Реферат на тему:

Джерелознавство. Українські вчені та публіцисти XVIIIст. на російській
службі

Так само, як І в другій половині XVII ст., у XVIII ст. велика кількість
освічених і талановитих людей потрапила в Росію з України, їх, часто
проти власної волі, перетягували столиці імперії, що формувалася, —
Москва і Петербург. У 1702 р. Московська патріархія призначила
митрополитом Ростовським українського письменника, церковного і
культурного діяча, Ігумена низки монастирів Дмитрія (у миру — Данила
Савича Туптала, уродженця містечка Макарова біля Києва. Роки життя
1651-1709). В історіографію він увійшов під іменем Дмитрія Ростовського.
Як митрополит Дмитрій підтримував реформи Петра І, критикував
консервативність московського православ’я, а також старообрядництво за
їх замкнутість і ворожу налаштованість до європейських впливів і
європейської науки. Найбільшим творчим спадком Данила Туптала є
чотиритомна збірка житій святих «Чети-Мінеї».

Двома роками раніше (1700) за волею Петра І на посаду митрополита
Рязанського і Муромського мимо своєї волі був скерований професор
Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, автор теологічних і
філософських творів «Конкордація святого писання», «Про церкву», «Про
святу трійцю» та інших, які, щоправда, згоріли під час московської
пожежі 1812 р. Стефан Яворський (у миру — Семен, прізвище дістав від
місця народження — Яворова, за 55 км західніше Львова, або ж с. Яворів,
що в Турківському районі, або ж с.Явори біля верхів’я р.Стрий у тому ж

районі, або ж с.Яворшці, що на Волині. Хоч, мабуть, слід схилятися до
думки про м.Яворів, оскільки відомо, що родинне містечко Яворського
належало до Перємиської єпархії. Місто ж Яворів знаходиться на відстані
50 км від Перемишля) неодноразово входив до складу українських
делегацій, що були на прийомі у Петра І, і, ймовірно, цар помітив
молодого ченця задовго до того, як забрати в Московщину. Стефану 1700 p.
виповнилося 42. Перед призначенням на посаду митрополита він звертався
до придворного боярина Головіна з проханням не призначати митрополитом.
Він писав при цьому про наклепи на нього московського духовенства
,»будто я купил себе архиерейство за 3000 червоных золотых, иные
именовали меня еретиком, ляшенком, обливанником». Але хоч чернець Стефан
без задоволення змушений був взяти ношу одного з вищих ієрархів
московської церкви, він з повною відданістю намагався підпорядкувати
діяльність церкви політиці царя, його нововведенням. І не тільки словом.
Під час війни Росії з Швецією Яворський збирав кошти, залізо, мідь,
олово для лиття гармат, зробив повеління, яким дозволяв кликати до
війська людей духовного стану.

Після смерті патріарха всієї Русі Адріана цар Петро призначив
митрополита Муромського і Рязанського місцеблюстителем патріаршого
трону. З наміром підкорити собі повністю діяльність церкви Петро І
вирішив не відновлювати патріархії, а через місцеблюстителя спрямовувати
діяльність церкви в Інтересах реформ і держави. С.Яворський спрямовує
перебудову освіти, методи навчання, дбає, щоб рівень навчання у
Слов’яно-греко-латинській академії відповідав вимогам європейських шкіл.
Одночасно дбає про матеріальну забезпеченість навчальних закладів,
здійснює нагляд за роботою московської друкарні. Проти нього виступила
вся православна ортодоксія, звинувачуючи його в симпатіях католицизму.
Насправді це було не так.

Виконуючи волю царя, С.Яворський успішно боровся з старообрядством. Він
написав твір «Знамение пришествия антихриста», яким піддавав нищівній
критиці старообрядців, викривав їх неуцтво, консерватизм, їхня ж критика
догм офіційного православ’я, за СЯворським, — це «буйство и неродство
вселютейшее».

Після утворення Синоду у 1721 р. як своєрідної державної колегії для
управління справами віри і церкви, духовних кадрів і церковного майна
С.Яворський був призначений його главою, але за станом здоров’я цієї
останньої місії практично не виконував, а 1722 р. помер. Твердження про
тс, що в поглядах на роль церкви в Російській державі С.Яворський мав
незгоди з Петром І, не відповідають дійсності. В усіх важливих питаннях
церковної політики він був вірним послідовником Петра. Єдине, що
відстоював Яворський — самостійність церкви у справах духовного життя,
догматів, обрядів. У капітальній праці «Камінь віри» він писав:
«Всячески царем должны повиноваться в делах гражданских. Пастырем же
высочайшим, в делах, к вере надлежащих. Царие бо христианский
начальствуют над христианы, не по елику христиане суть, но по елику
человеци, коем образом могут начальствовати и над иудеи, и над
Магометами, и над языки. Тем же властительство царей о телесах паче,
нежели о душах человеческих радение имать. Духовная же власть о душах
паче, нежали о телесах владомых печется».

