Реферат yна тему:
Розвиток української мови, культура мовлення.
Розділ І
Мова — це скарбниця духовних надбань нації, досліду співжиття, праці і
творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум,
витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості
до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тим
мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука
інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальносвітовому
житті. Вона характеризується єдністю, взаємозв’язком та взаємозалежністю
всіх її складових одиниць. Належачи до так званих вторинних систем, мова
існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є.
Існує мова у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюються усно
та фіксуються письмово. Мова є основною формою національної культури й
насамперед першоосновою літератури.
Літературна мова – варіант загальнонародної мови; загальнонаціональна
мова, оброблена майстрами, відзначається наявністю орфоепічної та
граматичної норми й обслуговує багатоманітні культурні потреби народу.
Літературна мова є мовою художньої літератури, освіти, засобів масової
інформації, науки, державних установ, театру, кіно тощо. Літературна
мова протиставляється діалектам, просторіччям, жаргонам. Вона має дві
форми – усну й писемну, ряд функціональних стилів.
Серед майже шести тисяч мов, які налічуються в сучасному світі,
більшість не мають своєї писемності й державного статусу, ними
послуговується незначна кількість мовців. Українська мова належить до
давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років. Наша мова,
як і будь-яка інша, посідає своє унікальне місце. Вона належить до
східнослов’янської підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської сім’ї
мов, і найближчою до неї є білоруська. Іноземні дослідники часто
підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови,
найчастіше зіставляючи її з італійською. Показово, що 1934р. В Парижі
було проведено своєрідний курс мов світу, на якому українська посіла
третє призове місце, після французької і перської мов. Українська
літературна мова сформувалася на базі середньо наддніпрянських говірок.
Основоположником нової української літературної мови є Тарас Шевченко,
який своїм творчим подвижництвом підніс її на високий
рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури.
Закон „Про мови в Укр. РСР”, який було прийнято 1989р., попри всі
негаразди набуває юридичної сили і дає змогу українській мові посісти
належне їй місце, що й закарбовано в ст.10 Конституції України: „
Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує
всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах
суспільного життя на всій території України”.
Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів
спланований і жахливий за своїми наслідками акції геноциду, голодомору,
лінгвоциту й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися
закони, постанови та розпорядження про заборону, викорінення й
асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюють у
сьогоденні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну
якість, натомість у багатьох регіонах утворився її своєрідний покруч –
„суржик”.
Під цим поняттям розуміють недоладну мішанину залишків давнього,
батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну
свідомість. Це назва здеградованного, убогого духовного світу людини, її
відірваності від рідних коренів. Ця суміш двох мов є результатом
насильницьки вкоріненого почуття меншовартості, посередності тій частині
населення, яка для задоволення певних соціальних потреб і сама прагнула
асиміляції та пристосування до нав’язуваної культури.
Розділ ІІ
Укладач документів завжди обмежений щодо форми та способу викладу
певними правилами й мусить не відходити від них, тобто дотримуватись
унормованих стандартів. Вимоги щодо укладання
і форма кожного документу, як правило, обумовлені його призначенням(
соціальними, економічними та психологічними особливостями офіційного
спілкування). Стандартизація як риса стилю є виправданою, оскільки
полегшує та прискорює пошук потрібної інформації, її сприймання,
економить час на укладання тексту документа.
Усі ділові папери за ступенем стандартизації( способом викладу
матеріалу) можна умовно поділити на три категорії.
1.Документи з низьким ступенем стандартизації, спосіб викладу тексту(
добір потрібних фраз, їх будова та зв’язки між складовими частинами
тощо)залежить від конкретної ситуації, обставин та змісту, спричинили
їх укладання й тому для них не можна навіть передбачити бланка(
автобіографія, доручення, звіт, характеристика та под.)
2.Документи, у яких для зручності й пришвидшення їх укладання та обробки
частину даних готують друкарським способом заздалегідь. Укладачеві треба
лише підкреслити потрібне чи викреслити непотрібне( акт про обстеження
матеріального стану, довідка, перепустка та под.)
3.Документи з високим ступенем стандартизації, котрі мають точні
стандарти, у яких передбачено не лише формуляр, вид і розмір шрифту, а
навіть словосполучення, якими має послуговуватися той, хто заповнює
бланк, за винятком цілком конкретних індивідуальних відомостей у
відведених для цього місцях(свідоцтво про народження, атестат чи диплом
про освіту, паспорт і под.)
Бланки цих документів мають відповідний рівень захисту
(спеціальний папір, водяні знаки тощо.)
Укладаючи документи з низьким рівнем стандартизації, послуговуються
такими видами викладу текстів, як розповідь, опис, міркування.
