К О Н Т Р О Л Ь Н А Р О Б О Т А

на тему:

Управління природокористуванням

П Л А Н

1. СУЧАСНІ МАСШТАБИ ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ЇЇ
ОХОРОНИ

2. ПОНЯТТЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ І
СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

3. ЗАВДАННЯ НАУКИ «ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ»

4. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

5. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКО-РИСТУВАННЯМ

6. МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ

1. СУЧАСНІ МАСШТАБИ ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ
ЇЇ ОХОРОНИ

Виникнення науки економіки природокористування є об’єктивним і
закономірним явищем, оскільки людство стоїть на порозі екологічної
кризи. За кордоном це зрозуміли набагато швидше, і зараз у США на
збереження природи витрачається на рік до 80 млрд дол. при тому, що в
Агентстві з охорони навколишнього середовища. США працює всього -15 тис.
службовців, а річний бюджет агентства — 5 млрд. дол.

Сьогодні, роблячи перші кроки у розв’язанні екологічних проблем, ми
тільки починаємо спиратись на наукові засади. Кроки ці ще досить
непевні, бракує досвіду роботи на відповідному рівні. Гальмує процес
екологічна безграмотність спеціалістів, особливо в сільському
господарстві.

Оволодіння знаннями з економіки природокористування передбачає
відповідну підготовку як із цілої низки технологічних дисциплін
(рослинництво, тваринництво, агрохімія, механізація сільського
господарства та ін.), так і економічних (економіка сільського
господарства, організація діяльності сільськогосподарських підприємств,
економічний аналіз, наукова організація праці та управління).

Взаємовідносини суспільства і природи полягають у тому, що фактори
економічного зростання — трудові ресурси, засоби виробництва і природні
ресурси — у комплексі використовуються суспільством для розвитку
виробництва. Питання взаємовідносин суспільства і природи та
використання природних ресурсів стають дедалі актуальнішими. І це
зрозуміло, бо, з розвитком виробництва вилучаються все нові багатства
природи, зростає вартість сировини, збільшується кількість відходів, що
викидаються у навколишнє середовище. Однак, і це очевидно, було б
неправильно вирішувати проблеми збереження ресурсів і середовища шляхом
припинення росту або навіть скорочення обсягів виробництва. Такі
припущення суперечать закономірностям розвитку людського суспільства і
практично нездійсненні.

Взаємодія людини з природою у процесі виробництва та споживання для
забезпечення існування людства загалом є об’єктивним явищем (рис. 1).

Рис. 1. Схема взаємовідносин економіки і навколишнього середовища.

Отже, постають дві взаємопов’язані проблеми: перша — вплив обмеженості
природних ресурсів на їх використання і розвиток суспільного
виробництва, зростаюче забруднення середовища; друга — необхідність
розробки комплексу заходів щодо ліквідації цієї небезпеки для
подальшогої розвитку суспільства.

Природокористування має загальний характер, оскільки будь-який вид
діяльності людей викликає зміни природного середовища. Ускладнення
взаємозв’язків у природних, виробничих і соціальних системам, зростання
пріоритету природогосподарських зв’язків викликають необхідність їх
регулювання.

Природне середовище — невід’ємна умова життя людини і суспільного
виробництва, оскільки воно є необхідним середовищем існування людини і
джерелом потрібних йому ресурсів.

Природа в широкому розумінні — це весь світ у багатогранності його форм,
тобто в цьому плані людина є частиною природи, у вужчому розумінні —
сукупність натуральних умов існування людського суспільства.

Під впливом людини відбуваються величезні зміни природного середовища, з
чим пов’язана необхідність його охорони. В XX ст. людина проклала нові
шляхи переміщення енергії і речовини в географічній оболонці, подекуди
значною мірою порушивши екологічну рівновагу.

Величезні масштаби змін, що їх вносить сучасна людина в природні умови
на Землі, передбачив ще на початку сторіччя видатний учений В.І.
Вернадський.

Справді, в природі денудація (руйнування) гранітних скель відбувається
зі швидкістю 1 м за 6 тис. років, а людина з допомогою спрямованих
вибухів і сучасної техніки змінює рольєф миттєво. Тільки за один рік
людина при оранці полів, будівельних і гірничих роботах переміщує понад
4 тис. км3 грунту, видобуває з надр Землі близько 100 млрд. т руди,
забирає на господарсько-побутові потреби 13% річного стоку, спалює 8,5
млрд. т умовного палива, виплавляє 800 млн. т різних металів, виробляє
близько 60млн. т невідомих у природі синтетичних матеріалів, розкидає на
полях понад 500 млн. т добрив і 3 млн. т різних пестицидів, з яких 1/3
змивається дощами в водойми і затримується в атмосфері.

