Реферат

з дисципліни

“Основи екології”

на тему:

“Еколого-фітоценотичні закономірності просторового розміщення рослинного
покриву міста”

Прийнятий нами підхід до вивчення закономірності просторового
розташування різних угруповань урбоекосистеми побудований за трьома
відомими концепціями Р. Уіттекера (1980): а) градієнта угруповань
(ценоклина); б) факторів внутрішнього середовиша, які змінюються спільно
в просторі і називаються комплексним градієнтом; в) екоклину, під яким
розуміють сукупність ценоклину і комплексного градієнта середовища,
Іншими словами, концепція градієнта екосистем.

Такий підхід дав змогу спочатку розподілити дерева і чагарники,
інтродуковані у міське озеленення, на три біоекологічні групи,
рекомендовані для насадження в трьох внутрішньоміських екологічних
поясах (Кучерявий, 1981, 1983). Критерієм для такого розподілу є рівень
життєвості у цих групах окремих видів рослин до визначеного ступеня
умовно виділених екологічних зон міста. Рослини в основному розглядали
як складові визначених ценопопуляцій. Найбільш чітко виявили свої
градієнтні якості едифікатори — мезофіти — бук європейський, ялина
звичайна, сосни звичайна і Веймутова, модрини, їх можна було знайти з
приміських лісах і міських парках. У міських скверах, а тим більше у
вуличних посадках вони не ростуть.

Визначаючи угруповання з позиції ценоклину, необхідно більш глибоко
дослідити фактор міського середовища, головним чином едафотопу і
кліматопу, окремих урбогенних патологій рослин (Kytscherjwyj, 1988).
Таким чином, з’явилися комплексні градієнти поясності автотрофного блоку
урбоекосистеми — чотири еколого-фітоценотичних пояси: І — приміські, II
— великі міські парки і лісопарки, III — невеликі парки і сквери, IV —
деревні насадження вулиць і площ, що не створюють фітоценотичного
покриву.

Так склався цілісний підхід до вивчення фітоценотичного покриву і
ценопопуляцій з позиції екоклину або градієнтного аналізу, який дає
змогу встановити напрямок градієнтів видових популяцій і характер зміни
параметрів угруповання за градієнтами середовищі. Правда, слід
підтримати А.Г. Долуханова (1979), зокрема його незгідність з Р.
Уіттекером у тому, що градієнтний аналіз є альтернативою «принципу
класифікації угруповань». На нашу думку, ці два напрямки, які
розвиваються в сучасній фітоценології, тільки доповнюють один одного, а
не є антагоністичними. Виділені у фітоценотичному покриві урбоекосистеми
чотири еколого-фітоценотичні пояси — це чотири біогеоценотичні
(екосистемні) блоки, або екоклини, які дають можливість вести
екосистемні дослідження на різних таксономічних рівнях — від організму
до біоценозу.

Вивчення рослинності міст і їх приміських зон дає змогу зробити
висновок, що природний фітоценотичний покрив під впливом урбанізації
зазнав змін у напрямку його синантропізації. В теперішній період
спостерігається формування нової автогенної рослинності, яка подібно до
природної відзначається високою стабільністю, але низькими
ландшафтностворювальними і естетичними якостями. І все ж майбутнє за
культурфітоценозами як елементами культурного ландшафту з його
гармонійними зв’язками природного і антропогенного начал.

Література: В.П.Кучерявський “Урбоекологія”.

Похожие записи