Реферат на тему:

Основні світові процеси і тенденції розвитку

Якщо проаналізувати публікації футурологів, в яких вони в останній
третині XX ст. намагалися передбачити події на зламі сторіч і у більш
віддаленому майбутньому, то виявиться, що загалом ці передбачення
справдилися лише в окремих своїх аспектах. Можна навіть стверджувати, що
в наш час зниження точності передбачень є однією з багатьох всепланетних
тенденцій.

Та це аж ніяк не означає, що потрібно відмовитися від них і почати
використовувати павловський тип суто імпульсивних рефлекторних реакцій
на збудники і впливи нашого оточення.

Передбачення як екстраполяція певного явища в майбутнє (руху оточуючих
тіл, перебігу найбільш поширених природних явищ та ін.) притаманне всім
розвиненим біологічними видам, про що свідчать як дослідження етологів,
так і наш власний досвід спостереження за «братами нашими меншими». Ми
змушені займатися великими і малими прогнозами щоденно, досягаючи
непоганих результатів для нескладних побутових випадків і коротких
термінів екстраполяції. Набагато кращі показники вчених — астрономів,
фізиків, останнім часом — метеорологів.

Протилежне спостерігається щодо результативності передбачень явищ, які
вивчені недостатньо і залежать від багатьох факторів (йдеться про аналіз
функцій багатьох незалежних змінних, початкові значення і характер
зв’язків між якими відомі лише приблизно). І все ж науковці сподіваються
вирішити й ці проблеми, безперервно нарощуючи потужність
електронно-обчислювальних машин, точність і якість моніторингу явищ, а
також евристичні можливості математично-аналітичного апарату (приклад —
помітний прогрес в ефективності прогнозу погоди на термін кілька днів).

Дуже складною і суперечливою залишається ситуація із
соціально-політичними прогнозами, що вкотре засвідчує просте правило —
результативність наших колективних та індивідуальних дій визначається
насамперед повнотою та реалістичністю уявлень про стан і характеристики
довкілля (в найширшому значенні цього терміна), про причини і
спрямованість процесів і явищ, його змін та розвитку. Низьку
результативність цього типу прогнозів можна пояснити двома причинами:

• наш мозок не є ідеальною аналітичною машиною, яка працює у вільному
режимі за оптимальними в усіх випадках алгоритмами. Існують певні закони
його діяльності (нейромолекулярна біологія та інші молоді сучасні науки
здійснюють дедалі більше відкриттів у цій сфері), тому й результати не є
випадковими і довільними, а визначаються алгоритмічним впливом цих
законів у поєднанні з нагромадженою людиною упродовж свого життя
інформацією. Прості проблеми можна розв’язати за допомогою
короткотермінового навчання (нагромадження інформації), складні — дуже
тривалого. Але існує багато проблем, вирішити які можна лише на основі
такого тривалого нагромадження інформації, методів і засобів аналізу,
для якого замало людського життя;

• друга причина — експоненціальний процес накопичення об’єктивної
(наукової) інформації разом з постійним прискоренням змін самої людини
внаслідок впливу на її формування і діяльність довкілля (соціального,
природного і технологічного). Наслідком є «ефект хоттабізації» — спроби
пошуку відповідей у змінених умовах щодо трансформованих соціумів на
основі безнадійно застарілих і надто звужених даних, алгоритмів і
канонів. Те, на що спираються аналітики (соціологи, психологи, політики
та ін.), аналізуючи явища, які стосуються сучасних людей та їхніх
об’єднань, здебільшого надто застаріле й було правильним кілька десятків
(або й більше) років тому. Винятково яскравим проявом «ефекту
хоттабізації» є створена наприкінці 1980-х років у Франції «Книга про
майбутнє століття» (2100: recits du prochain siecle. — Paris: ed. Payal,
1990. — 600 p.). її автори були твердо переконані — СРСР під
керівництвом М. Горбачева і його наступників подолає свої проблеми, а
тому всі важливі події XXI ст. визначатимуться продовженням змагань двох
світових лідерів — СРСР і США й керованих ними країн-сателітів. На
сотнях сторінок і в багатьох розділах детально проаналізовано
найімовірніші сценарії розвитку економік обох блоків, перегонів у
космосі і в фундаментальних дослідженнях, модернізації зброї, засобів
зв’язку і транспорту, освіти і спорту, змін якості життя і рівня
соціального захисту громадян тощо. Десятки фахівців у цьому випадку не
змогли зробити правильного прогнозу навіть на два — три роки, хоча все
це було опубліковано якраз напередодні розпаду СРСР і Варшавського
блоку!