Щорічно з надр Землі добувається більше елементів, ніж включається в
біологічний кругообіг: кадмію — в 160 разів, ртуті — 110, свинцю — 35,
миш’яку, фтору — 15, урану — 6, олова — 5, міді — 4, молібдену — в З
рази.

За 10 тис. років до неоліту, коли почали розвиватись екстенсивне
тваринництво і підсічно-вогнева система землеробства, людство скоротило
площу лісів удвічі, причому особливо бурхливо цей процес відбувався в
останні 200 років. Освоєні людиною землі (промислові,
сільськогосподарські, лісозаготівельні, транспортні підприємства,
гірничі розробки тощо) становлять 60% поверхні суші. Дефіцит земельних
угідь і скорочення площі лісів призвели до того, що запаси фітомаси за
історичний період (особливо за останні століття) знизились більш ніж на
одну чверть.

Глибокі зміни природного середовища під впливом господарської діяльності
порушують рівновагу, що склалася за тривалий період його природного
розвитку. В багатьох регіонах земної кулі подібні зміни призвели до
забруднення середовища, зникнення багатьох видів рослин і тварин,
виникнення антропогенних «бедлендів» тощо.

Людство протягом усієї своєї історії неодноразово вступало в
протиборство з силами природи, що спричиняло кризові ситуації.
Найтиповішими в минулому були продовольчі кризи.

Перші обмеження в ресурсах виникли з настанням льодовикового періоду і
похолодання. Погіршення умов, життя на півночі і в горах викликало
міграцію людей в південніші райони і передгір’я. В цих найсприятливіших
для людини районах щільність населення зросла настільки, що за існуючого
тоді рівня розвитку продуктивних сил це призвело, до відносного
перенаселення. Зникнення великих стадних тварин — основного об’єкта
мисливства, викликало нестачу продуктів харчування і стимулювало
вдосконалення способів мисливства, що ще більше прискорило виснаження
тваринних ресурсів. Виникла так звана криза мисливського господарства,
вихід з якої було знайдено в переході від привласнювальної форми
господарювання до виробничих форм (від мисливства і збиральства до
скотарства і землеробства).

Протягом тривалої і складної історії розвитку людського суспільства в
різних районах земної кулі кризові ситуації виникали ще нй раз, але люди
знаходили з них вихід, розробляючи нові способи виробництва, нові методи
використання енергії, освоюючи нові види природних ресурсів.

Однак сучасна екологічна ситуація є досить унікальна, оскільки
значно зросла інтенсивність, змінилась сама суть впливу людини на
природне середовище. З 1950 р. населення планети подвоїлось. Років через
сорок воно зможе подвоїтись ще раз і досягне 9 – 10 млрд. Це потягне за
собою низку проблем, уникнути яких неможливо. Вже сьогодні зростання
виробництва продуктів харчування на Землі зупинилося. За тридцять років
(з 50-х років) «зелена революція» в два з половиною рази збільшила
виробництво зерна. Але подальшого (з 1984 р.) приросту нема. Добрива і
селекція себе вичерпали. В США зменшуються збори кукурудзи та інших
зернових. Припинився ріст урожаїв у Японії та в Китаї. Країни — колишні
республіки СРСР продовжують безпрецедентні закупки зерна. Кардинально
нових технологій для збільшення виробництва зернових культур наука не
бачить.

Головний фундамент життя — грунти — всюди на Землі деградують,
зменшуються за площею. Не менш драматична ситуація з водою. В засушливих
зонах води не вистачає так само, як і хліба. Швидкими темпами
винищуються ліси. Наприклад, тропічні ліси зменшуються щосекунди на
площу футбольного майданчика. За таких темпів у Південній Америці та
Африці цих лісів не залишиться вже через 40—50 років. Знищення лісів
призводить до ерозії грунтів, планетарних змін клімату, патологічних
змін в рослинному і тваринному світі. Якщо на початку століття зникав
один вид тварин за рік, то зараз один вид тварин зникає .щоденно. І цей
процес прискорюється. В Європі під загрозою зникнення перебувають дві
третини птахів, третина метеликів, більше половини рептилій та
земноводних. Залишитися на Землі лише з воронами, горобцями і тарганами
— перспектива далеко не радісна. Втративши сусідство з розмаїттям форм
життя, людина багато чого втратить у собі самій, настане неминуча
дегуманізація.

