Реферат на тему:
Екологія: про що сповіщає на початку ХХІ ст.
План
1. Категоріальні засади екологічного пізнання природи.
2. Становлення предмету екології.
3. Змістовна багатоманітність сучасного використання поняття “екологія”.
1. Категоріальні засади екологічного пізнання природи.
За відомими словами І.Канта, існують дві абсолютні речі – зоряне небо
над людиною і моральний закон в ній. В цих словах закладено багато
глибинних смислів. Утім, безумовно одне. Вони окреслюють проблему
відношення людини і світу. Образно кажучи, безмежний Всесвіт і є світом
людини. Світом, до якого вона ставиться, тобто впливає, діє, пізнає
тощо. Та вплив якого відчуває.
Якщо поставити питання про ставлення до природного середовища (а не до
світу взагалі), ми потрапимо в сферу екології. Хоча екологія вивчає не
тільки людину в її природному довкіллі, а взагалі живе, біоту в певному
оточуючому середовищі. Екологія вивчає взаємозв’язок, відношення
біологічної системи (в тому числі і людських популяцій) і середовища.
Найбільш широко і умовно визначаючи, можна назвати екологію вченням про
природний дім живого, в тому числі – людини.
Екологія виходить з принципу цілісності: особина (організм) і довкілля –
цілісна система, що функціонує за певними законами. Порушення цілісності
спричиняє деградацію або знищення живого (в тому числі і людини). Тобто,
цілісність – суттєва риса екологічного.
Утім, це не означає, що цілісність є незмінною, статичною. Відношення
“живе – середовище” є динамічним і передбачає певні зміни. Але такі, що
дозволяють зберігти цілісність. І вона зберігається завдяки можливості
самоорганізації. Отже, екологічні системи – цілісність, що
самоорганізується. Як тільки порушуються закони самоорганізації, виникає
екологічна криза.
Отже, в методологічному сенсі екологія – це уявлення, що базуються на
принципах системності і самоорганізації. Тому такі
діалектико-категоріальні відношення, як ціле – частина, система –
елемент – структура, структура – функція є засадами екології.
В сучасному методологічному аналізі структури екологічних знань як
базові категорії визначають такі як стійкість, розмаїття, єдність,
прогрес, мінливість, мета, структура тощо. У своїх взаємозв’язках вони
утворюють категоріальні структури, котрі дають змогу осмислити
самоорганізацію та розвиток світу живого, водночас постаючи проявом
більш загальних форм буття природи.
На становлення норм і ідеалів екологічного знання вплинула
культурно-філософська концепція гармонії – гармонійності світу, природи,
гармонії між людиною і природою, що зародилася ще в античності. Саме
гармонійність увійшла в екологію як уявлення про ідеал екологічного, а
саме про таке відношення живої системи (людини) і довкілля, коли вони
максимально пристосовані одне до одного. В сучасній екології гармонійним
відношенням вважається таке відношення “людини – природа”, коли людина
не завдає шкоди, не руйнує природу.
Конструювання образів екологічної реальності базується на певній
сукупності методологічних принципів. Серед них методологи сучасної
екології називають принципи дискретності, функціонального зв’язку,
цілісності, еволюції , природного добору, системності, популяціонізму та
ін.
Так, дискретність постає у сучасній екології як урахування єдності
перервності та неперервності органічного покриву планети. Принцип
функціонального зв’язку проявляє себе в дослідженні єдності структури і
функціонування екологічних систем. Принцип еволюції є методологічною
основою осмислення історичного розвитку екосистем. Принцип системності
дозволяє зрозуміти цілісність екологічних систем як складних ієрархічних
утворень, що підкоряються законам самоорганізації.
Завдання еколога на засадах окреслених категорій та принципів певним
чином описати досліджуваний об’єкт. Опис є традиційною пізнавальною
процедурою і завершується феноменологічним уявленням об’єкту. Результати
опису дозволяють ставити цілу низку запитань, які приводять до питання
“чому?” Тобто, для того, щоб зрозуміти сутність екологічної системи лише
описати її недостатньо. Потрібно пояснити, чому поведінка об’єкту є саме
такою. В свою чергу, пояснення є важливим для здійснення таких процедур,
як прогнозування майбутньої поведінки об’єкта, а на цій основі –
управління ним. Саме ефективність останнього підтверджує або спростовує
достовірність екологічних знань, отриманих в описі та поясненні.
2. Становлення предмету екології.
Термін “екологія” – від грецького “ойкос” – дім та “логос”- слово,
думка, розум, закон. Появу екології як самостійної науки пов’язують з
ім’ям видатного німецького біолога Е.Геккеля. Саме він ввів термін
“екологія” в науку. В 1866 р. Ернст Геккель у праці “Загальна морфологія
організмів” назвав екологією науку про відношення організмів і
оточуючого середовища: екологія – наука, що досліджує економію та
домашній побут живих організмів, їх складні стосунки з неорганічним та
органічним світом: “Під екологією ми розуміємо загальну науку про
взаємини організму і навколишнього світу, до якого ми зараховуємо всі
умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органічної,
частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе
пристосовуватись”.
