Реферат на тему:

Джерелознавство. Літературні твори. Пам’ятки публіцистики. Агіографічна
література

Історія як наука ґрунтує положення та висновки, виходячи з дослідження
й аналізу об’єктивних І достовірних джерел, як: неупереджено
відображають різні сторони об’єктивної Історичної дійсності Літературні
ж твори, також публіцистичні в час свого творення, майже завжди
народжувались І виходили з метою захисту якоїсь певної (суб’єктивної)
Ідеї, обґрунтування дій окремих людей, вождів, церковних Ієрархів,
воєначальників, тому вони часто нехтували «Істинами» Іншої сторони,
показували дійсність у викривленому баченні Літературні твори як
Історичні джерела, звичайно, є повноцінними для вивчення самого
літературного процесу тієї чи Іншої епохи Щодо їх значення для вивчення
політичної, соціально-економічної Історії, культурного життя, то воно
обмежене Недоліком літературних творів І публіцистики є також те, що
автори не були дуже уважними до точності Імен, дат, масштабів подій
Органічною властивістю літературних творів було І є право письменника на
художній вимисел

І все-таки Історик мусить звертатися до літературних джерел, особливо у
випадках, коли літературні чи публіцистичні твори з великою художньою
силою І майстерністю відображали соціальні й духовні протиріччя свого
часу, Ідеї, що захоплювали передових діячів або велику кількість людей,
коли з періоду, що вивчається, дуже незначними є Інші писемні джерела
законодавчого, діловодного чи класично-наративного характеру; коли сюжет
та ідею таких творів становлять важливі доленосні реальні Історичні
події в житті народів і держав. Повторюємо, що літературний процес сам
по собі — частина Історичного процесу взагалі. З цього огляду Історик у
науковій та навчальній праці повинен знати літературні твори минулого.

Видатні літературно-публіцистичні твори XI-XV ст.

Одним з найраніших літературних творів є «Повчання» Володимира Мономаха.
Як вважають, воно написане 1117 p., але в Лаврентіївському списку
«Повісті минулих літ» вміщене під 1096 р. Переписувач, очевидно, цим
стверджував, що в переддень Любецького з’їзду 1097 р. князів у
Володимира Мономаха вже склалася чітка світоглядна концепція з питань
державотворення, ролі великого князя, духовного начала в житті людей,
національної та християнської традиції, виховання дітей, воїнів І слуг.

Вставка в Лаврентіївському списку — єдиний щасливий випадок, який зберіг
цінну пам’ятку для наступних поколінь.

З жанрового погляду «Повчання» чи його частини можуть бути віднесені до
творів публіцистичних (послання до князя Олега Чернігівського),
педагогічних (повчання дітям), мемуарних (спогади), хоч всі частини
позначені публіцистичним пафосом захисту справедливості і моральних
устоїв, обґрунтування великої державної відповідальності князя та інших
державних мужів.

Володимир Мономах, або ж Володимир-Василій Всеволодович Мономах, онук
Ярослава Мудрого і син Всеволода Ярославовича, онук по матері
візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, прожив довге і
насичене важливими подіями життя. Народився 1053 p., помер 1125 р. Як
він сам писав, уже в 14-15 років був він князем ростовським, потім
смоленським, потім Володимиро-Волинським, згодом переяславським, аз
1113р. — великим князем київським. «Спершу я до Ростова пішов, — писав
він у «Спогадах», — послав мене отець. Далі (1069) і знову удруге до
Смоленська (1073)… А із Смоленська пішов я до Володимира…» та ін. Це
був час, коли князівські сини одержували княжіння не як вотчину, а як
землю для державного управління нею. Молодого ще Володимира
Всеволодовича «перекидали» з місця на місце, хоч не просто зрозуміти зі
«Спогадів», хто ж «перекидає». Столиці князівств, в які спрямовувався
Володимир Мономах, були у підпорядкуванні не тільки Всеволода
Ярославовича.

«Спогади» як частина «Повчання» містять багато даних про міжусобні
війни, які велися між князями. З позицій людини, котра усвідомила шкоду
міжусобиць, князь лаконічно оповідає про спалення, спустошення,
вбивства, численні війни з половцями. «А всіх походів зробив я
вісімдесят, і три великих, а решти не пам’ятаю менших» Ця частина
«Спогаду» — важливе джерело до політичної історії України XI- початку
XII ст.

Картина культури і моралі князівського двору відображена в основній
частині твору — «Повчання дітям». За зовнішньою паволокою ревнивого
ставлення до християнської релігії, віри в Бога і прагнення передати ту
віру дітям простежуються перевірені досвідом, схвалені громадською
думкою принципи моралі. «Бо так І. Василій учив, зібравши при цім
юнаків: (треба мати) душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і
в міру слово Господнє».

Але незабаром ідуть суто житейські настанови: «при їді і питті без
галасу великого бути, при старих — мовчати; премудрих — слухати; старшим
— покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства
розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не
надміру сміятись, соромитися старших, до жінок недостойних не говорити;
долу очі мати, а душу вгору; уникати, не старатися повчати легковажних;
власть же нізащо мати, як (і) од всіх часів. Якщо хто (з) вас може іншим
помогти — од Бога нагороди нехай той сподівається І вічними благами він
пораює».

Від настанов, адресованих головно дітям, Мономах переходить до повчання
служилих людей: «А куди виходите в путь (за даниною) по своїх землях, —
не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм (людям), ні чужим, ні в селах, ні
в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете, і де станете —
напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки
він до вас (не) прийде, — чи простий чи знатний, чи посол, — якщо не
можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони, бо, мимо-ходячи, прославлять
чоловіка по всіх землях, — або добром, або лихим. Недужого одвідайте, за
мерцем ідіте, тому, що всі ми смертні єсьмо. І чоловіка не миніть, не
привітавши, добре слово йому подайте. Жону свою любіте, але не дайте їм
(жінкам) над собою власті…

А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте, — то
того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п’ять
мов, — а за се почесть єсть від інших країв. Лінощі ж — усьому (лихому)
мати.

Хай не застане вас сонце на постелі — так бо отець мій діяв блаженний і
всі добрії люди достойні». При цьому він радить спати в полудне серед
Інших справ після полудня можна І «лягти спати Спання в полуднє
назначене єсть Богом о ту пору бо почиває І звір, І птиці, І тоди»
(цитування «Повчання» зроблене за текстом, опублікованим в журналі
«Пам’ятники України», 1986, № 3, с 27-37)

«Повчання» В Мономаха за жанром — передусім твір публіцистичний Іншою
унікальною пам’яткою давньоруської доби жанру епічної поезії є «Слово о
полку її орсвім» Тема І сюжет твору — невдалий похід на половців 1185 р
чернігово-сіверських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем
Святославичем Дату написання твору встановлюють за його змістом У поемі
галицький князь Ярослав Осьмомисл І суздальський Володимир Глібович
змальовані як живі, хоч померли вони 1187 р Похід відбувся, за Київським
літописом, 1185 р Отже, твір міг бути написаний в проміжку від 1185 до
1187 р Існує, щоправда, думка ніби «Слово » в редакції, в якій було
знайдене наприкінці XVIII ст, перероблене 1196-1198 рр

Єдиний рукописний збірник зі «Словом «, на думку дослідників, належав до
XVI ст Він загинув під час московської пожежі 1812 р Залишились кілька
переписаних варіантів від згорілого «Слова » та надруковане на основі
збірника XVI ст першовидання 1800 р

Відкриття і першопублікація «Слова о полку Ігоревім» зразу ж викликали
гостру дискусію Наприкінці XVIII ст ще не Існувало навіть поняття про
художню літературу давньоруського періоду, І це також виявилось
причиною, чому науковий світ сприйняв «Слово» насторожено З’явились
навіть аналоги «Слова » з твором кельта Оссіана, вояка І барда III ст,
котрий оспівав подвиги свого батька Фінгала Мак-Кумхайла І його воїнів
Згаданий «твір Оссіана», як це довів 1765 р Макферсон, видавши працю
«Твір Оссіана, сина Фінгала», виявився пізньою підробкою на основі
невиразної переказної традиції Тому коли наприкінці 80-початку 90-х
років XVIII ст стало відомо про відкриття в Роси «Слова о полку
Ігоревім», учений світ вже знав про кельтську «Осслану» І психологічно
був заражений скептицизмом Тим паче, що відкривач «Слова » Олексій
Іванович Мусін-Пушкш (1744-1817) непослідовними І суперечливими
висловлюваннями про те, від кого йому дістався збірник зі «Словом «,
ніби провокував сумніви То він дістав «Слово» від книготорговая
Сопікова, то від купця Глазунова з якогось монастиря, то від
архімандрита Ярославського Спасо-Преображенського монастиря Іоіля (Івана
Биківського) та Ін

Закарпатський дослідник процесу відкриття І дослідження «Слова » Сергій
Федака пояснює таку позицію Мусша-Пушкіна тим, що той мав «самолюбство,
честолюбство публікатора» І тому просто не хотів називати факту, що не
він був відкривачем збірника зі «Словом» Насправді ж, на думку згаданого
С.Федаки, відкрив збірник митрополит Новгородський І Петербурзький
Гавриіл, який передав його Катерині II Остання ознайомила зі «Словом»
відомого Історика, дослідника Київської Русі Івана Микитовича Болтіна
(1735—1792), котрий переклав І прокоментував твір, але не встиг його
опублікувати через смерть Один Із списків Болпна зберігся в паперах
Катерини П І дістав у науці назву Катерининського (скорочено «Є») Інший
болтівський варіант потрапив до О Мусша-Пушкіна, який з 1791 до 1794 р
був обер-прокурором Синоду, аз 1794 р очолив Академію мистецтв О
Мусш-Пушкін 1800 р видав свою редакцію «Слова «, що відображала мову
українського книжника XVII ст, орієнтованого на російську мову Видання
1800 р у науці дістало назву Першовидання (скорочено «П») Поряд зі
згаданими редакціями «Є», «П’1 залишився ще Щукшський список (скорочено
«Щ»), який, можливо, дістався художнику С.Щукшу від О.Мусша-Пушкіна

Простеживши витоки І долі різних списків «Слова «, що з’явилися з огляду
на різні підходи до перекладу чи редакції зі загиблого 1812 р збірника,
С Федака зробив припущення, що першовідкривачем був таки митрополит
Гавриіл Це Мусш-Пушкін знав, бо на двох першовиданнях («П») залишив
дарчий напис митрополитові Гавриїлу Митрополит Гавриіл знайшов збірник у
бібліотеці, привезений після 1716 р до Новгорода Феофаном Прокоповичем,
де він став митрополитом Бібліотека ж Ф Прокоповича опинилася в
бібліотеці Новгородської св. Софії.

В російському й українському словознавстві ХІХ-ХХ ст. понад два століття
спалахували гострі дискусії, предметом яких передусім було питання про
автентичність «Слова о полку Ігоревім» чи є воно витвором XII ст., чи,
може, «геніальна підробка» кінця XVIII ст.? В Україні твір вивчали М
Максимович, І Вагилевич, О Огоновський, О.Партицькии, А.Петрушевич,
В.Коцовський, Р.Заклинський, І Франко, І Свєнцщький Останній, наприклад,
був скептиком За радянського часу в Україні «Слово «досліджували М
Рильський, В Ржига, С Шевченко, Д Зегул, В Пе-ретц 3 70-х років — В
Шевчук, С Пушик

До 750-рІччя «Слова» воно було офіційно «канонізоване» як літературний
твір давньоруського часу (Гудзш, Білецький, Попов, у Роси — Греков,
Новиков)

Десятки дослідників згаданого твору працювали в Роси, серед них в
останні десятиріччя — Ліхачов, Трубачов, Андріанова-Перетц, Дмитрієв,
Прийма, Творогов, а також письменники Асєєв, Сулейменов, Осетров,
Чивіліхін У хорі аналітиків І дилетантів, які виступали на хвилі
відзначення 200-рІччя «Слова…» 1987 p., звучала нота І пост скептиків
Л.Гумільова, О.Сулейменова та Ін.

Особливо багато самовпевнених заперечувачів автентичності «Слова» є на
Заході. На нашу думку, дехто з них робить це, не відчуваючи не тільки
нюансів історії та руської мови XII ст., а й сучасної української чи
російської. Найгучніший авторитет серед скептиків — Луї Леже, котрий
1890 р. опублікував свою працю про «Слово о полку Ігоревім»,
кваліфікуючи його як твір слабкий, неоригінальний, наслідувальний. Ідеї
Леже наполегливо розвивав А.Мазон. Він вгледів суперечливість у
«Слові…» між язичницькими образами І християнськими повчаннями. Хоч ця
суперечливість легко пояснюється одним тільки фактом, що переписувачами
твору (ймовірно, багато разів) були практично завжди монахи.

Відмінну від біографії «Слова…», зроблену Сергієм Федакою,
запропонував згаданий вже Олжас Сулейменов у виданій 1975 р. в Алма-Аті
книзі «Аз і Я». За ним, твір (щонайменше його два списки) потрапив у
Північну Русь в XIII ст. після руйнування татаро-монголами південної
Русі та Києва. Привезли його в Північну Русь втікачі з півдня, цілком за
аналогією з погодінською схемою придніпровської «пустелі». Один список
опинився на столі брянського боярина Софонія на прізвисько Резанець.
Таким прізвиськом на Русі називали оскоплених чоловіків, або ж тих, хто
перейшов у мусульманство і був підданий обрізанню. Це було після 1380
p., після битви Дмитрія Донського з Мамаєм на Куликовському полі.
Резанець, пройнятий пафосом «Слова о полку Ігоревім», вирішив прославити
перемогу 1380 р. Так появився твір «За-донщина», відкритий 1852 р.
Перегуків ідейних І художніх між «Словом…» і «Задонщиною» дуже багато.
Та припущення, що «Слово…» створене фальсифікаторами наприкінці XVIII
ст. на основі «Задонщини», якої, мовляв, підробники нікому не
показували, не маг жодних підстав.

З джерелознавчого погляду, для вивчення фактологічної сторони походу
Ігоря Святославича «Слово…» особливого значення не має. Однак цей
похід, незважаючи на його незначне військово-політичне значення для Русі
кінця XII ст., знайшов, на диво, повне висвітлення в Київському
літописі. Останній факт є незаперечним свідченням того, що існувала
спеціальна причина, чому похід так детально описав літописець. Напевно,
у поході брала участь людина, яка потурбувалась про його висвітлення.

Цілком можливо, що поява поеми завдячує участі в поході поета. Інша
справа, що вона, загалом високохудожня, з основою, створеною наприкінці
XII ст., дійшла до XVIII ст. не в редакції XII ст., а пройшла через руки
щонайменше кількох переписувачів. Про існування раннього «Слова о полку
Ігоревім» засвідчує І той факт, що на переписаному 1307 р. псковському
«Апостолі» переписувач залишив цитату з поеми, яка послужила докором
московському і тверському князям, котрі не ладили між собою. З усього
простежується, що і список, виявлений наприкінці XVIII ст., був дуже
складний до читання і розуміння, і саме через це з нього робили редакції
І для Катерини II, і для Мусін-Пушкіна, і для С.Щукіна та ін.

Тобто сучасна наука не має у розпорядженні оригінальної пам’ятки XII ст.
Завдання словознавців полягає в тому, аби у пізніх ретушованих списках
виявити те, що не піддалося руйнуванню і зберегло художні ознаки,
традиції, образи, дух XII ст.

«Слово о полку Ігоревім» цінне як унікальна пам’ятка (нехай навіть
деформована) літературно-художньої творчості кінця XII ст., як пам’ятка
культури та давньоукраїнської мови художньо-літературного стилю, де чи
не кожний рядок сприймається сучасним читачем неоднозначно:

А мои ти Куряни свідоми къмети Подъ трубами повити, подъ шеломы
ВзЪлелеяны, конецъ копія въскръмлены.

Кожен дослідник перші два рядки перекладає інакше. Дуже неоднаково
перекладалися рядки:

А чи диво ся, братие, стару помолодити?

Коли соколъ въ мытехъ бываетъ,

Высоко птицъ възбиваетъ, не дасть гнезда своего в обиду.

My с ін-Пушкін переклав їх російською:

Но мудрено ли, братцы, и старому помолодеть?

Когда соколъ перелиняетъ,

тогда онъ птицъ высоко загоняетъ

и не дасть в обиду гнезда своего

В.Стеллецький переклав ще так:

А диво ли, братья, старому помолодеть?

Когда сокол перелиняет, высоко птиць загоняет,

Не даст гнезда своего в обиду.

Але цілком можливе і таке читання:

А чи диво, браття, стару помолодити?

Коли сокіл в пір’я вбивається,

Високо птиць покоряє, не дає гнізда свого в обіду

Це наша версія Альтернатив може бути дуже багато.

Трохи пізніше від написання «Слова…» на північноруському грунті було
створено пам’ятку «Слово о погибелі Руської землі «. Вона виявлена в
одному рукописному псковському збірнику з XV ст. Російський академік
Михайло Тихомиров на тій підставі, що у цьому творі великий князь
Ярослав І його брат Юрій, князь Володимирський, описуються, мов живі,
датував написання поеми не раніше 1223 p., битви на Калці, і не пізніше
1237 p., року смерті Юрія. Аналогічно, як І в «Слові о полку Ігоревім»,
у «Слові о погибелі Руської землі» чітко простежується державницький
патріотизм, носієм якого ХП-ХІІІ ст. була насамперед князівська еліта
Рюриковичів та православна церква. Автор згадує про давню могутність
Русі, коли «угры твердяху каменые горы железными вороты, аби на них
великий Володимир тамо не вьехал, а немцы радова-хуся, далече будуче за
синим морем».

Допускають, що «Слово о погибелі Руської землі» певною мірою відносилось
до особи Олександра Невського, хоч в загальному, за списком XV ст.,
сюжет цього зв’язку не зберіг. Проте у пізнішому списку (XVII ст.) прямо
зазначалось, що «Слово о погибелі Руської землі» — це «Повесть о князе
велице о Александре Ярославичс».

Є певне перегукування патріотичних І художніх мотивів між «Словом о
полку Ігоревім» і «Словом о погибелі Руської землі», які розділяв період
40-55 років. Культурні традиції, що вироблялися в межах Київської Русі
Х-ХІІ ст., у XIII ст. ще не були втрачені, даючи про себе знати в
літературній творчості.

Це засвідчують також окремі літературні пам’ятки з XV ст., серед яких
особливо цікавий український переклад «Сказанія про Мамаєве побоїще». Ця
повість, можливо, написана в стінах Троще-Серпєвого монастиря на початку
XV ст. між 1406-1434 pp. Потім її багато разів переписували. До нашого
часу дійшло близько 100 списків з XVI-XVIIcт. Перший список був
виконаний церковнослов’янською мовою. Ось один із фрагментів повісті:
«Иже есть воєвода некто прийде с литовскими князи именем Димитрей
Боброк, родом земли волынския еже нарочыт бысть полководец всеми урядища
полцы и ставиша по достоянию ели- ч ко где кому подобает стояти. Князь
же великий Димитрей поим брата своего князя Володимера и литовские и вси
рустии князи и воеводы и выехоша на высоко место и виде образ Христов
иже сут воображен во христианских знаменних аки нския светилницы
светяшесь, яко облацы и тихо трепещут, хотят промолвити…» (передано в
сучасній російській транскрипції) У багатьох моментах твір детально
описує Історичні події, виряджання Мамая проти Русі, підготовку походу
Дмитрія Донського, Імена воєвод. Є опис Москви, Кремля, Троще-Сергієвого
монастиря, доріг.

Цікаво, що крім багатьох пізніших російських переробок залишились І
українські. Один з перекладів опублікований у томі «Українська
література X1V-XVI ст.» (К., 1988. С.378-395). Перший розділ перекладу
«Повість о царях татарських, як довго над Руссю панували, І о пришестви
Мамаевом в Руськую землю на Великого князя Дмитрія» цілком самостійний,
тобто написаний оригінальне. В ньому розповідається про завоювання Русі
татарами після 1237 р. Від того часу «през літ полтораста, князі рускиї
татаром голдовали, І царі татарскиї, єдин по другом наступаючи, своїх
баскаков, альбо отаманов, то есть старост, над Руссю постановляли.
Которш сидячи в Русі, дань од Русі вибирали, суди судили І, як хотіли,
розказовали. Од царей теж татарських І князі руськиї ставляни бували».
Так, зазначається, було до 1381 р. (6889р.), поки руськиї князі не
розбили Мамая на Куликовому полі. Розповідається про царевбивства в
Золотій Орді, як вбивав брат брата, син батька, починаючи від Батия І аж
до Мамая, який 6869 р. (1361 р.) вбив сина царя Хадира, що після
замордованя свого батька (Ходира) «ледве седмь дній вибуши, от царя
темника Мамая був вигнаний І забитий року 6869 (1361)».

Саме в цьому, зовсім не перекладному, а самостійному розділі простежуємо
дуже близьку до сучасної українську мову: «Той безбожний цар Мамай,
розпитавши у своїх совітників о Батиї, як землю Руськую повоевав, князей
позабивав, городи попустошив І под свою владу подбив, сам той Мамай еще
барзо научен от диявола, умислив пойти на Русьскую землю, мовячи: «їж я
всю землю Русьскую барзей, ніж Батий, спустошу, тільки які лшшиї і
милішиї городи собі оставлю, в которих буду з своїми татарами жити».

Український список не має більшості молитов, але загальний сюжет
залишений. Список виконаний у XV-XVI ст. Цінність становить не лише мова
списку, близька до народної. Дуже цікаво, що український переклад
проводить Ідею українського, в даному випадку волинського регіонального
патріотизму, образніше передаючи роль у битві Дмитрія Боброка, «родом з
землі волинської», котрий «барзо нарядне своїх уш-ковав І порядне». В
ході ж самої битви, «в осьмую теди годину дунув вітер полудневий ззаду
їх, тогди Волинець великим голосом крикнув: «Княже Володимире, прийшов
час!» І рекл: «Братія милая, дерзайте, сила Божия помагаєт нам».
Богатири зась руськиї вийшли з дуброви І кинулися на татар, як ясниі
соколи на журавлів Татаре, обачивши знагла много полков руських,
зтривожилися, крикнувши же: Русь мудра, молодших вперед нас виправили, а
се самі богатирі рицари засядськиї йдуть».

Отже, «Книга о побоїщі Мамая, царя татарського от князя Володи-мерського
і Московського Дмитрія» може у багатьох відношеннях розглядатися як
оригінальний твір українського письменства XV ст Вона засвідчує високий
рівень літературної творчості в Україні, широку наукову ерудицію її
автора, розуміння ролі солідарності з дружніми князівствами в боротьбі
проти спільного татарського ворога.

В Україні XV-XVI ст. були відомі в перекладах популярні в Європі й інші
повісті, наприклад, «Історія о Аттілі, королі Угорськом». їх значення як
джерел полягає в тому, що вони відображають тодішній рівень історичних,
географічних, філософських, етнологічних та інших знань в Україні, є
пам’ятками мови й освіти.

Використані джерела і праці

Золоте Слово, Вибір з історичних джерел/Упорядкував Д Кардаш. Прага,
1941. 25 с.

Избранные жития русских святых X-XV вв. М., 1992

Історія України в документах І матеріалах. Київська Русь І феодальні
князівства XII-XIII ст. К , 1939. С.П4-М6, 203-214; 223-225,

Історія України в документах І матеріалах. Визвольна боротьба
українського народу проти гніту шляхетської Польщі І приєднання України
до Росії (1569-1654). К., 1941. Т. 3. С.41-42.

Києво-Печерський Патерик. К , 1991.

Мономах Володимир. Твори //Літопис Руський за Іпатським списком переклав
Леонід Махновець. К., 1989. С.453-464.

Сказание о Мамаевом побоище. Книги: «Текст в современной транскрипции и
переводе на русский язык» и «Факсимиле рукописи». М., 1980.

Слово про Ігорів похід /Вступ, переклад, пояснення Петра Олександра
Коструби. Львів, 1928.

Українська література XIV-XVI ст. К., 1988

Українська література XII ст. К., 1988.

Абрамович Дмитро Вступ /Києво-Печерський Патерик. К , J991 С. ІХ-ХШ.

Єпископ Ігор (Ісіченко). Берестейська унія І українська література XVII
століття // Берестейська унія І українська культура XVII століття
Матеріали Третіх «Берестейських читань’1 20 23 червня 1995 р. Львів,
1996 С 35-62

Садовнік Т Є. «Тестамент» Василя Загоровського — програмний документ
домашньої освіти Волині XVI ст. //Шоста всеукраїнська наукова
конференція s Історичного краєзнавства Луцьк, 1993. С.399-500

Сулєйманов Олжас Аз и Я Книга благонамеренного читателя, Алма-Ата, 1975.

Федака С Д Відкриття та пер що публіка ці я «Слова о полку Ігоревим»
Історико-культурні аспекти: Автореф. дис. канд. іст. наук. Ужгород,
1992.

Похожие записи