Реферат на тему:

Соціально-екологічне виховання

Екологічна свідомість та культура є необхідними умовами для подолання
глобальної екологічної кризи і відвернення глобальної екологічної
катастрофи, яка загрожує підривом самих основ біологічного існування
людини. Виникнення екосвідомості та екокультури є реакцією на виклик
сучасної ситуації в системі «суспільство-природа», що породжена всією
попередньою господарською діяльністю людства. Однак розраховувати на їх
еволюційне, тривале в часі формування суспільству не доводиться.

Негативні зміни в природному середовищі під впливом зрослої сукупної
виробничої потужності людства набули в другій половині XX ст. значного
прискорення, а отже, відповідь на них також має бути адекватною не лише
за змістом, а й у часі. Збереження планети залежить і від якості, і від
темпів формування екологічної свідомості та екологічної культури, що
відбувається в процесі екологічного виховання.

Екологічне виховання — це цілеспрямований вплив на особистість на всіх
етапах її життя за допомогою розгорнутої системи засобів та методів, що
має на меті формування екологічної свідомості, екологічної культури,
екологічної поведінки, екологічної відповідальності.

Необхідність виховання у членів суспільства певних установок поведінки
по відношенню до природи виникла у людства ще на найдавніших етапах його
розвитку. Як приклад можна згадати і системи табу у первісних народів,
які, забороняючи полювання на певні види тварин в період їх розмноження,
сприяли збереженню видової багатоманітності природного простору.
Пізніше, коли проблема формування членів суспільства стала об’єктом
зацікавлення науки, створювались концепції «натуралістичного» (Я.-А.
Коменський, Ж.-Ж.Руссо, М.Ушинський) чи «природозгідного» виховання
(Ш.Фур’є).

Великий німецький гуманіст Й.-В. Гете зазначав, що немає нічого
страшнішого за діяльнісне невігластво. Саме відсутність необхідних
знань, їх невідповідність реальній ситуації, що породжує неспроможність
передбачити всі, і в тому числі й негативні, наслідки втручання людини в
природні процеси, а не зла воля, є головною причиною екологічної кризи.

Одним з найважливіших завдань екологічного виховання є формування у
природокористувачів, кожного громадянина і у суспільства в цілому
стійких установок на раціональне природокористування, вміння бачити за
вирішенням окремих проблем віддалені екологічні наслідки втручання в
природні процеси, почуття відповідальності перед нинішніми та майбутніми
поколіннями за вплив власних дій на здатність природи бути середовищем
існування людини.

Екологічне виховання — це неперервний процес навчання, виховання,
самоосвіти, накопичення досвіду і розвитку особистості, спрямований на
формування ціннісних орієнтацій, норм поведінки і спеціальних знань щодо
збереження навколишнього середовища і природокористування, реалізованих
в екологічно грамотній діяльності.

Дуже важливим для розуміння специфіки екологічного виховання є теза про
те, що воно не повинно виступати лише системою заборон на ті чи інші
дії. Крім закликів, що природу слід любити і берегти, необхідно вчитися
грамотному і професійно-комплексному природокористуванню.

При детальнішому розгляді в процесі екологічного виховання можна
виділити три відносно самостійних, як за методами так і за цілями,
складових: екологічне просвітництво, екологічна освіта та власне
екологічне виховання. Вони являють собою певні етапи в процесі
неперервного екологічного виховання в широкому розумінні.

Екологічне просвітництво — це перший ступінь в екологічному вихованні.
Воно покликане сформувати перші, елементарні знання про особливості
взаємовідносин суспільства та природи, про придатність оточуючого
середовища для проживання людини, про вплив людської виробничої
діяльності на оточуючий світ. Екологічне просвітництво покликане
формувати базові світоглядні установки і побутовий рівень екологічної
свідомості. Хоча на цьому рівні знання про взаємовідносини суспільства
та природи мають, як правило, ч уривчастий, несистематизований характер,
можуть бути логічно неузгодженими і навіть суперечливими, без його
наявності неможливо приступати до формування екологічно культурної
людини.

У 1977 р. Всесвітня міжурядова конференція з проблем природоохоронного
просвітництва, ідо проходила в Тбілісі, визначила основні принципи
природоохоронного просвітництва:

1) виходити з багатоманітності завдань в області охорони оточуючого
середовища, враховуючи економічні, санітарно-оздоровчі, гуманістичні,
естетичні та патріотичні мотиви природоохоронної роботи;

2) здійснювати взаємодоповненість та наступність різних рівнів
природоохоронного просвітництва, передбачаючи просвітництво та освіту
всіх вікових та соціальних груп населення, кожної особистості протягом
усього їх життя;

3) тісно пов’язувати просвітництво в області оточуючого середовища з
конкретними природоохоронними завданнями регіону, краю, населеного
пункту, підприємства та організації;

4) стимулювати активність кожного громадянина остільки, оскільки
вирішення завдань охорони природи неможливе без участі широких верств
населення;

5) підвищити освіченість в області охорони природи з тим, щоб вона
випереджала прогнозоване збільшення експлуатації природних ресурсів та
зміни в оточуючому середовищі, в результаті чого спеціалісти могли б
передбачати появу небажаних ситуацій в природі.

