.

Джерелознавство. Розвиток австро-угорських органів державного управління на західноукраїнських землях(реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
296 2044
Скачать документ

Реферат на тему:

Джерелознавство. Розвиток австро-угорських органів державного управління
на західноукраїнських землях

На відміну від консервативної системи російського управління Україною,
австрійська система управління на західноукраїнських землях відносно
швидко видозмінювалася. Західноукраїнські землі підпали під владу
Австрії після підписання між Росією, Австрією і Пруссією 1772 р.
Конвенції про частковий поділ Польщі. За цим документом до Росії
відійшла частина білоруських земель східніше і частково західніше
верхнього Дніпра (Гомель, Мстислав, Могилів) та північніше Північної
Двіни (Вітебськ, Полоцьк, Дінабург), до Пруссії — землі на лівому березі
нижньої Вісли, до Австрії — Руське воєводство з містами Львів,
Перемишль, Галич, Броди, Жовква та Іншими, більша частина Белзького
воєводства з містами Белз, Сокаль, Стоянів, Буськ та іншими, незначна
частина Волинського воєводства, південна частина Краківського
воєводства. Імператриця Марія-Терезія, посилаючись на те, що в першій
половині XIII ст. — з 1214р.до 1219р. — угорський королевич Коломан, син
короля Андрія І, вважався галицьким королем, І що вона є спадкоємницею
угорської корони, дала назву новоприєднаним землям Королівство Галичини
І Волині (Володимири) — Komgsreich Galizien und Lodomerien. У
практичному політичному вжитку повна назва вживалася рідко, а приєднаний
край скорочено називали Галичиною (Galizien), у тому числі й землі
волинські, а також етнічно польські.

Австрія поділила “Королівство” на чотири воєводства: Краківське (без
Кракова), Сандомирське, Руське і Подільське. У воєводствах створилося 24
дістрикти. Проте воєводський поділ проіснував три роки. У 1775 р.
відбулася реорганізація адміністративного устрою. Новоприєднаний край
поділили на округи: Львівський, Сандомирський, Бєлецький, Пияьзенський,
Величківський та на м Львів Округи розділилися на 19 дістриктів Але
незабаром відбулася нова реорганізація У1782р кількість округів
збільшено до 18, а дістрикти взагалі ліквідовано На українських етнічних
землях утворювались Львівський, Жовківський, Заліщицький (з 1800 р —
Золочівський), Станіславський, Перемишльський округи Етнічно змішаними
були Замостський та Жешівський (Ряшівський) округи Округи поділяли на
5-12 повітів кожний, всього на 136 повітів.

У 1774 р до Австрії відійшла Буковина, з якої 1787 р створювався окремий
округ.

У 1793 р відбувся Другий поділ Польщі За ним Австрія не отримала нових
земель Польської держави Пруссія забрала великі території на заході з
містами Познань, Гнєзно, Каліш, Сєрадз, Петркув Російські кордони, як
зазначалося, просунулись західніше Кам’янця, Острога, Корця, Пінська,
східніше Новогрудка

Після Третього поділу 1795 р Польщі як держави не стало До Пруссії
відійшла лівобережна Варшава з округом та землі північніше нижньої течи
Західного Бугу аж до Немана на півночі Росія пересунула свій кордон на
захід від міст Дубно-Луцьк-Брест-Гродно-Ковно Російське загарбання
відбулося не за рахунок етнічно польських земель, а за рахунок раніше
захоплених Польщею українських І білоруських земель

Дуже великі нові території за Третім поділом Польщі отримала Австрія
Вони пролягали на захід від Бреста південніше нижньої течи Буга аж до
впадання його у Віслу В Австрійській державі опинилися міста Прага,
Мацевиче, Люблін, Холм, Сандомир Новій території дали назву Нової
Західної Галичини, що поділялася на 13 округів, у тому числі на етнічно
українських землях Белзький і Холмський.

