Пошукова робота на тему:

Теоретичні основи екологічної етики

Цінності природи, конфлікти цінностей і природоохоронні мотивації

Стрімкість пантери ще треба пізнати і терпіння павука ще треба осягти.

Висловлення індіанців США

Осьовою причиною екологічної кризи є не ріст населення, не розвиток
промисловості, не наші економічні чи політичні системи, а людські
відносини і цінності, що мотивують людські рішення.

Цінність, на думку відомого соціолога П. Сорокіна, є основою і
фундаментом усякої культури. Цінності формуються через синтез функцій
норми чи звичаю, але і містять у собі потребу й інтерес, борг і ідеал,
спонукання і мотивацію. Цінність, як більш складний регулятор
поводження, має на увазі вибір, полярність рішень, що свідчить про
двоїсту природу цінності. З огляду на зміст однієї і тієї ж цінності,
можна відкидати чи приймати подію, давати позитивну чи негативну оцінку
(175).

Захисники природи не можуть не враховувати у своїй діяльності різні
цінності природи і природоохоронні мотивації населення. Як справедливо
пише російський еколог А. Кожара: “Всякая общественная группа требует
своего подхода, своего набора методов, своего языка общения — хотим ли
мы просто повлиять в нужную сторону на ее поведение или вовлечь в
полномерную территориальную программу развития.

Ценностные стереотипы, детерминирующие поведение людей, существовали во
все времена, а не только в нынешнем потреби-

23

тельском обществе. И будут существовать. Необходимо анализировать
ценностный “профиль” конкретной целевой группы и готовить для каждой из
них свою аргументацию, свои позитивные предложения и, что особенно
важно, создавать привлекательный собственный образ, выгодно позиционируя
свою деятельность в их системе ценностей. Все, что пишут социологи о
разнообразии мотивов защиты природы и необходимости их интегрировать и
использовать в своих программах — глубоко верно”.

Як вважає петербурзький філософ М.С. Каган, російська філософія довгий
час не знала теорії цінності. До початку XVIII століття російська думка
знаходилася під сильним впливом богослов’я, що визнає тільки одну
цінність — божественну. Потім був у моді нігілізм (згадаємо
тургенєвського Базарова), що взагалі заперечував усі цінності. Не
потрапив термін “цінність” і в таке відоме вітчизняне видання як
“Енциклопедія” Брокгауза та Ефрона. З 1917р. істинною цінністю стала
цінність політична, а потім ще й економічна. Релігійна, духовна, етична,
естетична й інші цінності надто довго були віддані забуттю.
По-марксистські вважалося цінним те, у що людина вклала працю, а в що не
вклала, наприклад, дика природа — цінним не вважалася. Усе це дуже
заважало аргументувати захист видів живих істот і екосистем. Зараз перед
людством стоїть екологічна проблема, що не має технічних рішень. Цю
проблему в кінцевому рахунку можна вирішити тільки за допомогою
фундаментальних змін у людських цінностях.

Природу врятувати, по великому рахунку, зможе тільки створення нової
ціннісної, системи, заснованої на високому оцінюванні внутрішньої і
нематеріальної зовнішніх (інструментальних) цінностей природи,
використання яких не несе загибель природі. Усі цінності природи
поділяються на два основних типи: цінності зовнішні (інструментальні),
корисні для когось, крім самої природи (наприклад, для людини) і
цінності внутрішні, що несуть корисність для самої природи і некорисні
для людини.

Зовнішні цінності, у свою чергу, поділяються на матеріальні
(економічні), тобто ті цінності, економічну вартість яких можна
підрахувати, і нематеріальні (неекономічні), економічну вартість яких
важко чи неможливо підрахувати. До матеріальних можна віднести
господарські і рекреаційні цінності, до нематеріальних — етичні,
естетичні, релігійні, наукові і т.д.

24

ВНУТРІШНЯ

(АБСОЛЮТНА, СПРАВЖНЯ, УРОДЖЕНА, НЕВІД’ЄМНА, ВЛАСТИВА) ЦІННІСТЬ
(ДОСТОЇНСТВО, САМОЦІННІСТЬ)

Щось має внутрішню цінність, якщо воно існує і коштовне саме по собі,
для себе, для своєї власної користі, незалежно від користі для інших, як
ціль сама по собі, і є підставою для певних законів. Уперше про
внутрішню цінність заговорив у 1785 році великий німецький філософ І.
Кант. Однак він стояв на позиціях м’якого антропоцентризму і тому
вважав, що внутрішня цінність присутня тільки людині, людству і всім
розумним істотам.

Екофілософи XX століття розширили етику І. Канта, думаючи, що внутрішню
цінність має кожна тварина, рослина, вид, екосистема, ландшафт, ділянки
дикої природи, Земля і навіть окремі її неживі елементи — гори, скелі,
дюни, хмари і т.д.

Внутрішня цінність незалежна від зовнішнього усвідомлення, інтересу чи
оцінювання її свідомого існування. Внутрішня цінність не залежить від
корисності істоти чи її заслуг. Багато в чому — це широко поділюване
інтуїтивне представлення. Перефразуючи І. Канта, можна сказати, що
білка, дятел, конвалія існують як ціль самі по собі, а не тільки як
засіб досягнення цілей людини, інших видів і навіть екосистеми. Тому у
своїх вчинках, спрямованих на них, вона насамперед .повинна розглядати
білку, дятла чи конвалію як ціль. Можна припустити, що ціль істот, видів
чи екосистем, що мають внутрішню цінність, полягає в збереженні життя, у
волі, у продовженні існування, чи в їхньому власному щасті.

Інший відомий філософ — Хома Аквінський заявляв, що “кожен утвір існує
для власного блага й удосконалювання”. Дійсно, будь-яка істота, як і
екосистема, на відміну від речі, не може по своїй природі служити тільки
засобом для інших, а існує як ціль в собі і для себе.

Треба з задоволенням помітити, що людство поступово починає визнавати
внутрішню цінність природи. У 1982 р. Генеральна Асамблея ООН
проголосила Всесвітню Хартію Природи, одне з положень якої говорить:
“…будь-яка форма життя є унікальною і заслуговує поваги, якою би не
була її корисність для людини, і для визнання цієї невід’ємної цінності
інших живих істот людина повинна керуватися моральним кодексом
поведінки” (170).

25

У Декларації Землі, прийнятої в 2000 p. міжнародною комісією з
Декларації Землі сказано: “…усе живе на Землі взаємозалежне, і
будь-яка форма життя має свою цінність незалежно від тієї користі, що
вона являє собою для людства” (168). Відомий російський еколог
член-кореспондент РАНЕЙ А.В. Яблоков вважав, що “внутрішня і невід’ємна
цінність об’єктів живої природи існує”. А в Новій Зеландії, у прийнятому
в 1991 p. Законі “Про управління природними ресурсами” захист
внутрішньої цінності екосистем вперше у світі одержав законодавчу
основу.

Господарські цінності дикої природи мають ціну ринку, духовні цінності —
обумовлену афектом ціну, і тільки внутрішня цінність не має ціни, а має
достоїнство, що вище всякої ціни. Внутрішня цінність білки, цілинного
степу, древнього лісу — абсолютна, безумовна, непорівнянна цінність,
оцінювання якої відбувається не в доларах, а в повазі.

Внутрішня цінність знаходиться в тісному зв’язку з моральними
(природними) правами природи — правом на життя (існування), волю,
здоров’я, прагнення на щастя.

Внутрішня цінність тісно зв’язана з волею вибору (внутрішньою волею)
природи і має свій внутрішній закон.

Наявність тільки однієї внутрішньої цінності— достатня підстава для
охорони дикої й окультуреної природи.

ЗОВНІШНІ (ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ) ЦІННОСТІ

1. Матеріальні (економічні) цінності

Господарська цінність. Являє собою цінність, корисну для господарства
людини. З цього погляду, наприклад, древній ліс цінується як склад
лісоматеріалів.

Рекреаційна цінність. Пов’язана з туристичним, рекреаційним
використанням природних територій.

Якщо раніше рекреаційна цінність відносилась до нематеріальних
цінностей, то останнім часом, у зв’язку з масовим розвитком індустрії
туризму, і значною чітко підраховуваною економічною вигодою, рекреаційну
цінність можна віднести до матеріальних цінностей природи.

2. Нематеріальні (неекономічні) цінності

Історико-культурна цінність. Дика природа зберігає дух історії і
культури. Це не лише архітектурні пам’ятники, але й

26

об’єкти топоніміки. Дика природа сама по собі має історичну цінність
завдяки особливому типу зв’язку з минулим. Історія, що лежить в основі,
забезпечує оригінальність дикої природи. По великому рахунку
розмаїтність культур визначається розмаїтністю екосистем. Території
дикої природи — основа всіх культур.

Цінність існування. Тривале існування дикої природи вже саме по собі є
цінністю, збільшуючи нашу оцінку природного світу,

Патріотична цінність. Природа, як добре довели Джон Рескін і Ян
Павликовський, сприяє появі любові до Батьківщини і патріотизму.

Політична цінність. Дика природа стає важливою в політичному житті
держав.

Релігійна цінність. Погляд на вільну природу піднімає нас до релігійних
думок, що служать зв’язком між нею і нескінченним і міцніше прив’язують
до її до чудес і краси. Тим самим дикі природні території стають чимось
на зразок священних текстів, вони являють собою немов би мати храму.
Релігійна цінність — це відчуття дикої природи як святого простору, де
виявляється свята сила.

Естетична цінність. Краса дикої природи — її вищий і самий прекрасний
дарунок. При відкритті естетичної цінності ділянки дикої природи дуже
важливо відокремити її від корисності. Тому що за Кантом, найкрасивішим
буває тільки те, що задарма.

Цінність “дикості” природи. “Дикість” — це особлива властивість,
здатність первозданної природи залишатися в дикому стані. Чим більше в
ділянці дикої природи волі і буйної дикості, тим’вона цінніша-

Цінність спадщини. Ділянки дикої природи є родовою спадщиною не тільки
людини, але і всього дикого життя.

Етична цінність. Природа є джерелом нашої до неї любові, поваги, а також
смиренності і доброти. Етична цінність полягає в можливості транслювати
на природу свою прихильність і турботу, почуваючи в такий спосіб етичну
відповідальність за благополуччя природи.

Символічна цінність. Природа — арсенал кодових образів. Природа містить
безліч символів для передачі різних значень за допомогою метафори,
аналогії й абстракції. Природа надихає людей на створення міфів і
образів, вони використовують її підказку для вираження своїх ідей і
емоцій, почуттів і думок.

Духовна цінність. Природа цінна як місце, що дозволяє відновити контакт
із творчою силою природи, уродженими

27

цінностями Землі, знайти екологічну мудрість, спокій і духовність, мати
в природі свого співрозмовника, довіряти їй таємниці, ділитись
переживаннями, досягаючи в такий спосіб почуття близькості і єднання.

Еталонна цінність. Нею володіє дика природа, будучи еталонним зразком
того чи іншого природного об’єкта. Порівнюючи природні еталони з
територіями господарського використання, можна вивчати різні явища,
важливі як для науки, так і для господарської практики.

Наукова цінність. Природа — ресурс для вишукувань, польова лабораторія
як для базових, так і прикладних наукових досліджень. Люди одержують
задоволення, спостерігаючи і вивчаючи природу. Тут .активізується їхня
цікавість, прагнення до досліджень і відкриттів. Природа має відповіді
на питання, що людина ще не сформулювала.

Цінність волі. Природа, у першу чергу дика, є основним джерелом
інтелектуальної волі, духовної волі, а також джерелом політичної волі у
вигляді притулку від авторитарного уряду і політичного гноблення. Більш
того, ділянки дикої природи є місцями реалізації волі для диких тварин і
рослин.

