Курсова робота

з предмету „документознавство”

тема:

„Архівний фонд”

Зміст:

Вступ

Розділ І. Архівна справа козацько-гетьманської України

1.1. Український державний архів 17 ст.

1.2. Особливості функціонування установ та архівів України – Гетьманщини
у 18 ст.

1.3. Монастирські архіви

1.4. Фамільні архіви в Україні-Гетьманщині

1.5. Архів коша нової Запорозької Січі

Розділ ІІ. Архіви та архівна справа в Правобережній Україні та в
західноукраїнських землях у XVIII ст.

2.1. Архіви адміністративних та судових установ Правобережної України

2.2. Церковні архіви Правобережної України

2.3. Магнатські архіви

2.4. Заснування Архіву гродських і земських актів у Львові

2.5. Розвиток архівної справи на Закарпатті

Розділ ІІІ. Адміністративні реформи та організаційні зміни в архівній
справі України у XVIII ст.

Розділ IV. Основні вимоги до устаткування і приміщення архіву

4.1. Створення оптимальних умов зберігання документів

4.2. Вимоги до приміщення архіву

4.3. Електро- і протипожежне устаткування

4.4. Стелажне устаткування

4.5. Упаковка документів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія архівної справи в Україні є складовою і невід’ємною частиною
української історії. З часу здобуття Україною незалежності розпочався
новий етап у розвитку історичної науки, помітно посилився інтерес і до
архівознавства – наукової системи і спеціальної галузі історичної науки,
яка трактує архівну справу як частину розвитку науки і культури, один з
напрямків державного будівництва.

Документи є засобом закріплення різними способами на спеціальних
матеріалах інформації про факти, події, явища, об’єктивну дійсність і
розумову діяльність людини. В державних і відомчих архівах, бібліотеках,
інших центрах документації зосереджений великий об’єм ретроспективної
інформації, що використовується для діалектико-матеріалістичного
вивчення історії держави, в народногосподарських, наукових і культурних
цілях.

Українськими фахівцями виконана велика робота по поліпшенню умов
зберігання документів, створенню і обладнанню архівів. В результаті
систематичної роботи, що проводиться в архівах, бібліотеках, наукових
інститутах і лабораторіях, стала яснішою картина физико-хімічного стану
документів і деяких процесів зміни їх первинних властивостей під впливом
зовнішніх факторів — світла, температури і вогкості повітря, його
газового складу і ін.

В різних сховищах сконцентровані різноманітні за часом походження,
змісту, оформленню, техніці і способу відтворення документи. До них
відносяться стародавні і сучасні рукописні і друкарські матеріали у
вигляді книг, окремих державних актів, планів, креслень, малюнків і
художніх репродукцій, виконаних на різних сортах паперу, шкірі і
пергаменті, за допомогою використовування різних фарбників органічного і
неорганічного походження.

Важливим розділом архівознавства є історія архівної справи, яка вивчає
процес становлення і розвитку архівної галузі. Новітня епістеміологічна
ситуація потребує нового прочитання (в найширшому сенсі)

історичних джерел. Цьому може допомогти осмислення досвіду в галузі
дисциплін, що пропонують інструментарій пізнання джерел. Сама логіка
розвитку архівістики в Україні актуалізує гостру потребу в узагальненні
та критичному аналізі попереднього досвіду в цій важливій сфері науки,
культури, державного будівництва. Відтак великого значення набуває
вивчення тенденцій розвитку архівної науки і освіти, еволюції ідей,
принципів і методів архівознавства в період XVIII століття, коли архівна
справа розвивалася з одного боку. в умовах жорсткого регламентування з
боку Російської імперії, з іншого в умовах національної державності у
вигляді Гетьманщини.

Історія розвитку архівознавства та архівної освіти в Україні і до
сьогодні спеціально не вивчалася, а в історіографії проблема, означена в
даній роботі, ще не знайшла спеціального розгляду. Окремі аспекти
історії архівної справи в XVIII ст. містяться в узагальнюючих роботах
“Архівознавство” (К, 1998), “Нариси історії архівної справи в Україні”
(К., 2002). У контексті загальної ситуації в сфері архівної справи
Російської імперії розглядається українська архівістика в роботах
радянського періоду авторів В.Н. Самошенка, І.І, Корнева, Є.М. Тальман,
Д.М. Епштейн. Узагальнюючий огляд архівної справи з найдавніших часів
містить стаття українського дослідника О.Г. Мітюкова.

Актуальність даного дослідження зумовлена необхідністю узагальнення,
систематизації та у певній мірі заповнення означеної наукової прогалини,
виявлення закономірностей розвитку української архівної науки і освіти,
неупередженої оцінки їх здобутків.

Мета дослідження полягає у науковій реконструкції, осмисленні й
комплексному аналізі процесу становлення й особливостей розвитку
архівної науки в Україні, а також розгляд і вивчення технології
збереження документів, характеристика основних методів зберігання
документів і їх опис.

Розділ І. Архівна справа козацько-гетьманської України

1.1. Український державний архів 17 ст.

Початок українського Державного архіву (термін “державний архів
України” використав відомий український історик Іван Крип’якевич)
дослідники пов’язують з зародженням козацтва, формуванням Запорозької
Січі і виникненням козацького управління. Історичні джерела 16 ст.
засвідчують існування військового архіву у Трахтемирові Київського
воєводства. Реєстрове козацтво зберігало у цьому місті свій арсенал,
казну, королівські корогви, переховувало важливі документи – козацькі
привілеї .

З утворенням козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького архів
став державним. При гетьмані існувала Генеральна військова канцелярія,
до якої надходили і відкладалися численні акти про внутрішнє врядування,
дипломатичні зносини з сусідніми країнами. Необхідність наведення різних
довідок для гетьманського правління обумовила утворення архіву при
Генеральній військовій канцелярії. На чолі архіву стояв генеральний
військовий писар. У його руках було і діловедення Генеральної військової
канцелярії. Державний архів за Б. Хмельницького містився у гетьманській
резиденції в Чигирині під наглядом генерального писаря Івана
Виговського. Під час військових походів деякі документи були в похіднім
архіві в гетьманському таборі. В архіві при Генеральній військовій
канцелярії відкладалися документи про відносини гетьмана з місцевою
адміністрацією – полковими і сотенними канцеляріями, а також
переховувалися привілеї, договори, листування. Поділ України на
Лівобережну та Правобережну, політичні і воєнні події після
Андрусівського перемир’я 1667 р . мали катастрофічні наслідки для
українських архівів – вели до розпорошування державного архіву і значних
втрат документів.

1.2. Особливості функціонування установ та архівів України – Гетьманщини
у 18 ст.

У 18 ст., крім канцелярії гетьманського уряду, існували й інші вищі
урядові інституції Гетьманщини – Генеральна скарбова канцелярія
(генеральний підскарбій відав і архівом), генеральний суд, при якому
було своє діловедення і архів. При канцелярії генерального обозного,
який відав артилерією, також формувався архів (частина документального
зібрання канцелярії генеральної артилерії зберігається нині в ЦДІАК
України, ф. 1641). У 1722 р. за наказом Петра І було запроваджено
правління Малоросійської колегії, яка перебувала в Глухові і підлягала
Сенатові. Внаслідок діяльності цих центральних установ відклалися
величезні архівні фонди. Архівні документи, які збереглися до цього
часу, подають цінні відомості про історію архівної справи доби
Гетьманщини.