Тобто, класична екологія – це біологічна наука. Або – “біоекологія”. З
часом домінуючим став термін “екологія” замість – “біоекологія”.
Відомий сучасний еколог Ю.Одум вважає, що екологія сформувалась в період
до 1890 р., а надзвичайного розквіту набула в 60-ті роки ХХ ст. За цей
період структура екології ускладнилась на підставі диференціації і
інтергації наукового знання.
Загальна тенденція розвитку екології подібно до інших природничих наук
виявлялася у визначенні специфіки об’єкта та його складному
структуруванні, в якому реалізуавався принцип ієрархічності структур
біоти й екологічних чинників. Водночас формувалась система методів
якісного та кількісного аналізму екосистем.
Так, у другій половині XIX ст. К. Клаус описав фенотипічну зміну
рослинності, О. Седтнер розробив еколого-топографічну класифікацію, В.
В. Докучаев – генетичне ґрунтознавство, А. Кернер докладно дослідив
структуру (ярусність) ценозів, О. Н. Краснов – історичні причини зміни
екосистем тощо. Орієнтація на вивчення внутрішньої структури ценозів і
пошук їх інваріантних компонентів реалізувалася як у просторовому
аспекті (типологія біоти земної кулі, а також головних її репрезентантів
– степів, лісів, пустель), так і в ієрархічному (пізнання
підпорядкованості між угрупуваннями всередині екосистем). Таким чином,
сформувалися описово-аналітичні, класифікаційні та структурні напрями
пізнання. Вплив еволюційної парадигми проявився в пошуках історичних
підвалин екологічних об’єктів та їх взаємозв’язків, що перетворило
екологію на еволюційну науку.
Перша половина XX ст. – час активного концептуального та методологічного
оформлення екології, багатоаспектного емпіричного та теоретичного
розвитку.
Слід передовсім підкреслити тенденцію набуття екологією рис точної
науки. Це досягалося за рахунок широкого використання математичних
методів та моделювання. На засадах популяційного стилю мислення,
започаткованого ще Ч. Дарвіном, праць А. Кегле з вивчення природної
мінливості фізичних параметрів людини, традицій англійської школи
біометрії (Ф. Гальтон, К. Пірсон), імовірнісних підходів у генетиці (Г.
Мендель), тобто на основі принципів імовірнісно-статистичного аналізу,
екологія набула спроможності строгого опису закономірностей та
структурно-системних параметрів об’єктів дослідження. Сформувалась
математична екологія, яка, використовуючи імовірнісно-статистичні
методи, розглянула проблеми природного добору та боротьби за існування,
конкурентні взаємини всередині екосистем, динаміки чисельності тощо ( А.
Лотка, В. Вольтерра, С. О. Сєверцов, Г. Ф. Гаузе та ін.).
Важливою основою для екологічного пізнання було вивчення динаміки
популяцій тварин, особливо промислових та рідкісних видів. Суттєві
коливання, що притаманні виду протягом життя декількох поколінь, були
названі “хвилями життя” (Четвериков, 1916; Х’юіт, 1921). Теоретичному
обгрунтуванню цих явищ сприяла висунута у 1928 р. Р. Чепменом гіпотеза
про біотичний потенціал та опір середовища, а також студії А. Нікольсона
(1933) з балансу популяцій тварин, що стверджували наявність
автоматичного регулювання щільності населення. На рівні ієрархічної
спільноти біосистем питання саморегуляції докладно проаналізував у 1961
p. І. І. Шмальгаузен. Нарешті, природним був синтез екологічного та
еволюційного напряму в біології, чому особливо сприяли праці Ч. Елтона
та С. О. Сєверцова.
Отже, процесі історичного розвитку під впливом певних парадигм наукового
пізнання змінювався образ екології як науки. Проблемне поле екології
розширювалося. Так. досить широко визначає предмет екології Ч.Елтон
(1928): це наука про природничу історію, область застосування якої
надзвичайно велика – від питань патогенезу клітин та органів, еволюції
та адаптації до проблем соціології (теорія народонаселення тощо). Інакше
кажучи, з одного боку, виявилася тенденція зняття суперечності між аут-
та синекологією, а з іншого – намітилося принципове розширення
компетенції екології на всю ієрархічну сукупність екосистем, включаючи і
ті, в яких живе людина.
Отже, до середини ХХ ст. в основному сформувалося розуміння екології як
самостійної, прогресуючої галузі біології. На думку методологів
екології, наприклад В.Крисаченка, з 2-ої половини ХХ ст. екологія
розвивалась у напрямі перетворення у самостійну гілку природознавства.
Водночас, дослідження взаємин людини з довкіллям стає однією з
центральних проблем сучасної екології.
