КУРСОВА РОБОТА

з екології

Фактори оточуючого середовища та їх вплив.

План

Поняття про оточуюче середовище.

Екологічні фактори: абіотичні фактори – кліматичні /світло і
температура.

Біотичні фактори.

Антропогенні фактори.

Прямий і непрямий вплив факторів і їх діапазони.

1. Поняття про оточуюче середовище.

Навколишнє середовище розглядають зазвичай як комплекс міжнародних,
державних, регіональних, локальних, адміністративно-господарських,
технологічних і громадських заходів, спрямованих на збереження та
забезпечення раціонального природокористування, відновлення, охорону та
примноження природних ресурсів для блага людського суспільства і
підтримання біологічної та екологічної рівноваги біосфери. Вчені
західних країн розрізняють, як правило, науку екологію і науки про
навколишнє середовище. Екологія вивчає групи факторів середовища, які
впливають на організми: абіотичні, (неживої природи — температура,
вологість повітря й ґрунту, світло, хімічний склад атмосфери, води,
ґрунту та ін.), біотичні (різні внутрішньовидові та міжвидові відносини
організмів у природному угрупованні) і антропогенні (вплив діяльності
людини на живу природу). Охорона природи розглядає тільки третій фактор
— вплив людини на середовище, який, проте, не в усьому збігається із
загальноекологічним підходом.

Охорона природи — і ширша, і вужча від розділу екології, що досліджує
вплив антропогенного фактора на природу: вужча — тому що аналізується не
будь-яка дія, а лише та, наслідок якої може мати значення для життя
людського суспільства; ширша — оскільки розглядається вплив
антропогенного фактора не лише на органічний світ, а й на неживу
природу. Відмінність між екологією і охороною природного середовища
полягає ще й у масштабах досліджуваних об’єктів. Якщо охорона
навколишнього середовища розглядає вплив факторів на рівні мікро- та
мезоекосистем, то екологія — на рівні біосфери. Однак це збільшення
масштабу не призводить до зміни мети, об’єкта, предмета й методу
дослідження, воно лише розширює його межі.

Спочатку сформувалася загальна екологія як розділ загальної біології.
Далі сформувалася охорона навколишнього природного середовища в
результаті технічного розвитку антропогенезу. Проте між ними існував
розрив, і лише екологія поєднала ці два розділи науки і стала їх
спільною теоретичною базою. Нині формується новий напрям — екологія
техногенних екосистем. Його правильніше було б назвати «Техногенна
безпека біосфери». Метою останнього є дослідження генезису забруднень
біосфери внаслідок розвитку техногенних процесів різних виробництв та
запобігання цим забрудненням.

2. Екологічні фактори

Вплив середовища на організми зазвичай оцінюють через окремі фактори»!
Поняття умов екологія замінила поняттям фактора. Екологічний фактор —
це будь-який нерозчленований далі елемент середовища, здатний прямо чи
опосередковано впливати на живі організми хоча б упродовж однієї з фаз
їх індивідуального розвитку. Фактори поділяють на три групи: абіотичні
(або фізико-хімічні), біотичні та антропогенні. До абіотичних належать
кліматичні, атмосферні, ґрунтові (едафічні), геоморфологічні
(орографічні), гідрологічні та ін. До біотичних належать фактори живої
природи — вплив одних організмів або їх співтовариств на інші. Ці впливи
можуть бути з боку рослин (фітогенні), тварин (зоогенні),
мікроорганізмів, грибів тощо. Антропогенні — це фактори людської
діяльності. Серед них розрізняють фактори прямого впливу на організми
(наприклад, промисел) і опосередкованого — вплив на місце проживання
(наприклад, забруднення середовища, знищення рослинного покриву,
будівництво гребель на ріках тощо).

Визначення екологічного фактора характеризується такими ознаками:

1) нерозчленованість даного елемента середовища. Наприклад, глибину
водойми не можна розглядати як екологічний фактор, тому Ідо глибина
впливає на мешканців водойми не безпосередньо, а через збільшення тиску,
зменшення освітлення, зниження температури, збільшення солоності,
зменшення вмісту кисню тощо. Саме температура, солоність, вміст кисню,
освітленість, тиск та ін. виступають як екологічні фактори водойми, що
впливають безпосередньо на живі організми;

2) дія екологічних факторів може бути не прямою, а опосередкованою,
тобто в цьому разі вони діють через численні причинно-наслідкові
зв’язки.