У фонді канцелярії гетьмана Кирила Розумовського (ЦДІАК України,
ф. 269) є документ 1763 р., який повідомляє про порядкування в архіві
Генеральної канцелярії, зокрема про правила роботи архіву щодо
зберігання документів, їхнього обліку, створення довідкового апарату. В
документі є перше свідчення про затвердження генерального архіваріуса.
Генеральна канцелярія призначила на цю посаду українського письменника
Семена Дівовича. Враховуючи те, що “дела в архиве не в надлежащем
порядке содержатся”, ставилося перед архіваріусом головне завдання –
“принятые в архиву укази, грамоти, книги й дела… содержать в
найприлежнейшем бережений й сохранности”.

Друга Малоросійська колегія, відновлена указом Катерини II у 1764 р.,
стала єдиним найвищим урядом Гетьманщини. Генеральну військову
канцелярію остаточно було скасовано, а її архів перевезено до будинку
Малоросійської колегії. Таким чином, до складу архіву Малоросійської
колегії входили справи Генеральної військової канцелярії, яка була при
українських гетьманах з середини 17 ст., і справи власне Малоросійської
колегії, яка існувала в 1722-1727 рр. і потім 1764-1786 рр. Архіви
центральних установ Гетьманщини, з’єднані в “Генеральную Малороссийскую
архиву”, президент Малоросійської колегії граф П.О. Рум’янцев
упорядкував і організував охорону архівного майна. Важливим моментом в
архівній справі було утворення окремої структури у складі Малоросійської
колегії, яка відала архівним матеріалом, “Генеральной Малороссийской
архивы”.

У 1764 р. було скасовано гетьманське правління, а з поширенням в
Україну в 1781 р. “Учреждения о губерниях” і введенням намісницького
правління ліквідовувались усі установи Гетьманщини. У 1782 р.
ліквідовано і Малоросійську колегію. “Генеральная Малороссийская архива”
була приречена на розпорошення. Матеріали, які стосувалися територій
новостворених намісництв – Київського, Чернігівського і
Новгород-Сіверського, передавалися до казенних палат трьох намісництв.
Усі справи з архіву Гетьманщини, які були загального характеру
(“почитались генеральними”), за указом Сенату 1781 р. перевозили до
Чернігова. З архівом Малоросійської колегії зобов’язаний був їхати
архівар Адамович. Пожежа 1784 р. в Глухові знищила значну частину
архіву. Документи, які залишилися, в 1786 р. частково було перевезено до
Чернігова і розміщено в архіві намісництва (згодом – в архіві
губерніального правління). Багато справ відправили також до Києва та
Новгород-Сіверського. Деякі акти з архіву Гетьманщини потрапили в
петербурзький архів Військово-топографічного депо. В 1880 р. частину
згаданого архіву було передано до Харківського історичного архіву.
Архівні матеріали Старої Гетьманщини поповнили приватні колекції відомих
збирачів старожитностей М.Маркевича, М. Судієнка, О. Лазаревського,
О. Кістяківського. Такою складністю і драматизмом позначена “одіссея”
Генеральної малоросійської архіви. Дослідження цього архіву передбачає
пошуки розкиданих його частин і гіпотетичну реконструкцію тієї частини
архіву, яку втрачено назавжди.

В Україні-Гетьманщині архіви формувалися і при місцевих органах влади –
полкових і сотенних канцеляріях, органах міського самоврядування.

Полкове діловодство зосереджувалося в полкових канцеляріях. Відав
канцелярією полковий писар, який мав окремий штат службовців. У
канцелярії було кілька відділень (повиттів), які у 18 ст. називали
«столами», і полковий архів, де зберігалися оригінали документів.
«Полкова архіви » , як правило, зберігалася на горищі або у підвалі
будинку полкової канцелярії. Справи з полкових канцелярій і архівів
нерідко потрапляли до архіву Малоросійської колегії в Глухові.

Вивчення функцій і особливостей діловодства центральних і місцевих
установ-фондоутворювачів є важливою умовою відтворення цілісної картини
розвитку архівної справи в Старій Гетьманщині і характеристики її
унікального архівного фонду.

1.3. Монастирські архіви

Серед церковних архівів 18 ст. найціннішими були монастирські фонди.
Монастирі – важливі церковно-політичні та соціально-економічні
інституції – мали багаті бібліотеки, друкарні, скрипторії (майстерні, де
переписували книги). У монастирях документи ретельно зберігали як вагомі
юридичні свідчення про надані права і привілеї. Серед них — універсали
гетьманів, жалувані грамоти російських царів, дарчі, купчі на землі і
маєтки. Великі за обсягом архівні фонди зосередилися у древніх
монастирях: Києво-Печерській лаврі, Михайлівському Золотоверхому і
Михайлівському Видубицькому. Не змінилися особливості монастирських
архівів як мішаних сховищ вотчинної і церковно-адміністративної
документації. Поряд з практичним використанням монастирських архівних
документів зростала їх роль як історичних джерел. Монастирі були місцем,
де складалися хроніки та літописи.

Монастирські архіви у 18 ст. зазнали значних втрат внаслідок
цілеспрямованого вилучення документів.

У 1720 р. Петро І наказав архієреям усіх єпархій оглянути в монастирях
стародавні жалувані грамоти і “другие курьезные письма оригинальные,
также книги исторические, рукописные й печатные”. 1781 р. Святійший
Синод звелів Києво-Печерській лаврі відібрати і надіслати документи для
складання історичних описів монастирів Російської імперії. Після
секуляризації монастирських земель у 1786 р. багато документів
українських монастирів було передано до Київської казенної палати.

Переважна більшість збережених монастирських архівних фондів
зосереджена нині в державних архівосховищах України.

1.4. Фамільні архіви в Україні-Гетьманщині

Піднесення політичного і культурного життя в Україні — Гетьманщині у
2-й половині 17-18 ст., прагнення козацько-старшинської верхівки
закріпити за собою привілеї, права власності сприяли формуванню родинних
(фамільних) архівів. Архівні зібрання найвпливовіших у Гетьманщині родин
– Забіл, Кочубеїв, Маркевичів, Милорадовичів, Новицьких, Полуботків,
Стороженків, Судим та ін. охоплювали численні матеріали офіційних
установ, документи на право власності та володіння, надання привілеїв
(універсали, купчі, дарчі, духовні грамоти), офіційне і приватне
листування, родовідні документи тощо. Дбайливе ставлення власників до
цих паперів було характерною рисою українського дворянства. “В редкой
дворянской семье, – зазначали дослідники, – не было более или менее
значительного собрания семейных документов”. Українське дворянство, яке
було елітою суспільства Лівобережної України, зосередило в своїх
фамільних архівах унікальні пам’ятки історії і культури.

Фамільні архіви Гетьманщини розпорошувалися при неодноразових поділах
майна між спадкоємцями, поповнювали приватні зібрання колекціонерів,
гинули від часу. Деякі залишки фамільних архівів відклалися в
фондосховищах архівів, бібліотек, музеїв України та Росії.

Отже, зародження і розвиток козацько-гетьманської держави сприяли
розвиткові архівної справи в Україні. Найважливішим моментом цього
періоду було формування українського державного архіву. Поступова
ліквідація автономії України, створення імперських інституцій для
управління Україною впливали на формування і склад архівів
адміністративних установ, вели до централізації архівної справи. Поряд з
архівами центральних і місцевих адміністрацій існували монастирські
архіви, формувалися фамільні архіви старшинсько-дворянських родів.