Глобальною є проблема відходів. У широкому розумінні відходи — це все
те, що людина викидає на планету в результаті господарювання, одержання
енергії та всієї’ життєдіяльності. Це — вихлопні гази автомобілів,
нечистоти промисловості і сільського господарства, побуту,, дим та гази
з труб. Лише вуглекислого газу в атмосферу щоденно викидається’ 5 млрд т
— по тонні на кожну людину. До відходів слід віднести і нафтові плями,
згубні для життя океанів. На кожен квадратний кілометр океанської площі
припадає 17 т різних відходів суші. Відходами є й важкі метали та
отруйні речовини, які насичують грунт, повітря, воду і харчопродукти.
Відходи — це і паливо атомних; електростанцій, надійно захороняти які
поки що не навчились (а єдиний на території колишнього Союзу могильник
радіоактивних відходів з атомних електростанцій в Краснодарському краї
відмовився приймати відходи а України).

Відходи — це пластики, що не розкладаються в землі (в воді їх ковтають
морські тварини і від цього гинуть). Відходи — це хімікати, що витікають
із звалищ в грунтові води. Велика тваринницька ферма отруює воду в річці
приблизно так само, як місто із 100-тисячним населенням. Відходи — це і
просто побутове сміття. Двадцять років тому звільнитися від тонни сміття
коштувало в США 2 долари, зараз — 100 .

Особливе занепокоєння викликає проблема, для якої не існує кордонів —
глобальні зміни клімату. Викиди в атмосферу різних газів створюють
парниковий ефект, знищують навколо планети озоновий шар. Наслідком цього
є всесвітнє потепління — середня глобальна температура в Північній
півкулі за останні 100 років підвищилась на 0,5 °С. Якщо така тенденція
збережеться, найближчим часом почнеться танення льоду в Арктиці. В
сукупності з іншими екологічними проблемами глобальне потепління може
виявитись вирішальним для долі людства.

2. ПОНЯТТЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ І
СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

Природокористування включає об’єктивно зумовлений процес залучення
людиною природних ресурсів до виробничої і невиробничої діяльності, їх
відтворення та охорону.

В сучасних умовах науково-технічного і соціального прогресу поняття
природокористування стає дуже містким і не завжди однозначно,
розуміється. У «Великій Радянській Енциклопедії» природокористуванням
називається сукупність впливів людини на географічну оболонку Землі, що
розглядається в комплексі (на відміну від галузевих понять —
водокористування, землекористування, лісокористування тощо) (т. 20, с.
595—596). Деякі автори розглядають природокористування як соціальний
процес, інші — як соціально-економічний.

Отже, термін «природокористування», адекватно відображаючи досить
складний і багатогранний суспільно-природний процес в об’єктивній
реальності, далеко не однозначний — він вживається, як мінімум, у п’яти
основних значеннях:

1) людська діяльність щодо використання сил і ресурсів природи з метою
виробництва матеріальних благ і різних послуг, тобто як всезагальний
процес праці. В (такому розумінні природокористування рівнозначне
поняттю «суспільне виробництво», а з урахуванням невиробничої сфери
людської діяльності – навіть ширше за нього;

2) раціональне використання ресурсів і умов природного середовища, їх
відтворення та охорона;

3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних
ресурсів і умов конкретної території (району, окремої країни, групи
країн, всього світу);

4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у
локальному, регіональному і глобальному масштабах. У такому розумінні
термін «природокористування» залежно від виду споживання природного
ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за
обсягом — водокористування, лісокористування, землекористування тощо;

5) синтетична прикладна наука, що розробляє загальні принципи будь-якої
діяльності, пов’язаної з користуванням природою.

Така диференціація досить відносна. В кожному окремому випадку
вивчається один і той же об’єкт — процес використання людиною сил і
ресурсів природи, але з різних боків і на різних рівнях галузевої,
міжгалузевої і територіальної спільності. Серед перелічених значень
терміна «природокористування» найширшим за обсягом є поняття, що
відображає процес праці (суспільне виробництво), найвужчим — освоєння та
експлуатація окремого виду природного ресурсу у вузькотериторіальному
(локальному) масштабі.

