Реферат на тему:

“Порушення озонового екрану.

Вихлопні гази двигунів внутрішнього згорання”

Надзвичайну важливість не тільки для історичної геології, а й для
сучасної людини має питання про співвідношення життя та озону, що є в
атмосфері. Можна вважати, що життя — рослинний та тваринний світ — зміг
розвинутися на Землі тільки тоді, коли виник достатньо потужний
«озоновий щит», що захищає її від ультрафіолетової радіації Сонця.
Зрозуміло, що про цей щит ми маємо піклуватися і зараз.

Питання про озоновий шар дуже гостро постало в наші дні.

Міжнародна метеорологічна організація виступила в 1976 р. з проектом
«Глобального вивчення й моніторингу озону». Проект енергійно підтримала
й Міжнародна комісія з атмосферного озону. В березні 1977 г. Це питання
було розглянуто у «Програмі Організації Об’єднаиях Націй з оточуючого
середовища «UNEP». В травні того ж року в Женеві зібрались спеціалісти,
що вивчали новітні прибори й можливості координованих спостережень
найбільш біологічно активної частини сонячного спектру — між 290 _ 320
нм. Вже у 1978 р. спеціальний циркуляр ММО вже рекомендував країнам
організацію спостережень ультрафіолетової радіації .

Ідея небезпеки знищення шару озону та його наслідках призвела до
створення в США спеціальної «Програми визначення кліматичних впливів»
(СIАР) (під загальним керівництвом Департаменту транспорту США), маючи
на увазі викиди стратосферної авіації. З цією ціллю в 1972 . . . 1975
рр. було зроблено 4 конференції спеціалістів з проблем авіації, фізиці
атмосфери, та забруднення й озону. Аналогична програма (СОVOS) було
утварено у Франції.

В наш час головною рисою розподілення радіаці по земній куліє її широтна
залежність. Розрахунки показують, що тропічний пояс має отримувати до
360 . . . 420 Вт-ч-м-2 на місяць. Таким чином, знищення шару озону має
по різному вплинути на тропічній та помірній зоні на населенні.

Історія вивчення озону не дуже тривала. Заслуга відкриття його шару
належить фізикам із Франції: Ш. Фабрі та А. Б’юіссону, які в 1913 р.
довели, що випромінювання Сонця з довжиною хвилі від 200 до 300 нм
інтенсивно поглинається атмосферою Землі. Це було істотне досягнення, бо
частина вчених тоді вважала, що ультрафіолетове випромінювання поверхні
Сонця поглинається його власною атмосферою—протяжною газовою оболонкою,
що оточує Сонце.

Саме процес руйнації озону і є найбільш цінним для життя.. Відносна
нестійкість молекули озону зумовлює можливість її розпаду при поглинанні
ультрафіолетових променів істотно більшої довжини хвилі від тих, що
поглинаються киснем. Особливо інтенсивно молекули оз вбирають фотони з
довжиною хвилі між 200 і 310 нм. Це дуже важливо, бо такі фотони
порівняно слабо поглинаються іншими газами, що входять в атмосферу
Землі. Саме шар озону служить щитом, він захищає все живе нашій планеті
від згубного ультрафіолетового випромінювання Сонця.

Розклад озону під впливом УФ-В — реакція зворотня реакції його
утворення. Формується циклічний безперервний процес утворення — розпаду
озону, що описується реакціями.

О2 + фотон 242 нм = О+ О,

О + О2 + Х = О3+ X* (виділення тепла),

Оз + фотон 200—310 нм = О2 + О,

О + О + Х = О2 + Х* (виділення тепла).

Наслідком циклу є повиє відновлення початкових молекул, поглинання
більшої частини ультрафіолетового випромінювання Сонця й перетворення
його в тепло. Саме цим пояснюється підвищення температури повітря над
Землею вище 20 кілометрів. Найвища температура виявляється на висоті
близько 50 км, тобто там. де швидкість утворення та розпаду озону є
найбільшою. Саме на цих висотах у результаті озонового циклу виділяється
багато тепла.

