Реферат на тему:

Кінодокументи. Аналіз створення і суспільного значення кінодокументів.

Зміст

Вступ………………………………………………………….
.3

1. Історія розвитку кінодокументів

1.1 Історія виникнення кіно та кінодокументів……………….
4

1.2 Роль кінодокументів періоду 2-ї світової війни
…………..7

2. Загальна характеристика та зберігання
кінодокументів………………………………………………13

Висновки……………………………………………………15

Перелік використаної літератури………………..16

Вступ

Документ – це діловий папір, що підтверджує який-небудь факт або
право на що-небудь; це те, що офіційно засвідчує особу пред’явника; це
письмові свідчення про що-небудь. З наукової точки зору документ – це
засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації
про факти, події, явища об’єктивної дійсності і розумової діяльності
людини. . Кінофотофонодокументи дають можливість
зберегти об’єкти, явища, процеси, які неможливо зафіксувати іншими
способами. Їх особливістю є доступність. Одночасно кінофотофонодокумент
може передаватися тисячам рецепієнтів.

Документальне кіно – вид кіномистецтва, матеріалом якого являються
зйомки справжніх подій. Прагнучи звільнити зображення від організованої
дійсності документалісти світу шукають різноманітні способи і засоби
показу справжнього життя.

Досліджувана тема є досить актуальною, адже кінодокументи вміщують
величезний об’єм інформації, яка може використовуватися в
найрізноманітніших галузях науки і культури. Це серйозний чинник для
подальшого формування документування.

Дану тему досліджували історики Ярослав Ісаєвич, Василь Німчук,
Олександр Бойко, документознавці Кушнаренко, Пахомов.

Метою даного реферату є аналіз створення і суспільного значення
кінодокументів. Об’єктом дослідження виступають кінодокументи в
загальному, а також документи періоду 2-ї світової війни.

1. Історія розвитку кінодокументів

1.1 Історія виникнення кіно та кінодокументів

В 1892 в лабораторії Т. А. Здісона був сконструйований кінетоскоп —
апарат з очком, через який глядач міг спостерігати рухоме зображення,
зняте на гнучку целулоїдну плівку. В 1896 на зміну йому прийшов
вітаскоп, проектуючий фільм на екран. Програма першого публічного сеансу
(квіт. 1896) в мюзік-холі Костера і Байєла в Нью-Йорку складалася з
танцювальних номерів і комічних сцен. Спочатку фільми йшли в зстрадннх
театрах в кінці спектаклю, потім з’явилися кінотеатри: в 1902-
«Злектричний театр» в Лос-Анджелесі, в 1903 — «Турне Хейла» в Сент-Луісі
(глядачі сиділи у вагоні, за вікнами якого розвертався рухомий пейзаж).
В 1905 у Пітсбурзі відкрився перший «нікелодеон» — від нікель (5-ти
центова монета) і грец. одеон (театр). Через три роки «нікелодеонів»
було вже 3 тисячі. Їх відвідувало 15 млн. глядачів в тиждень. Новизна і
дешевість кіно привернули широку аудиторію. Щомісячно випускалось біля
400 фільмів. Орієнтуючись на демократичного глядача, кіно черпало сюжети
в основному з повсякденного життя. Ведучими кінокомпаніями були
«Едісон», «Байограф» і «Вайтаграф», які побудували в Нью-Йорку перші
кіно студії. Багаточисленні більш менші фірми не мали студій і знімали
свої фільми на натурі.

Кіно США розвивалося в атмосфері гострої конкурентної боротьби. В
1909 десять провідних кінофірм об’єдналися в так-званий Патентний трест
з метою монополізації випуску і прокату. На основі патентних прав
Єдісона трест добився юридичної заборони іншим фірмам знімати фільми, а
кінотеатрам показувати їх продукцію. Незалежні компанії дали тресту
відсіч. Переслідування зі сторони тресту примусили незалежні компанії
перенести виробництво своїх фільмів в Каліфорнію. Приємний клімат,
природна різноманітність, більш дешева робоча сила сприяли перетворенню
передмістя Лос-Анджелеса — Голлівуду — в центр кінопромисловості. Після
п’яти років «патентної війни» трест припинив існування.