Класифікація основних видів природокористування можлива з позицій тісно
взаємопов’язаних галузевого, компонентного, функціонального
(комплексного) підходів.

З галузевої системи народного господарства виділяють галузі
природоспоживання (теплоенергетику, видобуток мінеральної сировини,
лісоексплуатацію, металургію, вугленафтогазопереробку тощо),
природокористування у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво,
гідро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) і
природовідтворення (рекультивацію і меліорацію земель, очищення та
утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення
заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна
об’єднати в поняття виробничого (промислового і сільськогосподарського)
і невиробничого природокористування.

Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування
передбачає виділення п’яти основних блоків найважливіших напрямів
природокористування: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення,
відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління і
моніторингу.

Компонентна класифікація видів природокористування базується на
спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента
природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо),
тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу в рамках певної
території. Основні види природокористування в цьому випадку відповідають
головним структурним компонентам природного комплексу — водо-, лісо- і
землекористуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу. Не
слід плутати поняття раціонального природокористування з охороною
природи. Охорона природи — це розробка і здіснення заходів щодо її
раціонального використання, що включають захист від надлишко,вих
техногенних навантажень і негативних наслідків втручання людини, активне
регулювання природних процесів, відтворення і поліпшення природного
потенціалу ландшафтів.

Стратегічним напрямом природоохоронної діяльності повинні стати більш
повне і комплексне використання природних ресурсів, розробка і
запровадження у виробництво маловідходних і безвідходних технологічних
процесів, які дають змогу помітно скоротити чи повністю виключити
забруднення природного середовища і забезпечити глибшу переробку
первинної сировини.

В окремих випадках використання природних ресурсів служить одним із
способів їх охорони. Наприклад, санітарні рубки сприяють підвищенню
продуктивності лісів, правильно організований промисел звірів поліпшує
їх стадо.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання —
основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому
саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті
охорона природи є необхідною умовою використання її ресурсів і служить
підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з
одного боку, і від-творювальними можливостями природи — з другого, що
особливо важливо за високої технічної оснащеності сучасного виробництва.

3. ЗАВДАННЯ НАУКИ «ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ»

У нашій країні економіка природокористування почала формуватися недавно.
Як і кожна інша економічна наука, вона має об’єктом свого вивчення
виробничі відносини між людьми, в: даному випадку відносини, що
виникають у процесі взаємодії між суспільством і природним середовищем.

Економіка природокористування — це наука про раціональне та ефективне
використання природних ресурсів, наука про організацію дійової системи
охорони навколишнього середовища.

У завдання економіки природокористування входить дослідження економічних
закономірностей застосування природних ресурсів людським суспільством з
метою задоволення своїх потреб. Завдання, які стоять перед економікою
природокористування, можна поділити на три групи:

розробка методів оцінки природних ресурсів з метою включення в
економічні розрахунки їх вартості;

створення економічного механізму управління раціональним використанням
природних; ресурсів і охороною навколишнього середовища;

розробка методів розрахунку економічної ефективності капітальних
вкладень у раціональне використання природних ресурсів та охорону
навколишнього середовища.

Економіка природокористування як економічна наука спирається на
закономірності, що виводяться іншими науками—геологією, біологією,
ґрунтознавством, лісознавством, метеорологією, демографією. Ці зв’язки
наук потрібні для розробки питань оптимального використання та охорони
викопних багатств, атмосфери, води, грунту, лісу та інших природних
ресурсів. Економіка природокористування стоїть фактично на межі
перелічених вище та інших наук, але як економічна наука вона тісно
пов’язана з політичною економією і виходить з її основних положень.

У політичній економіці процес виробництва розглядається як, процес
взаємодії людини і природи. Людина, розвиваючи виробництво, перетворює
природу, пристосовує її до своїх потреб, і чим вищий рівень розвитку
виробництва, чим досконаліші техніка і технологія, тим вищий ступінь
зміни одержуваного природного матеріалу і використання сил природи.

Повна залежність людини від сил природи давно минула. Сучасна людина не
може протистояти лише тим силам природи, які мають стихійний,
глобальний, катастрофічний характер — землетрусу, вибухам вулканів,
повені, посусі, та й то деякими явищами вона починає оволодівати.
Сучасна людина все більше підкоряє собі сили природи, використовує їх.
Отже, з розвитком суспільного виробництва у взаємодії людини і природи
все більше зростає вплив людини на природу, підкорення нею природи,
використання її сил і ресурсів. Вплив людини на природу має більшою
мірою односторонній негативний для природи характер — людина забирає
дари природи, мало що віддаючи.

