Реферат на тему:

Екологія та буття

Наприкінці XX століття слово «екологія» стало чи не найпопулярнішим.
Відомий російський письменник В. Распутін у нарисі «Присмерк людей»
зазначає: «Екологія стала найгучнішим словом на Землі, голоснішим за
війни і стихії, воно наближається до перших слів тих, хто починає
говорити, й до останніх слів тих, хто вмирає. Це слово запропонувало
собі заміну — виживання». Разом з тим, за кількістю неправильного,
недоречного вживання, його, мабуть, можна занести до Книги рекордів
Гіннеса. Проте заклики журналістів, владців «боротись за екологію» або
навіть «боротись з екологією (незадовільною)» свідчить, що ті, хто
вживає ці словосполучення, не усвідомлюють, що екологія — це наука.

Досвід доводить: що менш обізнаною з питань екології є людина і що вищу
посаду вона обіймає, то більшої шкоди вона може завдати суспільству і
Державі. А тому екологічне виховання, екологічна освіта і просвіта мають
бути пріоритетними в країні. Треба залучити найкращих фахівців —
педагогів, екологів та психологів до складання програм з екологічного
виховання в дитячих садочках. Програми мають вміщувати і сучасні
комп’ютерні технології, наприклад, ігри. У старших класах
загальноосвітньої школи слід запровадити обов’язкове викладання предмету
«Основи екології», а у всіх вищих навчальних закладах — «Загальна
екологія». Варто було б законодавчо зобов’язати всіх, хто претендує на
найвищі державні посади, посади голів обласних та районних державних
адміністрацій, органів місцевого самоврядування складати іспит з
екології. Треба б складати його і всім підприємцям. І це не буде
порушенням прав людини! Навпаки, згадане треба розцінювати як один із
механізмів захисту конституційного права кожного громадянина на безпечне
для життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції України) [1]. Для
реалізації цього права потрібно знати не тільки прикладні аспекти
екології, її созологічну складову, а й теоретичні основи, що базуються
на чотирьох принципах: глобального еволюціонізму, самоорганізації,
системності та історичності. Суть цих принципів наступна.

До середини минулого століття панувала думка, що матерія вічна і
безкінечна і Всесвіт являє собою замкнуту систему. У другій половині ХХ
століття в природознавстві ствердилась теорія Великого Вибуху. За цією
теорією, у далекому минулому Всесвіт був стиснутий до невеличкого
об’єму. Температура і тиск в цьому згустку неструктурованої матерії були
надзвичайно високими — 1027 К та 1023 кГ/м2 відповідно. Двадцять
мільярдів років тому внутрішні процеси, які відбувалися в цьому згустку
матерії, призвели до його вибуху, який став початком народження
Всесвіту. Вже через 3 хвилини після Великого Вибуху утворилася речовинна
основа Всесвіту — перші структури: фотони, нейтрино та антинейтрино з
домішкою ядер водню і гелію та електронів. Через декілька тисяч років
з’явились атоми легких елементів; 19–17 млрд років тому утворились
різномасштабні галактики; 15 млрд років тому з’явились зірки першого
покоління та атоми важких елементів; 5 млрд років тому народилось Сонце;
4,6 млрд — Земля; 450 млн років тому — з’явилися рослини; 150 млн. —
ссавці; 2 млн років тому розпочався антропогенез.

Отже, Всесвіт мав початок і еволюціонує в часі. Принцип глобального
еволюціонізму стверджує, що матерія, Всесвіт не може існувати поза
розвитком (од-нонаправленим (векторним) незворотним процесом
самоорганізації й самовдосконалення.

Постулат про здатність матерії до саморозвитку у філософію було
впроваджено досить давно. А його необхідність у фундаментальних
природничих науках (фізика та хімія) усвідомлюється тільки в наш час. На
цій хвилі виникла синергетика — теорія самоорганізації. Синергетика
претендує на відкриття універсального механізму, за допомогою якого
здійснюється самоорганізація як у живій, так і в неживій природі. При
цьому самоорганізацію розуміють як спонтанний перехід відкритої
неврівноваженої системи від менш складних і невпорядкованих форм
організації до більш складних і впорядкованих.

