Реферат на тему:

Економічні аспекти соціоекології

ПЛАН

1. Види природокористування як фактор зміни і перетвореності природи.
Природні ресурси і їх класифікація.

2. Принципи раціонального природокористування та охорони навколишнього
середовища.

3. Способи регулювання природокористування:

3.1.нормативно-правові;

3.2. організаційні-управлінські;

3.2. економічні.

4. Підходи до економічної оцінки впливу людини на природу.

1. Види природокористування як фактор зміни і перетвореності природи.
Природні ресурси і їх класифікація

Термін “природокористування”, введений у науковий обіг в 1959 році Ю.Н.
Куражковським, на даний час має велике використання, популярність і
досить широкий спектр трактувань і інтерпретацій.

Отже, природокористування – об’єктивний процес, який відбувається між
суспільством і природою і відображає освоєння, використання, відтворення
природних ресурсів, а також вплив на природу в процесі господарського і
інших видів діяльності людини, перетворення і охорона природи в
інтересах суспільства. В усіх випадках під природокористуванням
розуміють сукупність усіх форм експлуатації природно-ресурсного
потенціалу і заходів з його збереження, вирізняючи в цьому процесі три
аспекти:

1) видобуток і переробку природних ресурсів, їх відновлення чи
відтворення;

2) використання та охорону природних умов середовища проживання;

3) збереження, відтворення (відновлення) екологічної рівноваги природних
систем, що служить основою збереження природно-ресурсного потенціалу
розвитку суспільства [1, ст.27].

Якщо з такими процесами як “видобуток”, “використання”, “переробка”
природних ресурсів людство знайоме давно, то з “відтворенням” воно
зіткнулося зовсім недавно. Розглядаючи його через призму раціонального
природокористування, бачимо, що він усе більше стає економічним
процесом, що включає, по-перше, відновлення природи як джерела предметів
і засобів праці (рекультивація ґрунту, лісівництво і т. д.); по-друге,
відновлення природи, як просторового базису (ландшафту територій,
порушеного внаслідок будівництва і т. п.); по-третє, відновлення
середовища існування людини (очищення атмосфери, водойм, відновлення
лісів і ін.). Відтворення ж не відтворювальних ресурсів повинно
відбуватися у виді приросту розвіданих їхніх запасів, а також ощадливого
використання наявних за рахунок кращого опрацювання, заміни одних видів
сировини іншими.

Процес природокористування розвивається на стику суспільства – природи і
відображає їх взаємодію на конкретній території.

Об’єктом природокористування як науки виступає комплекс взаємовідносин
між природними ресурсами, природними умовами життя суспільства і його
соціально-економічним розвитком. Предметом можна рахувати оптимізацію
цих відношень, устремління до збереження та відтворення навколишнього
середовища.

А.М. Маринич виділяє наступні види природокористування:

1) галузеві – водокористування, землекористування, лісокористування,
використання ресурсів надр і інші;

2) комплексно-територіальні (регіональні): планетарне, міждержавне,
державне, республіканське, локальне, а також природокористування в
окремих галузях – в промисловості, сільському господарстві, будівництві,
меліорації, охороні здоров’я і інші.

Під природними ресурсами розуміють природні тіла, явища і процеси, які
людина використовує у виробничій діяльності. Природні ресурси можна
поділити на дві великі групи – вичерпні і невичерпні. Вичерпні, в свою
чергу, поділяються на невідновні та відновні. До невідновних відносять
запаси надр. До відновних ресурсів відносять ґрунти, рослинність,
тваринний світ, деякі мінеральні ресурси, наприклад, солі і інші. Інколи
при нераціональному використанні деякі види відновних ресурсів можуть
перейти в ранг невідновних.

Широке розповсюдження має класифікація природних ресурсів на реальні та
потенційні. Перші використовуються у виробництві на даному рівні
розвитку виробничих сил. Другі, хоч і потрібні для виробництва, але не
можуть бути задіяні за деякими причинами, наприклад, за можливостей
технічного устаткування.