Поглинання озоном ультрафіолету-В — не єдиний варіант його розпаду. В
циклі утворення та знищення озону включені й гази, що наявні у незначних
кількостях у атмосфері Землі. Наведемо приклад одного з таких процесів,
найістотнішого для незабрудненого повітря. У ньому беруть участь
моноксид азоту Р^О та діоксид азоту МОг, які утворюються в незначних
кількостях внаслідок процесів, що відбуваються в зоні іоносфери Землі.

Процес виявляється циклічним: озон реагує з моноксидом азоту і потім
утворюються кисень і діоксид азоту. Останній приєднує (тимчасово)
атомарний кисень і розпадається на двохатомну молекулу кисню та молекулу
моноксиду азоту:

Оз+ NО = NО2 + О2,

NO2 + О = NО + О2.

Результат — відновлення молекули моноксиду азоту та розклад молекул
озону за такою спрощеною схемою Оз + О —> О2 + О2. Отже, молекула
моноксиду азоту прискорює швидкість розпаду озону у стратосфері, не
змінюючи свого хімічного стану. Тож моноксид азоту є каталізатором
реакції розпаду озону в стратосфері Землі. До речі, не один лише
моноксид азоту має такі властивості, про що йдеться далі.

Наслідком розглянутих вище процесів утворення та розпаду озону стає
озоновий профіль атмосфери. Велика швидкість розпаду озону через
поглинання ультрафіолетового випромінювання Сонця на висотах 40—90 км
приводить до того, що максимальна його кількість спостерігається в межах
20—ЗО км, де число молекул в одному кубічному сантиметрі досягає 5 •
1012. При зменшенні висоти над рівнем моря густина озону зменшується, а
середня кількість його молекул у кожному кубічному сантиметрі повітря
біля поверхні Землі близька до 6 • 10″. На перший погляд це здається
досить великим числом. Насправді ж на рівні моря кожна молекула озону
припадає на 25 млн інших молекул газів, що входять до складу атмосфери.
Концентрація озону є найменшою внизу і чим вище він буде над рівнем, тим
більше зростає (майже в 250 разів), досягаючи м мального значення в 10~5
на висоті 35 км. Там кожна з 100 тис. молекул — молекула озону, це теж
не дуже багато. Хоч названий газ і має надлишкову енергію, але вона по
собі не така вже й велика. При миттєвому розпаді озону на висотах його
максимальної концентрації виділилася б така кількість енергії, якої
вистачило б тільки на підвищення температури атмосфери в цій зоні на…
0,1 градуса. Велике ж підвищення температури повітря на цих висота
пов’язане з виділенням за посередництвом озону енергії ультрафіолетової
ділянки сонячного випромінювання.

Спостереження протягом десятиріччя за шаром озону переконують, що його
середня товщина шару лишається практично сталою і лише в останні роки
помітне повільне зменшення. А от його миттєва кількість над певним
пунктом земної поверхні може змінюватися наполовину, а інколи й більше.
Це пов’язано з горизонтальним переміщенням, підніманням або опусканням
окремих повітряних мас з істотно різною концентрацією озону. Від однієї
пори року до іншої кількість озону над певним місцем змінюється в межах
10 %, а середньорічна залежить від активності Сонця. 1989 рік був роком
максимальної активності останнього і найбільшої кількості озону в
атмосфері нашої планети. Точні виміри кількості озону вимагають
акуратності та численних вимірів у багатьох точках Землі. Яка ж загальна
кількість озону в озоновому щиті? Надзвичайно мала: маса Оз= 3 —
5-10т.

За одиницю кількості озону над даним місцем земної поверхні умовилися
брати шар озону товщиною 0,01 мм (10 мікрометрів). Ця одиниця названа
«добсон» (Дб) на честь професора Оксфордського університету Добсона,
який заслужив повагу наукової громадськості своїми багаторічними
вимірюваннями характеристик озонового шару. Зі сказаного вище випливає,
що середня кількість озону становить від 200 до 300 добсонів.

