Реферат на тему:

Біосфера як область взаємодії суспільства та природи

У системі «суспільство-природа» другим важливим компонентом, поряд з
суспільством, є природа. Як зазначалось раніше, поняття «природа»пройшло
в своєму розвитку досить тривалий шлях. Однак і явище, яке воно означає,
також не було незмінним. Природа як сукупність природних (не штучних)
умов існування людства не з’являється одночасно, а проходить досить
тривалий шлях розвитку для набуття таких характеристик, у яких міг
виникнути і розвиватись біологічний вид homo sapiens. Природою в
масштабах планети Земля (абстрагуючись від дії космічних факторів),
оточуючим середовищем для людини як біологічної істоти є певна система
взаємозв’язків між абіотичними та біотичними факторами планети —
біосфера. Як зазначав В.І.Вернадський, людина як всяке живе природне
тіло нерозривно зв’язана з певною геологічною оболонкою нашої планети —
біосферою, різко відмінною від інших її оболонок, будова якої
визначається її своєрідною організованістю і яка займає в ній, як
обособлена частина цілого, закономірно визначене місце.

Термін «біосфера» з’явився в біології в XVIII ст. і спочатку
використовувався зовсім в іншому змісті, ніж зараз. У той час
«біосферами» називали невеликі кулеподібні тіла (глобули), які начебто
лежать в основі всіх живих організмів. Такі уявлення були обґрунтовані
видатним французькими природодослідниками Жоржем Бюффоном та Жаном-
Батистом Ламарком які висунули ідею про існування «безсмертних
органічних молекул», що лежать в основі всіх живих організмів. Ці
погляди перекликались з ідеями філософа з Давньої Греції Анаксагора про
існування «апейрону — насіння речей».

У 1875 р. австрійський вчений Едуард Зюсс визначив біосферу як особливу
оболонку Землі, утворювану живими організмами, або, іншими словами,
сукупності живих тіл, що населяють Землю, зону органічного життя, що
охоплює область взаємодії атмосфери, літосфери та гідросфери.

Сучасне розуміння біосфери було закладено видатним українським вченим,
організатором і першим президентом Всеукраїнської Академії Наук
Володимиром Івановичем Вернадським. У 1926 р. в роботі «Біосфера» він
дав таке визначення: біосфера — це цілісна геологічна оболонка Землі, що
населена життям і перетворена ним.

Займаючись вивченням проблем геохімічної будови нашої планети,
В.І.Вернадський звернув увагу на те, що її вирішення неможливе при
використанні лише дослідницького інструментарію геології та хімії.
Головною причиною цього, на його думку, була роль в цих процесах живих
організмів — з моменту появи життя на нашій планеті воно різко
пришвидшило протікання геохімічних процесів і надало їм нового
характеру. Ці особливості визначаються специфікою функціонування живого
і його взаємодії з оточуючим світом.

В науці існує велика кількість визначень життя. Різні наукові
дисципліни, кожна з своєї точки зору, визначають життя. У зв’язку з цим
В.І.Вернадський вважав за доцільне уникати термін «життя» і користувався
поняттями «жива речовина» та «живе природне тіло». Кожний живий організм
у біосфері — природний об’єкт — є живе природне тіло. Жива речовина
біосфери є сукупність живих організмів, що в ній існують. Однак без
визначення поняття життя, хоча б у самих загальних рисах, як способу
існування живого організму неможливо пояснити особливості взаємовідносин
цього організму з оточуючим його середовищем.

Синтезуючи різноманітні підходи до визначення змісту поняття
«життя»стосовно біологічних організмів (абстрагуючись від проблем
суспільного життя, духовного життя), необхідно, в першу чергу,
зазначити, що воно є способом існування цих організмів. Специфіка цього
способу існування полягає в тому, що живий організм існує в неперервному
процесі обміну речовиною та енергією між ним та оточуючим середовищем.
Причому цей обмін не є хаотичним і безсистемним. Живий організм споживає
речовину та енергію вибірково, у певних формах їх існування і виділяє
також певним чином оброблені та організовані речовину та енергію. Тим
самим особливості процесу існування живого визначають його організуючу
роль у біосфері.

