.

Екологічний ризик в системі екологічної безпеки: проблеми практичної теорії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
778 12340
Скачать документ

Реферат

Екологічний ризик в системі екологічної безпеки: проблеми практичної
теорії

      Створення державою і суспільством системи екологічної безпеки
спрямоване на запобігання прояву екологічного ризику під час здійснення
багатогранних видів небезпечної діяльності. Це пов’язано з тим, що
об’єктом останньої є природні і штучно створені властивості різних
речовин та елементів навколишнього матеріального і природного світу,
яким притаманні різні рівні небезпеки й загрози для людини та довкілля.

      Практичне забезпечення екологічної безпеки значною мірою
ускладнюється неоднозначністю розуміння зазначеного поняття на рівні
нормативно-правового регулювання, доктрина-льних підходів та реального
застосування чинного законодавства. Закладена у ст. 50 Закону України
«Про охорону навколишнього природного середовища» модель екологічної
безпеки як фізичного стану довкілля створює невиправдане уявлення про
те, що завдяки природним процесам саморегуляції, відновлення можна
уникнути природного екологічного ризику, а тому основну увагу треба
зосередити на регулюванні техногенного (антропогенного) впливу на
довкілля, життя і здоров’я людини. Проте реалізація норм зазначеного
Закону спростувала це і продукує систему оцінки екологічної безпеки як
складової національної безпеки, тобто такого стану суспільних відносин,
за якого комплексом державно-правових заходів забезпечується їх
нормативно-правове регулювання і гарантується додержання пріоритету
права людини на безпечне для її життя та здоров’я довкілля. За таких
обставин підвищується значення нормативно-правового регулювання для
забезпечення екологічної безпеки і коригування різних ризиків незалежно
від характеру і джерел походження природно-стихійного чи свідомого
соціального впливу на середовище, пов’язаного зі здійсненням екологічно
ризикованих видів діяльності та експлуатації аналогічних об’єктів.

      Екологічний ризик є різновидом більш широкої категорії ризику. Не
вдаючись до поглибленого аналізу загального поняття ризику та зважаючи
на те, що численні його аспекти вже досліджувалися в спеціальній , в
тому числі юридичній літературі, підкреслимо, що питання про роль,
місце, призначення та видові характеристики екологічного ризику в
еко-лого-правових та інших працях розглядалися фрагментарно, стосовно до
окремих видів екологічно значущої діяльності на регулятивному та
охоронному рівнях.

      В етимологічному, енциклопедичному аспекті загальна категорія
ризику розглядається як імовірність настання небажаних подій та
наслідків . Очевидно, що поняття ризику у цьому контексті обов’язково
пов’язується з настанням негативних наслідків та непередбачуваних подій,
що має суб’єктивне значення для необмеженого кола осіб. Близьке за
змістом до наведеного вище є стандартизоване визначення екологічного
ризику як імовірності настання негативних наслідків від сукупності
шкідливих впливів на навколишнє природне середовище, які спричиняють
незворотну деградацію екосистеми . Отже, є підстави для дискусії з
приводу деяких зазначених ознак екологічного ризику. Зокрема,
незрозуміло, чому йдеться лише про наслідки шкідливого впливу на
довкілля, та ще й такого, яке спричиняє деградацію екосистеми, і не
згадуються людина, її здоров’я та життя як об’єкти такого впливу.

      Проте очевидно, що і такий підхід не позбавлений спрощеності та
узагальненості у частині визнання найбільш істотних ознак цього поняття,
яке має важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення для
регулювання відносин, що грунтуються на екологічному ризику.

      У міжнародно-правовому значенні, зокрема відповідно до Директиви
Ради Європейського Союзу від 9 грудня 1996 р. № 96/82-ЄС про стримування
великих аварій, пов’язаних з небезпечними речовинами, ризик означає
імовірність настання певної події за певних обставин та у певний час.
Отже, він інтерпретується дещо ширше, як природна необхідність, як
суб’єктивна категорія, що за своїм походженням не залежить від джерел,
які продукують ризик, але підлягає кореляції. Водночас очевидно, що
наведені визначення не відзначаються чіткістю, предметністю, оскільки не
пов’язують категорію ризику з відповідними природними чи суспільними
явищами, не вказують на об’єкти та носії ризику. А це має надзвичайно
важливе значення для виявлення його справжньої природи, в тому числі
правового характеру. У зв’язку з цим певний інтерес становлять
міжнародно-правові акти, які пов’язують поняття ризику з категорією
«небезпечні речовини», використання яких в силу їх властивостей може
призвести до небажаних або непередбачуваних негативних наслідків,
насамперед у відповідному середовищі (виробничому, побутовому чи
природному), що загрожують здоров’ю та життю людей, які займаються
відповідною діяльністю або перебувають чи проживають у межах дії та
поширення небезпеки дії таких речовин чи їх сумішей. Відповідно до
викладеного небезпека розглядається як властивість небезпечних речовин
або фізична ситуація, що є потенційно небезпечною для здоров’я людей та
навколишнього природного середовища.

