Реферат на тему:

Хімічний склад біосфери і його значення

Термін «біосфера» з’явився у науковій літературі у 1875 році. Його
автором був Едуард Зюсс (з яким B.I. Вернадський був знайомий особисто),
де вчений у межах Земної Кулі виділив декілька структурних частин –
оболонок, які назвав геосферами. Одна з геосфер отримала назву біосфера.

Струнке вчення про біосферу було розроблене у 1926 році B.I. Вернадським
і цим же роком датована його книга «Біосфера», яка вийшла у Ленінграді,
де він дав таке визначення біосфери — це оболонка Землі, склад,
структура і енергетика якої значною мірою обумовлені життєдіяльністю
живих організмів. За теорією В.І.Вернадського біосфера —  це глобальна
єдина система Землі, де існує або коли-небудь існувало життя і весь
основний хід геохімічних та енергетичних перетворень визначається
життям.

Біосфера утворилась у результаті виникнення життя (живих організмів) як
прямий результат загального розвитку планети Земля. Тривалість існування
життя на Землі визначається часом від 1.5-2 до 4-5 млрд. років.

Біосфера Землі являє собою складну термодинамічно відкриту систему, яка
включає в себе, згідно визначенню В.І.Вернадського, верхні шари земної
кори, всю гідросферу і нижню частину атмосфери – тропосферу з
організмами, що їх населяють. Природнім чином біосфера розпадається на
більш менш самостійні одиниці, які характеризуються великою замкнутістю
кругообігу речовин.

Для постійного існування біосфери, для запобігання припинення розвитку
життя на Землі у природі повинні постійно відбуватись безперервні
процеси перетворення її живої речовини.

Біологічний колообіг — це багаторазова участь хімічних елементів у
процесах, які протікають у біосфері.

Причина колообігу — обмеженість елементів, з яких будується тіло
організмів.

У біосфері відбувається постійний колообіг активних елементів, які
переходять від організму до організму, у неживу природу і знову до
організму. Елементи, які вивільняються мікроорганізмами при гнитті,
надходять у грунт і атмосферу, знову включаються в колообіг речовин
біосфери, поглинаючись живими організмами. Весь цей процес і буде
біогенною міграцією атомів. Для біогенної міграції характерним є
накопичення хімічних елементів у живих організмах, а також їх
вивільнення у результаті розкладу мертвих організмів. Біогенна міграція
викликається трьома процесами:

·        обміном речовин в організмах;

·        ростом;

·        розмноженням.

Визначення біогенної міграції хімічних елементів, яка викликана силами
життя, дав B.I. Вернадський (Закон біогенної міграції атомів). Біогенна
міграція є частиною загальної міграції хімічних елементів біосфери.
Головною геохімічною особливістю живої речовини є те, що вона
пропускаючи через себе атоми хімічних елементів земної кори, гідросфери
та атмосфери, здійснює у процесі життєдіяльності їх закономірну
диференціацію. Завершуючи свій життєвий цикл, організми повертають
природі все, що взяли у неї протягом життя.

В.І.Вернадський підрахував, що за час існування на Землі біосфери було
створено 3,5.1019 т біомаси, що майже в 2 рази перевищує масу всієї
земної кори, яка становить 2.1019 т. Робота, що виконується живою
речовиною, за Вернадським може бути оцінена за формулою Е = PV2 / 2, де

Р — маса організмів,

V — швидкість розтікання біомаси (розмноження організмів).

Жива речовина значно прискорила й змінила колообіги різних речовин —
води, кисню, азоту, вуглекислого газу тощо. Сучасний склад
атмосфери створений завдяки діяльності живої речовини. Обмін повітря між
всіма широтами й півкулями Землі відбувається в середньому за 2 роки.
Активно переміщується течіями океанічна вода. Вся прісна вода стікає в
океан за 14 діб, у льодовиках вода оновлюється за 15 000 років.