Системний метод вивчення структури Всесвіту передбачає, що будь-який
об’єкт матеріального світу, крім елементарних часток, є системою, що
складається із окремих елементів і являє собою цілісність. Тобто,
система — це сукупність елементів і зв’язків між ними. Елемент у рамках
системи неділимий, але поза системою сам може бути такою. Зв’язки між
елементами в системі визначають її структуру. Зв’язки бувають
горизонтальні — координаційні, корелятивні та вертикальні —
субординаційні, ієрархічні. Кожна система цілісна. Це означає, що всі її
складові утворюють унікальне ціле, що має нові властивості, тобто
система характеризується емерджентністю — появою властивостей, яких не
було та і не могло бути в її складових [4].

Наприклад, молекула води, як система, складається із двох атомів водню
та одного атому кисню. Водень — газ, що горить; кисень — газ, що
підтримує горіння, а вода — рідина, що гасить вогонь.

Властивості елементарних частинок, що не є системами, залежать від їх
маси, заряду, швидкості руху, спіну тощо і є константами. Властивості ж
будь-якої системи залежать від природи елементів, що її складають, їх
кількості та взаємодії, взаємовідносин, між ними в часі та просторі. Від
різноманіття складових залежить стійкість системи. (Тому треба берегти
біологічне розмаїття). Щодо значення взаємовідносин, досить порівняти
властивості натовпу із 1000 людей і полку солдат, що теж складається із
такої же кількості.

Що стосується принципу історичності, то він передбачає незавершеність
будь-якої наукової картини світу.

Дослівний переклад слова «екологія» — «наука про дім». Від грецьких
«ойкос» — дім, житло, домівка та «логос» — наука, система знань. Наука
обов’язково повинна мати об’єкт, предмет та методи дослідження, а також
цілі й завдання. Так от, об’єктом дослідження екології як науки є,
насамперед, живі організми (живі системи). Тож правильніше було б
перекласти, не дослівно, а за змістом, що екологія — це наука про живі
організми «у себе вдома», «у своїй домівці». При цьому треба розуміти,
що для живих організмів «домівкою» є все, що їх оточує, тобто довкілля
або середовище проживання. (Воно спільне для всіх живих елементів
екосистеми, на відміну від зовнішнього середовища, що є індивідуальним
для кожного організму). Слід наголосити, що екологія не вивчає окремо
живі організми та довкілля. Об’єктом вивчення екології є система «живі
організми — довкілля», а предметом — взаємовідносини живих організмів
між собою та з довкіллям (основні закони та закономірності існування
системи «живі організми — довкілля»); мета — оптимізація цих
взаємовідносин; одне із завдань екології (в тім як і будь-якої іншої
науки), — забезпечити суспільство (в широкому розумінні цього слова —
від кожного громадянина і громадської організації до законодавців і
керівників всіх рангів) відповідною інформацією, що має сприяти
оптимізації середовища проживання людини й гармонізації її зв’язків з
довкіллям. Отже, екологія — це наука про найбільш загальні закони й
закономірності взаємодії живих організмів та їх угрупувань між собою та
з довкіллям. Це також наука про зв’язки в надорганізмових живих
системах, структуру і функціонування цих систем.

Існує думка, що утворення під час «великого вибуху» із кварків
речовинної основи Всесвіту — елементарних часток, відповідно до принципу
глобального еволюціонізму та теорії самоорганізації, запрограмувало
виникнення Життя (живих систем) у ньому, а виникнення виду Homo sapiens
L. (людина розумна) започаткувало знищення цього Життя. Бо саме завдяки
розуму людина може доцільно втручатися в процеси саморегуляції біосфери.
Людині властиво діяти. Діяльність — специфічна форма активності, зміст
якої полягає у доцільній зміні та перетворенні у своїх інтересах
довкілля. А тому лише вона серед всіх біологічних видів здатна до
знищення природного середовища свого існування, тим самим до
самознищення. Це добре розуміли видатні мислителі минулого. Так ще 1820
року великий французький натураліст Ж. Б. Ламарк писав: «Можна напевно
сказати, призначення людини немов би полягає в тому, щоби знищити свій
рід, попередньо зробивши земну кулю непридатною до життя». (На жаль,
такий прогноз науково обґрунтований).