Розрізняють десять груп екологічних факторів (загальна кількість —
близько 60), об’єднаних за певним показником: за часом — фактори часу
(еволюційний, історичний, діючий), періодичності (періодичний і
неперіодичний); за середовищем виникнення (атмосферні, водні,,
геоморфологамні, фізіологічні, генетичні, екосистемні); первинні тa
вторинні; за походженням (космічні, біотичні, абіотичні,
природно-антропогенні, техногенні, антропогенні); за характером
(інформаційні, фізичні, хімічні, енергетичні, термічні, біогенні,
кліматичні, комплексні); за спектром впливу (вибіркової чи загальної
дії); за умовами дії; за об’єктом впливу (летальні, екстремальні,
обмежувальні, мутагенні, занепокоєння).

Прояв впливу факторів виражається в зміні життєдіяльності організмів. Це
призводить до зміни чисельності популяції. При цьому слід зазначити такі
закономірності:

1) за певних значень фактора складаються найсприятливіші умови для
життєдіяльності організмів. Такі умови називають оптимальними, а
відповідні значення фактора — оптимумом;

2) чим більше значення фактора відхиляється від оптимальних, тим
сильніше пригнічується життєдіяльність особин. У зв’язку з цим виділяють
зону їх нормальної життєдіяльності;

3) діапазон значень фактора, за межами якого нормальна життєдіяльність
особин стає неможливою, називають межею витривалості. Розрізняють верхню
і нижню межі витривалості. Діапазон значень фактора, за межами якого
організм почувається пригнічено, називають зоною пригнічення (песимуму).

Діапазон значень оптимуму й песимуму є критерієм для визначення
екологічної валентності (екологічної толерантності; лат. «толерапція»
—терпіння) — здатності організму пристосовуватися до змін умов
середовища. Кількісно вона охоплює діапазон від нижнього песимуму
(екологічний мінімум на шкалі фактора) до верхнього песимуму
(екологічний максимум). У цьому полягає суть закону екологічної
валентності (екологічної толерантності}, сформульованого В. Шелфордом
(1913): діапазон значень зміни фактора верхнього й нижнього песимумів,
за яких організми здатні пристосуватися до змін умов середовища,
визначають межу витривалості. Екологічна валентність різних видів може
значно різнитися. Так, північні олені витримують коливання температури
повітря від -55 до +20…+30 °С, а тропічні корали гинуть вже в разі
зміни температури на 5-6 °С.

За екологічною валентністю організми поділяють на стенобіонти і
еврибіонти. Стенобіопти (грец. «стенос» — вузький та «біос» — життя) —
організми, що можуть жити при дуже незначній зміні факторів середовища
(температури, кислотності, вологості, солоності тощо). До стенобіонтів
належать орхідеї, далекосхідний рябчик, форель та ін. Еврибіоити (грец.
«еурі» — широкий) — організми, що можуть жити при значних змінах
факторів середовища (колорадський жук, пацюки, вовки, таргани, очерет
тощо). Серед стенобіонтів і еврибіонтів залежно від конкретного фактора
організми поділяють на стенотермні та евритермні (за реакцією на
температуру), стеногалінні та евригалінні (за реакцією на солоність
води), стенофоти та еврифоти (за реакцією на освітлення) тощо.

Серед сукупності різних факторів виділяють лімітуючі, тобто такі,
значення (рівень, доза) яких наближається до межі витривалості організму
(значення фактора менше або більше від оптимуму). Поняття лімітуючого
фактора започатковане законами мінімуму Лібіха (1840) і толерантності
Шелфорда. Найчастіше лімітуючими факторами є температура, світло, тиск,
біогенні речовини тощо.

Екологічні фактори на рівні особини, популяції, виду і екосистеми
впливають по-різному. На рівні особин абіотичні фактори впливають
насамперед на поведінку тварин, змінюють трофічні відносини з
середовищем і характер метаболізму, діють на здатність розмножуватися і
плодючість, значною мірою визначають розвиток, швидкість росту і
тривалість життя тварин і рослин. На рівні популяції абіотичні фактори
діють на такі параметри, як народжуваність, смертність, середня
тривалість життя особини, швидкість зростання популяції та її розміри.
Останні визначають характер динаміки чисельності популяції і просторовий
розподіл особин у ній. На рівні виду абіотичні умови середовища
проживання нерідко виступають як фактори, що визначають і обмежують
географічне поширення.

