Реферат на тему:

Аспекти екологічного права і екополітики

ПЛАН

1. Поняття і система екологічного права.

2. Екологічне законодавство України.

3. Екологічні права і обов’язки громадян.

4. Соціально-екологічна політика.

5. Міжнародне екологічне право і співробітництво України в екологічній
сфері.

1. Поняття і система екологічного права

Суспільство не може існувати без задоволення життєво необхідних
екологічних потреб, що проявляються у формі збереження (охорони)
природного довкілля та його компонентів, раціонального використання
природних ресурсів, а також захисту (охорони) людини від несприятливого
стану навколишнього середовища. Це формує відповідні суспільні
екологічні інтереси пов’язані з регулюванням природокористування,
оптимізацією охорони природи і забезпеченням охорони життя і здоров’я
громадян від небезпечного довкілля.

Еколого-соціальна форма взаємодії суспільства і природи вимагає
постійної трансформації соціальних регуляторів розвитку екологічних
відносин. Крім культури, ідеології, моралі та освіти, не останню роль
тут відіграють юридичні чинники, що створюють передумови правового
забезпечення екологічних інтересів. Різноманітні екологічні звичаї,
племінні «табу», народне «священне» право здавна регулювали або
обмежували негативний вплив архаїчного суспільства на природу. З часом
з’явилися правові норми-закони, правила, регламенти, які виконували ту ж
функцію обмеження й заборони, тим самим забезпечуючи вже екологічні
інтереси технологічно розвинутого суспільства.

Таке розширення екологічних функцій держави вимагало формування
відповідної екологічної політики, реалізація якої неможлива без дієвого
механізму її правового забезпечення. Так виникає і розвивається
екологічне право, покликане визначати і забезпечувати функції, форми та
зміст діяльності держави в галузі природокористування, охорони природи
та екологічної безпеки.

Екологічне право є відносно молодою, але швидко прогресуючою галуззю
правничої науки, яка спрямована на законодавче забезпечення екологічної
діяльності держави та захист прав людини на сприятливе довкілля.
Механізм формування екологічного права розглядається правниками як
складна сукупність історичних, соціальних, екологічних, юридичних та
інших передумов і чинників, що регулюють виникнення, становлення і
розвиток екологічного права.

Хоча окремі елементи законодавчого закріплення певних екологічних норм
простежуються ще з античних часів, лише у ХХ ст. екологічне право стає
самостійною галуззю екологічних і правових наук. Це викликано
надзвичайним загостренням та глобалізацією екологічної кризи, що змусила
суспільство виробити такі закони і норми поведінки людей, які були б
спрямовані на збереження довкілля від подальшого руйнування та
забезпечили гідні умови проживання всім і кожному жителю планети. На
думку В.І.Андрейцева (1996), предмет екологічного права складають
екологічні правовідносини, що виникають в галузі використання природних
ресурсів, охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної
безпеки, які базуються на множинності форм права власності, права
природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров’я
довкілля.

На відміну від вітчизняного правознавства , в США галузь, яка регулює
правові відносини взаємодії суспільства з оточуючим його природним
середовищем називається «право навколишнього середовища» («environmental
low»).

В Україні відомий еколог Г.О.Бачинський запропонував вживати назву
«соціоекологічне право» (1991). Російський правознавець В.В.Петров
виділяє три етапи в історії екоправових відносин:

1. Природноресурсний, на якому зародилось земельне, лісове, гірниче та
інші види природноресурсового права (тривав до 60-х років ХХ ст.)

2. Природоохоронний, на якому відбулось становлення природоохоронного
права (60-80-ті роки ХХ ст.)

3. Соціоекологічний, на якому найбільше уваги почали приділяти розвитку
антропоохоронного законодавства або «права екологічної безпеки» (з кін.
80-их років до наших днів).

Сьогодні в Україні реалізовується концепція широкого розуміння
екологічного права, як інтегрованої спільності і комплексної галузі
права, що об’єднує такі складові як природноресурсне право,
природоохоронне (середовищеохоронне) право і комплексний міжгалузевий
інститут правової екології людини, право екологічної безпеки або
антропоохоронне право), норми яких регулюють екологічні суспільні
відносини в галузі природокористування, охорони довкілля та екологічної
безпеки (Андрейцев В.І., 1996).

Об’єктом екологічного права виступає сукупність природних,
природно-соціальних умов і процесів, природних ресурсів, ландшафтів,
природних і природно-антропогенних комплексів, екосистем та життя і
здоров’я громадян, що підлягають охороні за допомогою норм екологічного
законодавства.

