Реферат на тему:
Джерелознавство. Державотворче законодавство незалежної України
У другій половині 80-х років у СРСР розпочалася так звана перебудова,
ініціатором якої став обраний у березні 1985 р. Генеральний Секретар ЦК
КПРС М.С.Горбачов. Очевидно, суб’єктивно діяч вірив у можливість
перебудови (“перестройки”) тоталітарної імперії, хотів надати їй
видимості демократії, розблокувати з догматичних організаційних та
ідеологічних пут розвиток економіки, працю людей, творчість учених І
митців. Проте горбачовська перебудова насправді виявилася косметичним
засобом. При збереженні однопартійної системи, суворого планування
народного господарства, централізованого управління економікою,
непорушного панування ідеології марксизму-ленінізму та інших догматичних
принципів змінити життя так званого радянського суспільства було
неможливо.
“Перебудова” впродовж кількох років дала інший, неочікуваний у
середовищі комуністичного керівництва ефект. Вона розбудила громадську
думку, політичну активність мас, привела до появи легальних опозиційних
товариств і організацій на зразок Української Гельсінської спілки, потім
до широкого громадського об’єднання Народного Руху України. За цих умов
у квітні 1989 р. відбулися вибори до Верховної Ради СРСР, коли у
багатьох місцевостях, наприклад у Львівській та інших західних областях,
Москві, Ленінграді, Києві, а особливо в республіках Прибалтики контроль
комуністичної партії над виборчою кампанією був рішуче підірваний. На
весняних виборах 1990 р. до Верховної Ради Української РСР нсузгоджені з
партійними органами кандидати у депутати в багатьох округах здобули
перемогу над кандидатами від компартії. Так, по Турківському виборчому
округу Львівської області перемогу над кандидатом у члени Полибюро ЦК
Компартії України, першим секретарем Львівського обкому партії Яковом
Погребняком здобув науковець-етнограф, уродженець району Степан Павлюк.
Трапилось так, що обрана в умовах “перебудовної” комуністичної системи
Верховна Рада Української РСР виявилась малокерованою, хоч її головою ще
обрали першого секретаря ЦК Компартії члена Політбюро Володимира Івашка.
Після переходу останнього на посаду заступника Генерального Секретаря ЦК
КПРС у Москву Головою Верховної Ради УРСР став інший секретар ЦК
Компартії України член Політбюро Леонід Кравчук.
Через кілька місяців після обрання, ще у складі СРСР, ця Верховна Рада
16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України.
За неї проголосувало 355 депутатів із 385 присутніх. Більшість тих, хто
голосував за суверенітет України, були комуністами. Це, отже, стало
одночасним переконливим свідченням того, що з-під Ідеологічного І
статутного контролю центрального партійного апарату почали виходити самі
члени КПРС. Декларація була пройнята українською національною ідеєю і
зовсім не вкладалася в догматичне ложе радянської ідеології та системи.
Декларація мала розділи:
I. Самовизначення української нації.
II. Народовладдя. НІ. Державна влада.
IV. Громадянство Української РСР.
V. Територіальне верховенство.
VI. Економічна самостійність.
VII. Економічна безпека.
VIII. Культурний розвиток.
IX. Зовнішня і внутрішня безпека.
X. Міжнародні відносини.
Декларація кваліфікувала суверенітет як “верховенство, самостійність,
повноту І неподільність влади республіки в межах її території та
незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”.
Проголошення суверенітету розглядалося як “здійснення українською нацією
невід’ємного права на самовизначення”. Єдиним джерелом влади в
Республіці оголошувався народ України. Оголошувалась повна рівність всіх
громадян незалежно від їх соціального стану, національності, освіти,
релігії, а все національне багатство, в тому числі надра землі, земля,
ліси, води, фабрики і заводи, власністю народу.
Українська РСР, за Декларацією, “забезпечує національно-культурне
відродження українського народу, його Історичної свідомості та традиції,
національно-етнографічних особливостей, функціонування української” мови
у всіх сферах суспільного життя”. Наголошувалось на обов’язку України
піклуватись про культурно-національні потреби зарубіжних українців.
Констатувалось право України на власні збройні сили, власну зовнішню
політику. Визнавалась перевага загальнолюдських цінностей над класовими,
пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права над нормами
внутрішнього державного права.
Новим вирішальним актом, здійсненим тим самим складом Верховної Ради,
був Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991р.
Поштовхом до проголошення незалежності стала спроба державного
перевороту в Москві 19 серпня 1991 р. і створення нелегітимного навіть
для радянської системи Державного Комітету з надзвичайного стану (ГКЧП),
який заявив про намір силою зберегти тоталітарний режим у СРСР. Наміри
ГКЧП навіть Компартією України не були однозначно підтримані. Сильною до
ГКЧП виявилась опозиція в Москві, де її очолив Борис Єльцин, тодішній
голова Верховної Ради РРФСР.