В результаті сучасна екологія відображає природу як складну цілісність,
пізнання якої потребує як аналітичної, так і синтетичної методології.
Наприклад, адекватне уявлення про біосферу, як глобальну екосистему,
неможливо сформувати, не аналізуючи кожен рівень. А зрозуміти суттєві
особливості певного її рівня важко, якщо не розкрити закони біосфери як
цілого.
Отже, пізнання екологічних систем потребує єдності загального,
особливого і одиничного. Тобто, не лише окремі частини біосфери
відображають її природу, а й вона – як цілісність – відображається в
сутності своїх частин.
Розподіл екологічного знання здійснюється за принципом вивчення взаємин
екосистем різного рівня – починаючи з організмового – з довкіллям.
Відповідно виділяють такі напрямки екології:
– аутекологія (екологія особин) – наука про взаємини окремого організму
(особини) з довколишнім середовищем;
– демекологія (екологія популяцій чи видів) – наука про взаємини
популяцій чи видів із довкіллям з врахуванням внутрішньопопуляційних та
внутрішньовидових процесів;
– синекологія – наука про взаємини спільнот живих організмів (ценозів.
екосистем тощо) з довкіллям та їх структурно-функціональну організацію;
– біосферологія (вчення про біосферу) – вчення про глобальну екосистему
Землі, область системної взаємодії живої та неживої природи.
Втім, екологічне знання розподіляють і за типами організмів
таксономічний розподіл. За цим критерієм виділяють, наприклад, екологію
тварин, екологію рослин. А вони в свою чергу поділяються на більш
спеціалізовані розділи – екологія комах, екологія хребетних, екологія
мікроорганізмів тощо.
За типами середовища – біому, екологія поділяється на екологію моря.
екологію лиманів, екологію пустелі тощо.
Значний пізнавальний інтерес для вчений становлять біоми зі складними і
навіть екстремальними умовами середовища. Це Арктика, тундра, пустелі. В
гносеологічному відношенні вони відіграють роль ідеалізацій, “спрощень”,
вивчаючи які можна відкрити , пізнати ті риси і закономірності, яких не
“видно” в розвинених біоценозах.
За видами впливу антропогенних факторів на природне середовище виділяють
ресурсознавство, екологію міста (урбанізаційну екологію), агрохімічну
екологію тощо.
Отже, ми бачимо, що за час з 1866р. і до сьогодні екологія вийшла далеко
за межі, окреслені Е.Геккелем – вивчення стосунків організму і
середовища. Зрозуміло, що в її предметному колі зберігається цей пласт –
вивчення структури і функціонування біологічних систем і її складних
стосунків з середовищем. Так. в “Біологічному енциклопедичному словнику”
дається наступне визначення. Екологія – це біологічна наука, що вивчає
організацію і функціонування надорганізмових систем різного рівня:
популяцій, біоценозів, біогеоценозів та біосфери. Екологія – наука про
взаємини організмів між собою і оточуючим середовищем.
Вітчизняна традиція в екології пов”язана з концепцією біосфери. Саме
біосфера як складна, диференційована, багаторівнева цілісність і
закономірності її струкрути і функціонування вважаються предметом
екології. Ця традиція закладена В.Вернадським і наслідується сучасними
фахівцями -екологами.
На думку методологів екології (Кисельов М., Шеляг – Сосонко Ю. та ін.) в
сучаній екології межі дослідження розширені від вивчення відношення
“організм – середовище” до – ” людина – природа”. Таким чином,
проблематика сучаної екології стикається з філософською проблематикою.
Структура екології ускладнювалась на підставі диференціації та
інтеграції наукового знання. Оскільки рівні організації життя
взаємозв’язані між собою, їх пізнання потребує взаємодії різних напрямів
екології. А на стику між різними науками виникають нові наукові галузі,
які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших
об’єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології призвела до
виникнення екологічної фізіології (П. А. Коржуєв), екології та
гістології – екологічної гістології (А. Г. Кнорре), а на пограниччі всіх
названих наук виникає екологічна гістофізіологія (Н. Д. Гербільський).
Аналогічним чином постають такі науки, як екологічна хімія, екологічна
фізика, екологічна біохімія, хімічна екологія тощо.
Практична потреба оцінити можливості екології в житті людини виявилася в
появі таких напрямів прикладної екології, як інженерна екологія,
урбоекологія, сільськогосподарська екологія та ін.
Аксіологічні виміри екологічного знання пов’язані з оцінкою етичних,
естетичних, художніх, зрештою – філософських аспектів екології. На цих
засадах виникала “органічна школа” в архітектурі, екологічна етика, які
орієнтовані на організацію життя людини і світу за законами краси і
добра.