В 1985 р Джозеф Фарман разом зі своїми співробітниками з Британської
антарктичної служби вперше повідомив, що з кінця 1970х років над
Антарктидою відбувалося значне потоншення озонового шару. Виміри
супутника «Німбус-7», зроблені Арліном Крюгером з Годдардовського центра
космічних польотів НАСА, показали, що з роками дефіцит озону
збільшувався від однієї південної весни до іншої. В вересні та жовтні
втрачається біля 70% озону над Антарктидою, що дорівнює приблизно 3%
всього озону атмосфери.

Виміри зроблені лабораторією Д. Хофмана з Університету шт. Вайомінг,
США, показали, щонайбільша частина втрат озону проходить на висотах від
12 до 30 кілометрів.

Було висунуто ряд гіпотез щодо пояснення виникнення озонової діри. Було
відправлено декілька експедицій для тог, щоб відсіяти невірні гіпотези.

Гіпотеза 1: атмосферна циркуляція.

Схема циркуляції могла поступово змінитись так, що над Антарктидою
потоки повітря спрямовані вверх. В результаті стратосферне повітря,
збагачене озоном, заміщується повітрям з тропосфери — нижнього
10км-шару, що втримує мало озону.

Макс Левенштайн та його група з Еймского дослідницького центру НАСА та
їх колеги національного центу атмосферних досліджень та інші показали,
що відповідно до динамічних моделей використаних прибічниками гіпотези
циркуляції,на висоті озонової діри мають бути присутніми газоподібні
мікроелементи з поверхні Землі. Виміри, навпаки, показали низькі рівні
газоподібних мікроелементів, отже насправді повітря, що заповнює озонову
діру поступає з більших висот, де озону зазвичай багато.

Гіпотеза 2: хімічні реакції.

В одній з перших гіпотез йшлося про те, що навколо озонової діри може у
підвищених концентраціях бути присутніми сполуки азоту, що є
найважнішими агентами в руйнуванні озону. в нижніх шарах атмосфери.
Підвищення концентрації приписувалось сонячної активності та атмосферної
циркуляції.

В теоріях засвідчувалось, що підвищена сонячна активність створює на
великих висотах над Південним полюсом сполуки азоту з високою реакційною
здатністю. Повітря, що рухається вниз переносить цей активний азот в
нижні шари атмосфери, де дослідники дійсно спостерігали втрату азоту.
Але співробітники лабораторії реактивного руху НАСА та лабораторії
аерономії Національного управління дослідів океану та атмосфери
віднайшли, що і озоновій дірці активні форми азоту також зменшувались в
кількості.

Фарман та його співробітники запропонували альтернативну хімічну теорію,
що

основана на дослідах М.Моліна, Масачусетський технологічний інститут,
США та Ф. Шервуда Роуленда, Каліфорнійський університет, США, що були
виконані в1970х роках.

В теорії припускалося, що за утворення озонової діри відповідають
сполуки хлору, що надходять в атмосферу головним чином у складі
антропогеного хлорфторвуглецю (ХФВ). Ці інертні сполуки, що
використовуються як хладагенти для кондиціонерів та холодильників, як
хімічні агенти для виробництва пенопластів, можуть зберігатися в
атмосфері від 50 до 100 років.

За декілька тисячоліть вони досягають середини стратосфери, розташованої
на висоті біля 30 км, або піднімаються вище. Там ультрафіолетове
випромінювання розриває їх. Хлор ,що виділився з молекул ХФВ спочатку
існує в вигляді вільного хлору або реагує з озоном, утворюючи закис
хлору Cl O. Обидві форми вступають в подальші реакції, утворюючи стійкі
сполук — резервуари хлору. Вони складаються з різноманітних форм
хлористооводневої кислоти HCl, що утворюється під час реакції вільного
хлору з такими компонентами, як метан та нітрат хлору Cl ONO2, що
виникає в реакції між ClO та двуокисом азоту NO2.