1.5. Архів коша нової Запорозької Січі

Унікальним документальним комплексом 18 ст. був архів Коша Нової
Запорозької Січі, матеріали якого охоплювали 1713-1776 рр. Архів Січі
існував ще з 17 ст. Відомо, що Січова школа на Запоріжжі готувала
канцеляристів, в обов’язки яких входило також зберігання документів. Під
час руйнування Січі в 1709 р. зазнав розгрому і архів. Архів Нової
Запорозької Січі сформувався в результаті діяльності військової
канцелярії Коша, в якій було зосереджено його діловодство. Широкі
взаємини Запорозької Січі з Росією, Кримом, Правобережною Україною,
Гетьманщиною позначилися на особливостях архіву Коша. Велику частину
архівних матеріалів становило зовнішнє листування з кримським ханом,
султанами ногайських орд, польськими старостами, з гетьманами та
Генеральною військовою канцелярією, з російською владою.

Архів Коша Нової Запорозької Січі є унікальним зібранням джерел з
історії запорозького козацтва, різноманітних за формою, походженням,
тематикою, інформаційними можливостями. Це насамперед внутрішня
документація Коша: універсали, накази, листи, переписи населення і
майна, реєстри шкод, заподіяних пошестями чи ординськими наскоками,
тощо. Чимало джерел стосується листування Коша з Гетьманщиною, є тут
чимало документів, що вийшли з-під пера керівників Гетьманщини (гетьмани
І. Мазепа, П. Орлик, Д. Апостол, К. Розумовський, полковники, генеральна
старшина).

Крім документів українського походження, є документи російські
(імператорські укази та грамоти, накази й розпорядження, ордери
командування російських військ, Сенату, Синоду), польські, турецькі й
кримськотатарські.

Матеріали Архіву Коша Нової Запорозької Січі дозволяють всебічно
висвітлити історію Нової Січі, її устрій, функціонування органів влади,
особливості її військового ладу та військового мистецтва, принципи
комплектування Війська Запорозького, нарешті, біографії багатьох
запорожців, особливо з-поміж старшини. Вони дозволяють також простежити
хід заселення та освоєння запорожцями Південної України, заснування ними
хуторів, сіл і міст, спорудження православних храмів. Ці матеріали
проливають світло на динаміку зростання чисельності міст і сіл,
походження топонімів, систему господарювання на землях Січі,
лісокористування, природоохоронні заходи Коша. Є чимало даних про участь
запорожців у національно-визвольних рухах українського народу,
насамперед у гайдамацькому, боротьбу Коша проти колоніальної політики
Російської імперії, втечі кріпаків на Січ тощо. Дуже багато джерел
стосуються прикордонних конфліктів, взаємовідносин із сусідніми
державами, дипломатичних відносин, діяльності розвідки і особливо ролі
запорожців у російсько-турецьких війнах 1735–39 і 1768–74. Матеріали
Архіву Коша Нової Запорозької Січі є надзвичайно цінним джерелом з
історії всієї Східної та Південної-Східної Європи.

За підрахунками дослідників, щорічно з військової канцелярії виходило
4-5 тис. документів. Такою була і кількість вхідних документів.
Відкладалася і внутрішня документація судочинства, адміністративної та
господарської діяльності. Отже, в канцелярії Коша протягом року
зосереджувалося від 10 до 12 тис. документів.

Діловодство військової канцелярії Запорозької Січі зазнало російського
впливу, діловодні папери приводились у відповідність до вимог російських
канцелярій. Документи в канцелярії систематизували, справам надавали
діловодні заголовки, наприклад “Разные дела прежних годов”. Наприкінці
року складали описи справ, які передавали до архіву. Щороку архів
поповнювався майже 400 справами. За час існування канцелярії та архіву в
ньому зосереджувалося до 15 тис. справ. Архів Коша було упорядковано,
більшу частину справ зшито, складено опис (про існування опису свідчать
номери на справах). На жаль, опис архіву, складений у 18 ст., не
зберігся. Архів Коша з часом був розпорошений і зазнав значних втрат.

Після захоплення Січі в 1775 р. Г.Потьомкін вилучив з кошового архіву
унікальні документи: універсал Б.Хмельницького 15 січня 1655 р. на
підтвердження грамоти 1575 р. польського короля Стефана Баторія війську
запорозькому, яка визначала кордони його володінь, приватні листи
Потьомкіна до кошового П.Калнишевського, журнали вихідних документів
канцелярії Потьомкіна та ін. Опис Лефортівського архіву, куди згодом
потрапили папери Г.Потьомкта, містить «Документи, найденние при
уничтожении Сечи Запорожской й Кошевой церкви”.

Основний масив документів архіву після 1775 р. опинився у розпорядженні
коменданта Новосіченського ретраншементу, а зі скасуванням останнього
потрапив до Катеринославського повітового суду. За наказом
новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М.С. Воронцова
повітовий суд у 1839-1845 рр. надіслав запорозький архів до Одеси.
Документи Січового архіву надійшли у розпорядження А. Скальковського,
який майже 60 років був охоронцем цього цінного матеріалу (зберігав
документи вдома), вивчав архівні документи. Після смерті
А. Скальковського із запорозького архіву документи вилучалися і
потрапляли до приватних зібрань, наукових архівів історичних товариств.
Збірку запорозьких матеріалів, які були частиною фонду Коша, син
А.Скальковського передав Російській академії наук.

До Єдиного державного архівного фонду архів Коша приєднано у 1926 р., в
Одеському губархіві його упорядкували і склали опис. У 1931 р. Одеський
крайовий історичний архів передав фонд Коша до Всеукраїнського архіву
давніх актів у м. Харкові, де він зберігався до 1941 р. В роки Великої
Вітчизняної війни фонд був евакуйований на схід, а під час реевакуації
архівних документів фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Києва,
де він зберігається і нині (ЦДІАК України, ф. 229). Внаслідок численних
переміщень протягом 170 років архів зазнав значних втрат, було порушено
систематизацію справ, відбулося змішування документів.

Актуальним на сьогодні є не тільки археографічне опрацювання архіву
Коша і видання важливого для науки корпусу історичних документів, а й
архівознавче дослідження: вивчення історії його формування, побутування,
здійснення наукової реконструкції складу і змісту розпорошеного
архівного фонду.

Розділ ІІ. Архіви та архівна справа в Правобережній Україні та в
західноукраїнських землях у XVIII ст.

2.1. Архіви адміністративних та судових установ Правобережної України

Особливості формування архівів адміністративних та судових установ у
Правобережній Україні пов’язані з перебуванням її земель у складі Речі
Посполитої. Всі акти, що торкалися українського Правобережжя,
записувалися до КМ, яку вели в Польщі і переховували спочатку в Кракові,
а згодом у Варшаві (з 1765 р.). У віданні коронного канцлера, як уже
зазначалося, була Волинська метрика.

У 18 ст. співвідношення між архівами центральних і місцевих установ
змінилося. Відсутність строгої централізації управління обумовила
обмежений склад КМ. Коронний архів зберігав в основному оригінали
важливих державних документів, актові книги Коронної канцелярії. Важливу
роль в управлінні внутрішніми справами відігравала місцева влада, що
позначилося на складі архівів гродських судів (органів судової і
військово-адміністративної діяльності старост, яких, призначав король),
архівів шляхетських станових судів – земських і підкоморських, архівів
міського самоуправління – магістратів і ратуш, а також приватних архівів
великих землевласників.