До 1910 актори і знімальна група залишалися для глядача безіменними,
оскільки продюсери побоювалися, що оголошування їх імен потягне за собою
вимоги підняття оплати праці. Голова незалежної фірми ІМП К. Лемле
порушив це правило, назвавши у пресі ім’я своєї ведучої актриси Ф.
Лоренс. Імена акторів ставали касовою приманкою [3;256].

Початок пошуків засобів художньої виразності пов’язаний з ім’ям
режисера фірми «Здісон» Е. Портера. В його фільмах «Життя американського
пожежника» (1902) і «Велике пограбування потягу» (1903) з’явилися спроби
монтажного ведення дії (розбиття епізода на кадри, крупний план); внесок
у розвиток мови кіно внесли режисери Е. Блектон, С. Олкотт і ін.
Найбільшим новатором був режисер Д. Грифіт, який заклав основи режисури
кіно як самостійного виду творчості. Використовуючи монтажні прийоми
(зміну точок зору камери, її рух, чергування планів, параллельннй
монтаж) і зффекти освітлення, він добивався виразності атмосфери і драм,
напруження дії.

Основні жанри раннього кіно — мелодрама, вестерн і «комічне».
Мелодрама прийняла естафету від популярного в США театрального жанру,
розквіт котрого в кінці 19 ст. був зв’язаний з ім’ям продюсера Д.
Беласко. Найбільшим постановником вестернів був Т. Інс, перший продюсер,
що одночасно керував випуском декількох фільмів. Він ввів у практику
режисури сценарій — детальну розробку майбутньої картини. Фільмам,
знятим під його керівництвом, були властиві динамічність і ясність
оповідання, точність монтажу. У ранньому вестерні філософія
індивідуалізму, культ сили, расизм у зображенні індіанців перепліталися
з рисами героїко-романтичного епосу, герої, безкорисливі і сміливі люди
з народу, захищали справедливість, нерідко вступаючи в конфлікт із
законом. «Комічне» вело родовід від мюзик-холу і цирку. Жанр
зобов’язаний своїм народженням режисеру М. Сеннетту, який заснував в
1912 комедійну студію «Кістоун». У комедіях Сеннетта, перейнятих духом
сатири і пародії, працювала група талановитих акторів — М. Норман, Р.
Арбекль, М. Суэйн, Ф. Стерлінг та ін. У 1914 в Сеннетта дебютував і
пропрацював рік Ч. Чаплін.

Гриффіт заклав основи американського кіномистецтва. Видатною подією
стали фільми «Народження нації» (за романом Діксона «Людина клану»,
1915) і «Нетерпимість» (1916). Перший з них розповідав про події
Громадянської війни в США і Реконструкції Півдня. Це кінороман,
небувалий для того часу за обсягом оповідання, масштабові масових сцен і
продуманості монтажних рішень; однак, випливаючи за літературним
першоджерелом, фільм проповідував перевагу білої раси і прославляв
ку-клукс-клан. У картині «Нетерпимість», що складалася з чотирьох новел,
дія розгорталося в різні епохи: у Вавилоні, в Іудеї, середньовічній
Франції і сучасній Америці [3;259].

1-ша світова війна викликала занепад європейської кінематографії, і
американська, користуючись ослабленням конкурентів, швидко завоювала
світовий кіноринок. Створювалися нові фірми — «Парамаунт», «Метро»,
«Фокс філм корпорейшн», «Коламбія», «Ферст нешонал», «Юнайтед артистс».
Ведучі фірми будували і здобували мережі кінотеатрів. Незалежним
кінотеатрам було нав’язано систему «блок-букинг» — примусова покупка
фільмів визначеної фірми. Інтенсивний розвиток кінопромисловості при
гостроті конкуренції вимагав великих фінансових витрат. Ресурси надавали
нью-йоркські банки. Так почався процес экономчного і идеологічного
підпорядкування Голівуда великому капіталові. Масовий характер
виробництва привів до стандартизації продукції. У погоні за касовим
успіхом кінодільці спиралися в основному на «систему кінозірок», рекламу
і повторення сюжетних схем у рамках основних жанрів — вестерна, комедії,
мелодрами, пригодницького фільму, костюмного та історичного фільму.