Власне резервуари хлору не руйнують озон — в таких сполуках хлор
залишається інертним та не може реагувати з озоном. Перші компютерні
моделі показали, що ХФВ не можуть викликати великого впливу на озоновий
шар. З них випливало, що деяка частина вільного хлору зруйнує тільки
невелику частину озону.

Очевидно, що існує механізм вивільнення хлору з резервуарів.

Сюзан Соломон та співробітники з лабораторії аерономії та співробітники
з Гарвардського університету, США, першими показали, яким може бути цей
процес в 1986 році. Було зроблено припущення, що кореляція міжциклом
потоншення шару озону та наявністю стратосферних хмар є свідком того, що
хлор з резервуарів вивільнюють реакції, що йдуть на частках льоду в цих
хмарах.

Хмари в стратосфері вважались явищем незвичним. Відносна вологість там
досягає 1%. Кількість же водяної пари — всього декілька частин на
мільйон, що в 1000 разів менше, ніж в тропосфері, де й утворюється
більшість хмар. До недавнього часу вважалося, що існують стратосферні
хмари єдиного виду — перламутрові. Вони утворюються на висотах приблизно
віл 15 до30 км та являють собою різновид лінзовидних хмар. В висхідній
частині хвиль повітря швидко розширюється і охолоджується. Якщо у
повітрі є достатньо вологи, то вона буде конденсуватись на
багаточислених частинках

Швидке охолодження та конденсація водяної пари приводять до формування
перламутрових хмар. Розподілення розмірів часток в хмарі надає їй
здатності переливатись. Перламутрові хмари показали метеорологам, що
стратосфера достатньо холодна і що там може утворюватися лід хоча б
поблизу полярних областей, але через крайню сухість температура має
впасти для цього нижче 190 К. Такі температури зберігаються тільки під
час антарктичної зими.

Пристрій, що був запущений за програмою «Стратосферні аерозольні
зміни(SAM) 11» на борту супутника «Німбус — 7» в 1978 р. знаходив
частинки а повітря шляхом аналізу сонячних променів, що торкаються країв
Землі. Пристрій показав, що стратосферні хмари існують над Антарктидою
навіть тоді, коли температура падає до 195 К.. Такі температури занадто
високі для утворення перламутрових хмар, отже можна допустити, що хмари
утворюються якимось іншим шляхом.

Було висловлене припущення, що за складом ці хмари мають відрізнятися,
від перламутрових хмар, що складаються з чистої води, сконденсованої на
завислих частинках. Хімічні теорії руйнування озонну вимагають видалення
активного азоту, що звязує хлор в вигляді нітрату хлору — одного з
основих резервуарів.. Так зявилася теорія , про стратосферні хмари —
носії азоту. Вони мають складатися з азотної кислоти (HNO3)в
замороженому стані, з трьома молекулами води на кожну молекулу азотної
кислоти (HNO3 *3H2O). Така сполука, що називається тригідратом азотної
кислоти не тільки забезпечує видалення азоту, але й конденсується при
більш високих температурах, ніж чиста вода.

Перламутрові хмари з тригідрату азотної кислоти виникають в процесі
повільного охолодження.. Порівняно з перламутровими хмарами хмари з
тригідрату азотної кислоти менш масивні та більш розріджені, що заважає
їх вивченню.

Крім перламутрових хмар з тригідрату азотної кислоти зустрічаються ще
полярні стратосферні хмари (ПСХ) ще одного виду. Вони утворюються, якщо
зимова антарктична температура повільно опускається нижче 190 К. З
охолодженням повітря водяна пара конденсується на деяких завислих
частинках, утворюючи водно-льодові хмари. Частинками-зародками є в них
частки азотної кислоти. ПСХ цього типу, утримують водяну кригу. Зазвичай
ці типи хмар відносять до одного класу, розрізняючи їх за щвидкістю
утворення. Хмари, що повільно утворюються, добре видимі з поверхні
Землі.