В цілому ж життя можна визначити як безперервний процес обміну речовиною
та енергією між організмом та оточуючим середовищем.

Вчені виділяють ряд основних особливостей живої речовини:

1. Здатність швидко займати (освоювати) весь вільний простір,
заповнювати екологічні ніші, що звільнились.

2. Рух живої речовини є не лише пасивним, під впливом сил природних
стихій — тяжіння, руху води, повітря і т.п., а й активним, наприклад,
проти течії води, сили тяжіння, повітряних потоків).

3. Стійкість при житті та швидке розкладання після смерті зі збереженням
при цьому високої фізико-хімічної активності.

4. Висока здатність пристосовуватись (адаптуватись) до різних умов.

5. Феноменально висока швидкість протікання реакцій, яка є на декілька
порядків вищою, ніж у неживій речовині.

6. Висока швидкість відновлення живої речовини. За підрахунками вчених,
загальна маса живої речовини, що пройшла через біосферу за час її
існування, приблизно в 12 разів більша від маси всієї планети Земля.

Усі перераховані властивості живої речовини зумовили і одночасно
обумовлюються концентрацією в ній великих запасів енергії.

Живе «творить» біосферу та її основні особливості, обумовлює її
структуру. В самому загальному вигляді вона складається з неживої та
живої речовини. При цьому нежива речовина може бути представлена як
сукупність неживої речовини, що існувала до появи життя і не зазнала
його впливу, і біогенної неживої речовини, тобто результату
життєдіяльності живих організмів. У ході розвитку біосфери як тенденція
проявляється прагнення живої речовини все більше обмежуватись у своїй
життєдіяльності використанням біогенної неживої речовини.

При більш детальному розгляді в структурі біосфери можна вичленити такі
основні компоненти:

1) жива речовина біосфери, сукупність всіх живих організмів, що
населяють нашу планету, сумарна маса яких складає величину від 1020 до
1021г, тобто від тисячі до десяти тисяч трильонів тонн;

2) біогенна речовина, створена і перероблена в результаті
життєдіяльності живої речовини біосфери, речовина поза біосферою
невідома — вадозні мінерали, нафта, природний газ, кам’яне та буре
вугілля і т.п.;

3) косна (не жива) речовина (в твердому, рідкому, газо¬подібному станах)
створювана в процесах, у яких жива речовина участі не бере;

4) біокосна речовина — закономірні структури (ґрунти, поверхневі води,
сама біосфера як складне планетне біокосне тіло), які створюються
практично одночасно в процесі діяльності живих організмів і в косних
процесах виражають рівновагу обох систем при провідній ролі живої
речовини;

5) речовина, що знаходиться в стані радіоактивного розпаду;

6) розщеплені атоми, які постійно утворюються з різноманітних видів
земної речовини під впливом космічного випромінювання, потоки якого
безперервно надходять у навколоземний простір;

7) речовина космічного походження, яка надходить в межі біосфери і
складається як з атомів та метеоритів, які потрапляють в атмосферу з
електромагнітного поля Сонця, так і з атомів та молекул, що походять з
поза меж сонячної системи і існують з часу виникнення Всесвіту.