Водночас він вважав, що в російсько-національних інтересах і світська, і
духовна влада повинні діяти, мов дві руки. «Церковь святая, — писав у
тій же праці, — яко же иметь начальников духовных и мирских, абы две
руце такс имать два меча: духовный и вещественный, друг другу
несобственный. Там убо егда мечь духовный мало успевает, мечь
вещественный пособствует». Можна дійти висновку, що С .Яворський прагне
провести думку про відносну самостійність церкви і держави, які повинні
мати свої сфери впливу і діяльності. Проте в принципі й він визнавав, що
церква повинна підпорядковуватись світській владі, — «владі від Бога
даній».

Отже, український діяч у питаннях політичних однозначно працював в
інтересах Російської імперії. Але Стефан Яворський не тільки політик. В
історіографії він, напевне, виступає більше як вчений. Його спадщина з
логіки, натурфілософії, психології засвідчує європейський, сучасний йому
рівень вченого. І сьогодні читач з Інтересом вивчає його праці з
названих наук, видані 1992 р. видавництвом «Наукова думка» (Стефан
Яворський. Філософські твори. Т. 1).

Третьою видатною постаттю XVIII ст., поміченою в Україні Петром І і
перетягнутою ним для праці туди ж, у власне Росію, був Феофан
Про-копович (Ім’я світське, чернече — Єлізар). Може виникнути питання:
чому так легко вихідці з України ставали ідеологами російського
самодержавства? Приклад Феофана Прокоповича у цьому відношенні
показовий. В академічно-церковних колах схиляння перед православною
спільністю на шкоду українській національній справі мало давню традицію,
ще від ченців давньокиївського часу. Космополітизм
афонсько-пе-черсько-новгородсько-троїцької монахоманії був індиферентним
до державного І військового життя в Україні, національного чуття, що
йшло від любові до рідного краю, від світської культурної традиції. Не
дивно, що вже через 20 років після Переяславської Ради Києво-Печерський
архімандрит благословляє символ «общерусскости» «Синопсис», а трохи
більше як через півстоліття після тієї Ради києво-печерська братія із
захопленням і майже одностайно проголошувала анафему Івану Мазепі.

Не залишився вільним від такого «великодержавного» бачення своєї
вітчизни і Феофан Прокопович (народився 1681 р. у сім’ї київського
торговця. Після закінчення Київської академії вчився в Польщі та
Римському колегіумі. В 1704 р. повернувся до Києва, де став професором
піїтики І риторики Київської академії, а з 1711 р. — ректором). Після
перемоги Петра І під Полтавою Прокопович створив Патріотичну оду на
честь Петра — «Епінікіон». Вона була написана українською мовою, але
вихваляла російського царя.

Страх не может Роси сил храбрих сотерти Не боїться, не радить о видимой
смерти. Но єгда тя, о царю І воїне сильний, Узрі посредь огня, об’ять ю
страх зільний

З позицій російського царя дивився Ф.Прокопович на запорізьких козаків,
які, виявляється, «обмануті своїми гетьманами» і повинні просити милості
у царя.

… Атамани І гетьмани,

Попал я в ваші обмани

Пропадіть ви за пороги,

Лиш би не збиться з дороги…

Прогнівил я самодержця з малорузсудного серця

Да мой же в том разум твердий,

Что Бог І цар милосердний.

Государ гнів свій оставить.

І Бог мене не оставить.

Викликаючи 1716р. Феофана Прокоповича до Москви, Петро І вже мав
готового прислужника. І цар не помилився. Як архієпископ Новгородський,
один з керівників Синоду Ф.Прокопович всю силу публіцистичного таланту,
всі здібності віддає на службу зміцнення самодержавної влади царя,
досягнення Російською державою певних успіхів на шляху реформ, освіти,
самодержавного правопорядку.

У працях «Слово на день Олександра Невського», «Слово про владу і честь
царів», також у «Проповіді при похороні Петра І» Прокопович виступає
прихильником необмеженої царської влади. Найголовніші праці
Ф.Прокоповича «Правда волі монаршої» та «Духовний регламент». У першій
він обґрунтовував петровський указ про престолонаступництво. Для своїх
доводів використовував аргументи теорії природного права, «загального
блага», договірного походження держави. Абсолютна монархія, що найкраще
відповідає її інтересам, є Богом схваленою. «Духовний регламент» був
покликаний довести правильність усунення патріаршества, створення Синоду
і підпорядкування церкви владі царя

З позицій Інтересів Російської держави творчість І діяльність Феофана
Прокоповича дуже корисна. Для України ж вона об’єктивно несла втрату вже
до Петра І деформованої державності.