Жива речовина активно регулює геохімічну міграцію атомів. Завдяки йому
зберігається стабільність біосфери і здійснюється еволюція як живих
організмів, так і всієї біосфери в цілому. Цей особливий вид стану
рівноваги, що постійно змінюється, В.І Вернадський називав динамічною
рівновагою. Динамічна рівновага характерна не лише для біосфери. В
такому стані знаходяться атмосфера, земна кора та мантія.

Для геосфер, не охоплених життям, характерна стійка динамічна рівновага.
В біосфері динамічна рівновага не стійка. Це означає, що біосфера
розвивається в процесі діяльності, самовдосконалюється, все більш повно,
активно і в більшому масштабі накопичує, трансформує енергію, ускладнює
свою організацію, збагачується інформацією.

Розрізняють два типи біогенної міграції, перший з них здійснюється
мікроорганізмами, а другий — багатоклітинними організмами. Величина
міграції першого типу переважає над другим. Людство оволоділо міграцією
третього типу, яка іде під впливом його діяльності.

Крім того, розрізняють великий (геологічний) та малий (біологічний)
колообіги і колообіги різних природних ресурсів (ресурсні цикли).

Великий (геологічний) колообіг. Вивержені глибинні породи мантійного
походження (базальти) тектонічними процесами виводяться з надр Землі в
біосферу. Під впливом сонячної енергії й живої речовини вони
вивітрюються, переносяться, відкладаються, перетворюючись різноманітні
осадові породи, де запасається сонячна енергія (з вивержених мінералів
утворюються глини, а вулканічні гази -СО, NH3 — переходять у вугілля та
нафту).

Потім за рахунок тектонічних рухів осадові породи потрапляють у зони
високих тисків та температур (а також радіоактивного розпаду й
гравітаційної диференціації) і перетворюються в гранітні породи з більш
високим рівнем енергії, ніж у осадових порід. Кристалізовані вивержені
породи знову за рахунок висхідних тектонічних рухів потрапляють у
біосферу. Таким чином цикл завершується, але вже на новому рівні, бо з
вихідних базальтів утворилися вивержені породи гранітного складу.

Малий біологічний колообіг (трансформація) речовин в біосфері. В кожній
екосистемі колообіг речовин відбувається в результаті взаємодії
автотрофів та гетеротрофів.

Вуглець, водень, кисень, азот, сірка і фосфор та біля 30 простих
речовин, що необхідні для утворення живої речовини, безперервно
перетворюються в органічні речовини або поглинаються в вигляді
неорганічних компонентів автотрофами, а автотрофи використовуються
гетеротрофами (спочатку консументами, а потім деструкторами). Таким
чином, біогенні елементи безперервно циркулюють: розчиняються в
континентальних водах, виносяться в моря або потрапляють в атмосферу, а
між цими середовищами відбувається постійний газообмін, тобто
відбувається біологічний колообіг атомів. Суть колообігу в тому, що
утворення живої речовини і розклад органічної речовини — два боки
єдиного процесу. В процесі біологічного колообігу атоми поглинаються
живою речовиною і заряджаються енергією, а потім залишають живу
речовину, віддаючи енергію в оточуюче середовище. За рахунок біогенної
енергії відбувається більшість хімічних реакцій. Біологічні колообіги
можуть бути різних масштабів і різної тривалості — від швидкого
колообігу в ґрунті, річці, озері до тривалого, який обіймає всю
біосферу.

Біологічний колообіг зворотний не повністю, частина речовин постійно
виходить з колообігу і осідає в товщині осадових порід у вигляді
органогенних вапняків, гумусу, торфу і т.п. В результаті колообігу
біосфера (чи інша екосистема) не повертається в початковий стан: для
біосфери характерний поступальний рух, тому символом біологічного циклу
є не коло, а циклоїд (спіраль) .

Отже, колообіг речовин у природі спрямовується спільною дією як
біологічних, так і геохімічних та геофізичних сил.

