Реферат на тему:

Проблеми оптимізації та гармонізації системи «суспільство-природа»

На сьогодні людство досягло такого рівня потужності сукупної виробничої
сили, коли зі всією очевидністю під впливом загрози глобальної
екологічної катастрофи постає питання про заміну пануючих у суспільстві
принципів організації людської діяльності на нові, адекватні ситуації,
що склались, на накопиченому знанні як про саме суспільство, так і його
місце в пізнаній природі.

Як наголошує В.С.Крисаченко, за останні роки нагромаджено чимало
методологічного і теоретичного потенціалу щодо розуміння взаємин людини
і природи, процесів історії та еволюції. Він повинен розумно
використовуватися для розв’язання проблем гармонізації коеволюції
процесів, що постають перед людством. Необхідно при цьому враховувати
переваги кожної з існуючих парадигм та концепцій, уникнувши їх
однобічності та обмеженості (які, природно, існують). Інакше кажучи,
реалії буття вимагають інтегративного, системного бачення людини,
поєднання історичного та еволюційного параметрів її буття. Це саме той
випадок, коли наукове пізнання має концентруватися на об’єкті, а не на
предметі чи аспекті дійсності.

Вихідним принципом для теоретичного вирішення даної проблеми є визнання
нерозривної єдності людини та природи. Як зазначає російський філософ
Г.С.Батіщев, для того, щоб побачити та адекватно оцінити
глобально-екологічну проблематику в її цілісності, необхідно визнати
екологічну несумісність всякої односторонньої, антропоцентричної позиції
та всіх тенденцій та факторів, що можуть бути їй притаманними: від
практично здійснюваної претензії бути верховним господарем, нічим
необмеженим розпорядником, підкорювачем і володарем всього оточуючого
світу — і до тих особливостей та обмеженостей, парадигмальностильових
рис нашого мислення, нашого категоріального апарату, які відповідають
вказаним претензіям. Від таких здатностей і означених рис якраз і
важливо послідовно звільнюватись. З визнання нерозривної єдності
суспільства та природи, суспільства як невід’ємної

частини природи не варто робити висновок про їх рівнозначність.
Суспільство є невід’ємною частиною природи постільки, поскільки воно
може існувати лише в певних, досить вузьких рамках стану оточуючого
природного середовища, в той час як природа цілком може обійтись без
нього.

Формування адекватного розуміння причин сучасної екологічної кризи
неможливе без вияснення місця людини в природному світі, місця і
специфіки суспільства в ряду інших природних систем, в еволюції самої
природи. Розв’язання цієї проблеми базується на розкритті специфіки
існування людини, особливостей її природоперетворюючої діяльності, про
що говорилося у попередніх темах.

Соціальний розподіл людської діяльності породжує «частковість» існування
людини і «частковість» в освоєнні природного простору, що призводить до
антропогенних порушень відпрацьованих біосферою за мільярди років
еволюції колообігів речовини та енергії. Наслідком цього є дисгармонія у
відносинах суспільства та природи, в самих природних процесах.

Історія людського суспільства як специфічної природної підсистеми є
історією пізнання, освоєння та перетворення оточуючого світу. Людина є
спадкоємцем природи, результатів її розвитку, її тенденцій та прихованих
потенцій. Природа є її абсолютною передумовою. Людина не лише «виходить»
з природи, але й ніколи не залишаючи її, продовжує поглиблювати та
розширювати свій зв’язок з нею на всіх щаблях та рівнях свого
діяльнісного розвитку. В той же час історію взаємовідносин суспільства
та природи можна представити як неперервний ланцюг екологічних криз та
катастроф, породжених антропогенними впливами, що постійно збільшуються
в масштабах. Однак на сьогоднішньому щаблі розвитку цивілізації
екологічна криза досягла глобальних масштабів, і під загрозу поставлено
існування людини як біологічного виду. Вирішувати цю проблему
традиційними шляхами (міграція, втрата значних частин людської популяції
і т.п) на сьогоднішній день не є можливим. Питання полягає в корінному
розв’язанні проблеми дисгармонії у відносинах суспільства та природи.

Людство в процесі освоєння природи, з одного боку, все більше
звільняється від безпосередньої залежності від оточуючого середовища, а
з іншого — збільшує свою залежність від знань про природу, правильності
цілей і здатності враховувати всю багатоманітність наслідків свого
втручання в природні процеси. Глобальні екологічні наслідки людської
діяльності показали, що природа вже не може відновлювати порушений
баланс, не створюючи загрози самому існуванню людини.