У XVIII ст. Росія знала багатьох публіцистів, твори яких критично або й
взагалі негативно відгукувались про російський суспільний лад, свавілля
самодержавства, а особливо на кріпацтво. Назвемо Івана Посошко-ва
(1652-1726), автора твору «Книга о скудости и богатстве», Олексія
Поленова (1738-1816), автора праці «О крепостном состоянии крестьян в
России», Олександра Радіщева, автора знаменитого «Путешествия из
Петербурга в Москву» та інших праць, Миколи Новікова (1744-1818),
видавця «Трутня», «Живописца» та інших періодичних часописів. На тлі
творчості цих представників передової Росії XVIII ст. почесне місце
належить спадщині професора права Московського університету Семена
Юхимовича Десницького (1740-1789). Він народився в сім’ї ніжинського
міщанина. Навчався в Московському університеті, потім в університеті
Глазго, де здобув ступінь доктора права. Повернувшись до Москви 1867 p.,
обійняв посаду професора права в університеті, на якій був 20 років. Як
Історик держави, виникнення останньої пов’язував з появою майнової
нерівності, багатства, що є джерелом усіх достоїнств людини. Саме за
допомогою «превосходного богатства» начальники варварських народів
«робляться повелителями над своїми співгромадянами і утримують свою
гідність І владу над всіма». Особливе місце в походженні влади Семен
Десницький відводив власності на землю.

Під час підготовки «Уложения» для «Уложенной Комиссии» (1767-1768)
С.Десницький подав проект «Представление об учреждении законодательной,
судительной и наказательной власти в Российской империи». Проект
передбачав встановлення в Росії конституційної монархії. Він складався з
чотирьох розділів і чотирьох додатків. Розділи мали такий зміст:

Перший — законодавчу владу мали представляти монарх і виборний за
майновим цензом Сенат з 600-800 депутатів.

Другий — Судова влада має бути відокремленою від адміністративної, судді
повинні бути незалежними І незмінними, суд — гласним з адвокатами,
присяжними засідателями. Всі громадяни перед судом рівні, а дворяни
привілеями не користуються.

Третій — для адміністративної влади і структури управління пропонувалось
створити спеціальні суди, які розглядали б скарги на чиновників, воєвод,
губернаторів.

Четвертий — вмотивовував необхідність запровадження міського
самоврядування.

В першому додатку «О нижнем роде» Десницький виступив за обмеження
кріпосного права. Для катерининського часу це були достатньо революційні
Ідеї. Але Катерина II тоді ще бавилась у «просвещенного монарха1′.
Обійшлося без наслідків для вченого-рсформатора.

Звичайно, не всі служителі православ’я, які потрапили з України в Росію
чи Інші краї, забували про рідний край. Один з них — Григорій Кониський,
в чернецтві Георгій (1717-1795), родом з Ніжина. Закінчив Київську
академію І залишився її викладачем, а 1751 р. став її ректором; 1755 —
білоруським єпископом, аз 1783 р. — єрхієпископом. Григорію Кониському
приписують авторство «Історії Русів», твору, пройнятого великою любов’ю
до України, філософськими роздумами про її Історичну долю та її
майбутнє.

Отже, твори публіцистів XVIII ст., котрі вийшли з України, відображають
не так самі події, як Ідеї, що їх породжувала історична дійсність.
Водночас у долі Туптала, Яворського, Прокоповича та інших
віддзеркалювалась доля України XVIII ст., яку все більше полишала власна
духовна еліта, перебігаючи до табору її ж гнобителів.

Умовно до плеяди прогресивних публіцистів і реформаторів Росії кінця
XVIII ст. можна віднести видатного українського вченого, Ініціатора
заснування Харківського університету Василя Назаровича Каразша
(1773-1842). В молоді роки він склав кілька ліберальних проектів
реформування системи державного устрою Росії й економічних відносин,
які, однак, не були прийняті, а їх автор зазнав переслідувань. У
наступному, XIX ст., Василь Каразін змирився з існуючими порядками в
Росії і навіть виступив за їх збереження. В Історії української науки
В.Каразін залишив помітну спадщину насамперед як учений-природничник та
інженер.

Використані джерела і праці

Кирило-Мефодпвське товариство К., 1990. Т. 1-3.

Кониський Георгій Філософські твори. К., 1990

Костомаров М.І «Закон Божий» {Книга буття українського народу). К 1991.

Шевченка ТГ. Документи та матеріали до біографії» (І8І4—186І). К.,
1975.

Яворськіш Стефан. Філософські твори. К , 1992 Т 1.

БагалІйД. Декабристи на Україні. X., 1926.

Гербі.чьський ПО. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій
половині XIX ст. (до 1848 p.). Львів, 1964

Карпаторусиництво: Історія І сучасність Доповіді на І Конгресі
Міжнародної Асо-ціацп україністів. К , 1994.

Кашуба MB. Георгій Кониський і його «Філософський курс» //Георгій
Кониський. Філософські твори. К , 1990. Т. 1. С.5-42.

Лисенко ММ. Повстання Чернігівського полку. К., 1956.

Нечкина МБ. Движение декабристов. М., 1955. Т. 1-2.

С.-Іюсарськш А.Г В.Н Каразин, его научная и общественная деятельность.
X., 1955.

Стеблш ФI. «Слово перестороги» В Подолинського //Укр. іст. журн. 1966.
Кг 12. С.44-51

Стеценко Л.Ф. Феофан Прокопович. Кіровоград, 1959.

Похожие записи