Пластичною виразністю володіли фільми Дж. Штерн берга «Мисливці
за порятунком» (1925), «Підпілля» (1927), «Доки Нью-Йорка» (1928), герої
яких — мешканці нетр, відщепенці суспільства, злочинці. Головними в цих
фільмах були увага і співчуття до знедолених, емоційність обстановки
дії. Фільм «Парижанка» (1923), поставлений Чапліном (сам він не знімався
), порушував звичну схему мелодрами; основна тема фільму— людське
достоїнство, погублене владою грошей. Це був єдиний фільм Чапліна
драматичного жанру. У жанрі комедії успішно працювали Г. Ллойд, що
створив образ енергійного, заповзятливого американця, X. Лэнгдон, який
грав інфантильного простака, і Б. Кітон. Маскою Кітона була соромлива
неусміхнена людина. Його герой звичайно вступав у єдиноборство з грубою
силою і з величезними механізмами, що лякають. Акторські й акробатичні
здатності Кітона, розмаїтість і винахідливість трюків забезпечували
високий рівень його комедійної майстерності.

У 1922 у кіно дебютував основоположник американського документального
кінематографа Р. Флаерті. Його фільм «Нанук з Півночі» про
мисливця-ескімоса, правдивий і поетичний, зробив великий вплив на
розвиток світового кіно. Наступна картина Флаерті «Моана Південних
морів» (1926) про життя полінезійців не була прийнята Голівудом. Флаэрти
відновив роботу в кіно лише в 1934 у Великобританії [3;84].

До кінця 20-х рр. відвідуваність кінотеатрів упала. У пошуках нових
засобів для залучення публіки фірма «Уорнер бразерс», що знаходилася на
межі краху, купила в «Белл телефон компані» право на звукову апаратуру.
У 1926 вийшли фільми режисера Кросленда «Дон Жуан» із музичним
супроводом і в 1927«Співак джазу» з музикою, діалогом і шумами. Звукове
кіно швидко завоювало успіх у публіки (число глядачів у 1927—29
зросло майже вдвічі).

У 30-х рр. склалася монополістична система Голівуда, де на частку
п’яти найбільших фірм («Метро-Голдвін-Майер», «Парамаунт», «Уорнер
бразерс», «XX століття — Фокс », РКО) приходилося 90% випуску і прокату.
Незалежне виробництво збереглося у скромних масштабах.

Поява звуку в кіно на деякий час загальмував розвиток виразних засобів
кіномистецтва. Недосконалість звуку апаратури змусило відмовитися від
руху камери, від складних мізансцен, натурних зйомок, обмежило
можливості монтажу. Основним матеріалом стали екранізації театральних
п’єс, з екрана зазвучали нескінченні діалоги. Головна увага приділялася
синхронності мови. Однак вже в 1929 у фільмі «Аллилуйя» та «Оплески» Р.
Мамуляна намітилися ознаки успішного синтезу зорової і звукової
образності. Вдосконалювання кінотехніки у 30-х рр. дозволило поступово
перебороти труднощі освоєння звуку. В американське кіно прийшли актори,
що мали досвід роботи в театрі і що володіли сценічною мовою: Б. Дейвіс,
К. Хепберн, П. Муні, С. Трейсі.

Розвиток американського документального кіно в З0-і рр. проходив поза
Голывудом. За замовленням Міністерства сільського господарства режисер
П. Лоренц у фільмах «Плуг, що зорав рівнини» (1930) про ерозію ґрунтів і
«Ріка» (1937) про руйнування русла Міссісіпі розповів про загрозу, що
нависла над природою і людьми. У 1937 з ініціативи президента Ф.
Рузвельта була утворена Служба кіно США, де Лоренц зняв картину
«Боротьба за життя» (1939), а Флаерті, залучений до співробітництва
Лоренцом, поставив фільм «Земля» (1939) про тяжке положення
американських фермерів. Але гостра викривальність картини «Земля»
привела до того, що фільм не був випущений на екрани. У 1940 Служба кіно
припинила існування. Досягненням документального кіно став органічно
вмістивший документальні і ігрові епізоди фільм режисера Л. Гурвіца і П.
Стренда «Рідна земля» (1942), де звучав протест проти антидемократії,
практики монополій у їхній боротьбі з профспілковим рухом.