Всі три типи ПСХ — з тригідрату азотної кислоти, ті, що швидко і
повільно охолоджуються(перламутрові) — виступають як ключові моменти
знищення озону над Антарктикою. (схема ). Лабораторні досліди
співробітників НАСА та Станфордського міжнародного дослідницького
інституту довели, що реакція між хлористоводневою кислотою та нітратом
хлору, що утримують хлор в неактивному стані, дійсно буде йти на
похерхні водного льоду та тригідрату азотної кислоти. Ця реакція, що дає
молекулярний хлор та азотну кислоту, йде в відсутності твердих частинок
з незначною швидкістю, якою можна знехтувати.

Лабораторія Дж. Андерсона з Гарвардського університету та співробітники
університету шт. Нью-Йорк відкрили, що в антарктичній озоновій дірці
досить високі рівні СlО — приблизно в 500 разів більше ніж на середніх
широтах на тій же висоті. За такої концентрації СlО каталітичний цикл
СlО-СlО може пояснити більшість втрат озону. Один атом хлору може
зруйнувати декілька тисяч молекул озону, перш, ніж зустріне молекулу
азоту., чи водню, що звяже його. Хімія цього процесу ще й досі
зясовується науковцями.

Активний хлор, що вивільнюється ПСХ грає роль і іншому процесі, що йде
за участю брома.. Реакція з бромом може обумовити біля 20% втрат озону.
Під час цієї реакції бром видаляє атом кисню з озону, утворюючи оксид
брому ВrО. Ця сполука буде реагувати з оксидом хлору з утворенням
молекулярного кисню та вивільнюванням атомів хлору та брому, що знову
реагують з озоном. Свідоцтво про такий процес є в спостереженнях,
зроблених співробітниками університету Пенсильвнії та Гарварда, які
виміряли антарктичній озоновій дірці значні кількості оксиду брому.

Сучасна теорія ПСХ-ХФВ утворення озонової діри пояснює більшість даних
спостережень. Виділення ХФВ в результаті лядської діяльності відповідає
головним чином за виснаження шару озону в Північній півкулі. Озонова
діра біля Антарктики весною виникає тому, що для утворення діри
необхідна присутність стратосферних хмар, що утворюються тільки в
найхолоднішу пору року.. Перші ж промені сонця ініціюють хімічні
реакції, що що виснажують озоновий шар.Втрата озону відчутніше над
Антарктикою ніж над Арктикою, тому що антарктична стратосфера холодніша
і тут утворюється більше хмар, особливо на висоті менше 20 км. Більше
хмар — більше активних атомів хлору та інтенсивніше видалення азотних
сполук. — більші втрати озону.

Можливо, більш важлива відмінність між полюсами повязана з антарктичною
циркуляцією — кільцем швидко циркулюючого повітря, що обмежує зону
виснаження озону.. Руйнування озону пачинається на вересні з поверненням
сонячного світла, та його втрати досягають піку в жовтні. В Арктиці, де
картина циркуляції значно відрізняється від антарктичної, до початку
полярної весни от

Певний внесок в руйнацію озонового шору вносять також вулканічна
діяльність та викиди стратосферної авіації.

Так у 1982 р. відбулося виверження вулкана Ель-Чічон у Мексіці.
Виверження не було катастрофічним чи надзвичайно великим за масштабами,
але дещо незвичайним: струмінь його викиду мав дуже велику швидкість і
швидко досяг стратосфери. Особливість циркуляції повітря на цих висотах
така, що хмара переноситься вітрами на схід, завершуючи приблизно за два
тижні рух навколо Землі. Одночасно хмара розширюється і поступово
розпорошується на всю територію планети. Дуже дрібненькі часточки можуть
опускатися з таких висот донизу довго — протягом років.