Музейна цінність. Природа являє собою великий синтетичний музей,
необхідний для подальшої освіти і розумового розвитку людини.

Виховна цінність. Природа виховує в нас почуття відповідальності,
самосвідомості, терпіння. Потрапивши в природу, люди випробовують,
загартовують себе, переборюючи труднощі. Природа удосконалює фізичне
загартування людини, допомагає їй виробити характер, учить смиренності.

Освітня цінність. У природі прихована величезна освітня цінність,
недарма її називають класом чи університетом. Завдяки їй людина одержує
інформацію про своє місце у світі і свою роль у ньому. Природа загострює
наше сприйняття, стимулює уяву, розвиває розумові і художні здібності.

Екологічна (природоохоронна, середовищеутворююча, природопідтримуюча)
цінність. Вважається, що тільки ділянки дикої природи, які зосталися,
здатні забезпечити екологічну рівновагу на Землі, тобто компенсувати
антропогенне перетворення екосистем.

Цінність підтримання життя. Природа, особливо дика; служить критичним
середовищем існування тваринного і рослинно-

28

го життя, підтримуючи генетичний фонд. У ній зосереджена найбільше
розмаїття різних форм життя.

Цінність притулку. Природа, особливо дика, служить притулком від тиску
нашого високорозвиненого індустріального суспільства. Це місце, де
людина шукає притулок від шуму і швидкості машин, обмежень сталі, бетону
і стовпотворіння людей.

Цінність натхнення. У природі артистичні й інтелектуальні люди набувають
натхнення. Природа, особливо дика — каталізатор думок і почуттів.

Цінність захисту від нових хвороб. Багато територій дикої природи
служать як перешкода для хвороб, захищаючи від можливих вірусних і
бактеріальних інфекцій.

Неусвідомлені (невідомі і неопрацьовані) цінності. Звичайно, дика
природа має не лише перераховані вище цінності. Багато чого в ній
знаходиться поза людським розумом і досвідом, багато ще треба буде
оцінити і зрозуміти.

Слід зазначити, що заповідники і національні парки, як хоронителі
цінностей дикої природи, можуть мати ще і додаткові цінності, наприклад,
миротворчу (у випадку, якщо заповідник розташований па кордоні двох
держав).

КОНФЛІКТИ ЦІННОСТЕЙ

Цінності природи нерідко є джерелами конфліктів. Найчастіше конфлікти
стаються між оцінкою матеріальних і нематеріальних цінностей через те,
що застаріла практика природокористування на перше місце завжди ставить
матеріальні цінності дикої природи.

Якщо, у даному випадку, природа може задовольняти як попит на високі,
рідкісні, ідеальні цінності, так і на розповсюджені, низькі, повсякденні
цінності, а один спосіб користування цими цінностями виключає інший,
тоді заради збереження більш високої, ідеальної цінності варто
відмовитися від користування більш низькою цінністю. Ніхто не буде з
полотен Рембрандта шити мішки для борошна.

ПРИРОДООХОРОННІ МОТИВАЦІЇ

Цінності природи (згідно принципу: що цінуємо, те і бережемо) викликають
відповідні природоохоронні мотивації: естетична цінність—естетичну
мотивацію, наукова цінність — наукову мотивацію і т.д. Іншими словами,
бажання охороняти природу

29

прямо пов’язано з розумінням і високим оцінюванням її цінностей. А щоб
таке бажання виникло, людям усіляко необхідно роз’яснювати цінності
природи. Яку ж цінність дикої природи люди цінують насамперед? З якої
причини, на їх думку, потрібно насамперед захищати дику природу?

Улітку 2000 року, за завданням Київського еколого-культурного центра
група дослідників під керівництвом к.м.н. К.Н. Горба провела
соціологічне опитування в різних регіонах України. Було опитано 1221
осіб. Серед 12 запропонованих мотивацій перше місце зайняла господарська
мотивація охорони дикої природи (20,2%), друге — екологічна мотивація
(19%), третє — рекреаційна мотивація (15%), четверте — мотивація,
відповідно до якої природу варто охороняти через її самоцінність,
незалежно від користі для людини (9,8%), п’яте місце зайняла естетична,
шосте — моральна, сьоме — наукова, восьме — релігійна, дев’яте —
історична, десяте — просвітительська, одинадцяте — патріотична,
дванадцяте — виховна мотивації (102).

У цілому ж рівень гуманності свідомості населення України стосовно дикої
природи складає 69,4 бали, рівень утилітарності стосовно природи не
набагато менший — 60 балів. З гуманних форм відносин до природи
найбільшою популярністю користується відношення, коли шанується
внутрішня цінність природи і її видів (27,8 бала) і оцінка її рівних з
людиною прав (26,5 бала). 6 балів одержало естетичне відношення, 4 бали
— релігійне. З утилітарних високі оцінки одержали агресивне відношення —
18,3 бали, екологічне — 17,9 бала й оздоровче — 21,4 бали. У цілому
жителі сіл і малих міст більш етично настроєні до природи, ніж жителі
великих міст. У селах сильніше, ніж у містах виражене сприйняття
естетичної, релігійної й історичної цінностей природи (132).

Права природи

Я бачу кінські волі і рівноправність корів.

В. Хлєбніков

Перед людством стоять багато екологічних проблем, що не мають технічних
рішень. Ці проблеми в кінцевому рахунку можна вирішити тільки за
допомогою фундаментальних змін у людських цінностях. До таких нових
людських цінностей мож-

30

на віднести визнання прав природи, навчитися поважати які прийшла пора
слідом за правами негрів, жінок, дітей та ін.

Права природи — це конкретизовані норми справедливих відносин людини і
природи, розглянутої як суб’єкт.

Слід зазначити, що в самій природі про поняття прав не йдеться, як немає
в ній і етики. Поняття права існує тільки в людському суспільстві,
причому воно було в різні часи й у різних народів.

Права природи — це етична ідея, а не факт, не річ. До них не можна
доторкнутися руками чи спробувати на смак. Права природи не існують самі
по собі, а є відображенням моралі й етики конкретного людського
суспільства. Вони є своєрідним засобом контролю за владою людини, що не
повинна переступати границю волі, обмеженою правами природи.

Принципи поваги прав природи й обмеження прав людини є основними в
екологічній етиці (недарма ще Олдо Леопольд писав, що етика — “це
обмеження волі дій у боротьбі за існування”). Права природи — це нова
могутня культурна ідея XXI століття. Це навіть більше, ніж ідея — це
цілий новий суспільно-політичний і екологічний рух.

Права природи в даній главі ми розглядаємо насамперед як “природні”,
неписані, від природи, тобто ті, що мають етичну основу (на відміну від
“позитивних”, писаних, що спираються на закон). Природне право є ідеал
для позитивного права, його ідеальні вимоги тільки суть проекту
майбутнього позитивного права.

Навіщо природоохоронникам потрібна ідея прав природи?

Ідея прав природи так би і залишилась чисто філософською проблемою, якби
не мала реального виходу у практику природоохорони. Її успішно можна
використовувати:

1. З метою обґрунтування подальшого обмеження марнотратних і негуманних
видів природокористування, таких як аматорське полювання, знищення
ділянок дикої природи, корида і т.п.

2. З метою підвищення ефективності екологічного виховання й освіти.

3. З метою створення міцного союзу між екологічними і зоозахисними
організаціями.

4. З метою розширення доказової бази природоохоронників за рахунок
розробки нових етичних і юридичних аргументів, заснованих на правах
природи.

5. З метою зміни відношення людей до природи з утилітарного на етичне.

31

6. З метою радикалізації природоохоронного законодавства (насамперед
йдеться про узаконення юридичної процедури подачі позовів у суд від
імені природи).

ДО ІСТОРІЇ ПИТАННЯ

Права природи підтримувалися різними народами в різні часи і різні
культурні епохи, маючи етичне, релігійне, а то і правове наповнення.
Так, судові суперечки за участю різних тварин відомі в Древньому Єгипті
і Середньовічній Європі. Християнство й іудаїзм оголосили право для
худоби на відпочинок у сьомий день тижня. Про права природи писали
юристи Древнього Рима, зокрема Ульпіан. У XXIII ст. арабський мислитель
Ізз-Дін ібн Абд-Салам написав спеціальний трактат про права тварин. У
північноамериканських індіанців права деяких видів тварин, наприклад,
лосося, прирівнювалися до прав цілої нації. Деякі види їстівних рослин
народи Сибіру вважали власністю певних видів тварин і ставилися з
повагою до цього права власності. Права природи підтримувалися і
буддистами. Так, Далай-лама у своєму посланні заявив: “Спортивне
полювання і рибний лов є невиправданою жорстокістю, порушенням
природного права на життя, яким наділені всі живі істоти” (145). Про
права природи писав відомий англійський поет Вільям Вордсворт і
засновник американської заповідної справи Джон Мюір. Відомий випадок, що
собака Шопеигауера після його смерті успадкувала усе майно філософа.

У Російській імперії вперше про права природи (спочатку тільки про права
тварин) заговорили наприкінці XIX століття. У 1898 p. голова Ковенського
відділення Російського товариства захисту тварин А. Даронов писав, що
тварини “за вищою справедливістю” мають право на “необразливе
існування”. У 1899 p. петербурзький юрист С. Фішер у своїй книзі
“Человек и животные. Етико-юридический очерк” заявив: “Государство
должно охранять интересы животных. Эта охрана должна выразиться в
правових нормах. Лучшим средством для этого является признание правовой
личности животных, то есть наделения животных известной долей
правоспособности” (80).

У 1909 p. класик російської заповідної справи професор Московського
університету Г.О. Кожевников підняв питання про “право первобытной
природы на существование” (36), а його колега, петербурзький професор
А.П. Семенов-Тянь-Шанський

32

Екологічна етика

у 1917 і 1921 pp. — про священне право на життя не тільки людини, але і
“всего того, чему предуказано жить и цвести на земле наряду с
человечеством не стесненным в своем творчестве природой” (32)

Інтерес до ідеї прав природи загострився знову у 1965 p., коли відома
письменниця Бриджит Брофи опублікувала своє есе “Права тварин”. У
1970-1980 pp. у США, Великобританії, Австралії й інших країнах стало
виходити безліч книг і статей, присвячених розробці теорії прав природи.
Найбільш значний внесок у розвиток і популяризацію ідеї прав природи
внесли такі видні західні екофілософи, екологи і юристи, як Річард
Райдер, Пітер Сінгер, Том Ріган, Ендру Линзи, Христофер Стоун, С. Кларк,
Ю. Бенсон та інші.

Зараз у багатьох вищих і середніх навчальних закладах Заходу теорія прав
природи викладається студентам філософських, юридичних і екологічних
спеціальностей, багато природоохоронних організацій святкують 24-го
квітня День прав тварин. З кінця 1990-х років ідею прав природи
підхопили деякі молодіжні контркультури, наприклад панки.

Варто особливо підкреслити, що ідея прав природи підтримується прийнятою
в 1982 p. Генеральною Асамблеєю ООН Всесвітньою Хартією Природи, у якій
записане, що усім формам життя повинна бути забезпечена можливість
існування.

У країнах СНД знову про права природи заговорили з 1997 p., коли була
опублікована книга московського зоозахисника Т.Н. Павлової “Біоетика у
вищій школі”. З початку нового тисячоліття років ідею прав природи
активно популяризує Центр охорони дикої природи (м. Москва), Центр
етичного ставлення до тварин “Життя” ім. Л. Толстого (м. Харків),
Азербайджанське товариство захисту тварин (м. Баку), Київський
еколого-культурний центр та інші організації. У 2003 p. у Києві був
проведений перший у СНД міжнародний семінар, присвячений правам природи.

