Зв’язки з громадськістю в системі державного управління

23. 1. Основні моделі зв’язків з громадськістю

в системі державної влади

Не виникає сумнівів, що в демократичному суспільстві повинні існувати
механізми громадського контролю за діяльністю влади. Ефективність таких
механізмів визначається, передусім, рівнем відкритості і прозорості цієї
влади завдяки інформуванню громадськості про її діяльність. Прозорість
влади є однією з основних засад функціонування правової держави, в якій
забезпечується участь громадськості у формуванні та здійсненні державної
політики, її вплив на всі етапи процесу прийняття державних рішень, а
також відкритий доступ до повної об’єктивної й достовірної інформації,
якою володіють органи влади (публічної інформації).

Від якості інформування громадськості про діяльність органів влади
залежить й її ефективність. Недостатнє розуміння функцій влади, її ролі
в суспільстві, принципів взаємин між чиновниками і громадянами обумовлює
постання вкрай незадовільних умов здійснення громадянами права на доступ
до публічної інформації, а відтак – на участь у формуванні та реалізації
державної політики.

Єдина можливість для створення дієвого механізму співпраці влади та
громадськості – це налагодження стабільних та ефективних зв’язків з
громадськістю.

В даному випадку під громадськістю розуміються групи людей всередині або
поза організації, з якими організація так чи інакше взаємодіє [3, c.
55].

Всі PR – дії повинні бути спрямовані на конкретні групи людей –
представників громадськості. Тобто, більша частина діяльності в сфері
налагодження зв’язків з громадськістю спрямована з конкретними
повідомленнями на конкретні прошарки суспільства. В цій сфері не існує
(за деякими винятками) повідомлень, спрямованих на суспільство в цілому.
Паблік рилейшенз у цьому випадку застосовується вибірково, що і
призводить до більш успішної та повної передачі конкретних чітко
визначених типів повідомлень цільовій аудиторії. Наприклад, інформація
про підвищення заробітної плати вчителям шкіл об’єктивно цікава учителям
шкіл, а нові правила оформлення паспорту моряка – самим морякам та
агенціям, що пов’язані з ними.

Незважаючи на складність соціально-класової системи, громадськість можна
розділити на десять основних категорій, які притаманні будь-якій
цільовій аудиторії:

суспільство;

потенційні співробітники;

співробітники;

постачальники матеріалів та послуг;

інвестори, фінансовий ринок;

дистриб’ютори;

споживачі, користувачі;

лідери громадської думки;

громадські організації;

ЗМІ [3, c. 56].

Коротко проаналізуємо кожну з основних категорій громадськості через
завдання, що ставляться перед органами державної влади.

Суспільство (community). У цьому випадку комунікаційними проблемами, що
повинні обговорювати та вирішувати органи влади (в залежності від
місцезнаходження та рівня) може бути цілий спектр проблем: безпека,
забруднення ситуація на дорогах тощо.

Потенційні співробітники (potential employees) можуть знаходитися в
інших організаціях або, навіть, навчатися у школах або вузах. Вони не
будуть намагатися влаштуватися на роботу в організацію або відповісти на
оголошення про вакансії, поки не зрозуміють чим це орган державної влади
займається. Потенційні співробітники почнуть розглядати організацію як
потенційно доброго для себе роботодавця, якщо будуть впевнені,
наприклад, у достатньо високому рівні заробітної плати, пільгах,
загальному престижі роботи тощо.

Співробітники (employees) можуть бути різних типів: перші керівники, їх
заступники, керівники підрозділів, спеціалісти, проте всі вони –
державні службовці. Всі вони можуть бути зосереджені в одному
приміщенні, а можуть діяти автономно. Вони мають різний стаж, зарплати,
проте за допомогою конкретних PR-акцій необхідно до кожного донести дух
корпоративізму, об’єднати в один колектив. Окремою групою стоїть
технічний персонал: охоронці, прибиральниці, водії, монтери, електрики
тощо, однак саме вони забезпечують нормальні умови роботи для державних
службовців. І тому не можна виключати їх з загальної схеми корпоративної
комунікації.

Постачальники (suppliers) можуть бути двох видів: ті, що надають послуги
з водо-, тепло-, електрозабезпечення, та ті, що надають професійні
послуги (експерти, консалтингові фірми тощо).

Інвестори, фінансовий ринок (financial publics) в державному управлінні,
де органи державної влади фінансуються з державного бюджету цю категорію
складають депутати парламенту, керівники фракцій, відповідні посадовці
міністерств, які формують та затверджують бюджет. Якщо робота
конкретного державного органу буде неефективна, бюджетне фінансування
можуть скоротити або, навіть, припинити, а орган ліквідувати.

Дистриб’ютори (distributors) – це структурні підрозділи та
підпорядковані організації, що передають (транслюють) управлінські
послуги від держоргану вищого рівня до нижчого або безпосередньо до
споживача або користувача – громадянина.

Споживачі (consumers), користувачі (users) – це громадяни або жителі
конкретної території, потреби яких задовольняються за допомогою
конкретних управлінських послуг.

Лідери громадської думки (opinion leaders or formers) – це люди,
висловлювання яких можуть спричинити шкоду або, навпаки, допомогти
конкретному державному органу в конкретній ситуації. До них можуть
відноситися лідери релігійних та громадських організацій, політичних
партій, експерти, телеведучі, спортсмени ін. Вони можуть представляти
дуже потужну категорію цільових груп, нерідко несвідому або необізнану,
для завоювання прихильності якої необхідні цілеспрямовані PR – дії.

Громадські організації – це об’єднання громадян або жителів певної
території, які мають чітку мету і проводять послідовну роботу для її
досягнення. Мають в своєму розпорядженні і людські, і фінансові ресурси,
можуть виступати активними суб’єктами в PR – просторі. Їх підтримка або
не підтримка дій уряду може серйозно вплинути на вектор державної
політики. До цієї ж категорії громадськості також слід відносити і
політичні партії.

ЗМІ (media) на відміну від інших категорій вимагають принципово іншого
ставлення. По-перше, через те, що саме ЗМІ – це інструмент зв’язків з
конкретною цільовою групою громадськості. І, по-друге, – видавці,
продюсери, редактори та журналісти повністю контролюють те, що конкретна
цільова група бачить, чує або читає. Тому з ними необхідно підтримувати
постійний зв’язок, давати їм цікаві теми для обговорення.