В.І.Вернадський зазначав, що жива речовина, так як і біосфера, має свою
особливу організованість і може бути розглянута як закономірно
висловлювана функція біосфери. Організованість не є механізм, вона різко
відрізняється від механізму тим, що вона знаходиться неперервно в
становленні, в русі всіх її найдрібніших матеріальних та енергетичних
частинок. Земна оболонка, біосфера, що охоплює всю земну кулю, має різко
обособлені розміри; в значній мірі вона

обумовлюється існуванням в ній живої речовини — нею заселена. Між її
неживою частиною, неживими природними тілами, і живою речовиною, що її
населяє, йде неперервний матеріальний і енергетичний обмін, що
матеріально виражається в русі атомів, який викликаний живою речовиною.
Цей обмін в ході часу виражається рівновагою, що закономірно змінюється
і прагне до стійкості. Вона пронизує всю біосферу, і цей біогенний потік
атомів в значній мірі її створює. Невіддільно і нерозривно біосфера на
всьому протязі геологічного часу саме так зв’язана з живою речовиною, що
її заселяє.

Організованість є однією з головних особливостей біосфери, і ця
особливість визначається способом існування живого природного тіла. Живе
виступає в біосфері організатором потоків речовини та енергії, що
прагнуть до замкненості за принципами циклічності. Біосфера не знає
проблеми відходів — результат життєдіяльності одних організмів є основою
для життєдіяльності інших.

На думку В.І.Вернадського, організованість біосфери — організованість її
живої речовини — повинна розглядатись як рівноваги, рухомі, що весь час
коливаються в історичному та геологічному часі навколо точно вираженого
середнього. Зміщення або коливання цього середнього неперервно
проявляється не в історичному, а в геологічному часі. Протягом
геологічного часу в кругових процесах, що характерні для біогеохімічної
організованості, ніколи яка-небудь точка (наприклад атом чи хімічний
елемент) не повертається в зони віків тотожно до попереднього положення.

Важливою особливістю біосфери є її стабільність. Вона забезпечується
специфікою існування провідного фактору біосфери — живої речовини. В
процесі еволюції живого вироблялись механізми підтримання динамічної
рівноваги між різноманітними компонентами біосфери завдяки організуючій
ролі живої речовини на основі здатності до самовідтворення.

Стабільність біологічних структур виражає не просто їх незмінність, а
виступає в формі динамічної стабільності, що являє собою діалектичну
єдність стабільності і пластичності, причому остання — специфічна умова
гомеостазу системи в цілому. Стабільність стану (гомеостаз)
характеризується деякою рівновагою системи, стабільність процесу
(гомеорезис) — порушенням рівноваги певної системи в певному напрямку.
Рівновага виражає баланс сил, що намагаються вивести систему з
рівноваги, і що намагаються зберегти її. Ієрархіяність побудови біосфери
забезпечує її виключну стабільність, а саморегуляція є її найважливішою
закономірносте).

Таким чином, як наголошує авторитетний український еколог В.П.Кучерявий,
можна зробити висновок про те, що біосфера в сучасному розумінні — це
глобальна відкрита система зі своїм «входом» (потік сонячної енергії,
який входить з космосу) і «виходом»(утворені в процесі життєдіяльності
організмів речовини, які із-за різних причин «випали» з біологічного
кругообігу, так званий вихід «в геологію» — кам’яне вугілля, нафта,
осадові породи тощо). З позицій кібернетики ця велетенська система,
котра, як і її складові — біогеоценозі!, описується як «чорний ящик».
Процеси, що відбуваються всередині нього, закодовані природою. Можна із
впевненістю сказати, що система в її основних рисах є саморегульованою,
самоорганізованою. Екологи пояснюють самоорганізацію системи
інформацією, яка пронизує екосистему. Вона міститься в організмах, в їх
генетичному коді і здатності адаптуватися до змін умов середовища. Отже,
саморегулювання екосистеми забезпечується живими організмами.

Біосфера, як і будь яка цілісна динамічна система, рівноважна не тільки
з оточуючим світом, а й у взаємодії її частин.

Наголошуючи на здатності біосфери як динамічної системи до
самовідтворення, відомий західний вчений П.Дансеро (1957) сформулював
закон оборотності біосфери, згідно з яким вона прагне до відновлення
екологічної рівноваги тим сильніше, чим більшим є тиск на неї, і це
прагнення продовжується до досягнення екосистемами клімаксових фаз
розвитку.