Агресивність німецького фашизму, наближення 2-й світової війни
викликали появу картин, перейнятих тривогою перед фашистською загрозою.
Фільм «Чорний легіон» (1937, реж. А. Майо), «Визнання нацистського
шпигуна» (1939, реж. А. Литвак), «Познайомтеся з Джоном Доу» (1940, реж.
Капра) викривали діяльність про-фашистських організацій. Їдкою сатирою
на нацистську Німеччину став фільм Чапліна «Великий диктатор» (1940).
У картині «Громадянин Кейн» (1941) реж. О. Уэлс створив образ
газетного магната, який у погоні за владою зневажає всі людські цінності
і приходить до духовного спустошення. Новаторська сюжетна побудова
(характер Кейна відтворюється з обривків спогадів його людей, що
знали,), майстерність оператора М. Толанда, прекрасний акторський
ансамбль на чолі із самим Уэллсом зробили фільм видатним витвором
американського кіно.

Після вступу США в 2-у світову війну, у груд. 1941 почало створюватися
кіно воєнної тематики. В основному вони трактували події війни
поверхово, у жанрах мелодрами («Касабланка», 1943, реж. Кертиц) або
пригодницько-шпигунських «бойовиків». На їхньому тлі виділялася
вірогідністю «Історія рядового Джо» (1945) режисера Уэлмана, зроблена на
основі фронтові кореспонденції Э. Пайла. Героїчна боротьба радянського
народу з фашизмом одержала відображення в картинах «Місія в Москву»
(реж. Кертиц), «Північна зірка» (реж. Л. Майлстоун), «Песнь про Росию»
(реж. М. Ратов) — усі 1943, «Контратака» (1945, реж. З. Корду). Борцям
антифашистського Опору в Європі посвящається фільм «Кати тоже умирают»
(1942, реж. Ланг). Антифашистський роман А. Зегерс «Сьомий хрест» про
в’язнів нацистських таборів екранізував у 1944 режисер Ф. Циннеман.

Найбільш яскраве втілення тема війни одержала в документальному кіно.
У жанрі фронтового репортажу були зроблені такі видатні витвори, як
«Битва за Мидуэй» (1942, реж. Форд), «Мемфіс Белл» (реж. Уайлер) і
«Битва під Сан-Пьетро» (реж. Дж. Х’юстон) — 1944. Публіцистична серія
фільмів «Чому ми воюємо?» режисера Капри ставила метою в дохідливій
формі пояснити глядачеві зміст і задачі боротьби антигітлерівської
коаліції.

1.2 Роль кінодокументів періоду 2-ї світової війни

Події Другої світової війни знайшли яскраве відображення в
кінодокументах, що зберігаються в ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного.
Завдяки своїй специфіці хронікально-докуменальна кінозйомка умовно долає
часовий бар’єр, переносить нас у воєнні роки і робить безпосереднім
свідком минулого. Ще однією особливістю даного виду документів є те, що
за допомогою кіно- або телеекрану доступ до інформації одночасно може
мати широке коло користувачів.

Виявлення і збирання кінодокументів періоду Другої світової війни
розпочалося з 1942 р., коли було створено оперативну групу Управління
державними архівами НКВС УРСР для організації роботи архівних установ у
прифронтовій смузі. В Україні ця робота розпочалася вже у січні 1943 р.
з ретельного перевіряння приміщень, де розташовувалися німецькі
підрозділи чи штаби, а також установ, організацій і підприємств, що
функціонували на тимчасово окупованій території. Станом на 30 серпня
1944 р. на державне зберігання надійшло 140 частин трофейної кінохроніки
загальним метражем до 45 тис. метрів, серед яких — 35 документальних
кіножурналів, що відображали воєнні епізоди за участю німецьких військ
на Східному і Північно-Африканському фронтах. Планове виявлення та
збирання кінодокументів періоду 1939-1945 рр. було започатковано у
1947-1948 рр. з Центрального державного архіву кінофотофонодокументів
СРСР, який, після відповідних домовленостей і дозволу МВС СРСР, передав
українському архіву значну кількість документів відповідної тематики.

На сьогоднішній день у ЦДКФФА зберігаються за період Другої світової
війни: 121 номер кіножурналів «За радянську Україну», «Радянська
Україна», випуск яких було припинено з початком окупації українських
земель і відновлено 1943 р. групою українських кінодокументалістів на
базі Центральної студії кінохроніки; 9 номерів кіножурналів
«Союзкиножурнал», перший номер кіножурналу «Сражающаяся Польша»; 39
документальних фільмів. Окрему групу складає трофейна німецька
кінохроніка, яка налічує 29 кіножурналів «Wochenschau» («Німецький
тижневий огляд») і 3 кінофільми. Цінним джерелом є також 100 одиниць
обліку (так званого кінолітопису) окремих, не змонтованих сюжетів, які
не увійшли до готової продукції.