Ми переконані: кількість помилкових висновків, пропозицій і рішень
значно зменшиться, якщо ми усвідомимо, що після 1990 року нагромаджено
понад 96 % всієї сучасної інформації у сфері цифрових, нано- і
генетичних технологій, понад 90 % знань про людину та глибинні засади й
закони її функціонування тощо.

Результати і безпека життєдіяльності стануть вищими, якщо всі члени
сучасних суспільств будуть підготовлені до того, що величезний обсяг
нагромаджених за тисячоліття історичної еволюції людства висловів,
тверджень, «мудрих думок» стрімко втрачає свою евристичну цінність і
може цитуватися й використовуватися в системах освіти лише за умови
врахування сутнісних і контекстуальних меж своєї правильності та
раціональності.

З огляду на зазначене перспективне стратегічне планування нині, як
ніколи в минулому, має спиратися на об’єктивне бачення України в
контексті всієї планети, на виважене врахування як «домашніх» проблем
(химерне поєднання кількох революцій і глибоких катаклізмів, розвиток
національної самосвідомості, відродження рідної мови, культури, освіти
та ін.), так і максимально широких явищ — нашої участі у формуванні з
розрізненого конгломерату націй і народів цілісного і згуртованого
людства, здатного подолати не лише гострі, хоч і локальні, виклики на
взірець активізації різних форм тероризму, а й серйозніші — загрозу
розвитку нестабільності атмосфери, гідросфери, врешті, всієї біосфери.

Відтак це «об’єктивне бачення» має стосуватися насамперед аналізу і
передбачення найбільш загальних і важливих суспільно-економічних і
глобальних процесів, відповіді на одвічне питання: «Куди йдемо?”.

Звернення до праць істориків, філософів або політиків засвідчує
надзвичайну різноманітність думок про рушійні сили суспільної еволюції й
історичного процесу. Традиційно, повторюючи вислови багатьох науковців
ХІХ-ХХ ст., наші сучасники продовжують стверджувати, що все визначають
видатні особи і лідери, завершуючи свої аналізи твердженнями на кшталт
того, що щастя України залежить від нашої спроможності знайти
«культурного і високоосвіченого монарха».

Та час монархів і надмогутніх одноособових лідерів уже минув у тих
регіонах планети, де соціуми переходять від індустріального до
інформаційно-високотехнологічного життєзабезпечення, що спирається на
гуманістичні принципи і засади демократії. Слушним прикладом може бути
порівняння проектів об’єднання Європи в першій половині XX ст. і
практики інтеграції в його останній третині.

У період між двома світовими війнами серед прихильників демократії і
поступу європейського континенту точилася активна дискусія щодо шляхів
його об’єднання з метою запобігання розбрату і виникненню небезпеки
нового конфлікту. Найкращим варіантом, який дістав практично цілковиту
підтримку, було визнано появу в Європі виняткової особистості, яка
змогла б відіграти роль «демократичного і цивілізованого» монарха,
спроможного повести усіх шляхом інтеграції і прогресу. Ця особистість
мала б поєднувати в собі динамізм і вольову силу Наполеона з інтелектом
та гуманізмом Масарика (тогочасного президента новоутвореної Чехії).

Якихось тридцяти років вистачило для повної зміни уявлень європейців про
керівну роль особистості в сучасній історії і засади міждержавного
об’єднання. Не чекаючи Божого благословення у формі скерування в Європу
«ідеального монарха», народи і керівники багатьох західноєвропейських
країн швидко й ефективно перейшли від стадії розбрату до глибокої
економічно-політичної інтеграції, відкритих кордонів і спільної валюти.
Ідея обрати якогось «Вищого Суддю» навіть не спадає на думку німцям,
італійцям чи французам. Зберігаючи свою культурно-освітню неповторність,
країни — члени Європейського Союзу впритул наблизилися до стадії надання
більшості законодавчих та інших повноважень єдиному керівному органу.