В архівах місцевих судово-адміністративних установ відкладалися різні
документи їхніх канцелярій: протоколи (чорнові записи), індукти
(чистописи), фасцикули, допоміжні реєстри та індекси справ, суммаріуші.

У 18 ст. значно поповнилися архіви міських урядів – магістратів і
ратуш. Найважливішу групу документів в архівах становили актові книги,
до яких вносили ухвали з адміністративних питань, записи про процеси
міського суду. Іншу цінну групу матеріалів міських архівів становили
рахункові акти і книги, наприклад книги запису прибутків і видатків. У
великих містах, зокрема Львові, Перемишлі, Самборі та ін. велися окремі
книги ради (радецькі), куди записували ухвали ради як законодавчого і
адміністративного органу в місті, акти про діяльність цехів та книги
лавничі з матеріалами лавницького суду, який розглядав кримінальні й
цивільні справи. У малих та приватних містечках Правобережжя, де міський
уряд не ділився на раду й лаву, велися єдині міські книги.

Зміна адміністративного устрою у Правобережній Україні після її
приєднання до Російської імперії внаслідок поділів Польщі в кінці 18 ст.
докорінно вплинула на архівну справу цього регіону. Становлення нового
адміністративного правління за губерніальним положенням 1775 р.,
введення губерніальних та повітових судів супроводжувалося
запровадженням російського діловодства, формуванням при нових
канцеляріях архівів за російським взірцем. Старі архіви
судово-адміністративних установ, міського самоврядування зазнали великої
руйнації. Магдебурзькі книги і книги ратуш майже всі загинули, деякі
ратушні книги потрапили до приватних зібрань. Актові книги передавалися
до архівів нових державних установ.

2.2. Церковні архіви Правобережної України

Церковні архіви Правобережжя 18 ст. відображали релігійну ситуацію в
регіоні, церковну організацію, підпорядкування церков, адміністративне
управління та ієрархію Римо-Католицької, Греко-Католицької та
Православної церков. Характерною особливістю архівної системи в
Правобережній Україні була широка мережа церковних архівів, до яких
належали архіви церковної адміністрації, храмів та монастирів.
Відповідно до церковної організації, формувалися архіви
Греко-Католицької митрополії, Римо-католицьких єпископських кафедр та
консисторій. Сюди відносять і архіви архієреїв, де зосереджувалася
документація не лише про їхню особисту діяльність, але й документи
окремих інституцій єпархій.

На збереженість церковних архівів впливала соціально-політична ситуація
на Правобережжі у 18 ст. Так, в обстановці безперервних конфліктів, у
т.ч. і релігійних, у католицьких ієрархів не було постійної резиденції.
Переїзд єпископських кафедр, заснування тимчасових резиденцій,
відсутність постійних приміщень для архівів призводило до розпорошення
архівних комплексів. Не мали постійної резиденції на Правобережжі у 18
ст. і греко-католицькі митрополити.

У 2-й половині 18 ст. резиденція митрополита найдовше перебувала у
Радомишлі. Слідом за митрополитами по їхніх резиденціях мігрував і
митрополичий архів у повному складі, або розрізнений на частини, на
окремі архіви (згадуються “митрополитанські архіви” Варшавський,
Львівський, Луцький та ін.).

Важливість на той час архівів церковної адміністрації підтверджують
факти упорядкування Архіву митрополитів Української Греко-Католицької
церкви.

Ще з 1699 р. відомий опис (можливо, перший) цього архіву. За наказом
митрополита було систематизовано документи (з кожного предмета,
наприклад про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо,
зібрані в одне місце), з’єднано у фасцикули. Опис документів складено за
предметами, географічними і власними іменами. Роботи по розбиранню і
описуванню митрополичого архіву здійснювали і в 2-й половині 18 ст.
Митрополичий архівіст А. Война в 1763 р. склав «Реєстр остатка найденных
бумаг». Згрупованим документам надавали заголовки, наприклад «про унію»,
«про релігію», були заголовки за характером документів: папські булли,
присяги митрополитів, королівські привілеї. Зберігалися фасцикули з
різними змішаними документами. На групу документів, систематизованих за
хронологією, складали описи. З часом, порядок у митрополичому архіві був
порушений. Після смерті останнього митрополита і так званого акту
з’єднання уніатів з православними (1839 р.) частину архіву з Радомишля
було передано до Білорусько-Литовської колегії, в тюках, на вагу, без
описів і «без всякого порядка, с совершенно перемешанньгми документами».
За постановою Святійшого Синоду 1843 р. архів колишніх уніатських
митрополитів передано до Синодального архіву «для надлежашего хранения”.

Архів уніатських митрополитів – найважливіше джерело реконструкції
усієї архівної системи Греко-Католицької церкви в Україні.

Православна церква в Правобережній Україні після переходу в унію
Перемишльської, Львівської і Луцької єпархій своїх єпархій до кінця 18
ст. не мала. Для керівництва православними монастирями Правобережжя при
Київській духовній консисторії було створено “окремий стіл” –
“генеральне повиття”. Після включення Правобережної України до складу
Російської імперії було проведено і церковно-адміністративну реформу,
створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 р. – Подільська),
Житомирська (з 1799 р. – Волинсько-Житомирська). Київська єпархія
остаточно оформилася до 1797 р. З часу заснування православних єпархій
на Правобережжі ведуть свою історію архіви духовних консисторій.

Архіви функціонували при Луцько-Житомирській та Кам’янецькій
римо-католицьких духовних консисторіях (обидві засновані в 1798 р.).

2.3. Магнатські архіви

З діяльністю найбільших землевласників Правобережної України – князів
Любомирських, Сангушків, графів Потоцьких, Браницьких та ін. пов’язано
формування магнатських архівів. Одним з найбагатших, найдавніших і
найбільших за обсягом магнатських архівів (займав двоповерховий будинок)
був архів князів Сангушків у м. Славуті на Волині.

Значну частину магнатських архівів становили королівські грамоти на
володіння, приватні акти на право власності, тестаменти, купчі, орендні
контракти, інвентарі та люстрації маєтків, генеалого-родовідні матеріали
(родовідні книги, метрики про хрещення, свідоцтва про шлюб, виписки із
метричних книг та ін.). До приватних архівів різними шляхами потрапляли
і документи з архівів окремих установ. Крім юридичних актів, у
магнатських архівах зберігалося офіційне і приватне листування.

Документи магнатських архівів збереглися до цього часу або у вигляді
компактних комплексів (магнатських фондів), наприклад архівні фонди
Любомирських, Потоцьких, Сангушків в архівосховищах Києва та Львова, або
у складі наукових документальних колекцій. Завданням сучасної
архівістики є вивчення історії формування магнатських архівів,
реконструкція первісних фамільних зібрань, створення міжфондових і
міжархівних довідників про склад і зміст документів фамільного
походження.

2.4. Заснування Архіву гродських і земських актів у Львові

Важливим етапом у розвитку архівної справи на західноукраїнських землях
18 ст. було заснування історичного архіву у Львові. Перші відомості про
формування архіву за часів панування на цих землях австро-угорської
монархії маємо з кінця 18 ст., коли за розпорядженням крайового
трибуналу в 1783 р. австрійська адміністрація почала надсилати до Львова
майже з усіх міст Галичини актові книги ліквідованих гродських і
земських судів. Для розміщення цих книг крайова адміністрація виділила
приміщення колишньої бібліотеки Бернардинського монастиря. З 1784 р.
акти почали надходити до Львова. Того ж року для охорони актових книг
було призначено відповідальну особу. У 1828 р. в історичному архіві
Львова зберігалося 15323 томи книг.

