Реферат на тему:

Джерелознавство. Актові документи Центральної Ради

Ділові документи українських державних структур XX ст. Центральної Ради
і Генерального Секретаріату Української Народної Республіки до кінця
квітня 1918р., Української Держави гетьманського правління, Української
Народної Республіки Директорії, а також ЗУНР за особливостями
формування, видами і різновидами, такими, як журнали, протоколи,
стенограми, доповіді, довідки, інформації, матеріали комісій, службове
листування, заяви, скарги, облікові матеріали характеризуються
властивостями й ознаками, що й відповідні документи Росії чи Австрії,
про які вже йшлося. Тому нема потреби розглядати діловодну документацію
згаданих українських державних утворень окремо. Тим паче, що деякі види
їх діловодства вже розглядалися.

Стосовно актових документів українських державних утворень XX ст., то їх
необхідно розглянути окремо, оскільки вони визначали характер тих
утворень, цілі та принципи політики, навіть їх соціальну природу.

Після зречення від російського престолу Микола II 2 березня 1917р. (ст.
ст.) у Петрограді був створений Тимчасовий уряд на чолі з князем
Львовим. Ця подія сколихнула всю російську державу, породила надії у
людей праці на краще життя, а в поневолених народів — на досягнення
національної свободи і державності. В Києві вже через день після
петроградських подій (4 березня) зібралися представники різних
українських громадсько-політичних партій і товариств — Товариства
українських поступовців, Українського наукового товариства, Українського
техніко-агрономічного товариства, Українського педагогічного товариства,
Української національної спілки, деяких кооперативних спілок та Інших
організацій — декларували утворення Української Центральної Ради, її
головою обрали Грушевського, заступниками голови — освітнього І
громадського діяча, літературознавця і етнографа В.Науменка та
М.Антоновича. Перша політична вимога Центральної Ради — автономія
України у складі Російської Федеративної Республіки, створення фонду
національно-культурного розвитку

До кінця березня 1917р. Центральній Раді висловили підтримку Українська
партія соціалістів-федералістів та Українська соціал-демократична
робітнича партія, на початку квітня — Українська партія
соціалістів-революціонерів.

У Києві 7-8 квітня 1917 р. з ініціативи Центральної Ради та зазначених
політичних партій проходив Український Національний Конгрес, який
розширив політичну програму Центральної Ради, здійснив певні зміни у їх
керівництві. Заступниками Голови, зокрема, було обрано Володимира
Винниченка та Сергія Єфремова.

Центральна Рада 22 квітня оголосила програму діяльності. Особливо
наголошувалося на необхідності створення на місцях українських рад та
українізації в армії.

П’ятого травня 1917р. відбувся Всеукраїнський військовий з’їзд, який
закликав Центральну Раду створити в Україні свою українську владу та
призначити міністрів. З’їзд висловився за активізацію процесу
українізації війська, створення українських частин і з’єднань.

У Києві 28—30 травня відбувався Всеукраїнський селянський з’їзд,
головним в роботі якого також було національне питання, вимога
самоуправління в Україні, надання їй автономії у складі Федеративної
Росії.

Українські вимоги, однак, не приймалися Тимчасовим урядом Росії.
Тимчасовий уряд 12 червня офіційно відкинув українські вимоги автономії
та запровадження в Росії федеративного устрою. У відповідь на таку
позицію російського уряду Центральна Рада прийняла свій перший документ
загальнодержавного актового характеру. Він називався «Універсал
Української Центральної Ради до українського народу, на Україні і поза
Україною сущого». Універсал формулював загальнополітичну вимогу
автономії: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не
розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі
має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок І лад на Вкраїні
дають вибрані вселюдним, рівним, прямим І тайним голосуванням Всенародні
Українські

Збори (Сойм), Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні,
мають право видавати тільки наші Українські Збори».

Далі Універсал роз’яснював, що Центральна Рада посилала до Петрограда
делегатів, які подали «Тимчасовому Правительству» українські вимоги:
визнання національної волі України та її автономії, запровадження
«комісара по українських справах’1, щоб певна частина грошей з
українських податків йшла «на національно-культурні потреби» України. Та
«центральне російське правительство» відхилило ці домагання. Отже, «нас
приневолено, щоб ми самі творили нашу долю1′. У цьому зв’язку Універсал
закликав, «приписував» громадянам України, громадам сіл І волостей,
повітовим та земським управам «приступити до підготовки нового
правильного життя», на низах «повести широку дужу організацію та
усвідомлення народу, І тоді перевибирати адміністрацію». «Приписувалось»
також накладати «на людність особливий податок на рідну справу І точно,
негайно, регулярно пересилати його в скарбницю Украшської Центральної
Ради». Тоді ж було створено виконавчий орган Центральної Ради,
своєрідний перший український автономний уряд — Генеральний Секретаріат.
Його головою став Володимир Винниченко. До складу Генерального
Секретаріату ввійшли Павло Христюк як генеральний писар, Христофор
Барановський, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Борис Мартос, Валентин
СадовськиЙ, Іван Стешенко, М.Стасюк та ін.

