Реферат на тему:

Соціоекологія

Соціоекологія аналізує ставлення людини в притаманному їй гуманістичному
горизонті з погляду його відповідності історичним потребам людського
розвитку, в ракурсі культурної виправданості та перспективи, через
теоретичне осягнення світу в його загальних визначеннях, які виражають
міру історичної єдності людини і природи. Будь-який учений обмірковує
головні поняття проблеми взаємодії суспільства та природи через призму
своєї науки. Зокрема, географ розглядає проблему стосунків суспільства
та природи під кутом просторових співвідношень територіальних
комплексів, біолог – під кутом розвитку живої речовини тощо.

Понятійно-категоріальний апарат соціоекології формується, розвивається і
вдосконалюється. Цей процес багатоманітний і охоплює всі сторони
соціоекології не тільки в об’єктивному, а й у суб’єктивному плані,
своєрідно відображаючи наукову творчість і впливаючи на еволюцію
наукових інтересів і пошуків як окремих учених, так і цілих колективів,
наукових шкіл.

Якщо проаналізувати літературу з цієї проблематики, то можна зауважити,
що останніми роками формується уявлення про головні завдання і функції
соціоекології , її категоріального апарату. Е.В. Гірусов уважає, що
соціоекологія – це дитина екстремальних обставин у розвитку взаємодії
суспільства і природнього середовища, і саме тією обставиною зумовлене
її призначення – теоретично забезпечити гармонізацію цієї взаємодії [1].

На думку М.М. Мамедова, нормативні властивості соціально-екологічного
знання ґрунтуються на відображенні об’єктивних законів екології і
всебічному дослідженні можливих наслідків антропогенного впливу на
природне середовище [2]. В.Д. Комаров зазначив, що соціоекологія – це
науковий базис перспективної раціоналізації взаємодії суспільства та
природи, вона вивчає специфічні закономірності і формулює принципи та
методи оптимізації цієї взаємодії, що є зацікавленням усієї цивілізації
[3].

У багатьох працях наголошено на величезному світоглядному значенні
соціоекології, яке, на думку М.М. Кисельова, полягає в тому, що вона
здатна забез-печити конкретизацію філософського принципу єдності
матеріального світу, подолання

традиційних уявлень про взаємодію суспільства та природного середовища,
спрямованість екологічного дослідження на людину, тобто його гуманізацію
та соціалізацію [4].

Професор О. Шаблій стверджує, що конкретними об’єктами соціоекології є
соціоекосистеми, а предметом – взаємодія суспільства і природи в цих
системах [5].

Очевидно, що структурна організація соціально-екологічного знання
повинна повністю відповідати структурі об’єкта дослідження, структурі
екологічної проблеми, а також виражати концептуальну цілісність цього
знання, забезпечити координацію і субординацію ієрархічних рівнів
теоретичного й емпіричного матеріалу.

Оскільки для сучасного стану суспільного розвитку характерне зростання
залежності суспільства від стану природних ресурсів, то стає зрозумілим,
що понятійний апарат суспільних наук повинен переважати у відображенні
проблем взаємодії суспільства та природи. Людство вже значно взяло під
свій контроль регіональні процеси біосфери та їхнє регулювання. Без
сумніву, з часом уся біосфера буде охоплена регулятивною діяльністю
людей, і система суспільство–природа стане самоорганізувальною системою
в цілому, а не тільки в окремих частинах. Організаційним чинником цієї
системи буде суспільство, а головними каналами зв’язку між цими
частинами – природні кругообіги речовин та енергії, у структуру яких
люди навчаться штучно вводити компоненти своєї діяльності [6].

Щодо виняткової ролі соціоекології у вирішенні проблем у системі
суспільство–природа необхідно наголосити, що саме вона передбачає злиття
природничих, суспільних і технічних наук, оскільки соціальна екологія
формувалась на різноманітних тлумаченнях і тривалий час існувала як
екологія міста (урбоекологія), соціологія урбанізації тощо. Ці категорії
дуже впевнено використовує багато вчених у соціоекології.

Значну частину категорій і понять соціоекологія запозичила від
біоекології, зокрема, багато категорій з екології рослин і тварин –
такі, як ареал, адаптація, популяція тощо. Водночас соціальна екологія
використовує просторово-часовий підхід суспільної географії та економіки
природокористування. Проф. О. Шаблій зазначає, що „географічна наука
створила потужний методологічний і теоретичний понятійно-категоріальний
апарат, фундаментальні концепції геосфери, географічної і ландшафтної
оболонки, природно-територіальних і теритиріально-господарських (у тім
числі виробничих) і соцільно-економічних комплексів (геосистем)” [7].