ОБҐРУНТУВАННЯ ПРАВ ПРИРОДИ

Більшість доказів, що природа має права, зводиться до наявності в неї
морального статусу, тобто того, що природа чи її окремі частини є
суб’єктом.

У принципі людина може визнати іншого суб’єктом, якщо:

а) він визнається таким відповідно до філософської концепції;

33

6) якщо схожий на людину;

в) якщо визнається людиною рівним у своїй самоцінності, рівноправності
(147).

Що стосується філософських доказів, то їх існує декілька;

1. Утилітаристський (автор — австралійський екофілософ Нітер Сінгер).

Суть зводиться до наступного. Тварини зазнають насолоди і болі, а
значить мають інтереси. Нехтування їх інтересами веде до страждання.
Маючи чутливість до страждання, тварини мають моральний статус, що, у
свою чергу, припускає наявність у них прав (137).

2. Деонтологічний (автор — американський екофілософ Том Ріган).

Він стверджує, що тварини мають внутрішню цінність, тому є

членами моральної спільноти і мають права (73).

3. Теологічний (автор — англійський екотеолог Ендру Лінзі). На його
думку, твердження, що тварини мають божественні

права (тео-права), означає:

а) що Бог, як Творець, має усі права на свій утвір;

б) що створіння з плоті і крові, наділені духом і здатністю дихати, є
носіями невід’ємної уродженої цінності, даної їм від Бога;

в) що ці створіння можуть мати об’єктивні моральні домагання не менші,
ніж вимоги Бога до нас (148).

4. Обґрунтування наявністю життя. Всі істоти екосистеми, також як і
людина — живі, а значить морально значимі і тому мають права.

5. Доказ від противного (автор — російський екопсихолог С.Д. Дерябо).

Ніхто ще не довів, що прав у природи немає. Значить вони є.

6. Раціоналістичний (автор — український природоохоронець О.Г.
Листопад).

Навіть якщо в природи немає прав, їх варто придумати, тому що від цієї
ідеї є конкретна користь для природи.

7. На зіставленні частини і цілого. Людина є частиною природи. Вона має
права, значить має права і ціле — природа.

8. Історичний. Різні люди в різні часи, у різних країнах і культурах
незалежно приходили до визнання прав природи. Схожість культурних
суджень — вагомий аргумент за права природи.

34

9. Несвідоме прийняття прав природи.

Багато людей несвідомо, не задумуючись про філософські, теологічні й
інші аргументи визнають за природою права. Наприклад, бабуся, що має
болонку, несвідомо наділяє свою улюбленицю всіма можливими правами.

10. Тривале існування в природі можна вважати обґрунтуванням права на
продовження існування.

11. Без сумніву, можуть бути знайдені й інші докази наявності в природи
прав.

Варто підкреслити, що людина і природа мають рівні права з погляду
їхньої моральної значимості, але різні в плані класифікації. Людина і
курка мають рівні права на життя, але на відміну від людини, права на
волю совісті в курки немає. Тому що вона не має потреб в цьому праві.
Поважати права інших означає сприяти їх інтересам незалежно від наших
почуттів чи симпатій. Відповідно до теорії прав сприяти інтересам
потрібно виходячи з вимоги абстрактної справедливості.

Справедливість це те, що ми можемо зажадати як нашого права, а турботу,
любов — ні. Більш того, однієї турботи недостатньо, тому що вона занадто
обмежена. Більшість людей піклуються занадто мало про інших людей, не
говорячи вже про природу. Моральність і справедливість вимагають, щоб
від багатьох несправедливих людських домагань було захищено не лише
людське суспільство, не тільки людські індивіди, але і природа. Права
природи немислимі без обов’язків суспільства дотримуватися цих прав. Ми
не повинні встановлювати закони для природи. Навпаки, ми повинні
гарантувати права природи, а це означає, що суспільство зобов’язується
діяти, виходячи з інтересів природи і всіх істот. І нести за це
відповідальність.

Природні права природи стають деякою основою для законів, що будуть
прийматися в наступному (а може і через одне) поколінні. Вони готують
людей до життя в новій сфері відповідальності.

Разом з тим, моральна теорія прав природи не може претендувати на
всеосяжну повноту. Не менш істотним в охороні природи є розмова про
великодушність, шляхетність, щедрість, повагу, борг, любов, жертву і
милість. Іншими словами, у боротьбі за позитивне добро для природи ми
повинні користатися багатим словником.

35

ПРО КРИТИКУ ІДЕЇ ПРАВ ПРИРОДИ

Опановуючи масами, ідея прав природи нерідко зазнає різкої критики,
причому з боку самих природоохоронців, як правило тих, що стоять на
утилітарній, антропоцентричній позиції. Критика їх базується в основному
на одному головному методологічному підході — запереченні того, що
природа може мати моральний статус, а отже, що вона може бути суб’єктом.
Для таких людей жаба, кульбаба, метелик, білка, екосистема є звичайними
речами, створеними тільки для принесення користі людині.
Екобіоцентричний і антропоцентричний підходи до природи, це все одно, що
два різних погляди на одну калюжу. Одні бачать у ній зоряне небо, інші —
лише каламутну воду.

Інша критика ідеї прав природи найчастіше зводиться до двох наступних
заяв:

1. “Природа не рефлексує права, тому не може ними володіти”.

Відповідь захисників прав природи може бути такою:

а) Ми не знаємо, рефлексує природа чи ні.

б) Рефлексія не обов’язкова для наявності прав (малі діти, дебіли, а
також фірми, університети і корпорації не рефлексують права, але
володіють ними).

2. “Потрібні обов’язки людини стосовно природи, а не права природи”.
Наша відповідь може бути такою:

а) Права первинні, тому що їх завжди породжують відповідні обов’язки,
однак обов’язки не завжди породжують відповідні права.

б) Наявність права не обов’язків дає можливість на порушення прав
природи від її сторони, як суб’єкта права, подавати позов у суд, що не
можна робити зараз (у даний час при існуючій юридичній практиці
кримінальну справу за знищення природного об’єкта може порушувати тільки
прокуратура, чим, однак, вона рідко коли займається).

ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА ЗАХИСТУ ПРАВ ПРИРОДИ

У 1974 році американський юрист та екофілософ Кристофер Стоун
опублікував роботу, що стала класичною в галузі практики надання
юридичних прав тваринам, рослинам і ділянкам дикої природи. Він
геніально просто показав, що як кораблі, інститути і корпорації (що
мають правоздатність) можуть захищати свої

36

права за допомогою спеціально призначених опікунів (що мають
дієздатність), так само можна чинити і з об’єктами природи (137).

Наприклад, можна подати позов до суду від імені знищуваного соснового
лісу, де в ролі опікунів і захисників інтересів соснового бору будуть
виступати природоохоронні громадські організації.

Ідею юриста відразу підхопили багато природоохоронних організацій. Так,
пернатий мешканець Гавай паліла могла зникнути, тому що на схилах
вулкана Килауеа повинні були бурити скважини. У 1978 p. Сьєрра-клуб і
Одюбоновське товариство подали позов до суду на захист маленької пташки
від її імені. Вперше в американській судовій практиці позивачем стала
тварина. І птах переміг. Федеральний суд змусив місцеву владу відвести
для паліли спеціальні охоронні території.

Професор Ічіро Хокімото наводить дані про те, як окружним судом
префектури Кагошима був задоволений позов про анулювання дозволу на
вирубку лісу, заплановану на острові Амами Охшима, що був виданий
губернатором цієї префектури. Позивачами по позову були названі
представники місцевої фауни, у тому числі амамийський заєць. Спочатку
позов був відхилений, тому що не була виконана вимога окружного суду
вказати імена й адреси позивачів. Потім позивачі були зазначені як “Пан
Такий-то і Такий-то, якого називають також амамийським зайцем…
виступає як позивач” і позову був даний хід. На листопад 1998 року
справа знаходилася в стадії розгляду. В окружний суд Мито був поданий
позов про збереження в префектурі Ібаракі місця зимівлі великого
зобатого гусака, що є в Японії символом дикої природи. Як позивачі
зазначені сам гусак і група громадян. Хоча в лютому 1996 p. суд ухвалив,
що представники дикої природи не можуть пред’являти позовів, група
жителів апелювала в Токійський вищий суд, причому на одному з документів
замість підпису був відтиснутий відбиток лапи гусака. Апелянти
підкреслювали, що навіть внутрішньоутробний плід визнається позивачем.
Окружний суд Нагасакі в аналогічній ситуації вчинив по-іншому. Він
задовольнив позов, що вимагає зупинити будівельні роботи в затоці Ісахая
префектури Нагасакі. Позивачами були сама затока і п’ять видів місцевої
фауни, а також місцеві жителі в якості їхніх представників. На Хоккайдо
з’явилась можливість розпочати справу про зупинку будівництва тунелю в
Дайсетсузанському національному парку, позивачем стала азіатська щука,
що живе

37

там. Ічіро Хокімото вважає, що, оскільки право на життя уже визнано для
кожного живого організму, усі живі істоти повинні мати можливість подати
в суд. Така практика підводить до проблеми справедливості стосовно інших
видів живих істот, що є кроком у напрямку правової системи майбутнього
(149).

У 1999 p. у Новій Зеландії прийнятий перший у світі закон, що захищає
винятково права тварин, у даному випадку людиноподібних мавп. У 2002 p.
у Німеччині було прийняте виправлення до Конституції країни (ст. 20), що
зобов’язує державу поважати поряд з достоїнством людей достоїнство
тварин (тобто вперше в Європі тварини визнані як суб’єкти права).
Подібне виправлення до Конституції готується у Швейцарії.

КОМУ ЯКІ ПРАВА?

На міжнародній нараді-семінарі “Природні права природи” (“Трибуна”-9),
що відбулись у 2003 p. у Києві, була схвалена Декларація прав живих
істот, у якій за всіма живими істотами Землі на рівні видів, підвидів і
популяцій, були визнані наступні права:

1) право на існування;

2) право на природну волю в природному середовищі існування (право на
дикість);

3) право на Відсутність відповідальності перед людиною;

4) право на захист законом;

5) право на необхідну для існування частку земних благ.

За всіма живими істотами на рівні індивідів визнані наступні права:

1. Право на життя.

Це право можна розглядати в двох аспектах: а) право тварини на захист
від будь-яких незаконних зазіхань на його життя з боку людини; 6) право
тварини на вільне розпорядження своїм життям. Дане право створить
першооснову всіх інших природних прав тварин і являє собою абсолютну
цінність.

2. Право на природну волю і благополуччя в природному середовищі
існування (право на дикість).

Це право дозволяє тварині мати свої власні взаємодії й адаптації без
людського захисту і втручання. Воно захищає природні інстинкти,
поведінкові потреби дикої тварини від руйнування з волі людини. Воно
включає право процвітати, будучи вільним

38

у природному середовищі існування без невиправданого одомашнювання чи
утримання в неволі. Це право складається з двох компонентів; а)
індивідуальної волі тварини розпоряджатися собою за власним розсудом; б)
фізичної недоторканності тварини.

3. Право на захист від страждання з вини людини. Це право передбачає
захист від непотрібного і невиправданого страждання, викликаного діями
людини.

4. Право на необхідну для життя частку земних благ. Це право зобов’язує
людину обмежувати свої дії по споживанню земних благ, які потрібні живим
істотам.

5. Право на відсутність відповідальності перед людиною..