Розповідь – спосіб викладу подій, явищ, фактів у їх хронологічній
послідовності. Логічно виправданим відступом від цього принципу є лише
наголошування залежності роз’єднаних у часі, але внутрішньо пов’язаних
подій(автобіографія, протокол, характеристика та под.).
Опис – це спосіб загальної характеристики явища, подій, факту, коли
укладач, перелічуючи його ознаки чи властивості, використовує елементи
опису, які обґрунтовують і конкретизують цю характеристику (акт, наказ,
розпорядження, постанова та под.).
Міркування – це спосіб викладу, у якого логічно послідовна низка
визначень, суджень і висновків допомагає розкрити внутрішню цілісність
явища і, як правило, доводить певне положення шляхом
причиново-наслідкових зв’язків, зіставленням, порівнянням і розкриттям
змісту цих зв’язків. Доводячи свою точку зору, укладач послуговується
переконливими, обґрунтованими і правдивими доказами(службові записки,
відгуки, висновки, ділова кореспонденція та под.)
Укладання документів із 2 і 3 рівнем стандартизації можна звести до
таких трьох операцій:
вибір серед запропонованих стандартних конструкцій необхідної в
конкретному випадку;
уважне заповнення формуляра;
побудова за наведеними зразками формулювань, не передбачених даним
формуляром бланка.
Розділ III
Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення – процес
добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами
певного мовного колективу. Мовлення є формою існування живої мови, у
мовленні мова функціонує, перебуває в постійному розвитку. Мова і
мовлення нерозривно між собою пов’язані.
Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її
носіїв. Мова щодо мовлення – явище загальне; вона належить усім, хто нею
користується. Мовлення ж щодо мови – часткове, окреме, індивідуальне.
Та без повсякденного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях,
невпинного розвою форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова
приречена на асиміляцію і зникнення.
Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних
вимог та орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як
єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна сфера й мета
спілкування в конкретних обставинах.
Оскільки мова є найуніверсальнішим засобом спілкування, накопичення й
передачі інформації, навчання, виховання та формування духовного світу
вона немислима без належної культури мовлення.
Культура мовлення – збереження мовних норм вимоги, наголошування,
слововживання й побудови висловлювань; нормативність, літературність
усної й писемної мови, що виявляється у грамотності, точності, ясності,
чистоті, логічній структурі.
„Культура мови починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона
зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної
мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в
різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто
культура мови безпосередньо пов’язана із соціологією і психологією не
тільки в плані вироблення моделей зразків мовної поведінки, а й щодо
формування мовної свідомості”.
А ось подає визначення поняття „культура мови” словник лінгвістичних
термінів: культура мови – це ступінь відповідності нормам вимови
(орфоепії), слововживання та ін. Установленим для нашої мови; здатність
наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. Тоже,
досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності
людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне
говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із
внутрішнім приговорюванням) або письмовій формі. Але засвоїти
літературні норми вимови й дотримуватися їх набагато складніше й важче,
ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури
усної мови є значний вплив суржику та недостатнє знання норм
літературної вимови. Вислів древніх „Заговори, щоб я тебе побачив”, –
красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.
Офіційно-діловий стиль, окрім писемної форми, реалізується також і в
усній (ділові наради, публічні виступи, телефонне спілкування та ін.).
Усне ділове спілкування передбачає всілякі способи взаємодії між
співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних
(поза, жести, міміка, одяг, знаки, символи) засобів.
Залежно від способу сприймання інформації, кількості учасників, форми
спілкування можна поділити на такі види:
контактне (безпосереднє);
дистанційне (телефонне, селекторне);
діалогічне (з одним співрозмовником);
монологічне (доповідь, промова);
полілогічне (диспут);
усне (розмова, бесіда);
письмове (листи, телеграми, електронні засоби);
між персональне (нарада, колоквіум);
масове (збори, мітинг);
офіційне, функціональне (пов’язане зі службовою діяльністю);
анонімне (між незнайомими – вулиця, транспорт).
Кінцевий позитивний результат спілкування залежить не стільки від
мотивів, якими керується людина, скільки від уміння їх сформулювати й
викласти.
Кожний із наведених вище видів передбачає дотримання відповідних етичних
норм і правил спілкування. Людина може по-різному ставитися до свого
співрозмовника, але етикет у поєднанні з почуттям власної гідності та
самоповаги не дозволяє їй відкрито висловлювати негативні оцінки чи
іншим чином виявляти негативне ставлення.
Різні прояви мовленнєвого етикету супроводжують більшість ситуацій
міжперсонального, як і будь-якого іншого спілкування. Незалежно від
змісту розмови мовці послуговуються висловлюваннями, що включають певні
етикетні знаки. Вони й складають тематичні об’єднання різних за
структурою мовних одиниць (слів, словосполучень, речень) на ознаку
привітання, подяки, вибачення, прощання тощо. Кожне тематичне об’єднання
є частиною доволі розгалуженої системи засобів вираження мовного
етикету.