На думку М. Долішнього та Л. Гриніва, інтегративна природа соціоекології
вельми наочно проявляється у надзвичайно високій сприятливості цієї
галузі до активного використання будь-яких компонентів загальнонаукових
методологій; це стосується, насамперед , сучасних загальнонаукових
підходів до пізнання діяльності – системного, структурного,
функціонального, інформаційного, ймовірного тощо [9].

Кожен з нетрадиційних загальнонаукових підходів (системний, структурний,
функціональний тощо) концентрує увагу дослідника на вивченні саме того
аспекту діяльності, що визначений відповідним центральним поняттям,
відображеним у назві підходу.

До категорій соціальної екології належать фундаментальні поняття, які
відображають найзагальніші суттєві властивості, зв’язки і відношення
суспільства й природи, їхнє пізнання і перетворення людиною з метою
гармонізації цих відношень. Це важливі результати багатовікового процесу
розвитку взаємовідношень суспільства і природи, всієї духовної
культури спілкування людини з природою в процесі

природокористування. Розрізняють загальні категорії соціоекології як
науки, її окремі категорії, а також категорії конкретних наук, які
входять у систему соціоекології на правах галузевих підрозділів як її
складові частини. До загальних категорій соціоекології як науки можна
зачислити об’єкт її вивчення – соціоекосистеми. Адже „центральна ідея
системного підходу полягає у вивченні будь-якого рівня організації саме
як систем, виходячи із сутнісних рис системних утворень” [7].

У разі розгляду соціоекосистеми як територіальної соціоприродної
само-регульованої системи, динамічну рівновагу якої повинне
забезпечувати людське суспільство, нам треба чітко усвідомлювати, що
суспільство, як і природа, – без сумніву, велика система. Це означає, що
різні сторони його існування, функціонування та прогресу є порівняно
самостійними системами (певна річ, вони пов’язані безперервною
взаємодією та взаємною детермінацією).

&

чного режиму, не відновлюване знищення частин мінеральних, ґрунтових,
лісових, водних та інших ресурсів). Чи задовольняють ці результати
тривалі інтереси людини, чи здатне навколишнє середовище витримати ці
впливи без деградації екосистем – ось ті питання, відповіді на які
можуть визначити рівень оптимізації та гармонізації соціоекосистеми.

Якість природного середовища людини означає збереження екологічної
рівноваги в ньому у такому вигляді, щоб люди могли жити і розвиватися як
біологічні істоти. Цього можна досягти, якщо під час освоєння природи у
процесі виробництва виходити з розуміння обмеженості можливостей
біосфери [10]. Окрім рівня забруднення атмосферного повітря та води,
капітальних вкладень на заходи з охорони та раціонального використання
природних ресурсів, до показників якості довкілля варто зачислити також
і якість природно-кліматичних умов, інтегрувальну характеристику складу
й обсягу природно-сировинних ресурсів, сучасні фізико-географічні явища
та процеси.

Очевидно, що кожний із названих компонентів відображає умови, у яких
відбуваються процеси задоволення як біологічних, так і соціальних потреб
населення регіону. Донедавна потреби, пов’язані з безпосереднім
споживанням природних благ, і потреби у певних якісних параметрах
природного середовища задовольняли без докладання суспільної праці,
тобто вони не були опосередковані будь-якими економічними відношеннями.
Економічний зміст екологічних потреб зумовлює певні зрушення у структурі
та ієрархії потреб, модифікуючи розуміння добробуту суспільства та його
членів. До критеріїв добробуту належать як кількість природних благ, що
безпосередньо потрапляють у сферу споживання, так і якість природного
середовища як такого. Задоволення екологічних потреб, перетворюючись у
чинник добробуту, стає одночасно і його мірилом [8].

Способом збереження суспільства є орієнтація не так на заміну природного
середовища, як на забезпечення сумісності з ним усіх напрямів
діяльності. Інакше кажучи, в історії людства настав такий момент, коли
вирішення будь-яких соціальних проблем тепер тісно пов’язане із
завданням збереження біосфери та її компонентів.

Головним компонентом біосфери є життя, поняття, яке теж треба
переосмислити з позицій соціоекології. Адже відомо, що всі сучасні форми
життя, незалежно від того, на якому етапі біоеволюції вони виникли,
функціонально між собою пов’язані, і зв’язки ці інтенсивні; усі форми
існують як рівні структурної організації біосфери, як її підсистеми.
Отже, поняття біосфери і поняття життя дещо збігаються.

