений другий удар. Визрівала ідея
скорочення заповідників з метою їх впорядкування. Станом на 1.01.1962
року в Україні нараховувалось 2 державні природні заповідники:
Чорноморський і Український степовий загальною площею 14286 га.

В 1964 році заповідна справа в Україні досягла найгірших показників.
Площа під заповідними територіями становила 0,02% території України.

В 1967 році в Україні створений позавідомчий природоохоронний орган –
Держкомітет по охороні природи при Кабінеті Міністрів УРСР.

В 1968 році за рішенням Кабінету Міністрів УРСР створено 4 нових
заповідники: Поліський, Луганський, Карпатський, і відновлений
Канівський. Станом на 1.01.1969 року в Україні функціонувало 6 державних
природних заповідників на площі 45689 гектарів.

Початок нового десятиліття відмічений прийнятої в Стокгольмі міжнародною
природоохоронною програмою “Людина і біосфера”, згідно якої
передбачалось створення мережі біосферних заповідників з метою
започаткування системи глобального фонового моніторингу.

В 1970 році Держкомрада УРСР підготовила проект постанови уряду “Про
заходи по розширенню державних заповідників і покращення заповідної
справи в УРСР”. Передбачалось створити перспективну мережу заповідників
на 1970-1980 рр., яка складалась із 25 об’єктів. В 1972 році затверджена
“Класифікація заповідних та інших територій УРСР, які охороняються
державою”, що дало можливість систематизувати заповідні території та
об’єкти. Починаючи з 1972 року ведеться розширення мережі ПЗТ. В жовтні
1974 року затверджено 98 республіканських заказників на площі 112,1 тис.
га. В цьому ж році затверджуються охоронні зони навколо існуючих
державних заповідників.

В другій половині 70-х років в Україні під впливом міжнародних
природоохоронних організацій прийнято ряд урядових постанов по
заповідній справі:

1976р. – ”Про заходи щодо посиленої охорони водоболотних угідь“;

1979р. — “Про заходи по збереженню природних умов болотних масивів”.

В зв’язку зі створенням ”Червоної книги Української РСР” науковими
природоохоронними органами, за участю широкої громадськості проведена
значна робота по виявленню і заповіданню ділянок з рідкісними і
зникаючими видами.

В серпні 1978 року створено ще 16 республіканських заказників на площі
10,3 тис. га. В лютому 1980 року уряд затвердив ще 35 нових заказників
республіканського значення.

На початку 80-х років в Україні розроблена концепція формування мережі
природних національних парків (ПНП). В цьому ж році створений перший в
Україні Карпатський ПНП. В 1980 році створений державний заповідник
“Медобори” з філіалом “Кременецькі гори” площею 10 тис. га. В 80-ті роки
в Україні статус біосферних заповідників отримали: “Асканія-Нова”,
Чорноморський.

В 1983 році створені ще два природні національні парки: Шацький на
вододілі р. Західний Буг і р. Прип’яті в районі Шацьких озер та
Синевірський, створений в західній частині Вододільних Горган в
верхів’ях р. Ріки і Теребля, де на висоті 989 метрів розташоване озеро
Синевір.

В 1983 році урядом республіки затверджена класифікація територій і
об’єктів природно-заповідного фонду УРСР. Організовані заповідники
Карадазький, Дунайські плавні, Розточчя; розширені території
Чорноморського, Карпатського і Канівського державних заповідників.

Станом на 1.01.1988 року в Україні нараховувалось 12 державних
заповідників, 3 природні національні парки, 1577 заказників, 642
пам’ятки природи, 13 ботанічних садів, 17 дендрологічних парків та 6
зоологічних парків, 499 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, 559
заповідних урочищ. Загальна площа зайнята заповідними територіями та
об’єктами складала 1123436,7 гектарів.

Період 90-х років ознаменований розвитком мережі ПЗТ в умовах незалежної
України.

В 1992 році затверджена нова категорія природозаповідних об’єктів –
регіональний ландшафтний парк. Перший в Україні регіональний ландшафтний
парк в межах території Тернопільської області “Дністровський каньйон”
був створений ще у 1990 році. В період 90-х років в Україні створені
заповідники: Єланецький степ (1996), Горгани (1996), Казантипський
(1998), Опукський (1998).

В період з 1993 по 1998 роки засновані п’ять природних національних
парків, серед яких: Азово-Сиваський (1993), Вижницький (1995),
Подільські Товтри (1996), Святі Гори (1997) і Яворівський (1998).

На 1.01.2000 року під природними національними парками зайнято 600 тис.
га земель, під природними заповідниками – 160 тис. га. Під біосферними
заповідниками 212 тис. га, під іншими категоріями природно-заповідного
фонду зайнято 1427 тис. га. Таким чином під заповідними об’єктами в
Україні знаходиться 3,95% загальної території.

В вересні 2000 року Верховною Радою України прийнятий закон “Про
загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі
України на 2000-2015 роки”. Згідно закону передбачається розвиток
національної екологічної мережі, основу якої складають об’єкти
природно-заповідного фонду. До 2015 року планується створення заповідних
територій та об’єктів на площі 6275 тис. га, що складатиме 10,3%
території України.