Це право означає, що якщо тварини будуть визнані в майбутньому як
суб’єкт права, то їх не можна буде судити, у тому числі за “крадіжки”,
за заподіяння збитку здоров’ю чи навіть життю людини. Допускаються лише
заходи безпеки і дії людини в межах необхідної самооборони.

За всіма живими істотами можуть визнаватися наступні права.

А. На рівні індивідів.

1. Право на захист законом.

У зв’язку з тим, що тварина не може подати в позов суд, як позивачі
можуть виступати люди чи організації, що її захищають.

2. Право на достоїнство.

Достоїнство — це визнання людиною унікальності, внутрішньої і зовнішньої
цінностей тварини, поваги її значимості поза залежністю від користі для
людини чи екосистеми. Це право припускає моральні обмеження на зазіхання
на достоїнство тварини як шляхом фізичного, так і психічного впливу.

3. Право на особливу опіку.

Це право накладає на людину посилену відповідальність перед тими
тваринами, яких він приручив, і які мають потребу в його підтримці,
турботі і не можуть жити без його допомоги, а також перед занесеними в
Червону книгу видами.

Б. На рівні видів, підвидів і популяцій:

1. Право на відшкодування нанесеного їм збитку.

2. Право на опіку (наприклад для видів, занесених у Червону книгу).

При загальних рівних правах видів, підвидів і популяцій є перевага перед
правами індивідів.

Як ми бачимо, запропоновані вище права тварин можна віднести до двох
типів. До першого відносяться права, що захищають

39

природні потреби тварин (потреба у волі, у частці земних благ, у житті,
у благополуччі, у природному середовищі існування, у захисті від
страждання), до другого — права, що мають соціальне звучання (право на
відсутність відповідальності перед людиною, право на захист законом,
право на особливу опіку, право на достоїнство, право на відшкодування
збитку).

Можливо, у майбутньому цей список прав буде доповнений. За одомашненими
тваринами, відповідно до Всесвітньої Декларації добробуту тварин,
визнаються наступні п’ять прав:

1. Право на воду і корм повинне забезпечуватися за допомогою вільного
доступу до прісної води і їжі, необхідних для підтримки здоров’я і
життєвих сил.

2. Право на комфортні умови існування, при яких тварина повинна мати
своє житло і місце для відпочинку.

3. Право не відчувати біль, не страждати від ран і хвороб повинне
забезпечуватися шляхом запобігання чи негайного встановлення діагнозу і
наступного лікування.

4. Право не відчувати страх і страждання здійснюється шляхом
забезпечення такого поводження й умов утримання, при яких тварина не
відчувала б страждань.

5. Право на природне поводження, при якому тварині повинно бути надано
достатньо місця, що відповідає сприятливим умовам і угрупуванню інших
тварин такого ж виду (177).

Права дикої природи Землі

За дикою природою можуть бути визнані наступні права:

1) Право на існування;

2) Право на волю від людського контролю і керування;

3) Право на відшкодування збитку;

4) Право на захист законом.

За неживою природою Землі (скелі, дюни, озера і т.д.) можуть бути
визнані наступні права:

1) Право на існування;

2) Право на захист від радикального втручання з боку людини (мова
йдеться про те, що якщо людина для своїх потреб займає якусь частину
ландшафту, то це повинна бути така частина, що не позбавляє його
функціональної життєздатності).

3) Право на захист законом;

4) Право на відшкодування збитку.

За природою Космосу можуть вже в недалекому майбутньому бути визнані
наступні права:

40

1) Право на існування;

2) Право на захист законом. .

Було б абсолютно невірним думати, що якщо тварина має право на життя, а
об’єкт дикої природи на існування, то це означає, що ніколи, ні при яких
обставинах це право не може бути порушено. Адже навіть у випадку з
людськими правами неможливо уявити яке-небудь право, що не було ущемлено
в той чи інший час. Отже, на практиці ми завжди говоримо про права, чи
то людини чи природи, що можуть бути зігноровані при наявності
достатнього морального обґрунтування. Якщо обґрунтування знайти
неможливо, акт порушення прав буде вважатися аморальним.

З визнанням прав природи людство неминуче прийде до пошуку енергетичних
еквівалентів і альтернатив для того, щоб все менше використовувати інші
форми життя і здоров’я тварин як їжу і робочу силу, все менше буде
використовувати вбивство тварин, все більше буде обмежувати себе у своїх
потребах і правах.

Сучасна людина повинна навчитися не тільки поважати права природи, але і
стати їх виразником, спікером всього екологічного співтовариства, його
моральним голосом. Сьогодні привілейований статус людини виражається не
в праві на експлуатацію, а у відповідальності за все живе. І це з кожним
роком розуміє усе ширші кола людей.

У 2000 p. за завданням Київського еколого-культурного центра групу
вчених Дніпропетровського університету проводила соціологічні
дослідження в різних частинах України. Було опитано 1200 чоловік. Дані
свідчать, що 61,5% згодні надати рівні з людиною права тварині, 54,3% —
рослинам, 49,5% — об’єктам неживої природи (150). Подібні результати
були отримані й у Росії (78).

Екологічна етика і природоохоронна естетика

Відповідно до багатьох етичних і естетичних теорій гарне являє собою
просте злиття моральних та естетичних концепцій, що включають почуття
правоти і доречності, турботи і здійснення, задоволення від речей
(природних і штучних) (82).

Однак чи завжди естетичне почуття (мотивація) само по собі є гарним? Чи
задумуємося ми, якою ціною для природи ми його придбали?

41

У природоохороні нерідко моральні та естетичні сфери є несумісними.
Заради насолоди красою природний заповідний об’єкт нерідко відкривають
для туристів, що сприяє його знищенню — результат поганий по своїй суті.
Як справедливо відзначає В.М. Грищенко, милування красою живої істоти ще
не означає бажання її зберегти, і може викликати навіть зворотну реакцію
— убити, підстрелити, добути для колекції (83). Так, відповідно до
соціологічного дослідження, проведеного в 2000 р. в Україні за завданням
Київського еколого-культурного центра, 28,7% опитаних (опитано більш
1200 чоловік), зірвавши дику лілію, одержують задоволення, у той час як
від рубання ялинки одержують задоволення лише 13,8%. Відповідно, каяття
в першому випадку відчуває 45,2%, а в другому — 52,7%.

Відомий російський педагог П.Ф. Каптерьов говорив: “Эстетическое чувство
само по себе не имеет никаких нравственных элементов, оно составляет
отдельную от нравственности область, независимо от нее, может с ней
согласовываться, а может и противоречить ей (…). Эстетическое чувство,
по самой своей природе, по своему существу есть эгоистическое чувство,
источник своеобразных удовольствий и неудовольствий для человека” (84).

Дійсно, естетична мотивація може не лише рухати людей до добра, але і до
зла. Саме завдяки естетичному почуттю людей відбувається зникнення
рідкісних красивих жуків і метеликів, квітів і птахів (збір
ентомологічних колекцій, первоцвітів, винищування птахів заради дамських
прикрас).

Естетика є одним із двигунів полювання, коли заради красивого трофея
убивають тварину (18). А.А. Нікольский влучно назвав це “естетикою
вбивства” (72).

Таким чином, естетичне почуття, саме по собі, не гарантує охорону дикої
природи. Краса може збільшувати мораль, а може стати рушійною пристрастю
до контролю і керування природою.

Все це означає, що ми повинні цілком усвідомлювати наслідки пробудження
в людях естетичного почуття. Естетичне почуття є лише тоді
природоохоронним, коли заохочує цінувати красу природних ландшафтів і
видів природи саму по собі чи заради них самих, а не як засіб для
використання для особистих цілей. Іншими словами, естетичне почуття тоді
стане природоохоронним, коли буде пов’язане з екологічною етикою.
Естетику повинна супроводжувати етика. Мораль приборкує людину, бере її
в руки, приборкує в ній звіра.

42

З іншого боку, і сама краса природи сприяє появі моральних почуттів, і
викликає, хоча б на короткий час, симпатію, доброзичливість, любов і
милосердя, робить людину чистішою, благороднішою.

П.Ф; Каптерьов пише: “Если эстетическое чувство, содействуя развитию
общественности, тем самым косвенно может благотворно влиять на развитие
нравственности, то и нравственное чувство, обратно, может содействовать
развитию эстетического. Для полного и надлежащего эстетического
наслаждения требуется известная доля бескорыстия, возвышенная над
грубыми чувственными возбуждениями, свобода от эгоистических вожделений
и поползновений. Своекорыстные чувствования и соображения отравляют и
ослабляют эстетическое наслаждение, предполагающее значительную долю
объективизма, бесстрастия, спокойствия, воздержания от эгоистических
возбуждений, параллелей, аналогий” (84). На його думку, головне в
естетичному вихованні дітей — не відокремлювати естетичну освіту від
розумової і моральної. Разом з показом краси природи дітей треба
залучати до догляду за рослинами і тваринами. Велике значення мають
також казки про героїв з тваринного світу (84). Потрібно навчати дітей
бачити не тільки красу, але і моральну височину в природі.

У природоохоронній естетиці необхідно розробити і ввести спеціальні
етичні обмеження в оцінці краси. Індивідуальні естетичні погляди повинні
бути поміщені в широкий контекст життєвих етичних розумінь, а етичні
мотиви — керувати естетичними оцінками. Так, красивий захід сонця не
може вважатися естетично цінним, якщо він зафарбований ядерним
забрудненням.

На думку канадського екофілософа Аллена Карлсона, є два основних
значення, що перетворюють річ в об’єкт естетичної насолоди: зовнішній
зміст і внутрішній зміст. Зовнішній зміст — це фізичне (фарби, форма,
висота і т.д.) сприйняття об’єкта. Внутрішній зміст — якості і цінності
даного об’єкта, що викликають більш глибокі етичні асоціації. У випадку
з “ядерним заходом” його смертоносні якості позбавляють сенсу всю
естетику (89).

Естетичні поняття, через те, що вони досить залежні від суб’єктивних
переваг і культурного контексту, не можуть вважатися пріоритетними в
оцінці видів чи природних об’єктів У порівнянні з моральними (наприклад,
благоговіння перед будь-яким життям). Останні повинні отримувати велику
суспільну підтримку.

43

Екологічна етика і народні традиції

Будь-який народ має свої як екофобні, так і екофільні традиції. Як
справедливо вважає американський екофілософ Б, Каллікотт, народні
екофільні традиції, за своїми мотиваціями, можна розділити на чотири
основні види:

1. Утилітарні, групуються на одержанні прямої користі людині (її
здоров’ю, благополуччю, господарству і т.д.).

2. Релігійні, групуються на поклонінні духам, тотемам, божествам,
пов’язані з ім’ям Христа, Аллаха, Святої Діви Марії і т.д.

3. Екологічні, групуються на традиційних екологічних знаннях про
гармонійне співіснування людини з навколишньою природою.

4. Етичні, групуються на добрі, боргу, справедливості, симпатії,
жалості, турботі і любові по відношенню до тварин, рослин, природі в
цілому, і не мають якої-небудь прямої користі для людини (133).

Аналізуючи останнє, можна виділити два основних типи. До першого
відносяться екоетичні народні традиції, що спираються на розум і
відповідні мотивації у вигляді прагнення до добра, боргу,
справедливості, поваги прав природи. Так, наприклад, американські
індіанці вважають, що людина має такі ж права, як кролик, олень чи
рослина. Лосось же по статусу прирівнювався до цілої нації. На думку цих
споконвічних мешканців Америки усі тварини мають право на життя і
розмноження. На думку єврейських рабинів, світ існує завдяки живим
істотам і заради них (134). У койконів, жителів Аляски, традиції
забороняють експлуатувати не лише людину, але і тварин. Деякі види
їстівних рослин народи Сибіру вважали власністю певних видів тварин і
ставилися з повагою до цього права власності.