      Отже, носіями можливої небезпеки є різні речовини природного та
штучного походження, а також їх суміші, здатні за певних природних та
соціальних умов і обставин виявляти властивості, що створюють реальну
загрозу здоров’ю і життю людини та навколишньому природному середовищу.
Уявляється, що екологічний ризик з урахуванням його структури може бути
представлений у вигляді формули його рівності сумі ризиків для людини
(на мікрорівні) і суспільства (на макрорівні) та довкілля і природи в
цілому. Водночас треба підкреслити, що прояв зазначеної небезпеки
залежить від стану вказаних об’єктів. Наприклад, багато речовин, що
знаходяться у природних умовах, можуть не створювати підвищеної
екологічної небезпеки поза межами людської діяльності, тобто до їх
залучення у відповідний технологічний процес як засобів виробництва.
Разом з тим значна частина речовин, вступаючи у відповідний хімічний або
фізичний обмін, формують умови для розвитку природних явищ небезпечного
характеру.

      Дані обставини породжують особливий режим використання зазначених
речовин, охорони та регулювання відповідних видів діяльності,
спрямованої на поводження з небезпечними об’єктами. Звідси випливає, що
будь-яка діяльність юридичної чи фізичної особи, пов’язана з
небезпечними речовинами чи їх сумішами, набуває ознак небезпечної або
екологічно небезпечної (для навколишнього природного середовища, людини
і громадянина), оскільки стає екологічно ризикованою. Відповідно до
Конвенції ООН від 9 березня 1992 р. про транскордонний вплив промислових
аварій небезпечною визнається будь-яка діяльність, у процесі здійснення
якої одна чи більше небезпечних речовин наявні або можуть бути в рівних
кількостях чи перевищують граничні кількості, визначені цією Конвенцією,
і здатні призвести внаслідок аварії до транскордонного впливу, зокрема
до створення будь-яких шкідливих наслідків для людей, флори і фауни,
грунтів, вод, повітря, ландшафтів, їх сукупності та матеріальних
цінностей, культурної спадщини, в тому числі історичних пам’яток. Таким
чином, внаслідок експлуатації, перевезення, використання та здійснення
інших видів діяльності з небезпечними речовинами створюються умови для
виникнення потенційної загрози або для прояву ризику її виникнення,
тобто імовірності настання певної події за певних обставин та у певний
час, а саме: для перевищення встановлених нормативів небезпечних речовин
у конкретному місці, що перетворює їх на джерела підвищеної екологічної
небезпеки.

      Сказане вище дає підстави констатувати, що екологічний ризик є
важливою ознакою екологічної небезпеки (екологічно небезпечної
діяльності), оскільки відображає її об’єктивну сутність — імовірність
настання цього явища. Тому за характером свого походження він є проявом
об’єктивно здійснюваної екологічно ризикованої діяльності, що продукує
доцільність закріплення відповідного режиму правового забезпечення у
чинному законодавстві. Таке правове закріплення створює нові правила
поведінки для необмеженого кола осіб, діяльність яких підпадає під
ознаку екологічно небезпечної, та сприяє виникненню певних обов’язків, а
для держави додатково висуває вимоги щодо забезпечення безпечного
довкілля і тому усвідомлюється на суб’єктивному рівні як необхідність
додержання правил зазначеної діяльності, обтяженої можливістю
екологічного ризику.

      У процесі міжнародно-правового регулювання відносин, пов’язаних зі
здійсненням екологічно небезпечної діяльності та врахуванням фактора
екологічного ризику, було вироблено два основні напрями цієї діяльності.
Перший визначений Директивою Ради Європейського Союзу від 24 червня 1982
р. № 82/501-ЄС про небезпеку великих аварій, властивих деяким видам
промислової діяльності, яка виходить з необхідності визначення факторів
ризикованої діяльності шляхом встановлення переліку небезпечних
підприємств. Однак така практика була визнана хибною, оскільки фактори
ризику визначаються не включенням того або іншого підприємства до числа
екологічно небезпечних, а залежно від того, чи є на конкретному
підприємстві екологічно небезпечні речовини у кількостях, що створюють
небезпеку настання великої аварії.