Та прогрес в економічних, соціальних і гуманітарних науках не є
рівномірним в усіх країнах. Чимало дослідників та експертів поділяють
думки К. Маркса і багатьох його послідовників, частково справедливі для
специфічного моменту розвитку індустріального суспільства. Вони й зараз
вбачають у боротьбі суспільних класів і верств, а також властивих для
них поглядів чи ідеологій глибинну причину всього прогресу й руху в
майбутнє. Проте уявлення і висновки марксистів майже повністю
незастосовні для економіки знань та інформаційного суспільства, де
кількість працівників виробничого сектору економіки становитиме не
більше 10-12 відсотків усього активного населення.

Останніми роками дедалі частіше акцентуються релігійні конфлікти, расове
суперництво, домінуючі прагнення («пасіонарність» чи щось подібне) груп
народів чи племен. Наприклад, відомий в Україні організатор і освітній
менеджер професор Г. Щокін вважає, що важливу роль у сучасних подіях на
континенті Євразії відіграє зіткнення мегаетносів слов’янського і
германського (приклад — події на Балканському напівострові 1992-2001
pp.).

Серед частини науковців популярна так звана цивілізаційна точка зору,
яка акцентує проблему глобально-земного суперництва євроатлантичної та
азійсько-борейської цивілізацій. До євроатлантичної цивілізації вони
зараховують більшість держав «золотого мільярда», які розпочали перехід
від індустріального до постіндустріального суспільства. Лідерами серед
них є США, країни — члени Європейського Союзу, Канада та ін.
Азійсько-борейську цивілізацію репрезентують Росія і країни азійського
континенту (включаючи арабські).

Євроатлантична цивілізація (не слід її ототожнювати зі США — вони не є
її моральним лідером чи вершиною) виникла внаслідок поєднання розвитку
найбільш прогресивних форм виробництва з дуже гуманними варіантами
християнської релігії (насамперед — протестантизмом). Вона набагато
більше від усіх інших цивілізацій відзначається орієнтацією на людину як
найвищу цінність буття. На повазі до особистості ґрунтуються ідеали всіх
її суспільних процесів: приватна власність, демократія, верховенство
права, громадянське суспільство, ринкова економіка. Представники цієї
цивілізації виступили ініціаторами створення наднаціонального
законодавства у вигляді конвенцій про права людини і захист дітей, які
були підтримані переважною більшістю країн — членів ООН. Цивілізованість
сучасних держав вимірюється тим, якою мірою їхні конституції і цивільні
кодекси відповідають положенням названих конвенцій.

Зовсім інші пріоритети домінують не теренах, де панує азійсько-борейська
цивілізація. Найвищим серед них і нині залишається централізована
держава. Саме вона має визначальний вплив на всі суспільно-економічні
процеси, зокрема й на засади і норми життєдіяльності кожного
громадянина. У країнах азійсько-борейського світу немає й мови про
цінність і недоторканність кожної особи, оскільки зберігається
примітивна ієрархічність суспільної побудови. На верхівці суспільних
«пірамід» стоїть одна особа (або невелика група), яка й має повноту
влади. Пересічні громадяни є пішаками в руках цих можновладців,
становлячи широку основу величезної ієрархії, подібної до мурашника.

Серед останніх варіантів пояснень причин глобальних подій, що виникли
наприкінці XX ст., є посилання на вплив поділу світу не по меридіану
(Захід — Схід) на основі зазначених двох полярних цивілізацій, а
широтного — на багату Північ і бідний Південь. Цей поділ виявився,
наприклад, під час обговорення глобальних екологічних проблем на
світових екологічних конференціям в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та
Йоханнесбург! (2002 p.), а також під час вирішення питань повернення
боргів Всесвітньому валютному фонду та ін.

Та чи не найбільш поширеним рефреном останніх років є явище
«глобалізації», яке найчастіше розглядається виключно в аспектах
всепланетного домінування головних міжнародних промислових монополій і
формування єдиних правил торгівлі, значно рідше — взаємозближення націй,
скорочення відстаней, невпинного поглиблення контактів, зв’язків та
обмінів, посилення залежності перебігу явищ в одній точці Землі від
того, що відбувається на протилежному кінці.