Принцип справедливості був одним з діючих мотивів, що змушували
російського селянина споруджувати шпаківні. Так, наприклад, на Уралі, як
селянин, побудувавши нову хату (чи ґрунтовно відремонтувавши стару),
відразу споруджував і нову шпаківню, пояснюючи: “А як же інакше, собі —
новий будинок і шпаку”.

До другого типу екоетичних народних традицій можна віднести традиції, що
спираються на почуття і відповідні мотивації у вигляді симпатії, жалю,
жалості, любові, турботи і т.п. Яскравий приклад — українське прислів’я:
“горобець маленький, а серденько має”, чи естонська: “жаба людині
півбрата, убивати не можна”.

44

Мені неодноразово доводилось бачити в українських селах, як жалісливі
господарки не закривали на вечір дверей своїх комор доти, поки усі
ластівки, що мають там гнізда не поверталися туди з польотів. На
питання, чому господарки так роблять, жінки звичайно відповідали, що їм
шкода залишати утомлених за день ластівок без ночівлі. Почуття турботи,
а не який-небудь корисливий намір, лежить в основі іншої нашої
вітчизняної народної традиції — підгодовувати птахів узимку. Одна літня
жителька Києва мені так пояснила, чому вона вже багато зим підряд годує
синиць, горобців і ворон: “Не можу спокійно дивитися, як вони сидять на
гілках, мерзнуть і голодують”. У Японії існував звичай випускати диких
тварин з неволі в дику природу. Удмурти ніколи не різали при дітях
худобу — у момент забою відправляли дітей до родичів. У деяких
українських губерніях до свята Вознесіння заборонялося ходити в ліс, щоб
не заважати звірам готуватися до зими.

Здається, що народні екоетичні традиції вимагають свого вивчення і
популяризації, як один з дієвих способів розробки і поширення
екологічної етики.

Екологічна етика і релігія

Я попросив дерево:

Скажи мені про Бога. І воно зацвіло.

Рабіндранат Тагор

Релігія, нарівні з екологією і філософією, є однією з найважливіших
основ і джерел екологічної етики. Живлющим ресурсом для розвитку
екологічної етики і природоохоронної естетики можуть бути як світові,
так і місцеві язичницькі релігії. Сконцентровані в них екофільні
філософські погляди, підходи і моральні норми вимагають ретельного
вивчення і популяризації. Не можна не погодитися з B.I. Кореневим:
“Екологія не буде ефективною доти, поки ми не пізнаємо, хоча б частково,
законів, прихованих У релігійних ученнях” (54).

Етика, укладена в релігіях, може розбудити в людях свідомість, відмінну
від матеріального і технологічного мислення. Релігія допомагає людям
усвідомити, що їх контроль над живим і неживим світом небезмежний, і що
їх зарозумілість і маніпулювання

45

природою може обернутись проти них. Релігія вселяє ідею, що ціль життя
не в максимальному споживанні.

У той час, коли технологія дає людині фізичну владу створювати чи
знищувати світ, релігія учить чесноти, розвиваючи стриманість,
скромність і звільнення від егоїзму. Прямо чи побічно, релігія може бути
могутнім джерелом екологічного захисту. Тому нам потрібна така стратегія
охорони природи, яка б не ігнорувала могутній вплив релігії, а навпаки,
вбирала б з неї все цінне. Світові і локальні релігії, кожна по-своєму,
пропонують унікальний набір моральних цінностей та еколого-етичних
правил для людей в їхніх відносинах із природою. Релігії також
санкціонують і пропонують суворі покарання, як пекла, тим, хто не
поводиться з божими створіннями з повагою. Оскільки між різними
релігіями існують значні метафізичні, етичні, антропологічні і соціальні
розходження, синтез екологічних концепцій і етичних положень, узятих із
усіх релігій, може стати основою екологічної етики. Світу потрібна така
етика.

Разом з тим, необхідно пам’ятати, що в кожній релігії, крім екофільних,
є ще і екофобні етичні погляди і догми. Та й не всі релігійні діячі
прихильно ставляться до охорони природи. Класичний приклад — у середині
XIX століття Папа Римський не схвалив створення товариства захисту
тварин на тій підставі, що людина не має перед тваринами морального
боргу.

Ефективність будь-якої релігії для охорони природи залежить від того,
наскільки багато існує віри у послідовників в її екофільні вказівки.
Багато чого також залежить і від того, як ці етичні норми подаються та
адаптуються до повсякденного соціального життя, наскільки плідний і
тісний союз екологів та теологів. Договоримо про екофільні релігійні
погляди і догмати.

Відомі такі глибоко моральні біблійні вислови: “Не збирай собі скарбів
на землі”, “Яка користь людині, якщо вона придбає увесь світ, а душі
своїй зашкодить?”, “І нема в людини переваги — перед худобою”.

Язичество затверджує цінності, що заохочують життя: сакральність землі,
повага до видів фауни і флори, розсудливе використання природних
ресурсів, збереження їх, співчуття слабким, пригнобленим, хворим,
знедоленим. Язичники будують свої відносини з природою на взаємності,
глибокій повазі одне до одного, делікатній рівновазі.

46

Язичники, наближаючись до ріки, лісу, гір, щоб перейти через них, чи
коли вони сіють, ловлять рибу, просять дозволу в духів землі, гір,
дерев, струмків і рік. Вони не беруть у природи більше, ніж потрібно, і
не беруть, не питаючи. Вони намагаються якось повернути природі те, що в
неї взяли, немов виплачують свій борг. У них природа перестає бути
байдужим мертвим місцем. Вона стає місцем, у якому перебуває і дихає Бог
(52).

Язичники знають, що все в природі є залежним від всього іншого, і тому
до них приходить повага, що граничить часом зі страхом. Всі істоти є
взаємозалежними і тому люди повинні постійно усвідомлювати, як їх дії
вплинуть на інших істот, чи то на рослини чи тварини, людьми чи горами.

У своїй книзі “Постижение экологической теологии” В.Є. Борейко спробував
привести аргументи, що підтверджують наявність особливої, близької до
язичества чи пантеїзму релігії, що він назвав “релігією природоохорони”
чи релігіо-етичною системою, культом дикої природи (87). Вона
ґрунтується на порятунку, лише не людини, а й дикої природи і закликає
захищати дику природу від плюндрування. Релігія природоохорони не
припускає присутності в дикій природі божества, а лише зобов’язує
шанувати її як священний простір. Використання дикої природи відповідно
згідно з цією релігією формою гріха. Релігія природоохорони, як особлива
суспільна релігія, може об’єднати як атеїстів, так і людей, що
сповідають іншу релігію.

При сучасному читанні Біблії, як і писань різних християнських святих
догідників, відкриваються багато еколого-етичних істин. Наприклад, чому
необхідно піклуватися про нашу планету. Біблія це пояснює тим, що,
по-перше, все творіння єдине, і по-друге, творіння — це гарно (52). З
позиції біоцентризму можна розглядати і дії Ноя, що зібрав під час
потопу у свій ковчег усе. земне “біорозмаїття”. Відомий вислів
Священного писання, що “Доброчесна людина шанує життя тварини”. Заповіт
“Возлюби свого ближнього” включає всіх ближніх: тварин і рослини теж.

Любові і жалю учить відомий християнський богослов — святий Франциск
Ассизський. Він намагався замінити ідею про безмежність панування людини
на ідею про рівність усіх живих створінь, включаючи людину. До речі, у
1980 році Ватикан офіційно назвав св. Франциска Ассизського патроном
екологів. Сучасний християнський теолог Е. Лінзі робить наступні
висновки: “Якщо створення має, цінність для Бога, то воно повинне

47

цінуватися і людиною. Якщо всі істоти мають свою цінність, то людина не
може претендувати на абсолютну цінність серед інших створінь” (46).
Теолог Р. Беер розробив три екологічні заповіді: 1) Світ належить Богу,
а не людським істотам, тому ніхто з них не має права диктувати; 2) Богу
подобається світ, що він створив; 3) Не тільки кожен об’єкт природи, але
і взаємини між ними — від Бога” (53).

Талмуд учить: “Хто збереже одне життя, це все рівно, як якби він
-врятував увесь світ; хто знищить одне життя — це все рівно, як якби він
знищив увесь світ”. Тора забороняє схрещування різних видів тварин,
дерев, а також жорстоке ставлення до тварин.

Серед 180 заповідей даосизму є заборона на полювання, рибний лов,
утримання птахів і звірів у клітках.

Відповідно до конфуціанства шанування природи викликає в людей
доброзичливість. Бахаїзм учить, що природа — свідчення величі і
прихильності Бога, і людство повинне її цінувати як основу усього.

Джерелами для екологічної етики є східні релігії — індуїзм, буддизм,
джайнізм. Захист тварин був завжди важливою частиною етичних норм
індуса, що сповідає індуїзм. Один із принципів — “ахімса” — це і
неубивство, і позитивна любов. Гуманне ставлення до тварин вважалося
більш високою формою етики поведінки; у санскритських рукописах цей
принцип називався “сарва-бхута-хита” (46). На неприпустимість жорстокого
ставлення до тварин вказувала й ідея реінкарнації — тобто перехід душі
людини у тварину. Джайнізм узагалі забороняє убивати будь-яку живу
істоту, аж до комахи.

Принцип святості життя є одним з основних в індуській релігії. Святість
божого творіння означає, що люди не можуть наносити йому шкоду без
достатнього на те виправдання. Майже всі індусські писання підкреслюють,
що не убиваючи божих творінь і не наносячи шкоди його творінням, можна
заслужити милість: “Бог Кесава задоволений тими, хто не шкодить чи не
знищує інших безмовних тварин”. “Зла людина, що убиває тварин, буде
перебувати в пекельному вогні стільки днів, скільки волосся на тілі
тварини” (61). Індуси вітають вегетаріанство. Дерева в індусів
відчувають щастя і сум. Індуси вважають посадку дерева релігійним
обов’язком. В індуських святих писаннях говориться: “Людина, що убиває
живу істоту, що забруднює колодязі і ставки, водоймища і знищує сади,
напевно піде в пекло” (61).

48

У буддизмі одним з важливих етичних принципів вважається принцип
виховання почуття жалю до всіх живих істот і ненасильницького ставлення
до рослин. Доброта до тварин у буддистів є джерелом заслуги — заслуги,
необхідної людям для поліпшення їхньої долі в циклі переродження, і щоб
наблизитися до фінальної мети. Будда і його послідовники вважають красу
природи джерелом величезної радості і естетичного натхнення. Буддиські
святі, очистившись від почуттєвих задоволень, цінували природну красу
по-особливому. Для звичайного поета естетика природи служить засобом
збагачення його образної мови. Для буддиського святого — краса природи
коштовна сама по собі без усяких почуттєвих асоціацій. Буддисти
вважають, що забруднення навколишнього середовища викликається
психологічними забрудненнями усередині людини (62).

Буддизм учить дотримуватись принципу “ахімси” (ненасильства стосовно
інших істот, “метти” (доброти і любові до інших істот, і “бадхічітти”
(милосердя і жалю до інших істот).