Для оперативного керівництва справами Центральної Ради утворювалась Мала
Рада з 40 осіб, що в період між сесіями всієї Центральної Ради мала
виконувати поточні справи.

Активні дії Центральної Ради, спрямовані на зміцнення своєї влади в
Україні, налякали «Тимчасове Правительство». Воно змушене було вступити
в переговори з Центральною Радою. До Києва прибула делегація Тимчасового
уряду в складі Керенського, Церетелі й Терешенка. Делегація просила
Центральну Раду не реалізувати ідеї автономії України до часу
розв’язання цього питання Всеросійськими Установчими Зборами, не
форсувати українізації армії, не ущемлювати інтересів російського
населення та Інших меншин. За це делегація обіцяла, що Тимчасовий уряд у
майбутньому визнає Центральну Раду «найвищим крайовим органом управління
на Україні» Незважаючи на те, що Центральна Рада прийняла практично всі
вимоги делегації, дії останньої в Києві були засуджені більшістю
Тимчасового уряду і це стало найважливішою причиною так званої Липневої
кризи цього уряду. Тим не менше, враховуючи результати переговорів,
Центральна Рада опублікувала 3 липня свій Другий Універсал, що І за
змістом, і за формою виявляй її поступки перед Тимчасовим урядом.
Сповіщалось, що Центральна Рада «завжди стояла за те, щоб не одділяти
Украшу од Росії», а Генеральний Секретаріат «буде представлений на
затвердження Временного Правительства яко носитель найвищої краевої
влади Временного Правительства на Україні», і «ми рішуче ставимось проти
замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського
Учредительного Зібрання». Справу ж комплектування українських військових
частин Центральна Рада погоджувалась передати у відання «Временного
Правительства». Звичайно, це був відступ, чого багато членів Ради не
поділяли і що призвело на початку серпня 1917 р. до її кризи. Зі своїх
постів подали у відставку Михайло Грушевський і Володимир Винниченко.
Однак незабаром вони повернулися до виконання своїх обов’язків.

Вже після прийняття Другого універсалу був розроблений своєрідний статут
вищого управління Україною, що мав заголовок «Основи тимчасового
управління на Україні». У вступній частині документа зазначалося, що він
складений на підставі згоди з «Временним Правительством від 3 липня 1917
року». Оголошувалось про утворення Генерального Секретаріату як вищого
краевого органу управління в Україні. Він формувався Центральною Радою і
мав затверджуватись «Временним Правительством». Зазначалось, що до його
складу входить 14 Генеральних Секретарів: «внутрішніх, фінансових,
військових, продовольчих, земельних, юстиції, освіти, національних,
торгу, промисловості, почти та телеграфу, праці, доріг, генеральний
контрольор та генеральний писар». При Секретареві у справах національних
визначалось три Товариші Секретаря — від великоросів, євреїв І поляків.
Генеральний Секретаріат визначав підвладні йому урядові органи в Україні
та їх прерогативи, в тому числі прямих відносин з «Временним
Правительством». При Генеральному Секретаріаті мав бути Статс-Секретар,
якого б призначало «Вре-менне Правительство» за згодою Центральної Ради.

Законопроекти, які розглянула і ухвалила Центральна Рада, Генеральний
Секретаріат мав передавати «на санкцію Временного Правительства», в тому
числі тимчасові фінансові обрахунки видатків на потреби України».

Діяльність Генерального Секретаріату мала контролюватись Центральною
Радою «шляхом запитань по всіх справах». Виконавчим органом Центральної
Ради в період між сесіями оголошувався Комітет Центральної Ради.