Названий вулкан викинув чималу кількість хлору, крім звичних для
вулканів пилу і вуглекислого газу. Хмара, що утворилася після його
викиду, була помітною тривалий час у повітрі завдяки посиленому
розсіюванню сонячного проміння. Тож з’являлися незвичайно гарні та
інтенсивні кольори неба в час заходу Сонця та перед його появою із-за
лінії горизонту.

З часом від зони екватора атмосферні домішки переносяться до полюсів,
тому викиди хлору вулканом Ель-Чічон могли досягнути району Південного
полюса. Співставленпя розпорошення інших викидів різних вулканів
свідчить, що з часом їхній вплив повинен зменшуватися. Враховуючи, то
зниження вмісту озону над Антарктидою розпочалося задовго до виверження
мексіканського вулкана, і особливо швидке поглиблення озонової діри
припадає на період з 1985-1987рр.

Деякі вчені (Кандидат хімічних наук М. Подклетнов) свідчать про реальну
загрозу озоновому шару від вулканів Камчатки.

Доктор технічних наук В.П.Бурдаков та кандидат технічних наук В.М.Філін
в своїх працях дають багато цікавих та переконливих даних про дію
викидів стратегічних ракет та шатлів, використовуючи порівняльну
характеристику хімічного складу цих викидів.

Було підраховано, що до моменту свого зникнення кожна молекула оксиду
азоту знищує в середньому 10 молекул озону.

Ще більш вражаючі данні вони наводять щодо американського корабля
багаторазового використання ШАТТЛ

Незважаючи на наведені цифри, все ж таки внесок вулканічної діяльності
та викиди стратосферної авіації.в руйнацію озонового шару незначний
порівняно з таким хлорфторвуглецевих сполук спільно з полярними
стратосферними хмарами.

Дослідники передбачають, що кількість хлору в атмосферу досягне свого
піка в першому десятиріччі наступного століття, тому, що
хлорфторвуглецеві сполуки мають настільки великий час життя, що
кількість хлору в атмосфері буде не тільки залишатися постійною (не
дивлячись на числені міжнародні конференції, угоди тощо), а буде
продовжувати рости до середини наступного сторіччя, а може й далі. Отож
втрати озону найближчим часом будуть зростати в зоні антарктичної
озонової діри. Можливе подвоєння цих втрат.

Реальних результатів боротьби за озоновий шар планети поки що ніхто не
знає…

Атмосферне повітря забруднюється різними газами, дрібними часточками і
рідкими речовинами, які негативно впливають на живі істоти, погіршуючи
умови їх існування. Джерела його забруднення можуть бути природними і
штучними (антропогенними)

Штучне (антропогенне) забруднення атмосфери. відбувається внаслідок
зміни її складу та властивостей під впливом діяльності людини. За
будовою та характером впливу на атмосферу штучні джерела забруднення
умовно поділяють на технічні (пил цементних заводів, дим і сажа від
згоряння вугілля) та хімічні (пило- або газоподібні речовини, які можуть
вступати в хімічні реакції).

Повітря забруднюють практично всі види сучасного транспорту, кількість
якого постійно збільшується у всьому світі. Майже всі складові вихлопних
газів автомобілів шкідливі для людського організму, а оксиди азоту до
того ж беруть активну участь у створенні фотохімічного смогу. Одна
вантажівка або один легковик викидає в повітря відповідно 6 м3 чадного
газу СО. Забруднюється повітря і пилом гуми з покришок автомобілів і
літаків (один автомобіль утворює близько 10 кг гумового пилу).

В промислово розвинутих країнах основним джерелом забруднення атмосфери
є автотранспорт, парк якого безупинно росте. Якщо в 1900 р. на планеті
нараховувалося біля 6 тис. автомобілів, то до 2000 р. чисельність
світового парку автомашин досягла 500 млн. одиниць.

