Завдання держави щодо розвитку сільського господарства як
мультифункціональної галузі

Діяльність держави, яка безпосередньо або опосередковано пов’язана з
господарською сферою, характеризується як економічна. Тобто економічна
діяльність – поняття загальне, яке визначає державу як основний суб’єкт
економічної системи, а тому потребує спеціальних досліджень, особливо
при регулюванні аграрного сектора економіки.

Економічну роль держави можна розглядати з двох позицій. З одного боку
вона зводиться до вирішення основного завдання щодо забезпечення
передумов ефективного функціонування галузі шляхом створення належного
інституційного середовища. З другого боку — уряд може вирішувати
завдання, які стосуються посилення і модифікації сільського господарства
на основі перерозподілу та корегування розподілу ресурсів з метою зміни
структури національного продукту галузі, стабілізації аграрної економіки
та стимулювання економічного росту.

В науковій літературі існують дискусії щодо ролі і значення держави у
розвитку економіки та її аграрного сектора, зокрема. Особливої гостроти
вони набули вже в середині ХХ століття, перекинувшись із теоретичної в
науково-практичну площину. Підходи щодо розв’язання цього питання можна
сформулювати таким чином:

а) держава повинна активно втручатися в процес регулювання ринкового
механізму;

б) держава не повинна здійснювати активних заходів щодо втручання в дію
ринкового механізму.

До першого підходу відносяться прихильники Дж. М. Кейнса
(неокейнсіанська школа), а до другої – А. Сміта (монетариська теорія).
Такий розподіл думок зумовлений ставленням науковців до необхідності
регулювання будь-яких процесів державою. На думку відомого англійського
економіста Джона Мейнарда Кейнса, втручання держави в економічні процеси
є необхідним, оскільки суто ринковий механізм неспроможний забезпечити
стабільне економічне зростання. Однак Адам Сміт вважав, що ідеальним
механізмом регулювання і координування людської діяльності є ринок, а
тому відсутня потреба державного втручання в економіку. Відомий
український вчений М. Туган-Барановський, прихильник неокейсіанської
школи вважав, якщо держава не втрачає регулюючу функцію в країнах з
ринковою економікою, то необхідним є державне регулювання і в перехідній
економіці.

Питання необхідності й визначення масштабів втручання держави в
економіку в цілому і в аграрну сферу, зокрема, привертає значну увагу
зарубіжних і вітчизняних дослідників упродовж століть. Це зумовлено
насамперед відсутністю практики державного регулювання економіки, а
відтак і аграрного сектора.

Визначення необхідності державного регулювання економіки має важливе
значення на етапі її трансформації до ринкового типу господарювання.
Тому на думку науковців, використання державного регулювання економіки у
перехідний період зумовлюється необхідністю надзвичайних заходів,
спрямованих на фінансове оздоровлення господарства, адаптацію економіки
і системи управління до нових умов господарювання, а також проведенням
активної соціальної політики [12, с.69].

Концептуально погляди стосовно ролі держави в трансформаційному процесі
змінюються в діапазоні від розгляду її як суб’єкта з мінімально
необхідним набором функцій до тверджень про необхідність держави як
органу, який регулює та формує сучасну модель аграрної економіки
ринкового типу [9, с.50].

Доречною є думка Макаренка П.М., який вважає, що потрібно позбутися
примітивного уявлення щодо позиції: “багато держави – мало ринку”, і
навпаки, оскільки таке протистояння не може бути основою виваженої
політики. А держава може залишити економіку без уваги лише там і тоді,
де і коли будуть сформовані повноцінні ринкові механізми, здатні
ефективно діяти [7, с.167].

Відомий американський економіст Д. Гелбрейт, характеризуючи роль держави
в макроекономічному регулюванні пропорцій розвитку виробництва
стверджував, що державне втручання в інтереси сільського господарства
має вагоме значення для його збалансованого розвитку, оскільки при
відсутності державних заходів впливу сільське господарство опинилося б у
критичному становищі [2, с. 5].

Мамутов В.К. відзначає, що роль державного регулювання полягає в
забезпеченні вільної реалізації сільськогосподарської продукції,
сировини і продовольства.

Щодо вітчизняних науковців, то вони підкреслюють важливість поєднання
державного регулювання економіки і економічної свободи суб’єктів
господарювання, самоврядування, саморегулювання, вибираючи термін
“соціально орієнтоване публічно-правове регулювання економіки” [8
с.84-85].

На думку В. Мамутова і О. Чувпило недооцінка ролі держави в економіці,
переважання уявлень про ринковий механізм як всеохоплюючий і
автоматичний регулятор господарських відносин є однаково небезпечними
для суспільства, як і недооцінка ролі ринкового механізму [9, с.185].

Тобто більшість вчених визнають необхідність державного регулювання
економіки та її галузей. Відмінності в їх позиціях полягають лише у
визначенні ступеня і форм такого регулювання та його співвідношення з
ринковим саморегулюванням.