Закони «Временного Правительства» у справах України набували сили після
їх опублікування в «Краевому Урядовому Вісникові на українській мові».
Цим документом Центральна Рада дуже самообмежувала свої автономні
прерогативи на користь центрального «Временного Правительства». Однак
для останнього цього виявилось замало і 4 (17) серпня 1917 р. воно ще
від власного Імені видало «Тимчасову інструкцію Генеральному
Секретаріатові ТУ на Україні», що встановлювала деякі обмеження
українського автономного правління. Зазначалось, що повноваження
Генерального Секретаріату поширюються на губернії Київську, Волинську,
Подільську, Чернігівську, Полтавську і то з вилученням Мглинського,
Суражського, Стародубського І Новозибківського повітів. Питання про
введення інших губерній чи їх частин під юрисдикцію Генерального
Секретаріату застерігалось. Обмежувалась кількість Генеральних
Секретарів до восьми, зокрема не згадувалось нічого про генеральні
секретаріати військових справ, юстиції, пошт і телеграфу, доріг.
Висувалась вимога, щоб не менше чотирьох Генеральних Секретарів були з
осіб, «які не належать до української національності». Встановлювалась
посада «особливого комісара України в Петрограді», через котрого
«Временное Правительство» мало зв’язуватись з українськими місцевими
органами. Але останній дев’ятий пункт Інструкції зазначав, що «в
негайних і настирливих випадках» вищі російські відомства «сповіщають
про свої накази місцеву владу безпосередньо».

Радикальним кроком на шляху до української державності став III
«Універсал Української Центральної Ради», коли «на землю Російської
Республіки» впала «тяжка й трудна година», а в північних столицях
розпочалася «межиусобна і крівава боротьба». Універсал сповіщав
українському народові, всім народам України, що «однині Україна стає
Українською Народною Республікою». «Не відділяючись від Республіки
Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо стаємо на нашій землі, щоб
силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала
федерацією рівних і вільних народів».

III Універсал декларував поширення юрисдикції УНР на «землі, заселені у
більшості українцями»: Київщину, Харківщину, Катеринославщину,
Херсонщину, Таврію (без Криму). Зазначалось, що остаточне визначення
кордонів УНР «має бути встановлене по згоді зорганізованої волі
народів».

Декларувалось скасування права власності на поміщицькі та інші землі
«нетрудових хазяйств». Але було доручено Генеральному Секретареві
земельних справ виробити закон про те, як земельним комітетам
розпоряджатись тими землями.

Декларувалось також негайне встановлення 8-годинного робочого дня в
промисловості, встановлення державного контролю «над продукцією
України», давалась обіцянка вжити «рішучих заходів, щоб через Центральне
Правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні
переговори, зразу ж застерігалось, що до миру кожен громадянин «повинен
стояти твердо на своїх позиціях як на фронті, так І в тилу». В цьому
питанні Центральна Рада була проти більшовицької лінії стосовно розвалу
фронту, дизертирства та ін.

Оголошувалось про скасування на території України смертної кари.
Підтверджувалось поважання завойованих демократичних свобод, зокрема
«національно-персональної автономії» для росіян, євреїв, поляків та
інших національних меншин у «справах їх національного життя».

Йшлося про важливе значення продовольчої справи, необхідність боротьби з
«усяким безладдям і руїнництвом». Оголошувався день виборів — 27 грудня
1917р. — до Українських Установчих Зборів, та їх скликання -— 9 січня
(января) 1918р.

Універсал датувався 7(20) листопада 1917 р.

IV Універсал У HP, що датувався 9 січня 1918 p., засуджував політику
«петроградського правительства народних комісарів», що оголосило війну
Україні й продовжувало світову війну, і, виходячи з цього, декларував:
«однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого
незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Універсал оголошував про реформування виконавчого органу влади (з
Генерального Секретаріату) в Раду Народних Міністрів, якій доручалося
самостійно провести переговори з центральними державами: щоб «встановити
мир». Універсал закликав уряд І народ України, «не жаліючи життя
боронити добробут і свободу нашого народу насамперед від насланих з
Петрограду найманих насильників, так званих большевиків. Приписувалось
«після підтвердження мирних переговорів розпустити армію зовсім», а
потім завести «народню міліцію’. «Правительство… повинно закликати до
співробітництва з місцевими самоврядуваннями ради селянських, робітничих
і солдатських депутатів, вибраних Із місцевої людності». Було обіцяно
здійснити передачу землі трудящим «уже до початку весняних робіт»,
забезпечити роботою безробітних, перевести промисловість на виробництво
товарів вжитку, взяти під контроль держави торгівлю. Мав бути
встановлений контроль за банками. Тих, хто намагатиметься відвернути
вільні народи під «ярмо Росії», зазначалось в Універсалі, треба «карати,
як за державну зраду». Повідомлялось про необхідність завершення виборів
до Установчих Зборів, яким «належатиме рішити про федеративний зв’язок з
народними республіками бувшої Російської держави».