Вибір тієї чи іншої одиниці формул увічливості залежить від:
ситуації;
професії;
соціального статусу;
статі;
освіти;
віку.
За умов умілого володіння та врахування цих складових мовець має більше
можливостей досягати поставленої мети. Важко не погодитися із
соціолого-психологами, які запевняють, що успіх бізнесу на 85% залежить
від уміння спілкуватися.
Науковцями розроблені основні постулати безконфліктного спілкування:
постулат семантичного зв’язку (наявність загальної теми);
новизна інформації у викладі точок зору;
уникання зайвої деталізації;
постулат детермінізму (знання причинно-наслідкових відношень, явищ,
подій);
постулат тотожності (наявність спільної вихідної точки зору для обох
співрозмовників);
обізнаність із минулим;
прогнозування майбутнього;
істинність у словах і діях, словах і реаліях.
Дотримуючись цих постулатів ділового спілкування та норм літературної
мови, співрозмовники завжди дійдуть згоди й порозуміються.
Ділова нарада
Цей традиційний метод управління може бути високоефективним лише за умов
інтенсивного, активного обміну думками підготовлених учасників. Тоді це
буде дійсно зібрання. Де радять – нарада, а не формальне засідання, де
сидять і переливають з пустого в порожнє, колективно марнуючи час.
Перевагою наради у порівнянні з іншими формами управління є те, що за
мінімум часу невелика кількість працівників у результаті оперативного й
аргументованого обміну думками може розв’язати складні питання та
прийняти узгоджене найоптимальніше рішення. Спільна думка іноді важить
набагато більше, ніж сума окремих думок членів даного колективу.
Ділова нарада – це робота колективного розуму, спрямованого вмілим
керівником у потрібне русло на плідний кінцевий результат.
Проблема, яка виноситься для обговорення на нараду, може мати будь-який
характер: організаційний, виробничий, дисциплінарний, інформаційний
тощо.
Оптимальна кількість учасників наради – 10-12 осіб. Більша кількість
учасників просто не може взяти активної участі в обговоренні, а менша не
дасть змоги виявити різні погляди на проблему. Ефективність наради
певною мірою залежить від рівня підготовки як самої наради, так і
окремого її учасника й, безумовно, керівника.
В усному діловому спілкуванні телефон відіграє суттєву допоміжну роль
зв’язку для отримання інформації, оперативного реагування на под,
дистанційного керування чи коригування діями тощо.
Головна перевага над іншими традиційними засобами зв’язку (листи,
телеграми, факси) – оперативність, швидкість, зручність. Мобільний і
пейджинговий зв’язок, новітні цифрові та супутникові системи дозволяють
за лічені хвилини з’єднатися із будь-яким абонентом на планеті. Та
попри модерновані інформаційні технології, найхарактерніші особливості
телефонного діалогу лишилися незмінними.
Службова телефонна розмова складається з таких компонентів:
-момент установлення зв’язку;
-виклад суті справи;
-завершальні слова, фрази – знак про закінчення розмови.
У кожній телефонній розмові чітко розмежовані комунікативні ролі
співрозмовників: той, хто телефонує, повідомляє (адресант) і той, хто
приймає повідомлення (адресат, абонент), хоча можлива й участь третьої
особи – посередника (секретаря, диспетчера, оператора чи ін.), який
допомагає встановити контакт адресанта з адресатом. Інколи доцільно
попередньо узгодити з абонентом дату й час телефонної розмови та її
тему, щоб він був на місці, вільний від виконання інших обов’язків і
завчасно підготувався.
До ділової телефонної розмови слід завчасно готуватися. А саме:
укласти чіткий план спілкування ( порядок питань, які б ви
хотіли поставити адресатові);
-мати поряд допоміжний матеріал ( довідкові, цифрові дані, списки та ін.
, усе, що може нагально знадобитися як додаткова інформація);
-мати напохваті чим і на чому зафіксувати потрібну інформацію.
Деякі сучасні офіси мають автовідповідачі або ж автоматизовану систему
запису всіх „ вхідних” і „ вихідних” телефонних дзвінків, що певною
мірою спрощує збереження, оброблення інформації й повністю виключає її
спотворення.
Принцип телефонного спілкування треба будувати таким чином щоб
інформація, отримана від попередньої розмови, була вихідною для
наступної і т. д.
Вербальне телефонне спілкування висуває перед співрозмовниками низку
обов’язкових етикетних реплік (кліше, шаблонів) , якими, неначе
паролями, обмінюються обидві сторони розмови.