Людина, виникнувши як природна істота, виділилась з природи саме завдяки
неприродному характеру своєї діяльності. З перетворенням біологічного
виду homo sapiens в людину відбулась заміна його біологічної еволюції
соціальною, безпосереднього освоєння природи — опосередкованим,
природно-тваринної діяльності, де цілепокладання знаходиться поза нею,
людською доцільною діяльністю, безпосереднє підкорення законам природи,
підкоренням опосередкованим і безпосередньою незалежністю. Глобальна
екологічна криза, з якою зіткнулось людство в цілому, показала історичну
обмеженість людини, що протиставляє себе в своїх діях природі. Хоча
такий спосіб організації людської діяльності і став основою для
становлення людини як істоти розумної, але, виникнувши на певному етапі
цього становлення, на іншому він повинен зникнути. Сигналом до цього і є
глобальна екологічна криза.

У подоланні цієї кризи існує кілька варіантів.

По-перше, негативне (щодо людини) вирішення — вимирання людства
внаслідок глобальної екологічної катастрофи (за деякими даними цей
процес може початись приблизно в 2050-х роках, а на думку
Г.О.Бачинського — ще раніше — в 2030-х роках), поступове зникнення
слідів його перебування в природі і досягнення нової рівноваги в
природній системі без людини.

По-друге, позитивне (знову ж таки з точки зору існування людства). Тут
також пропонується кілька варіантів:

1) повернення до доіндустріальних способів виробництва. Цей варіант не
вирішує проблему, а лише відтягує це вирішення в часі;

2) заміна біологічної основи існування людини. Цей варіант люблять
розглядати письменники-фантасти з різним ступенем

наукоподібності, однак людство не має достатньо часу для його реального
втілення (а також і особливого бажання);

3) «вмирання» людини в традиційному її розумінні як частини природи, що
протистоїть цілому, шляхом корінної зміни способу реалізації людини
самої себе.

Для реалізації третього варіанту (як найбільш прийнятного для людства і
реального) необхідно повернутись до питання про сутність людського
способу існування. Як зазначає Г.С.Батіщев, діяльність є здатність
людини вести себе не у відповідності з організацією свого тіла, не як
раба «специфіки» свого організму, а у відповідності з специфікою кожного
окремого предмета; іншими словами — бути вірним не «собі», а світу
предметів, такими, якими вони є в собі, і в цій вірності іманентній
предметам їх власній логіці вперше бути дійсним чином самою собою.
Людська діяльність має універсальний характер і включає в себе момент
цілепокладання та момент цілевиконання. Ця особливість зумовлює той
факт, що людина виступає, з одного боку, як універсально-всезагальна,
субстанційна сила самої природи, і одночасно, з іншого боку, як не
безпосередня природна сила. Людська діяльність виступає не лише формою
прояву активності тварини, але й цілепокладанням і, відповідно, й
цілевиконанням.

Проблема полягає в тому, що діяльність як універсальна всезагальна сила
природи, як неперервний процес цілепокладання та цілевиконання, з
моменту соціального розподілу діяльності як ціле притаманна лише людині
як сукупності всіх людських відносин. Реально ж існуючий нині індивід
вияв¬ляється одностороннім, «частковим», абстрактним індивідом,
закріпленим в суспільстві за однією з функцій цілепокладання. Момент
цілевиконання концентрується у виконавській праці, а момент
цілепокладання — у сфері духовного виробництва, в управлінні яке
протистоїть виконавській праці.

Соціальний розподіл людської діяльності, розділення самої людини як
конкретного індивіда з необхідністю привели до розподілу суспільства,
створення соціальної ієрархії. Відносини між людьми стали відносинами
панування-підлягання. Як у кожному акті діяльності цілепокладання,
поставлена мета, «керує»

її реалізацією, так і в суспільстві та його частина, що «присвоїла» собі
право постановки мети, присвоїла і право управління тією частиною, яка
цю мету реалізує. Панування в суспільстві відносин
«панування-підлягання» зумовило й ставлення до природи в цілому. В
суспільній свідомості природі відводилось місце пасивного об’єкта
застосування людських сил та здатностей.