Література:

Андриенко Т.Л.,Попович С.Ю.,Шеляг-Сосонко Ю.Р. Полесский государственный
заповедник. Растительный мир. Київ: Наукова думка, 1986,208с.

Андрієнко Т.Л.,Якушина Л.А. Види занесені до “Червоної книги Украйнської
РСР” у флорі заповідників республіки//Український ботанічний журнал,
1989, 46, N2,с. 77-80.

Барна М.М., Царик Л.П., Черняк В.М. Голицький ботаніко-ентомологічний
заказник загальнодержавного значення. Тернопіль, Лілея. 1997. 62с.

Биосферные заповедники и глобальный мониторинг окружающей среды//Итоги
науки и техники:Охрана природы и воспроизводство природных
ресурсов.М.:ВИНИТИ,1983,т.14 -197с.

Бобров Р.В. Все о национальных парках. М.:Молодая Гвардия,1987,224с.

БорейкоВ.Е.История заповедного дела в Украине.К.:1995,183с.

Генетические ресурсы растений и животных Украинской ССР.К.:Наукова
думка,1986,209 с.

Дидух Я.П. Шеляг-Сосонко Ю.Р. Карпатский государственный заповедник.
Растительный мир.К.:Наукова думка,1982,150с.

Закон України “Про загальнодержавну програму формування національної
екологічної мережі україни на 2000-2015 роки”. Київ, 2000.

Заповедники Украины и Молдавии/Заповедники СССР.М.:Мысль,1987, 272с.

Зеленая книга Украинской ССР.К.:Наукова думка,1987,216с.

Итоги и перспективы развития заповедного дела в СССР.М.:Наука,1986,206с.

Кожевников Г.А. Как вести научную работу в заповедниках//Охрана
природы,1928,N2 с.12-19.

Криницький А.М. Проблемы заповедного дела. М.:Лесн.пр-ть,1989,192с.

Корчемний В.Г. Хоростківський дендропарк:путівник. Львів, Каменяр. 1988.
38с.

Кондратюк Е.Н., Бурда Р.И., Чуприна Т.Т., Хомяков Н.Т. Луганский
государственный заповедник. Растительный мир.К.:Наукова думка,1988,187с.

Мазинг В.В. Уровни экологического образования//Экологическое образование
и воспитание в СССР.М.:Из-во Моск. ун-та, 1987,с.3-4.

Николаевский А.Г. Национальные парки. М.:Агропромиздат,1985,190с.

Особо охраняемые природные територии мира. М.:Агропромиздат,1985,312с.

Перспективная сеть заповедных объектов Украины. К.:Наукова
думка,1987,292с.

Підоплічко І.Г., Федоренко А.П. Заповідники Української РСР. Київ,
Урожай. 1967.

Природно-заповідний фонд Української РСР. К.:Урожай,1986,224с.

Природно-заповідний фонд України загальнодержавного значення. Довідник.
Київ. 1999. 240с.

Природохранные геосистемы//Геоэкологические принципы проектирования
природо-технических геосистем.М.:ИГАИ СССР,1987,с.246-271.

Реймерс Н.Ф. Словарь-справочник по экологии. М., 1991.

Справочник по заповедному делу (Ред. А.М.Гродзинський) К.:Урожай, 1888,
168с.

Сады, парки и заповедники Украинской СССР.К.:Будівєльник,1985,168с.

Стойко С.М., Трибун П. Національні парки та заповідники Гуцульщини, їх
значення для збереження природної культурної та історичної
спадщини\Історія Гуцульщини. Т.4. Львів, Логос. 1999. 93-122с.

СтойкоС.М., ТасєнкевичЛ.О., МілкінаЛ.І. та інш. Флора і рослинність
Карпатського заповідника.К.: Наукова думка,1982,220с.

ФилоновК.П., НухимовскаяЮ.Д. Летопись природы в заповедниках СССР.М.:
Наука,1985,143с.

Царик Л.П. Природні заповідні території. Тернопіль 1998. 60с.

Чайковський М.П. Памcятки природи Тернопільщини. Львів, Каменяр. 1977.
80с.

Червона книга Української РСР.К.:Наукова думка, 1980,404с.

Шеляг-Сосонко Ю.Р., Дидух Я.П. Ялтинский горно-лесной государственній
заповедник.К.:Наукова думка, 1980, 184с.

Шеляг-Сосонко Ю.Р., Дидух Я.П., Молчанов Е.Ф. Государственній заповедник
“Мыс Мартьян”. К.: Наукова думка, 1985, 256с.

Шеляг-Сосонко Ю.Р., Дубинина Д.В. Государственный заповедник “Дунайские
плавни”. К.:Наукова думка,1984,286с.

ЯщенкоП.Т. и др. Природные национальные парки Украины. Львов, Вища
школа,1988,117с.

Основи екологічних знань /ред.В.І.Поліщук, Л.П.Царик/, Тернопіль,
“Тернопіль”,1994 с 157-160.

State of environment in Ukraine for 1998. National report. Kyiv 1999.,
192s.

Похожие записи