Наступним щаблем у формуванні екологічної культури є екологічна освіта —
один з елементів природоохоронної політики і важливий фактор її
самореалізації, що слугує інструментом впливу на суспільну свідомість та
формування внутрішньої і міжнародної політики в області
природокористування.

Екологічна освіта — це психолого-педагогічний процес впливу на людину,
метою якого є формування теоретичного рівня екологічної свідомості, що в
систематизованому вигляді відображає різноманітні сторони єдності світу,
закономірності діалектичної єдності суспільства та природи, певних знань
та практичних навичок раціонального природокористування.

Як наголошує О.А.Васюта, екологічна освіта — це система цілеспрямованого
постійного впливу на свідомість і поведінку об’єкта (населення) з метою
формування у нього суспільно значущих розумних потреб і закріплення
раціональних форм стійкої поведінки по відношенню до природи відповідно
до норм світової екологічної моралі та принципів екологічного
світогляду. Екологічна освіта як чільний момент екологічної політики
повинна набути тривалого і неперервного характеру, супроводжуючи людину
протягом всього періоду її активної діяльності, включаючи дошкільну
підготовку, загальну освіту, професійну підготовку спеціалістів.

Специфіка екологічної освіти полягає в тому, що вона повинна базуватися
на принципі «випереджаючого відображення». В свідомості людини повинна
відбуватись постійна оцінка можливих наслідків, як безпосередніх так і
майбутніх з позиції не тільки добробуту людини, а й гармонізації
відносин у системі «суспільство-природа».

Метою екологічної освіти є озброїти людину знаннями в області
природничих, технічних та суспільних наук, про особливості взаємодії
суспільства та природи, розвинути в ній здатність розуміти і оцінювати
конкретні дії та ситуації.

Вищим щаблем є екологічне виховання — психолого-педагогічний процес,
метою якого є формування у індивіда не лише наукових знань, а й певних
переконань, моральних принципів, що визначають його життєву позицію та
поведінку в області охорони оточуючого середовища та раціонального
використання природних ресурсів, екологічної культури окремих громадян
та всього суспільства в цілому, В процесі екологічного виховання
формується певна система екологічних цінностей, що визначатимуть
бережливе ставлення людини до природи, спонукатимуть її до розв’язання
проблеми глобальної екологічної кризи. Воно по-перше, передбачає не
тільки передачу знань, але і формування переконань, готовності
особистості до конкретних дій, по-друге, включає в себе знання та вміння
здійснювати поряд з охороною природи також і раціональне
природокористування.

Специфіка екологічного виховання полягає у виробленні світоглядного
ставлення до комплексної, цілісної системи «суспільство-природа»,
ставлення особистості до якої неможливе без діяльнісної, безпосередньої
та опосередкованої участі в її функціонуванні. Комплексний характер
екологічного виховання випливає з специфіки об’єкта відображення
екологічної свідомості на рівні як суспільного, так і особистісного її
функціонування.

На думку відомого югославського соціолога Д.Марковича, як методологічну
основу виховання в області захисту і поліпшення середовища можна
прийняти п’ять фаз:

• перша — світ є матеріальний і являє собою складну систему зв’язків і
взаємовідносин, так що зміна його елементів взаємно обумовлена;

• друга — захист природи представляє застосування закону відносин і
взаємних дій, що існують у матеріальному світі;

• третя — людина і суспільство — результат еволюції живої природи і тому
невіддільні від природи (суспільство і природа складають неподільне і
суперечливе ціле);

• четверта — зміни в біосфері, шкідливі для людини і суспільства,
обумовлені відсутністю або недостатністю заходів у регулюванні взаємодії
суспільства і природи, а не науково-технічним прогресом;

• п’ята — існує вплив природи на темп розвитку суспільства, але немає
дії природи на характер суспільних відносин.

• Основним принципом екологічного виховання є принцип матеріальної
єдності світу, що органічно включає проблему соціально-екологічного
виховання в систему формування наукового світогляду. Серед інших можна
також виділити принципи комплексності, неперервності, патріотизму,
поєднання особистісних та загальних інтересів.

У системі екологічного виховання можна виділити такі основні напрямки:

`„A

апіталізмом, в тому числі і в області природокористування». Наводились
численні приклади хижацького ставлення до природи в країнах Заходу і
демонструвались різноманітні програми захисту природи в СРСР. Лише
зняття обмежень на екологічну інформацію показало, що суспільство,
основним принципом якого у ставленні до оточуючого середовища було «не
ждать милостей от природы», не могло уникнути глибокої екологічної
кризи. В той же час так звані «розвинуті капіталістичні країни»,
визнавши, підтиском широких мас населення, що скористались засобами
«буржуазної демократії», наявність проблеми, далеко просунулись в її
вирішенні.