Незважаючи на те, що кожна з вищезгаданих категорій громадськості
потребує індивідуального творчого підходу, всі вони цілком укладаються в
чотири основні моделі зв’язків державної влади з громадськістю:

1. Маніпуляція, пропаганда, пабліситі (більшою мірою характерні для
тоталітарних та авторитарних режимів, проте деякі їх елементи широко
використовуються і в демократичних країнах).

Характерні особливості:

для привернення уваги громадськості використовуються всі доступні
засоби, в т.ч. і прямий тиск;

споживач сприймається як жертва, що не має вибору;

правдивість та об’єктивність інформації не обов’язкові умови, іноді
ігнорується етичні аспекти;

головний провідник – засоби масової інформації, які знаходяться у
прямому або опосередкованому підпорядкуванні державі. Відсутні
альтернативні джерела інформації.

2. Інформування громадськості, громадська обізнаність. Ця модель може
бути прирівняна до специфічних форм журналістики, основне завдання яких
– створення та публікація іміджевих матеріалів.

Характерні особливості:

регулярна робота із ЗМІ з метою розповсюдження інформації;

інформація зазвичай правдива, проте увага громадськості акцентується на
позитивній стороні (негативні факти та події замовчуються);

технологія «journalists-in-residence» (журналіст у фірмі), коли
матеріали створює та розміщує спеціальний штатний журналіст організації.

3. Двостороння асиметрична комунікація (засновники А. Лі, Е. Бернейз, А.
Пейдж).

Характерні риси:

використання дослідницьких методів для визначення, яка інформація
викликає позитивну реакцію громадськості, а потім і позитивний діалог;

результат асиметричний (виграє організація. На це і спрямовуються всі
зусилля);

зв’язки з громадськістю носять прагматичний характер, організація
(органи державної влади) переслідують одну мету – отримання вигоди
(кредиту довіри, рейтингу підтримки).

4. Двостороння симетрична комунікація (більше притаманна для країн з
розвинутим громадянським суспільством).

Характерні риси:

повне усвідомлення суб’єктом PR того, що необхідне взаємопорозуміння
громадськості та влади, врахування впливів один на одного;

PR – діяльність спрямована на досягнення обопільної користі державної
влади та громадськості (симетричність);

проведення переговорів, укладання договорів, вирішення конфліктів, що
призводить до зміни у поглядах, судженнях та поведінці громадськості та
органів державної влади, відмова від вирішення конфліктних ситуацій
силовими або авторитарними засобами;

перехід від журналістських функцій PR – спеціалістів до дослідницьких та
консультативних;

прямий вплив PR – технологій на економічні показники та соціальні
аспекти, створення «нематеріальних активів»;

ідеологічність (в ідеальному варіанті):

а) механізм взаємодії громадськості та органів державної влади —
партнерство,

б) громадськість – повноправний партнер влади у формуванні та здійсненні
політики.

Розглядаючи організацію та практику здійснення зв’язків з громадськістю
в системі державної влади в Україні, необхідно відзначити, що потоки
комунікації мають будуватися за принципом двостороннього зв’язку, давати
громадянинові можливість розуміти політику держави, обговорити її,
зайняти позицію, яка відповідає і його власним інтересам, і можливостям
влади. Тим часом, сучасна практика державного PR часто будується як
пропаганда успіхів конкретного чиновника з урахуванням його особистих
преференцій. Звідси унеможливлюється реалізація фундаментальних
принципів інституту PR у повному обсязі.

Розглядаючи моделі PR – комунікацій в незалежній Україні, необхідно
звернути увагу на те, що до середини 1990-х років вони мали форму
одностороннього інформування громадськості про вже прийняті рішення,
тобто виконували роль прикрашання (орнаменту) державної влади. З
середини 1990-х років починає затверджуватися ставлення до комунікації
як до інструмента управління, покликаного формувати у громади позитивне
ставлення до керівництва держави.

Проте, з появою «темників» та поверненням практики прямого тиску на
журналістів та ЗМІ, можемо констатувати, що Україна повернулась до
маніпуляції та пропаганди. Ситуація розпочала виправлятися після
перемоги на виборах Президента у 2004 році В. Ющенка. І зараз зв’язки
державної влади та громадськості знову здійснюються в рамках моделі
одностороннього інформування. Але, попри неабиякий прогрес, цей підхід
теж має суттєві вади: комунікаційні потоки, як і раніше, спрямовані
переважно від органів влади до громадськості; політика у царині
публічних комунікацій і далі розглядається як другорядна по відношенню
до організаційної політики.

Суттєві зміни в цій сфері може дати підхід до PR як інструмента
стратегічного управління, що передбачає постійний двосторонній
симетричний потік комунікації. У свою чергу, це потребує, щоб управління
комунікацією не випливало з організаційної політики, а узгоджувалося з
нею і в разі рівноправного діалогу муніципальна влада змінювала курс,
якщо громадськість визнає його нелегітимним. За таких умов має змінитися
й статус PR – фахівців в структурі державного органу, що давав би їм
можливість зберігати критичну дистанцію від керівництва та забезпечував
можливості впливати на управлінський процес, що має публічний резонанс.

2. Зв’язки із засобами масової інформації

як інструмент зв’язків з громадськістю.

Засоби масової інформації – важлива складова сучасного
постіндустріального суспільства. На початку 90-х років ХХ століття у
світі нараховувалося більше 1,7 млрд. радіоприймачів, близько 500 млн.
телевізорів. Тиражі періодичних газет та журналів вимірювалися сотнями
мільйонів екземплярів [2, c. 103]. Набув бурхливого розвитку новий вид
комунікації – електронні засоби масової інформації в мережі Інтернет.
Сучасні засоби масової інформації дають можливість передавати величезні
обсяги інформації на величезні за численністю аудиторії, долаючи при
цьому часові бар’єри та будь-які відстані. Сьогодні розміри
телеаудиторій при трансляції окремих подій нерідко перевищують декілька
мільярдів осіб. Прикладом можуть бути фінальні матчі чемпіонату світу з
футболу, оперативна інформація про природні та соціальні катастрофи,
масштабні терористичні акти.

Взаємодія з засобами масової інформації настільки важлива під час
здійснення PR – проектів та роботи з широкими верствами громадськості,
що в уявленні багатьох спеціалістів з паблік рилейшенз є аналогом всіє
сфери PR. Це особливо характерно для ринка PR – послуг, що складається в
галузі державного управління України. Наприклад, російський фахівець в
сфері PR І. Крилов стверджує, що в області PR – комунікацій і попит, і
пропозиція «повністю концентруються навколо одного виду послуг –
взаємодії із ЗМІ» [7, c. 57].