Дійсно, за всю історію людства людина ще не зробила жодного винаходу,
який би не завдав їй шкоди. Кожне втручання в природу спочатку дає те,
на що розраховували люди. Але потім виявляються наслідки, неочікувані і
непередбачувані. Хіба людина винайшла автомобіль для того, щоби загинути
під його колесами, або задихнутися від вихлопних газів? Звичайно, ні.
Відомий герой творів Ільфа і Петрова Остап Бендер стверджував, що
автомобіль не розкіш, а засіб пересування. Та нині кількість смертей від
дорожньо-транспортних пригод (близько 1 млн. на рік та ще 20 млн.
травмованих) наближається як до такої від серцево-судинних захворювань.
А «внесок» автомобільного транспорту в забруднення атмосфери становить
близько 80%. При чому, експерти ВООЗ вважають, що вихлопні гази
автомобілів — причина 70% захворювань у дітей і 60% — у дорослих.

Кажуть, що планета Земля потерпає від людини, як яблуко від черв’яка.
Але черв’як перетворюється на метелика й покидає яблуко. Люди ж Землю в
найближчому майбутньому не покинуть. Функціонування їх на Землі можна
порівняти хіба що із життєдіяльністю ракової пухлини в живому організмі.

Та чи дійсно закономірний етап розвитку інтелекту — самознищення? Чи
приречені ми?

?

системи, тобто здатні до обміну з довкіллям (зовнішнім середовищем)
речовиною та енергією, а можливо й інформацією. Живим системам
притаманний гомеостаз — динамічна сталість внутрішнього середовища.

Що «мінімально» повинна мати клітина для того, щоб бути живою системою?
Апарат для фіксації і перетворення енергії, апарат для авторепродукції і
авто-репарації та систему мембран, які організують перші два апарати та
обмін між клітиною і довкіллям (зовнішнім середовищем). У вірусів
відсутній апарат для фіксації й перетворення енергії, з апарату
авторепродукції наявний тільки генетичний код. Тому віруси не здатні до
самостійного існування, так що говорити про них як «доклітинні форми
життя» навряд чи правильно.

У хімічному плані всі живі системи складаються із однакових елементів,
придатних для побудови живого; з одних і тих самих класів органічних
речовин: білків, жирів, вуглеводнів та нуклеїнових кислот, а також води
і розчинених у ній солей. Саме придатних. Бо з більше ніж 100 відомих
хімічних елементів основу всього живого становлять 4: водень, кисень,
вуглець і азот. Їх загальна частка в живих організмах — близько 97,4%.
Ще 12 елементів дають приблизно 1,6% маси живого. На решту таблиці
Менделєєва припадає тільки 1% [5].

Власне хімічні сполуки (сьогодні їх відомо близько 8 млн.) представлені
теж диспропорційно: 96% з них — органічні сполуки, компонентами яких є
ті самі 4–18 елементів. З інших елементів Природа створила не більше 300
тис. неорганічних сполук. Таку разючу невідповідність не можна пояснити
різною кількістю й поширенням хімічних елементів на Землі, або навіть у
Космосі. Цілком очевидно, що має місце відбір для побудови «живого» тих
хімічних елементів та сполук, властивості яких (міцність, енергоємність
їх хімічних зв’язків, легкість у перерозподілі тощо) «дають перевагу»
при переході до більш високого рівня складності й упорядкованості
речовини. Такий же механізм добору спостерігається і на наступному щаблі
еволюції: із 100 відомих амінокислот для побудови білкових молекул живі
організми використовують лише 20.