Для одних аналітиків «глобалізація» є свідченням негативної ролі
наднаціональних компаній, які дістали можливість використовувати
природні ресурси і робочу силу на всіх континентах далеко за межами
країн свого походження, для інших — позитивним явищем включення у
світовий ринок країн третього світу завдяки інвестиційній і кадровій
політиці тих же наднаціональних компаній. А що вже казати про
екстремістів, які атакують всі міжнародні зібрання промисловців та
бізнесменів під гаслом «Геть глобалізацію!».

Всі ці точки зору мають право на існування, але відзначаються обмеженими
евристичними можливостями, пояснюючи лише частину світових подій
(насамперед — регіональних). Навіть явище глобалізації, попри свій
всепланетний обсяг, не є первинним. Боно почало розвиватися внаслідок
поєднання впливовіших чинників.

Ми схиляємося до того, що культурно-релігійні впливи, конфлікти
регіональних цивілізацій, позитивні і негативні аспекти глобалізації
потрібно розглядати як чинники другого плану, віддавши першість
глобальній тенденції руху всіх народів і країн щаблями поступової
еволюції і зміни суспільств — аграрного, індустріального й
постіндустріального (інформаційного). На різноманітні аспекти цієї
еволюції першими звернули увагу відомі зарубіжні науковці — Д. Белл, Дж.
Гелбрайт, А. Тоффлер, К. Боулдінг, Р. Арон, А. Турен та ін. Справді, хоч
усі згадані причини у певні історичні моменти і на обмеженій території
можуть виходити на перший план, їхній спільний вплив виявляється
другорядним, якщо розглядати континенти загалом і епохи тисячоліть.

Саме такий широкий погляд і неупереджений аналіз дають підстави зробити
наступний висновок — домінуючий спосіб виробництва був, є і завжди буде
основним фактором впливу на суспільно-політичне життя, комплекс канонів
і норм індивідуальної і колективної діяльності, на культуру й освіту.
Спираючись на критерій способу виробництва, ми можемо досить чітко
пояснити причини й особливості розвитку доаграрного, аграрного,
індустріального та інформаційного суспільств, передбачити глобальні
події наступних десятиріч.

Зауважимо, що показник «менше 10 %» в останній графі другого рядка
означає кількість населення країн (США, Канади, Японії, Норвегії,
Нідерландів та ін.), які дедалі більше наближаються до стадії
інформаційного суспільства, але ще не побудували його, оскільки в них
збереглося надто багато виробничих і суспільних ознак періоду
індустріального суспільства. Навіть більше, на нашу думку відстань, яка
відділяє лідерів прогресу від індустріального суспільства, набагато
менша від того шляху, який залишається до побудови більш-менш
«розвиненого» інформаційного суспільства.

Значну «віддаленість» останнього ми продемонструємо одним прикладом.

Чи не основний рудимент минулого і гальмо на шляху прогресу — старе й
екологічно вкрай шкідливе джерело енергії, яким є спалювання накопичених
діяльністю біосфери сполук вуглецю і водню (вугілля, нафти, метану та
ін.).

Вирішити всі енергетичні проблеми й забезпечити безпечне життя і
стабільний прогрес приблизно 10-12 млрд землян (найімовірніше, що саме
на цій позначці устабілізується населення планети) можуть лише
принципово нові джерела:

• пряме перетворення сонячної енергії в електрику в неоднорідних
напівпровідникових структурах;

• керований термоядерний синтез (перетворення дейтерію в гелій у
високотемпературних пристроях надвисокої потужності).

Зазначені джерела енергії є екологічно чистими і їх можна
використовувати мільйони років без вичерпання і порушення рівноваги
всієї біосфери. Кожне з них має достатню потенційну потужність для
забезпечення мешканця будь-якого куточка світу необхідною для
комфортного існування кількістю електроенергії. Ці джерела можна
розпочати використовувати вже нині (особливо перше), але цьому заважають
прихильники наявних систем енергозабезпечення і розподілу праці.