Звичайно, людина повинна не лише брати від природи, а й піклуватися про
її охорону, не допускати її погіршення і, виснаження. Природу треба
підтримувати, допомагати їй зберігати рівновагу як системі.

Процес відтворення в біосфері відбувається на основі наявності в ній
рівноваги або з дуже незначними змінами, пов’язаними з зовнішніми для
системи факторами, наприклад, поступовим стійким похолоданням
(потеплінням). Елементи системи взаємопов’язані і зумовлюють один
одного. Одні живі істоти в системі поглинають інші — комахи харчуються
рослинами, плазуни — комахами, хижаки — дрібними тваринами, органічні
залишки йдуть на харч мікроорганізмам, споживаються грибами,
хробаками, живлять коріння рослин. Чисельність кожної популяції залежить
від умов її існування, від тієї кількості їжі, яка є в певній
місцевості. Звідси — вимирання «зайвих» видів чи міграція, навіть
масового характеру. Система саморегулюється наявністюі необхідних для її
відтворення матеріалів і можливостями споживання відходів у середині
системи, що забезпечує її рівновагу. Отже, біологічна система, або
екосистема, має замкнутий характер, вона сама себе підтримує і тим самим
забезпечує власну рівновагу за певних умов співвідношення з неживою
природою.

Інший стан речей у суспільному виробництві. Певною мірою рівновагова
система відтворення саморозвивається в сільському .господарстві, де вона
може мати майже замкнутий характер. Так, при застосуванні травопільної,
плодозмінної, просапної систем землеробства відновлюється родючість
грунту, тваринництво дає хороші добрива, а вирощені кормове зерно і
трава використовуються на корм худобі. Рівновагове відтворення може
стати принципом раціонального ведення лісового господарства, що
передбачає вирубку, збалансовану з лісопосадками і вирощуванням лісу. Як
відомо, це досить тривалий процес.

Сучасне промислове виробництво не має замкнутого характеру, це відкрита
система, до якої надходять маси природних сировинних матеріалів —
вугілля, нафта, руда, будівельні матеріали, сільськогосподарська і
лісова сировина, вода, повітря. Усі матеріали проходять одну або кілька
стадій переробки і потім як кінцевий продукт ,ви-ходятьі із системи і
надходять у споживання. Поряд з цим на всіх стадіях їх обробки з системи
викидаються відходи — пуста порода, шлаки, попіл, аерозолі, гази, пари,
пил тощо, які містять різні шкідливі для живих організмів речовини.Об’єм
відходів нерідко перевищує об’єм кінцевого продукту. Про ступінь
корисного застосування сировини і відносну величину відходів можна
судити з відношення маси кінцевого продукту до маси вихідного матеріалу.

Економіка природокористування охоплює дві групи зв’язаних між собою
проблем: по-перше, як знайти і найефективніше використати необхідні у
виробництві та споживанні ресурси, і, по-друге, як передбачити або
ліквідувати забрудненість навколишнього середовища. Ці проблеми слід
розв’язувати з урахуванням зміни потреб — особистих і громадських,
споживчих і виробничих.

4. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і
погосподарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо якщо йдеться
про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість
розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу
населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений
перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство
відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв’язку з цим раціональне використання і відтворення природних
ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з
глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального
використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний
характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі
прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління,
пов’язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і
виробничих відносин. Стосовно природокористування це означає послідовний
розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища ї раціонального
використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність,
пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна
функція держави по управлінню і регулюваннню екологічних та економічних
відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання
планової системи взаємопов’язаних показників, так і дійовий контроль за
їх реалізацією. Перспективне і поточне планування раціонального
використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища в
кінцевому підсумку виходить з накреслених темпів зростання сукупного
суспільного продукту, національного доходу і підйому життєвого рівня
трудящих.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як
за територією, так і за галузями народного господарства, виключення
порушень природних взаємозв’язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення
найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім
середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в
Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій
галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи,
контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої
виконавчо-розпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація
законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки,
забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання
природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських
органів у галузі навколишнього природного середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і
природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і
плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою
держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в міру
своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в
області охорони навколишнього природного середовища.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони
навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів
відводиться науково обгрунтованому поєднанню територіального і
галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що
залучають у господарський оборот природні ресурси, належать, з одного
боку, до тієї чи іншої галузі народного господарства, а з другого — є
ланками територіально-виробничих комплексів. Тому виникає необхідність
правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і
місцевих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного,
утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під
промислове, транспортне чи житлове будівництво слід виходити не лише з
локальних інтересів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження
земель, особливо орних, призводить до скорочення площі
сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову
продукцію сільського господарства та ін.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна
виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи
технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище.
Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних
заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких
нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що
знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяльності підприємства
повинні сприяти вдосконаленню технології виробництва,
ремонтно-експлуатаційних робіт, безаварійної роботи устаткування,
виконання планово-попереджувального і поточного ремонту.