На рівні екосистеми будь-який абіотичний фактор, що впливає на окремий
вид, який входить до складу екосистеми, впливатиме і на саму екосистему,
на її визначальні властивості. Дія абіотичних факторів може призвести до
загибелі особин, що зумовить зменшення густоти популяцій, які входять до
складу екосистеми. Це в кінцевому підсумку позначиться на видовому
різноманітті, просторовому розподілі видів в екосистемі, на характері їх
взаємодії один з одним.

Розглядаючи екологічне значення світла, слід відзначити його основну
роль у фотосинтезі зелених рослин, оскільки воно сприяє утворенню
органічної речовини — рослинної біомаси, тобто первинної біологічної
продукції, від трансформації і використання якої залежить життя на
Землі.

Для рослин важливі промені видимої та невидимої частин спектра, особливо
оранжево-червоні і синьо-фіолетово. Найменше поглинаються жовто-сині,
майже не поглинаються інфрачервоні. Причому «далеке» інфрачервоне
проміння бере участь у теплообміні рослин, а тому проявляє певний
позитивний вплив, особливо при дії низьких температур оточуючого
середовища.

У рослин у процесі природного відбору виникли численні пристосування,
які дають їм змогу жити в різних умовах освітлюваності. За ставленням до
світла рослини поділяють на три групи: світлолюбні, тіньолюбні та
тіньовитривалі.

Світлолюбні рослини, або геліофіти, можуть нормально розвиватись лише
при достатньо яскравому світлі. Прикладом можуть служити лучні трави —
райграс високий, тимофіївка лучна; рослини степів — ковила,
перекотиполе; пустель — верблюжа колючка, саксаул, кактуси, 3 лісових
рослин — це дерева першого ярусу та трави-ефемери, які розвиваються до
розпускання листя дерев і чагарників (анемона, ряст).

Тіньолюбні рослини, або сціофгти, розвиваються в умовах досить слабкої
освітлюваності. При яскравому освітленні, особливо в умовах конкуренції
з іншими видами, вони жити не можуть. До тіньолюбних належать рослини,
які живуть у нижніх ярусах фітоценозів (кислиця, веснівка дволиста,
копитняк, вороняче око).

Тіньовитривалі види, або факультативні геліофіти, як правило, рослини
помірних зон — лісові та лучні трави: тонконіг лучний, костриця червона,
суниці лісові, грястиця збірна, а серед дерев — липа, черемха, горобина,
смерека тощо.

Світло є важливим фактором, який впливає на процеси розмноження рослин і
тварин. У багатьох рослин нестача світла гальмує цвітіння, а отже, і
розмноження. Мохи, які ростуть в умовах світлового дефіциту, розвивають
лише вегетативні органи. Для багатьох тварин тривалість дня є фактором,
що регулює ритм розмноження.

Сприйняття світлових сигналів тваринами відбувається за допомогою
органів зору. Подразнення передаються через нервову систему, відомі три
шляхи впливу їх на систему розмноження. Перший пов’язаний з ендокринною
системою, яка виділенням гормонів ініціює статевий цикл. Другий шлях —
це вплив через кормовий фактор. У багатьох тварин світло стимулює
потребу в їжі, прискорює перебіг процесів розвитку, які зумовлюють
дозрівання статевих органів. І нарешті, третій шлях — це безпосередня
дія видимого випромінення. Крім того, його підсилення може впливати на
процеси розмноження.

Часто світло виступає як фотоперіодичний стимулятор. Щоб рослина могла
вступити в черговий цикл росту і розвитку, їй потрібно пережити холод і
одержати таким чином фізіологічне підтвердження того, що зима минула.
Тоді поряд з температурою й іншими стимулами виступає світло у вигляді
тривалості фотоперіоду, сигналізуючи про припинення періоду спокою (і
відповідно початок вегетації.

Сонячна енергія не лише забезпечує рослини світлом, але й створює такі
температурні умови, які необхідні для їх життєдіяльності. Як світловий,
так і температурний режими змінюються на Землі протягом року, доби. Вони
залежать від широти місцевості, висоти над рівнем моря, а також місцевих
факторів — характеру вітрів, близькості теплих чи холодних течій,
льодовиків, кольору ґрунтів тощо. Причому нагрівання Землі відбувається
тим швидше, чим прозоріша атмосфера в момент освітлення і чим вище
стоїть сонце над горизонтом.