Проте систематичні та успішні зв’язки із ЗМІ потребують достатньо
розгорнутих знань специфіки масових комунікацій.

Масова комунікація – це систематичне розповсюдження повідомлень (через
друк, радіо, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис та інші канали
передачі інформації) серед кількісно великих аудиторій з метою
інформування і здійснення ідеологічного, політичного, економічного,
психологічного або організаційного впливу на оцінки, судження та
поведінку людей [1, с. 16].

Масові комунікації – важливий соціальний та політичний інститут
сучасного суспільства, виконуючий функції:

ідеологічного і політичного впливу,

підтримки соціальної спільноти,

організації, інформування, просвітництва і розваги.

Масовим комунікаціям властиві інституційний (тобто організаційно-правове
закріплення) характер джерел і розтягнутість зворотного зв’язку між
джерелами та аудиторією.

Засоби масової інформації (масової комунікації) – це
організаційно-технічні комплекси, що забезпечують швидку передачу і
масове тиражування словесної, візуальної, музичної інформації.

Провідна роль ЗМІ у формування громадської думки відображається у їх
визначенні як «четвертої влади». Проте кожне ЗМІ має свою знакову
систему. Преса – письмове слово та візуальний образ, радіо – усне
мовлення та музика, телебачення – поєднує усне мовлення, музику та
рухливі візуальні образи. Останнім часом все більшого розповсюдження
набуває нових вид ЗМІ – Інтернет. Число користувачів цієї міжнародної
глобальної інформаційної магістралі росте в геометричній прогресії.
Наприклад, за даними міжнародної агенції «Internet World Stats» у 2007
році порівняно з 2006 роком кількість активних користувачів Інтернет в
світі збільшилася на 244,7 % і склала 1 млрд. 245 млн. осіб [16]. В
Україні ці показники поки що меншi. У 2007 році порівняно з 2006 роком
кількість активних користувачів Інтернет збільшилась на 2,5 % і склала
близько 5 млн. 300 тис. осіб [11]. Комунікації через Інтернет
використовують письмове мовлення в інтерактивному режимі, гіпертекст
(пошук пов’язаних текстів по словах першоджерел), звуки мови та музики,
відео та анімацію.

Перелічимо та охарактеризуємо основні типи засобів масової інформації на
прикладі України:

1. Інформаційні агенції – це організації, що збирають і розповсюджують
новини. Традиційно саме вони виступають як основа національної та
міжнародної системи розповсюдження новин. Кореспонденти агентства
збирають інформацію (новини) для своєї організації, яка потім перепродає
новини газетам, журналам, державним органам, радіо– та телекомпаніям,
комерційним та іншим структурам. Зараз в Україні налічується близько 40
інформаційних агентств. Найбільш відомими з них є УНІАН, Укрінформ,
Українські новини, РБК-Україна, LIGA. Також в Україні діють
представництва великої кількості іноземних інформаційних агентств з
довгою історією та світовим ім’ям. Найбільш відомими серед них є РИА
«Новости», ІТАР-ТАСС, «Інтерфакс», Associated Press, United Press
International, Reuters.

Жодна велика газета, теле- або радіокампанія не може обійтися лише своїм
штатом кореспондентів під час збору новин. Саме тому допомога агентств у
отриманні оперативної, якісної та неупередженої інформації є необхідною.

2. Преса – це масові періодичні друковані видання – газети та журнали.
Наприклад, за даними Міністерства юстиції України, станом на вересень
2007 року в Україні зареєстровано 958 періодичних видань [18]. Газети
публікують відомості про поточні події, оглядові та аналітичні
матеріали, матеріали розважального характеру. Обсяг газети може складати
від 2 до 100 і більше полос (сторінок).

Газети розрізняються за:

періодичністю виходів:

а) щоденні (ранкові та вечірні),

б) недільні (або інший день),

в) щомісячні;

масштабом:

а) центральні (загальнонаціональні),

б) регіональні (обласні),

в) місцеві (районні, міські),

г) корпоративні (кампаній, вузів, організацій);

профілю (специфіці):

а) масової орієнтації,

б) спеціалізовані – професійні.

У кожної газети є своя аудиторія, кількість якої залежить від тиражу
видання, професійного та соціально-демографічного профілю.

3. Радіо. Унікальність цього ЗМІ в тому, що воно всюди і вкрай доступне.
Люди слухають радіо коли займаються іншими справами. Вони використовують
радіо, щоб узнати новини, послухати музику, розважитися. Тривалість
радіоповідомлення така ж як і телеповідомлення – не перевищує тривалості
її передачі. В процесі збору інформації багато радіостанцій покладаються
на інформаційні агентства, проте найбільш потужні мають власний штат
радіожурналістів. Кількість радіостанцій в Україні підрахувати дуже
важко: в кожному місті діє від 10 до 40 FM – радіостанцій, проте всі
вони носять переважно розважальний характер і подають новини несистемно
і час від часу. Радіостанціями, що більше орієнтуються на новини в
Україні традиційно є державні або комунальні радіостанції. До найбільш
відомих радіостанцій України, що орієнтуються на новини, можна віднести
Національне радіо та радіо «Ера».

4. Телебачення. На відміну згаданих вище типів ЗМІ, це наймолодший з
засобів масової інформації. Проте, за рахунок поєднання звуку та
зображення, телебачення забезпечує найбільші комунікативні можливості.
Для глядача, який спостерігає за прямою трансляцією з місця події,
телебачення здатне створити «ефект присутності» набагато більший і
яскравий, аніж за допомогою радіо або газет. До того ж, телебачення
створює ефект «міжособистісного спілкування». Глядач знає, що програму
одночасно з ним дивляться мільйони людей, але він сприймає виступ з
екрана як спрямований виключно до нього.

Також телебачення завдяки подоланню часового та просторового бар’єрів в
донесені інформації знаходиться до аудиторії значно ближче інших ЗМІ. За
даними Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в
Україні у 2006 році 1377 телерадіоорганізацій мали ліцензії на свою
діяльність [5].

До найбільш рейтингових і, відповідно, відомих телеканалів слід віднести
Інтер, СТБ, 1+1, Новий канал, НТН, 5 канал, ТРК «Україна», ICTV. Також в
Україні діють кореспондентські пункти багатьох зарубіжних каналів.
Наприклад, ОРТ, РТР,НТВ, CNN, ВВС, NBC та інші.