Справді, приблизно два мільярди землян і сотні надвпливових компаній
мають зиск з видобутку, переробки, транспортування і продажу традиційних
джерел енергії. Відтак, їхні представники роблять усе для гальмування
нових досліджень (особливо у сфері керованих термоядерних реакцій та їх
використання). Вони не мають жодного стимулу бажати появи нових
надпотужних джерел енергії. Тож ми маємо пам’ятати про це негативне
явище і спільно боротися за якнайшвидший перехід від спалювання нафти і
вугілля до створення великих сонячних електростанцій у пустелях та
потужних термоядерних станцій у місцях найбільш компактного проживання
населення й великої потреби в енергії. Ми переконані — світле майбутнє
всього людства абсолютно неможливо побудувати на бензині чи газі.

Водночас самі лише заклики «жити дружно, бути вихованими і толерантними,
любити природу тощо» не зможуть істотно наблизити людство до побудови
екологічно стабільного інформаційного суспільства на всій Землі. Цей
бажаний перехід забезпечить лише прогрес наук, технологій, освіти і
виробництва. Аби врятуватися, людство має подорослішати й змінити всю
систему індивідуальних і колективних пріоритетів діяльності. Сподівання
на це пов’язані з кількома тенденціями, прояви яких ми знайдемо і в
табл. 1, і в дослідженнях інших явищ:

• глобальний розвиток ішов від примітивно-природної організації з тисяч
чи десятків тисяч племен, члени яких знали про існування лише
сусідів-конкурентів, до формування «людства» як реальної цілісності,
свідомої глобальних загроз і здатної перемогти їх;

• постійно підвищувалася індивідуальна відповідальність і автономія
членів поширених соціумів, зменшувався відсоток підпорядкованих і
несамостійних осіб і збільшувався, змінюючись за сутністю, відсоток
лідерів і незалежних індивідуумів;

• невпинно розширювалася суспільна роль жінок, вплив притаманного цій
статі менталітету і системи цінностей на діяльність всього суспільства
аж до повної їх перемоги над природно-чоловічими програмами,
орієнтованими на необмежене індивідуальне і колективне суперництво;

• саме це явище стало, як ми вважаємо, прихованою основою невпинного
розвитку і поширення системи загальногуманістичних цінностей і правил
співжиття, остаточна перемога яких над усіма попередніми є ультимативною
передумовою сподівань людства на існування і подальший стійкий розвиток.

На жаль, досягнення перемоги цінностей і пріоритетів нового
(інформаційного) суспільства над усіма попередніми — надскладне
завдання, яке не може відбуватися так само швидко, як поява та
удосконалення матеріально-виробничої сфери (комп’ютерів, цифрової
інформаційної техніки, нової інфраструктури та ін.). Справа не лише в
тому, що надто великий відсоток усього людства ще й не наблизився до
інформаційної стадії. Людський мозок діє за певними законами і нормами,
тому досить часто, отримуючи від органів чуттів об’єктивні і правильні
сигнали, оцінює їх і робить висновки за усталеними і сформованими
стереотипами, відтак нав’язує упереджені, консервативні, а то й
неправильні висновки.

Наведемо як приклад один з наших «дефектів», який практично не
зустрічається у статтях психологів, соціологів чи філософів. Йдеться про
невпинне поглиблення розриву між успадкованими природними програмами
індивідуальних і колективних дій і тими нормами і канонами, які
передбачає демократична організація «відкритого» суспільства.

Успадкована нами програма у своїх загальних рисах відповідає тим
соціально-організаційним умовам життєдіяльності, які мільйони років
існували в минулому — «наших» мало (рідне плем’я має обмежену
чисельність і всі знають усіх), а «чужих» — багато (інші племена і зграї
конкурують з «нами» за мисливські угіддя, джерела, родовища кременю та
ін.). Існування цієї програми не лише сприяло виживанню племені у
ворожому оточенні, а й дуже полегшувало завдання старших поколінь у
вихованні молодших, оскільки у примітивних формах суспільств не виникало
серйозних проблем внаслідок узгодження програми «наші — чужі» з
потребами племені чи мікро-князівства.

Принципово інша ситуація склалася в наш час — цю програму потрібно
знищити належним навчанням і вихованням. Вона має поступитися
гуманістично-демократичній з огляду на те, що на Землі є і будуть тільки
«свої».