Все це породжує суперечність між сутністю людської діяльності як єдиного
процесу цілепокладання та цілевиконання ї її реальним суспільно
розділеним існуванням, сутністю людини як конкретного індивіда і
реальним існуванням односторонніх, «часткових», абстрактних індивідів,
між сутністю суспільства як природної системи і його реального існування
як системи, що протистоїть в своїх проявах природній цілісності.
Врешті-решт ці проблеми зводяться до суперечності між існуванням
суспільства як специфічної природної підсистеми та способом його
відтворення та розвитку.

Дана суперечність виникла з певною необхідністю. Без неї людині не
вдалось би вирватись з визначеного їй природою кола. Саме ця
суперечність стала внутрішнім джерелом розвитку соціоприродної системи і
самого суспільства. Однак цей спосіб існування суспільства є історично
обмеженим і ці межі визначаються запасом міцності біосфери по
відтворенню та підтримці своїх основних характеристик.

Розгляд суспільства відбувався «з середини» самого суспільства, але
знаходячись в середині системи, неможливо оцінити як відносини в ній
самій, так і з іншими системами. Людство з усіма плодами своєї
діяльності знаходиться всередині єдиної планетарної системи, а через ЇЇ
посередництво — і космосу, входячи в них на началах сумісності та
взаємозв’язку. Однак складність адекватного розуміння та осмислення
глобально-екологічної ситуації в її цілісності полягає в тому, що
протягом тривалого часу, кілька тисячоліть, людство звикло вважати себе
чимось, що зовсім не є в середині чогось більш значимого цілого.

Згідно з досить розповсюдженим нині уявленням, що набуло в масовій
свідомості характеру переконання, людство ставить себе вище всієї
позалюдської дійсності, тобто ставить

себе над світом, над космосом, а по суті — в центрі Всесвіту. Ця
антропоцентристська ідея, а також відповідні їй уявлення, що часто
підсвідомо пронизують свідомість людей, заважають не лише адекватно
зрозуміти, але й просто зафіксувати цілісність глобально-екологічної
ситуації.

Усвідомлення нерозривної єдності людини та природи, визнання того факту,
що суспільство є природною підсистемою, яка виникає внаслідок еволюції
самої природи, є першим кроком до подолання відчуження людини від
природи, позитивного вирішення проблеми глобальної екологічної кризи.

Злиття криз локальних природних підсистем Землі внаслідок втручання
людини в природні процеси підтримки динамічної рівноваги біосфери, в
єдину глобальну кризу є сигналом для усвідомлення історичної обмеженості
існуючого способу освоєння людиною природного простору. Обмеженість же
цього способу зумовлюється обмеженістю знань людини про оточуючий світ.
У кожному даному акті освоєння природи попереднє знання про природний
об’єкт завжди менш адекватне ніж після його здійснення, тому що в
процесі практичного перетворення об’єкт проявляє свої нові, не
враховувані раніше властивості. Знання про результат адекватніші, ніж
знання про мету. Цим пояснюється неможливість врахування всіх наслідків
втручання людини в природу і блокування, упередження їх негативних для
людини проявів. Але чим більш точне знання про об’єкт, тим більшою є
можливість запобігти негативним наслідкам.

Разом із збільшенням знань про способи освоєння людиною оточуючого світу
відбувається і зростання знань про саме знання, про способи його
отримання. Наростання кількісних даних дозволяє якісно змінити сам
процес отримання знання. Якщо раніше обмежити недостатньо обґрунтоване
втручання в природу можна було лише обмеживши масштаб цього втручання,
локалізувавши його лабораторними дослідженнями, науковими
експериментами, то зараз ці масштаби можна зменшити ще більше завдяки
застосуванню математичних моделей. Можливість моделювання природних
процесів, врахування результатів людського втручання в природні

системи дозволяють зменшити розрив між цілями та результатами,
оптимізувати саму людську діяльність в рамках допустимого природними
законами.

Однак ні визнання суспільства складовою частиною природи, ні збільшення
обсягу знань людини про оточуючий світ та способи оптимального отримання
цих знань ще не є самі по собі достатньою умовою подолання глобальної
екологічної кризи. Вони лише показують історичну обмеженість сучасного
способу буття людини, обмеженість самої сучасної форми людської
діяльності. Можливість позитивного вирішення глобальної екологічної
проблеми, оптимізації людської діяльності з точки зору соціоприродних
відносин, а отже, і оптимізації самого суспільства, знаходиться в
області організації людської діяльності.