2.5. Розвиток архівної справи на Закарпатті

На архівну справу Закарпаття значний вплив мало включення його до
складу Угорщини і реформування місцевих органів управління.
Адміністративно-територіальними одиницями на Закарпатті були комітати
(жупи), в результаті діяльності яких відкладалися різні документи,
насамперед записи постанов жупних зборів. У 1733 р. угорська влада
прийняла рішення про будівництво адміністративних будинків для жуп. У
зв’язку з цим стало можливим заснування стаціонарних жупних архівів. В
адміністративних будинках обов’язково передбачалося приміщення для
комітатських документів. Тут зберігалося поточне діловодство: протоколи
зборів, листи громадян, скарги.

Хранителем і упорядником документів у комітатських архівах був старший
нотар, він завідував і комітатською печаткою. Архівні документи у
фасцикулах розмішували у спеціально відведених кімнатах. Матеріали
комітатських архівів використовували не лише для наведення довідок, але
й в наукових цілях. Відомо, що документами Угочанської жупи
користувалися у 18 ст. закарпатські дослідники, зокрема історик Антон
Сірмай.

Територіальні зміни жуп негативно впливали на долю архівів: під час
переміщувань документи розпорошувалися, пошкоджувалися, частково
втрачалися. Відомі на Закарпатті у 18 ст. архіви привілейованих міст
Берегова, Мукачева, Ужгорода, приватні графські архіви, архіви
Мукачівської дієцезії (єпархії) та Мукачівського чернечого монастиря
отців Василіа (останній зберігав документи про монастирські володіння,
декрети про дарування монастиреві сіл).

Розділ ІІІ. Адміністративні реформи та організаційні зміни в архівній
справі України у XVIII ст.

З ліквідацією автономії України та введенням загальноросійського
адміністративного устрою історія українських архівів тісно пов’язана з
архівним будівництвом у Російській імперії.

В 1782 р. територію Гетьманщини було поділено на Київське, Чернігівське
і Новгород-Сіверське намісництва, перетворені в 1796 р. на Малоросійську
губернію. Остання існувала до 1802 р., коли з неї було утворено
Чернігівську і Полтавську губернії.

На запорозьких землях та південних полках Гетьманщини так званий
Новосербський корпус 1764 р. був реорганізований у Новоросійську
губернію. З 1775 р. Новоросію поділено на Азовську та Новоросійську
губернії. З 1783 р. Новоросія стала називатися Катеринославським
намісництвом, яке в 1796 р. було скасовано і утворено другу
Новоросійську губернію.

Зміни в адміністративному управлінні українськими територіями впливали
на долю архівних фондів. Архіви ліквідованих установ надходили у
розпорядження нових адміністративно-територіальних органів.

У 1797 р. граф І. Салтиков, який управляв Малоросією на правах
генерал-губернатора, в листі до малоросійського губернатора
Я. Бакуринського порушував питання про організацію в губернському місті
Чернігові “архива всех дел до Малороссии касающихся й в различных
тестах, без призрения оставленных… позначенню в Чернигове дома
прочного й способного ко вмещению всех тех бумаг”. Для “розбирання всех
дел, приведения их в порядок» намісник призначав чиновників. Так, архів
колишньої Малоросійської колегії було передано до Чернігівського
губернського правління. В архіві Київського губернського правління
зосереджувалися в різний час архівні документи Київського магістрату,
справи Малоросійської колегії, архіви полкових канцелярій і судів. У
Катеринославському губернському архіві було об’єднано архіви колишніх
Новоросійської і Азовської губернських канцелярій (1764-1784 рр.)
Катеринославського намісництва (1784-1796 рр.), другої Новоросійської
губернії (1797-1802 рр.), генерал-губернаторських канцелярій, фортеці
Святого Димитрія.

Уряд Московської держави, а пізніше й уряд Російської імперії активно
впливав на внутрішнє життя України, в тому числі й на організацію
канцелярської справи наприкінці XVIII ст.

“Генеральний регламент” (так звався загальний статут усіх петровських
колегій), виданий Петром I 1720 року, став обов’язковим для всіх установ
Російської імперії. Тут доречно згадати, що сам термін “архів” починає
вживатися в законодавчих пам’ятках Росії з Петра I. Він був першим, хто
визначив це поняття і встановив порядок ведення поточного діловодства та
зберігання завершених справ. Імператорський уряд у XVIII ст. дбав про
безпечні архівні приміщення, про що свідчить наказ Сенату від 26 січня
1737 р. про каменные палаты со оводами и полами каменными и с затворы у
дверей й окон, й с решетками железными”, про точну реєстрацію архівних
матеріалів, складання “роспісних спісков” воєводами, про концентрацію
архівного матеріалу уже скасованих установ в одному місці і т.ін. Указом
від 21 січня 1726 р. було наказано замінити стовпці книгами і зшитками.
Важливе значення мав закон про трирічне перебування справ у канцелярії,
після чого вони обов’язково передавалися до архіву. З метою забезпечення
схоронності архіві заборонялося виносити з них документи. Усі ці заходи
свідчать про прагнення організувати архівну справу якомога доцільніше,
щоб справи не губилися і не нищилися, щоб у разі потреби було зручно
користуватися.

Разом з тим, епоха Петра I так глибоко порушила звичайний хід справ,
утворила стільки нових і знищила старих установ, що давніші архівні
фонди, втративши свою актуальність і практичне значення, опинилися в
становищі непотрібного додатка до архівів нових установ; їх переміщували
з місця на місце. Коштів на утримання архівів було мало; не тільки не
будувалися “кам’яні палати”, а й існуючі дерев’яні були такі тісні, що
буквально були “забиті” справами, так що й користувалися ними за потреби
було важко. Для впорядкування старих архівів були потрібні працівники,
знайомі зі старовинним діловодством та мовою, палеографією, а їх, як
правило, не вистачало. Описи на документи складалися неточно, недбало.
Описи на документи складалися неточно, недбало. Тому розпорядження влади
щодо архівів найчастіше не виконувалися. Чимало документів гинуло від
недбалого зберігання.

У XVІІІ ст. відбулися значні зміни в архівній справі. Стовпці не
відповідали потребам зростаючої довідкової роботи. Під впливом розвитку
друкарства і з метою поліпшення збереження документів у діловодство
стало впроваджуватися ведення справ на аркушах книг і зошитів. Важливу
роль у цьому зіграла зацікавленість уряду в економії писального
матеріалу. В указі про скасування стовпцового діловодства говорилося, що
раніше “писали в стовпці на одній сторінці й у тім виходило папера
багато… А як учнут писати в лист, і на обох сторонах зошита, витрати
паперу буде менше”. У 1700-1726 рр. стовпцове діловодство було
скасовано, що вплинуло на архівну справу.

У низці указів і інструкцій давалися вказівки про необхідність
правильного догляду за документами різних видів і форм. Так, в
інструкції 1720 р. пропонувалося в архіві Вотчинної колегії матеріали в
стовпцях перебрати і переклеїти, документи дбайливо зберігати, складати
на них реєстри, описи і т.д.

Диференційовано було потрібно розбирати й описувати “кореспонденцію…
на іноземних мовах”, “різних персон листа”, “Наказового столу справи” і
“Гетьманського повытья справи”, тобто матеріали дипломатичного
характеру, що відносяться до України.