Контроль включає в себе аналіз технології, лабораторний аналіз,
контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень,
інформування керівництва про стан навколишнього середовища на
підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

5. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять
єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена
самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми і контролю за станом
навколишнього середовища Міністерство по охороні навколишнього
середовища (1991р.), служба стандартизації, Міністерство охорони
здоров’я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та
районні організації відповідного профілю. В своїй діяльності вони
керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991
р.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в
компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і
регулювати всю природоохоронну роботу міністерств і відомств. Галузевий
і міжгалузевий характер раціонального природокористування визначається
специфікою господарської діяльності структурних підрозділів міністерств
і відомств і залежить від виробничого профілю підприємств і об’єднань.
Тому обов’язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навколишнього
середовища і раціонального природокористування розподіляються
відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства України
повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного
законодавства і порядку користування землею; відповідає за організацію
охорони і раціонального використання земель, що перебувають у
користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій системи
міністерств, за правильність застосування в сільському господарстві
отрутохімікатів, розробку біологічних засобів боротьби з хворобами і
шкідниками сільськогосподарських культур і насаджена, організацію
економного використання води при зрошенні земель; здійснює контроль за
рекультивацією земель. Воно організовує виконання комплексу
протиерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному
лісорозведенню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з
шкідниками, хворобами рослин, за дотриманням встановлених правил
зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрапляння шкідливих
речовин у сільськогосподарську продукцію і нагромадження їх у грунті і
водоймах; за правильним веденням мисливського господарства, дотриманням
чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі
заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продовольства повинно
систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і
визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських
водоймах; робити висновки про доцільність хімічної обробки посівів,
насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю
якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є
центральним органом державного управління в галузі охорони природи і
використання природних ресурсів і відповідає за охорону природи,
організацію раціонального використання і відтворення природних ресурсів
у країні. Як головні завдання на МОНПС покладаються комплексне
управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення
єдиної науково-технічної політики по охороні природи і раціональному
використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і
відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за
використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод,
атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в
тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних
ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони
природи і раціонального використання природних ресурсів для включення їх
у проекти державних планів економічного та соціального розвитку,
здійснює контроль за виконанням відповідних завдань, передбачених
державними планами. МОНПС розробляє пропозиції щодо вдосконалення
економічного механізму природокористування, затверджує екологічні
нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних
ресурсів і охорони природного середовища від забруднення та інших
шкідливих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза
генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і галузей
народного господарства, контроль за дотриманням екологічних норм при
розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на
будівництво (реконструкцію) підприємств та інших об’єктів, що впливають
на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи
управління природокористуванням повинні орієнтуватися на такий
визначальний фактор поліпшення діяльності з охорони природи, як широке
застосування в усіх галузях народного господарства мало-відходних і
безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоронення
(складування) промислових, побутових та інших відходів, на викиди
шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне
водокористування, на користування тваринним світом і споживання
атмосферного повітря для виробничих потреб, користування кадрами для
проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує розрахункові лісосіки
і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської
діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації
природокористування, Головне управління науково-технічного прогресу і
екологічних норматнвів, Головне контрольно-інспекційне управління,
Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнародного
співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління
капітального будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління —
областей, районів, міст. Введення подвійної підпорядкованості
територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних
депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони
навколишнього середовища, визначеній статтями Консти-іуції України .та
розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці
положення дають змогу залучити до вирішення завдань з охорони
навколишнього середовища служби Рад народних депутатів (планове
управління, управління капітального будівництва та ін.), а отже,
уникнути необхідності їх створення в межах територіальних органів
МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навколишнього середовища є
відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад
народних депутатів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного
управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні
підприємств охорону навколишнього середовища здійснює адміністрація. Тут
приймаються рішення з питань природокористування, здійснюються практичні
заходи щодо охорони навколишнього середовища від забруднення виробничими
і господарськими відходами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприємства відповідає за
охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтворення природних
ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця
територіального і галузевого факторів у формуванні основних якісних
параметрів навколишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового управління
раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це
означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які
залучаються в сферу виробничої діяльності, є Ради народних депутатів.
Завдання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права
використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і
галузеві інтереси, орієнтували виробничо-господарську та експлуатаційну
діяльність промислових підприємств і об’єднань, міністерств і відомств
на вирішення актуальних екологічних проблем.

6. МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ

В останні роки все більше уваги приділяється адаптивним процедурам
оцінки екологічної ситуації і прийняття рішень в управлінні
природокористуванням. Причина цього — глибоко досліджені теорією і
підтверджені практикою факти, які свідчать, що:

взаємозв’язки соціальних, демографічних, економічних та екологічних
процесів мають складний характер, який динамічно змінюється в просторі і
в часі, через що судження про майбутні зміни в природокористуванні
неминуче є ненадійними, навіть якщо вони грунтуються на виявлених на
даний момент тенденціях розвитку окремих процесів;

економіко-виробничі та екологічні системи, маючи властивість змінюватись
і самоорганізовуватись, зберігають свою иристосован’ість і здатність до
самовідновлення лише в певних межах, при перевищенні яких вони
переходять в якісно інший стан;

збитки від прорахунків у плануванні і відхилень при втіленні в життя
природоохоронної політики надто великі, щоб можна було формувати і
реалізовувати їх у режимі проб і помилок, обмежуючись реагуванням на
порушення, що відбулися, без самонавчання всієї системи.

Ці обставини роблять нереальними надії на розробку «ідеальних»
природоохоронних стратегій, які залишалися б стабільними тривалий час.
Зміни, що вносяться в подібні стратегії, повинні базуватись на все
глибших наукових теоріях і моделях динамічної оптимізації. Сам же
контролюючий і корегуючий механізм природоохоронної політики повинен
забезпечувати випереджувальне й оперативне внесення необхідних змін у
природоохоронні дії, мати «пам’ять» не лише про тенденції зміни
об’єктивних даних, а й володіти «базою знань» про системи аргументів та
установок, які в минулому призвели до помилок або сприяли успіхам, знати
і враховувати «ціну» і наслідки позитивного і негативного досвіду
природоохоронної політики. Адаптивний підхід до управління
природоохоронною діяльністю — одна з найважливіших передумов її
ефективності.

Адаптація режиму управління здійснюється двома шляхами. По-перше, шляхом
корегування стратегій природокористування і встановлення механізму
прийняття оперативних рішень відповідно до умов, що змінюються і
передбачаються. По-друге, природоохоронна політика може і повинна сама
по собі активно впливати на формування сприятливих умов свого наступного
розвитку — зокрема, шляхом підвищення рівня екологічної освіченості
суспільства, нарощування природоохоронного потенціалу тощо. Мова йде,
таким чином, не про пристосовуваність, а про активну адаптацію, яка
досягається шляхом цілеспрямованої зміни зовнішнього середовища
відповідно до перспективної мети охорони і раціонального використання
природних ресурсів.

На обох цих напрямах природоохоронна політика повинна активно
використовувати стихійні адаптаційні процеси, що відбуваються в системі
природокористування, або протистояти їм — залежно від їх спрямованості і
результатів.

Через багатодисциплінарний і міжвідомчий характер проблем, які розв’язує
природоохоронна політика, інформаційно-методичне забезпечення цієї
діяльності є специфічним і складним завданням.

Настійна потреба поліпшення інформаційно-методичного забезпечення
природоохоронної політики покликала до життя розвиток екологічного
моніторингу.

В документах міжнародної конференції ООН з питань навколишнього
середовища (Стокгольм, 1972) була висунута ідея моніторингу в формі
національних систем постійного спостереження за змінами в біосфері з
метою одержання достовірних відомостей зростання техногенного впливу на
її компоненти, екологічного прогнозування і обгрунтування рішень щодо
регулювання взаємодії техно-сфери з біосферою.