Спеціалісти з PR в цілому і спеціалісти прес-служб, в першу чергу,
повинні чітко регулювати відносити між своєю організацією та ЗМІ,
підтримувати інформаційний баланс двосторонньої інформаційної взаємодії.
Причому, слід відзначити, що як ЗМІ, так і організації ( в нашому
випадку – органи державної влади) зацікавлені в підтримці такої
взаємодії.

В країнах розвинутої демократії маніпулювати ЗМІ дуже складно, а
подекуди і неможливо. Проте, можна представити засобам масової
інформації певну точку зору організації, в якій вона і буде донесена до
громадськості. Під час формування відносин із ЗМІ орган державної влади
повинен чітко встановити правила представлення інформації ЗМІ та правила
збору і аналізу інформації, яка вже випущена ЗМІ.

Також, необхідно усвідомлювати, що ЗМІ об’єктивно працюють під постійним
тиском з боку різних могутніх факторів, до яких відносяться клієнтура
(наприклад, рекламодавці), конкуренти і, звісно органи державної влади.
До цих «могутніх факторів» також слід віднести і власників ЗМІ,
постачальників інформації, групи тиску та ін. [14, c. 205-248]. Органи
державної влади при такому стані речей мають «подвійну могутність»,
використовуючи для розповсюдження необхідних відомостей як власні права
та можливості (в першу чергу, через підпорядковані їм ЗМІ), так і
незалежні засоби масової інформації. Таким чином, загальну ситуацію
роботи ЗМІ можна охарактеризувати як постійний пресинг, що поглиблюється
необхідністю публікації (випуску) матеріалів у жорстко встановлені
терміни.

В цих умовах для ефективної взаємодії зі ЗМІ стає необхідним вивчення
відносин між засобами масової інформації та джерелами інформації (в
нашому випадку – органами державної влади).

Наприклад, модель Гайбера–Джонсона, що базується на емпіричному
дослідженні засобів подачі репортажів про місцеву політику, описує
практику співпраці джерел інформації з акредитованими журналістами. Ця
модель нерідко приводить до журналістської ангажованості та фактичній
роботі кореспондента в інтересах відповідного джерела інформації [15, с.
289-297]. Наведена модель розкриває три можливих варіанти взаємодії між
офіційним джерелом інформації (А) та кореспондентом, що взаємодіє з ним
(С) (рис. 23. 1. а-в).

а)

б)

в)

Рис. 23. 1. Модель Гайбера–Джонсона

Відносини, що показані на рис. 23. 1. а) ілюструють дії двох незалежних
комунікаторів, точки зору яких чітко розмежовані відповідно до їх
функцій, ролей та ін. Потік інформації у цьому випадку формалізується і
набуває офіційного характеру. Даний варіант – класичний случай
висвітлення новини вільною пресою. Це, свого роду ідеальна модель
взаємодії двох незалежних інститутів, один з яких надає інформацію
(орган влади), і інший об’єктивно та неупереджено повідомляє про те що
відбулось. Найчастіше це спостерігається за умов обопільної
відокремленості та нерегулярності контактів між джерелом інформації та
журналістом. В Україні прикладом такої моделі можуть бути інтерв’ю
Президента України В. Ющенка іноземним засобам масової інформації,
особливо з країн далекого зарубіжжя, або як висвітлюються закордонні
візити високопосадовців в інші країни закордонною пресою.

На рис. 23. 1. б) показана ситуація, коли точки зору органу державної
влади та кореспондента частково співпадають, обидва комунікатори
співпрацюють у здійсненні своїх функцій, узгоджують позиції і частково
використовують можливості один одного. Подібні відносини часто виникають
на практиці і базуються на досягненні деяких спільних цілей органа влади
та кореспондента: перший намагається, щоб, наприклад, в газеті була
опублікована стаття з певними даними та змістом, а інший – повинен
надати в редакцію цікавий матеріал. Як підсумок, журналіст може частково
втратити свою незалежність. Це найбільш розповсюджена модель взаємодії
органів влади та ЗМІ.

У випадку, що показується на рис. 23. 1. в), точки зору обох
комунікаторів співпадають. Хоча і складно уявити, що державний
службовець почне говорити те, що потрібно редакції газети або
телеканала. Частіше відбувається навпаки. Журналіст з тих чи інших
приймає точку зору джерела інформації. Такі відносини можна
охарактеризувати як «взаємовигідне співробітництво» – журналіст в обмін
на свободу отримує, наприклад, додаткові гроші (так звана «Джинса»), або
можливість працювати з інформацією та даними, що закриті для
представників інших ЗМІ. З іншого боку, органи влади певним чином
захищають себе від публікації небажаних матеріалів. Проте можливий
варіант, що журналіст представляє певне корпоративне видання або
видання, що належить органу влади, тоді він зобов’язаних розподіляти
точку зору джерела інформації.

Модель Гайбера–Джонсона демонструє, що інформація просто так не попадаю
в руки не заангажованого журналіста. «Робочі відносини» джерел
інформації та кореспондентів скоріш за все нагадують укладання договору,
що враховує інтереси обох сторін і запити аудиторії.

Як показує практика тривале співробітництво між прес-службою органу
державної влади найчастіше призводить до повного «узгодження позицій».
Безумовно, це можна представити як результат успішної роботи прес-служб
на фоні відносної пасивності ЗМІ. Також подібні ситуації складаються і
внаслідок сильних позицій органу влади в сфері управління доступом до
інформації, що має високу цінність, і ЗМІ або внаслідок необхідності,
або за власним вибором приймають офіційну точку зору [16]. Яскравим
прикладом такого стану речей було висвітлення першої війни США в
Перській затоці або під час теракту «Аль-Каіди» в Нью-Йорку в вересні
2001 року.

Також для опису взаємодії прес-служб органу влади та ЗМІ нерідко
використовується концепція цілеспрямованого відбору інформації. Вона
пов’язана з ухваленням або відхиленням сюжетів під час підготовки
наявних матеріалів до публікації. Дана концепція базується на ідеях
психолога К. Левіна, який відзначав, що інформаційний потік завжди йде
по каналах, що мають певні «фільтри», а ухвалення рішень базується або
на певних об’єктивних критеріях, або на поглядах того, хто «фільтрує»
інформацію, або залежить від того, через який канал була запущена
інформація [17, c. 149].

ae

gd?rR

F

Цей підхід отримав подальшого розвитку в роботі Д.Уайта відносно до
аналізу діяльності редактора місцевої газети. Його дії з відбору
небагатьох інформаційних приводів з багатьох були охарактеризовані як
типовий випадок інформаційної «фільтрації» [18, с. 389].