      Саме це положення стало відправним для розвитку другого напряму
правового регулювання розглядуваних нами відносин, який дістав
відображення у Конвенції ООН про транскордонний вплив промислових аварій
та Директиві Ради Європейського Союзу про стримування великих аварій,
пов’язаних з небезпечними речовинами. Ці документи передбачають вжиття
для зменшення рівня екологічного ризику таких особливих заходів, як
обмін інформацією, подання до міжнародного компетентного органу
протоколу безпеки, де мають наводитись дані про наявні небезпечні
речовини, системи управління, план дій на випадок аварій, проведення їх
експертизи, консультацій з громадськістю, про наявність технічних
засобів, призначених для зменшення ризику для людей та навколишнього
природного середовища, інформування про небезпеку тощо. Національне
екологічне законодавство сприйняло ці ідеї, про що свідчить їх
закріплення у деяких законодавчих та підзаконних актах . Нині у
нормативно-правовому порядку визначено основні види ризикованої
діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку
(біохімічне, біотехнічне і фармацевтичне виробництво, знешкодження,
утилізація промислових і побутових відходів та різні види поводження з
ними, атомна промисловість та енергетика, хімічна, нафтохімічна і
переробна промисловість тощо). Допускається можливість віднесення за
рішенням Мінекобезпеки України та його органів на місцях до екологічно
ризикованих видів діяльності й інших виробництв та процесів, об’єкти
яких можуть справляти негативний вплив на стан довкілля.

      Аналіз чинного законодавства дозволяє констатувати, що екологічно
небезпечні види діяльності характеризуються підвищеним екологічним
ризиком, атому потребують посиленого спеціального регулювання на
інституційному, науково-технічному, економічному та нормативно-правовому
рівнях. У зв’язку з цим такі види діяльності та об’єкти, що є джерелами
підвищеної екологічної небезпеки, підлягають коригуванню, здійснюваному
шляхом проведення екологічної експертизи, а також екологічного
ліцензування, тобто видачі спеціального дозволу на їх здійснення
відповідним фізичним та юридичним особам з метою визначення та оцінки
ступеня пов’язаного з певною діяльністю екологічного ризику і вжиття
заходів щодо гарантування екологічної безпеки. Варто вказати й на те, що
екологічно небезпечні види діяльності залежно від їх характеру та
особливостей хімічного, фізичного, біологічного складу використовуваних
при цьому речовин характеризуються різним ступенем екологічного ризику.
Не випадково у зазначених вище міжнародно-правових актах зафіксовані
небезпечні речовини та суміші останніх, наявність яких у певних
кількостях дає уявлення про ступінь їх небезпеки та рівень екологічно
ризикованої діяльності. Поряд з цим там виділені окислювачі,
високотоксичні, токсичні, вибухові, вогненебезпечні речовини та
речовини, що становлять небезпеку для навколишнього природного
середовища, з зазначенням категорії небезпеки.

      Такі класифікації дозволяють ранжувати екологічно небезпечні види
діяльності за рівнем екологічного ризику у правозастосовчій практиці. В
цьому аспекті екологічний ризик виступає кількісним та якісним
показником екологічної безпеки. З урахуванням викладеного, на нашу
думку, екологічно небезпечними видами діяльності треба вважати такі, що
характеризуються певним рівнем екологічного ризику, тобто потенційною
загрозою для довкілля, життя і здоров’я людини, і підлягають
обов’язковій екологічній експертизі та екологічному ліцензуванню.
Переліки цих видів мають встановлюватись Кабінетом Міністрів України або
іншим уповноваженим на те органом державної виконавчої влади. Екологічно
небезпечними видами діяльності можуть також визнаватись діяння, у
процесі здійснення яких наявні одна шкідлива і небезпечна речовина або
більше таких речовин в однакових кількостях або з перевищенням граничної
кількості чи рівнів, що визначаються спеціально уповноваженими органами
в галузі екологічної безпеки за погодженням з органами охорони здоров’я
населення.