Вплив антропогенного фактора на колообіг. В порівнянні з тривалістю
існування біосфери людина існує надзвичайно короткий час. Проте, за цей
короткий проміжок часу колообіг речовин в біосфері змінився радикально.
В.І.Вернадський підрахував, що в античні часи люди використовували лише
18 хімічних елементів, у XVIII ст. — 29, у XIХ ст. — 62, а тепер
використовуються 89 елементів, що є в земній корі, крім того одержані
такі, яких у природі зовсім немає (плутоній, технецій тощо)

Людина небувало прискорила колообіг деяких речовин — родовища заліза,
цинку, свинцю інших елементів, які природа накопичувала мільйони років,
швидко вичерпуються. Людина швидкими темпами використовує сонячну
енергію “минулих біосфер”, накопичену в вугіллі, нафті, природному
газі, вона вивільняє енергію, що міститься в урані. Все це збільшує
неврівноваженість біосфери. Створюючи водосховища, дістаючи воду з
глибинних водоносних горизонтів, людина втручається в колообіг води в
природі.

Людині слід чітко уявити, що вони намагаються побудувати для себе та
своїх нащадків, бо нічого з того, що робиться з природою, виправити
неможливо.

З екологічної точки зору найважливішими є колообіги речовин, які є
основними компонентами живої речовини:

·        колообіг кисню;

·        колообіг вуглецю;

·        колообіг води;

·        колообіг азоту;

·        колообіг сірки;

·        колообіг фосфору.

В. І. Вернадський зазначав, що на земній поверхні немає хімічної сили,
яка б діяла постійніше, а тому й могутнішої за своїм кінцевим
результатом, ніж загалом взяті живі організми. Жива речовина виконує
хімічні функції: газову, концентраційну, окисновідновну і біохімічну.

Газову функцію здійснюють зелені рослини, які в процесі фотосинтезу
виділяють в атмосферу кисень, рослини і тварини, які під час дихання
виділяють вуглекислий газ, а також багато видів бактерій, які
відновлюють азот із сполук, сірководень та ін.

Концентраційна функція пов’язана з нагромадженням у живій речовині
хімічних елементів (вуглецю, водню, азоту, кисню, кальцію, калію,
силіцію, фосфору, магнію, сірки, хлору, натрію, алюмінію, заліза).
Окремі види є специфічними концентраторами деяких елементів: багато
морських водоростей — йоду, жовтці — літію, ряска — радію, діатомові
водорості і злаки — силіцію, молюски і ракоподібні — міді, хребетні —
заліза, бактерії — мангану.

Окисновідновна функція виявляється в окисненні речовин за участю
організмів у грунтах і гідросфері, що супроводжується утворенням солей,
оксидів тощо, та відновленні деяких речовин (сірководень, сульфат заліза
та ін.). З діяльністю бактерій пов’язане формування вапняків, бокситів,
залізних, манганових і мідних руд тощо.

Біохімічна функція реалізується в процесі обміну речовин у живих
організмах (живлення, дихання, виділення) і руйнування, деструкції
відмерлих організмів та продуктів їхньої життєдіяльності. Ці процеси
зумовлюють колообіг речовин у природі, біогенну міграцію атомів.

У процесі фотосинтезу рослини засвоюють вуглець, який надходить до
листків із повітря у вигляді вуглекислого газу, й утворюють вуглеводи.
При цьому відбувається перетворення сонячної енергії на хімічну. В цьому
полягає космічна роль зелених рослин. У процесі дихання рослин частина
вуглеводів окиснюється і вуглекислий газ виділяється у повітря. Більша
частина вуглеводів нагромаджується у рослинах, де утворюються також
білки і жири.

Рослини поїдаються гетеротрофними організмами, таким чином сполуки,
синтезовані рослинами, проходять через низку ланок у ланцюгах живлення.
Під час дихання рослин вуглеводи окиснюються. За рахунок вивільнення
енергії відбуваються всі життєві процеси, а вуглекислий газ виділяється
в повітря.

Відмерлі рослини і тварини розкладаються за участю гнильних бактерій:
при цьому також окиснюється вуглець органічних речовин з утворенням CQ2,
що надходить у навколишнє середовище. Внаслідок розкладання решток
організмів за відсутності кисню, тобто без окиснення (наприклад, на дні
водойм), утворюються торф, кам’яне вугілля, нафта, сланці. Людина їх
використовує як джерело енергії, а вуглекислий газ також надходить в
атмосферу. Так, в одних випадках довге, а в інших — коротке коло
замикається і розпочинається новий цикл включення вуглецю в органічні
сполуки, що синтезуються рослинами.