На думку Б.Б.Гавриленка, у своєму прагненні звільнитися від прямої
залежності природи внаслідок досягнень НТП суспільство все більше
залежить від природного добробуту та здатності відновлюватись після
антропогенного впливу. Це визначає основне соціальне замовлення в науці:
забезпечити теоретичну розробку засад оптимізації природокористування.
Тобто при мінімальних витратах знайти шлях екологізації виробництва і
відновити стійкий стан екосистеми. Необхідно розробити екологічні
нормативи, визначити шляхи збереження ресурсів. Виробнича діяльність
людства повинна бути адекватною закономірностям, що об’єктивно
протікають у навколишньому середовищі.

Останнім часом у науковій літературі з філософсько-соціальної
проблематики помітне значне зростання публікацій з світоглядних проблем,
що включають проблему технології. Бум у розробці цієї проблематики, її
зближення з проблемою взаємовідносин людини та природи викликаний, в
першу чергу, усвідомленням важливості ролі технології в різноманітних
сферах життєдіяльності суспільства з розвитком наукоємних галузей
виробництва, таких як інформатика, робототехніка, ядерна та термоядерна
енергетика, генна інженерія та багатьох інших. Стає очевидним, що не
менш важливим, ніж питання «що виробляється?», стає питання «як
виробляється?». Сутність технології аналізується з ряду позицій, даються
різні визначення даного поняття (детальніше ця проблема була розглянута
в попередніх темах).

Технологію в найбільш загальному вигляді (як спосіб організації
діяльності) можна розділити на два основних види — природну технологію і
людську. Природна технологія як спосіб організації руху живої та неживої
природи відрізняється граничною оптимальністю з позиції цілісності
природної системи в цілому. Ця особливість фіксувалась людством протягом
всієї його історії, на рівні констатації природи як зразка для
наслідування. Специфічно ж людський спосіб освоєння природного простору
вирізнявся тим, що все більш розвиваючись, він відходив від природних
зразків. Це і винайдення колеса, і всіх заснованих на ньому способів
пересування, що не мають аналогів у живій природі, гребного гвинта,
пропелера і жорсткого крила в літакобудуванні і т. ін.

У природі доцільність існування, діяльності, оптимальності розвитку
окремих систем визначається рамками існуючих рівноваг між системами.
Якщо розвиток одного з елементів перевищував допустимі можливості, то ця
система або зникала, або якісно реорганізовувалась, пристосовувалась до
нових умов. У середині ж кожної окремої системи доцільність її
функціонування зумовлюється внутрішніми необхідностями та зовнішніми
можливостями. Людське суспільство, як природна система, направляло всю
свою діяльність на розширення, розмноження та зміцнення гарантій свого
існування.

Не маючи можливості освоїти всю природу одразу, в силу обмеженості знань
та технічних можливостей, людство освоювало її «по частинах». Це
зумовлює «поділ» єдиної мети на ряд локальних цілей. Викликана цим
нерівномірність освоєння різних частин природи приводить до того, що
загальний спосіб організації людської діяльності «подрібнюється» на
обмежені технології, що виступають частковими моментами природної.

Людська діяльність, включаючи в себе момент цілепокладання та момент
цілевиконання, має доцільний характер, тобто в своєму русі узгоджується
з поставленою метою. У зв’язку

з питанням про відповідність результату діяльності поставленій меті
вирішується проблема ефективності людської діяльності. Вона може бути
визначена як співвідношення бажаного результату (мети) з отриманим. Чим
більша відповідність результату і мети, тим вища ефективність акту
діяльності і навпаки. Ефективність діяльності визначається і
ефективністю технології як способу її організації, тобто, чим більше
спосіб реалізації відповідає можливостям досягнення поставленої мети,
тим вищим буде ступінь відповідності їй отриманого результату.
Найважливішою умовою підвищення ефективності людської діяльності є
рівень уявлень про бажаний результат та можливі способи його реального
досягнення, тобто рівень знань.

иконання, і сам результат. З позицій же цілісності природної системи
людська діяльність є, перш за все, природний процес, зумовлений
необхідністю існування людського життя. Людина в процесі праці бере на
початку природний предмет і створює в його кінці продукт, перетворений в
цьому процесі, який може існувати, врешті-решт, лише згідно з законами
природи.