Майже водночас з комплектуванням архіву розпочалося й використання
інформації кінодокументів, яке мало чітке пропагандистське спрямування і
викривало злочини фашистських окупантів. Кадри кінохроніки звинувачували
нацистів у руйнуванні українських міст і сіл, звірствах по відношенню до
радянських громадян у м. Києві, Полтаві, Сталіно, Осипенко та ін. та
допомагали відповідним органам викривати нацистських злочинців та їх
прислужників. Окрім того кінодокументи вперше було використано у системі
доказів, висунутих обвинуваченням на Нюрберзькому процесі 1946 р., а сам
процес відображено у кінострічці «Суд народів», що зберігається в архіві
[5;487].

Поряд з кінодокументами вітчизняного походження інтенсивно
використовувалася й трофейна кінохроніка. У першому півріччі 1944 р.
архівом було видано з трофейних кінодокументів: Уряду УРСР — 4
кінофільми і 7 кіножурналів, керівництву НКВС УРСР — 3 кінофільми та 5
кіножурналів; керівництву НКВС СРСР до Москви відправлено 4 кінофільми і
3 кіножурнали.

Співробітники архіву виявляли кінодокументи для підготовки збірників
документів, зокрема «Окупаційний режим німців на Україні в 1941-1944
рр», а також виготовляли копії документів на замовлення державних
обласних архівів.

Інтенсивно використовувалися кінодокументи для підготовки монографій,
публікацій, наукових статей. Впродовж 1970-1980-х рр. за документами
архіву зазначеної тематики було опубліковано в «Архівах України» низку
джерелознавчих статей, а також 175 фотознімків і кінокадрів з воєнної
кінохроніки.

Для організації ефективного використання інформації архівних
кінодокументів було видано анотовані каталоги, до яких ввійшли
кінодокументи з історії Другої світової війни: «Кинолетопись.
Аннотированный каталог киножурналов и документальных фильмов украинских
студий (1923-1941)»(К., 1969) та «Кинолетопись. Украинская ССР в Великой
Отечественной войне Советского Союза 1941-1945 гг. Аннотированный
каталог документальных фильмов, киножурналов и киносюжетов» (К., 1975).
Однак перший каталог містив інформацію про кінодокументи, які надійшли
на державне зберігання до 1969 року, а другий — про кінодокументи вузько
визначеної тематики [5;387].

Збільшення обсягів використання ретроспективної інформації, що
міститься в архівних кінодокументах та потреба у зручній масовій формі
доведення самої інформації до користувачів висунули на порядок денний
проблему видання каталогу кінодокументів за 1939-1945 рр. Тому з квітня
місяця поточного року співробітниками архіву розпочато підготовку нового
видання «Кінолітопис. Анотований каталог кіножурналів, документальних
фільмів та кіносюжетів (1939-1945)».

У повоєнні роки українські кінодокументалісти постійно зверталися до
архівних кінодокументів, про що свідчать документальні фільми:
«Невідомому солдату» (1961 р.), «Прочти и передай товарищу» (1963 р.),
«Десант у безсмертя (1965 р.)», «Їй назавжди двадцять»(1967 р.),
«Хазяйка Бранденбурзьких воріт» (1969 р.).

Завдячуючи архівним кінодокументам значно поповнився ряд кінострічок
про партизанський рух і боротьбу підпільників, відзнятий вітчизняними
кіномитцями: «Человек из легенды» (1964 р.), «І згадав партизан» (1966
р.), «Щоденник, знайдений в Аджимушкаї» (1966 р.), «Сім’я Сосніних»
(1967 р.), «Василь Порик» (1967 р.), «Вітя Коробков» (1968 р.).
«Запам’ятаймо їхні імена» (1968 р.), «Пам’ятаймо» (1970 р.), «Я,
партизан України…» (1972 р.). Серед фільмів-портретів : «Жил человек»
(1964 р.), «Вспоминая Черняховского» (1968 р.), «Генерал Ватутін» (1975
р.), «Генерал Кирпонос» (1977 р.), «Генерал Петров» (1973 р.) та інші.