Війна Франції проти Австрії, Роси та Пруссії на початку XIX ст привела
до політичного перекрою основного масиву польських земель І частково
українських У 1807 р під егідою Наполеона було створене Велике
Герцогство Варшавське, що проіснувало до розгрому Наполеона, формально —
до Віденського конгресу 1815 р , який встановив нові кордони Царська
Росія одержала більшу частину Великого герцогства Варшавського, на його
основі створивши Царство (Krolewstwo) Польське, куди входила Холмщина І
Підляшшя Частина герцогства як Велике князівство Познанське відійшло до
Пруссії Невелику частину повернули Австрії Одночасно Віденський конгрес
постановив створити як окрему державу Краківську Республіку, що мала
близько 1000 км2 площі, куди входило, крім Кракова, ще три містечка І
244 села В 1846 р три держави підписали договір про ліквідацію
Краківської Республіки та її прилучення до австрійського “Королівства
Галичини І Лодомерії”. Останнє, однак, набуло уточненої формальної назви
“Королівства Галичини І Лодомерй з Великим князівством Краківським та
князівствами Освєнщмським І Заторським”. Практично “королівство” за
своїми правами вважалося губернією. Головним адміністратором був
губернатор. У лютому 1847 р. Галичину поділили (офіційно, але формально)
на Східну (етнічно українську, за винятком польського Бжозівського
повіту) та Західну (етнічно польську, за винятком західної частини
північної Лемківщини). Під час революції 1848 p., вже у травні 1848 р.
секретар Головної Руської Ради у Львові о.Михайло Малиновський виступив
з пропозицією поділити Галичину реально на дві губернії; 9 червня того ж
року Головна Руська Рада внесла офіційну петицію до цісаря з вимогою,
“щоби часть Галичини, заселена русинами (українцями), творила для себе
провінцію з осідком крайової політичної управи у Львові… І щоби часть
краю, заселена мазурами (поляками), була відділена від руської
провінції”. Цю пропозицію, очевидно, підтримував губернатор Ф.Стадіон.
Цісар Фердінанд 19 червня 1848 р. санкціонував утворення в Галичині двох
губерній і визначив термін реалізації свого рішення 1 серпня 1848 р. Але
ще до цього (30 липня) Стадіон був відкликаний з поста губернатора.
Віце-губернатор поляк Агенор Голуховський категорично виступав проти
поділу. Противником поділу виявився і новий губернатор поляк Вацлав
Залєський, після якого губернатором став Голуховський. Розпорядження
цісаря в життя не впроваджувалося.

За цих умов Головна Руська Рада звернулась за підтримкою ідеї поділу до
народу. До кінця січня 1849 р. на підтримку поділу було зібрано 200 тис.
підписів галичан. Та на боці польської верхівки в Галичині виявилась
також віденська бюрократія, в тому числі й міністр внутрішніх справ
Дубльгоф, який оголосив, що рішення цісаря відкликане.

Нові меморіали русинів до цісаря й уряду (останній 29 березня 1849 р.)
не допомогли. Галичина так І залишилася неподіленою австрійською
адміністративною провінцією, в якій влада на місці перебувала в руках
польського панства.

У грудні 1848 р. цісар Фердінанд І зрікся престолу. Його місце зайняв
Франц-Йосиф І, а 30 червня 1851 р. Головна Руська Рада саморозпустилася.
Українська вимога про поділ Галичини залишилась в українському рухові аж
до 1918 р. лише як Ідея.

В 1854 р. вища крайова посада губернатора дістала назву намісника, а
адміністрація краю — намісництва.

В 1866 р. відбулася ще одна адміністративно-територіальна реформа, число
повітів збільшувалось до 76 3 часом кількість їх дещо зросла: 1910 p. —
81, з них 51 у Східній Галичині й ЗО — у Західній В українській частині
намісництва (Східній Галичині) були такі повіти (за порядком латинської
абетки): Бібрка, Богородчани, Борщів, Броди, Бережани, Бучач, Цішанів,
Чортків, Добромиль, Долина, Дрогобич, Городок, Городенка, Гусятин,
Ярослав, Яворів, Калуш, Кам’янка, Коломия, Косів, Львів-повіт, Ліско,
Мостиська, Надвірна, Печеніжин, Пщгайці, Перемишль, Перемишляни,
Рава-Руська, Рогатин, Рудки, Самбір, Сянок, Скалат, Сколе, Снятии,
Сокаль, Станіслав, Старий Самбір, Стрий, Тернопіль, Тлумач, Теребовля,
Турка, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Жовква, Жидачів та з перевагою
поляків — Бжозів. Львів був окремою адміністративною одиницею. Повіти
поділялися на гміни, що складалися з одного чи кількох поселень.
Повітову адміністрацію очолював староста, гмінну після громадського
закону 1866 р. — війт. Окрім цього, адміністративно-політичні функції в
селах виконували поміщики чи їх управителі — мандатори.