Оскільки людські знання про закони природи мають обмежений характер, то
для збереження цілісності глобальної екосистеми і умов біологічного
існування людини поряд з проблемою ефективності людської діяльності
постає проблема її оптимальності. Оптимальність діяльності є
співвідношенням способу організації людської діяльності з дійсними
законами природи. Чим більше організація людської діяльності відповідає
об’єктивним закономірностям природи, тим вищою є оптимальність цієї
діяльності, тобто тим більшою є можливість уникнути негативних наслідків
втручання в природу, тим менше порушуються механізми підтримки
динамічної рівноваги біосфери.

Ефективність і оптимальність людської діяльності далеко не завжди
співпадають, оскільки ефективність зумовлюється наявними знаннями та
реальними можливостями, а оптимальність — відповідністю знань
об’єктивним природним закономірностям. Так, німецький
дослідник-натураліст Б. Гжимек, описуючи освоєння саван Африки,
відзначав у книзі «Серед тварин Африки», що розвиток традиційного
тваринництва на цих територіях є надзвичайно ефективним, так як створює
умови для збільшення кількості домашньої великої рогатої худоби
(буйволів та корів), що слугує основою харчування місцевих племен. Але
надмірне зростання чисельності цих видів тварин, що, з часом, могли б
витіснити всі інші види, призводить до збіднення тваринного та
рослинного світу, виснаження ґрунтів і скорочення харчової бази. В той
же час, вважає вчений, при знанні законів функціонування екосистеми
саван можна було б досягти того ж результату (отримання певної кількості
м’яса придатного для споживання), збільшивши кількість використовуваних
в харчуванні і культивованих видів тварин. При цьому кожен з них займав
би свою екологічну нішу, а екосистема могла б задовольняти потреби людей
з меншим ризиком для своєї стабільності. При однаковій ефективності
(отримання однакової кількості придатного для харчування м’яса) другий
варіант є більш оптимальним з точки зору збереження умов людського
існування.

Ще більш показовим є приклад гірничодобувної промисловості. При
видобутку окремих видів мінеральної сировини у відходи йде величезна
кількість не менш цінних для інших видів промисловості продуктів.

Але якщо раніше подібна ефективність людської діяльності при низькому
рівні оптимальності не становила загрози для існування людства, то в
епоху глобальної екологічної кризи від вирішення питання оптимізації
взаємовідносин у системі «суспільство-природа» залежить існування
біологічного виду homo sapiens. Оптимізація відносин суспільства з
природою означає поєднання елементів пристосування суспільства до
природи з усе більшим посиленням елементів оволодіння нею на основі
пізнання та практичного застосування її об’єктивних законів.

М.Т.Бакка та О.А.Пирський зазначають, що під оптимізацією соціоекосистем
слід розуміти створення в них таких оптимальних функціональних структур,
які могли б забезпечити гармонійне поєднання антропогенних та природних
компонентів та збереження динамічної рівноваги цих компонентів на основі
речовинно-енергетичного балансу.

Основні етапи та напрямки оптимізації відносин у системі
«суспільство-природа»:

1) на перших порах все більш широке застосування та систематичне
вдосконалення очисних споруд на виробництвах, що забруднюють оточуюче
середовище;

2) повсякчасна і повсюдна економія та збереження природних ресурсів:
сировини, матеріалів, пального, енергії і т.д.;

3) поступовий перехід народного господарства на мало-відхідне, а потім і
безвідхідне виробництво;

4) створення замкнених циклів колообігу речовини та енергії, що
створюються людською природоперетворюючою діяльністю, або гармонійне
«вписання» їх у природні колообіги.

Говорячи про важливість нового підходу до використання виробничих
відходів, перехід до комлексної переробки сировини як однієї з важливих
умов оптимізації системи «суспільство-природа», згадувані автори
підкреслюють, що нерозв’язаною до цього часу є проблема геологічного
вивчення і використання техногенних родовищ корисних копалин — відвалів
видобутку і відходів збагачення та переробки мінеральної сировини, які
містять цінні корисні копалини і мають промислове значення. Вже сьогодні
в Україні обсяги цих відходів перевищують 25 млрд тонн, займаючи площу
понад 150 тис. гектарів. З кожним роком їх кількість збільшується. Таким
чином в Україні утворено сотні великих, середніх та малих техногенних
родовищ різних корисних копалин, придатних для промислового освоєння.
Потенційна вартість техногенних родовищ за попередніми розрахунками
обчислюється десятками млрд дол. США. Така маса вторинних продуктів у
перерахунку на 1 км2 території України перевищує аналогічний показник
для США у 6 разів та у 3 рази — для держав Європейського Союзу.