Інструкція наказувала дбайливо відноситися до документів, піклуватися
про їхню схоронність. Стовпці пропонувалося розклеїти, а отримані аркуші
(“сстави”) переплести в книги. Виділені в допомогу канцеляристи повинні
були розбирати просту документацію, а секретні справи “розбирати йому
архіваріусу самому”. Це робилося для того, щоб уникнути витоку секретної
інформації.

По Генеральному регламенті посада архіваріуса як керівника архіву була
єдиною. Він виконував поточну роботу. Якщо в архіві починалася робота з
упорядкування справ, складання описів, алфавітів і інших довідників, то
сюди відряджалися на час канцеляристи і копіїсти, в основному з
установ-фондоутворювачів.

На службовців архіву лежали обов’язки “наглядати й охороняти” документи
і здійснювати довідкову роботу. Для обліку велися журнальні щоденні
записи, за більш тривалі проміжки часу складалися звіти. Старшим
службовцем пропонувалося стежити за молодшими, щоб вони не “нудьгували
за описом”.

Якісний рівень архівних довідників був низьким. При переклеюванні
стовпців сстави часто змішувалися, заголовки в ряді випадків не
відповідали змісту справ, нерідко книги вписувалися в опис без
заголовка, а лише з позначенням номера і гола. Тривалість робочого дня
архівістів за Генеральним регламентом складала шоста година. Але вже в
середині XVІІІ ст. співробітникам архівів приходилося працювати по 14 і
навіть 16 годин. Якщо ж довідка чи копії документів були потрібні
якому-небудь чиновнику, то адміністрація діяла за принципом “примусити
піддяних”, тобто не випускати співробітників з архіву, поки робота не
буде довершена. До кінця XVІІІ в. тривалість робочого дня скоротилася до
восьми годин.

Засобу на потреби архівів відпускалися явно недостатні. Положення з
устаткуванням залишало бажати кращого. До кінця XVІІІ в. архіви були
постачені шафами і полками, але, як правило, у недостатній кількості.
Тому документи складали в шухляди чи просто звалювали на підлогу.

У XVІІІ в. виявилися два підходи до організації збереження документів.
У “поточних” архівах діючих установ в основному зберігався колишній
порядок класифікації архівних справ, вироблений ще в канцеляріях. Це
спостерігалося й у центральних, і в місцевих архівах. Всередині
документальних масивів джерела розділялися по тематичному,
хронологічному й іншому принципах. Це робилося, головним чином, для
кращого використання матеріалів. Таким чином, у “поточних” архівах
продовжував домінувати принцип походження – “провеніенції”. Виключення з
цього правила викликалися поганими умовами збереження, частими
переміщеннями архівних фондів і т.д.

В історичних архівах починає виявлятися інший підхід, що у своїй основі
можна назвати бібліографічним: кожен окремий документ розглядався як
самостійний об’єкт і прирівнювався в класифікаційному відношенні до
книги. Документи стали класифікуватися за предметною ознакою, на основі
твердих формально-логічних схем. Характерно, що розподіл матеріалів за
принципом приналежності – “пертинентності” – у Росії відбувався в
історичних архівах, не особливо великих за обсягом справ, що
зберігались. Це можна пояснити тим, що багатомільйонні документальні
масиви просто неможливо було піддати подібній класифікації при обмеженій
кількості архівних співробітників.

Розділ IV. Основні вимоги до устаткування і приміщення архіву

4.1. Створення оптимальних умов зберігання документів

Оптимальні умови зберігання документів забезпечуються:

наданням для архіву приміщення і проведенням планово-запобіжного ремонту
приміщень;

облаштуванням приміщення архіву засобами пожежогасіння, охоронною і
протипожежною сигналізацією;

вживанням спеціального устаткування для зберігання документів (стелажів,
сейфів, коробок і т.д.);

створенням оптимального світлового режиму а також режиму вологи і
температури в приміщенні архіву, проведенням санітарно-гігієнічних
заходів.

4.2. Вимоги до приміщення архіву

Відповідно до об’єму і складу справ, що зберігаютьчя, архіву надається
окрема будівля (або частина будівлі), спеціально побудована і обладнана
або пристосована для зберігання документів.

Будівництво спеціальної будівлі архіву може проводитися як за типовими
проектами будівель державних архівів, так і за індивідуальними
проектами, що узгоджені із зацікавленими організаціями.

Спеціальні приміщення для архіву повинні передбачатися при будівництві
адміністративних будівель для організацій, в структурі яких діє архів.
За відсутності спеціального приміщення для архіву виділяється
пристосоване приміщення в адміністративних будівлях організацій.

Оптимальні умови зберігання документів і роботи з ними передбачають
надання наступних приміщень для архіву:

сховище для зберігання документів;

приміщення для прийому, тимчасового зберігання, акліматизації
документів;

приміщення для роботи користувачів (читальний зал);

робочих кімнат для співробітників архіву.

Робочі кімнати для співробітників і приміщення для роботи користувачів
(читальний зал) повинні бути ізольовані від приміщень сховищ.

Приміщення сховищ, що не мають перегородок від робочих кімнат,
ізолюються спеціально встановленими перегородками. Сторонні особи
допускаються в сховища тільки з дозволу завідувача архівом і у
присутності співробітника архіву.

Сховища архіву повинні бути відділені від лабораторних, виробничих,
складських і побутових приміщень, пов’язаних із зберіганням або
вживанням харчових продуктів або хімічних речовин, і не мати загальних з
ними вентиляційних каналів.

Сховища повинні бути безпечними в пожежному відношенні, гарантовані
від затоплення і мати запасний вихід.

У приміщеннях сховищ не повинно бути газових, водопровідних,
каналізаційних і інших магістральних трубопроводів. Проводка труб
немагістрального характеру допускається за умови їх ізоляції в
спеціальних захисних кожухах, що виключають проникнення викидів з них в
сховищі.

Зовнішні двері приміщення архіву повинні бути оббиті металевим листом і
мати міцні засуви. В неробочий час вони опечатуються або пломбуються.
Печатку або пломбувальник зберігають разом з ключами у чергового по
організації або у встановленому правилами внутрішнього розпорядку місці.

Приміщення архіву облаштовуються охоронною сигналізацією. На вікна,
розташування яких дозволяє доступ ззовні, встановлюються металеві грати
із замками, опечатаними пломбувальником.

4.3. Електро- і протипожежне устаткування

У приміщеннях сховищ архіву прокладається прихована електропроводка;
допускається електропроводка в газових трубах. Освітлювальна арматура
застосовується напівгерметична. Світильники, електрощити і розподільчі
пристрої повинні бути закритого виконання. Сховища облаштовуються
відключаючими рубильниками. Розподільні електрощити, запобіжники і
рубильники встановлюються тільки зовні сховищ.

У цілях протипожежного захисту все електроустаткування забезпечується
заземленням.

По пожежній небезпеці приміщення архівів відносяться до категорії «В».
Сховища повинні розміщуватися в будівлях не нижче другого ступеню
вогнестійкості.

Основним протипожежним устаткуванням архівів є вуглекислотні
вогнегасники новітніх конструкцій (Додаток 1), які встановлюються з
розрахунку не менше за один на кожні 50 кв. метрів площі, але не менше
двох на кожне окреме приміщення.

Приміщення архіву облаштовується протипожежним водопостачанням. Пожежні
крани встановлюються на сходових майданчиках. Кожний пожежний кран
повинен мати прогумований рукав протяжністю до крайньої точки сховища.