Рис. 23. 2. Модель Д.Уайта

N – прес-служба органу державної влади («інформаційний привід»);

N1, N2, N3, N4 – відомості, що надходять від прес-служби;

N2′, N3 ‘ – одібрані інформаційні приводи;

N1, N4 – відхилені інформаційні приводи;

М – аудиторія, громадськість.

Відповідно до цієї моделі існує тільки один «головний фільтр» (редактор
або випускаючий редактор), який веде себе пасивно до інформаційного
потоку. Він аналізує лише ті інформаційні приводи, про які йому відомо,
відбирає на його думку важливі та відкидає не суттєві.

Концепція Уайта стала основою для більш складної моделі запропонованої
Й. Галтунгом та М. Руге для аналізу цілеспрямованого відбору новин [13].

Їх модель описує перетворення реальних подій в «медіа-образ», що
розповсюджується ЗМІ на широку аудиторію. Дослідники виходять з того, що
остаточний відбір відомостей представляє собою результат послідовної
«фільтрації» в залежності від цінності інформаційних повідомлень або на
підставі певних критеріїв. Й. Галтунг та М. Руге вперше серед
дослідників деталізують та описують критерії, якими керується ЗМІ для
відбору. Також вони підкреслюють, що якщо критерії повністю суб’єктивні
і у кожного «фільтрувальника» свої, то передбачити кінцевий результат
відбору неможливо [13].

Відповідно до світової та вітчизняної практики таких фільтрів, в
залежності від ЗМІ може бути декілька:

Телебачення – від 3 до 5 (координатор, редактор відділу новин,
журналіст, випускаючий редактор, головний редактор). Також власник
каналу може встановлювати певні правила, визначати так звану «редакційну
політику» (обговорювати які теми або персоналії не можуть з’являтися в
ефірі та навпаки).

Друковані ЗМІ, Інтернет – від 2 до 3 (редактор відділу, журналіст,
випускаючий або головний редактор). Також велика роль належить і
власнику конкретного видання.

Однак, даний процес носить системний характер і у значній мірі
передбачуваний. За думкою авторів, цю проблему можна вирішити, якщо
врахувати всі ключові фактори, що впливають на початковий відбір
повідомлень та їх подальше проходження через всі «фільтри».

Рис. 23. 3. Модель Й. Галтунга та М. Руге [13]

Такими ключовими факторами є:

Часовий інтервал. Вірогідність включення події в публікацію зростає,
якщо його час відповідає графіку виходу ЗМІ. Подія, що відбулась вранці,
може вийти у денному або вечірньому випуску новин. Або, якщо вона
розгорталася декілька годин, то може бути надрукована у щоденних
газетах. Якщо декілька днів – у щотижневих виданнях.

Інтенсивність. Помічають події, що мають великий суспільний резонанс або
які можуть до нього призвести.

Однозначність. Чим менше невизначеності або сумнівів викликає подія, тим
більша вірогідність його відбору.

Близькість до запитів аудиторії. Чим ближче подія до культурного рівня
та інтересів аудиторії, тим більша вірогідність її подачі.

Відповідність очікуванням. Подія повинна відображати потреби аудиторії в
інформації, а прес-служба повинна реагувати на запити громадськості.

Непередбачуваність. Серед очікуваних подій увагу приверне неочікуваний
інформаційний привід або його непередбачувані наслідки.

Взаємопов’язаність. Події повинні бути пов’язані у часі з іншими темами,
що викликали суспільний резонанс.

Композиція. Новини та події відбираються та розставляються по місцях,
щоб кінцевий продукт (газета або випуск новин) мав збалансований вигляд.

Цінності людей, які відбирають інформацію. Саме переконання та
уподобання (суб’єктивні фактори) разом з вищепереліченими факторами
будуть впливати на відбір новин.

В якості узагальнюючої моделі взаємовідносин між засобами масової
інформації та органами державної влади можна запропонувати концепцію,
яка демонструє, як інформація про реальну подію спочатку трансформується
в «офіційне повідомлення», а потім розповсюджується на аудиторію і стає
частиною «медіа-образу», проходячи через послідовність інформаційних
«фільтрів» (рис. 23. 4.).

Модель відображає взаємодію двох організацій – органу державної влади та
ЗМІ – як процес з двох стадій. Відповідно до цієї моделі, попередній
відбір інформаційних приводів для ЗМІ здійснюється всередині державного
органу. Цей процес відбувається у відповідності з чітко визначеним и
критеріями двох видів: технічного та ідеологічного характеру.

Даний процес, описаний Галтунгом та Руге здійснюється спеціальною
інформаційною службою (прес-службою) органу державної влади, до функцій
якої входять контакти зі ЗМІ та надання їм певних відомостей в якості
потенційних повідомлень для публікації. Необхідно відзначити, що нерідко
ця робота є частиною більш складного процесу запланованого організацією
з метою впливу на широку аудиторію для формування певної громадської
думки або реклами.

В центрі моделі – взаємодія джерела інформації з кореспондентом в рамках
одного зі сценаріїв моделі Гайбера–Джонсона.

І на заключному етапі, перед формуванням медіа-образу (новин)
інформаційні приводи долають ще одну систему фільтрів в середині
конкретного засобу масової інформації.

Рис. 23. 4. Узагальнююча модель взаємовідносин між засобами масової
інформації та органами державної влади

Усвідомлюючи загальну важливість засобів масової інформації для
здійснення ефективних зв’язків державних органів з громадськістю
необхідно сформулювати та дотримуватися наступних загальних правил
взаємодії із ЗМІ.

Гнучкість та адаптивність до ситуації. Державний орган, що претендує на
широке позитивне висвітлення повинен мати план роботи зі ЗМІ і очікувати
від ЗМІ того ж. Проте, під час роботи з позаплановими запитами ЗМІ,
доцільно відходити від жорсткої позиції і, по-можливості, задовольняти
їх. Вирішенням проблеми некомпетентного або відверто негативного
висвітлення діяльності організації в ЗМІ є інститут акредитації ЗМІ або
персонально журналістів.

Надання ЗМІ одного голосу. Це дозволяє чітко та несуперечливо
сформулювати позицію організації для громадськості. Як свідчить
практика, ЗМІ бажають отримати декілька спікерів від організації, проте
це не завжди виграшно для самого державного органу. Необхідно визначити
одну, максимум дві персони, які уповноважені представляти організацію
перед ЗМІ з того чи іншого питання. І всі співробітники організації
повинні чітко це усвідомлювати.