Найвищим рівнем осмислення всіх вимірів існування сучасної екології є
філософія екології. Саме в її межах формується “образ екології”, тобто
сучасне уявлення про різноманітні виміри і аспекти екологічного пізнання
і екологічної діяльності. Відтворюючи образ еколог, філософія екології
дає можливість оцінити реальний стан емпіричного і теоретичного розвитку
екології, проектує напрямок можливого чи потрібного розвитку. Образ
екології виникає як осмислення теоретичних, практичних і соціокультурних
аспектів функционування науки, що дозволяє оцінити глибину пізнання її
об”єкта. Тому, створюючи образ екології, філософія екології відіграє
важливу пізнавальну і культурно-освітню роль в суспільстві.
Багатоаспектність предмету сучасної екології
Отже, в результаті еволюції предмету класичної екології сформувався
багатоаспектний предмет сучаної екології. Відомий сучасний еколог
М.Реймерс наводить цілий спектр сучасних поглядів на предмет екології:
1. Частина біології – вивчає відносини організмів між собою ті
навколишнім середовищем. Це система біоекологій. Наприклад, фізіологічна
кологія, цитоекологія тощо.
2. Загальна дисципліна, що вивчає загальні закони функціонування
екосистем різних рівней. Причому, до аналізу екосистем крім біологічних
даних залучаються математика, хімія, геологія географія та інші науки.
Такими розділами екології є, наприклад, біоценологія, біосферологія
тощо.
3.Комплексна наука – дослідження “місця проживання” живих істот
(включаючи людину).
4. Дослідження стану людини як виду та суспільства в екосистемі планети,
її зв”язків з екологічними системами та меж впливу на них. В цьому
випадку враховується людська діяльність і відношення “людина – природа”
включається в предмет екології.
В.Крисаченко вказує на існування сучасній науці таких основних напрямів
потрактування сутності екології:
– екологія – це наука про взаємини організмів з навколишнім середовищем;
– екологія – наука про функціонування екосистем різного рівня
організації;
– екологія – комплексна наука про довкілля біосистем;
– екологія – система знань про взаємини об’єктів реальності з якимось
одним, центральним об’єктом;
– екологія – наука про унікально-космічний статус людини як виду у
біосфері
– екологія – наука про взаємини біосистем з природним довкіллям, котре
визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку. Отже,
в такому баченні екології в неї включена еколюційна складова.
Саме через включення в предмет сучасної екології проблеми відношення
людини і природи виникає група “загальних екологій”. Так С.Тулмін
вводить поняття “інтелектуальної екології”, Д.Ліхачов – “екологічної
культури”, П.Дракер – “політичної екології”, І.Круть – “екологічної
філософії”.
Як специфіку предмету екології дослідники відмічають його синтетичний
характер: наявність природничонаукових і гуманітарних пластів в її
знанні. Ю.Одум (1986) пише: “Екологія – цілісна дисципліна, що зв’язує
природничі і гуманітарні науки. Зберігаючи міцні корені в біологчіних
науках, вона не може бути віднесена цілком лише до них. Екологія – точна
наука. В тому розумінні, що вона використовує концепції, методи та
прилади математики, фізики, хімії та інших природничих наук. Але
водночас вона гуманітарна наука, оскільки на структуру і функцію
екосистем дуже сильно впливає поведінка людини”.
На цьому ж наголошують відомі екологи П.Дювиньо і М.Танг, підкреслюючи ,
що екологія – синтетична наука, що використовує дані самих різних
дисциплін. Прийоми і методи екології різномантні. Вона використовує
сучасні методи фізики і хімії для вивчення природи.
Екологія досліджує найвищі рівні інтеграції живої матерії і в процесі
пізнання переходить від популяцій одного виду до спільнот і екосистем.
І, нарешті, до біосфери в цілому. Тому екологія поєднує в науковому
пошуку ботаніків, зоологів, мікробіологів. Тобто, виконує інтеграційну
функцію. Екологія поєднує генетику і сучасну еволюційну теорію,
відносячи їх до реального природного процесу.
За допомогою екології, яка досліджує взаємозв’язок людини з біосферою,
здійснюється інтеграція природничих і суспільних (економічних і
соціальних) наук.
Методологи сучасної екології підкреслюють інтеграційну орієнтованість
екології, визначаючи її місце в системі наук. Екологія є самостійною
галуззю наукових знань і, водночас, наукою, яка пов’язана або суміжна з
багатьма ділянками природничих, гуманітарних чи технічних наук,
різноманітними сферами людської діяльності. Екологія спирається на різні
науки, з якими пов’язана своїм походженням (наприклад, з біологією) чи
об’єктом дослідження (географія, геологія).
Найтісніше екологія пов’язана з природничими науками – землезнавством,
біологією, космологією, оскільки кожна з цих наук розкриває істотні риси
власне екологічних об’єктів – екосистем та взаємин між організмами.
Землезнавство створює образ неорганічної природи, біологія – живих
систем, а космологія – міжпланетного довкілля, у якому постала і
функціонує біосфера Землі.