2.Принципи раціонального природокористування та охорони навколишнього
середовища

Виникнення зон екологічного лиха, регіонів кризових екологічних ситуацій
свідчить про те, що не завжди природокористування мало раціональний
характер. Раціональне природокористування має забезпечити повноцінне
існування і розвиток сучасного суспільства, але при цьому зберегти
високу якість середовища проживання людини. Це досягається завдяки
економічній експлуатації природних ресурсів і умов та найефективнішому
режимові їх відтворення з урахуванням перспективних інтересів розвитку
господарства і збереження здоров’я людей.

Через обмеженість самовідновлювальних і компенсаційних функцій біосфери
процеси людської діяльності мають відбуватися в суворих рамках згідно з
законами розвитку суспільства і природи та законами взаємодії між ними.
Ці закони належить сформулювати так, щоб процес природокористування
перебував під суворим контролем і регулювався державою. Дотримання
принципів раціонального природокористування дозволить розробити заходи з
охорони довкілля, відновити порушені взаємозв’язки в екосистемах,
запобігати загостренню екологічних ситуацій [1, ст.31].

1) Принцип “нульового рівня” споживання природних ресурсів. Цей принцип
використовується в багатьох економічно розвинених країнах для
регулювання споживання первинних природних ресурсів у державному
масштабі. Називається він так через те, що за нульовий рівень береться
обсяг первинних природних ресурсів, використаних підприємством за
попередній рік, а на наступний – перевищення цього рівня споживання
обмежується в державному масштабі чітко визначеним коефіцієнтом.
Дотримання коефіцієнта обов’язкове, оскільки з порушника стягується
штраф, який може перевищити прибутки підприємства [2,3].

2) Принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному
потенціалові регіону. Дотримання цього принципу дозволить уникнути
порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому
циклові використання і відновлення. Порушення законів функціонування
природних систем відбувається у двох випадках:

А) за перевищення рівня антропогенного навантаження. Це виражається в
надмірній концентрації виробництва, тобто, собівартість виробництва
продукції знижується за рахунок збільшення концентрації виробництва. Так
виникли регіони гострої екологічної кризи в Донбасі, Придніпров’ї і ін.
Крім того, не враховувалися затрати на заходи з охорони довкілля від
забруднення відходами виробництва;

Б) за невідповідності спеціалізації виробництва специфіці
природно-ресурсного потенціалу. Така невідповідність спостерігається у
рекреаційних регіонах України – Криму, Карпатах, де розвиток галузей
важкої промисловості та інших екологічно небезпечних галузей призвів до
погіршення якості природного середовища.

3. Принцип збереження просторової цілісності природних систем у процесі
їх господарського використання. Цей принцип випливає з найважливіших
закономірностей взаємопов’язаності змін компонентів природи під впливом
антропогенної діяльності. Зміни одного з компонентів природної системи
приводить до зміни в інших, а іноді – до змін якостей екосистеми в
цілому. Прикладом може бути осушення боліт в областях Українського
Полісся.

4).Принцип збереження природно обумовленого кругообігу речовин у процесі
антропогенної діяльності. Сутність принципу зводиться не тільки до того,
щоб технологічні процеси конкретних виробництв обмежувались циклічністю
(ресурс – виробництво – споживання – відходи), а й щоб циклічні процеси
являли послідовний ряд стадій виробництва, пов’язаних між собою чи
комплексністю переробки сировини, чи по стадійним її використанням.
Порушення цього принципу призвело до утворення великої кількості
відходів, які включаються в природний кругообіг речовин і змінюють
властивості багатьох екосистем у регіоні.

5) Принцип погодження виробничого і природного ритмів. Принцип
погодження виробничого і природного ритмів випливає з того, що будь-яка
екосистема і кожний її компонент підпорядковується своєму часовому
ритмові. Щоб екосистема зберігала рівновагу, необхідно, аби загальна
швидкість її внутрішніх процесів керувалася найповільнішою її ланкою,
оскільки будь-який антропогенний вплив, що змушує котрусь частину циклу
працювати швидше, ніж працює вся екосистема, призведе до порушення
стабільності екосистеми.