Все живе має універсальний генетичний код для авторепродукції та
авторепарації; унікальний механізм сприймання інформації із зовнішнього
та внутрішнього середовища за допомогою білків-рецепторів. Існує тільки
чотири способи фіксації і перетворення енергії: фотосинтез у автотрофів;
гліколіз, дихання і пентозофосфатний шлях окислення субстратів у
гетеротрофів.

А тому ще великий Ньютон зауважив, що Natura — simplicis est (природа
проста), і opus magnus (велике творіння) Природи — це тема з варіаціями.
А лауреат Нобелівської премії 1937 року в галузі біохімії Сент Дьорді
зазначив, що дуже мало Природа відібрала принципів для побудови живого і
звернув увагу на те, що нема принципової різниці «між королями і
капустою».

Дійсно, немає принципової різниці між живими системами, незалежно від
того, чи це клітина, організм, вид чи найбільша із екосистем біосфера.
Всі живі системи — це відкриті системи, яким притаманний гомеостаз. Всі
вони здатні до самовідтворення, самовідновлення, самовдосконалення й
саморегуляції. Але є одна жива система Homo sapiens, яка наділена
розумом, а тому може доцільно втручатись у життя біосфери. Це втручання
веде до втрати кількості її складових, до порушення процесів
самовідтворення, самовідновлення, самовдосконалення та саморегуляції. Бо
для того, щоб не зашкодити цим процесам у біосфері, треба знати їх на
рівні Творця. А поки-що слід відмітити, що всі глобальні проблеми
екології пов’язані з діяльністю людини.

Але одна із ознак всіх живих систем — здатність до еволюції. Людський
розум також еволюціонує. (Беззаперечним свідченням еволюції людського
мозку є той факт, що сучасна молодь має переваги перед своїми вчителями
в оволодінні комп’ютерними (інформаційними) технологіями. Складається
враження, що діти вже народжуються з умінням користуватись комп’ютером).
Дійшовши висновку, що і біосфера еволюціонує, великий український
науковець В. І. Вернадський зазначив, що поява людини і зміни, внесені в
біосферу людською діяльністю, є природним закономірним етапом цієї
еволюції, унаслідок якої біосфера повинна корінним чином змінитися і
перейти в якісно новий стан НООСФЕРУ — сферу людського розуму. Тобто, в
таку біосферу, у якій людська свідомість стає визначальним фактором
існування й розвитку. Він зазначив, що на наших очах біосфера різко
змінюється: перебудова її через організовану людську працю не є
випадковим явищем, що залежить від долі людини, але є стихійним
природним процесом, корені якого лежать глибоко і який готувався
еволюційним процесом тривалістю в мільйони років [2; 3].

Окрема людина не здатна пізнати природу на рівні Творця, а людство в
цілому — може… Одне із найважливіших завдань, які стоять сьогодні перед
людством — прискорення процесу еволюції біосфери в ноосферу. Це єдина
альтернатива самознищенню.

Як на мою думку, час для цього настав. Треба лише включити планетарний
розум в процеси саморегуляції в біосфері… Можливо за принципом «Табу».
Сьогодні для цього, мабуть, є всі передумови. Бо, починаючи з другої
половини ХХ століття, людство вступає в постіндустріальний або
інформаційний період свого розвитку. Нині вже близько 10% населення
Землі живе в суспільстві знань. Знання — найхарактерніша риса
інформаційного суспільства. Вони стають предметом індивідуального
накопичення. Якщо в попередні епохи люди накопичували і передавали у
спадок владу, потім владу і землю, а пізніше — владу, гроші і речі, то в
суспільстві знань найвищу цінність становитиме продуктивна
компетентність людини, яку передати в спадок неможливо, бо генетично
передаються тільки здібності, для реалізації яких потрібне навчання.
Звідси — освіта в інформаційному суспільстві стає безперервною, а
первинна освіта (Initial Education — всі види навчання і набування
фахової компетентності від народження людини і до моменту її виходу на
ринок праці) триває більше 20 років [7].