За твердженнями інших науковців існує чотири фактори, які зумовлюють
державне регулювання аграрного сектора економіки. До них належать:

1) диспаритет цін сільськогосподарських і промислових товарів;

2) нестабільність доходів в сільськогосподарських товаровиробників
через коливання погодних умов;

3) захист від іноземної конкуренції;

4) захист навколишнього середовища та забезпечення продовольчої
безпеки держави.

Окремі економісти-аграрники відстоюють певні методологічні підходи,
розглядаючи вплив держави на розвиток АПК, які базуються на принципах
економічного лібералізму.

Виділяють чотири фактори, які сприяли застосуванню ліберальної моделі
реформування як економіки України в цілому, так і аграрного сектора,
зокрема:

1) послідовна критика вад соціалізму представниками лібералізму;

2) позитивне сприйняття послаблення ролі держави після періоду
тотальної зарегульованості;

3) позитивний досвід застосування ліберальних концепцій у
розвинених країнах і окремих країнах з перехідною економікою;

4) поради іноземних консультантів [6].

Слід зазначити, що запроваджена ще в 1991-1994 роках ліберальна модель
ринкових відносин стосовно агропромислового виробництва зумовила
занепад сільського господарства та сільських поселень. Тому виникла
необхідність у переоцінці концепції ринкових відносин в аграрному
секторі економіки і напрацюванні нових напрямів формування окремих
сегментів ринку й ринкового механізму в цілому.

В цей період першочерговим завданням було забезпечення прискореного
переходу від спаду до динамічного розвитку аграрного виробництва та
підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції. Інші
погоджуються з думкою, що в умовах перехідного етапу до ринкової
економіки ринок суттєво не впливав на розвиток аграрного сектора країни
[13, с. 8].

В умовах, що склалися, використання тільки чисто ринкових методів
управління АПК не забезпечило позитивних результатів. В цьому випадку
пріоритетне значення відводиться державному регулюванню економіки, адже
його оптимальне поєднання з ринковими регуляторами в сучасних умовах
забезпечить найбільш прискорений вихід аграрного сектора з кризової
ситуації.

На нашу думку, державне регулювання економіки повинна здійснювати
держава – на макрорівні. На мікрорівні слід здійснювати дерегулювання
економіки тим паче, коли йдеться про аграрний сектор економіки країни.
Тут державне регулювання зумовлене насамперед різноманітністю природно —
кліматичних умов, які вимагають створення та розвитку системи захисту
сільськогосподарських товаровиробників, страхування їх діяльності.

Крім цих, об’єктивних (природних) факторів, державне регулювання
економіки необхідне через:

§ нестійкість цін та доходів у сільськогосподарському виробництві,
їхньої залежності як від природних факторів, так і від кон’юнктури
ринку;

>

§ непривабливість інвестування сільського господарства через
повільний оборот капіталу та відтворювального процесу;

§ сезонність виробництва, великий виробничий ризик, пов’язаний зі
стихією;

§ особливості формування соціальної інфраструктури села;

§ особливості сільського розвитку.

Створення необхідного рівня і умов розвитку функціонування аграрної
економіки України знаходить своє відображення в економічній політиці
держави. Економічну політику розглядають як систему спеціально
розроблених і реалізованих заходів впливу на господарські процеси, які
відбуваються в національному господарстві, з метою надання їм визначеної
спрямованості розвитку [13, с. 9]. Крім того економічна політика
реалізується через певні інструменти, використання яких спрямоване на
досягнення економічною системою суспільства визначених цілей і на
забезпечення необхідного режиму її функціонування [10, с. 115].

Деякі дослідники ототожнюють поняття „державна економічна політика” і
„державне регулювання економіки”. Ми підтримуємо думку тих учених, які
вважають, що державна економічна політика є основою державного
регулювання економіки. Державна економічна політика розглядається як
цілеспрямований вплив держави на економічні процеси на макро- і
мікрорівні, створення й удосконалення умов економічного розвитку
відповідно до головного суспільного устрою [3, с. 14].

Державне регулювання аграрного сектора економіки – це процес впливу на
його розвиток доповненням стимулів ринкового механізму і створенням за
рахунок цього можливості суб’єктам господарювання вести прибуткову
діяльність і поліпшувати свої конкурентні позиції [11, с.39].

Державне регулювання розглядають як систему економічних, фінансових,
юридично-правових, організаційних і соціальних заходів, що здійснюються
державою для ефективного і стабільного розвитку сільськогосподарського
виробництва та повного забезпечення населення якісним продовольством за
прийнятними ринковими цінами [1, с. 11].

На думку О. Зінченка, державне регулювання аграрного сектора економіки –
це система заходів впливу на нього з метою створення оптимальних умов
розвитку [4, с. 82-83].