За цих умов Верховна Рада Української РСР і проголосила незалежність
України. Зауважимо, що до 24 липня вона прийняла низку важливих для
нації законів, прийняття яких могло вважатися прерогативою незалежних
держав. Це, наприклад, закон про економічну самостійність України
(серпень 1990 p.), проекти концепції та програми переходу Української
РСР до ринкової економіки, зокрема законів “Про заснування поста
Президента Української РСР” (5 липня 1991 p.), “Про вибори Президента
Української РСР”, “Про Президента Української РСР”. Встановлювалось, що
Президент повинен обиратись на п’ять років І переобиратись лише раз.
Президентом може стати кожний громадянин України, котрий досяг
35-річного віку, користується виборними правами, проживає в Україні не
менше десяти років, володіє українською мовою. В “Акті проголошення
незалежності України” зазначалось: “Виходячи із смертельної небезпеки,
яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР
19 серпня 1991 p.,
— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та
іншими міжнародно-правовими документами,
— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада
Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує
незалежність України та створення самостійної Української держави
України.
Територія України є неподільною І недоторканою. Віднині на території
України мають чинність виключно Конституція і Закон України. Цей Акт
набирає чинності з моменту його схвалення”. В наступному Верховна Рада
України в розвиток “Акту проголошення незалежності України” прийняла
низку законів, спрямованих на зміцнення незалежності, розширення її
правової основи. Важливе значення, зокрема, мав “Закон про
правонаступництво України”, прийнятий 12 вересня 1991 р. Він стверджував
вищим законодавчим органом України Існуючу Верховну Раду, що мала
виконувати свою функцію до виборів в Установчі Збори чи новий парламент
Оголошувалось, що в Україні продовжували діяти закони Української РСР,
які не суперечили законам, прийнятим після проголошення Акту
незалежності, підтверджувались зобов’язання України з міжнародних
договорів, підписаних до 24 серпня 1991 р.
Восьмого жовтня 1991 р. законом “Про громадянство України” в державі
встановлювалось єдине громадянство, що надавалось всім особам, які на
момент введення закону в дію проживали на території України і не
заперечували проти прийняття її громадянства.
Верховна Рада 1 листопада 1991 р. схвалила “Декларацію прав
національностей України”. Були також створені закони, на основі яких
почалося формування українських збройних сил, дипломатичного корпусу та
ін.
Особливе значення в утвердженні незалежності України мав проведений 1
грудня 1991 р. референдум. На запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт
проголошення незалежності України” з 31 891 742 громадян, котрі брали
участь у референдумі (84,16 % всіх громадян з правом голосу), ствердну
відповідь дали 90,32 %, “Ні” — 7, 58 %, недійсних бюлетенів виявилось
2,1 %.
Результати референдуму, що дійсно продемонстрували величезну національну
свідомість українців, здивували весь світ. Якщо до референдуму
незалежність України визнало всього кілька держав (Угорщина, Польща та
Інші), то після нього міжнародне визнання незалежної держави України
набуло лавиноподібного характеру. Україну визнали понад 150 держав
світу.
В день референдуму про незалежність Україна вперше вибирала свого
Президента. З шести кандидатів (Л.М.Кравчук, В.М.Чорновіл,
І.Р.Юхновський і ін.) у першому турі за Леоніда Кравчука проголосувало
61,59 відсотків виборців.
До найважливіших актів 1992-1996 pp. належать ратифікація Угоди про
Співдружність незалежних держав (10 грудня 1991 p.), прийняття законів
про державні символи — герб, прапор, гімн України, законів “Про
загальний військовий обов’язок І військову службу” (25 III. 1992 p.),
“Про службу безпеки України”, “Про вибори народних депутатів України”
(18.XI. 1993 p.), “Про міжнародні договори України” (22.XII. 1993 p.),
“Про державну таємницю” (22.1.1994 р.), “Про правовий статус іноземців”,
“Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів” і багатьох Інших.