Стосовно соціальної екології, як особливої науки про навколишнє
середовище, ми повинні чітко визначитися з розумінням цього поняття.
Адже, на нашу думку, соціальна екологія – це поняття не просто про
зовнішній світ людини і водночас воно не тотожне поняттю природне
середовище. Насправді навколишнє середовище є сукупністю невпорядкованих
матеріальних процесів, детермінованих людською діяльністю на
перетворення природи в інтересах виробництва і відтворення соціального
життя. Навколишнє середовище утворюють три класи матеріальних процесів:
змінна частина природи (природна сфера), створене людиною середовище
проживання (штучна сфера) і сукупність технічних систем і проявів
(техносфера).

Схематично техносферу можна уявити як зону активного взаємопроникнення
природних і штучних сфер у єдиному середовищі людського проживання.
Навколишнє середовище стало предметом вивчення науки за умов, коли його
стан став вразливим чинником існування людства в цілому й окремо взятої
людини як виду. А сталося це тому, що довкілля – універсальний наслідок
історичних форм природокористування. Воно є предметним результатом саме
взаємодії людини і природи у повному масштабі. А тому соціальна екологія
повинна поглиблювати знання суперсистеми
суспільство–людина–техніка–природне середовище, однак зробити це
неможливо без синтезу знань про компоненти і взаємозв’язки названої
суперсистеми.

Логічно соціальна екологія є інтегративною. Це означає, що на всіх
рівнях дослідження вона синтезує дані природничих, технічних і
соціальних наук та перетворює їх у свої засоби пізнання. Нераціональна
людська діяльність порушила природній кругообіг речовин і енергообмін на
нашій планеті. Відбувається вичерпування і руйнування природних
ресурсів, забруднення атмосферного повітря, поверхневих та підземних
вод, ґрунтово-рослинного покриву. Характер технологій в обробній
промисловості, на транспорті і в будівництві змінюють якість життєвого
середовища, що зумовлює численні захворювання людей і ставить під
загрозу подальше існування людства на Землі.

Отже, соціальна екологія вивчає сучасний стан та особливості формування
навколишнього середовища у зв’язку з історичним розвитком і структурою
природокористування, прогнозує розвиток довкілля з майбутнім людства.
Практичним завданням соціоекології є така категорія, як якість життєвого
середовища, яку визначаємо як інтегральну характеристику всієї
сукупності видів, форм, сфер діяльності людей певної локальної,
регіональної та глобальної соціоекосистеми або суспільства в цілому,
зумовлених рівнем його виробництва, економічними відношеннями,
політичним устроєм та системою цінностей.

Саме принципова можливість широкого використання категорій інших наук
стосовно тих чи інших проблем взаємодії суспільства і природи пояснює
винятково високу, яка немає аналогів, методологічну ефективність і
евристичність соціоекології як науки. У поєднанні з філософськими
категоріями соціоекологія може розглянути теоретичні засади вирішення
проблем довкілля через категоріальний аналіз. З огляду на це важливість
категорій соціоекології у синтезі наукового знання важко переоцінити.

Соціоекологія розробляє свої головні поняття і категорії шляхом
теоретичного узагальнення даних гуманітарних, природних, технічних наук;
узагальнюючи результати, вона розкриває перспективи розвитку окремих
наук і самої проблеми взаємодії суспільства та природи, стає знаряддям
наукового передбачення, теоретичною і практичною основою вирішення
названих проблем.

_____________

Бачинський Г.О. Український шлях у майбутнє // Універсум. – 1996. –
№3-4. – С. 18.

Долішній М., Гринів Л. Соціоекологічна функція регіональної економіки //
Вісн. НАН України. – 2001. – №3. – С. 23-25.

Киселев Н.Н. Объект экологии и его эволюция. – К.: Наук. думка, 1979. –
133 с.

Мамедов Н.М., Суравчина И.Т. Экология – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1996.
– С. 263.

Маркович Д. Социальная экология. Книга для учителя / Пер. с сербохорват.
– М.: Просвещение, 1991. – С. 81.

Социально-экологические проблемы современности и новая НТР. – Мехвуз.
сб. / Под ред. проф. Б.Г. Марахова. – Л.: Изд-во Ленинг.
ун-та, 1981. – С. 18.

Семенюк Є.П. Філософські засади сталого розвитку. – Львів: Афіша, 2002.
– С. 45.

Семенюк Є.П. Інтегративна природа соціоекології та характер її
методологічних засобів // Питання соціоекології: Матеріали Всеукр. конф.
– Львів, 1996. – С. 28.

Ценностные аспекты науки и проблемы экологии. – М.: Недра, 1981. – С.
244.

Шаблій О.І. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії.
– Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 744 с.

Похожие записи