Надзвичайно характерним для біосфери, вважав В.І.Вернадський, є її
фізико-хімічна та геометрична різнорідність. Вона складається з живої та
неживої речовини які протягом всього геологічного часу різко розділені
за своєю генезою та будовою. Між неживою і живою речовиною є, однак,
зв’язок, що ніколи не переривається, який може бути виражений як
неперервний біогенний потік атомів з живої речовини в неживу речовину
біосфери і в зворотному напрямку. Цей біогенний потік атомів
викликається живою речовиною.

Жива речовина охоплює всю біосферу, вона її створює, але за вагою і
об’ємом вона складає невелику її частину. Нежива речовина різко
переважає. Жива речовина в середньому складає соті частки відсотка
загальної ваги біосфери. Але вона є найбільшою силою в біосфері і
визначає всі процеси, що в ній відбуваються, та забезпечує
багатоманітність форм її проявів. Про вплив живої речовини на швидкість
протікання процесів енергетично-речовинного обміну в біосфері можуть
свідчити такі дані: повне відновлення кисню планети живою речовиною
відбувається за 5200-5800 років, а вся його маса проходить через живі
організми приблизно за 2000 років. Вуглекислий газ атмосфери проходить
через живі організми за 300-395 років.

Однак один з головних проявів цієї різнорідності біосфери полягає в
тому, що процеси в живій речовині відбуваються принципово інакше, ніж в
неживій, якщо їх розглядати з часової точки зору. У живій речовині воші
проходять в масштабах історичного часу, а в неживій — геологічного. В
ході геологічного часу наростає потужність прояву впливу живої речовини
на біосферу, її вилив на неживу речовину.

`„A

ів, живого в цілому, а й всю біосферу в цілому. Саме наявність еволюції
визначає основні закономірності біосфери:

1. Наростання потенціалу стабільності еволюційного процесу, що
виявляється в постійному відновленні структур та функціональних
характеристик біосфери (гомеостаз) і збереженні прогресивного
спрямування її історичного розвитку (гомеорезис).

2. Каналізований характер органічної еволюції, що виражається в
наявності її домінантної направленості, яка виражається принципами
заборони (обмеження) на рівні онто- та філогенезу. Врахування цієї
закономірності дозволяє описувати динамічні процеси біосфери на основі
існуючої традиції строгого кількісного аналізу систем фізико-хімічної
природи у відповідності з принципами збереження.

3. Асинхронна структура еволюційного процесу, що проявляється в першу
чергу в нерівномірності розповсюдження життя в різних ареалах біосфери.
Ця нерівномірність в значній мірі залежить від конкретного
співвідношення внутрішніх та зовнішніх факторів детермінації загальної
направленності еволюції органічного світу.

4. Векторна направленість еволюційного процесу, що виявляється в
необоротності розвитку біологічних структур.

Аналізуючи геохімічні процеси в біосфері Землі, В.І.Вернадський прийшов
до висновку, що в сучасну епоху їх неможливо описати навіть враховуючи
прискорення речовинно-енергетичного обміну, внесене живою речовиною.
Виявився ще один надзвичайно важливий фактор — поява мислячої істоти,
людини. Прийшовши до висновку про те, що еволюція видів переходить в
еволюцію біосфери, він відзначив, що в наш час намітились ознаки до її
переходу в якісно новий стан.

Ця ідея була висловлена ним під час читання курсу лекцій з геохімії та
біогеохімії в Сорбонському університеті в період перебування у Франції в
1922-1927 рр. Один із слухачів цих лекцій, французький математик Едуард
Леруа, виступаючи на семінарах, що проводились визначним філософом Анрі
Бергсоном, звернув увагу на те, що В.І.Вернадський творить концепцію
нової оболонки Землі — ноосфери. Цей термін набув широкої популярності в
роботах іншого видатного французького філософа XX сторіччя Тейяра де
Шардена. Шарден визначав ноосферу як деяку ідеальну «мислячу» оболонку
Землі, формування якої пов’язано з виникненням та розвитком людської
свідомості.

Як підкреслює О.М.Адаменко, Шарден вважав, що з часом і конечною
необхідністю ноосфера замкнеться в собі, і що не в просторовому, а в
психічному напрямі вона знайде, не полишаючи Землі і не виходячи за її
межі, лінію своєї втечі. Тобто відбудеться відокремлення свідомості від
своєї матеріальної матриці, щоб мати можливість «своєю силою спочивати в
базі — омезі» — тобто повернутися до того, з чого починався розвиток
Всесвіту.

Сам В.І.Вернадський певний час не використовував цей термін, і лише з
початком 30-х років у його працях почало з’являтись поняття «ноосфера».
Однак зміст його відрізнявся від розуміння Леруа та Шардена.

Прийшовши до висновку, що біосфера еволюціонує, В.І.Вернадський
зазначав, що поява людини і зміни, внесені в біосферу людською
діяльністю, є природним етапом цієї еволюції і що внаслідок них біосфера
з необхідністю повинна корінним чином змінитись і перейти в свій новий
стан — у ноосферу — сферу людського розуму, таку біосферу, в якій
людська свідома діяльність стає визначальним фактором існування та
розвитку.

Важливим для розуміння концепції ноосфери є визначення часу її появи. У
працях В.І.Вернадського часто можна зустріти тезу про виникнення
ноосфери разом з появою людини як істоти мислячої. Але він звертав увагу
на те, що це твердження має сенс в рамках геологічного часу, де
існування людства є короткою миттю, під час якої відбуваються якісні,
корінні зміни в структурі та функціонуванні біосфери. Саме в такому
сенсі він зазначав, що на наших очах біосфера різко змінюється,
перебудова її науковою думкою, через організовану людську працю не є
випадкове явище, що залежить від волі людини, це стихійний природний
процес, корені якого лежать глибоко і який готувався еволюційним
процесом, тяглість якого вимірюється мільйонами років.

З точки ж зору історичного часу життя людського індивіда ми можемо
говорити лише про те, що ноосфера є своєрідним «світлим майбутнім» для
людства, єдиною альтернативою вмиранню природи внаслідок людської
діяльності по її перетворенню і, разом з тим, смерть самої людини як
біологічної істоти, що буде позбавлена природніх умов свого існування.
Тому «переведення» біосфери в її якісно новий стан — в ноосферу є одним
з найважливіших завдань, які стоять перед людством сьогодні. За образним
висловом В.І.Вернадського людство, взяте в цілому, перетворюється в
потужну геологічну силу. І перед ним, перед його думкою і працею виникає
питання про перебудову біосфери в інтересах вільномислячого людства як
єдиного цілого. Цей новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи
цього, наближаємося, і є ноосфера.

Чому ж перед людством «виникає питання про перебудову біосфери»? Чи не є
більш доцільним не втручатися у відшліфовані мільйонами років процеси
речовинного та енергетичного обміну між складовими частинами біосфери,
адже ті природні умови, в яких змогла з’явитись людина як біологічна
істота, створила саме біосфера. Проблема полягає в тому, що в силу
специфіки свого способу існування людина, ставши істотою соціальною,
перестає пристосовуватись до оточуючого природного середовища як інші
живі організми, а пристосовує його до своїх цілей і потреб. Таке
пристосування стає можливим внаслідок здатності людини до пізнання
оточуючого світу та, на цій основі, його матеріального перетворення.

Однак людина (і людство в цілому) не може пізнати світ весь і одразу, а,
отже, і перетворити його, це є тривалим і складним процесом. Тому вона
пізнає його « частинами» і перетворює також. Результатом цього є
«частковість» в освоєнні природи, супроводжувана «частковістю» існування
людини, відчуження людини від природи, людини від людини, суперечність
між людською сутністю та існуванням.