Здійснено кодифікацію законодавства. Так, 13 березня 1992 р. схвалено
Земельний кодекс України; 27 липня 1994 р. — Кодекс України про надра;
21 січня 1994 р. — Лісовий кодекс України; 27 березня 1994 р. відбулися
дострокові вибори в парламент — Верховну Раду. Повторне голосування
проводилось у квітні, а потім ще у липні-серпні. До складу Верховної
Ради обрано 394 депутати (450 згідно з законом “Про вибори народних
депутатів”); 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Основний закон —
Конституцію України. Враховуючи, що студенти історичного факультету
вивчають спеціальну нормативну дисципліну “Основи конституційного права
України” обсягом 50 год., було б зайвим робити детальний аналіз цього
найважливішого закону нашої держави. Зазначимо лише, що Конституція
складається з 15 розділів, має 161 статтю та 14 пунктів XV розділу
“Перехідні положення”. Конституція прийнята “від імені Українського
народу — громадян України всіх національностей”, її прийняттям Верховна
Рада виразила суверенну волю народу, право української нації на
самовизначення, відповідальність “перед Богом, власною совістю,
попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями”.
Стаття 5 констатує: “Україна є республікою”. В 10 статті зазначено:
“державною мовою в Україні є українська мова”, але водночас
“гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших
мов національних меншин України”.
Згідно зі статею 11, “Держава сприяє консолідації та розвиткові
української нації, її історичної свідомості, традицій І культури”.
Другий розділ “Права та обов’язки людини І громадянина” містить 48
статей (від 21 до 68), дуже детально регулює різноманітні соціальні
права і свободу людей, а також їх обов’язки перед державою. Третій
розділ “Вибори. Референдум” становить основу для складання конкретних
положень про вибори, передбачає відповідні ситуації, коли необхідними є
референдуми.
Четвертий розділ (Верховна Рада України), п’ятий — (Президент України),
шостий — (Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади) окреслюють
повноваження І прерогативи державних органів управління, законодавчої та
виконавчої влади Наприклад, стаття 92 окреслює сфери суспільного життя,
які повинні регулюватись законами Верховної Ради. Стаття 106 перелічує
повноваження Президента. В пункті 29 цієї статті зазначено, що Президент
“підписує закони, прийняті Верховною Радою”, а пункт 31 статті наділяє
Президента повноваженням від свого Імені видавати актові документи у
вигляді указів І розпоряджень, обов’язкових до виконання на території
України. “Акти Президента, — наголошується у цьому пункті — скріплюються
підписами Прем’єр-міністра України І міністра, відповідального за акт та
його виконання”. Певними правами видавати актові та нормативні документи
Конституція наділяє І Кабінет Міністрів. Згідно зі статею 116 пункт 6
Кабмін розробляє проект закону про державний бюджет України, а після
прийняття Верховною Радою забезпечує його виконання. У статті 117
сказано; “Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає
постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання”.
Систему судочинства регулюють розділ сьомий — Прокуратура, та розділ
восьмий — Правосуддя і розділ дванадцятий — Конституційний Суд.
Питання територіального устрою І місцевого самоврядування визначаються
розділами дев’ятим — Територіальний устрій України, десятим — Автономна
Республіка Крим та одинадцятий — Місцеве самоврядування.
Розділ тринадцятий “Внесення змін до Конституції України11 передбачає
умови, необхідні для внесення змін до Конституції. Особливі вимоги
передбачені для внесення змін у розділи перший — “Загальні засади”,
другий — “Вибори. Референдум”, тринадцятий — “Внесення змін до
Конституції України”. Стаття 157 сформульована так: “Конституція України
не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження
прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на
ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності
України”.
Стаття 161 наголошує: “День прийняття Конституції України є державним
святом — Днем Конституції України”.
Наприкінці зазначимо, що державні актові документи XX ст. є
найголовнішим історичним джерелом для дослідження соціального І
національного змісту політики українських державних утворень, починаючи
від УНР Центральної Ради і до часу Існування сучасної незалежної
України. Сама по собі законодавча діяльність українських державних
структур була невід’ємною і суттєвою стороною боротьби українського
народу за національну державність І суверенітет. Але це не стосується
більшості радянських законів, які тримали народ у покорі й освячували
тоталітарний режим.
З прийняттям Конституції законотворча робота в Україні розвивається
далі. З квітня 1997 р. державні актові документи публікуються в
періодичному виданні “Офіційний Вісник України”.
Використані джерела і праці
Конституційні акти України. 1917-1920 К, 1992.
Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад
1918-сер-пєнь 1919) 36 документів І матеріалів. К , 1962.
Русначепко А Національно-визвольний рух в Україні. Середина
1950-х-початок 1990 років К.1998 Т.П “Документи і матеріали”, с.309-714.
История государства и права Украинской ССР. К., 1987. Т2.
Кульчщький В С , Настюк МI, Тшцик Б Й Історія держави І права України.
Львів, 1996.
Санчевич А В Джерелознавство з Історії Української РСР післявоєнного
періоду (1945-970) К, 1972.
Макогон С О, Ткач А П, Цветков В В Розвиток радянської державності на
Україні. К., 1966.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