Одночасно ними наголошується на тому, що повинні враховуватись одночасно
і потреби суспільства, і вимоги збереження якості оточуючого середовища,
оскільки під

оптимальним слід розуміти такий режим використання природних ресурсів,
при якому найбільший економічний ефект досягається без перевищення
гранично допустимих антропогенних навантажень на геоекосистеми, що
входять до функціональної зони території досліджуваної екосистеми.

Колишній віце-президент США А.Гор висунув свого часу амбітний план
створення умов загальної оптимізації системи «суспільство-природа».
Говорячи про умови цього процесу він заявляє, що має сенс побудова
політичного каркасу, який відповідатиме майбутнім всесвітнім вимогам
конкретних дій тоді, коли розмір загрози, зрештою, стане цілком ясним.
Важливо також запропонувати потужні заходи, які є можливими з політичної
точки зору вже нині, — навіть до того, як відбудуться очікувані великі
зрушення в громадській думці щодо глобального довкілля і масштаб яких
можна буде швидко збільшувати, коли усвідомлення екологічної кризи
зростатиме і стануть можливими навіть більш потужні дії.

Система заходів по консолідації зусиль усього людства по збереженню
довкілля та досягнення стійкої рівноваги між задачами збереження
розвитку та навколишнього середовища названа А. Гором Глобальним Планом
Маршалла, за аналогією з відомою програмою відновлення економіки
Західної Європи після Другої світової війни, в якому виділені основні
напрямки оптимізації глобальної соціоекосистеми.

А.Гор пише в книзі «Земля в рівновазі. Екологія і людський дух», що
послуговуючись оригінальним Планом Маршалла як моделлю і надихаючою
ідеєю, ми можемо почати схематично розробляти план дій. Глобальні
зусилля з порятунку довкілля повинні бути зосереджені навколо
стратегічних завдань, які одночасно відповідатимуть найважливішим
бажаним змінам і дадуть нам змогу розпізнати, виміряти і оцінити наш
прогрес на шляху до цих змін. Кожне завдання повинно бути підкріплене
комплексом заходів, які дадуть змогу світовій цивілізації реалізувати
його якомога швидше, ефективніше і більш справедливо.

На його думку, п’ять стратегічних завдань повинні спрямовувати та
забезпечувати інформацією зусилля людства з порятунку глобального
довкілля.

Першим стратегічним завданням має бути стабілізація населення світу. При
цьому слід розробити заходи для створення в кожній країні світу умов,
необхідних для так званої демографічної стабілізації — історично і
документально зафіксованого переходу від динамічної рівноваги високого
рівня народжуваності і високого рівня дитячої смертності до стійкої
рівноваги низьких рівнів народжуваності та дитячої смертності. Ця зміна
відбулася в більшості індустріальних країн (які мають низький рівень
дитячої смертності і високий рівень письменності та освіти) і фактично
відсутня в країнах, що розвиваються (де ситуація прямо протилежна).

Друге стратегічне завдання — швидке створення і розвиток
природозберігаючих технологій, особливо в енергетиці, транспорті,
сільському господарстві, будівельній промисловості і у виробництві, які
здатні сприяти сталому економічному прогресу без одночасного руйнування
довкілля. Ці нові технології індустріально розвинуті держави мають
швидко надати всім країнам — особливо тим країнам «третього світу», яким
можна дозволити розвиватися за них шляхом виконання різних зобов’язань,
які вони візьмуть на себе як учасники Глобального Плану Маршалла.

Трете стратегічне завдання — всеохоплююча і повсюдна зміна в економічних
«правилах гри», за допомогою яких ми вимірюємо вплив наших рішень на
довкілля. Необхідно запровадити — з допомогою глобальної угоди — систему
економічної звітності, яка даватиме відповідну оцінку екологічним
наслідкам як того повсякденного ринкового вибору, що робиться на рівні
окремих осіб та компаній, так і вибору більших, макроекономічних
альтернатив на рівні держав.