Сховища і приміщення для роботи з документами повинні бути обладнані
пожежною сигналізацією.

В архіві на видному місці вивішуються: інструкції про заходи пожежної
безпеки, список пожежного розрахунку і план евакуації документів і майна
на випадок пожежі. В пожежний розрахунок включаються всі співробітники
архіву, з якими періодично, але не рідше одного разу на квартал,
проводяться заняття по заходах пожежної безпеки і практичних діях під
час пожежі.

При виникненні пожежі всі співробітники беруть участь в його ліквідації,
виконуючи раніше розподілені обов’язки.

У сховищах забороняється куріння, вживання електронагрівальних приладів,
зберігання продуктів харчування, легкозаймистих речовин і
вибухонебезпечних предметів.

4.4. Стелажне устаткування

Процес зберігання документів є важливим технологічним процесом в роботі
сховищ. Вибір типа і кількості засобів зберігання залежить від
особливостей документів, прийнятої системи зберігання, будівельних
характеристик будівлі.

На практиці застосовують чотири основні системи зберігання документів:
вертикальна бібліотечна, горизонтальна, вертикальна підвісна і
вертикальна каталожна. В даний час розробляються також системи
автоматичного зберігання документів.

Вертикальна бібліотечна система призначена для зберігання папок
(325*230*60 мм) і коробок (350*245*180 мм) для стандартних справ. Її
застосовують для постійного (в архівах) і для оперативного поточного
зберігання діловодних документів в коробках і папках в один ряд на
стелажній полиці.

Горизонтальну систему, призначену для документів в коробках
(180*350*245), які розміщують в один або два ряди на стелажах,
застосовують, в основному, для постійного зберігання документів.

У вертикальній підвісній системі використовують шафи з висувними ящиками
для підвісного зберігання документів. Їх застосовують для оперативного
поточного зберігання документів.

Вертикальна каталожна система — це шафи з висувними ящиками для
зберігання переплетених справ, швидкозшивачів, спеціальних папок для не
скріпляючих документів, карток. Система призначена для оперативного
поточного зберігання документів.

Для зберігання документів застосовують стелажі, шафи, коробки, теки, а
також сейфи, контейнери. Однією з найважливіших деталей устаткування
сховищ є стелажі (Додаток 2). Для нормального функціонування сховищ і
забезпечення належного збереження документів міцність конструкцій
стелажів і зручність користування ними має істотне значення. Вже в
процесі проектування нової будівлі сховища необхідно передбачати, який
тип стелажів буде в ньому встановлений. Гнучкість планування і приміщень
сховища повинна також дозволяти в майбутньому без особливих складнощів
замінити застарілі конструкції на сучасніші і раціональніші.

Сховища документів в більшості випадків оснащені, як правило, сталевими
стелажами. Дерев’яні стелажі зберігаються лише в адміністративних
приміщеннях і читальних залах тільки по міркуваннях естетики.

У більшості випадків при будівництві архівних будівель висоту стель в
сховищах звичайно планують не більше 2,3м. Відповідно і висота стелажних
установок не повинна перевищувати ці розміри. Низькі стелі дозволяють
співробітникам архіву вільно користуватися документами, що лежать на
верхніх стелажах, без драбин. В багатьох архівах ширина проходів
варіюється від 0,76м до 1,22м, ширина одностороннього стелажу рівна
звичайно 40см, а двостороннього — 75см. Відстань між стіною і стелажем,
паралельним їй повинна бути 75см, відстань між стіною і торцем стелажу
рівна 45см, відстань від підлоги до нижньої полиці не менша 15см, в
цокольних поверхах не менший 30см. Стелажі повинні бути встановлені
паралельно стінам з вікнами. Якщо висота сховища більше 4м, то стелажі
розміщуються в 2 яруси.

Широко застосовують нерухомі (стаціонарні) стелажі, не зв’язані по своїй
конструкції з архітектурною структурою будівлі. Іноді арматуру самих
металевих стелажних конструкцій використовують як арматуру архівних
будівель. В цьому випадку бетонні плити навішують безпосередньо на
металеві стовпи, які одночасно служать вертикальними стійками для
стелажів. Перевага стелажів стаціонарного типу в тому, що вони міцні,
тверді, особливо придатні для сховищ типу башти. У свою чергу,
самонесучі стелажні конструкції дуже економічні у виробництві.

Також для зберігання документів дуже зручно використовувати компактні
стелажі. Вони дозволяють оптимально розв’язати проблему розміщення на
гранично малій площі найбільшої кількості документів. Зручність
користування компактними стелажами обумовлена тим, що вони мають велику
місткість, відмінно захищають документи від несанкціонованого доступу .
Але і ці стелажі мають ряд недоліків: вони вимагають зберігання тільки
абсолютно здорових документів, оскільки в умовах компактного зберігання
через відсутність притоки свіжого повітря біологічне ураження документів
відбувається швидше. Густина розміщення документів робить цю систему
важкою і вимагає значного зміцнення перекриттів в сховищах. Компактні
стелажі є рухомими. Принцип їх дії — одна частина стелажної секції або
прольотів можуть наближатися один до одного. Переміщаються стелажі за
допомогою різних систем пересування і бічного переміщення і систем
обертання на крюках. В системі подовжнього розміщення рухомими є секції.
Пересування здійснюється за допомогою рейок, укладених на підлозі. В
системі стелажів з бічним переміщенням пересуваються не всі стелажі, а
їх секції, причому не паралель центральному проходу, а перпендикулярно
йому.

Для зберігання найцінніших і секретніших документів, а також спеціальних
видів документів (карти, плани, креслення, рукописи і т.д.)
застосовуються сталеві шафи. Можуть бути використані також сейфи і
контейнери. Разом зі всіма перерахованими, розробляються також і
автоматизовані системи зберігання документів. Впровадження
автоматизованих систем дозволяє максимально корисно використовувати
площі і об’єм приміщення, сприяє зменшенню трудомісткості пошуку видачі
документів, обмежувати доступ до документів.

4.5. Упаковка документів

Роль упаковки під час зберігання полягає в захисті документів від
впливу зовнішніх факторів (сонячного проміння, пил, вологу,
мікроорганізмів) і механічних пошкоджень. Для забезпечення тривалого
збереження документів в процесі зберігання упаковка повинна відповідати
наступним основним вимогам: газо- і вологонепроникності; механічної
міцності; стабільності геометричних розмірів; стійкості до сонячного
світла; вогнестійкості; хімічної інертності по відношенню до матеріалу,
на якому створений документ; низької швидкості старіння.

Для виготовлення упаковок документів застосовують п’ять основних типів
матеріалів: метали, картон, міцні пластмаси, поліетилен і комбіновані
матеріали.

Розрізняють наступні види упаковок: коробки, папки, футляри, контейнери,
пакети. Документи на паперовій основі, як правило, зберігаються в
картонних коробках і папках. Картонні коробки є найдешевшими і поширеним
видом упаковок документів у всіх архівах. Проте при тривалому зберіганні
картонні коробки утворюють пил, який, потрапляючи на документи, може
викликати незворотні дефекти у вигляді подряпин, потертостей і т.д. Крім
того, при тривалому зберіганні з картону виділяється перекис водню, який
прискорює процес старіння документів.