Центральною студією документальних фільмів (ЦСДФ) у Москві на
замовлення американського телебачення у 1979 р. було створено
двадцятисерійну документальну кіноепопею «Велика Вітчизняна», роботу над
якою очолив відомий кінорежисер, колишній воєнний оператор Роман Кармен.
У процесі роботи над фільмом творча група ЦСДФ здійснила пошук та відбір
документів і у ЦДКФФД УРСР. Було скопійовано 4066 метрів воєнної
кінохроніки, що висвітлювали, насамперед, бойові дії на території
України. У США телесеріал демонструвався під назвою «Невідома війна», що
дало змогу американцям усвідомити справжні масштаби світової війни,
самовіддану боротьбу всього населення колишнього Радянського Союзу і
українського народу зокрема, проти фашизму.

Ряд фільмів, у яких було використано документи архіву, було
нагороджено призами та дипломами міжнародних і всесоюзних фестивалів:
«Роменська мадонна» (1974, Укркінохроніка) — головний приз «Золотий
голуб» на Лейпцігському кінофестивалі в НДР; «Серце солдата» (1974,
Укркінохроніка) — спеціальний приз на цьому ж фестивалі; «Карпати,
Карпати…» (1977, Київська кіностудія ім. О. П. Довженка) — премія Х
Всесоюзного фестивалю.

Не залишилася поза увагою кінематографістів і тема «ОУН-УПА». У
1960-1970-х рр. з використанням воєнної кінохроніки на екранах країни
почали з’являтися документальні фільми, де з позицій партійної ідеології
висвітлювалася «боротьба» з українським націоналізмом і Українською
греко-католицькою церквою: «Упирі» (1971 р.), «Вбивця відомий» (1972
р.), «Без строку давності» (1981 р.).

Загалом в архіві зберігається близько 150 документальних кінофільмів,
створених впродовж 60 повоєнних років як вітчизняними
кінодокументалістами, так і представниками республіканських кіностудій
колишнього Радянського Союзу.

Архівні кінодокументи лягли в основу художніх кінострічок: «Подвиг
разведчика» (1946 р.), «Дума про Ковпака» (1981 р.), «Нива» (1971 р.),
створених на Київській кіностудії імені О. П. Довженка; кінофільму
«Батальоны просят огня» (1983 р., Мосфільм) та ін.

З кінця 1960-х рр. кінодокументи 1939-1945 рр. використовувалися при
створені низки передач на Республіканському телебаченні: «Пам’ять
полум’яних літ», «Вперед орлята», «На меридіанах України»; для
телепрограми про льотчика-винищувача Великої Вітчизняної війни, двічі
Героя Радянського Союзу, генерал-полковника В. Д. Лавриненкова.

Сьогодні кінодокументи архіву користуються підвищенним попитом у
національних кіно- та телестудій, серед яких постійними користувачами
документної інформації є представники ТРК «Студія 1+1», ЗАТ «ММЦ СТБ»,
Української незалежної ТВ корпорації «Інтер» та ін. Кінодокументи
використовуються ними при створенні різноманітних телепередач,
репортажів, інформаційно-аналітичних випусків, тематичних заставок,
програм, присвячених як окремим подіям, так і подіям Другої світової
війни. Результатом майже дворічної роботи (2002-2003 рр.) творчої групи
ТРК «Студія 1+1», став докуметальний телесеріал «Війна. Український
рахунок», що демонструвався телеканалом у програмі «Документ». Його
автор — режисер С. Буковський став лауреатом Шевченківської премії.

Однією з найпоширеніших форм використання інформації архівних
документів є організація виставок. Найбільшу кількість їх було
підготовлено в роки 30-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні,
30-річчя визволення України від фашистських загарбників. Одним з
важливих заходів по підготовці до святкування Дня Перемоги стала участь
архіву уміжархівній виставці «40 років Великої Перемоги», де
експонувалося понад 400 документів, серед яких левова частка —
кінофотодокументи з історії Великої Вітчизняної війни ЦДКФФА України
імені Г. С. Пшеничного, а також документи ЦДАВО України.