Центральна Рада розглядала себе тимчасовим органом представництва і
управління України, тому вже після IV Універсалу вона виробила проект
«Конституції Української Народної Республіки (Статуту про дер-

жавний устрій, права І вільності УНР»), схвалений в останній день
Існування Центральної Ради перед переворотом 29 квітня 1918 р Тоді ж
Центральна Рада обрала Президентом УНР Михайла Грушевського Отже,
Конституція УНР діяла всього кілька годин Вона складалася з розділів

I Загальні постанови

II Права громадян України

III Органи власти Української Народної Республіки

IV Всенародні Збори Української Народної Республіки

V Про Раду Народшх Міністрів УНР

VI Суд Української Народної Республіки

VII Національні союзи

VIII Про тимчасове припинення громадянських свобід Зазначимо дійсно
демократичний характер Конституції Проголошувалось, що суверенне право в
Республіці належить народові Всі громадяни оголошувались рівними у
громадянських І політичних правах, «Уродження, віра, національність,
освіта, майно, оподаткування» не давали ніяких привілеїв Заборонялось
вживання титулів у державних документах Громадянська правомочність
встановлювалась з 20 років Законодавчим органом влади оголошувались
Всенародні Збори, вищою виконавчою владою — Рада Народних Міністрів,
вищим судовим органом — Генеральний суд Всенародні Збори на засадах
загального, рівного, безпосереднього, таємного І пропорцюнального
голосування мали вибиратися на три роки Всі чинності, пов’язані з
представництвом Республіки, повинен був виконувати Голова Всенародних
Зборів Конституція визначала процедуру Ініціювання, проходження та
схвалення законів Всенародними Зборами, а також компетенцію Ради
Народних Міністрів, компетенцію Генерального суду Детально були
розписані права І функції Національних Союзів та їх представницьких
органів Національних Рад

Цікавим документом законодавчої сили, прийнятим незадовго до перевороту
29 квітня, був акт «Про новий територіально-адміністративний поділ
України», ухвалений Малою Радою За ним Україна мала поділятися на ЗО
адміністративних одиниць В основу поділу було покладено
Історико-етнографічні особливості країв Обмежимось їх перечислениям.
Київ з околицями, Деревлянська земля, Волинь, Погориння, Болсхівська
земля, Поросся, Черкаси, Побужжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров’я,
Помор’я, Одеса, Низ, Січ, Запорожжя, Нове Запорожжя, Азовська земля,
Половецька земля, Донеччина, Подоннє, Сіверщина, Чернігівщина,
Переяславщина, Поссм’е, Посуллє, Полтавщина, Самара, Слобожанщина,
Харків з повітом

Зрозуміло, що за часів «першої» Української Народної Республіки

приймалося багато актів місцевого або галузевого значення. Але це вже
завдання спеціальних юридичних студій. Тут дано характеристику лише
актам загальнодержавного, національного значення.

Використані джерела і праці

Конституційні акти України 1917-1920. К , 1992

Національні відносини в Україні у XX ст Збірник документів і матеріалів
//Голова редкол І.Ф Курас. К , 1994

Українська революція1 докумеети 1919-1921 Нью-Йорк, 1984.

Українська Центральна Рада. Документи І матеріали: У 2т. К., 1996. T.I;
1997.Т.2.

Універсали Української Центральної Ради //Великий українець. Матеріали з
життя та діяльності М.С.Грушевського К., 1992. С. 179-192

Вєгеш Микола, Задорожний Володимир. Велич І трагедія Карпатської
України. Ужгород, 1993

КульчицькийВ С., НастюкМ L, Тищик Б.Й Історія держави І права України
Львів, 1996.

Литвин МР., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів, 1995.

Макарчук Степан. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. Львів,
1997

Малик Я., Вол В , Чуприна В. Історія української державності. Львів,
1995.

Мороз Валентин Україна в двадцятому столітті. Тернопіль, 1992

Павленко Ю, Храмов Ю. Українська державність у 1917- 1919 рр
Історико-генетичний аналіз, К., 1995.

Стерчо Петро. Карпато-Українська держава До Історії боротьби карпатських
українців у 1919-1939 роках (Репринтне видання). Львів, 1994.

Тищик БИ., Вівчаренко О.А. Українська Народна Республіка Коломия, 1994.

Похожие записи