      Запропонована наукова модель дозволяє в методологічному плані та
під час її практичного застосування чітко відмежовувати правовідносини в
галузі екологічної безпеки, що грунтуються виключно на екологічному
ризику та обумовлених ним юридичних підставах. При цьому є можливість не
тільки чітко розкрити основні елементи цих правовідносин, а й виявити
роль екологічного ризику у їх формуванні та реалізації на об’єктивному і
суб’єктивному рівнях. Як відомо, особливості тих чи інших правовідносин
певною мірою залежать від характеру і джерел походження правових
зв’язків між суб’єктами цих відносин, їх сталості, нормативно-правової
визначеності та усвідомлення правосуб’єктними особами. У цьому контексті
правові зв’язки можуть бути прямими, зворотними та синкретичними,
безпосередніми і «віртуальними», імперативними і солідарними,
зобов’язальними і уповноважувальними, інтегральними і диференціальними,
симетричними, несиметричними, договірними та нормостворюючими,
персоніфікованими і неперсоніфікованими (абсолютними) тощо. Тому
надзвичайно важко уявити виникнення та розвиток правовідносин, зокрема у
галузі екологічної безпеки, поза межами правових зв’язків між їх
суб’єктами, як і наявність останніх поза сферою суспільних
правовідносин. А відтак визначення правових зв’язків набуває не тільки
теоретичного, а й суто практичного значення, особливо для суб’єктів,
задіяних у цих правовідносинах. З огляду на вказане правові зв’язки
правосуб’єктних осіб у відносинах, пов’язаних із забезпеченням
екологічної безпеки, характеризуються синкретичністю, «віртуальністю»,
імперативністю, інтегральністю, симетричністю та
зобов’язально-уповноважуючою спрямованістю і нормативністю походження.

      Треба зазначити, що вказані правовідносини необхідно розглядати до
певної міри як абсолютні, оскільки їм притаманні правові зв’язки між їх
суб’єктами за логічною формою належності абсолютних прав на екологічну
безпеку уповноваженим особам — громадянам і обов’язок держави та інших
юридичних і фізичних осіб забезпечувати виконання низки вимог,
зобов’язань щодо запобігання настанню екологічної небезпеки (прояву
екологічного ризику) або ліквідації її наслідків з відверненням чи
зменшенням рівня екологічного ризику.

      У зв’язку зі сказаним вище методологічного значення набуває
питання про умови та підстави виникнення вказаних правовідносин, їх
суб’єкти, об’єкти, зміст, підстави зміни і припинення.

      Загальновизнано, що підставою для виникнення тих чи інших
правовідносин є юридичні факти, тобто обставини, з якими законодавство
пов’язує виникнення для учасників правовідносин певних прав і
обов’язків, інших юридичних наслідків. У контексті цього дослідження
об’єктивною умовою виникнення правовідносин, пов’язаних з екологічною
безпекою, виступає саме екологічний ризик від передбачуваної та
здійснюваної екологічно небезпечної діяльності. Об’єктивізація
екологічного ризику як умови відособлення сфери екологічно ризикованої
діяльності передбачена у законах та підзаконних актах, наприклад, у
Переліку видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену
екологічну небезпеку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів
України від 27 липня 1995 р. № 554. Однак юридична підпорядкованість ще
не надає суб’єктам розглядуваних нами правовідносин можливостей для
набуття та реалізації спеціальної правосуб’єктності. Тому законодавство
покладає на спеціально уповноважені органи та зобов’язаних осіб
обов’язок здійснювати низку юридично значущих дій, спрямованих на
встановлення між ними дійових правових зв’язків. Відповідно суб’єкти,
легітимно визнані учасниками екологічно небезпечної діяльності,
підпадають під особливий режим правового регулювання, що зобов’язує їх
легалізувати свою правосуб’єктність, тобто суб’єктивувати об’єктивно
визнану типову екологічно ризиковану діяльність як предмет свого
статутного функціонування. Йдеться про обов’язок цих суб’єктів готувати
низку документів та еколого-економічне обгрунтування (декларацію чи
протокол про екологічну безпеку) відповідно до визначених законодавством
процедур з метою ініціювання юридичного оформлення та подальшого
визнання (легалізації) їх спеціальної правосуб’єктності у компетентних
органах держави і одержання права на здійснення екологічно небезпечної
діяльності.

      Практично такий процес реалізується відповідно до встановлених у
нормативному порядку процедур, пов’язаних зі здійсненням конкретних
видів екологічно небезпечної діяльності.