Іслам учить, що погано поводитись з тваринами означає не підкорятись
волі Бога. Іслам вважає, на відміну від християнства, що тварини мають
свою душу. Закони ісламу забороняють заподіювати тварині біль, убивати
її, крім як у випадку одержання їжі (46). “Якщо ти любиш Аллаха, то не
можеш не любити його творіння”, — учить Коран. Згідно ісламу етичні
причини захисту природи можна сформулювати так: по-перше, навколишнє
середовище — це боже творіння і захищати його — значить зберігати його
цінності як прояв божого духу. По-друге, усі частини природи існують для
возвеличення свого Творця. По-третє, усі закони природи створені Богом і
ґрунтуються на концепції абсолютної тривалості життя. Спроби порушити
закон Бога повинні припинятися. По-четверте, людство — не єдина
спільнота живих істот у світі. І, як вважав пророк Мухаммед — усі живі
створіння гідні захисту і м’якого поведення. По-п’яте, повинен
зберігатися баланс Всесвіту, створеного Богом, тому що “Усе ним
виміряно”. По-шосте, природа створена не лише для нинішнього покоління.
По-сьоме, ісламська екологічна етика побудована на тій концепції, що всі
людські взаємини ґрунтуються на справедливості (адль) і рівності
(іхсан). Мухаммед вчив: “Деякі рослини благословенні як мусульмани,
особливо пальма”. На думку магометан, охорона природи повинна
здійснюватись альтруїстично, а не лише для того, щоб люди могли
максимально користуватись

49

природними ресурсами. Мухаммед говорив: “Якщо прийде Судний день, і у
тебе в долоні виявиться паросток пальми, ти зобов’язаний його посадити”.
І в цьому полягає суть принципів ісламської екологічної етики. Навіть
якщо буде загублена всяка надія, посадка повинна продовжуватися, тому що
посадка дерев — це гарна справа сама по собі.

Морально-релігійні мотиви захисту дикої природи

Класик вітчизняної заповідної справи й охорони дикої природи професор
Московського університету Григорій Олександрович Кожевников у своїй
класичній роботі “Питання про охорону природи на Природно-історичній
нараді Центрально-Промислової галузі”, опублікованої в 1928 році, заявив
про абсолютну важливість етичної складової природоохорони: “Охороняти
первісну дику природу заради неї самої, дивлячись на прикладні питання
як на ті, що стоять на другому плані, — це основна ідея охорони
природи…” (126).

На жаль, етична основа природоохорони,, не говорячи вже про її релігійну
складову, дуже часто ігнорується теорією і практикою сучасного
природоохоронного руху. Абсолютна більшість сучасних природоохоронців не
почула етичної заповіді Г.О. Кожевникова. Через прагматичні цінності й
утилітарні резони — економічні, господарські, наукові, освітні,
рекреаційні і т.п. сучасний природоохоронний рух має подобу руху
“раціонального використання природних ресурсів”.

Я глибоко упевнений, що люди — єдині на Землі істоти, що мають моральні
зобов’язання. У тому числі і перед дикою природою. У нас немає
достатньої причини вірити в те, що людське існування є єдиним благом і
найвищим благом. Навпроти, певне благо є в існуванні будь-якої форми
життя чи ділянки дикої природи.

Представимо, що на Землі з’явилися неземні істоти з розумом настільки
переважаючим наш, наскільки наш перевершує розум білки. Представимо, що
через їхній розум і технології, у них є всі можливості заволодіти і
керувати Землею, підкорити всі її види, у тому числі і людину своїм
інтересам. Чи будемо ми вважати наше власне позбавлення волі,
поневолення чи винищування цими істотами морально виправданим? Навряд чи
ми погодимося тільки з прагматичною оцінкою цінності людини як виду, а
стане-

50

мо вимагати захисту своїх прав і волі, захисту себе з моральної точки
зору. Чому ж тоді інші істоти, дику природу в цілому ми розглядаємо
тільки як ресурс для людини? І навіть охороняємо тільки заради людської
вигоди? А не тому, що вони цінні, гарні самі по собі, самі для себе?

Я думаю, що в природоохороні ми повинні виходити насамперед з
морально-релігійних мотивацій, захищаючи права і волю видів, дикої
природи в цілому, саме священне значення життя, а також застосовуючи
етичні і моральні поняття добра, боргу, сорому, жалості, розширюючи
мотиви соціального альтруїзму, жалю, співпереживання, любові,
благоговіння, справедливості, совісті, щастя.

Тому що природоохорона відноситься більше до категорії почуттів, чим до
матеріальної сфери, я твердо упевнений, що використання цілого
калейдоскопа резонів: ліберально-демократичних, релігійних, етичних в
охороні природи не тільки значно підсилить нашу природоохоронну
аргументацію, але і дозволить розширити соціальну базу захисників
природи, що тісняться поки на вузькому “п’ятачку” економічних і
еколого-наукових аргументів.

На жаль, деякі природоохоронники у своїй роботі вузько спираються тільки
на екологію чи економіку. У зв’язку з цим не можна не погодитися з
думкою російського філософа і культуролога В.Л. Огудіна: “Совершенно
непонятно, каким образом современная экологическая наука, атеистическая
в своей основе и потому не имущая возможности воздействия на человека
через его духовную сферу, собирается выработать тесно связанные с жизнью
законы, с которыми бы согласилась большая часть людей (…). Для решения
этого вопроса требуется нечто большее, а именно развитие экологической
духовности” (184).

Дійсно, суть поняття “охорона” містить у собі насамперед моральні
аспекти; мається на увазі, що охорона є діяльність на користь слабкого,
хто без надання йому визначеної допомоги (наприклад, захисту права на
життя) не зможе існувати.

І ще. Екологічна етика може суперечити природоохоронному праву. Тому що
знищення дикої природи часом є законним, але ніколи етичним. :

Варто мати на увазі, що в екологічній етиці природні об’єкти нашої
моральної турботи не є моральними обличчями, здатними відповісти нам
добром. Ми захищаємо китів, але кити не можуть

51

відповісти нам тим же. Більш того, без багатьох видів дикої природи люди
насправді здатні обійтися. Тільки в нас, людей, моральна турбота про
інші види чи ділянки дикої природи може перевищувати наші біологічні
інтереси і доходити часом до такого ступеня, що починає конфліктувати із
законодавством. Людська особистість може і повинна захищати цінності,
властиві не тільки їй, але й іншим носіям цінностей, зокрема, дикій
природі.

Отже, дику природу потрібно не губити, а цінувати й охороняти згідно
наступних причин:

Дика природа, види й особини живих істот повинні захищатися, у першу
чергу, заради самих себе.

Дика природа, види й особини живих істот насамперед повинні захищатися
заради самих себе тому, що вони є, живуть і повинні жити своїм життям.

Охорона дикої природи — дія гарна сама по собі і є актом благотворності.

Люди можуть у своїх інтересах брехати, обманювати, красти безкарно.
Більш того, їм це часто вигідно, тому що приносить користь. Але в
більшості випадків вони від цього утримуються. Вони привчені мораллю і
культурою не робити ці вчинки, тому що красти—погано саме по собі.

Так само й у випадку зі знищенням ділянок дикої природи: необхідно
усвідомити, що губити дику природу не можна не тому, що це вигідно чи
невигідно для людини, а тому, що такий вчинок поганий сам по собі. Як
злодійство, як розбій, як зрадництво.

І навпаки, дія в захист дикої природи завжди є гарною по своїй суті.

Дика природа має внутрішню цінність та інтереси і не має потребу у
виправданні з боку.

Вважається, що щось має внутрішню цінність, якщо воно існує і коштовне
саме по собі, незалежно від його користі для інших, як ціль сама по
собі, для себе, для своєї власної користі і є підставою для певних
законів. Внутрішня цінність незалежна від усвідомлення інтересу чи
оцінювання її свідомою істотою. Поняття внутрішньої цінності розробив у
1785 році у своїй праці “Основи метафізики моральності” великий
німецький філософ Іммануїл Кант (93).

Розвиваючи І. Канта, можна заявити, що дика природи існує як ціль сама
по собі, а не тільки як засіб досягнення цілей людини, і тому у всіх
своїх вчинках, зв’язаних з дикою природою, людина повинна розглядати її
як ціль.

52

Можна припустити, що інтереси чи ціль диких істот, видів і екосистем, що
мають внутрішню цінність, полягає в збереженні життя, у волі, у
продовженні існування, у прагненні на щастя.

Господарські цінності дикої природи мають ціну ринку, духовні цінності —
обумовлену афектом, і тільки внутрішня цінність не має ціни, а має
достоїнство, що вище всякої ціни.

Внутрішня цінність дикої природи — інтуїтивне уявлення, що широко
розділене в даний час на Заході. Внутрішня цінність цілинного степу,
древнього лісу — абсолютна, безумовна, непорівнянна цінність, оцінювання
якої відбувається не в доларах, а в повазі.

Наявність тільки однієї внутрішньої цінності вже достатня підстава для
захисту дикої природи.

Дика природа — меншість, що зневажається, і має природні права на волю й
існування.

Маючи внутрішню цінність, дика природа може вважатись морально значимою,
що у свою чергу припускає наявність у неї природних (моральних) прав.

Ідея моральних прав належить відомому англійському філософу XVII
століття Джонові Локку. Відповідно до його теорії, кожна людина з
моменту народження (незалежно від раси чи полу) має уроджені (природні,
моральні) права на життя, волю і прагнення на щастя. Ці моральні права,
природно, відрізняються від юридичних прав, за допомогою яких спеціальні
правові інститути регулюють відносини людини з людьми, суспільством і
державою.

Сучасні екофілософи розширили теорію природних прав до об’єктів дикої
природи і самої дикої природи. Вважається, що дикі особини, види,
екосистеми мають, як і людина, природні права, насамперед право на життя
(існування) і волю.

Необхідні передумови володіння природними правами — це наявність
внутрішньої цінності, внутрішніх непереходящих інтересів і здатність
піддаватися збитку в тих випадках, коли ці інтереси задіваються,
відкидаються або піддаються погрозі.

Наприклад, мало хто стане заперечувати інтерес кожної живої істоти жити,
чи інтерес ділянки дикої природи не піддаватися обмеженням з боку
людини. Ці інтереси життєво важливі (якщо вони задінуться, дика природа,
як і її складові, піддається збитку), а значить можуть вважатись
необхідними передумовами для володіння дикою природою природними
правами. Оскільки те,

53

що має свої інтереси, чи ж внутрішньою цінністю — стає предметом
моральної турботи.

На жаль, на пострадянському просторі принципи демократичного лібералізму
практично не враховуються в природоохоронній аргументації, філософії й
ідеології.

Разом з тим наявність природних прав дикої природи — сильний довід у її
захист — згадаємо хоча б права людини і могутній вплив зв’язаних з ними
визвольних, аболіционістських і реформаторських рухів.

Захист природних прав дикої природи на волю й існування має мало
загального з наукою екологією, і більше відноситься до сфери
правозахисного руху, що значно розширює базу природоохорони.

Слід зазначити, що етичні мотиви захисту дикої природи тісно пов’язані з
екологічними. Так, право на існування ділянок дикої природи робить
можливим тривале еволюційне видоутворення рослин і тварин.

Застосування теорії про необхідність дотримання природних прав дикої
природи значно зміцнює позиції природоохоронників, тому що в даному
випадку вони починають використовувати впливові ліберально-демократичні
традиції західного суспільства в захист меншості, що зневажається —
дикої природи.

Зневажання прав дикої природи порушує питання про правильні і
неправильні дії людей без обліку їхніх наслідків, тобто права не
залежать від користі.

Цей принцип означає однакове право на існування дикої природи і людини.
Це своєрідний аналог забезпечення демократичним суспільством рівних
прав, рівного існування слабких і сильних індивідів.

Поважаючи права дикої природи, людина не одержує від цього для себе
користі, а тільки дотримується демократичних принципів. Іншими словами,
мова йде про включення всієї дикої природи до структури сучасного
демократичного суспільства, про захист життєво важливих інтересів дикої
природи, що постійно ігноруються людиною.