6) Природні процеси, що проходять у часі, визначаються факторами як
короткочасної, так і тривалої дії. Звідси випливає необхідність їх
урахування і в поточній, і перспективній виробничій діяльності. Тому
необхідним є дотримання такого принципу природокористування, як
пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу
під час визначення економічної ефективності поточного
природокористування враховуючи те, що у сфері природокористування всі
екологічні негативні наслідки господарської діяльності безповоротні [1,
ст.33].

Дотримання принципів раціонального природокористування доцільне в усіх
регіонах незалежно від ієрархічного рівня. Збереження спільної
екологічної рівноваги можливе за умови збереження рівноваги природних
систем окремих регіонів і навпаки. Крім того, проблема раціонального
природокористування не може бути вирішена тільки в регіональних і навіть
загальнодержавних межах. Це глобальна проблема, вона властива всій
планеті.

3.Способи регулювання природокористування:

3.1.нормативно-правові;

3.2. організаційні-управлінські;

3.2. економічні

Механізм регулювання у сфері природокористування та охорони
навколишнього середовища являє собою систему заходів з управління,
екологічного законодавства та економічного стимулювання, спрямовану на
раціональне природокористування.

Регулювання природокористування – реальний механізм включення
природозахисної політики у функціонування господарської системи. Таких
регуляторів можна виділити кілька:

1. нормативно-правові;

2. організаційно-управлінські;

3. економічні (див. схему 1).

Всі важелі народногосподарської природозахисної системи становлять єдине
ціле і доповнюють один одного. Водночас кожен із них має самостійні
функції, розв’язує певне коло завдань і, залежно від рівня
сформованості, стимулює або гальмує роботу системи в цілому.

Правовий і нормативний механізм здійснюється у формі загальнодержавного
законодавства, а також стандартизації. Саме правове регулювання
природокористування є одним із основних важелів управління цим процесом.

До правових основ охорони навколишнього середовища і раціонального
природокористування належить система державних заходів, що її закріплено
у праві та спрямовано на збереження й відновлення природних ресурсів і
поліпшення умов, необхідних для життя людини і розвитку матеріального
виробництва.

До системи права у сфері раціонального природокористування входять:

— правове регулювання, збереження й відновлення природних ресурсів;

— державний і громадський контроль за виконанням вимог охорони природи і
раціонального природокористування;

— юридична відповідальність правопорушників.

Сукупність природоохоронних норм і правових актів, об’єднаних спільністю
об’єкта, предмета, працівників і мети правової охорони природи, утворює
природоохоронне законодавство.

Як первинний документ під час вирішення питань про застосування
юридичної відповідальності використовується акт про порушення правил
охорони природи. У сфері навколишнього середовища здебільшого
застосовуються чотири види юридичної відповідальності: кримінальна,
адміністративна, цивільно-правова й дисциплінарна.

Існують певні форми законодавства, в тому числі й природоохоронного;
зокрема, такими є нормативні акти, що містять норми права з охорони
природи і раціонального природокористування. Вони розділяються на закони
і підзаконні акти.

Природоохоронне законодавство як важіль управління процесом
природокористування почало формуватися з 1991 р., коли було прийнято
Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, де
сформульовано завдання природоохоронного законодавства (Розділ 1,стаття
1,3). Це – регулювання відносин у сфері охорони, використання й
відтворення природних ресурсів, гарантування екологічної безпеки,
попередження і ліквідації негативного впливу господарської та іншої
діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних
ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних
комплексів, унікальних територій та об’єктів, пов’язаних з
історико-культурною спадщиною.

Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного
середовища розглядається в розділі 10, де сформульовані безпосередньо
економічні та фінансові заходи щодо охорони навколишнього природного
середовища (Стаття 41,42). Обґрунтовується плата за спеціальне
використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного
середовища, за погіршення якості природних ресурсів на основі нормативів
плати та лімітів використання, викидів і скидів (Стаття 43-45). Крім
цього, розглядаються питання розподілу платежів, створення фондів
охорони навколишнього природного середовища, стимулювання, екологічного
страхування.