ідходів або їх недостатність для задоволення існуючих потреб, а також
договір імпортера, який не має власних виробничих потужностей для
екологічно безпечної переробки відходів, з відповідним переробним
підприємством. Ці документи і матеріали мають бути розглянуті протягом
60 днів, включаючи погодження зазначених питань з головним державним
санітарним лікарем України. На підставі зазначеного розгляду
Мінекобезпеки України приймає рішення про видачу дозволу за встановленою
формою строком на один рік. У разі недостатності даних не міністерство
надсилає заінтересованим особам повідомлення про необхідність подання
додаткових матеріалів.

      Отже, право на здійснення екологічно небезпечної діяльності
виникає лише з часу видачі заінтересованій особі спеціального дозволу на
поводження з екологічно небезпечними речовинами або їх сумішами та
здійснення певних видів екологічно ризикованої діяльності. Сукупність
умов та юридично визначених дій, пов’язаних з процедурою ліцензування
екологічно небезпечних видів діяльності, створює відповідний юридичний
склад як підставу виникнення правовідносин у сфері екологічної безпеки.
За певних обставин можуть передбачатися й додаткові процедури, зокрема
підготовка та подання (оголошення) декларації чи протоколу безпеки
(екологічної безпеки) передбачуваної та здійснюваної діяльності, що
наповнює такий юридичний склад додатковими діями, які набувають
важливого значення для виникнення зазначених правовідносин.

      Варто зазначити, що сукупність юридичних фактів, які утворюють
юридичний склад як підставу виникнення правовідносин у розглядуваній
нами сфері, не є єдиною. Існують особливості, які характеризують
специфіку правосуб’єктності певних осіб та зміст цих правовідносин.
Викладене характеризує здебільшого стан виникнення та розвиток
правовідносин, пов’язаних зі здійсненням екологічно небезпечної
діяльності, переважно юридичних та фізичних осіб, де екологічний ризик
значною мірою продукує низку юридично значущих дій та легалізацію
спеціальної правосуб’єктності таких осіб. Проте не виключається і більш
спрощена процедура виникнення окремих правовідносин у сфері екологічної
безпеки. Йдеться про загальнолюдське право громадян на природну безпеку,
яке грунтується на ризику, що може виходити від різних явищ природної
стихії. Так, згідно з Конституцією України (ст. 3) людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій
країні найвищою соціальною цінністю. Тому забезпечення екологічної
безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України є
обов’язком держави (ст. 16 Конституції України). Отже, відповідальність
за екологічний ризик у таких випадках бере на себе держава, яка
легалізована Конституцією України як суб’єкт зазначених правовідносин. З
метою реалізації правозахисної функції держава визначає концептуальні
засади екологічної безпеки як складової частини національної безпеки,
передбачає гарантування екологічно безпечних умов життєдіяльності людини
як пріоритетних національних інтересів та створює необхідні
організаційні можливості, науково-технічні та державно-правові засоби,
необхідні для запобігання екологічному ризику від природної стихії.
Зрозуміло, що регулювання розглядуваних нами правовідносин відстає від
потреб практики. Не випадково в еколого-правових дослідженнях
обґрунтовується доцільність вдосконалення законодавства, пов’язаного з
правовідносинами у сфері екологічної безпеки, і пропонуються наукові
моделі цього.

      Екологічний ризик не тільки продукує особливий порядок виникнення
регулятивних правовідносин у сфері екологічної безпеки, а й обумовлює
формування спеціальної право- та дієздатності їх учасників щодо
запобігання екологічній небезпеці та ліквідації негативних наслідків у
разі її настання. Так, на юридичних та фізичних осіб, які здійснюють
екологічно небезпечні види діяльності чи експлуатують аналогічні
об’єкти, може бути покладено обов’язок запроваджувати досягнення
вітчизняної та світової науки і техніки, які виключали б імовірність
виникнення техногенних аварій і катастроф чи ускладнення процесів,
притаманних природним стихійним явищам, забезпечувати виконання вимог
щодо порядку транспортування, складування, знешкодження, утилізації і
переробки токсичних та інших екологічно шкідливих відходів виробництва,
які можуть посилювати наслідки негативного впливу на довкілля та
здоров’я людей.