Залежно від температури на Землі, починаючи від екватора, виділяють
декілька кліматичних зон:

1. Тропічна. Мінімальна середня температура понад +16°С. Місячні і річні
коливання дуже малі. Вегетаційний період триває цілорічне.

2. Субтропічна. Вегетаційний період триває цілорічно, але протягом 1—4
місяців спостерігається зниження температури. Теплові коливання
значніші, ніж у тропічній зоні.

3. Помірно тепла. Максимальна середня температура вища 0°С, але нижча
+16°С. Помітний перепад зимових температур. Проте перерви у вегетації
через нестачу тепла немає, але теплолюбних рослин у флорі дуже мало.

4. Помірно холодна. Середня річна температура вища 0°С. Чітко
виділяються сезони року. Найтепліший місяць — липень, його середня
температура становить понад +10°С. Вегетаційний період триває 7-8
місяців і переривається через нестачу тепла наприкінці осені. Однак
деревна рослинність може тут існувати, витримуючи досить низькі
температури.

5. Холодна полярна. Середньорічна температура території Крайньої Півночі
(окрім Кольського п-ва, який омивається Гольфстрімом) нижче 0°С. Середня
липнева температура менше 10°С. Вегетаційний період триває 3,5-4 місяці,
а саме літо — 2-3 місяці, Протягом усього вегетаційного періоду
спостерігаються нічні заморозки.

Перехід від одної зони до іншої здійснюється поступово, і на кожний
градус широти середня температура зменшується приблизно на 0,5°.
Зниження середньої річної температури спостерігається і з підвищенням
над рівнем моря. Найтепліші нижні пояси, найхолодніші — найвищі.

Стосовно температури як екологічного фактора розрізняють дві групи
рослин: теплолюбні (термофіли) і холодолюбні (психрофіли). Теплолюбними
називають рослини, які добре розвиваються в умовах високих температур,
холодолюбними — рослини, які можуть рости в умовах досить низьких
температур.

Відносно погодних умов рослини поділяють на морозостійкі та
неморозостійкі. За ступенем адаптації до умов крайнього дефіциту тепла
можна виділити три групи рослин:

1. Нехолодостійкі — сильно пошкоджуються або гинуть при температурах,
вищих за точку замерзання води. Загибель пов’язана з інактивацією
ферментів, порушенням обміну нуклеїнових кислот і білків, руйнуванням
мембран і припиненням дії асиміляторів. Це рослини дощових тропічних
лісів, водорості теплих морів.

2. Неморозостійкі — переносять низькі температури, але гинуть, як тільки
у тканинах починає утворюватись лід. При настанні холодного періоду року
в них підвищується концентрація осмотично активних речовин у клітинному
соці і цитоплазмі, що знижує точку замерзання до -5°-7°С.

За ступенем адаптації до високих температур виділяють такі групи
організмів:

1) нежаростійкі — пошкоджуються вже при температурі ЗО —40°С (водні
квіткові, наземні мезофіти);

2) жаровитривалі еукаріоти — рослини сухих місцезростань з сильною
інсоляцією (степи, пустелі, савани, сухі субтропіки і т.п.) переносять
півгодинне нагрівання до 50 — 60°С;

3) жаростійкі прокаріоти — термофільні бактерії і деякі види
синьо-зелених водоростей, які можуть жити в гарячих джерелах при
температурі 85-90°С.

Відома ще одна група рослин, які витримують температуру пожеж, що сягає
сотень градусів, їх називають гігрофітами (рослини саван з грубою корою
і товстошкірим насінням).

Температурні адаптації тварин мають свої особливості, які можна
згрупувати в три види:

1) хімічна терморегуляція — активне збільшення теплопродукції у
відповідь на зниження температури;

2) фізична терморегуляція — зміна рівня тепловіддачі, завдяки
особливостям волосяного чи пір’яного покриву, розподілу жирових запасів,
деталям будови кров’яної системи, можливості випаровування тощо;

3) поведінка організмів — переміщуючись у просторі або змінюючи свою
поведінку, тварини можуть активно уникати критичних температур.

3. Біотичні фактори.