До об’єктів державної охорони та регулювання використання на території
України належать: навколишнє природне середовище як сукупність природних
і природно-соціальних умов і процесів, природні ресурси – які втягнуті в
господарський обіг, так і ті, що не використовуються в народному
господарстві протягом якогось часу, ландшафти та інші природні
комплекси.

Щодо стандартів то вони поділяються на три види нормативів:

А) ліміти викидів і скидання у водоймища й повітряний басейн (ГДВ, ГДК);

Б) ліміти утворення промислових і комунальних відходів;

В) ліміти споживання природних ресурсів.

3.2. Організаційно-управлінська система – це управління з охорони
природи на всіх регіональних рівнях (державному, обласному, районному).

Державне управління в царині охорони навколишнього природного середовища
здійснюють Кабінет Міністрів України, ради народних депутатів та їхні
виконавчі й розпорядчі органи, а також спеціальні уповноважені на те
державні органи з питань охорони природного середовища та використання
природних ресурсів, таким органом в Україні є Міністерство екології і
природних ресурсів.

Мінекології здійснює координацію всіх природоохоронних робіт в Україні,
готує для Кабінету Міністрів пропозиції з питань охорони природи і
раціонального використання ресурсів, розробляє пропозиції щодо
вдосконалення господарського механізму управління процесом
природокористування, екологічні нормативи, правила та стандарти; готує
довгострокові державні цільові програми з охорони довкілля, затверджує
ТЕРКСОПи, здійснює екологічну експертизу схем розвитку і розміщення
продуктивних сил України, контроль за дотриманням екологічних норм під
час розроблення нової техніки, технології та матеріалів, екологічну
експертизу проектів усіх новобудов і діючих промислових об’єктів.

Рішення Мінекології, винесені в межах його компетенції, є обов’язковими
для виконання всіма міністерствами, об’єднаннями, підприємствами та
організаціями.

При цьому в Міністерстві було створено Державну екологічну інспекцію, до
складу якої входять Головна екологічна інспекція, інспекції охорони
Чорного та Азовського морів, екологічні інспекції Автономної Республіки
Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Основним завданням Державної
екологічної інспекції є здійснення державного контролю в царині охорони
навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів.
Ця структура має право: обстежувати підприємства, їхні об’єднання,
військові та оборонні об’єкти з метою перевірки додержання вимог
екологічної безпеки, виконання заходів з охорони навколишнього
природного середовища і раціонального використання природних ресурсів;
обмежувати й зупиняти будівництво, реконструкцію, розширення об’єктів
промисловості, транспорту, зв’язку, оборони тощо, якщо їхня діяльність
здійснюється з порушенням природоохоронного законодавства; подавати
позови про відшкодування збитків і втрати, заподіяні внаслідок порушення
законодавства.

Контроль за дотриманням природоохоронного законодавства в Україні
здійснюють різні державні та громадські організації. Серед них
вирізняються державні органи загальної, соціальної та галузевої
компетенції.

Для першої групи органів природоохоронний контроль – це частина їхніх
загальних контрольних повноважень, що здійснюються в різних сферах життя
суспільства. До цих органів належать Верховна Рада, Кабінет Міністрів,
виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві
адміністрації.

Важлива роль в охороні навколишнього середовища належить правоохоронним
органам. Органи прокуратури здійснюють вищий нагляд за виконанням
законодавства про охорону навколишнього середовища всіма міністерствами
й відомствами, підприємствами, установами і громадянами. Судом
розглядаються кримінальні, громадянські та адміністративні справи,
пов’язані, зокрема, з порушенням вимог природоохоронного законодавства.

Організаційно-управлінська система – це управління охорони природи на
всіх регіональних рівнях (державному, обласному, районному).

Наступні важливі способи регулювання природокористування – система
контролю: екологічний моніторинг, екологічна паспортизація та аудит,
екологічна експертиза, стандартизація і нормування.

Система державного моніторингу навколишнього природного середовища
створюється з метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу
інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування
його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття
ефективних управлінських рішень.