      У комплексі спеціальних зобов’язань зазначених осіб мають бути й
ті, які гарантували б ведення ними систематичного первинного обліку
екологічно небезпечних об’єктів та джерел підвищеної екологічної
небезпеки, шкідливих викидів і скидів у навколишнє природне середовище
та здійснення контролю за вказаними джерелами і їх впливом на екологічну
обстановку і здоров’я населення, своєчасне інформування спеціально
уповноважених органів держави про будь-які відхилення у діяльності
екологічно небезпечних виробництв та експлуатації об’єктів, здатних
викликати техногенно-природні аварії (катастрофи) чи ускладнювати
процеси, які призводять до настання інших надзвичайних екологічних
ситуацій. Змістову частину цих правовідносин повинні становити вимоги до
зобов’язаних осіб щодо створення системи локального нормативно-правового
регулювання екологічно шкідливих видів та напрямів діяльності, здобуття
працівниками екологічно небезпечних виробництв необхідного рівня
екологічних знань та їх спеціальної підготовки, своєчасної підготовки та
передачі уповноваженим органам документів, необхідних для паспортизації
підприємств, сертифікації продукції та засобів її пакування, здійснення
системи організаційних, матеріально-технічних, екологічних та інших
заходів і функцій, спрямованих на запобігання виникненню екологічної
небезпеки, зменшення рівня екологічного ризику та виконання спеціальних
аварійно-рятувальних робіт у разі виникнення техногенно-природних аварій
і катастроф.

      Специфічні обов’язки по забезпеченню екологічної безпеки,
регулюванню рівня екологічного ризику та стримуванню виникнення загрози
природного походження мають покладатися на державу та уповноважені нею
органи. До цих обов’язків, зокрема, можуть бути віднесені такі, які
пов’язані з аналізом та оцінкою екологічного ризику, що виходить від
джерел підвищеної екологічної небезпеки, з розташуванням у межах певної
території на підставі висновків державної екологічної експертизи
екологічно небезпечних об’єктів, з проведенням функціонального зонування
території за рівнем екологічного ризику зі встановленням відповідного
правового режиму та запровадженням спеціального статусу осіб, що
постійно чи тимчасово проживають у цих зонах, з організацією підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців, зайнятих у сфері
управління і господарської діяльності, спроможної прискорювати стихійні
природні явища чи ускладнювати наслідки техногенних катастроф і ^аварій,
з проведенням обліку, інвентаризації, паспортизації екологічно
небезпечних видів [діяльності, сертифікації продукції, відходів
виробництва, що можуть викликати настання надзвичайних екологічних
ситуацій, зі здійсненням науково-дослідних, проектно-конструкторських,
будівельних, монтажних та інших робіт по створенню та розміщенню мережі
захисних споруд (протизсувних, сельових, лавинних, повеневих тощо), з
відверненням загрози настання стихійних та інших аномальних природних
явищ.

      Враховуючи наявність реального екологічного ризику, держава
повинна забезпечувати організацію та фінансування наукових досліджень і
проведення екологічних експертиз, системи екологічних прогнозів,
спрямованих на виявлення джерел походження, характеру та можливих
наслідків природної стихії, їх впливу на стан довкілля і здоров’я людей,
залучення відповідних засобів для їх локалізації і ліквідації негативних
наслідків, організації системи спостережень (моніторингу), оцінки,
інформування та запобігання надзвичайним екологічним ситуаціям,
проведення картографічних і геодезичних робіт по виявленню процесів
формування і поширення природної стихії у межах України та розміщення
особливо небезпечних виробництв і об’єктів, здатних викликати
надзвичайні ситуації природного походження.

      Екологічний ризик природного походження змушує державу та її
інституції створювати систему законодавчого та іншого
нормативно-правового забезпечення заходів, спрямованих на запобігання
надзвичайним екологічним ситуаціям, регулювання відносин у сфері
екологічної безпеки, запроваджувати інституційне, функціональне,
економічне, процедурне регулювання екологічного ризику та мережі
державного контролю за додержанням вимог законодавства про екологічну
безпеку, застосовувати засоби обмеження, призупинення і припинення
особливо екологічно небезпечної діяльності та притягнення до юридичної
відповідальності осіб, винних у порушенні вимог щодо запобігання прояву
екологічного ризику, вживати заходів по реанімації і оздоровленню стану
довкілля, яке постраждало від прояву природної стихії чи техногенних
аварій і катастроф.