Біотичні фактори поділяють на дві групи: внутрішньовидові та міжвидові
взаємодії. Під внутрішньовидовими, або гомотипічними, реакціями
розуміють взаємодію між особинами одного виду. Ефект групи — це вплив
групи як такої і числа індивідів у групі на поведінку, фізіологію,
розвиток і розмноження особин, зумовлений сприйняттям присутності особин
свого виду за допомогою органів чуття. Ефект маси, на відміну від ефекту
групи, не пов’язаний зі сприйняттям особинами одного виду присутності
одна одної.

До гомотипічних реакцій крім групового і масового ефектів належить ще
одна форма взаємодії між особинами одного виду — внутрішньовидова
конкуренція — боротьба за можливість вижити, для чого необхідна енергія,
яку отримують рослини у вигляді сонячного світла, а тварини у вигляді
різної поживи. Тому в боротьбі за оволодіння джерелами енергії
відбувається напружена конкуренція, виникає суперництво між особинами
одного виду. Відносно всіх видів конкуренції Існує правило: чим більше
збігаються потреби конкурентів, тим жорстокіша конкуренція (правило
конкурентної боротьби). Отже, основним результатом внутрішньовидової
конкуренції є дивергенція особин, що завершується формуванням популяцій.

Розрізняють дві основні форми конкуренції — пряму і побічну. Пряма
конкуренція, або інтерференція, здійснюється шляхом прямого впливу
однієї особини на іншу, наприклад, шляхом агресивних зіткнень між
тваринами або виділення токсинів (алелопатія) рослинами, та
мікроорганізмами. Побічна конкуренція не передбачає безпосередньої
взаємодії між особинами. Вона відбувається опосередковано — шляхом
споживання різними тваринами одного й того самого ресурсу, який
обов’язково має бути обмеженим. Тому таку конкуренцію зазвичай називають
експлуатаційною.

Хижацтвом називають таку взаємодію між популяціями, за якої одна з них,
несприятливо впливаючи на іншу, дістає вигоду від цієї взаємодії. Хижак
вбиває жертву і з’їдає її повністю або частково (винятком є ящірки, які
залишають хижаку хвіст, і рослини, у яких травоїдні, наприклад,
колорадський жук, об’їдають тільки листки). Паразитизм є, по суті,
хижацтвом, проте хазяїн, як правило, не гине відразу, а деякий час
використовується паразитом. А відтак, паразитизм можна розглядати як
особливу форму хижацтва.

Вирішальне значення в природі має міжвидова конкуренція, оскільки вона
більшою мірою, ніж інші гетеротипічні реакції, визначає роль видів в
екосистемах. Міжвидова конкуренція — це така взаємодія, коли два види
суперничають через одні й ті самі джерела існування — поживу, життєвий
простір тощо. Причому вона виникає в тих випадках, якщо використання
джерела ресурсів одним видом призводить до обмеженого використання його
іншим.

Внутрішньовидова конкуренція сильніша від міжвидової, однак правило
конкуренції поширюється на останню. Конкуренція між двома видами тим
сильніша, чим ближчі їхні потреби. Два види з цілком однаковими
потребами не можуть існувати разом: один з них через деякий час
обов’язково буде витіснений (принцип конкурентного витіснення, або
принцип Гаузе). Узагальненням конкурентної боротьби в екосистемах є
закон максимізації енергії, сформульований Г. і Ю. Одумами та доповнений
М. Реймерсом: у конкуренції з іншими системами зберігається та з них,
яка найбільше сприяє надходженню енергії та інформації і використовує
максимальну їх кількість найефективніше.

4. Антропогенні фактори

Різноманітність форм людської діяльності, які змінюють біотичні й
абіотичні елементи природи, багато вчених об’єднують під загальною
назвою антропогенні впливи, або антропогенні фактори.

Український еколог О.О. Лаптев, зокрема, розглядає антропогенні фактори
як породжені соціальним обміном речовин і енергії тіла, речовини,
процеси і явища, які впливають на природу одночасно з природними
факторами.

До антропогенних факторів належать усі види створюваних технікою і
безпосередньо людиною впливів, які пригнічують природу: забруднення;
технічні перетворення й руйнування природних систем ландшафтів (у
процесі добування природних ресурсів, будівництва тощо); вичерпання
природних ресурсів (корисні копалини, вода, повітря та ін.); глобальні
кліматичні впливи (зміна клімату в зв’язку з діяльністю людини);
естетичні впливи (зміна природних форм, несприятливих для візуального та
іншого сприймання).