Екологія має тісні зв’язки з фундаментальними теоріями – еволюційною,
систем, а також інформатикою та соціологією. На базі цих узагальнень
дістають раціональне пояснення численні екологічні явища. Медицина,
біотехнологія, сільськогосподарські науки, урбаністика, охорона природи
і космонавтика окреслюють прикладні можливості екології. Дійсно,
починаючи з рільничої справи і закінчуючи вивченням космосу люди мають
справу з певним довкіллям – сприятливим чи несприятливим. Урахування
його особливостей, змін, принципів управління ним дають змогу
підтримувати сталість людського існування на рівні окремого індивіда та
людських спільнот.
6
>Академік С.Шварц (1975) розглядає екологію ще ширше. Екологія –
загальнонауковий підхід до розв’язання складних проблем стосунків людини
і природи. Більш того, він вважає, що “екологія на наших очах стає
теоретичною основою поведінки людини в природі”.
Треба також навести міркування дослідників, що позначають ситуацію
останнього десятиліття. Так, Т.Гардашук результатом виходу екології як
науки далеко за власні межі наприкінці ХХ ст. вважає перетворення її на
“екологізм” – різновид сучасної ідеології і сучасного світогляду. На
відміну від екології, екологізм вже не задовільняється суто науковим
дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної
діяльності, економіки, культури, етики.
Західні дослідники пропонують розрізняти “екологізм” (ekologism) та
“инвайронменталізм” (environmentalism). Инвайронменталізм грунтується на
переконанні, що самих лише упрвлінських підходів може бути достатньо для
вирішення сучасних екологічних проблем. Натомість екологізм наполягає на
визнанні самоцінності природи, отже – на необхідності радикальних змін у
ставленні людини до неї.
Отже, в результаті еволюції предмету екології, структурування її знання
та осмислення цих процесів філософсько-методологічними засобами,
сформувався сучасний образ екології як науки. Що ж він собою являє? Так,
передовсім треба підкреслити, що відбулася диференціація екології та її
експансія на нові предметні сфери. Розвивається загальна та теоретична
екологія. І, водночас, сукупність часних та прикладних екологічних наук.
Фахівці-екологи відмічають нерівномірність темпів розвитку окремих
галузей екології. Особливо швидкими темпами розвивалась аутекологія,
синекологія, урбоекологія, фітоценологія, екологія людини. Найбільш
теоретично розвинуті галузі екології намагаються поширити наявні
теоретичні моделі на всю екологію. В результаті можливим є поглинання
однією галуззю екології інших. Подібну орієнтованість можна побачити в
розвитку фітоценології, яка є лідером біоекології.
Теоретична та методологічна сфера екології є покищо недостатньою. На
сьогодні функції теоретичної екології виконує сукупність найвагоміших
досягнень аут- та синекології. Фахівці-екологи висловлюють побоювання,
що за таких обставин досить легко виникають дилетанські схеми і дії в
галузі екології.
Сучасна екологія виконує практико-прогностичну функцію. Зростає її роль
у прогнозуванні розвитку біоти на планеті, визначенні міри і наслідків
антропогенного впливу на біосферу, раціональному підході до творення
штучних ценозів, розв’язанні глобальних проблем сучасності.
Нарешті, сучасна екологія тісно взаємодіє зі сферою філософського
знання. Філософія екології вивчає та оптимізує сам процес екологічного
пізнання, осмислюючи можливості його подальшого розвитку. В результаті
людинознавство отримує від екології нове розуміння людини і її життя.
Сучасна екологія посідає особливе місце в суспільстві. Це пов’язано з
наскрізною людиновимірністю екологічної проблематики та практичними
можливостями екології для розв’язання проблем культурно-цивілізаційного
розвитку.
3. Змістовна багатоманітність сучасного використання поняття “екологія”.
Отже, предмет екології – багатоаспектний. Ця особливість відбивається в
багатоманітності визначень поняття “екології” в сучасних наукових і
філософських джерелах. Включення в предмет екології проблеми відношення
людини і природи призводить до появи багатьох нових екологій, так би
мовити, “небіологічних” . Крім того, майже водночас з біоекологією
(тобто, з класичною екологією), виникає “екологія людини”, З часом вона
диференціюється на власно екологію людини як живого організму і
соціальну екологію. На думку американського дослідника Дж.Л”юіса, на
таку диференціацію вплинула лінія “географія людини – екологія людини –
соціологія”, що зародилася в працях видатного французького соціолога
О.Конта в 1837 р. Цей напрямок далі розвивався під назвою “біологія
людини”.
“Соціальна екологія” – напрямок, початок якого, як вже зазначалося
відноситься до ідей О.Конта, які були розвинуті відомими англійським
філософом Д.Міллем і Французьким філософом Г.Спенсером. Однак до 20-х
років ХХ ст. поняття і термін “соціальна екологія” в прийнятому сьогодні
смислі не існували. Соціальною екологією називали розділ біоекології, що
досліджував, так званих, “суспільних тварин”, наприклад, мурахів, бджіл.