З позиції демократичного лібералізму трохи по іншому буде виглядати і
заповідна справа. Створення охоронюваних природних територій стане
трактуватись не для наукових чи рекреаційних потреб людини, а заради
реалізації природного (морального) права дикої природи на існування і
волю.

54

Дика природа є Зовсім Інше.

Концепцію “Зовсім Іншого” ввів у філософський побут своєю класичною
роботою “Ідея святого”, опублікованої вперше в 1917 році, відомий
німецький історик релігії Отто Рудольф (128).

У 80-х роках XX століття американські екофілософи додали цьому поняттю
екологічне фарбування, позначивши їм сутність дикої природи. Дійсно,
дику природу можна розглядати як зовсім іншу, далеку нам цивілізацію,
незвичайного виду і незвичайної сутності. Вона часто недоступна
розумінню і незбагненна (95).

На жаль, як справедливо відзначає буддійський філософ Оюна Доржигушаева,
“урбаиізована людина” відчуває в природних об’єктах сховану небезпеку”,
і тому “природа — супротивник, якого треба скорити” (129).

Однак, справа не тільки в одній природі. Здавна західна людина з
підозрою, а то і з ворожістю відносилась до будь-якого Зовсім Іншого.
Очевидно, подібне відношення лежить в іудейсько-християнській традиції
боротьби з інакомисленням. На відміну від такого підходу буддизм
призиває до терпимості до усіх несхожих на нас істот і явищ
(Доржигушаева, 2000).

Однак у природоохороні ми повинні піти далі буддистів, навчившись не
тільки відноситися терпимо до дикої природи як до Зовсім Іншого, але
цінувати і захищати її саме тому, що вона — Зовсім Інше. Тому що
цінність дикої природи як Зовсім Інше лежить у її сторонності,
неординарності, що є значимим мотивом для охорони дикої природи.

Дика природа є священним простором.

Природа дика одночасно природа священна. Поняття священного простору
близьке до поняття Зовсім Іншого. Однак воно ще означає — чиста,
морально досконала, гарна, праведна, непотоптана, — а виходить,
незіпсована людиною земля. Земля, куди вона не має ніякого права
вторгатися зі своїми рушницями, транзисторами і пивними банками.
Винищування якого-небудь члена цього священного простору, у результаті
навмисних дій чи по нехтуванню, є злочин проти того, що не можна навіть
потривожити. Священний простір — це те, над чим гріх глумитися і що гріх
руйнувати. Священне—це те, що заборонено і відділене.

До розуміння дикої природи як священного простору прийшли не тільки
язичники, але і відомі культурологи, філософи, письменники,
природоохоронники — Джон Рескьін, Юрій Лєрмонтов, Оле Волков, Віктор
Астафьєв, Джон Мюір, Дзвід Броуер, Лінда

55

Гребер, Фелікс Штільмарк. По різних причинах. Одні відчували там прояв
священної сили (завдяки ієрофанії, як писав Мирча Еліаде), інші бачили
прояв божества, треті мотивувалися сугубо культурними передумовами, інші
у священний простір просто вірили.

Усвідомлення дикої природи як священного простору народжує в людині такі
важливі для природоохорони почуття як шанування і благоговіння.

Хочу особливо підкреслити, що розуміння дикої природи як священного
простору може мати не тільки релігійні, але і культурні, духовні, етичні
корені. В останньому випадку дика природа сприймається на зразок
“священних рубежів нашої батьківщини”, які варто захищати ні щадячи
живота свого.

її І о ж стосується релігійних аспектів розуміння дикої природи як
священного простору, то в цьому випадку священність дикої природи
шанується не заради якого-небудь божества, а заради самої природи,
заради так званої “волі землі”.

Дика природа створена Богом.

Згідно багатьом світовим релігіям — ісламу, християнству й іудаїзму дика
природа, як і людина, творіння Бога. Як сказано в Книзі Буття, Бог
створив землю з тваринами і рослинами і Після чого побачив “що це
добре”. Тобто дика природа досконала, тому що створена досконалою
істотою і має божественний порядок. Уся вона, як і окремі тварини та
рослини, наповнена божественною цінністю (щось начебто внутрішньої
цінності), і заслуговує поваги і захисту як творіння Бога. Коли людина
губить творіння Бога — дику природу, то цим вона руйнує божественний
порядок і ображає її Творця, тобто Бога, що є гріхом.

Розвиваючи ці теологічні аргументи, можна стверджувати:тому що світ і
вся дика природа належать Богу, то людина не має права робити в ній
зміни. Навпаки, вона зобов’язана цінувати і берегти дику природу, тому
що вона цінується Богом (“і побачив Бог, що це добре”). Захищати ж дику
природу — значить охороняти цінності як прояв божого духу.

У такий спосіб охорона дикої природи є релігійним обов’язком.

Захист дикої природи е вираження нашої любові до неї.

Любов — це тверда воля робити для кого-небудь справжнє благо, бажання
бути єдиним з об’єктом любові. Святослав Забєлін вважає, що любов до
дикої природи є важливим стимулом і аргументом її захисту: “Любові, як
щасливого дарування се-

56

бе і свого надбання — іншому. Заповідання — це дарування території в
повне і непорушене розпорядження іншим істотам — є матеріалізація любові
до природи” (127). Ми повинні робити внесок на благо того, кого любимо.
Це особливого роду закоханість: жагуча, радісна, — стимулює наше
служіння в ім’я природи.

У свою чергу любов до природи викликає такі сприятливі природоохоронні
почуття як турбота, відповідальність, інтерес, жалість, співчування,
співпереживання, замилування, заклопотаність. Любов до природи
відрізняється від багатьох інших видів любові, наприклад любові
сексуальної, пов’язаної із почуттям власності і бажанням.

Любов до природи — любов альтруїстична. Важко собі представити любов до
природи за гроші, щоб вона могла визначатися “ринковими” відносинами
типу: “природа, я люблю тебе, але от якби я став отримувати від тебе
більше вигоди, це дозволило б . мені любити тебе ще більше”. Любов —
значить насамперед давати, а не брати; бути активно зацікавленим у житті
і розвитку того, що ми любимо.

Любов до природи відрізняється від любові до людини. Вона більше
походить на любов до Бога, тому що загальна, недосяжна для розуму і її
розміри відповідають красі і величі дикої природи (130). Любов до
природи базується на довірі, щирому спілкуванні і повазі.

Правда, святий Франциск Ассизський у свій час запропонував трохи іншу
мотивацію любові до природи: усі природні об’єкти він учив любити як
своїх братів і сестер, тобто як своїх ближніх, до чого, до речі, і
призиває християнська етика.

З іншого боку, любов до видів і об’єктів дикої природи, перефразуючи
Ніцше, може бути любов’ю до дальнього, часом невідомому іншим людям
ідеалу, здійснення якого підняло би людство на більш високий ступінь.
Любов до дальнього відрізняється від любові до ближнього величчю
моральної мужності і щиросердечної щедрості.

Любов до природи має кілька видів. Інтелектуальна любов до природи
заснована на тім, що чим більше людина пізнає природу і розуміє її, тим
більше вона її любить. Одержуючи особисте задоволення від пізнання. На
відміну від цього серцева любов до природи заснована не на пізнанні, а
на серцевому потязі.

Любов до природи може являти собою рішучість віддати себе цілком, без
залишку захисту, .природи. Перефразуючи святого

57

Августина — “міра любові до природи — це любов без міри”. Таким чином,
любов до природи з’являється як тверда воля робити для дикої природи,
для окремих її представників справжнє благо. Дика природа має потребу в
такій любові. Полюби дику природу заради її самої.

Однак, як справедливо відзначає відомий американський психолог і філософ
Е. Фромм, не всі здатні на любов (124). Більш того, любов як мотивація,
ненадійна (серцю не накажеш): буває швидкоплинна і виборча. Слід
зазначити, що маються ще і сумнівні види любові, наприклад, у мисливців,
що виражаються в любові скоріше не до природи, а до трофеїв. Виходить,
треба залучати й інші безкорисливі мотиви природоохорони.

Захист дикої приводи є вираження нашої поваги до неї.

Повага до дикої природи відрізняється від почуття любові до дикої
природи, оскільки гарні дії стосовно неї є етично обов’язковими поза
залежністю від наших почуттів. За І. Кантом любов, як взагалі симпатія,
не моральна, тому що моральні лише свідомість обов’язку, безпристрасне
шанування морального закону.

Дійсно, людина може не відчувати до дикої природи високих духовних
почуттів, однак поважати її і тому охороняти. Я, наприклад, зовсім не
люблю домашніх котів, однак поважаю їх і не дозволю кому-небудь тягати
їх за хвіст. Наша повага до дикої природи може ґрунтуватися на баченні в
ній нашого товариша, супутника чи оцінювання її неповторності, і не
залежить від особистого інтересу людини.

Мені здається, що вся наша система екологічного виховання, спрямована на
розвиток тільки любові до природи, однобока і неефективна, тому що не
орієнтує людину ще і на повагу до природи, інші мотивації.

Захист дикої природи є вираження нашого замилування, шанування і
благоговіння перед нею.

Благоговіння — це страх, змішаний із шануванням, шаноблива повага.
Благоговіння перед життям, як рушійну мотивацію природоохорони висунув
Альберт Швейцер. Згідно його поглядів благоговіння перед життям —
глибинне моральне почуття, засноване на відповідальності за все живе, на
повазі до життя (2).

Швейцерівське благоговіння перед життям — акт майже релігійний. По
Швейцеру потрібно допомагати будь-якому життю, якому можна допомогти, і
утримуватися від того, щоб заподіяти живому яку-небудь шкоду. Великий
гуманіст вважав, що

58

добро те, що служить збереженню і розвитку життя, зло є те, що знищує
життя чи перешкоджає йому. Іншими словами, як говорив Генрі Торо, —
краще дарувати життя, чим смерть.

Усяке життя — священне.

Згідно багатьом релігіям тільки Бог має абсолютну владу над усіма
створіннями, тому люди не мають права розпоряджатися життям інших істот.
Усі життя священні і рівноцінні, і люди не намісники Бога на землі.

Любов до життя в усіх своїх проявах носить священний характер, і є божим
дарунком, зневажання якого, згідно “Основ соціальної концепції
Російської православної церкви”, є “виклик, кинутий не тільки
божественному створінню, але і Самому Господу” (125), Якщо щось
священне, то воно має цінність крім своєї корисності й інших фактів.
Воно цінне саме по собі і заради самого себе. Те, що є святим, не можна
знецінити.

Непристойно одержувати вигоду зі страждань інших істот.

Індуїзм, джайнізм, буддизм, язичество, багато інших релігій жадають від
людини виміряти свої дії, не приносячи іншим істотам біль і страждання.
Наносити біль і страждання, тим більше одержувати від цього вигоду —
непристойно.

Дика природа є загальносвітовою і міжвидовою спадщиною.

Дика природа є не тільки загальнолюдською, але і загальносвітовою,
міжвидовою спадщиною. Вона — спадщина не тільки людини, але і будь-якого
птаха, звіра, риби. Однак людина єдина, хто» це може усвідомити, і тому
зобов’язана узяти на себе моральну відповідальність по її захисту. Люди
повинні бути шанобливі до того, що вони не створювали, не руйнувати, а
берегти.

Не тільки люди, але і дика природа підлягає порятунку.

Згідно багатьом релігіям, наприклад, християнству чи іудаїзму, людина
підлягає порятунку. Однак американський християнський теолог Дж. Ситтлер
думає, що не тільки люди, але і природа повинна підлягати порятунку, що
є новим вагомим релігійним аргументом у захист ділянок дикої природи.
Усі думаючі християни повинні включати природу в середовище своєї
моральної уваги, виходячи з того переконання, що Бог також бажає бачити
її покутуваною в небесному царстві.