      Це узагальнений і далеко не повний перелік специфічних обов’язків
юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види
діяльності, та держави щодо відносин, пов’язаних із забезпеченням
екологічної безпеки, які надають їх правосуб’єктності досить специфічних
рис і ознак, пов’язаних з усвідомленням та врахуванням екологічного
ризику. У цьому аспекті екологічний ризик виступає як показник рівня
екологічної безпеки, що дозволяє проводити відповідну диференціацію
екологічно небезпечних видів діяльності, об’єктів та джерел підвищеної
екологічної небезпеки і ранжувати екологічний ризик за конкретною
поведінкою відповідальних суб’єктів, бути об’єктивною умовою мотивації
позитивно спрямованої, екологічно безпечної діяльності значної частини
юридичних і фізичних осіб та держави. Не випадково об’єктивно визнаний
екологічний ризик суб’єктивується у правосвідомості та фіксується у
документах, які визначають правосуб’єктність осіб, що здійснюють
екологічно небезпечні види діяльності чи є легітимно відповідальними за
запобігання прояву екологічної небезпеки. Зазначені чинники у свою чергу
зумовлюють необхідність формування системи мотивації позитивно
спрямованої відповідальної поведінки, що передбачає забезпечення
екологічної безпеки на регулятивному рівні. У цьому аспекті доцільно
констатувати, що ризик підвищеної екологічної небезпеки визначає свободу
вибору спеціальними правосуб’єктними особами діяльності, спрямованої на
досягнення позитивного результату — додержання вимог екологічної
безпеки, і тому реквізується як усвідомлена, вольова, правомірна і
позитивно спрямована діяльність таких осіб у цій сфері. Інакше кажучи,
це особлива форма регулятивних екологічних правовідносин, в яких
реалізується специфічна правосуб’єктність, спрямована на забезпечення
позитивних юридично значущих дій з метою гарантування екологічної
безпеки.

      Водночас наведена науково-практична модель «позитивної
відповідальності за екологічний ризик» чи «подвійний екологічний ризик»
може продукувати розвиток та зміну стану і рівня цих правовідносин,
обумовлювати підстави юридичної відповідальності за «чужу вину»,
створювати умови виникнення і формування негативної (ретроспективної)
відповідальності на рівні охоронних правовідносин. У контексті
висвітлюваних питань уявляється доцільним зосередити увагу на декількох
проблемах, що потребують обгрунтування у теорії екологічного та інших
галузей права та в їх законодавчому врегулюванні на рівні сучасних вимог
правозастосовчої практики з метою забезпечення права громадян на
екологічну безпеку. Юридичною підставою виникнення цих правовідносин у
широкому розумінні є порушення винними особами вимог екологічної
безпеки, зокрема права громадян на безпечне для життя і здоров’я
довкілля. Йдеться про різновид екологічного правопорушення, вчинення
якого призводить до зміни правосуб’єктності відповідальних осіб, а отже,
й стану правовідносин у сфері екологічної безпеки, оскільки порушення
зазначених вимог створює умови для прояву екологічного ризику та
призводить до виникнення реальної екологічної небезпеки.

      Найбільш виразними показниками правопорушень у галузі екологічної
безпеки є недодержання відповідних нормативів, норм та вимог. Під
екологічними нормативами, на наш погляд, треба розуміти такі різновиди
нормативно-технічних документів, які містять якісні та кількісні
показники безпечного для життя та здоров’я людей й інших живих
організмів стану довкілля і визначають можливі рівні ризикованого
антропогенного чи природного навантаження на нього. У Законі «Про
охорону навколишнього природного середовища» (ст. 33) нормативами
екологічної безпеки визнаються: 1) гранично допустимі концентрації
забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі; 2) гранично
допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого
шкідливого фізичного впливу на нього; 3) гранично допустимий вміст
шкідливих речовин у продуктах харчування.

      Однак практично виявити порушення нормативів екологічної безпеки
проблематично через відсутність оптимальних технічних пристроїв,
автоматизованих систем контролю за персоніфікованим джерелом екологічної
небезпеки та синкретичним характером концентрації забруднюючих речовин у
навколишньому природному середовищі. Тому є певні труднощі і в
доказуванні цих правопорушень. Не випадково їм притаманна висока
латентність, що ускладнює процес притягнення винних до юридичної
відповідальності. Уявляється виправданим передбачити в системі
нормативів екологічної безпеки більш простий показник — «рівні
екологічно небезпечної діяльності», які відображали б кількісні
характеристики екологічного ризику для конкретної діяльності, виходячи з
реальної наявності екологічно небезпечної речовини або джерела іншої
екологічної небезпеки і фіксування у відповідних документах (декларації,
протоколі небезпеки тощо) екологічно небезпечних речовин, їх сумішей чи
матеріалів.