Серед глобальних екологічних проблем створених людиною, яку найближчим
часом має розв’язати людський розум — це енергетична проблема. Основні
вуглеводневі носії енергії, такі як нафта, газ та вугілля, крім того, що
згорання їх найбільше забруднює довкілля, в недалекому майбутньому
вичерпаються. Мабуть в інформаційному суспільстві основними джерелами
енергії, при чому екологічно чистої, будуть керований термоядерний
синтез та Сонце. Мається на увазі більш ефективне використання сонячної
енергії. А саме, пряме перетворення її в електричну енергію та
підвищення ефективності фотосинтезу. Останнє вирішить продовольчу
проблему на планеті.

Таким чином, розум виділив людину із тваринного світу, розум нищить
природу і тільки розум її врятує, перетворивши біосферу в сферу своєї
діяльності.

До речі, український етнос може зробити вагомий внесок у вирішення
планетарних проблем інформаційного суспільства, бо має великий
інтелектуальний потенціал. На підтвердження цього досить зіслатись на
роль етнічних українців у освоєнні Космосу. Українська соціоекосистема
надзвичайно стійка, бо кожен українець — індивідуаліст. Недарма кажуть,
що де два українці, там три гетьмани. Так історично склалося, що єдина
українська нація як соціосистема складається з різноманітних підсистем:
бесарабців, гуцулів, русинів, галичан, бойків, лемків, поліщуків,
слобожан, запорожців, донеччан та ін. Але всім їм притаманний єдиний
архетип. (Між іншим, не виключена можливість, що одна із причин розпаду
СРСР — спроба створити єдину спільноту радянських людей, Homo
sovieti-cus, та практика етноциду: за 74 роки радянської влади знищено
близько 70 так званих малих народів Сибіру та Крайньої півночі).

Індивідуалізм українців сприятиме швидкій побудові громадянського
суспільства. Суспільства, в якому народ через громадські організації
контролює владу та впливає на прийняття владних рішень. Громадянське
суспільство — найвища форма демократії, справжнє народовладдя. Справжнє,
бо народ, як єдиний носій влади, здійснює владу постійно, а не тільки
під час виборів та референдумів.

В Україні права громадських організацій законодавчо забезпечені в
достатній мірі. Особливо екологічних громадських організацій. Так,
тільки в Конституції України екологічні права громадян, тобто і
громадських екологічних організацій, як об’єднань громадян для
задоволення та захисту цих прав, гарантовані статтями 13, 16, 36,
41(п.6) та 50. Підкреслюю, що право гарантовано тільки за умови якщо
його можна захистити в суді. «Норми Конституції України є нормами прямої
дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і
громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.»
(ст. 8, п. 2 Основного закону України).

Одне із завдань екології, утім як і будь-якої іншої науки, —
забезпечення інформацією. Особливу увагу звертаю на ст. 50, яка
говорить: «Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про
стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також
право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена»
[1].

Крім Основного Закону і екологічне законодавство України дає можливість
громадським екологічним організаціям ефективно контролювати владу і
впливати на прийняття владних рішень. Та на жаль, особливість
українських законів, що вони не діють. Але екологічні проблеми
стосуються всіх без винятку громадян. Тому екологічній громадськості
легше здійснювати тиск на владу. Особливо, якщо ця громадськість
складається з пасіонаріїв [6], які налаштовані екологізувати суспільство
— утвердити в його свідомості екологічний імператив та абсолютний
пріоритет екологічних проблем. Для цього громадськість має не мовчати.
Не мовчіть — і вас почують!

Література

Конституція України

Вернадський В. И. Биосфера. — М.: Наука, 1967.

Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера. — М.: Наука, 1989.

Голубець М. А. Екосистемологія, — Львів, 2000.

Грин Д., Гольдбергер Р. Молекулярные аспекты жизни, — М.: Мир, 1968.

Гумилёв Л. Н. Конец и вновь начало: Популярные лекции по народоведению.
— М.: Рольф, 2002.

Корсак К. В., Плахотнік О. В. Основи сучасної екології: Навч. посіб. —
4-те вид., перероб. і допов. — К.: МАУП, 2004.

Похожие записи