Крім поділу Галичини на адміністративні повіти були ще судові повіти — у
Східній Галичині їх налічувалося понад 90.

Певний вплив на керівництво промисловістю краю мали три промислові
палати: у Східній Галичині —- Львівська І Бродівська; у Західній —
Краківська.

Буковина після її входження до Австрії і до 1786 р. вважалась
прикордонною мілітаризованою зоною. В 1786 р. на основі її двох цинутів
— Чернівецького І Сучавського — створилися дістрикти, що, в свою чергу,
поділялися на околи: Чернівецький, Прутський, Дністровський,
Чере-мошський, Довгопільський (Русько-Кимполунзький), Берегометський,
Віковський, Міжлокський, Молдавсько-Кимполунзький. Буковина загалом, як
зазначалося, з 1787 р. становила округ Галичини аж до 1849 p., коли
дістала статус окремого краю зі своєю адміністрацією.

На Закарпатті існували традиційні адміністративні одиниці — комі-тати. У
1867 p., коли Угорщина одержала державність у складі Габс-бурзької
монархії, на українському Закарпатті були комітати: Березький (центр
м.Берегово), Ужанський (центр Чоп), Угочанський (центр Сев-люш),
Марамароський (центр м.Хуст), в яких українці становили відносну
більшість населення (від 40 до 50 %). Комітати входили до складу
По-жонського намісництва з центром у Братіславі, що підпорядковувалось
Будапешту.

У березні 1861 р. крайовий статус Буковини був піднесений до рангу
герцогства — Gcrzogtum Bukowina. Вищим чиновником герцогства став
президент, який призначався цісарем І центральним урядом.

В Австрії 1861 р. на соціально-класовій основі проводилася певна
демократизація управління краями. Паралельно з державно-управлінськими
структурами — намісництвом — староствами мандаторами — формувались
самоуправлінню органи: крайові сейми І повітові сеймики. Лютневим
патентом 1861 р. Імператор Франц-Йосиф І проголосив “Крайовий статут І
сеймову виборчу ординацію для Королівства…” Створювались крайові сейми
Галичини І Буковини. Вони мали класовий характер, формувалися з
вірилістів та обиралися за куріальною системою. До першої курії входили
поміщики, які сплачували 200 і більше корон податку на рік. У Галичині
таких поміщиків станом на 1908 р. налічувалося 2297 (0,3 % усіх
виборців) їм виділялось 44 місця в сеймі, В другу курію обиралося три
депутати — по одному від кожної промислової палати. Кількість членів
палат становила 116. Третя міська курія складалася з буржуазних верств з
певним мінімумом податку — духовенство, службовці, вчителі, адвокати,
лікарі, цехові майстри, власники майстерень та ш. Всього таких виборців
у Галичині 1908 р. числилось 64084. Курія обирала 19,3 % депутатів
сейму. В четверту курію входили заможніші селяни, які платили по 8 і
більше корон річного податку. Ця курія мала 650586 виборців. Вибори були
двоступеневі: 500 селян-правиборців обирали одного виборця на окружні
вибори, а вже останні обирали 46,0 % всіх депутатів сейму.

З 1883 р. Галицький крайовий сейм засідав у новому будинку, побудованому
за проектом архітектора Й.Гохбергера 1877-1881 pp. Зараз у будинку сейму
знаходиться головний корпус Львівського державного університету ім.
Івана Франка.