Кінодокументи також залучалися для оновлення або створення нових
експозицій у музеях. Зокрема, для Українського державного музею історії
Великої Вітчизняної війни ЦДАКФФД УРСР виготовив 1200 фотовідбитків
кінодокументів. Державний історичний музей УРСР у 1977 р. отримав
фотокопії про оборону міст Києва, Одеси, Севастополя, партизанський рух
в Україні, роботу тилу. Основою експозиції музею в с. Нова Петрівка (КП
командувача 1-го Українського фронту, генерала армії М. Ф. Ватутіна і
члена Військової ради М. С. Хрущова) стали фотокопії архівних
документальних фільмів О. П. Довженка «Перемога на Правобережній Україні
та вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських
земель», «Битва за нашу Радянську Україну». Фотокопії з кінодокументів,
що відтворюють діяльність Сумського партизанського з’єднання під
командуванням С. А. Ковпака, були надані Музею партизанської слави у м.
Яремчі Івано-Франківської області. Архів також сприяв створенню
експозицій у музеях і куточках бойової слави загальноосвітніх шкіл
України та інших республік колишнього СРСР.

Документи архіву широко використовують не тільки в нашій країні, а й
за кордоном. Зокрема, для виставки у Празі відправлено документи про
бойові дії на українських землях проти фашистських загарбників
Чехословацького корпусу. Копії кінодокументів про партизанський рух в
Україні надані Будинку освіти в Братіславі, Словацькому видавництву
політичної літератури.

Постійно розширюється географія використання документної інформації.
Якщо до 1991 р. з кінодокументами працювали здебільшого представники
соцтабору, то останнім часом постійними користувачами стали громадяни
Німеччини, Ізраїлю, Австралії, США, Великобританії. 2000 р. творча група
німецької телекомпанії «Girce — FilmGmbh» на замовлення 1-го
телевізійного каналу ФРН «ARD» та французько-німецького каналу «ARTE»
працювала над створенням фільму «Війна і кохання», для якого
співробітниками архіву були виготовлені відеокопії з кінодокументів
1941-1943 рр. Німецька телекомпанія «Tele.Factory» працювала з
кінодокументами для створення документального фільму «Війна після
війни».

2001 р. Російська ДТР «Телеканал «Культура» в рамках історичного
циклу «Кто мы?» підготувала низку передач з історії України з
використанням архівної кінохроніки про події в Західній Україні 1939 р.,
окупацію, УПА.

2002 р. для студії «Бєларусьфільм» виготовлено позитивну копію з
воєнної кінохроніки для створення фільму «Бабий яр». Грецька
телекомпанія «NET Lexicon» отримала відеокопії для телефільму «Матч
смерті».

Однією з основних форм використання інформації кінодокументів в
архіві є їх демонстрація під час тематичних лекцій-переглядів. За даними
обліку з 1979 р. відбулося понад 120 показів кінострічок, що відтворюють
події 1939-1945 рр. Постійно проводять співробітники архіву уроки з
переглядом документальних фільмів для слухачів Національної Академії
внутрішніх справ України, студентів Національного університету
«Києво-Могилянська Академія», Київського національного університету
імені Т. Г. Шевченка, Київського національного університету культури і
мистецтв, Київського геолого-розвідувального технікуму та Малої Академії
наук та інших навчальних закладів.

2. Загальна характеристика та зберігання кінодокументів

Згідно з Законом України «Про Національний архівний фонд і архівні
установи» ( 3814-12 ) кінодокументи незалежно від виду, місця створення
і форми власності на них, що зберігаються на території України,
відображають історію духовного і матеріального життя її народу та інших
народів, мають наукову, історико-культурну цінність, входять до складу
Національного архівного фонду України. До Національного архівного фонду
належать також кінодокументи, що зберігаються за межами України і
підлягають поверненню в Україну.

Визначення належності кінодокументів до Національного архівного
фонду здійснюється на підставі експертизи їхньої наукової,
історико-культурної цінності згідно з Положенням про принципи і критерії
визначення цінності документів. Кінодокументи, що належать державі,
передаються на постійне зберігання до державних архівів.

Передання їх здійснюється через 3 роки після завершення виробництва і
копіювання, згідно з Типовим положенням про архівний підрозділ
державного органу, органу місцевого самоврядування, державного
підприємства, установи і організації, завтердженим наказом Головного
архівного управління при Кабінеті Міністрів України від 16 жовтня
1995 р. № 47 ( z0393-95 ).