Новий контекст соціальної екології почав формуватися в роботах
американських соціологів Р.Парка і Е.Берджеса, які включили в соціальну
екологію вивчення закономірностей поведінки людських популяцій в
урбанізованому середовищі. В російській (Гірусов Е., Марков Ю. та ін.) і
вітчизняній (Бачинський Г., Голубець М. та ін.) науці проблеми
соціальної екології вважаються сферою філософського осмислення.
За межі природничої науки виходить і предмет “глобальної екології”. Вона
вивчає екосистему Землі. В результаті виникають питання охорони природи
і охорони оточуючого людину середовища, які не є лише біологічними,
природничонауковими, а мають і соціальний зміст.
Вони також зачипають таку сферу людської діяльності і впливу, як
політика. Тобто, екологічні питання стають політичними. Досить згадати
рух “зелених” в світі, включно до “екологічного тероризму” на Заході.
Політизація екологічних питань призвела до валіфікування екологічних
феноменів в поняттях “екорозвиток”. “екополітика”, “екологічна безпека”
тощо. Зв”язок екополітичних проблем з економікою визначив появу
сиснетичних дисциплін, таких як економіка природокористування. Причому,
саме природокористування набуло екологічного забарвлення.
Ще однією з “загальних екологій” є “екологія культури”. Предметно-речові
і світоглядні цінності, архітектурне і ландшафтне середовище,
література, взагалі мистецтво, аудіовізуальні технології стали предметом
екології культури. Вона має досліджувати культурне середовище людини,
його формування, вплив на людину.
Утім, сама екологія як наука є частиною культури і може впливати на
пізнавальні і ціннісні орієнтації особистості. Такий вплив може
відбуватися через, так звану, “глибоку екологію” (М.Реймерс) – систему
поглядів, що заперечує виключну цінність людини, порівняно з іншими
біологічними видами. Світоглядний пафос глибокої екології можна
висловити тезою:” Земля – перш за все!” Тобто, вихідною і домінуючою
світоглядною цінністю вважається не людина, а планета Земля. Найбільший
вплив на особистість глибока екологія здійснює не в рамках науки, а як
екоцентриський соціальний рух. Рух, що кваліфікує сучасну екологічну
кризу як прояв кризи соціальної, спричиненої певним ставленням людини до
природи.
Отже, в сучасній екології ми маємо вихід за межі суто науки до
світоглядних проблем, таких як питання про світоглядні засади людської
діяльності в природі – якими вони є і якими вони мають бути? Ці і
подібні проблеми стали предметом галузі, яку називають “екологією духа”.
Вона також має досліджувати екологічні феномени як морально відношення.
Йдеться про питання такого роду. Як: чи включена природа в моральну
сферу людини? Сьогодні це все ще проблематичним.
Таким чином, сучасна екологія включає цілий пласт гуманітарних і
філософських проблем, що є ознакою нового етапу її розвитку як науки –
постнекласичного.
Постнекласична науки – це новий тип раціональності, порвняно з класичною
(декартівською) і некласичною (енштейнівською). Цей новий тип наукової
раціональності виникає на підставі потреби не спричиняти в результаті
цивілізаційного розвитку кризового стану культури, природи і людини. За
висновками В.Стьопіна, сучасного філософа науки, що активно досліджує ці
проблеми, наука збереже свою основну пізнавально-ціннісну орієнтацію –
на пошук об’єктивної істини. Але тип наукової раціональності зміниться.
Характер об’єктів, що їх створює наука, приведе до зміни її картини
світу, методологічних настанов, філософсько-світогядних засад – їх поле
розшириться.
Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній
діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними.
Він проявляє себе через такі суттєві риси:
по-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає
природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу – як
глобальну екосистему;
по-друге, вивчення системних об’єктів, що розвиваються і є
людиновимірними, потребує нових стратегій пізнання. Так, синергетичні
підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові
впливи, а теорія біфуркації передбачає можливість декількох сценаріїв
поведінки системи;
по-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В
діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й
моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи
дії .
Сучасний стан екології як науки за параметрами, які означені
дослідниками, може кваліфікуватися як становлення постнекласичної науки.
М.Кисельов (1998) зазначає, що дослідження екологічних систем, які є
нерівноважними, складно-динамічними, комплексними, зі складним
переплетінням соціально-політичних, економічних, технологічних та
природних виявів, потребує орієнтаії на статистичність, нелінійність,
поліваріантність, полісемантичність, плюральність. Отже, об’єктивізм,
однозначність, аналітичність, жорстке кваліфікування, що є вимогами
класичного природознавства втрачають свою вагомість.