Крім обраних виборами депутатів, за ординацією 1861 р. дев’ять місць у
сеймі займали вірилісти — депутати за посадою: три архієпископи, чотири
єпископи та два ректори університетів: Львівського і Краківського. В
1866 р. до вірилістів додався ще один єпископ, в 1900 р. —• ще два
ректори: Львівської політехніки і Краківської академії мистецтв. У 1896
р. дещо зросла кількість депутатів від м. Львова (з чотирьох до шести) і
м.Кракова (з трьох до чотирьох). Отже, з 1900р. був 161 депутат. У 1910
р. в ньому налічувався всього 21 українець. За сеймовою реформою
1913-1914 pp. у сеймі мало стати 228 депутатів, з яких для українців
відводилось лише 62 мандати (27,2 %), хоч частка українського населення
всієї Галичини становила 1910р. (за конфесійними показниками) 42,10 %, а
польського — 46,56 %. Але це “демократичне” реформування сейму так і не
було впроваджене в життя. Почалась Перша світова війна, що стимулювала
розпад Імперії Габсбурпв. Крайовий сейм мав свій виконавчий орган —
Крайовий виділ, що спрямовував діяльність освіти, медичних, санітарних,
соціальних служб, науки І мистецтва та ін.

Сейм виділяв майже у 10 разів більше сум на ”польські цілі”, ніж на
“українські”.

“Демократична” виборча реформа 1907 р. торкнулася тільки виборів до
Державної ради — австрійського парламенту і зовсім не стосувалася
виборів у місцеві органи самоуправління’ в сейм, у ради міст та й у
сільські громадські ради, в яких вибори проводились за трьома
податковими куріями.

За виборами до парламенту 1907 р. українці Галичини мали максимальну
змогу провести у віденську Державну раду щонайбільше 28 депутатів.
Фактично було обрано 27. Поляків — 76. Від українсько-румунської
Буковини депутатами стало п’ятеро українців.

У 1911 р. проводились другі вибори до парламенту. Це супроводжувалося
жахливим розстрілом виборців 19 червня 1911 р. у Дрогобичі. Було вбито
31 виборця, близько 100 осіб поранено. І як в наругу після цього до суду
в Самборі притягалися сотні виборців.

Але не тільки в парламенті, в сеймі, у міській раді Львова, де на 100
радних було тільки два українці та шість євреїв, представництво
українсько-польської Галичини формувалося переважно з польських
поміщиків І буржуазії. В руках поляків перебував майже весь
управлінський апарат. Намісником “Королівства Галичини і Лодомерії…”
після німця Стадіона аж до Першої світової війни призначався поляк.
Наприкінці XIX-початку XX ст. намісниками були Казимир Бадені, Анджей
Потоцький, Міхал Бобжинський. Тільки в роки війни намісниками знову
почали призначати німців. Серед старост повітів траплялося в різні роки
один або кілька українців.

Отже, якщо на російському боці взагалі не йшлося про участь українців у
системі державного управління, бо всі чиновники були “русскими”, хоч би
і “малоросійської народності”, то на австрійському участь українців у
системі державного управління краєм була дуже обмеженою.

Використані джерела і праці

Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском
советском социалистическом государстве Справочник Львів, 1955

Galicja od pierwszego rozbioru do wiosny ludow 1772-1849 Wybor tekstow
Zrod-“‘ towych Opracowal І wstqpem poprzedztf Marian Tyrowicz Krakow,
Wroclaw, 1956

Довгопол В М, Литвиненко М А , Лях РД Джерелознавство Історії
Української РСР К, 1986 С 108-124

Источниковедение истории СССР 2-еизд М.1981 С 170-194, 249-287

Історія Української РСР К , 1978 Т 3 Період розкладу І кризи
феодально-кріпосницької системи Скасування кріпосного права І розвиток
капіталізму (XIX ст) С 11-12,284-288

Макарчук С А Українська Республіка галичан Нариси про ЗУНР Львів, 1997 С
156-158

Кульчицький В С Державний лад І право Галичини (в другій половині ХІХ-на
початку XX ст) Львів, 1966

Литвиненко М А Джерела Історії України XVIII ст X , 1970 С 59-73

Шепелев Л Э Законодательные акты акционерного учредительства
//Источниковедение отечественной истории Сб статей М, 1973 С 297-317

Шепелев Л.Э. Проблемы источниковедческого изучения делопроизводственных
документов государственных учреждений Х1Х-начала XX в //Источниковедение
отечественной истории 1975 М.1976

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020