Не завжди доцільно пропонувати журналістам як спікера першу особу
організації. Іноді краще підготувати і «вивести до камер»
спеціаліста-фахівця з даної проблематики або підготовану особу, яка має
досвід спілкування з пресою.

Не чекати доки будуть зібрані всі факти, щоб спростувати неправдиві
звинувачення, або підтвердити свою позицію. Своєчасне спростування
доведе, що організація не приймає безпідставні звинувачення.

Не обов’язково відповідати на всі запитання журналістів. Якщо журналіст
запитує – це не обов’язково означає, що необхідно давати відповідь.
Відповідати необхідно лише на ті запитання, відповідь на які знаєте.

Заперечувати, якщо позиція організації некоректно відображена публічно.
Вірогідність помилок знижується, якщо ввести практику узгодження
матеріалів в прес-службі перед запуском у друк.

Не тримати журналістів в залежності від себе. Їх робота – знайти
інформацію. Робота прес-служби – надати інформацію.

Можна розділяти інформацію та інформаційні приводи з партнерами. Всі
державні органи роблять одну справу.

Не боятися признавати свої помилки. Вибачення державного органу або
посадової особи за допущені прорахунки дозволяє зберегти довіру до
організації.

23. 3. Функції та структура сучасних прес-служб

органів державної влади

Створення і організація роботи прес-служб є обов’язковим та необхідним
напрямком у державній політиці. Це зумовлено необхідністю інформування
громадськості про дії та рішення влади, формування та підтримки її
позитивного іміджу, укріпленню кредиту довіри.

Ці процеси регламентуються, передусім вимогами статті 10 Закону України
«Про інформацію», яка встановлює обов’язок органів влади, як виконавчої,
так і місцевої інформувати про свою діяльність та забезпечувати доступ
до інформації через спеціальні інформаційні служби, які створюються і
відомствах у формі прес-служб (стаття 21).

Створення подібних інформаційних служб (за умови ефективної організації
їх роботи) дозволяє органу державної влади не тільки подавати оперативну
та правдиву інформацію про свою діяльність, але й отримувати зворотній
зв’язок від громадськості та адекватно реагувати на запити та потреби
населення території, на які поширюється компетенція конкретного
відомства.

До того ж розбудова єдиної консолідованої (може бути жорстко
централізована, а може будуватися на принципах організаційної автономії)
вертикалі прес-служб дозволить налагодити додатковий канал комунікації
між центральними та місцевими органами державної влади і оперативно
доводити до відома кожного суб’єкта державних інформаційних відносин
технологічні та ідеологічні інновації.

Кожний орган державної влади функціонує у динамічному середовищі. Навіть
спеціальний орган виконавчої влади з чітко визначеною сферою діяльності
охоплює під час роботи безліч сфер соціально-економічного та
суспільно-політичного розвитку. На нього впливають, як зовнішні (новели
у законодавстві, світові тенденції, економічні реформи та ін.), так і
внутрішні (технологічний розвиток галузі, реакція на ухвалені рішення,
внутрішня атмосфера колективу та ін.) фактори. І прес-служба, як
найбільш оперативний орган, повинна реагувати на всі ці виклики,
демонструвати готовність органу до ефективної роботи та його здатність
адаптуватися до реальності.

Виходячи з практики діяльності прес-служб в державному управлінні на
підставі аналізу положень про їх діяльність, можна визначити наступні
основні їх функції: інформаційну, моніторингу, аналітичну,
організаційно-координуючу, представницьку, корпоративну,
психологічно-виховну, накопичення бази даних, креативну [10, с. 17].

Інформаційна функція полягає у тому, щоб оперативно і якісно доводити до
відома громадськості про політичну діяльність, плани та досягнення
установи, прийняті нормативно-правові акти, вжиті заходи з розв’язання
проблем громадян. Прикладами подібної роботи можуть слугувати випуск
щоденних прес-релізів та проведення прес-конференцій, звіти про
соціально-економічний розвиток конкретної території тощо.

Функція моніторингу полягає у зборі, опрацюванні та систематизації
інформації від ЗМІ та громадськості, яка використовуються у подальшій
роботі прес-служби. Також результати моніторингу можуть бути показником
ефективності роботи конкретної прес-служби, який найчастіше вимірюється
кількістю публікацій (новин) у ЗМІ про діяльність відповідного органу
державної влади або його керівника.

Аналітична функція тісно пов’язана з проведенням моніторингів. На
підставах отриманої інформації готуються щоденні інформаційні звіти про
реакцію ЗМІ на дії влади, запити громадян, актуальні теми, на які
потрібно звернути увагу у подальшій діяльності органу держвлади. Також
завдяки цій функції прес-служба планує проведення PR-кампаній,
передбачає ризики та переваги кожної з них.

Організаційно-координуюча функція складається з двох аспектів. З одного
боку – це матеріалізація діяльності прес-служби, а саме: поширення
інформації через ЗМІ, організація та проведення спеціальних заходів
(прес-конференцій, презентацій тощо), проведення зйомок відео- та
фотоматеріалів. З іншого боку – це створення всередині органу дієвої
системи отримання та передачі інформації від та між структурними
підрозділами.

Представницька функція найчастіше пов’язана з фігурою так званого
речника, який має право публічно висловлювати позицію органу державної
влади. Також окремі прес-служби в рамках цієї функції здійснюють
діяльність з видавництва презентаційних матеріалів, книг, буклетів,
брошур та інформаційних бюлетенів про орган державної влади. Прикладом
такої роботи можуть бути численні видання Департаменту комунікації влади
та громадськості Секретаріату Кабінету Міністрів України та Головної
служби інформаційної політики Секретаріату Президента України. Проте,
необхідно відзначити, що цей вид діяльності поки що не набув широкого
розповсюдження серед прес-служб органів державної влади, в першу чергу,
через обмеженість людських та матеріальних ресурсів.

Корпоративна функція передбачає проведення певного набору заходів та
акцій, спрямованих на працівників конкретного органу з метою створення
доброзичливої атмосфери серед державних службовців. До таких заходів
можна віднести конкурси, зустрічі, нагородження, виїзди на
«корпоративи», випуск внутрішньої «корпоративної» газети.