Загальновідомо, що в вітчизняній науковій традиції, починаючи з
В.Вернадського, предметом екології вважається біосфера. А засади
концепції біосфери, відповідно, розглядаються як методологічні і
світоглядні орієнтації екологічного пізнання. За наведеними в сучасних
методологічних дослідженнях міркуваннями, в екології існує розбіжність
між визначенням поняття біосфери класичною екологією і сучасним станом
існування людини і природного довкілля як єдиної системи, відсутнє чітке
визначення місця і ролі людини в біосфері як глобальній екосистемі. Так,
А.Буровський вважає, що класичні біолого-екологічні уявлення про
біосферу приводять до погляду, що на Землі в даний момент існує
біосфера, в межах якої виникло, функціонує і розвивається людство.
Насправді, з появою людини і розвитком культури біосферна стадія
розвитку ландшафтної оболонки Землі закінчилась. Сукупність людських
культур створює нову якість ландшафтної оболонки, яку дослідник визначає
як антропогеосферу. Ця об’єктна реальність відображається пізнавальними
особливостями постнекласичної екології, що працює з категоріями,
пов’язаними з суб’єктивністю.
Тому, в світлі постнекласичної науки дихотомія природнє – штучне,
природне – культурне виглядає анахронізмом. Класичне екологічне бачення,
на думку дослідника, не відповідає реальній ситуації тому, що Земля
вивчається так, мов би людина на ній не існує, або її діяльність – лише
шкідливий фактор. В той час, як з розвитком суспільства планету Земля
творить культура, яка й робить антропогеосферу більш різноманітною
порівняно з біосферою.
Отже , з точки зору постнекласичної науки, в якій дослідник
розглядається як частина того, що він пізнає, філософські і світоглядні
орієнтації стають тим, що визначає отримання вченим самого об’єктивного
знання.
На методологічній обмеженості концепцій класичної екології наголошує і
М.Рац. Повертаючись до біосферної концепції і теорії біотичної регуляції
довкілля, він доводить, що вони не можуть вважатися сучасною екологічною
парадигмою, бо є результатом використання класичних підходів і уявлень
біоекології для вивчення світу людини. В дійсності природа живе в світі
мислення і діяльності. Дослідник вважає, що кінець кінцем, екологічна
проблема постає перед нами не в зв’язку із стосунками людини і природи,
а в зв’язку з зіткненням різних людських інтересів і різних позицій щодо
можливостей використання територій і матеріалів. Тому екологічна
ситуація розкривається як ситуація конфлікту між представниками різних
позицій.
Потреба розробки сучасної екології на нових концептуальних засадах
висловлюється і в зв’язку з невідповідністю теоретико-методологічних
орієнтацій теорії біотичної регуляції довкілля екологічній реальності.
На думку В.Алексенка, недостатньо обгрунтованим є положення цієї теорії
про необхідність стабільності планетарних умов, незмінності складу і
властивостей біосфери. І тому не можна вважати причиною екологічної
кризи глобальну біотичну кризу. Як вважає дослідник, погляди на біосферу
як стабільну систему призводять до відродження атмосфери мальтузіанства
в ставленні до людини, відроджують тезу про необхідність значного
скорочення населення.
Не виводить за межі класичних екологічних уявлень і теорія компенсації
біотою негативних людських впливів, тому що базується на уявленні про
біосферу як стійку систему. З таких позицій антропогенні впливи
вважаються зовнішніми по відношенню до біосфери, що давно не відповідає
реальності. Більш евристичним в методологічному смислі дослідник вважає
принцип коеволюції всіх форм планетного життя.
Про що свідчать наведені точки зору і міркування? Перш за все, про
потребу і відповідне намагання оцінити сучасну екологію в межах
методологічної концепції постнекласичної науки. Крім того, про реальну
методологічну і світоглядну обмеженість класичних екологічних уявлень.
Очевидно, що сучасна екологія вийшла за межі класичної науки, оскільки
екологічна реальність потребує усвідомлення на нових засадах, в межах
нової форми наукової раціональності – раціональності постнекласичної
науки. І хоча є проблематичною наукова достатність введеного терміну
“антропогеосфера” і тези про життя природи виключно в сфері “культури” і
“мислення” – як сучасних еквівалентів поняття біосфери в постнекласичній
екології (живе, біологічне – існує, та й людина загалом не перестала
бути живою!), незаперечуваним є те, що предметність, методологічні і
світогядні засади екології потребують оцінки в параметрах
постнекласичної науки.
Якщо рух до постнекласичної науки пов’язаний з включенням аксіологічних
аспектів в наукове пізнання, то в екології це,відповідно, усвідомлення
природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу
морального відношення.
Видатний німецький філософ О.Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював
проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає
обмеженість декартівського раціоналізму. Він наголошував, що захоплення
класичної науки абстракціями привело до недооцінки “біологічного
елементу” в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як
творцю, “прискорювачу” оточуючого світу. Оскільки засади класичного
раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського снування,
сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на
абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових
засад науки і технології, так і переосмислення самої людини – як
водночас траекту і проекту.