На державне зберігання передаються документальні кінофільми, наукові
і науково-популярні фільми, створені на документальній основі,
фільми-концерти, фільми-спектаклі, кіножурнали, спецвипуски, кіносюжети
тощо, що створюються організаціями системи Міністерства культури і
мистецтв України, до яких належать:

*Українська студія хронікально-документальних фільмів;

*Національна кінематека України;

*Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка;

*Одеська кіностудія художніх фільмів;

*Ялтинська кіностудія художніх фільмів.

Порядок користування кінодокументами, що зберігаються в державних
архівах, визначається Головним архівним управлінням при Кабінеті
Міністрів України за погодженням з Міністерством культури і мистецтв
України і має відповідати чинному законодавству. Організаціям, що
передали свої кінодокументи на державне зберігання, надається переважне
право на їх використання, обумовлене відповідною угодою.

Текстова супровідна документація до готової кінопродукції
(кінофільми, фільми-концерти, фільми-спектаклі, кіножурнали,
спецвипуски) повинна містити монтажний лист за встановленою формою, який
розкриває зміст зображення і фонограми (перший примірник), анотацію (у
разі наявності), дозвільне посвідчення (у разі наявності), запис
світлового паспорту (до кольорових фільмів).

Кінодокументи передаються з актами технічного стану (окремо на
кожен елемент комплекту) на час передання цих кінодокументів на державне
зберігання.

Державні організації створюють фільмотеки для тимчасового зберігання
кінодокументів, задля використання їх у виробничих та інших цілях.

Фільмотеки зобов’язані забезпечувати охоронність кінодокументів та їх
облік, і після закінчення термінів тимчасового зберігання підготувати і
передати їх на постійне зберігання до відповідних державних архівів.

Правовий статус, завдання, функції і обов’язки фільмотек визначаються
положенням про них.

Для проведення попередньої експертизи цінності кінодокументів
організації створюють експертні комісії (ЕК). Положення про ЕК
розробляються на основі Типового положення про експертну комісію
державного органу, або органу місцевого самоврядування.

Кінодокументи, які передані на державне зберігання, списуються з
балансу організації за актом передання-приймання і беруться на облік у
державному архіві.

Зберігання кінодокументів у державних архівах здійснюється відповідно
до основних правил роботи державних архівів з кінофотофонодокументами.

Кіноплівка — фотографічний матеріал на гнучкій основі, призначений
для

отримання кінозображення, запису та відтворення звуку.

Фотоплівка — фотографічний матеріал на гнучкій основі, призначений
для

різних видів зйомки та друкування.

Фонограмна кіноплівка — призначена для запису негативів
фотографічних

фонограм перемінної ширини.

До полімерно-пластикових документів відносяться: кінодокументи
(кіно-,

діа-, відеофільми), фотодокументи (діапозитив, мікрофільм,
мікрокарта,

мікрофіша), фонодокументи (магнітні фонограми для запису зображення
та звуку), документи для використання в ЕОМ (перфострічки).

Висновки

Враховуючи вищевикладене хотілося б сказати, що кінодокумент являє
собою систему. Він відображає факти, події, предмети, явища об’єктивної
дійсності і розумової діяльності людини. Він створюється за допомогою
фотографії, звуко- і відеозапису. Документ виготовляється на
спеціальному матеріалі (кіно-, фото-,фоноплівці ).

Щоб документ мав юридичну чинність, процес його створення
регламентується і здійснюється за встановленими правилами. Це
підкреслено у визначенні терміна документ у законі «Про інформації,
інформатизацію і захист інформації»: «документована інформація
(документ) -зафіксована на матеріальному носії інформація з реквізитами,
що дозволяють її ідентифікувати».

Розширення кола користувачів кінодокументів та зростання
інтенсивності використання документної інформації висуває першочергове
завдання — постійно удосконалюючи вже існуючи форми роботи з
кінодокументами, активно шукати нові і впроваджувати їх у практичну
діяльність.

Список використаної літератури

Кушнаренко Н.Н. Документознавство. — Київ:Знання, 2000.

Кирсанова М.В. Современное делопроизводство.– М.: Інфра, 2000.

Кино: Энциклопедический словарь/гол. ред. С.І.Юткевич – Москва:
Советская Энциклопедия, 1986. – 640с.

Закович М.М. Українська та зарубіжна культура: Навч.
Посібник.—К.:Знання,2001.—550с.

Бойко О.Д. Історія України: Навч посібник.—К.: Академвидав, 2003.—655с.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи