Реферат на тему:

Джерелознавство. Конституційні акти та розвиток системи державного
управління Української РСР у 1919-1991 pp.

Отже, в 1917 р. внаслідок діяльності Центральної Ради та
революційно-визвольної боротьби українського народу в Україні
розпочалося національно-державне будівництво. Проте проголошена у жовтні
1917 р. в Петрограді так звана советская власть від самого початку
прагнула поширити свою юрисдикцію на всі землі колишньої Російської
імперії, в тому числі й на Україну. В грудні 1917 р. на Першому з’їзді
Рад України в Харкові було проголошено радянську владу. Формально ця
влада нібито мала бути владою окремої держави — Української Народної
Республіки. Насправді ж вона стала в руках більшовиків засобом
ліквідації української національної державності та ще міцнішого, ніж за
царизму, прив’язання України до Російської імперії. Зрозуміло, і
законодавчі акти радянської Росії з самого початку мислилися
більшовиками такими, що повинні мати силу і в Україні.

Першими актовими документами, які мали утвердити «владу Рад», були
декрети (від латинського dekretus — постанова, указ тощо). Причому вони
видавалися як від імені «законодавчої влади» — з’їздів Рад та
Центральних Виконавчих Комітетів (ЦВК) Рад, так і від імені виконавчого
органу більшовицької влади — Ради Народних Комісарів (РНК), яку очолював
Володимир Ульянов (Ленін). Декрети регулювали питання великої державної
ваги, а часто — й другорядні. Тільки від Другого Всеросійського з’їзду
Рад робітничих і солдатських депутатів, що проходив 25-27 жовтня 1917 р.
(за ст.ст), І до 10 січня 1918р. було видано 250 декретів, з них 56 —
про організацію влади в центрі та на місцях, 35 — призначення керівників
різних рангів, 20 — ліквідацію старих органів влади, 14 — звільнення з
посад чиновників старого режиму, 20 з національних питань, 15 — про
націоналізацію фабрик і заводів, 14 — про мир і землю, 12 — політику
щодо Установчих зборів, 20 — матеріальне становище робітників і селян,
23 — боротьбу з так званими контрреволюціонерами, 30 — асигнування
різних державних нужд і справ.

Відповідно до диктаторського характеру радянської влади («влади
диктатури пролетаріату») декрети здебільшого впроваджувались у життя при
застосуванні насильства. «Мечем диктатури пролетаріату» була утворена
7(20) грудня 1917р. Всеросійська Надзвичайна Комісія по боротьбі з
контрреволюцією та саботажем (ВЧК). Водночас з тим багато декретів мали
відверто агітаційний зміст і були розраховані на завоювання більшовиками
симпатій народної маси. Це декрети про мир, землю, утворення РНК,
прийняті II Всеросійським з’їздом Рад, декрет про 8-годинний робочий
день, декрет про робітничий контроль та ін.

Юридичну силу мали також постанови Раднаркому та ВЦВК, Положення ВЦВК,
накази Народних Комісарів, інструкції Наркоматів.

Дуже важливими засобами пропаганди радянської влади були такі види
актових документів, як декларації— Декларація прав народів Росії,
прийнята Раднаркомом Росії 2(15) листопада 1917р., Декларація прав
трудящого і експлуатованого народу, теж прийнята Раднаркомом, а потім
затверджена 18(31) січня 1918 р. Третім Всеросійським з’їздом Рад.
Пізніше, у грудні 1922 p., декларація проголошувала утворення Союзу РСР
та ін. Декларація прав трудящого і експлуатованого народу мала
конституційну силу. Відповідно до неї Росія одержувала офіційну назву
Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР).
Перша ж конституція за формою в РСФРР була прийнята на V Всеросійському
з’їзді Рад 10 липня 1918р. До прийняття Конституції УСРР у 1919р.
Конституція РСФРР мала зобов’язуючу силу в зонах радянсько-російської
окупації України. Конституція Росії 1918 р. не була демократичною.
Відповідно до неї представництво делегатів від міст (робочих Рад) на
Всеросійські з’їзди було у 5 разів більшим (від кількості населення),
ніж від селянських Рад (сільського населення). Представники так званих
експлуататорських класів, духовенства, старого чиновництва позбавлялися
виборчих прав. Після утворення у 1922 p. CPCP зобов’язуючу силу для
України мали Конституції СРСР 1924, 1936 та 1977 pp. Згадані конституції
за формою ніби відображали процес демократизації суспільства СРСР у
напрямі від «держави диктатури пролетаріату» до «всенародної
диктатури11. Це, зокрема, знайшло відображення у зміні назв радянської
влади. За Конституцією РСФРР 1918 р. та Конституцією СРСР 1924р., також
за Конституцією УСРР 1919р.та 1929р. влада І в Росії, і в Україні мала
офіційну назву Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів,
за Конституцією СРСР 1936 р. та Конституцією Української РСР 1937 р. —
Рад депутатів трудящих, за Конституцією СРСР 3977р. і Конституцією
Української РСР 1978р.— Рад народних депутатів. До 1936 р. виконавчі
органи рад формувалися всесоюзними, в Україні — всеукраїнськими з’їздами
Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. В СРСР
виконавчий орган рад мав назву Всесоюзний Центральний Виконавчий Комітет
Рад (ВЦВК), в Україні — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет
Рад (ВУЦВК), Згідно з Конституцією 1936 р. (СРСР) І 1937 р. (УРСР) у
радянській системі вищу владу стали репрезентувати не з’їзди Рад, а
Верховні Ради, що обиралися на основі загального, рівного, прямого І
таємного голосування терміном на чотири роки. Останні, як правило,
збиралися на свої дво-триденні сесії двічі нарік, проштам-повували
одностайним голосуванням підготовлені партійними та державними
виконавчими структурами закони, укази, бюджети, і депутати після цього
роз’їжджалися.

Виконавчими постійнодіючими органами Рад були Президії Верховних Рад, в
областях, районах і селах — виконкоми Рад депутатів трудящих, з
1977-1978 pp. — виконкоми Рад народних депутатів. Як при виборах
делегатів на Всеукраїнські з’їзди Рад (І всесоюзні), так І при виборах
депутатів до Верховних Рад кандидатури депутатів у списки для таємного
голосування повсюдно висувалися на так званих зборах трудящих, але
насправді за вказівкою партійних комітетів. Серед кандидатів до списків
було введено приблизно дві третини — три четвертих комуністів, решта
були безпартійними, що мало засвідчувати про Існування «непорушного
блоку комуністів і безпартійних». У бюлетені практично завжди була лише
одна кандидатура. Виборець не мав альтернативи вибору. Через це при
участі в голосуванні 99,90 % виборців за кандидатів блоку комуністів І
безпартійних голосувало 99,95 % чи близько до того. Компартія висувала
кандидатами в депутати насамперед людей законопослушних, ті ж, хто мав
схильність до критики радянської системи, потрапити в кандидати жодних
шансів не мали. Справедливості ради, слід, однак, визнати, що у
кандидати Компартія підбирала людей авторитетних, новаторів виробництва,
науки, визнаних митців та Ін.

На сесіях Верховних Рад приймалися важливі закони державного життя,
закони про п’ятирічні плани, державні бюджети, освіту, охорону здоров’я,
соціальне забезпечення. Щоправда, всі проекти законів, перед їх
винесенням на обговорення і схваленням формальних законодавчих органів,
проходили апробацію керівних партійних структур — Політбюро ЦК КПРС чи
Політбюро ЦК Компартії України. Це ще раз засвідчувало, що влада, про
яку так багато говорили, була просто ширмою диктатури комуністичної
партії.

Серед державних законів з проблем економіки особливого значення
надавалось річним та п’ятирічним планам розвитку народного господарства.
До 1928 р. у РСФРР, УСРР та СРСР на з’їздах Рад розглядалися І
схвалювалися річні плани Господарський рік, за річними планами,
розпочинався 1 жовтня, а закінчувався 30 вересня. Отже, це були плани
розвитку народного господарства на 1921/22 p., 1925/26 р. та ін.

Наприкінці 20-х років радянське керівництво вирішило перейти до
планування розвитку господарства на п’ятирічку. Перший п’ятирічний план
у СРСР був розроблений з 1 жовтня 1928 р. до ЗО вересня І933 р. Його
схвалив (прийняв як закон) П’ятий з’їзд Рад СРСР у травні 1929 p., тобто
з великим запізненням, через вісім місяців після початку реалізації
п’ятирічки. «Під мудрим керівництвом вождя всіх народів світу товариша
Сталіна» перший п’ятирічний план СРСР був виконаний за 4 роки І три
місяці, хоч навіть з формального боку це виконання виглядає дуже
сумнівно. Але незважаючи на це, з 1933 р. річні плани почали складатися
з 1 січня на рік, тобто господарські роки в СРСР (І в Україні також)
почали збігатися з календарними, а п’ятирічні — відповідно на п’ять
календарних років. Отже, другий п’ятирічний план СРСР припадав на
1933-1937 pp., третій — на 1938-1942 pp., але у зв’язку з війною його не
виконали. У післявоєнний період четвертий п’ятирічний план відбудови і
розвитку народного господарства був прийнятий на 1946-1950 pp., п’ятий —
1951-1955 pp., шостий-— 1956-1960 pp. Однак керівництво комуністичної
партії на чолі з Микитою Хрущовим вирішило, що завдання шостої
п’ятирічки дуже скромні І на 1959-1965 pp. був прийнятий семирічний
план. Спочатку його схвалив XXI з’їзд КПРС. Він проходив у січні-лютому
1959 р. Взагалі всі п’ятирічні плани (їх так звані контрольні цифри)
перш ніж висувалися на обговорення з’їздів Рад чи Верховних Рад,
апробувалися на з’їздах партії. Згідно з семирічним планом компартія
планувала зробити вирішальний ривок, щоб наздогнати найпотужнішу країну
світу США за загальним обсягом промислового виробництва. Але цього СРСР
зробити не вдалося. З 1959 р. у США розпочався новий промисловий бум,
який поламав усі московські розрахунки.

Керівництво КПРС на чолі з Леонідом Брежнєвим, прийшовши до влади в
жовтні 1964 p., вирішило повернутися до практики складання п’ятирічних
планів, і з 1 січня 1966 р. почалася сьома п’ятирічка, з 1 січня 1970 р.
— восьма та ін.

Всі закони СРСР про п’ятирічні плани і семирічний мали в Українській РСР
свої республіканські відповідники і так само обговорювалися і
схвалювалися на Всеукраїнських з’їздах Рад, а з 1977 р. — на сесіях
Верховних Рад Української РСР.

В областях розроблялися І приймалися свої плани розвитку народного
господарства, в районах — свої П’ятирічні плани розвитку у дусі
загальнодержавних складали також окремі підприємства, колгоспи,
радгоспи, наукові установи.

Безсумнівно, історики народного господарства, економічного розвитку
повинні вивчати радянські плани, але обов’язково у поєднанні з
дослідженням ходу та підсумків їх виконання. При цьому при аналізі
підсумків виконання планів дуже важливо пам’ятати, що радянська
статистика про низку галузей промисловості, зокрема тих, що мали
оборонне значення, подавала завуальовані, а не конкретні показники.
Показники ж розвитку сільського господарства практично фальсифікувалися
кожного разу.

За 74 роки радянської влади в Україні було видано сотні законів у галузі
цивільного, кримінального, сімейного права, земельних, трудових,
житлових та інших відносин у країні. Вже в 20-х роках було проведено
кодифікацію законів з основних галузей права, видано Цивільний кодекс,
Земельний кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс законів про народну
освіту, Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Закон про
ліси (1923 p.), Цивільний процесуальний кодекс (1922 p.), Кодекс законів
про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану (1924-1925 pp.),
Виправно-трудовий кодекс (1925 р.) тощо.

У 1958-1984 pp. була проведена друга кодифікація законодавства
Української РСР, яку оформлено в 13 кодексів, зокрема в Кримінальний
кодекс, Кримінально-процесуальний (1960 p.), Цивільний, Цивільний
процесуальний (1963 p.), Кодекс про шлюб та сім’ю (1969 p.), Земельний,
Виправно-трудовий (1970 р.), Кодекс законів про працю (1971 p.), Водний
кодекс, Кодекс законів про надра (1976 p.), Лісний (1979 p.), Житловий
(1983 р.) кодекси, Кодекс про адміністративні правопорушення (1984р.).

У 60-70-х роках були прийняті окремі важливі закони, що мали самостійне
значення. Це закон про охорону природи України (1960 p.), Положення про
товариські суди (1961 p., 1977 р.) та ін. По суті, всі закони
оформлялися указами Президії Верховної Ради Української РСР, а потім
виносилися на затвердження Верховної Ради.

З погляду форми радянські закони нерідко вважалися бездоганними,
демократичними, проте кожного разу вони були такими доти, доки громадяни
у своїх діях і поведінці не виходили за межі дозволеного «моральним
кодексом будівника комунізму» І так званих принципів соціалістичного
співжиття. Тобто громадянин СРСР чи Української РСР не мав ніякого права
на те, що стосувалося таких загальнодемократичних свобод, як право на
об’єднання в позакомуністичні партії чи товариства, на приватне
підприємництво, діяльність в інтересах нації. Обмеженою була свобода
совісті та ін.

Використані джерела і праці

Конституційні акти України. 1917-1920 К, 1992.

Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад
1918-сер-пєнь 1919) 36 документів І матеріалів. К , 1962.

Русначепко А Національно-визвольний рух в Україні. Середина
1950-х-початок 1990 років К.1998 Т.П «Документи і матеріали», с.309-714.

История государства и права Украинской ССР. К., 1987. Т2.

Кульчщький В С , Настюк МI, Тшцик Б Й Історія держави І права України.
Львів, 1996.

Санчевич А В Джерелознавство з Історії Української РСР післявоєнного
періоду (1945-970) К, 1972.

Макогон С О, Ткач А П, Цветков В В Розвиток радянської державності на
Україні. К., 1966.

Похожие записи