Реферат на тему:

Джерелознавство. Руська Правда як пам’ятка права.

До актових джерел належать історичні документи, які на час їх створення
(складання, написання) призначалися для встановлення тих чи інших
правових, регулюючих суспільні відносини норм. Актові джерела творилися
практично від початків писемної історії до наших днів, наприклад, в
Історії України — від договору Олега з Візантією у 911 р. до Конституції
України, прийнятої 28 червня 1996 p., і до закону, що його сьогодні може
ухвалити Верховна Рада, до указу, який так само сьогодні може видати
Президент.

Щоправда, у давнину такого терміну, як акт, актові матеріали на Русі не
вживали, хоч слово actus (офіційний документ) у латинській мові,
зрозуміло, було. Аж до XV ст. усі державні та приватні документи, що
мали правову регулюючу силу, називалися грамотами, листами.

До створення писемних правових документів суспільні відносини, відносини
між окремими людьми регулювалися звичаєвим правом. З часом норми
звичаєвого права записувалися, до них додавалися нові норми, поява яких
диктувалася потребами держави. При цьому попередні норми, у тому числі й
звичаєві, могли відмінятись або ж видозмінюватись тощо.

Зразком органічного поєднання державної законотворчості з нормами
звичаєвого права є давньоруський правовий кодекс Руська Правда,
створення якого пов’язують з Іменем князя Ярослава Мудрого та його синів
Ізяслава, Святослава і Всеволода.

В Історіографи висловлювались різні, часто протилежні думкн про те, яке
право становить основу Руської Правди Російський Історик М Карамзін
першоосновою Історичного процесу вважав діяльність великих князів І
царів, династії та й держави І розглядав Руську Правду як результат
діяльності тільки Ярослава Мудрого, котрий для створення кодексу
використав скандинавські (норманські) та германські норми права.

Український правознавець, відомий політичний діяч Кость Левиць-кий
вважав, що найголовнішим джерелом Руської Правди було місцеве звичаєве
право Він писав » годі оспорювати, що в самій заснові найдавніше
звичаєве право на Руси було жсрелом до законно наданого права в «Правді
Рускш» 3 того огляду річ беручи, належить «Правду Руску» уважати нашим
питомим правом руским, що вийшло з народного звичаю І в значній части на
нинішній день задержалось в звичаю народу руского».

Український учений в галузі Історії права, член-кореспондент АН УРСР
Микола Максименко (помер 1941 р ) бачив у правових нормах Руської Правди
римські джерела Професор Київського університету, голова Історичного
товариства Нестора-літописця Михайло Владимирський-Буданов (помер в 1916
р ) виводив норми Руської Правди з візантійського права, а Історик
єврейського походження Барац — з давньоєврейського та ш Це засвідчує, що
Руська Правда як пам’ятка права вже давно є предметом дослідження
Історичної та Історико-правової науки

У 1935 р Академія наук України видала Руську Правду у п’яти редакціях І
семи списках У 1940 р Інститут Історії Академії наук СРСР видав Руську
Правду так само у різних редакціях І списках (близько 12) Академічні
видання п’яти редакцій є варіантами трьох основних редакцій Руської
Правди Короткої Руської Правди, Розширеної Руської Правди, Скороченої
Руської Правди

Всього ж науці відомо близько десяти списків (варіантів) Короткої
Руської Правди І понад 100 списків (варіантів) Розширеної та Скороченої
Правди Коротка Руська Правда має два основних списки Академічний та
Археографічний У свою чергу Академічний список мас близько десяти
варіантів пізнішого походження.

Проте питання про відмінності між собою різних редакцій І списків — це
питання спеціальних джерелознавчих досліджень, проблем Історико-правової
науки Тут необхідно зупинитися на особливостях трьох основних редакцій.