Частковість пізнання та освоєння природного простору призводить до того,
що людина, втручаючись в колообіги речовини та енергії в біосфері,
порушує функціонування механізмів підтримки динамічної рівноваги між її
складовими частинами. Якщо на ранніх етанах існування людського
суспільства природа була здатною справлятись з цими порушеннями за
допомогою своїх традиційних методів встановлення рівноваги (в першу
черг}’ через позбавлення «порушників» харчової бази), то з наростанням
обсягу знань людства, а разом з тим і сукупної продуктивної сили, їй
стає все важче це робити без серйозних наслідків для існування самої
біосфери.

В сучасну епоху, коли сукупна виробнича потужність людства стала
порівняною з геологічною силою, біосфера почала швидко втрачати
здатність до відтворення своїх основних характеристик. Крім того людина
значно пришвидшила протікання геохімічних процесів на Землі, і природа
просто «не встигає» переробляти результати людської діяльності. Людина
також створила багато таких речовин, які не існували в природі до неї і
для яких вона не виробила способів та механізмів утилізації.

Людство на даному етапі розвитку цивілізації зіткнулося з реальною
загрозою деструкції механізмів підтримки та відновлення основних
функціональних характеристик біосфери, знищення природи як сукупності
умов існування біологічного людського організму, самознищення людства.
Локальні екологічні катастрофи зливаються в єдине ціле, екологічна
криза, викликана людською діяльністю, загрожує перерости в глобальну,
коли процеси руйнування природи матимуть необоротний характер.

Перед людством постає дилема: чи згодитись з існуючими тенденціями, чи
знайти шлях до виходу з ситуації, що склалась. Збереження умов
біологічного існування людини залежить саме від того, що й породило
загрозу — особливість людського способу буття. Як зазначав Гете, окрема
людина не здатна пізнати всю природу, а людство в цілому — може. Людина
не здатна пізнати весь світ в його багатоманітності, але здатна пізнати
будь-який і кожен предмет цього світу, головні закони його розвитку,
закономірності взаємодії всіх предметів світу, а отже і суспільства та
природи. Це пізнання є необхідною умовою для таких змін в характері
людської діяльності, завдяки яким вона б не порушувала природних
колообігів речовини та енергії, механізмів самовідтворення та підтримки
функціональних характеристик біосфери при забезпеченні потреб та цілей
прогресивного розвитку самого людського суспільства. Саме тому
В.І.Вернадський відзначав, що з моменту виникнення наукової думки (з
точки зору геологічного часу) саме вона стає провідним фактором еволюції
біосфери і переходу ЇЇ в якісно новий стан — в ноосферу. Ноосфера —
цілісна геологічна оболонка Землі, що населена людьми та раціонально
перетворена ними.

Хоча В.І.Вернадський і неодноразово відзначає, що перехід біосфери в
ноосферу є природнім процесом, це ні в якому разі не говорить про те, що
він здійснюється стихійно. Він може відбутися лише як результат свідомої
ціленаправленої діяльності людства в цілому. Для цього недостатньо
наявності великої кількості адекватних, істинних знань про взаємодію
суспільства та природи. Обов’язкові бажання, воля до здійснення таких,
досить не простих, дій по перетворенню умов свого існування і також
відповідних матеріальних підстав: машин, механізмів і т. ін.

Російський вчений А.Л.Яншин вважає, що у вченні В.І.Вернадського можна
вичленити такі основні об’єктивні передумови виникнення ноосфери:

1. Людство стало єдиним цілим. Світова історія охопила, як єдине ціле,
всю земну кулю, остаточно покінчила з усамітненими, мало залежними один
від одного культурними історичними областями минулого. Зараз практично
немає жодного шматка земної поверхні, де б людина не змогла прожити,
якби у неї виникла подібна необхідність.