Метою екологічної експертизи є запобігання негативного впливу
антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та
здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської
діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об’єктах.

Екологічна стандартизація і нормування проводяться з метою встановлення
комплексу обов’язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього
природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення
екологічної безпеки.

3.3. Серед економічних можна виділити прямі й побічні. До прямих
відносяться: купівля-продаж ресурсу, орендні платежі, прямі платежі за
ресурси або забруднення, прямі податки і до непрямих – непрямі платежі,
різні пільги або заборони економічного характеру, штрафні санкції. До
економічних заходів регулювання відносять також формування ринку
екологічних послуг і економічних фондів.

Об’єктами плати є джерела природних ресурсів – родовища корисних
копалин, водосховища, лісові ділянки тощо, а суб’єктами – підприємства,
організації та установи, їх філії та об’єднання, окремі громадяни, які
використовують природні ресурси.

Плата за використання природних ресурсів стягується з усіх природо
користувачів як на території України, так і в межах її морської
економічної зони і континентального шельфу.

Плата за природні ресурси може вноситися у вигляді спеціальних зборів,
податку (земельного, лісового тощо), орендної плати або в інших формах,
передбачених законодавством.

Орендна і орендні відносини визначаються як форма господарювання з
переданням у строкове, повторне користування землі, надр, інших
природних об’єктів, власником яких є держава, юридичні та фізичні особи.
Ставки оподаткування, порядок і терміни виплати визначаються
законодавством. Розмір орендної плати встановлюється у межах
законодавства і за згодою сторін.

Платежі за користування природними ресурсами є засобом вилучення частини
абсолютного і додаткового доходів природокористувачів. Відповідно вони
складаються з фіксованих відрахувань, пов’язаних з диференціальною
рентою.

Платежі за охорону і відтворення природних ресурсів є формою компенсації
бюджетних та інших витрат власника чи користувача ресурсів на
збереження, відновлення і підвищення якості природноресурсного
потенціалу. Зокрема, вони передбачають відшкодування витрат на
геологорозвідувальні роботи, на відтворення поголів’я тварин, на
відновлення рибних запасів, рибопромислових угідь тощо.

Економічні санкції у вигляді штрафних платежів за понадлімітне і
нераціональне використання природних ресурсів встановлюється з метою
посилення відповідальності підприємств та інших природокористувачів за
порушення діючих норм і правил використання природних ресурсів.

Ради народних депутатів в межах своїх повноважень мають право
встановлювати для користувачів природних ресурсів різні пільги – з метою
створення необхідних сприятливих умов для підприємств, а також
заохочення або підтримки економічно слабких природокористувачів.

Основними формами таких пільг є зниження ставок платежів, повне або
часткове звільнення від них на деякий час або безстроково, відстрочених
виплат, встановлення диференційованих термінів виплат з метою
стимулювання і заохочення. Передбачається також пільгове кредитування
заходів по раціональному використанню природних ресурсів, пільгове
оподаткування при досягненні високої ефективності природоохоронної
діяльності, звільнення від плати в основні фонди в природоохоронній
сфері тощо [6, ст.125-136].

4.Підходи до економічної оцінки впливу людини на природу.

В економічній науці досліджувались різноманітні підходи до економічної
оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їх
використання. Їх можна класифікувати за наступними групами.

В економічній науці виникла затратна концепція природокористування,
сутність якої полягає в тому, що природні ресурси повинні мати
економічну оцінку, оскільки вона є предметом праці. Але критерієм
вартісної оцінки природних ресурсів вважалися затрати на освоєння й
підтримання об’єктів природокористування у стані, придатному для
експлуатації. Хибність концепції полягала в тому, що в експлуатацію
вводилися передусім ті ресурси, на освоєння яких витрачалося менше
матеріальних і фінансових ресурсів, праці.