Згадка про час написання Руської Правди збереглася в Новгородському
Першому літопису молодшого зводу (складений 1442 р ), вміщена під 1016
р. У цьому місці після повідомлення про перемогу новгородського князя
Ярослава Володимировича над київським Святополком Окаянним написано, що
Ярослав за цю перемогу щедро нагородив свою дружину І, крім того, дав
новгородцям свою «Правду» І «Устав списав, тако рекши їм: «По сій
грамоті ходіте, якоже списах вам, такоже держіте. А сє єсть Правда
Руская».Проте історики піддають сумніву 1016 р , вважаючи, що
новгородський літописець хотів просто возвеличити Ярослава, в якого
нібито наперед уже була написана «Правда». Сумнів грунтується і на тому,
що тут згадані сини Ярослава Ізяслав, Святослав, Всеволод, при яких була
складена друга частина Короткої Руської Правди вже після смерті
Ярослава.

В іншому новгородському літописі — Софіївському І, складеному . в XV
ст., теж є згадки про Ярославові грамоти, але під 1019 р. та під 1035 р.
Можливо, остання дата і є часом написання першої частини Короткої
Руської Правди, або, як її ще прийнято називати, Правди Ярослава. У цій
частині Руської Правди — в Правді Ярослава — історики виділили 17
статей, хоч первинні протографи Правди Ярослава статей не мають.

Правовий зміст Правди Ярослава стосується головно кримінального права. У
Правді дуже простежуються норми звичаєвого права, зокрема кровної
помсти: «Оубієть моуж моужа, то мъстить брату брата, любо сынови отца,
любо отцю сына, любо брато-чадоу, любо сестриноу сынови; аже не боудеть
кто мЪстя, то 40 гривен за голову; аже боудеть роусині, любо гридь, любо
коупець, любо ябетникь, любо мечникь, аже изгои боудеть, любо словеникъ,
то 40 гривень положити за т>…

Аже холопъ оударить свободна моужа, а біжить в хоромъ, а госпо-динъ
начнеть не дати его, то холопа пояти, да платити господині за нъ 12
гривень, а за тъмь, где его налезеть той моужъ, да бьють его».

Як засвідчує навіть цей уривок, у Правді Ярослава право кровної помсти
співіснує з її заміною викупом, чого не бачимо в договорах Русі з
Візантією, де право кровної помсти не знає собі еквівалента. Наприклад,
у Договорі 911р. записано: «Якщо уб’є християнина русин чи християнин
русина, нехай умре там, де вчинив убивство, якщо є він Імущим, (то)
частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого;
але й жона убивці хай має стільки, скільки належить по закону. Якщо ж
той, хто вчинить убивство І втік, є неімущим, хай буде він під судом,
поки не знайдеться, І тоді хай умре».

Проте за удари, побої вже у договорі 911 р. передбачалась матеріальна
компенсація, а не удари чи побої у відповідь. Зазначалось, що за
нанесення побоїв винуватець повинен заплатити «5 літрів срібла, а
не-імущий хай зніме із себе навіть ту саму одежу, у якій він ходить, а
про

решту нехай поклянеться по своїй вірі, що більш нічого не має І ніхто
йому не може допомогти». За крадіжку злодій мав віддати потрійно, як І
за пограбування грабіжник — потрійно. Не передбачалось жодного покарання
за вбивство злодія: якщо той, хто чинить крадіжку, буде вбитий, «хай не
карають за смерть ні християнина, ні русина».

Наявність дуже детального правового регулювання за договором 911р. дає
підстави допускати, що й поза договором (задовго до появи Руської Правди
на Русі) міг бути писаний кодекс.

Друга частина Короткої Руської Правди одержала назву Правда Ярославичів.
Вона, очевидно, складена на одній із зустрічей синів Ярослава. Ця
частина починається словами: «Правда уставлена руськой землі, егда ся
съвокупил Ізяслав, Всеволод, Сватослав, Коснячно, Перенег, Мікифор
Киянин, Чюдін, Микула».

Така зустріч (за термінологією деяких Істориків — з «ізд) могла
відбутися між 1060 р. (після чого з п’яти синів Ярослава, котрі 1054 р.
ділили Русь, залишилося три (Вячеслав помер 1057 p., Ігор — 1060 p.):
Ізяслав, Всеволод, Святослав І 1076 р. (роком смерті Святослава). Як
відомо, Ярославичі з’їжджалися 1072 р. до Києва з приводу канонізації
Бориса та Гліба і перенесення їх мощей у Вишгород під Києвом.
Допускають, що, можливо, саме 1072 р. І була складена та схвалена Правда
Ярославичів — друга частина Короткої Руської Правди.

Правда Ярославичів порівняно з Правдою Ярослава деталізує чимало норм
кримінального права у їх застосуванні до різних ситуацій і видів
злочинів. Така деталізація дуже розширює потенціальний зміст Правди як
джерела до вивчення характеру господарства, економічних і суспільних
відносин, особливостей ранньоруського феодалізму, елементів
рабовласництва, соціальної диференціації тощо.

«Аже оубъють огнищанина оу кліти, любо оу коня, любо оу говяда, любо оу
коровеі татьбы, то оубити в пса місто; а той же поконъ и тио-уницу. А в
княжі» тиоуні» 80 гривень. А конюх старый оу стада 80 гривень, яко
оуставил Изяславъ въ своемъ конюсі его же оубили Дорого-боудьци. А в
сельском старость княжь» и в ратайнімь 12 гривень, а в рядовниці княжі 5
гривень. А в смерді и в холопі 5 гривень. Аже раба кормилица, любо
кормиличинъ 12 гривень. А за княжі конь, иже той с пятносмъ 3 гривни, а
за смердій 2 гривни, за кобылоу 60 рімзань, а за воль гривну, а за
корову 40 різань.. Аже оувидіть чюжь холопъ любо рабоу, платити емоу за
обидоу 12 гривень…

… аже боудеть одинъ краль, то гривноу и тридесять ръзань и платити
емоу; или ихъ боудеть 18, то по три гривні» и по 30 ръзань платити
моужеви…»

Також вищою є відповідальність за групову крадіжку овець та ш. У цитаті
за кожним терміном, за перерахуванням господарських об’єктів, соціальних
груп людей, за співвідношенням міри покарання приховується велика
історична інформація. Досі нерозв’язана дискусія про те, хто такий був
огнищанинъ — господар садиби, власник заїжджого двору чи слуга при
княжому дворі, в чому різниця між сільським старостою І старостою
ратайному, хто такі рядовнищ княжі й чому за їхнє вбивство таке низьке
грошове покарання, який смисл надавався словам раба кормилица \
кормилічич (йдеться про жінку рабу, котра грудьми годувала княжу чи
боярську дитину, чи про вихователів (кормилічич)!

За кримінальними нормами проглядається образна палітра господарського
стану княжих та Інших маєтностей, де є «клєті, говяди, коров’ячі
татьби(?)», кінні стада, коні, кобили, воли, корови, вівці. Напевне,
була добре розвинутою грошова система, оскільки будь-які покарання за
різні злочини переводилися на гроші. Амплітуда покарання за вбивство
людини від 80 до 5 гривень наочно відображає величезну соціальну
диференціацію населення, класовий характер права. Однакове покарання за
вбивство княжого рядовниця, смерда і холопа, очевидно, засвідчує про
їхнє мало чим відмінне соціальне становище.

Коротка Руська Правда має невелику третю частину, що називалася Покон
вірний і регулювала збирання віри (якоїсь форми податків, мит чи інших
платежів). Покон, мабуть, слід перекладати як повеління, наказ. Покон
вірний дуже невиразна норма. Можливо, в редакціях, що дійшли до нас, ця
частина збереглася в неповному вигляді. Однак Покон вірний засвідчує, що
право часів Київської Русі вже регулювало питання платежів державі, які
повинні були давати певні категорії населення.

Такою ж короткою і невиразною, ймовірно, з тих самих причин, є і
четверта частина, Урок мостникам. Вона, вважають, регулювала величину
винагородження людей, які будували І доглядали дороги та мости
державного значення.

Походження та списки Розширеної Правди та Скороченої Правди

Значно пізніше з’явилися редакції Розширеної та Скороченої Руської
Правди, Джерелом для виникнення Розширеної Правди була Коротка Руська
Правда. Найголовнішою другою складовою частиною розширеної редакції став
Устав Володимира Мономаха, складений І прийнятий незабаром після
київського повстання 1113р. Головний зміст Уставу Мономаха становили
статті про рези-відсотки передусім на лихварський капітал. У цьому
питанні Устав обмежував сваволю лихварів і був спрямований на
попередження можливих міських бунтів. Він своєрідний колективний
правовий акт, де зазначалося: Володимир «созва дружину свою на
Берестовем: Ратибора Киевьского тысячьского, Прокопью Белгородьского
тысячьского, Станислава Переславьского тысячьского, Нажира, Мирослава,
Иванка Чудиновича Олгова мужа, и уставили…»

Впродовж XII ст. Коротка Руська Правда та Устав Володимира Мономаха
співіснували як окремі юридичні кодекси. Тільки на початку XIII ст. вони
були об’єднані в один кодекс «Руська Правда», що дістав назву Розширена
Руська Правда. Остання складалася з двох частин, озаглавлених «Судъ
Ярославль Володимеричь Правда Русьская» і «Устав Володимерь
Всеволодович». У найдавнішому протографі Розширеної Руської Правди
згадані підзаголовки виділені кіновар’ю. З часом потреби життя вимагали
створення нових юридичних норм, які вставлялися у списки Розширеної
Правди. Оскільки така робота проводилася не в одному місці, а в різних
князівствах Південної та Північної Русі, з’явилося багато варіантів
(списків) Розширеної Руської Правди. Науці відомо їх понад 100.
Розширена Правда — це великий за обсягом юридичний документ. Залежно від
списку він має кількадесят або й понад сотню сторінок друку, а Коротка
Руська Правда (залежно від списку) мала обсяг кілька сторінок.

У списку, опублікованому С.В.Юшковим (Юшков С.В. Русская Правда. М.,
1950), Розширена Правда налічує 56 статей, у тому числі «Судь Ярославль
Володимеричь Правда Русская» — 25. Отже, на Устав Володимира
Всеволодовича та інші вставки припадає 31 стаття.

В процесі переробки Розширеної Руської Правди, зумовленої різними
потребами, виникла ще скорочена редакція Правди, що дістала в науці
назву Скороченої Руської Правди. Проте не всі дотримуються такого
погляду. Деякі дослідники вважають, що Скорочена Правда існувала вже у
XII ст. і сама була протографом Розширеної редакції, а не навпаки.

Використані джерела і праці

Волинські грамоти XVI ст К., 1995.

Грамоти XIV ст К., 1974

Історія Львова в документах І матеріалах К , 1986. С 15-18,20-22,23-26

Історія України в документах І матеріалах. Київська Русь і феодальні
князівства XII-XIII ст. К.. 1939 С. 118-133

Літопис Руський за Іпатським списком. К., 1989. С. 20-22,439-440.

Правда Руска. Пам’ятник законодатний права руского з XI віку /Уложив др
Кость Левицкий//Часопись правнича. Львів, 1895.Рочник 5. С. 141-191.

Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.) /Упорядкував Мирон Капраль, Львів,
1998

Хрестоматія з Історії Української РСР з найдавніших часів до кінця 50-х
років XIX ст.: Посібн. для вчителів. К., 1959 С. 74-76.

Введенский А А Лекции по документальному источниковедению истории СССР
(Дипломатика). К., 1963.

Каштанов СМ. Русские княжеские акты X-XIV вв. (до 1380 г.)
//Археографический ежегодник за 1974 год. М., 1975 С 94-116.

Макарчук Степан Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.). Рецензія //Вісн.
Львів, ун-ту Серія Іст. 1998 Вип 33 С. 286-290.

Розов В. Українські грамоти XIV в. І першої половини XV в К., 1928.

Юшков СВ. Памятники русского права М., 1953

Похожие записи