Четверте стратегічне завдання — проведення переговорів і укладання нової
генерації міжнародних угод, в яких буде визначено міжнародно-правові
системи регулювання, конкретні заборони, механізми впровадження і
планування, стимули, санкції і взаємні зобов’язання, необхідні для
успіху всього плану в цілому. Ці угоди повинні обов’язково враховувати
величезні відмінності у можливостях і потребах розвинутих держав та
країн, що розвиваються.

П’яте стратегічне завдання — створення спільного плану екологічної
освіти громадян усього світу щодо нашого глобального довкілля. По-перше,
слід створити всеохоплюючу програму досліджень і моніторингу змін, що
відбуваються в навколишньому середовищі, з тим, щоб залучити до цього
людей в усіх країнах світу, особливо студентів; і, по-друге, інтенсивно
поширювати інформацію про місцеві, регіональні і стратегічні небезпеки
для довкілля. Остаточна мета цих дій — сприяти утвердженню нового
розуміння взаємовідносин цивілізації і глобального довкілля.

Кожне з цих завдань тісно пов’язане з усіма іншими, і всі вони повинні
здійснюватися одночасно в рамках Глобального Плану Маршалла.
Насамкінець, План повинен мати більш загальну, інтегруючу мету —
створення, особливо у світі, що розвивається, соціальних і політичних
умов, які приведуть до формування сталих суспільств, таких як,
наприклад, соціальна справедливість (включаючи рівні права на
землеволодіння); дотримання прав людини; належні харчування, охорона
здоров’я і житло; високий рівень освіченості; більша політична свобода,
активніша участь у суспільному житті та політична підзвітність і
відповідальність. Звичайно, всі конкретні заходи повинні бути
підпорядковані головному організуючому принципу збереження глобального
довкілля.

Варто відзначити, що перші кроки по мобілізації зусиль людства для
оптимізації системи «суспільство-природа» принесли певні успіхи —
розроблена система міжнародно-правових документів, які визначають
загальні принципи природокористування та головні пріоритети людства у
взаємодії з природою, вирішується ряд нагальних проблем, серед яких
найбільш успішно — проблема так званої «озонової дірки».

Важливо відзначити, що оптимізація взаємовідносин в системі
«суспільство-природа» не є самоціллю, вона — необхідна умова досягнення
стану гармонії даної системи.

Категорія гармонії є однією з найдревніших та основоположних у системі
культурної свідомості, яка утворюється сукупністю всіх форм
духовно-практичного освоєння світу, що продукують

у своєму взаємозв’язку моделі світоставлення, в яких людина
співвідносить всезагальні норми свого буття з нормами буття природи,
універсуму в цілому. Предметом відображення культурної свідомості є
ціннісно-пристрастне ставлення до світу, сукупність певних соціально та
культурно значимих явищ, що виступають регуляторами людської поведінки,
а ЇЇ головною функцією є сенсозабезпечення людського існування.

Поняття гармонія походить з давньогрецької, де цим терміном позначались
договір, злагодження, стрункість, зв’язок, скрепи, тобто це — внутрішня
і зовнішня упорядкованість, узгодженість, цілісність явищ та процесів.

В історії категорію гармонії розробляли в онтологічному,
гносеологічному, етичному, естетичному, соціальному аспектах, а зараз —
і в соціоекологічному. Гегель визначав гармонію як деяку внутрішню
узгодженість різноманітних частин цілого. Гармонія являє собою таке
співвідношення якісних відмінностей, що, взяті у їх сукупності,
витікають із сутності самої речі. В марксизмі під гармонією розуміється
один з видів об’єктивного універсального зв’язку, що характеризується
стрункою узгодженістю частин цілого, його основних суперечностей,
відповідністю об’єкта (системи) зовнішнім умовам середовища. Гармонія
передбачає таку узгодженість, яка відповідає законам доцільності,
оптимальності та краси, являючи собою їх органічну єдність.