Кінодокументи упаковують в стандартні металеві (жерстяні) коробки, які
мають в своєму розпорядженні в горизонтальному положенні стопки по 5-6
штук. В металевих коробках зберігаються і мікрофільми. Металеві
антикорозійні коробки або ящики для рулонів кінострічок і мікрофільмів є
основним засобом зберігання в кіноархівах і в спеціалізованих сховищах
державних архівів. Металеві коробки і контейнери мають високу механічну
міцність. При зберіганні в них магнітних стрічок вони є також своєрідним
екраном, захищаючим фонодокументи від дії магнітних полів. Самим
оптимальним матеріалом для виготовлення металевих коробок є сплав, що
складається з 20% заліза і 80% нікелю.

Вживання комбінованих матеріалів дозволяє виготовити міцні
водонепроникні упаковки (чотиришарові коробки з поліетилену, картону,
станіолі і металу).

У даний час розроблені нові типи коробок для упаковки і зберігання
документів з ударопрочних пластмас. Пластмасові коробки пиленепроникні,
не схильні до впливу вологи, зручні для серійного виробництва. Для
більшої герметизації упаковки коробки можуть бути забезпечені м’якими
гумовими або пластмасовим ущільнювачем між кришкою і підставою.

Висновки

У зв’язку з швидкими і глобальними змінами, що відбулися і відбувалися в
нашій країні і суспільстві, зростанням і підвищенням науково-технічного
і організаційно-економічного рівня стрімко зросла роль багатства
документації, чіткіше визначаються основні функції архівних і інших
інформаційних установ: зберігання, необхідної суспільству,
ретроспективної інформації і забезпечення користувачів цією інформацією.
З цієї точки зору інформаційний центр, бібліотека або музей, як сховища
ретроспективної інформації, мало відрізняється від архіву. З другого
боку, організація читальних і виставкових залів в архівних установах і
надання користувачам необхідної інформації робить архіви схожими на
інформаційні центри, бібліотеки, музеї. Проте є і принципові відмінності
архівів від інших інформаційних установ. Архіви – це унікальні хранителі
«пам’яті людства», державні центри зосередження документальних
пам’ятників історії, науки і культури.

Таким чином, у XVІІІ ст. відбулися істотні зміни в архівній справі.
Архіви відокремилися від канцелярій, виникли нові архіви при вищих,
центральних і місцевих установах. Відбулася часткова концентрація
матеріалів, що мають особливе значення для самодержавства (по історії
класової боротьби, зовнішнім зносинам, економіці і т.д.). Починалися
спроби зробити концентрацію документів на місцях.

Великим кроком уперед стало створення історичних архівів, що зберігали
важливу документацію. Матеріали цих архівів значно ширше, ніж інших
архівних установ, залучалися дослідниками і публікувалися в наукових
цілях, що збагатило джерельну базу історичної науки. Прогрес в області
архівного був обумовлений розвитком вітчизняної культури й історичної
науки.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. привела до утворення
на Україні Гетьманщини (напівофіційна назва Лівобережної України разом з
Києвом у складі Російської держави). Політичний лад Гетьманщини
характеризувався відносною автономією: керівництво адміністративними,
військовими, судовими та іншими справами Гетьманщини здійснював гетьман.
Гетьманську адміністрацію представляли Генеральна військова канцелярія
та Генеральний військовий суд. Утворились органи влади і на Місцях у
формі полкових та сотенних канцелярій, а також органи міського
самоврядування найбільш значних міст. Кожен із цих органів влади у
процесі своєї діяльності утворював власний архів. Хоч до наших днів
переважна більшість цих архівів не збереглася, їх історія, передовсім
архівів центрального уряду України XVIII ст., становить значний інтерес.

З часу встановлення в Україні загальноросійського адміністративного
поділу й управління, почалось утворення нових архівних фондів, які
становлять уже частину загальноросійського провінціального будівництва.
Відтоді у Петербурзі Україною відали вже не окремі установи чи їх
відділи, а загальнодержавні органи управління – Сенат, колегії, а
пізніше – Державна рада та міністерства. У процесі їх діяльності
відклалася велика кількість документальних матеріалів з історії України.
Проте найбільше за цей період відклалося документальних матеріалів, які
вийшли з губернських установ.

Список використаної літератури

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. 1713-1776. – К., 1994.

Архівознавство: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /
Я.С. Калакура (гол. ред.). – К., 1998. – 316 с.

Делеган М.В. До питання про історію архівної справи на Закарпатті //
Українське архівознавство: історія, сучасний стан і перспективи. – Ч. 1.
– К., 1997.

Корнева И.И, Тальман Е.М., Эпштейн Д.М. История археографии в
дореволюционной России / Под ред. М.С. Селезнева. – М., 1969.

Крайская З.В., Челлини Є.В. Архивоведение. – М.: Норма, 1996. – 224 с.

Мітюков О.Г. Архіви України: від найдавніших часів до початку XX ст. //
Історія України. – 1998. – № 13.

Нариси історії архівної справи в Україні: Посібник / За загальною
редакцією І.Б. Матяш та К.І. Климової. – К., 2002. – 612 с.

Самошенко В.Н. История архивного дела в дореволюционной России. – М.:
Высшая школа, 1989. – 215 с.

Українське козацтво: Мала енциклопедія / Ф.Г. Турченко (гол. ред.). –
К.: Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. – 568 с.

Архівознавство: підручник для студентів історичних факультетів /
Редкол. Я.С.Калакура (гол. ред.) та ін. – К., 1998. – С. 7.

Самошенко В.Н. История архивного дела в дореволюционной России. – М.:
Высшая школа, 1989. – 215 с.

Корнева И.И, Тальман Е.М., Эпштейн Д.М. История археографии в
дореволюционной России / Под ред. М.С. Селезнева. – М., 1969.

Мітюков О.Г. Архіви України: від найдавніших часів до початку XX ст. //
Історія України. – 1998. – № 13.

Архівознавство: підручник для студентів історичних факультетів /
Редкол. Я.С.Калакура (гол. ред.) та ін. – К., 1998. – С. С.27

Нариси історії архівної справи в Україні: Посібник / За загальною
редакцією І.Б. Матяш та К.І. Климової. – К., 2002. – С. 174.

Там само. – С.190

Корнева И.И, Тальман Е.М., Эпштейн Д.М. История археографии в
дореволюционной России / Под ред. М.С. Селезнева. – М., 1969. – С.84

 Мицик Ю.А. Архів Коша Нової Запорозької Січі // Українське козацтво:
Мала енциклопедія / Ф.Г. Турченко (гол. ред.). – К.: Генеза; Запоріжжя:
Прем’єр, 2002. – С. 22-23

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ. 1713-1776. – К., 1994. –
С.18.

Архівознавство: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /
Я.С. Калакура (гол. ред.). – К., 1998. – С. 35.

Нариси історії архівної справи в Україні: Посібник / За загальною
редакцією І.Б. Матяш та К.І. Климової. – К., 2002. – С. 183.

Делеган М.В. До питання про історію архівної справи на Закарпатті //
Українське архівознавство: історія, сучасний стан і перспективи. – Ч. 1.
– К., 1997. – С. 144.

Архівознавство: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /
Я.С. Калакура (гол. ред.). – К., 1998. – С. 38.

Мітюков О.Г. Архіви України: від найдавніших часів до початку XX ст. //
Історія України. – 1998. – № 13. – С. 3

Самошенко В.Н. История архивного дела в дореволюционной России. – М.:
Высшая школа, 1989. – С. 54.

Мітюков О.Г. Вказ. праця. – С.3

Крайская З.В., Челлини Є.В. Архивоведение. – М.: Норма, 1996. – С. 36

PAGE

PAGE 35

Похожие записи