І існування, і вплив успадкованої програми еволюції дитини до стадії
дорослості заперечує класично-гуманітарна теорія формування особистості
людини (Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін.), яка, нагадаємо, ґрунтується на
припущенні, що новонароджена дитина є «чистим аркушем» щодо свідомості і
соціальної поведінки. Вся система навчання і виховання СРСР, спадок якої
лишається майже недоторканним і нині, ґрунтувалася на гіпотезі, що
соціальна поведінка людини є наслідком її власного соціального досвіду і
не має жодних успадкованих коренів. Тому завдання педагогіки видавалося
зрозумілим і реальним — закарбувати необхідну інформацію про етику,
естетику, мораль, правила поведінки, систему цінностей, особисті
реакції, програми й алгоритми вчинків та ін. (якщо звернутися до
підручників з психології і педагогіки чи нещодавно створеної в Україні
Концепції середньої освіти, то перелік виявиться майже нескінченним).

Проте якби ця псевдонаукова гіпотеза була правильною, то застосування у
вихованні всіх дітей однакових слів, книг, засобів і методів
завершувалося б формуванням однотипних дорослих (що було одвічною мрією
всіх організаторів тоталітарних систем освіти).

Практика ж свідчить, що виховані таким «конвеєрним» способом дорослі,
маючи певну подібність у знаннях та способі висловлювань, виявляються на
диво різними в особистих реакціях, поведінці і навіть більш важливих для
соціумізації (рівноправного входження у суспільство) аспектах.

Це свідчить про те, що реакції і поведінка людини, закони її фізіології
і роботи мозку запрограмовані природою надзвичайно глибоко. Вона не має
цілковитої «свободи волі» і дуже часто, думаючи, що мислить і вільно
використовує мозок, насправді просто виконує успадковані генетичні
програми, не усвідомлюючи ні їх походження, ні меж розумного
використання у наш час переходу людства від боротьби всіх проти всіх до
єдності через поглиблення взаємозалежності всіх націй і народів.

Кілька молодих наук, насамперед, етологія і нейромолекулярна біологія,
досягли останніми десятиріччями значних успіхів у дослідженні зазначених
феноменів, систематичний виклад яких та їх потенційна важливість для
педагогіки будуть темою іншої праці. Зауважимо лише, що успішне
вирішення проблем формування особистостей, здатних автоматично і
правильно діяти в демократичних і «дорослих» суспільствах XXI ст.,
ставить системи освіти перед необхідністю відмовитися від частини
фундаментальних гіпотез, змінити центральну парадигму своєї діяльності
(стара адаптаційна має поступитися гуманістичній або
критично-креативній), а також негайно відновити педологію на розширеній
основі нових людинознавчих наук.

У поєднанні з вивченням у школах сучасної теорії «суспільних хвиль»
(вище ми виклали лише її основну ідею) це дуже полегшить вирішення
безлічі національних і глобальних проблем, у тому числі забезпечення
виживання людства і його стійкий прогрес.

Список використаної літератури

Акимова Т. А., Хаскин В. В. Экология: Учеб, для вузов. — М.: ЮНИТИ,
1998.

Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй P. C. Основи екологічних знань. —
К.: Либідь, 2000.

Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй P. C. Основи загальної екології:
Підруч. — К.: Либідь, 1993.

Введение в экологию / Ю. А. Казанский, И. И. Кришев, Н. С. Работнов и
др. — М.: ИздАТ, 1992.

Дерій С. І., Ілюха В. О. Екологія. — К.: Вид-во фітосоціолог. центру,
1998.

Джигирей В. С. Екологія та охорона навколишнього природного середовища:
Навч. посіб. — К.: Знання, 2000.

Екологія людини: Підруч. для вищ. навч. закл. / О. М. Микитюк, О. З.
Злотін, В. М. Бровдій та ін. — X.: Ранок, 1998.

Злобін Ю. А. Основи екології. — К.: Лібра, 1998.

КолотилоД. М. Екологія і соціологія: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 1999.

Крисаченко В. С. Людина і біосфера: основи екологічної антропології:
Підручник. — К.: Заповіт, 1998.

Похожие записи