Взагалі антропогенні фактори — це впливи людини на екосистему, що
зумовлюють у її компонентів (абіотичних і біотичних) суттєві відгуки
(реакції). Вони можуть бути фізичними, хімічними, кліматичними,
біотичними, а за характером зв’язків — вітальними і сигнальними, за
часом дії — постійними і періодичними, ледве помітними і
катастрофічними. Будучи за характером впливу екзогенними, вони діють на
ендогенні фактори і завдяки їм «зсередини» — на екосистему або на її
компоненти.

5. Прямий і непрямий вплив факторів і їх діапазон.

Вплив людини на природу може бути як свідомим, так і стихійним,
випадковим. Користуючись знанням законів розвитку природи, людина
свідомо виводить нові високопродуктивні сорти рослин і породи тварин,
усуває шкідливі види, творить нові біоценози. Проте нерідко вплив людини
на природу має небажаний характер.

До випадкових належать впливи, які є наслідком діяльності людини, але не
були наперед передбачені або заплановані; випадкове завезення насіння
бур’янів і тварин (завезення з Північної Америки колорадського жука в
Європу та кролів в Австралію). Сюди слід віднести випас худоби,
розорювання земель, рекреаційні деградації тощо.

Особливої шкоди природі завдають урбогенні та техногенні проце-си7які
часто діють сумісно. Великі міста, як правило, мають промислові зони,
транспортні магістралі, щільну забудову і, таким чином, творять великі
площі мертвої підстилаючої поверхні, яка акумулює додаткове тепло. Над
містами здіймаються «гарячі острови» з пилу та сажі, а також газові
викиди, які погіршують якість життєвого середовища, роблячи його
шкідливим для здоров’я людей.

Антропогенні едафічні і кліматичні фактори витісняють природну
рослинність, збіднюють тваринний світ, обмежують діяльність
мікроорганізмів-деструкторів. Тому екосистеми великих міст та
індустріальних центрів є енергетичне субсидовані, їх діяльність часто
повністю залежить від втручання людини (газони, квітники, сади, сквери,
захисні смуги, агрокультури).

Основними урбогенними негативними факторами є теплові, хімічні,
радіаційні, електромагнітні, світлові, звукові, вібраційні тощо. Часто в
містах вони діють одночасно, особливо це стосується транспортних
магістралей із високою інтенсивністю руху. Однак не лише у великих
містах діє цей комплекс антропогенних факторів. Якщо звернути увагу на
лісові Карпати, то побачимо, що і в цьому віддаленому регіоні
транспортні, електро- і нафтогазові магістралі, потужні трактори й
автомобілі на трелюванні лісу і лісовивезенні завдають непоправної шкоди
лісовим екосистемам. Зникають окремі види рослин і тварин, руйнується
грунт, порушується екологічна рівновага.

Однак не можна всю антропогенну діяльність вважати негативною: впливи,
які оптимізують екосистеми, є позитивними. Інтродукція, фітомеліорація,
біологічні методи боротьби зі шкідниками рослин і тварин — це позитивна
антропогенна діяльність, яка в умовах ноосферного управління повинна
переважати. Згідно з висловом відомого російського еколога С.С. Шварца,
прогноз розвитку науки на найближчі-десятиліття включає в себе суттєві
зміни структури біоценозів Землі, створення здатних до самовідновлення і
саморегулювання специфічних біогеоценозів. Учений відзначає антропогенні
ландшафти, які будуть вирізнятися підвищеною. стабільністю і підвищеною
здатністю до біологічного очищення. Загальний баланс біосфери має
підтримуватися на рівні, що забезпечуватиме оптимальний розвиток
людського суспільства.

На Конференції ЮНЕСКО «Середовище і розвиток», яка відбулася в 1992 р. у
Ріо-де-Жанейро, прийнято два фундаментальні документи: «Декларація з Ріо
в справах середовища» та «Глобальна програма дій — Агенда 21», в яких
викладена ідея екологічного розвитку сучасної цивілізації. Про
актуальність цієї ідеї свідчить те, що вона проникнула у всі галузі
життя: філософію, науку, господарську діяльність, міжнародні стосунки та
побут. Від уміння розв’язувати екологічні проблеми залежить наше
майбутнє.

Використана література:

В.П. Кучерявий. Екологія.

А.К. Запольський, А.І. Салюк. Основи екології.

Похожие записи