Адресант після короткого вітання називає своє прізвище, ім’я та ім’я по
батькові, посаду й організацію, яку він представляє (порядок може бути
зворотний) . Якщо слухавку взяв не той, хто вам потрібен, слід увічливо
попросити покликати його до телефону. У разі відсутності потрібної вам
людини в офісі взагалі та коли ви не встигли відрекомендуватися, ви
можете почути: „Хто його запитує?” Назвавши себе, можна попросити:
занотувати інформацію для подальшої передачі;
попередити потрібну вам людину про час, коли ви знову зателефонуєте;
щоб вам зателефонували, назвавши номер телефону та час.
Але в усіх зазначених вище випадках варто поцікавитися, з ким ви щойно
розмовляли.
Адресат, приймаючи „вхідний” дзвінок, із метою економії часу, після
відповіді на вітання, мусить відразу назвати організацію, відділ, свою
посаду, прізвище, ім’я та ім’я по батькові ( порядок може бути зворотний
), наприклад:
„Фірма „Гетьман”, відділ збуту, менеджер Смаглій”.
Подібний вступ надає розмові робочого тону й ритму.
Якщо співробітника, якого просять до телефону, немає на місці, а
питання, яке порушує адресант може вирішити інший співробітник, слід
запросити його або дати відповідний номер телефону.
Якщо „вхідний” дзвінок порушує робочий процес, слід вибачитися й
попросити зателефонувати пізніше, назвавши час, або ж пообіцяти самому
зв’язатися з адресантом, також назвавши час.
Частину названих проблем може зняти обізнаний секретар, котрий
диспетчеризує всі „вхідні” дзвінки, приймає й фіксує інформацію.
Декілька загально усталених правил:
службовий телефон – переважно для службових справ;
телефон загального користування має бути розташовано у зручному,
доступному, звукоізольованому місці ( коридор, окрема кабіна тощо );
говорити слід чітко, стисло й коректно ( виразність вимови виключає
повторювання вже сказаного );
уважне слухання виключає постійне перепитування;
не слід прохати про значну послугу малознайому людину;
слід пам’ятати, що телефонна розмова – це діалог, а не монолог;
поздоровлення вітання та співчуття слід висловлювати особисто або листом
і аж ніяк не телефоном;
телефон дієвий, але не визначальний засіб вирішення важливих питань,
котрі остаточно вирішуються лише під час особистої зустрічі;
у випадку роз’єднання поновлює зв’язок той, хто телефонував;
закінчує розмову той, хто телефонував.
Характер службових телефонних стосунків, окрім зазначених правил,
визначають такі чинники, як: ступінь близькості ( знайомства)
співрозмовників, їх вік, посада, стать тощо.
Оскільки специфіка телефонного спілкування виключає допоміжні
невербальні засоби ( жест, міміка, поза тощо ), співрозмовникам треба
якомога вимогливіше добирати й висловлювати потрібні слова, фрази,
користуючись лише голосом. Визначальними в цьому випадку будуть
швидкість, чіткість, розбірливість, інтонація, наголос, пауза та інші
складові нормативи культури усного ділового мовлення.
Ділове спілкування, як складова частина культури управління, повинне
ґрунтуватися на засадах етичних норм, певних ритуальних правил ділових
взаємин, знання й уміння, які пов’язані з обміном інформацією,
використанням способів і засобів взаємовпливу та взаєморозуміння. У
цьому контексті вагомого значення набуває моральний аспект ділового
спілкування.
Етика ділового спілкування ґрунтується на таких правилах і нормах
поведінки партнерів, колег, які сприяють розвиткові співпраці,
розв’язанню поставлених проблем. А це й зміцнення взаємодовіри, постійне
інформування партнера щодо своїх намірів та дій, а також запобігання
обману й порушенню взятих зобов’язань. Формуючись в умовах конкретної
діяльності, професійне спілкування вбирає в себе її особливості, стає
важливою частиною й дієвим засобом цієї діяльності. Загальні норми й
правила ділового спілкування зумовлюються також характером суспільного
ладу, історичними традиціями та сучасними здобутками.
Література:
Антоненко – Давидович Б. Як ми говоримо.- К., 1991.
Білецький А. Про мову і мовознавство. – К., 1997.
Горбул О. та ін. Ділова українська мова. – К., 2000.
Дороніна М. Культура спілкування ділових людей. – К., 1998.
Коваль А. Ділове спілкування. – К., 1992.
Нелюба А. Теорія і практика ділової мови. – Х., 1997.
Пентилюк М. Культура мови і стилістика. – К., 1994.
Пилинський М. Мовна норма і стиль. – К., 1976.
Чмут Т. та ін. Етика ділового спілкування. – К., 1999.
Шевчук С. Українське ділове мовлення. – К., 2000.
PAGE
PAGE
PAGE 1
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