Кисень атмосфери має біогенне походження. Він постійно надходить в
атмосферу внаслідок перебігу процесів фотосинтезу. Вільний кисень в
процесі дихання використовується аеробними організмами. Одним із
кінцевих продуктів окиснення вуглецю є СО2. В сполуці з вуглецем кисень
повертається у зовнішнє середовище, щоб знову надійти у фотосинтезуючі
організми. Оскільки вивільнення енергії з органічних і неорганічних
сполук супроводжується розщепленням їх у процесі окиснення, то колообіг
кисню забезпечує колообіг усіх біогенних елементів.

Так створюються колообіг біогенних елементів і потік енергії в межах
сукупності організмів. Постійне надходження енергії живить цей циклічний
процес і компенсує неминучу втрату енергії із системи у вигляді
теплового випромінювання. Внаслідок колообігу речовин у біосфері
відбувається безперервна біогенна міграція елементів. Необхідні для
життя рослин і тварин хімічні елементи переходять із середовища в
організм. Під час руйнування організмів ці елементи знову повертаються в
середовище, звідки надходять в організм або відкладаються у вигляді
біогенних геологічних порід (тобто колообіг речовин у природі замкнений
не повністю).

У біогенній міграції елементів беруть участь різні організми, в тому
числі й людина. В зв’язку з цим міграцію біогенних елементів поділяють
на три типи: перший (найпотужніший) здійснюють мікроорганізми, другий —
багатоклітинні організми, третій — людина, що оволоділа різними формами
енергії (механічною, електричною, атомною) і тим самим сприяла значній
зміні біогенної міграції елементів.

В. І. Вернадський зазначав, що біогенна міграція зумовлена трьома
процесами життєдіяльності: обміном речовин в організмах, ростом і
розмноженням їх. Із неживої природи атоми біогенних елементів насамперед
вбираються рослинами, а від них по ланцюгах живлення переходять до
тварин і людини.

Біогеохімічні процеси в біосфері пов’язані з діяльністю людини. З появою
людини біосфера набула нової якості. Діяльність людини — потужний
екологічний фактор. У сучасний період існування нашої планети найбільші
перетворення в біосфері здійснює саме людина. Розорювання значних
територій, створення великих населених пунктів і промислових
підприємств, добування корисних копалин, спорудження каналів,
водосховищ, зміна русел річок, насаджування лісів — всі ці дії людини
значно змінюють природу. Діяльність людини відбивається на зміні
клімату, рельєфу місцевості, видового і чисельного складу флори і фауни.
Використання атомної енергії спричинило нагромадження радіоактивних
речовин в атмосфері і Світовому океані.

Видобутком із надр і спалюванням вугілля, нафти, газу, видобуванням руди
і виплавлянням чистих металів, створюванням сплавів і синтетичних
речовин, яких не існувало в природі, і нових хімічних елементів,
розсіюванням, нарешті, продуктів своєї діяльності людина значно»
посилила біогенну міграцію елементів.

2. Основні методи оцінки природних ресурсів

Багато видів природних ресурсів є не лише предметом праці а й його
результатом. До того ж як предмет праці одні і ті ж ресурси мають багато
корисних властивостей, ефект від використання яких неоднаковий. Тому
існує постійна потреба в оцінці економічного змісту природних ресурсів.

Природні ресурси є часткою природного середовища, яке сформувалось без
участі людини і потім було залучене

в господарський оборот. Елементи природного середовища стають для
суспільства ресурсами лише на певній стадії розвитку продуктивних сил,
коли з’являється потреба в них і можливість їх використання. Так, вода в
природному стані є даром природи. Вона знаходиться поза всяким
господарським обігом і не підлягає грошовій оцінці. Інша річ, коли вода,
взята з джерел зрошення, набуває нової якості під впливом засобів і
праці, вкладеної в процесі будівництва та експлуатації каналів і споруд.
У цьому випадку вона має певну вартість і є ресурсом для суспільства.
Перетворення ж води з продукту природи в зрошувальну означає
перетворення її в засіб виробництва.

Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором
виробництва і не можуть не враховуватись у національному багатстві.
Природні ресурси, залучені у виробництво, є носієм виробничих відносин і
втілюють у собі єдність споживної вартості та вартості. Все це викликає
необхідність розглядати природні ресурси як економічну категорію.

Як і будь-яка економічна категорія, природні ресурси історичні. Характер
і ступінь використання природного середовища як однієї з умов
виробництва визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих
відносин. Ще 40—50 років тому уранові руди не мали ніякого практичного
застосування, зараз — це енергетичний ресурс. Постає потреба оцінки
природних ресурсів; оскільки продукт господарської діяльності має
вартісну форму.

З позицій формальної логіки всі дії щодо якісної та кількісної
характеристики ресурсів називають оцінюванням, сам же результат дій —
оцінкою. Оцінювання вимагає встановлення певних відносин між суб’єктом
(людиною) і об’єктом оцінки (природними ресурсами). Наприклад, необхідно
знати і оцінювати не лише агрокліматичні умови території, а й ті вимоги,
які до них висуває людина в певній галузі виробничої діяльності (в
нашому випадку це сільське господарство). З цим пов’язана проблема
добору критеріїв (конкретних показників, від найзагальніших до
розгалуженої та складної системи показників), за допомогою яких
відбувається оцінка компонентів природи.

У логіці виділяють чотири компоненти оцінок: суб’єкт, об’єкт, характер і
основа оцінки. Суб’єкт — це той компонент, через який «проводиться» ідея
релятивізму (відносності) в оцінюванні, тобто ідея необхідності
співвідношення кожної оцінки з вимогами суб’єкта. Самі по собі природні
умови і ресурси ні погані, ні хороші, питання про їх цінність постає
лише, коли людина вступає у взаємодію з ними в процесі
господарської-діяльності. Отже, характер оцінки буде змінюватись залежно
від мети, для якої вона здійснюється. Не можна, наприклад, оцінити
клімат чи природу певного регіону як сприятливі чи несприятливі. При
такому формулюванні залишається незрозумілим, для якого саме виду
діяльності сприятливий чи несприятливий природний комплекс або
який-небудь його компонент. Правильними будуть такі формулювання:
«природні умови несприятливі для розвитку хімічної промисловості» або
«клімат сприятливий для вирощування озимої пшениці».

Отже, предметом для оцінки є взаємодія «об’єкта» і «суб’єкта» в кожній
конкретній ситуації, а критерії оцінки формуються залежно від її мети.

Оцінки історичні, вони змінюються не лише від суб’єкта до суб’єкта, але
в одного і того ж суб’єкта з плином часу.

Справа не лише в тому, що на різних етапах господарської діяльності може
змінюватися значення, цінність того чи іншого ресурсу. Справа ще й в
системі виробничих відносин. Річ, що оцінюється певним суб’єктом
позитивно, може через деякий час стати для нього зовсім нецікавою, отже,
і не цінною, або навпаки. Тому оцінка природних умов і ресурсів
історично відносна і залежить від цілої низки умов — соціальних,
економічних, природних, науково-технічних, від стану і ступеня
використання самих природних ресурсів і ступеня рівноваги природного
середовища.

Підвищена увага в наш час приділяється економічним оцінкам природних
ресурсів, хоча вони дотепер залишаються ще недостатньо обгрунтованими.

Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб
замістити ті чи інші ресурси, які були вилучені в природі. Отже, оцінка
— це не лише елемент товарного виробництва, вона важлива для будь-якого
суспільства, оскільки дає змогу зберігати працю або попереджувати її
втрати в майбутньому. Оцінка повинна відображати _ не стільки фактичні
витрати, пов’язані з використанням, скільки значущість природних
ресурсів для народного господарства.

В умовах товарно-грошових відносин економічна, оцінка природних ресурсів
повинна виражатись у вартісній формі. Без вартісної оцінки сьогодні ще
неможливо визначати вклад відповідних галузей у сукупні результати
виробництва і відповідно доцільні масштаби вкладень суспільних коштів у
їх розвиток. Правильна ж оцінка ресурсів у тому числі й природних, з
одного боку, забезпечує рівні економічні (госпрозрахункові) можливості
для підприємств, що працюють в різних умовах, з другого — забезпечить
створення ефективного матеріального стимулу до раціонального
природовикористання.

Поряд з грошовою оцінкою суспільство може розрахувати, скільки потрібно
витратити праці для придбання (одержання) тих чи інших елементів
навколишнього середовища (трудова оцінка ресурсів), який їх обсяг у
натуральному вираженні (натуральна оцінка).

Даючи вартісну оцінку елементів природного середовища, необхідно
врахувати багато економічних, технічних, географічних, геологічних
факторів. Можливе багатоцільове використання більшості елементів
природного середовища, що також накладає відбиток на оцінку природних
ресурсів. Вибір напряму використання або їх поєднання визначається, як
правило, не природними, а соціально-економічними факторами. Майже
загальноприйнятим критерієм економічної оцінки всіх видів природних
ресурсів в більшості досліджень, що провадяться в цій області, є
диференційна рента. Цей показник акумулює в собі оцінку таких факторів,
як кількість і місце розташування ресурсів. Дослідження показника
диференціальної ренти відкриває шлях для зіставлення різнорідних
природних ресурсів і встановлення єдиних цін на природну сировину, за
яких чистий дохід буде народногосподарським показником ефективності їх
використання. Однак дискусія з цих проблем ще не завершена, продовжують
висловлюватись точки зору про відсутність диференціальної ренти в наших
умовах і тому безперспективність будь-яких концепцій встановлення цін на
природні ресурси. Це помилкова точка зору, оскільки однакова за
кількістю та якістю праця, вкладена, наприклад, у різні за якістю
земельні ділянки, дає різні економічні результати і за будь-яких умов.
Аналогічні результати одержуються і на земельних ділянках з різним
географічним положенням відносно районів реалізації готової продукції.

Основна ідея рентної оцінки ресурсу полягає в наступному. Рентна оцінка
за своїм значенням дорівнює народногосподарським (не галузевим і не
індивідуальним) додатковим витратам, які можуть виникнути через вибуття
цього ресурсу з експлуатації (наприклад, вичерпання корисної копалини,
затоплення сільськогосподарських земель, заміна рекреаційного
використання лісу на лісоексплуатаційне тощо). Звичайно ресурс, який
вилучається або, навпаки, залучається замість того, що є, називається
замикаючим. Ті ресурси, безповоротна втрата яких не супроводжується
економічними втратами ні в даний момент, ні в перспективі, одержують
нульову оцінку. Позитивну (не нульову) оцінку мають так звані обмежені
ресурси, внаслідок прикладення суспільної праці до яких виникає
диференціальна рента. Отже, обмежені ресурси — це такі ресурси, для
забезпечення необхідної кількості яких потрібна трудова діяльність.

Методика визначення рентної оцінки ще остаточно не розроблена, відсутні
самі рентні оцінки і плата за ресурси з урахуванням ренти. Останнє часом
призводить до того, що ресурси використовуються нераціонально, між
відомі ствами недостатньо погоджено їх використання.

Ще одним своєрідним підходом до оцінки природних ресурсів є розрахунок
ціни природного ресурсу (землі) на підставі витрат на освоєння угідь.
Однак на відміну від оцінка землі на підставі диференціальної ренти при
такому підході недовраховуються природні, біологічні властивості грунту.
При такому підході н.айвищу оцінку будуть мати угіддя, розташовані в
несприятливих умовах, оскільки їх освоєння потребує капіталомісткої
підготовки. Згідно з першим підходом

де ОПРД.Р. — оцінка природного ресурсу на основі диференціальної ренти;
ДР — диференціальна рента; Ен — норматив ефективності.

Відповідно другий підхід передбачає:

де ОПРВо, — оцінка природного ресурсу за витратами на його освоєння; 2Во
— витрати на освоєння даного природного ресурсу.

Очевидно, найближче до істини буде стояти оцінка природного ресурсу за
агрегатованим показником:

Нагромаджено широкий досвід грошового вираження економічної оцінки.

За розрахунками академіка С. Г. Струміліна, середня оцінка
сільськогосподарських угідь, виходячи із витратна підготовку до
використання 1 га, наприкінці 60-х років становила 135 крб.

Оцінка землі як природного ресурсу залежить ще й від її господарського
використання, тобто від функціонального стану на якийсь конкретний
момент. На кінець 1990 p. 1 га землі в центрі середнього міста
оцінювався в 1 млн крб і в 450 тис. на периферії (в Москві — 1,5—2 млн і
600 тис. крб відповідно). Це пов’язано з тим, що використання землі для
несільськогосподарських цілей в багатьох випадках приносить набагато
більшу ренту, ніж у сільському господарстві.

Останнім часом досить широкої популярності набула енергетична оцінка
природних продуктивних сил. Вона грунтується на тому, що природні
ресурси мають певний енергетичний еквівалент, який залежить від їх
внутрішнього потенціалу і попередніх витрат на їх утворення. Тобто під
різнорідні явища підводиться єдина основа, що дає змогу їх порівнювати.

Різниця або відношення між витратами і виходом енергії досить об’єктивно
характеризує продуктивність праці.

Техніка розрахунку оцінки природного ресурсу за енергетичною методикою
зводиться до дії згідно з формулою

де опре — оцінка природних ресурсів енергетична; Ев — енергетичні
витрати на утворення певного виду природних ресурсів; Be. — вихід
енергії, який може бути одержаний з цього виду природного ресурсу при
його використанні.

Оцінка лісових ресурсів провадиться у формі так званої лісової такси
(тарифу). Це ніби ціна деревини дерев, які ростуть в лісі, вона, за
задумом, повинна заміщувати витрати держави на ведення лісового
господарства, на виробництво лісу, вирівнювання господарських угідь
лісових підприємств. Однак вона не виконує цих завдань передусім тому,
що встановлена на недостатньому рівні. Так, у лісах VI поясу -3-го
розряду лісова такса на велику деревину ялинки в 1990 p. становила
всього 60 к. за 1 м3, а на дрібну — 45 к. при собівартості заготівель
15—20 крб. Для IV поясу лісова такса ще нижча: за велику деревину — 35
к., за дрібну деревину — 22, за ялинову деревину — 25 і за березову — 16
к. Оскільки на такі занижені тарифи практично неможливо спиратися при
розробці оптових цін, були розроблені ціни підприємства, побудовані на
основі середніх витрат лісозаготівельних організацій. Але ці ціни не
сприяють використанню гірших лісових ділянок, де собівартість
лісозаготівель вища від середніх витрат, тому на гірших ділянках —
заболочених і низькотоварних — допускається недорубка розрахункових
лісосік, а на кращих, навпаки, — перерубка, що погіршує експлуатацію
лісового господарства. Недостатньою є і диференціація оптових цін
залежно від виду деревини — хвойної та м’яко — листої, крупне- і
тонкомірної, внаслідок чого споживач не зацікавлений у збільшенні
використання гіршої за якістю деревини.

Очевидно, що з точки зору раціонального використання лісових деревних
ресурсів їх оцінка повинна встановлюватись, виходячи з оптової ціни
такого рівня, щоб була вигідною експлуатація і гірших ділянок лісу. Це,
звичайно, може призвести до деякого загального підвищення цін на
лісоматеріали, але сприятиме кращому використанню лісу. Лісова такса
повинна покривати витрати на лісовідновлення — підготовку ділянок,
посадку сіянців, догляд за ними, на боротьбу із заглушенням хвойних
посадок малоцінними швидкоростучими породами :— осикою, березою тощо.