Психологічно-виховна функція полягає у підготовці та підтримці керівника
або іншого «спікера» до прес-конференцій, фото- та відеозйомок, інтерв’ю
інших публічних заходів. Кожний керівник в тій чи іншій мірі потребує
компетентних порад стосовно моделі поведінки, зовнішнього вигляду,
основних смислових фраз та акцентів. Самі від того, наскільки лідер
дотримується рекомендацій співробітників прес-служби залежить його
сприйняття аудиторією, а відповідно і імідж. Як приклад вдалої роботи з
керівником, можна привести приклад Віктора Януковича, який відповідно до
порад свого радника у стислі терміни (на початку свого першого
прем’єрства 2003-2004 рр.) вивчив українську мову і, певним чином,
виправив свій імідж серед населення західних областей України.

Функція накопичення бази даних – збереження та передача матеріалів і
форм роботи, напрацьованих протягом певного періоду. Не секрет, що
ефективність роботи прес-служб напряму залежить від наявної бази даних
та контактів із ЗМІ, відпрацьованих методик роботи, загального
професійного рівня співробітників. Також, необхідно відзначити, що
діяльність держоргану має циклічний характер (актуальні теми
повторюються в залежності від пори року), а деякі теми (в залежності від
специфіки) постійно залишаються актуальними. Наприклад, перед обласною
державною адміністрацією постають наступні проблеми:

— січень-лютий – функціонування житлово-комунального господарства у
зимовий період, тепло- та енергозабезпечення, боротьба із заносами на
дорогах, відзначення Дня Соборності;

— березень-квітень – підготовка до весняно-польових робіт, ситуація на
ринку паливно-мастильних матеріалів, ремонт доріг після зими;

— травень-червень – початок літнього оздоровчого періоду, підготовка до
збирання ранніх зернових, відзначення Дня Перемоги, Дня Конституції;

— липень-серпень – збір врожаю, боротьба із пожежами, підсумки
курортно-оздоровчого сезону, підготовка до нового навчального року,
відзначення Дня Незалежності та Дня Державного Прапора;

— вересень-жовтень – підведення підсумків збирання врожаю, підготовка до
осінньої посівної кампанії, початок підготовки до нового опалювального
сезону, відзначення Дня Визволення України від фашистських загарбників;

— листопад-грудень – початок опалювального сезону, ситуація з
підготовкою до зими житлово-комунального господарства, підведення
підсумків соціально-економічного розвитку за рік, підготовка до
відзначення Дня Голодомору та Нового Року.

За такої ситуації збереження інформації про події значно полегшує
поточну роботу конкретної прес-служби і дозволяє більш якісно на
оперативно подавати громадськості тенденції розвитку процесів реалізації
державної політики.

І чи не найважливіша функція і одночасно якісний показник прес-служб –
креативність (творчий підхід). Успішність конкретної PR-кампанії напряму
залежить від винахідливості працівників прес-служб, які часто визначають
не тільки смислове наповнення конкретного інформаційного приводу, а і
його зовнішню форму. Цікаве, яскраве дійство, набір персонажів, вдала
модель та стиль поведінки, доречна картинка (фон, на якому відбувається
подія) – майже завжди дають стовідсоткову гарантію привернення уваги
представників ЗМІ і перетворюють навіть рядову подію на топ-новину.
Наприклад, підведення підсумків розвитку агропромислового комплексу
Донецької області (не аграрної за своєю природою) у 2005 році привернуло
увагу ЗМІ за рахунок організації «Клубу п’ятитисячниць», який об’єднав
доярок області, які досягли показників удоїв більше 5 тис. літрів молока
від однієї корови. А підведення підсумків розвитку тваринництва в
області за перше півріччя 2006 року стало топ-новиною за рахунок
проведення перегонів корейських декоративних свиней на одній з ферм
області [5].

Необхідно відзначити, що перелік функцій може змінюватися відповідно до
поставлених перед конкретною прес-службою завдань (в залежності від
специфіки органу державної влади), її кількісного і якісного складу, а
також рівня матеріально-технічного забезпечення.

Серед основних напрямків роботи, що характерні для більшості прес-служб
у положеннях, виділені: вивчення періодичної преси, організація
прес-конференцій, брифінгів, акредитація представників ЗМІ, організація
інтерв’ю, написання інформаційних повідомлень для телебачення та радіо,
інформування громадськості іншими засобами про суть рішень, що
приймаються органами державної влади. Також до них можна віднести аналіз
суспільної реакції на дії посадових осіб та органів влади, забезпечення
органів влади інформаційними аналітичними матеріалами, формування
сприятливого іміджу влади і посадових осіб, вироблення інформаційної
політики, яку реалізують через засоби масової інформації прес-служби.

Кожний конкретний орган державної влади самостійно визначає структуру
своєї служби взаємодії із засобами масової інформації та громадськістю
(також у силових відомствах популярними є назви прес-центр або центр
громадських зв’язків) – по факту ті ж прес-служби. Аналіз наявних
штатних розписів та організаційної побудови дозволяє виокремити два типи
прес-служб органів державної влади:

прес-служба центрального органу виконавчої влади;

прес-служба місцевого органу виконавчої влади.

Окремо слід розглядати Головну службу інформаційної політики
Секретаріату Президента України, яка представляє скоріше державний
«медіа-холдінг», створений за зразком служби комунікації Білого Дому
(США) та систему (якщо її так можна назвати) зв’язків з громадськістю в
районних державних адміністраціях, в яких напрямок взаємодії із засобами
масової інформації покладений або на відділ (сектор) з питань
внутрішньої політики, або (і це кращій випадок) – на особу
прес-секретаря голови РДА.

Відповідно до покладених завдань та функцій узагальнена типова
організаційна структура прес-служби ЦОВВ виглядає наступним чином:

Рис. 23. 5. Типова структура служби взаємодії із засобами масової
інформації та громадськістю ЦОВВ

Інформаційно-аналітичний відділ (відділ моніторингу) – забезпечує збір
та обробку зовнішньої та внутрішньої інформації, готує інформаційні
звіти для керівництва органу влади.

Відділ взаємодії із засобами масової інформації – підтримує та
встановлює контакти зі ЗМІ, готує та розповсюджує інформацію про
діяльність ЦОВВ, організовує та проводить прес-конференції, брифінги,
засідання «круглих столів» тощо.

Відділ взаємодії з громадськими організаціями – співпрацює з
об’єднаннями громадян, організовує та проводить засідання громадських
рад та «круглих столів».

Проте необхідно відзначити, що кількість відділів та їх назви в
конкретній прес-службі можуть змінюватися в залежності від завдань та
функцій покладених на них. Наприклад вона може складатися з 2 відділів
(найчастіше за рахунок відділу взаємодії з громадськими організаціями),
або місце відділу взаємодії з громадськими організаціями може зайняти
відділ підтримки та наповнення офіційного веб-сайту ЦОВВ. Також відділи
відповідно до штатного розпису та покладених завдань і функцій можуть
бути секторами.