Дійсно оптимальні форми взаємовідносин суспільства та природи можуть
складатись лише в суспільстві, яке культивує повагу до індивіда, його
гідності та невід’ємних прав, де основний економічний закон передбачає
турботу і про людину, і про природу, де знайдено механізм узгодження між
цілями індивіда та суспільства, суспільним виробництвом і оточуючим
середовищем. Цей напрямок тісно пов’язаний з патріотичним вихованням,
оскільки любов до природи, крім глобальних аспектів повинна мати і
конкретне наповнення.

2. Природничо-науковий. В його основі лежить наукове розуміння
нерозривної єдності суспільства та природи. Суспільство нерозривно
пов’язане з природою як своїм походженням, так і існуванням. У
соціальному плані суспільство пов’язане з природою за допомогою
виробництва, без якого воно не може існувати. Природа створює потенційні

умови для задоволення людиною своїх матеріальних та духовних потреб.
Реалізуються ж ці потреби лише шляхом доцільної діяльності. В процесі
виробництва людина створює власні потоки речовини та енергії, які
дезорганізовують існуючі в природі і відшліфовані мільярдами років цикли
енергетичного і речовинного обміну. Тим самим відбувається порушення дії
механізмів самовідтворення основних якісних параметрів біосфери, тих
об’єктивних умов, які забезпечують існування людини як біологічної
істоти. Ці порушення породжуються обмеженістю наявних знань про
закономірності розвитку природи, невмінням враховувати всі можливі
наслідки людської діяльності.

Вивчення закономірностей, за якими протікають процеси енергетичного та
речовинного обміну в оточуючому природному середовищі, і узгодження з
ними виробничої діяльності є однією з найголовніших умов запобігання
глобальній екологічній катастрофі. Людина повинна не знищувати складні
механізми функціонування, саморегулювання та самовідтворення природи, а
цілеспрямовано перетворювати ЇЇ в своїх інтересах із врахуванням
об’єктивних закономірностей.

3. Правовий. Екологічні знання, переростаючи в переконання та дії,
повинні тісно поєднуватись з активною участю індивіда в дотриманні ним
самим та оточуючими норм природоохоронного законодавства, в яких повинні
бути відбиті загальносуспільні інтереси. Держава як головний механізм
регулювання та узгодження загальних інтересів індивіда та суспільства у
їх взаємовідносинах з природою має виключне право не лише на створення
екологічного законодавства, а й примусові дії щодо індивідів чи їх груп,
направлені на дотримання цих законів.

Цей напрямок тісно пов’язаний з формуванням екологічної
відповідальності, і не лише правової, а й моральної.

4. Морально-естетичний. Сучасна екологічна ситуація вимагає від людства
нової моральної орієнтації у відносинах з природою, перегляду певних
норм поведінки людини в оточуючому природному середовищі. В
суспільствах, що знаходяться на індустріальному щаблі розвитку, мораль
орієнтує природокористувачів на хижацьку експлуатацію природних
ресурсів, на забезпечення потреб членів суспільства не рахуючись з
екологічними наслідками виробничої діяльності. При переході до
індустріальної стадії розвитку, коли відбувається якісний стрибок в
продуктивних силах, формування екологічного імперативу, який повинен
стати нормою морального регулювання конкретних способів освоєння
природи, є однією з найбільш нагальних вимог.

У морально-естетичному напрямку екологічного виховання розглядається і
проблема ставлення до природи як абсолюту краси, відповідальності за її
збереження перед нинішнім та майбутніми поколіннями.

5. Світоглядний. Екологічне виховання не може бути ефективним, не
формуючи відповідним чином основ світогляду. Для того, щоб індивід міг
дійсним чином взяти участь у ліквідації загрози екологічної кризи, щоб
це стало його внутрішньою потребою, необхідна його здатність дати
науково обґрунтовані відповіді на питання про сутність світу, природи,
людини, про цілі та межі людського пізнання та перетворення оточуючого
природного світу, про сенс людського буття.

У цьому напрямку відбувається формування системи екологічних цінностей
та пріоритетів індивідів і суспільства.

Головною метою екологічного виховання є формування екологічної культури,
що повинна включати в себе екологічний імператив, систему екологічних
цінностей та екологічну відповідальність.