На думку Л.І.Сидоренко, на становлення норм та ідеалів екологічного
знання в цілому вплинула культурно-філософська концепція гармонії —
гармонійність світу, природи, гармонії між людиною і природою, що
зародилась ще в античності. Саме гармонійність увійшла в екологію як
уявлення про ідеал екологічного, а саме про таке відношення живої
системи (людини) і довкілля, коли вони максимально пристосовані одне до
одного. У сучасній екології гармонійними вважаються такі
взаємовідношення «людина і природа», коли людина не завдає шкоди, не
руйнує природу.

Категорія гармонії — одночасно і людський «запит» до природи, і «запит»
природи до людини. Вона синтезує в собі два напрямки пізнавального
інтересу: від людини до природи і від природи до людини. Пов’язуючи
категорію гармонії з відображенням базово-вихідної суперечності
людського буття в природі, можна говорити про її двояку вкоріненість: з
одного боку — в людській діяльності, а з іншого (через
універсально-предметний характер останньої) — в природі як такій. Через
категорію гармонії світ береться в єдності з людиною як істотою, що
потребує гармонії і відповідальна за неї.

В історії культурної свідомості образ гармонії завжди виникає в опозиції
«гармонія-хаос». Фіксація проблеми досягнення гармонії у
взаємовідносинах суспільства та природи є, одночасно, і визнанням
наявної в них дисгармонії. Апеляція до гармонії є завжди симптомом
існуючої дисгармонії.

Поняття гармонізація означає певне облаштування, впорядкування, тобто
активність направлену на подолання розладу, досягнення узгодження,
скріплення розірваного. Стосовно взаємовідносин суспільства та природи
стратегія гармонізації є прагненням оптимально узгоджувати дві лінії
залежності — людини від природи і природи від людини. Гармонізація
взаємовідносин суспільства та природи зможе настати в результаті такої
зміни людської діяльності, коли людство, базуючись на пізнаних природних
закономірностях, візьме на себе функцію управління природними процесами,
тобто при переході біосфери в свій якісно новий стан — в ноосферу.

Поняття гармонії стосовно взаємодії суспільства та природи відображає
своєрідний ідеал їх взаємодії; вона полягає в відносній, динамічній
рівновазі з найважливіших сторін їх взаємодії, іншими словами — у
врівноваженості процесів суспільного споживання та відтворення
найважливіших природних ресурсів. Досягнення цього ідеалу передбачає
попереднє досягнення оптимальності взаємовідносин суспільства та
природи, оптимізації людської природоперетворюючої діяльності.

Абсолютній гармонії людини і природи стоїть на заваді фундаментальний
характер діалектичної суперечності між цими двома частинами єдиної
системи. Людина приречена на боротьбу з природним середовищем і,
одночасно, на боротьбу з самою собою.

Тим не менш у процесі боротьби можливе встановлення на кожному етапі
взаємодії суспільства та природи більш чи менш гармонійного
співвідношення соціальних та екологічних цілей та потреб, що, в свою
чергу, є основою для гармонізації системи «суспільство — природа ».

Стосовно взаємодії суспільства та природи необхідно говорити не про
рівновагу сил, а процесів, і гармонійність цієї взаємодії може полягати
в неперервному процесі досягнення динамічної рівноваги та, одночасно, в
її подоланні, без якого неможливий подальший прогресивний розвиток
цивілізації.

Література:

Гармонизация системы «общество-природа»/ Под. ред. М.Т. Бакка, О. А.
Пирський. Екологія та захист ноосфери. — Житомир, 1998. -С.182-187.

Гавриленко Б.Б. Соціальна екологія: Навч. посібник. -Запоріжжя, 2001. —
С.140-142.

Гармонизация системы «общество-природа» / Под. ред. Г.С. Батищева. — М.,
1989.

Гор А. Земля в рівновазі. Екологія і людський дух. — К., 2001. —
С.303-334.

Крисаченко B.C. Людина і біосфера: основи екологічної антропології. —
К., 1998. — С.632-649.

Мурашенцев В., Юшкина И. Человек и природа. — М., 1982. -С.98-105.

Платонов Г.В. Гармонизация отношений общества с природой и проблема
развития биосферосовместимого произ¬водства//Тезисы докладов Всесоюзной
конференции «Пробле¬мы социальной экологии». — Часть 1. Львов 1986. —
С.63-64

Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. — М., 1989.
— С. 138-158.

Соломина СП. Взаимодействие общества и природы. — М., 1983. — С.226-234.

Урсул АД. Перспективы экоразвития. — М., 1990. — С.170-185.

Похожие записи