Моніторинг (від лат. monitor – той, що наглядає, нагадує) —
спостереження, оцінка (порівняння з нормативними параметрами) і прогноз
стану навколишнього середовища в зв’язку з господарською діяльністю
людини, постійне і безперервне спостереження.

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації
про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін
та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних
управлінських рішень в Україні з 1991 р. створюється система державного
моніторингу навколишнього середовища.

Моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) є
головною складовою загального моніторингу навколишнього середовища. Він
включає в себе як окремі підсистеми моніторинг навколишнього середовища
(МНС), моніторинг природоохоронного потенціалу (МПП) і моніторинг
природоохоронної освіти (МПО) (рис.2). При цьому в кожному випадку
реалізується система спостереження з передбаченням, основними функціями
якої є:

систематизація оперативної інформації про процеси з точки зору того, до
яких наслідків у майбутньому може привести досягнутий стан, виходячи з
розвитку в минулому;

фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення критичних точок
розвитку;

визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів
досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний момент часу;

одержання рекомендаційної інформації для органу управління на основі
прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.

Отже, в рамках системи моніторингу повинні забезпечуватися не лише збір
і накопичення даних, а й оперативне виконання процедур аналізу, діагнозу
і прогнозу, необхідних для здійснення управління в адаптованому режимі.

В підсистемі МНС здійснюється оцінка екологічної ситуації, що склалася,
та прогноз її змін. Результати МНС дають змогу конкретизувати мету
природоохоронної політики і визначити завдання, які вимагають
невідкладного розв’язання.

МПП забезпечує безперервний контроль за станом і використанням
технологій природокористування, ефективністю існуючого механізму
економічного та адміністративного регулювання відносин у цій області,
розробкою і запровадженням природозберігаючих нововведень.

У МПО, як і в МПП, крім специфічних для цієї системи джерел інформації,
використббуються відомості про реальні зміни в навколишньому середовищі,
що відбуваються під впливом діяльності людей. В результаті з’являється
можливість оцінювати кінцеву ефективність різних стратегій
природоохоронної освіти (в широкому розумінні цього поняття) і науково
обгрунтовано корегувати відповідну частину природоохоронної політики.

Спільна дія підсистем МЕПП покликана забезпечити:

постійне уточнення цілей і конкретизацію завдань залежно від змін
екологічної ситуації;

визначення та аналіз можливих варіантів формування і використання
природоохоронного потенціалу згідно з даними про екологічність
технологій природокористування, ефективності різних видів управлінських
впливів і можливих природозберігаючих нововведень;

визначення та оцінку варіантів розвитку природоохоронної освіти
(включаючи вплив засобів масової інформації, виховну роботу серед
населення тощо).

визначення та аналіз можливих варіантів формування і використання
природоохоронного потенціалу згідно з даними про екологічність
технологій природокористування, ефективності різних видів управлінських
впливів і можливих природозберігаючих нововведень;

визначення та оцінку варіантів розвитку природоохоронної освіти
(включаючи вплив засобів масової інформації, виховну роботу серед
населення тощо).

Майже щоденно на сторінках газет, в радіо- і телепередачах ведеться
розмова про те, що за сучасних умов розвитку суспільного виробництва
будь-які економічні рішення повинні прийматися з урахуванням екологічних
наслідків.

Досвід показує, що закликів і побажань вчених, які краще інших
усвідомлюють, на краю якої прірви ми стоїмо, недостатньо. Необхідне
пробудження громадських діячів, політиків, економістів, лікарів,
технологів, зрештою — всіх людей. Усі життєві процеси в усіх державах
повинні розглядатися насамперед з точки зоруі екології. Потрібне не
просто екологічне мислення, треба всіма доступними засобами формувати
екологічний світогляд.

Література:

1. Бакка « Екологія та захист ноосфери » ;

2. Білявський, Фордун « Основи загальної екології » ;

3. Злобін « Основи екології », Київ, 1998 р.;

4. Корсак, Плахотник « Основи екології », Київ, 1998 р.;

5. Черевко « Економіка природокористування », Львів, 1995 р.;

6. Хижняк, Нагорна «Здоров’я людини та екологія».

Товари і послуги

Праця

Економіка

Навколешне

середовище

Місце для

рекреації Місце

для

Ресурси відходів

Виробництво

Споживання

Похожие записи