Продуктивною для розв’язання екологічних проблем така настанова може
бути, якщо мати на увазі не просто “історичну складову” людського
існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення
минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов’язано
з відповідальністю людини за пройдений шлях, отже – і за екологічні
наслідки свого існування.
Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової
раціональності в екології до постановки проблеми етичної
відповідальності людини за сучасний стан довкілля. Дійсно, людина
відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою.
Отже, після обговорення таких питань, як виникнення класичної екології,
еволюція її предмету, багатоманітність сучасного використання поняття
екологія ми можемо зробити певні висновки.
Висновки .
Класична екологія є природничою наукою, що виникає в межах біології –
біоекологією. Її предмет загальним чином визначається як вивчення
багатоманітності стосунків організму і середовища.
Сучасний стан екології як науки характеризується значним розширенням її
предмету в результаті диференціації і інтеграції науково-екологічного
знання, зв’язку екології з іншими природничими і гуманітарними науками.
Нові трактування предмету екології можна побачити як в роботах вчених –
екологів (М.Голубець, І.Круть, Ю.Одум, М.Реймерс, Ю.Шеляг-Сосонко та
ін.), так філософів і методологів екології (Т.Гардашук, Е.Гірусов, М.
Кисельов, В.Крисаченко, М. Моісеев, Л.Сидоренко та ін.). Серед нових
методологічних ознак екології визначають: включення відношення людини і
природи в предмет екології, єдність гуманітарного і природничонаукового
знання і підходів, її існування як загально-наукового підходу,
переростання екології в різновид сучасної ідеології та сучасного
світогляду – екологізм.
Західні алармісти (алармізм – позиція, відповідно до якої людству
загрожує загибель через екологічну катастрофу), наприклад, О.Тоффлер,
У.Дуглас, А.Печчеї обгрунтували розуміння сучасної екології як
світогляду людства, що прагне не дійти до екологічної катастрофи.
Продовженням цієї лінії є трактування екології як основи сучасної
ідеології і сучасного світогляду – “екологізму”, що не обмежується суто
науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери
суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики. Західні
дослідники пропонують розрізняти “екологізм” (ekologism) та
“инвайронменталізм” (environmentalism).
Розширення предмету екології призвело до виходу науково-екологічного
пізнання за межі природничої науки в сферу гуманітарного знання і
філософії. Філософські проблеми входять в предмет таких розділів
екології, як соціальна екологія, інтелектуальна екологія, екологія
культури, екологія духа.
Сучасний етап розвитку екології як науки можна визначити як
постнекласичний. Вивчення екологічних систем, що є складно-динамічними,
нерівноважними, розвиваючимися, людино-вимірними потребує нових
методологій і включення морально-аксіологічних орієнтацій в сам процес
дослідження і дій з ними.
В межах сучасної екології здійснюється синтез природничонаукових
(біологічних, фізико-хімічних, геологічних, географічних),
соціогуманітарних і філософсько-світоглядних знань і концептуальних
підходів. Отже, сучасна екологія стала метанаукою. Її ціль – розробити
стратегію виживання сучасного людства.
Література:
Одум Ю. Основы экологии. М., 1975.
Дювиньо П.,Танг М. Биосфера и место в ней человека. М.:1973.
Шварц С.С. Экологические основы охраны биосферы. М.:1975.
Реймерс Н. Экология. Теории, законы, принципы и гипотезы. М.: 1994.
Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология. К.: 1990.
Хесле В. Философия и экология. М.:1994.
Голубець М.А. Від босфери до соціосфери. Львів: 1997.
Кисельов М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки
// Філософська думка. – 1998 – № 3.
Булатов М.О.,Малєєв К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія
ноосфери. К.:1995.
Наука и культура. “Круглый стол” журнала “Вопросы философии” // Вопр.
филос.- 1998.- №10.
Розеншток-Хюсси О. Прощание с Декартом// Вопр. филос. -1997 – № 8.
Буровский А.М. Человек из биосферы. Постнеклассическое знание versus
классическая экология //Обществ. науки и современность – 1999. №3.
Алексенко В.Л. Новейшие теории биотической устойчивости как отражение
кризиса мировоззрения//Обществ. науки и современность. – 1999. – №3.
Рац Н.В. Экология Природы или Экология Человека? // Общественные науки и
современность. – 1999 – № 3.
Сидоренко Л.І. Філософія сучасної екології: єдність наукових, етичних і
філософських ракурсів// Практична філософія. – 2000. – №1.
Гардашук Т.В. Сучасний екологізм: теоретичні засади та практичні
імплікації //Практична філософія. – 2001 – №1.
Кордюм В.А. Биологическая опасность – критический порог //Практична
філософія. – 2001 – №2.
Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія, культура, політика. К.: 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