      Нині не меншу складність становить вирішення питання про
розмежування вимог та норм екологічної безпеки. Уявляється, що більш
широкою за змістом є категорія «норми екологічної безпеки», тобто
нормативно-правові приписи, де містяться загальнообов’язкові правила
регулювання екологічної безпеки, в тому числі й вимоги. Скажімо,
переважна частина правил екологічної безпеки наведена в Законі «Про
охорону навколишнього природного середовища» (статті 1, 3, 5—10 та ін.).
Водночас вимоги цієї безпеки сконцентровані не в усіх нормах, а лише в
тих, де містяться обов’язки фізичних і юридичних осіб та держави
додержувати імперативних правил екологічної безпеки на рівні активної чи
пасивної поведінки (діяльності).

      У цьому аспекті правопорушеннями в галузі екологічної безпеки
Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 68)
визнано порушення норм цієї безпеки як загальне правопорушення у цій
сфері та порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє
природне середовище як одне з загрозливих для людини і суспільства.
Опосередковано до цієї категорії правопорушень можна віднести допущення
наднормативних, аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих
речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище,
невжиття заходів щодо запобігання аваріям та іншим шкідливим впливам на
останнє та ліквідації їх наслідків, порушення вимог під час зберігання,
транспортування, використання, знешкодження і захоронения хімічних
засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних і радіоактивних
речовин, виробничих, побутових та інших відходів. У чинному
законодавстві зазначені правопорушення конкретизовані стосовно до тих чи
інших екологічно небезпечних видів діяльності. Передбачена можливість
настання за їх вчинення превентивної і ретроспективної юридичної
відповідальності у формі дисциплінарної, адміністративної, майнової та
кримінальної відповідальності. Очевидно, що екологічний ризик виконує
поліфункціональну роль у формуванні, розвитку, реалізації, зміні,
припиненні особливої категорії правовідносин, пов’язаних зі здійсненням
екологічно небезпечної діяльності та створенням і функціонуванням
системи екологічної безпеки.

      В узагальненому вигляді екологічний ризик це: 1) визначене чинним
законодавством (нормативно-правовим порядком) виникнення правовідносин
щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності та встановлення
особливого правового режиму запобігання екологічній небезпеці; 2)
елемент юридичного складу як умова виникнення регулятивних
правовідносин, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки; 3)
невід’ємна ознака екологічної небезпеки, шо дістає вияв у виникненні
потенційної загрози життю та здоров’ю людини (населення, суспільства)
через небезпечний стан довкілля, зумовлений природною стихією чи
техногенними аваріями (катастрофами); в окремих ситуаціях це підвищена
загроза для суспільства і біосфери (сфери життя), тобто для планетарної
безпеки; 4) показник рівня екологічної безпеки та його класифікації і
ранжування з метою регуляції поведінки відповідальних суб’єктів по
забезпеченню безпечного функціонування природних і техногенних систем;
5) чинник, який обумовлює формування державної системи екологічної
безпеки як складової національної та глобальної екологічної безпеки; 6)
мотивація позитивно спрямованої екологічно безпечної діяльності та
гарантія неухильного виконання вимог забезпечення екологічної безпеки;
7) суб’єктивно-усвідомлений намір та система і спосіб дій щодо взяття
відповідальності за настання будь-якого ризику (випадкового,
передбачуваного тощо) і підстава абсолютної (суворої) відповідальності
за заподіяну екологічну шкоду (шкоду, заподіяну внаслідок прояву
екологічної небезпеки), суб’єктивна сторона складу екологічних
правопорушень; 8) кваліфікуюча ознака юридичної відповідальності за
порушення вимог, норм і нормативів екологічної безпеки і юридична
підстава для посилення покарання за екологічні правопорушення та
екологічні злочини.

      Отже, в юридичному аспекті екологічний ризик бажано розглядати як
встановлену нормами екологічного законодавства обставину, з якою
пов’язуються виникнення, зміна, припинення правовідносин по здійсненню
діяльності з екологічно небезпечними об’єктами, що визначає формування і
реалізацію спеціальної правооб’єктності фізичних, юридичних осіб та
держави щодо запобігання, виявлення та усунення природної і техногенної
загрози для довкілля, життя і здоров’я населення та особливий режим
відповідальності за невиконання чи неналежне виконання вимог щодо
забезпечення екологічної безпеки, у тому числі й за випадкове (імовірне)
настання небезпеки. Закріплення запропонованих у цій статті положень у
проекті Закону України про екологічну (природно-техногенну) безпеку
дозволить підняти на новий рівень вирішення проблем екологічної безпеки
та створення належного державно-правового механізму її забезпечення на
локальному, місцевому, регіональному, державному та транскордонному
рівнях.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020