Частка автотранспорту в забрудненні атмосфери продуктами згоряння
показана в табл.1. 

Таблиця 1

Обсяги викидів продуктів згоряння, млн. т. рік -1

Продукти згоряння

Джерела продуктів згоряння

продуктів згоряння

автомобілі електростанції, промисловість і т.д.

Оксид вуглецю 59,7 5,2

Вуглеводні й інші органічні речовини 10,9

6,4

Оксиди азоту 5,5 6,5

Сполуки , що містять

Сірку 1,0 22,4

Макрочастки 1,0

9,8

Викиди автомобільного транспорту істотно залежать від режиму роботи
двигуна і якості використовуваного палива. Зразковий склад вихлопних
газів автомобілів поданий у табл. 2.

Таблиця 2

Наближений склад (% по обсягу) вихлопних газів автомобілів

Компоненти Вміст компонентів у вихлопах

карбюраторний двигун дизельний двигун

N2 74-77 76-78

О2 0,3-8 2-18

Н2О 3,0 — 5,5 0,5 — 4.0

СО2 5,0-12,0 1,0-10,0

СО 5.0 — 10,0 0,01 — 0,5

Оксиди сірки 0-0,8 2* 10 -4 — 0,5

Вуглеводні 0,2 — 3,0 1 * 10 -3 — 0,5

Альдегіди 0-0,2 (1 — 9) * 10 -3

Сажа 0-0,4 г / м -3 0,01 -1,1 г / м -3

Бензапірен (10-20) * 10-6 г/м –3 до 1 * 10 -5 г / м -3

До токсичних відносять такі компоненти вихлопних газів: оксид вуглецю,
оксиди азоту, вуглеводні. Крім того, деякі види палива містять сірку; що
обумовлює вміст у вихлопних газах діоксиду сірки.

 З початку 1930- х років тетраметил- і тетраетил свинець добавляють у
якості антидетонатора до переважної більшості бензинів у кількості 80 мг
• л -1. При прямуванні автомобіля від 25 до 75% цього свинцю викидається
в атмосферу, осаджується на землю, потрапляє в поверхневі води. Свинець
акумулюється в ґрунті і рослинності уздовж автострад (у містах — уздовж
вулиць із пожвавленим рухом), помітна кількість сполук свинцю
утримується в повітрі великих міст. За даними США і Великобританії, до
90% усього свинцю, що утримується в атмосфері, варто віднести за рахунок
вихлопних газів. В даний час у ряді країн (Японії й ін.) використання
етилованого бензину заборонено. Виходячи із середніх втрат
нафтопродуктів на одну автомашину 10 — 11 л в рік, загальний викид
нафтопродуктів світовим автомобільним парком обчислюється 2,1-2,2 млн. т
у рік, причому велика частина його потрапляє в ґрунти і гідросферу.

Головними екологічними глобальними наслідками забруднення атмосфери є:

?        парниковий ефект;

?        озонова дірка;

?        кислотні дощі;

?        смог.

Використана література

1. Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної
екології. — К.: Либідь. 1995 — 368 с.

2. Білявський Г. О., Фурдуй Р. С. Практикум із загальної екології. //
Навч. посібн.—К.:Либідь, 1997.—160с.

3. Волошин І. М. Методика дослідження проблем природокористування. —
Львів: ЛДУ, 1994. — 160 с.

4. Екологічний словник: Навч. посібник /В.В.Прежко та ін. – Харків:
ХДАМГ, 1999. – 416 с.

5. Екологія і закон: Екологічне законодавство України. У 2-х кн./
Відповідальний редактор док. юрид. наук, професор, акад. Андрейцев В. А.
— К.: Юрінком їнтер, 1997. — 704 с.

6. Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. – 249.

7. Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, — К.: МАУП, 2000. – 238
с.

8. Кучерявий В.П. Екологія, — Львів: Світ, — 500 с.

PAGE

PAGE 10

Похожие записи