2. Перетворення засобів зв’язку та обміну. Ноосфера — це єдине
організоване ціле, всі частини якого на самих різних рівнях гармонійно
пов’язані і діють узгоджено одна з одною. Необхідною умовою цього є
швидкий, надійний зв’язок між цими частинами, що долає найбільші
відстані, постійний матеріальний обмін між ними, всесторонній обмін
інформацією.

3. Відкриття нових джерел енергії. Створення ноосфери передбачає
настільки корінне перетворення людиною оточуючої її природи, що їй ніяк
не обійтись без колосальної кількості енергії. В самому кінці минулого
сторіччя була відкрита нова форма енергії, існування якої передбачали
лічені уми, — атомна енергія, якій належить найближче майбутнє і яка
дасть людству ще більшу потужність, розміри якої важко навіть
передбачити (хоча після сумнозвісної аварії на Чорнобильській АЕС
ентузіазм щодо ядерної енергії змінився її несприйняття широкими масами
населення, проблема нових джерел енергії, таких як керована термоядерна
реакція, «холодний» термоядерний синтез і т.п. залишається актуальною. —
О.С.).

4. Підвищення добробуту працюючих мас. Ноосфера створюється працею та
розумом народних мас, а тому особлива важливість даної передумови не
підлягає сумніву. Хоча це завдання в масштабах всієї планети є ще
далеким від свого вирішення, однак потенційні можливості для цього
існують вже зараз (в індустріально розвинених країнах проблема якості
оточуючого середовища вже давно включається населенням в питання якості
життя — О.С.).

5. Рівність всіх людей. Охоплюючи всю планету як ціле, ноосфера за самою
своєю суттю не може бути привілеєм якої-небудь однієї раси чи нації.
Вона може бути наслідком діяльності всього людства в цілому, його єдиної
доброї волі.

6. Виключення війн з життя суспільства. У XX ст. війна, загрожуючи
самому існуванню людства, стала однією з головних загроз створення
ноосфери. Після повномасштабної ядерної війни між США та СРСР, а така
загроза в період їх глобального протистояння була досить реальною, не
доводилось би більше вирішувати проблему взаємовідносин суспільства та
природи.

Ноосфера — нова, вища стадія розвитку біосфери, що пов’язана з
виникненням і розвитком в ній людства, яке, пізнаючи закони природи і
вдосконалюючи техніку, починає впливати на хід процесів в охопленій її
впливом сфері Землі (а надалі і в навколоземному просторі), глибоко
змінюючи її своєю діяльністю. Це такий етап розвитку біосфери, коли
людина приймає на себе відповідальність за діяльність механізмів
відтворення та підтримання її основних функціональних характеристик.

Література:

Адаменко О.М. Соціальна екологія. — Івано-Франківськ, 1999. — С 111-114.

Вернадский В.И. Биосфера. — М., 1967.

Вернадский В.И. Научная мысль как планетарное явление. -М., 1991.

Воронков Н.А. Экология общая, социальная, прикладная. -М., 1999. —
С.32-44, 386-399.

Гиренок Ф.И. Экология. Цивилизация. Ноосфера. — М., 1987. -С.136-152.

Гиренок Ф.И. Ускользающее бытие. — М., 1994. — С.151-160.

Гирусов Э.В. Система «общество — природа». — М., 1976. -С.13-48.

Екологія і культура / В.С.Крисаченко, С.Б.Кримський, М.А.Голубець та ін.
Відп. ред. В.С.Крисаченко, В.Л.Храмова. -К., 1991.-С.17-30.

Зеленков А.И., Водопьянов П.А. Динамика биосферы и социокультурные
традиции. — Минск, 1987. — С.14-70.

Киселев Н.Н. Объект экологии и его эволюция. — К., 1979. -С.93-96.

Кучерявий В.П. Екологія. — Львів, 2000. — С.394-456.

Мамедов Н.М. Экология: новые направления в традици¬онной науке //
Взаимодействие общества и природы. — М., 1986. -С.251-258.

Похожие записи