Хто знає, може Христос вмер у неменшій мірі за дику природу, чим за
людей. Творець дикої природи є також і її рятівником. Люди ж є колегами
Бога з порятунку дикої природи.

59

Охорона дикої природи є актом благотворності і заступництва, шляхетним
захистом слабкого.

Етичною мотивацією захисту дикої природи є звичайне людське бажання
допомогти, подарувати, поділитися, бажання піклуватися про “братів наших
менших”, про ділянки дикої природи, заступатися за них.

Охорона дикої природи є справою божеською.

Будь-яка блага справа, наприклад, будівля чи захист храму у всіх часів і
народів вважалась справою божеською. Захист дикої природи як творіння
Бога (що є для багатьох храмом чи священною територією) також стає
божеською справою, важливою і почесною.

Захист дикої природи є вираження нашої емпатії, жалості, співчування,
великодушності і доброти до неї.

Московський вчений А.Н. Тетіор висунув етику емпатії до природи. На його
думку, не всяка людина зможе поважати, любити, а тим більше благоговіти
перед різними видами чи об’єктами дикої природи — хробаками, мокрицями,
болотами, пустелями. А.Н. Тетіор пропонує використовувати, як рушійну
мотивацію, інші почуття — жалість, симпатію, великодушність, співчуття,
співпереживання, доброту (88).

Як справедливо вважає А.Н. Тетіор, багато тварин, особливо нижчі,
найчастіше перебувають в жахливих умовах з людської точки зору.
Величезна кількість їх, наприклад, гине в боротьбі за існування. Що не
може не викликати в нас співчуття, жаль, співпереживання до них, почуття
доброти, бажання надати посильну допомогу. Треба постійно розширювати
коло співчуття іншим. Інстинктивна участь людини в болі, стражданні
тварини чи рослини може виявитися сильною мотивацією природоохорони.

Захист дикої природи — е вираження нашої подяки до неї.

Завдяки дикій природі людина стала людиною й існує людська цивілізація.
Усього цього цілком достатньо, щоб з почуття подяки зберігати останні
куточки дикої природи і дикі види.

Захист дикої природи — це захист незалежної держави.

Дика природа не повинна бути не тільки погубленою, але і прирученою та
дресированою. Її можна представити як особливу незалежну державу іншої
цивілізації, що існує автономно, по своїх власних законах, самостійно. А
відповідно до демократичних принципів, ніхто не має права замірятися на
незалежність іншої держави.

60

Людина несе більшу відповідальність за збереження дикої природи, чим
який-небудь інший вид на Землі.

Розум і технології роблять людину найдужчою на Землі, що, у свою чергу,
накладає на неї найбільшу відповідальність за «збереження на цій планеті
усіх видів живих істот і екосистем.

Захист дикої природи є вираженням нашої любові до Бога.

Як думає російський екотеолог С.Ф. Хрибар, “любов до Твор-іія
виливається в благоговійно дбайливе відношення до Його творінь” (187).
Віруючий християнин, іудей, мусульманин повинні дбайливо відноситись до
природи з любові до свого Рятівника. З цього випливає й інший висновок —
дика природа і живі істоти заслуговують життя не тільки заради самих
себе, але і заради Творця, що їх створив.

Захист дикої природи є добровільним обмеженням людиною експансії
власного виду.

Як справедливо думає український еколог, В.Н. Грищенко, добровільне
власного виду (свого роду видовий альтруїзм), навіть часом на шкоду собі
— щось принципово нове в житті на Землі (189). Жодна тварина чи рослина
не здатна на це (існують лише приклади взаємодопомоги, симбіозу). У
багатьох видів є поведінкові механізми, що запобігають вбивству родичів
у конфлікті, але жоден вид, крім людини, не здатний піти на обмеження
власних прав і інтересів заради прав і інтересів інших видів, заради
збереження інших форм життя. Багато видів охороняють природну територію
для своїх нестатків, але тільки людина може охороняти її для нестатків
інших видів.

“Чому під “ближнім, — запитує В,Н. Грищенко, — якого варто любити, ми
повинні мати на увазі тільки людину, а жертовність і зречення обмежувати
лише сферою побуту — дотримання норм поводження, обрядів, посад і т.п.
Зречення від безроздільного панування над природою, пожертвування
частиною своїх благ і зручностей заради збереження Божого творіння в
цілісності і красі — це чи не найбільший духовний подвиг, на який здатна
жива істота?” (189).

Усі живі істоти, земля і її елементи е нашими братами і сестрами (нашою
родиною).

Так думав засновник Францисканського ордена ченців римо-католичної
церкви святий Франциск Ассизський (1182-1226), якого Ватикан назвав
святим заступником екологів. Споріднення Цінне своїм зв’язком, але не
менш цінний у ньому елемент

61

індивідуальності. Як варто поводитись з братом чи сестрою? Їх не слід
експлуатувати, їх треба любити і поважати через родинний зв’язок. Більш
того, святий Франциск думав, що не істоти повинні служити людині, а
людина істотам (186).

Живучи, потрібно давати жити і всьому живому.

Як писав піонер охорони природи Росії, професор А.П.
Семенов-Тянь-Шанський, людина у своєму житті повинна виробити вищі
соціально-етичні начала, і піднятися “до свідомості того, що, живучи,
треба давати жити і всьому живому” (32).

Людина є помічником Бога на Землі і тому зобов’язана стежити за
божественним порядком на ній.

Згідно багатьом світовим релігіям — християнству, ісламу, іудаїзму —
людина є помічником Бога на Землі і зобов’язана стежити за божественним
порядком на ній, у тому числі за збереженням дикої природи, видів і
особин живих істот.

Дика природа має невідтворену індивідуальність і тому вимагає захисту.

Як справедливо вважає петербурзький біолог В.Ф. Левченко, “оскільки
будь-яке живе (і організм, і екосистема) смертно, але має невідтворену
індивідуальність, то воно має вищу цінність” (188), у зв’язку з чим
вимагає до себе дбайливого відношення і захисту.

Еволюційний мотив.

Оскільки людина поєднує в собі практично всі попередні ступені еволюції,
то вона несе відповідальність за все живе (цей аргумент схожий з
індуською ідеєю реінкарнації, коли в минулих життях людина була жуком,
вовком, деревом і т.д.).

Захист дикої природи — наш борг, обов’язок і моральна відповідальність
перед дикою природою.

Борг — поняття етики, що позначає моральну необхідність виконання
яких-небудь обов’язків (24). Борг як мотивація природоохорони може
виходити з обґрунтування, чому сильний повинен захищати слабкого. Людина
завдяки своєму розуму, науці і технології є сильною стороною і тому
зобов’язана захищати, обороняти слабку сторону, тобто дику природу.
Більше того, по великому рахунку дика природа — це її мати, тому що вона
вийшла з неї. Значить тут справа сильного захищати слабкого поєднується
з боргом сина перед матір’ю.

Захист дикої природи буде моральним вчинком (за І’. Кантом), якщо в його
основі лежить бажання виконувати наш мо-

62

ральний борг перед природою з поваги до цього боргу. Тобто, ми
зобов’язані охороняти природу не тому, що це принесе користь нам чи
комусь, а тому, що ми зобов’язані виконати наш борг перед нею.

Моральний вчинок — це вчинок, в основі якого лежить прагнення завжди й
усюди наслідувати закони моралі, чого б це ні коштувало. “Тому
абсолютним показником успіху в здійсненні безкорисливого, високо
морального вчинку є повне відмовлення від власних інтересів, дія проти
своїх бажань, дія через силу, заснована лише на підпорядкуванні
необхідності виконувати закони моралі”, — пише норвезький екофілософ
Арне Нейс (100). У зв’язку з цим люди володіють прямою моральною
відповідальністю перед дикою природою,

Людині повинне бути соромно за знищення дикої природи.

Сором — одна з найважливіших етичних мотивацій, що може широко
використовуватися в аргументації природоохорони. Людина знищила
практично всі ділянки дикої природи, які ще не дуже давно в достатку
існували на Землі. У багатьох європейських країнах площ, зайнятих-дикою
природою, не залишилось зовсім. Люди часто утримуються від злодійства,
руйнування чого-небудь, щоб не випробувати каяттів совісті. Аналогічно
за знищення ділянок дикої природи люди повинні відчувати сором. Захист
дикої природи має стати актом національного каяття з боку людства,
винного в її загибелі.

Захист дикої природи — це справедливо. З погляду справедливості людина
повинна залишити дику природу в спокої, надавши їй у повне розпорядження
незмінені території, що залишилися на Землі. Тому що верхом
несправедливості буде позбавляти дику природу останніх місць існування.
Охороняти дику природу потрібно не тому, що це вигідно чи ні, а тому, що
так діяти справедливо.

Більше того, виходячи з почуття справедливості, людина зобов’язана
уживати спеціальних заходів відшкодування, спрямованих на відновлення
нанесеної втрати дикій природі: наприклад, допомога рідким видам флори і
фауни. Можна припустити, що в даному випадку справедливість буде
поважатися заради неї самої.

Як приклад, заснований на справедливості, можна привести дії уряду
Німеччини по відшкодуванню збитків євреям, що постраждали від німців у
часи фашизму.

63

Захист дикої природи є захист абсолютної краси чи добра.

Багато людей, причому не тільки природоохоронники, погоджуються з
твердженням, що дика природа є незвичайно красивою. Більше того, багато
хто ставить її красу вище краси творів мистецтва. Разом з тим ряд
видатних письменників і філософів:

Генрі Торо, Імануїл Кант, Лев Толстой, Ральф Емерсон, Флобер, Джон Мюир
ототожнювали красу з добром. Так, І. Кант думав, що прекрасне — символ
морального добра. Но Гегелю “моральність повинна виступати у формі
краси”. У зв’язку з цим деякі західні природоохоронники та екофілософи
розглядають красу в природі і мистецтві як властиве добро (поза
залежністю від користі для людей), що зобов’язане захищати людину.

Відомий американський екофілософ Юджин Харгроув розвиває що точку зору:
“Оскільки втрата як природної, так і зв’язаної з мистецтвом краси являє
собою втрату загального добра у світі, нашим обов’язком є зберігати
обидва види краси так добре, як ми тільки можемо” (69).

Тому захист дикої природи у філософському плані є ще і захистом не
тільки абсолютної краси, але і добра у світі.

Захист дикої природи є спокутою гріхопадіння людини.

Як думає В.Н. Грищенко, захист дикої природи — це спокута древнього
гріхопадіння людини, що виразились у знищенні. людьми екосистем і
біорозмаїття, створених Богом (137).

Природньо, ознайомивши з цією главою, багато читачів зададуть нам
питання: “А чи підтримають ці ідеалістичні ідеї маси?” І ми відповімо,
що, в основному, так. Етичні мотиви охорони природи близькі простим
людям. Так, відповідно до соціологічного дослідження, проведеного в 2000
p. в Україні за завданням Київського еколого-культурного центра,
захищати дику природу через її моральну і внутрішню цінності вважає за
необхідне 16,1% опитаних (усього опитано більш 1200 чоловік), що
відповідало третьому місцю в рейтингу з 13 запропонованих
природоохоронних мотивів.

Згодні, що практика перетворення в життя багатьох викладених вище
принципів поки неможлива. Але, як помітив С. Забєлін, “сьогоднішнє
неможливе — це охороняти вільну Природу, охороняти право на волю для
кожної живої істоти. Не в зв’язку з його користю для людини чи ринковою
вартістю, а просто тому, що воно є, живе і повинне жити своїм життям”
(180).

Похожие записи