Згідно штатного розпису міністерств державних комітетів, органів зі
спеціальним статусом у службі зв’язків із ЗМІ, громадськістю та
організаціями працює від 10 до 15 осіб: начальник (виконує і обов’язки
прес-секретаря керівника ЦОВВ), заступник керівника – начальник відділу
або сектору (2-3 особи, в залежності від кількості відділів), від 6 до
11 провідних та головних спеціалістів.

Необхідність такої кількості людей пояснюється масштабами, інтенсивністю
та різноплановістю роботи. Причому, слід підкреслити, універсальність
всіх працівники прес-служби. Якщо керівник переважно координує та
спрямовує роботу підрозділу, то інші співробітники (не зважаючи на певну
спеціалізацію, наприклад, у моніторингу, написанні прес-релізів або
запрошенні представників ЗМІ на заходи ЦОВВ) можуть замінити свого
колегу і успішно упоратися з його посадовими обов’язками.

Стосовно прес-служб місцевих органів влади, в першу чергу, обласних
державних адміністрацій, то вони функціонують, переважно в структурі
патронажної служби голови, носять назву сектора або відділу і
складаються з 3-5 осіб. Очолює прес-службу – прес-секретар. Причому,
незважаючи на обмеженість людських та матеріальних ресурсів, ці
підрозділи виконують майже той самий обсяг функцій, що і прес-служби
ЦОВВ.

В складі обласних державних адміністрацій існують підрозділ взаємодії з
громадськістю (може входити до складу управління внутрішньої політики),
управління інформації та зв’язків із засобами масової інформації, відділ
(сектор) прес-служби (в патронажній службі голови облдержадміністрації)
та особистий прес-секретар голови облдержадміністрації. Існують навіть
приклади (Донецька облдержадміністрація), коли в апараті
облдержадміністрації створюється ще один підрозділ: Управління
забезпечення діяльності керівництва облдержадміністрації, на яке також
покладені обов’язки висвітлення діяльності керівництва області у засобах
масової інформації.

Відповідно до Указу Президента України від 1 серпня 2002 р. № 683 «Про
додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів
державної влади» та Постанови Кабінету Міністрів України від 29 серпня
2002 р. № 1302 «Про заходи щодо подальшого забезпечення відкритості у
діяльності органів виконавчої влади» кожний орган державної влади
повинен мати свій діючий веб-сайт. Для проведення роботи з його
технологічного обслуговування, технічної підтримки та фізичного
наповнення необхідний спеціальний підрозділ. Зараз ці функції покладені
на відділи інформаційного забезпечення, проте окрім завдань з підтримки
веб-сайту, співробітники виконують функції «технічної підтримки» органу
влади та займаються впровадженням програм інформатизації.

Список використаної і рекомендованої літератури

Алёшина И.В. Связи с общественностью – PR. – HYPERLINK
«http://socioline.ru» http: // socioline.ru .

Бельских И.Е. Теория и практика корпоративных паблик рилейшенз: учеб.
пособие. – Волгоград: Изд-во ВолГУ, 2005. – 160 с.

Джефкинс Ф., Ядин Д. Паблик рилейшнз. Уч. пособие для вузов. / Пер. с
англ. под редакцией Б.Л. Еремина. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 416 с.

Закон України «Про інформацію». – HYPERLINK
«http://zakon.rada.gov.ua/» http://zakon.rada.gov.ua/ .

Звіт про роботу Національної ради України з питань телебачення і
радіомовлення у 2006 році. – HYPERLINK «http://www.nrada.gov.ua/»
http://www.nrada.gov.ua/ .

Конституція України. – HYPERLINK «http://zakon.rada.gov.ua/»
http://zakon.rada.gov.ua/ .

Крылов И.В. Маркетинг (социология маркетинговых коммуникаций). Учеб.
пособие. – М.: Изд-во Центр, 1998. – 192 с.

Малімон В.І. Комунікаційна політика в діяльності державного службовця:
Навч посібник. – Івано-Франківськ: ІФОЦППК, Сімик, 2007. – 112 с.

Малімон В.І. Комунікаційна політика в діяльності державного службовця:
Навч. посібник. Друге видання. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2007. – 328
с.

Мартинець Н.С. Зв’язки з громадськістю в центральних органах виконавчої
влади: Магістерська (8.150000 «Державне управління» / НАДУ при
Президентові України. – К, 2007. – 86 с.

Міжнародна агенція «Internet World Stats». – HYPERLINK «http://http:
// www.internetworldstats.com/stats4.htm» http: //
www.internetworldstats.com/stats4.htm .

Падафет Ю.Г. Вплив засобів масової інформації на формування іміджу
державної установи // Актуальні проблеми державного управління: Збірник
наукових праць. – Дніпропетровськ: Вид-во ДРІДУ НАДУ, 2003. – Вип. 4
(14). – С. 168-174.

Galtung J., Ruge M.H. The structure of foreign news. // Journal of Peace
Research. – Vol.2. – 1965. – P. 64-90.

Gerbner G. Institutional pressures on mass communicators // The
Sociology of Mass Media Communicators: Sociological Review Monograph. –
Vol. 13. / Ed.: P. Halmos. – University of Keels, 1969. – P. 205-248.

Gieber W., Johnson W. The City Hall beat: a study of reporter and source
roles. // Journalism Quarterly. — Vol.38. – 1961 – P. 289-297.

Ericson R.V., Baranak P.M., Chan J.B.L. Visualizing Defiance. – Toronto:
University of Toronto Press, 1987.

Levin K. Channels of group life // Human Relations. – Vol. 1. – 1947. –
P. 143-153.

White D.M. The «Gatekeepers»: a case studу in the selection of news. //
Journalism Quarterly. – Vol. 27. – 1950. – P. 383-390.

С

А

С

А

А С

Критерії відбору новин

Медіа-образ

Реакція ЗМІ

Реальні події

Служба взаємодії із засобами масової інформації та громадськістю

Відділ взаємодії із засобами масової інформації

Інформаційно-аналітичний відділ

(або моніторингу)

Відділ взаємодії з громадськими організаціями

Організація-джерело офіційної інформації

Редакція ЗМІ

Прес-служба

Журналісти, редактори

Подія

Офіційне повідомлення

Кореспондент

Співпадіння інтересів

Фактори відбору повідомлень

Фактори відбору повідомлень

Випуск новин

Похожие записи