Мета екологічного права полягає у дієвому та ефективному правовому
регулюванні відносин в галузі взаємодії суспільства і природи. Більш
конкретно вона спрямована на:

— збереження безпечного для існування живої і неживої природи
навколишнього середовища;

— регулювання і забезпечення раціонального використання природних
ресурсів;

— гарантування екологічної безпеки і захисту громадян та реалізації їх
екологічних прав.

Завдання екологічного права є більш конкретними і цілеспрямованими
стосовно мети. Вони полягають у :

— врегулюванні відносин у галузі екології шляхом створення оптимальної
системи еколого-правових норм;

— створенні ефективної системи правового оперативного, стимулюючого і
примусового впливу на юридичних і фізичних осіб щодо використаних
природних ресурсів та із відходів,

— обґрунтуванні правового статусу органів управління і контролю в
екологічній сфері;

— встановленні економічної та юридичної відповідальності за порушення
екологічного законодавства;

— координації екологічних, економічних і соціальних інтересів
суспільства на основі науково-обгрунтованих і юридично зафіксованих норм
і стандартів.

Принципи екологічного права — це вихідні засади та загально обов’язкові
правила, зафіксовані в регулятивних і охоронних еколого-правових нормах,
що спрямовані на досягнення мети екологічної політики в державі. Всі
принципи поділяються на загальноправові та спеціальні (особливі).
Джерелами соціоекологічного права є різноманітні нормативні акти, що
містять еколого-правові норми, призначені для регулювання екологічних
правовідносин.

2. Екологічне законодавство України

Серед різноманітних форм вираження еколого-правових норм (законів,
кодексів, декретів, указів, постанов, розпоряджень, положень,
інструкцій, методик, правил і т.п.) найбільш важливими є законодавчі
акти. Сукупність усіх законодавчих еколого-правових актів, які
регулюють, встановлюють або визначають екологічні правовідносини
називають екологічним законодавством. В його склад входять загальні,
специфічні та міжгалузеві законодавчі акти.

Система екологічного законодавства України є досить прогресивною, тому
що вона створювалася вже в умовах незалежності з використанням досвіду
світових лідерів, в галузі екологічного права. Сьогодні ми можемо
сміливо констатувати, що той «правовий вакуум» в сфері охорони довкілля
і екологічної безпеки, що утворився одразу після проголошення
незалежності ліквідовано. За ці роки в Україні прийнято кілька десятків
законів та кодексів що регулюють всю гамму екоправових відносин у
державі.

Структура екологічного законодавства є аналогічною структурі
екологічного права. Зрозуміло, якщо наша держава ставить за мету
інтеграцію в загальносвітовий правовий простір, українське екологічне
законодавство потребує подальшої розробки з метою урахування
загальноприйнятих світовим співтовариством стандартів і норм в галузі
екологічної діяльності та охорони довкілля. На часі систематизація і
кодифікація існуючих правових норм, зокрема обговорюється питання про
зміну назви закону України «Про охорону навколишнього природного
середовища» на закон «Про основи екологічного законодавства» та
прийняття єдиного кодифікованого акту – Екологічного кодексу України.

3. Екологічні права і обов’язки громадян

Однією з найбільш важливих категорій сучасного екологічного права є
поняття «екологічних прав громадян». Це комплексна правова категорія,
яка охоплює всю систему екологічних прав, захищених Конституцією нашої
держави. В основі формування системи екологічних прав громадян лежать
корінні, доленосні, загальнолюдські природні права людини, викладені у
«Загальній декларації прав людини», яка прийнята 10 грудня 1948 року
Генеральною Асамблеєю ООН у Парижі.

Законодавство України визнає пріоритет прав і свобод людини порівняно з
державними та іншими інтересами. Людину, її життя і здоров’я, честь і
гідність, — недоторканість і безпеку визнано найвищою соціальною
цінністю. Конституція України гарантує всім громадянам «право на
безпечне для життя здоров’я довкілля та на відшкодування завданої
порушенням цього права шкоди (ст. 50). Водночас, конституційний
обов’язок кожної людини не заподіювати шкоди природі та відшкодувати
завданні їй збитки (ст.66).

Екологічні норми, які встановлюють найбільш загальні права людини, їх
захист і гарантії здійснення, а також основні обов’язки в екологічній
сфері передбачено насамперед у Законі України «Про охорону навколишнього
природного середовища» (розд. 2, ст. 9-12). Зокрема, цим законом
передбачено право кожного громадянина на безпечне для його життя і
здоров’я довкілля; одержання екологічної освіти; здійснення загального і
спеціального природокористування; одержання повної і достовірної
інформації про стан навколишнього середовища; об’єднання в громадські
природоохоронні формування; подання до суду позовів про відшкодування
збитків, заподіяних його здоров’ю і майну внаслідок негативного впливу
на довкілля участі у розробці та здійсненні природоохоронних заходів,
проведенні громадської екологічної експертизи, обговоренні
законопроектів і матеріалів щодо існуючих екологічних проблем (ст.9).

Закон передбачає також гарантії забезпечення екологічних прав громадян
(ст.10) і встановлює обов’язки громадян у цій галузі (ст.12): берегти
природу, здійснювати діяльність з додержанням екологічних вимог, не
порушувати екологічні права інших суб’єктів, компенсувати шкоду,
заподіяну забрудненням довкілля, вносити плату за спеціальне
використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення.
Права та обов’язки громадян щодо охорони і раціонального використання
окремих природних ресурсів та довкілля в цілому передбачаються в інших
законодавчих актах природоресурсних і природоохоронного права та в
законодавстві в галузі екологічної безпеки.

4. Соціально-екологічна політика

Серед багатьох джерел екологічного законодавства і права слід згадати
“Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля,
використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”
(прийняті Верховною Радою України 5 березня 1998 р.). Саме у них в
сконцентрованому вигляді зосереджені основні положення національної
екологічної політики нашої держави з урахуванням того, що екополітика
передбачає проведення заходів, спрямованих на досягнення гармонійності
та оптимальності взаємовідносин в системі «суспільство-природа».
Український вчений Салтовський О.І. (1997р.) пропонує розглядати її як
соціально-екологічну політику, тобто як сукупність науково обґрунтованих
принципів охорони та відтворення довкілля, що базуються на всебічному
врахуванні законів суспільно-природної взаємодії, передбачають
оптимальну структуру виробничих сил, темпи і пропорції життєдіяльності
суспільства, а також гарантують поступовий перехід до сталого розвитку.

В основних напрямах екологічної політики України передбачено відповідні
механізми та інструменти, що дозволяють на практиці досягти реалізації
запланованих державних заходів у сфері екології. Зокрема: встановлено
національні пріоритети в галузі охорони природи;

— визначається економічний механізм природокористування;

— вироблена стратегія і тактика гармонійного розвитку виробничого і
природноресурсного потенціалів;

— передбачено заходи щодо збалансованого використання і відновлення
природних ресурсів (земельних, водних, мінерально-сировинних,
біологічних та ін.).

— визначаються етапи реалізації програми дій на всіх рівнях охорони
довкілля (місцевому, регіональному, національному);

— розглянуто перспективи вдосконалення екологічного законодавства;

— передбачено норми і вимоги, щодо розвитку системи екологічної
експертизи та аудиту;

— накреслено основні напрямки здійснення міжнародного співробітництва в
галузі охорони довкілля.

Отже, екологічну політику визначають як сукупність науково обґрунтованих
і сформульованих принципів, завдань і цілеспрямованих дій держави,
громадських організацій і окремих громадян, за допомогою яких
здійснюється взаємодія суспільства і природи та сучасна стратегія
сталого розвитку.

Але будь-яка національна політика повинна узгоджуватись із
загальноприйнятими світовою спільнотою міжнародними правовими актами. Це
пов’язано з глобальним рівнем існуючих екологічних проблем. Саме на
подолання глобальної екологічної кризи спрямовано ряд міжнародних
правових актів, договорів, угод тощо, які у сукупності створили
міжнародне екологічне право.

5. Міжнародне екологічне право і співробітництво України в екологічній
сфері

Найважливішим джерелами міжнародного екологічного права є Декларація ООН
з навколишнього середовища, яку прийнято в 1972 р. на Всесвітній
конференції ООН з проблем навколишнього середовища (Стокгольм, Швеція);
Всесвітня стратегія охорони природи, прийнята МСОП (1980р.); «Декларація
Ріо», яку схвалено міжнародною конференцією з навколишнього середовища і
розвитку в 1992р. (Ріо-де-Жанейро, Бразилія).

Значну роль в реалізації положень цих документів та інших міжнародних
конвенцій (див. додат.) відіграє спеціалізована організація під назвою
Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), а також інші структури
Організації Об’єднаних Націй (ЮНЕСКО, ФАО, ВОЗ, МАГАТЕ).

Міжнародне співробітництво України в екологічній сфері визначається
Основними напрямами державної екологічної політики, а також міжнародними
та міждержавними договорами та угодами.

Розв’язання сучасних екологічних проблем в Україні можливе тільки в
умовах широкого й активного міжнародного співробітництва всіх країн у
цій сфері. Це зумовлено насамперед такими обставинами:

• глобальним характером екологічних проблем;

• транскордонним характером забруднення навколишнього середовища;

• міжнародними зобов’язаннями України щодо охорони навколишнього
природного середовища;

• необхідністю міжнародного обміну досвідом і технологіями, можливістю
залучення іноземних інвестицій.

Україна є учасником понад 20 міжнародних конвенцій та двосторонніх угод,
пов’язаних з охороною навколишнього природного середовища. Міжнародні
зобов’язання України щодо навколишнього природного середовища,
використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки
випливають з положень вже ратифікованих а також тих, що знаходяться в
стадії розгляду конвенцій та угод.

Виконання Україною зобов’язань, що випливають із зазначених
багатосторонніх угод, потребує приведення внутрішнього законодавства у
відповідність з нормами міжнародного права й урахування існуючої
міжнародної практики під час розроблення нових законодавчих актів.

Поряд з виконанням зобов’язань України, що випливають із багатосторонніх
договорів у галузі охорони навколишнього природного середовища та
екологічної безпеки, в перспективі має важливе значення подальше
розширення міжнародного співробітництва за такими напрямами:

• співробітництво з міжнародними організаціями системи ООН у галузі
охорони навколишнього природного середовища (ЮНЕП — програма ООН щодо
навколишнього середовища, ЄЕК ООН — Європейська Економічна комісія ООН,
ПРООН — Програма розвитку ООН; МАГАТЕ — Міжнародне агентство з атомної
енергетики ООН; ФАО — Організація з продовольства й сільського
господарства; Центр ООН по населених пунктах; Комісія сталого розвитку;
Глобальний екологічний фонд та ін.);

• участь у регіональних природоохоронних заходах (Чорне море, Дунай,
Карпати, Донбас та ін.);

• участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків Чорнобильської
аварії (проблеми відходів, перенесення забруднень повітряними і водними
потоками та ін.).

Беручи участь у міжнародному співробітництві, Україна отримує допомогу в
галузі охорони навколишнього природного середовища від міжнародного
співтовариства. Слід зазначити, що кількість фінансових ресурсів, що
виділяються в Україні на охорону навколишнього середовища, відрізняє її
від багатьох розвинутих держав і навіть від деяких країн Центральної та
Східної Європи. Це пов’язано з пізнім усвідомленням необхідності та
вигідності інвестицій в охорону навколишнього середовища. Однак, саме це
дає змогу Україні розраховувати на міжнародне співробітництво і
можливість отримання фінансової допомоги.

Інтерес може становити доступ до ринку з метою залучення екологічно
чистих технологій та обладнання для захисту навколишнього природного
середовища України. Інтеграція незалежної України у світове
співтовариство уможливила безпосередньо міжнародну економічну, технічну
та експертну допомогу.

Головними її напрямами є:

• гранти (безоплатна допомога) та в майбутньому можливі кредити Програми
розвитку ООН, Програми охорони навколишнього природного середовища.
Перші гранти було спрямовано на збереження біорізноманіття (дельта Дунаю
та Східні Карпати), а також регіонально важливий проект — захист Чорного
моря від забруднення;

• допомога Європейського Союзу в рамках технічної допомоги країнам СНД
(TACIS). Хоча проблеми охорони навколишнього природного середовища не
належать до пріоритетних програм TACIS;

• міжнародна допомога окремих розвинутих країн (США, Канади,
Нідерландів, Німеччини, Данії, Великобританії) як у рамках
багатосторонніх програм, так і на підставі двосторонніх угод. Міжнародна
допомога насамперед повинна використовуватися згідно з внутрішніми
регіональними пріоритетами для розв’язання проблем Дніпра та інших річок
України, проблем якості питної води, проблем Донецько-придніпровського
регіону, Полісся, Чорного та Азовського морів, ліквідації наслідків
Чорнобильської аварії тощо.

Отже, як бачимо, екологічне право тісно пов’язане з міжнародним правом,
оскільки проблема забезпечення екологічної безпеки з регіональної та
національної перетворилась на глобальну. Про що свідчать усі згадані
вище угоди прийняті міжнародними екологічними форумами, наявність
великої кількості спеціалізованих міжнародних організацій, і ще на
практиці реалізують наукові, правові та інші програми подолання цього є
також оголошення 6 червня – Всесвітнім днем охорони навколишнього
середовища.

Література

1. Андрейцев В.І. Екологічне право. – К., 1996.

2. Екологія і закон: Екологічне законодавство України: У двох кн. – К.,
1997.

3. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. – К., 1996. –
С. 312-345.

4. Малишко М.І. Основи екологічного права України. – К., 1999.

5. Марчишин С.М. Екологічний словник-довідник (основні терміни і
поняття). – К., 1998. – С. 151-160.

6. Основи соціоекології / За ред. Г.О. Бачинського. – К., 1995. – С.
186-187.

7. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: Курс лекцій. – К., 1997.
– С. 150-159.

8. Соколовський О., Кардубан В., Бойчук О. Методичні рекомендації по
застосуванню нормативних актів з питань охорони навколишнього
середовища. – Тернопіль, 2000.

9. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. – К., 1989.

Похожие записи