Екологічний імператив — це сукупність умов взаємодії суспільства та
природи, порушення яких буде мати катастрофічні наслідки для людства.
Він є усвідомленням Об’єктивної необхідності рахуватись не просто з
законами природи, а й з пред’явленими нам з її боку «технічними»
умовами. Екологічний імператив виражає необхідність оцінювати наслідки
будь-якої діяльності, пов’язаної з втручанням у природні процеси з точки
зору загальних умов взаємовідносин суспільства та природи, збереження
умов біологічного існування людини.

Соціально-екологічні цінності значимі для процесу розвитку
взаємовідносин суспільства та природи людськими та культурними явищами.
Вони є результатом синтезу цінностей екологічних, соціальних і
політичних і виступають результатом та основою підвищення ефективності
екологічного виховання.

Найбільша ефективність екологічного виховання можлива за умов
забезпечення його неперервності, комплексності, охоплення цим процесом
всіх членів суспільства протягом усього їх життя.

Підвищенню ефективності сприяє вміле використання засобів екологічного
виховання. До них, насамперед, необхідно віднести:

• сім’ю, в якій відбувається первинна соціалізація індивіда, формуються
основні риси особистості, тип світосприйняття і світоставлення;

• засоби масової інформації, що впливають на масову свідомість
суспільства, дають актуальну екологічну інформацію, первинну
інтерпретацію подій чи прийнятих рішень і тим самим формують громадську
думку;

• неспеціалізовану освіту всіх щаблів — від дитячих садків до вищих
навчальних закладів — де при викладанні практично всіх навчальних
дисциплін повинна бути природоохоронна тематика, повинні формуватися
основи знань природничих, технічних та соціальних знань, важливих в
соціально-екологічному відношенні;

• спеціалізовану освіту, спрямовану на формування кадрів спеціалістів,
що професійно займатимуться питаннями, пов’язаними з проблемами
оптимізації та гармонізації взаємодії в системі «суспільство-природа»;

• систему екологічного законодавства, покликану вказувати на загальні
орієнтири держави як виразника суспільних інтересів у галузі
використання природних ресурсів, охорони природи, збереження придатного
для життя і здоров’я людини природного середовища;

• карно-наглядову систему держави, завданням якої є формування
переконання, що будь-які правопорушення в галузі

природокористування та дотримання екологічних прав громадян будуть
відповідно оцінені державою.

При цьому дієвість використання засобів екологічного виховання суттєво
підвищується, як зазначає О.А.Васюта, за умови врахування існуючих
національних традицій природокористування.

Екологічна освіта стала одним з ключових елементів програми ЮНЕСКО
«Людина і біосфера» (МАБ), у здійсненні якої Україна бере активну участь
з 1981 р. У ній в різний час, брали участь понад 40 установ АН України,
50 вузів, 125 галузевих науково-дослідних установ, було задіяно великий
науковий потенціал — близько 5 тис. фахівців, майже 200 докторів та 600
кандидатів наук. Соціально-політичні та економічні зміни в Україні
останніх років, значне погіршення економічної ситуації та викликане ним
скорочення фінансування науки та освіти значно знизили темпи виконання
досліджень в рамках програми «Людина та біосфера», але є надія, що вже в
найближчому майбутньому до вирішення проблем екологічної освіти та
екологічного виховання в нашій державі буде залучено нові сили та
засоби. Крім того, позитивним фактом є розширення міжнародного
співробітництва в цій галузі з індустріально розвинутими країнами на
двосторонній основі.

З 1989 р., за рішенням державних органів у вузах нашої держави було
впроваджено читання навчальних курсів з предмета «Соціальна екологія» та
інших галузей екологічного знання.

На сучасному етапі розвитку людської цивілізації роль екологічного
виховання суттєво підвищується. Воно відіграє роль інтегратора в
сучасному виховному процесі, поєднує в єдину функціональну систему всі
традиційні види виховання, базується на них і є фактором подолання
відомчості у цій сфері людської діяльності. Дієвість екологічного
виховання залежить від узгодження всіх його напрямків, елементів та
засобів, комплексності, неперервності та охоплення ним всіх членів
суспільства протягом усього їх життя.

Література:

Васюта О.А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті
глобального розвитку. — Тернопіль, 2001. — С.311-338.

Галеева Г.А. Экологическое воспитание: проблемы, решения // Город,
природа, человек. — М., 1982. — С.41-74.

Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. — К., 1990. — С.117-160.

Кочергин А.Н., Марков Ю.Г., Васильев Н.Г. Экологическое знание и
сознание. — Новосибирск, 1987. — С. 176-200.

Крисаченко B.C. Екологічна культура. — К., 1996. — С.47-55.

Маркович Д. Социальная экология. — М., 1991. — С.154-161.

Моисеев Н.Н. Человек и ноосфера. — М., 1990. — С.247-268.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні в 2001 році. — К., 2003. — С.158-161.

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989.
— С.168-177.

Соціальна екологія: Навч. посіб. / За ред. Л.П.Царика. -Тернопіль, 2002.
— С.166-172.

Похожие записи