Оскільки критерій економічної оцінки – “затрати” – мав багато істотних
вад, в економічній літературі з’являється “результатна” концепція
вартісної оцінки природних ресурсів. Критерієм оцінки природних ресурсів
стали результати у вартісній формі, що їх отримували внаслідок освоєння
природного ресурсу. Але жодна з запропонованих оцінок природних ресурсів
не була спроможна повною мірою відображати ту цінність, яку має для
суспільства той чи інший об’єкт природокористування. Проте наслідком
затратно-результатного підходу до природокористування стала економічна
оцінка природних ресурсів, яку, правда, звели до якісних характеристик –
в основу її було покладено різні системи бальності, бонітети, кадастри,
умовні шкали оцінок [1, ст.29].

Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до цього підходу, при визначенні
вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та
дохід від використання. Дана концепція має ту перевагу, що оцінка
природного ресурсу, яка одержана таким способом, буде вищою, ніж у
попередніх випадках, що створює можливість для стимулювання
раціонального використання природних ресурсів. Однак, він має і недоліки
попередніх підходів.

Рентний підхід. Більшістю вчених використання теорії ренти при оцінці
природних ресурсів визначається найбільш доцільним. Проте, трактування
цієї теорії дуже суперечливі, а запропоновані способи її обчислення дуже
складні і для багатьох видів природних ресурсів ще не розроблені.
Відмітим позитивні моменти даного підходу, які направлені на раціональне
використання природних ресурсів:

— при рентних оцінках “кращий” ресурс ( використання якого приносить
більший дохід при однакових затратах) одержує більшу вартість;

— затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на деякий середній рівень і,
отже, їх оцінка більш об’єктивна;

— обґрунтована необхідність розрізняти власника ресурсу та його
користувача для виникнення категорії рентних платежів;

— рентні оцінки враховують фактор обмеженості природного ресурсу.

Відтворювальний підхід. Даний підхід є порівняно новим, оскільки
пов’язаний з екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність
середовищеутворюючих (відновлювальних і невідновлювальних) природних
ресурсів на визначеній території та стан навколишнього середовища,
наближені до природного (заданого) рівня, розглядається як деякий
стандарт, відправний рівень. В такому випадку використання будь-якого
ресурсу повинно передбачати його відновлення у попередній якості ( для
відновлювальних ресурсів) і кількості чи ( для невідновлювальних)
компенсації з урахуванням не погіршення стандарту якості навколишнього
природного середовища в даному місці. Вартість природного ресурсу буде в
даному випадку визначатися як сукупність затрат, необхідних для
відтворення (чи компенсації витрат) ресурсу на визначеній території.

Монопольно-відомчий підхід. Даний підхід є різновидом затратного. Суть
його полягає в тому, щоб розмір платежів за використання природних
ресурсів відповідав потребам фінансового забезпечення діяльності
спеціалізованих державних служб, які в даний час здійснюють монопольне
розпорядження (управління) природними ресурсами [6 ст. 86-91, 7 ст.
73-83].

Література:

1. Дорогунцов С.І., Коценко К.Ф., Аблова О.К. та ін. Екологія:
навчально-методичний посібник.-К.: КНЕУ,1999,-С.152.

2. Бронштейн А.М., Литвинов В.А., Русин И.Н. Экологизация экономики:
методы регионального управления.- М.: Наука, 1990.- 120с.

3. Генсирук С.А., Нижник М.С., Мищенко В.С. Эколого-экономические
аспекты природополдьзования.- К.: Наукова думка, 1982 .- 175с.

4. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”//
Відомості Верховної Ради УРСР.-1991.-№46.

5. Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього
середовища: В 3 т,-Чернівці: Вид. Журн. “Зелена Буковина”, 1996.

6. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С., Коваль Я.В., Новоротов
О.С., Паламарчук М.М. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку
України.- Київ, РВПС України. 1999.-716 с.

7. Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України. У 3-х
частинах: Підручник.-К.: ВД “К.-М. Академія” – Чернівці: Зелена
Буковина,1999.-568 с.

8. Екологія і закон: Екологічне законодавство України. У 2-х кн./
Відповідальний редактор проф. Андрейцев В.І.- К.: Юрінком Інтер, 1997.

Похожие записи