Особливістю процесу лісовідновлення є тривалість періодів достигання.
Так, для хвойних порід вони становлять 80—100 років і більше, а для
кедра — 200—250 років. Значно коротші періоди вирощування м’яколистих
порід (берези, осики) до стану стиглості. До капітальних вкладень, що
потрібні для вирощування хвойних лісових порід, які мають тривалі
періоди достигання, пропонується застосовувати знижені норми
дисконтування, наприклад, 0,03. Виходячи із наявних запасів деревини,
собівартості вирощування, норми дисконтування, алгоритмів Т. С.
Хачатурова, лісові природні ресурси України можна оцінити (за запасами
деревини в лісах, що експлуатуються) в 52 млрд крб. Це оцінка приблизно
половини всього запасу деревини в країні. Решта може бути оцінена меншою
сумою, враховуючи гірший склад за породами дерев, малу доступність, а
точніше — недоступність на сьогодні цих лісів для заготівель і вивезення
з них деревини.

З рентних відносин можна виходити і оцінюючи такий природний ресурс, як
вода. Тут диференціальна рента виникає в умовах обмеженості водних
ресурсів і до певної міри монополії на воду як один із засобів ведення
господарства. При достатку води — в океані, в морі, в річці — в самому
джерелі вона безплатна, подібно до атмосферного повітря, за умови, що
кількість води, що забирається з джерела, постійно компенсується
природним шляхом. Однак використання води і з цих джерел для
господарських, комунальних, побутових потреб вимагає витрат на її
доставку від джерела до місця споживання. Ці витрати — у водозабір і
очисні споруди, у водопровід — визначають капітальні вкладення,
собівартість води, приведені витрати. Крім того, саме джерело може,
потребувати витрат на підтримання його в стані, придатному для
застосування (наприклад, роботи по виправленню русла ріки).

В умовах нестачі води і необхідності її використання для господарських
та інших цілей в дію вступають рентні відносини. Чим більший дохід
господарства від одержуваної для поливу води, тим більша диференціальна
рента, тим вища й оцінка води. Очевидно, повинні бути враховані й інші
фактори, що впливають на оцінку води. З одного боку, оцінка води
визначається, як сказано, витратами на доставку води — по зрошувальних
каналах, трубах тощо, а також витратами на підготовку води до
використання і на її очищення. З другого боку, на обсяг продукції
водоспоживачів впливає не лише водопостачання, а й умови ведення
сільського господарства — наявність машин, застосування добрив,
організація праці. Це, звичайно, не має ніякого відношення до утворення
водної ренти.

Подібно до того як диференціальна земельна рента залежить від
додаткового доходу, який одержують при неоднаковому використанні землі
(рілля, луки, забудова, дорога тощо), що може відбитися на ціні певної
ділянки, так і диференціальна рента на воду з одного і того ж джерела
(ріки, озера) залежить від напряму її використання, а цим визначається й
оцінка води.

На практиці оцінка води пропорційно диференціальній й водній ренті поки
що не застосовується. Не встановлена і плата за воду з метою зрошення.
Між тим, якби така оцінка існувала, можна було б проводити економічні
розрахунки, порівняння варіантів використання води, порівняння
ефективності розвитку в різних місцевостях тих чи інших культур, які
потребують неоднакової кількості води для поливу і різних технічних
водогосподарських заходів, наприклад, для реконструкції зрошувальної
системи з метою скорочення втрат води чи спорудження гребель і каналів
для збільшення кількості води, що надходить для зрошення.

Для деяких видів природних ресурсів, наприклад для повітря, вартісна
оцінка поки що в принципі незастосовна. Атмосферне повітря у нас
безплатне і поки що не такий дефіцит, щоб встановлювати за нього плату.

Економічна оцінка природних багатств повинна врахувати довгострокові
народногосподарські результати використання природних ресурсів. Щоб
виконати це, необхідно оцінювати всі ресурси на єдиній методологічній
основі; враховувати в оцінці потенціальний (а не фактично досягнутий)
ефект їх використання; з найбільшою повнотою враховувати фактор часу при
проведенні ресурсооцінних робіт.

Використана література

Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. —
К.: Либідь. 1995 — 368 с.

Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. – 249.

Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, — К.: МАУП, 2000. – 238 с.

Кучерявий В.П. Екологія, — Львів: Світ, — 500 с.

Похожие записи