На наш погляд, державне регулювання аграрного сектора економіки – це
сукупність економічних, організаційно-правових і соціальних заходів
економічної політики держави, спрямованих для створення ефективного та
стабільно-зростаючого розвитку мультифункціонального сільського
господарства з метою забезпечення продовольчої безпеки країни та
зміцнення його конкурентних позицій на світовому аграрному ринку.

Враховуючи те, що аграрна політика є складовою економічної політики, на
нашу думку, розподіл її цілей доцільно застосувати і до аграрного
сектора економіки.

Цілі аграрної політики необхідно поділити на кінцеві та прикладні, які,
в свою чергу поділяються на ряд проміжних. До проміжних ставляться
вимоги, по-перше, мати достатній ступінь вимірності, по-друге, швидко,
однозначно реагувати на зміну інструмента. Тільки через досягнення
проміжних цілей можна одержати кінцевий результат і визначити напрямки
його досягнення.

Глибоке і всебічне дослідження участі та ролі держави у розвитку
сільського господарства вимагає чіткого визначення сутності і змісту
державної діяльності у суспільному виробництві аграрного сектора
економіки. Це зумовлюється переходом України до ринкової економіки,
результатом якого є здійснення докорінних змін у державному регулюванні
виробничого процесу.

На етапі становлення ринкової економіки аграрний сектор займає
визначальне місце в сучасній системі національного господарства. Саме
розвиток і успішне функціонування цієї сфери визначають стан економіки,
забезпеченість населення держави продуктами харчування, рівень
збалансованості і розвиток ринкових відносин.

Унікальною особливістю аграрного сектора є наявність великої
різноманітності природних ресурсів. Серед них сільськогосподарські
угіддя займають 41,9 млн. га або 69,4% загальної території України, 33,3
млн. га припадає на орні землі, 2,2 млн. га на сіножаті, 5,3 млн. га на
пасовища, 1,1 млн. га зайнятих багаторічними насадженнями. Площа орних
земель України перевищує земельні ресурси ряду країн. Проте за
економічним потенціалом сільське господарство є найменш доходною
галуззю.

Сьогодні основним завдання держави є забезпечення умов для розвитку
сільського господарства як мультифункціональної галузі економіки.
Мультифункціональність сільського господарства полягає у
комплексному охоплені основних характеристик, якими повинна володіти
галузь у процесі виконання основних функцій. Серед них головне місце
займає економічна, соціальна, екологічна, інноваційна та інформаційна.

Економічна функція полягає у виконанні основних завдань аграрної сфери з
метою забезпечення умов для функціонування всієї економіки. Вона включає
виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб
населення і забезпечення продовольчої безпеки держави, використання
виробничих ресурсів інших галузей та участь у розвитку міжгалузевих
зв’язків, функціонування аграрних ринків, створення фінансових потоків,
залучення і використання інвестицій тощо.

Соціальна функція аграрного сектора економіки пов’язана з умовами життя
сільського населення, створенням соціальної інфраструктури. Це функція
знайшла своє відображення у концепції сталого сільського розвитку, яка в
останні роки набула особливого поширення.

Екологічна функція реалізується у використанні в аграрному виробництві
земельних угідь, водних ресурсів, об’єктів рослинного і тваринного
світу. Враховуючи залежність сільського господарства від впливу
природнокліматичних умов і від якості природних ресурсів, основним його
завданням є забезпечення оптимальної екологічної рівноваги на сільських
територіях, а також збереження і розвиток агроландшафту як основу
агротуризму.

Інноваційна функція відображає потреби і можливості використання
досягнень науково-технічного прогресу, зокрема методів генної інженерії,
засобів захисту біологічних об’єктів від хвороб і шкідників та інших
біотехнологій, які впливають на якість продукції.

Інформаційна функція характеризується тим, що виконання усіх
вищерозглянутих функцій можливе лише за наявності чітких управлінських
рішень, які повинні враховувати особливості та специфіку сільського
господарства.

Висновки

Отже, на нашу думку, мультифункціональне сільське господарство — це
галузь національної економіки, ефективний розвиток і функціонування якої
забезпечується через економічну, соціальну, екологічну, інноваційну та
інформаційну функції, а її конкурентоспроможність виступає основною
рушійною силою зміцнення стратегічних позицій та пріоритетів на
внутрішньому та світовому аграрних ринках.

Література

1. Аграрна реформа в Україні: надбання, проблеми // Економіка АПК. –
2005. – №5. – С. 8–14.

2. Галушко В.П., Діброва А.Д., Діброва Л.В. Методологічні та практичні
аспекти оцінки рівня державної підтримки сільськогосподарських
товаровиробників в Україні // Економіка АПК. – 2006. – №3. – С. 3–8.

3. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями,
тенденції, проблеми. – К., 2005. – 359с.

4. Зинченко А.П., Назаренко В.И. Аграрная политика: Учеб.пособие. –
М., 2004. – С.82–83.

5. Канов А. Экономическая политика государства // Бизнес-информ. –
1998. – №15. – С.19–24.

6. Латинін М.А. Теоретичні підходи щодо визначення механізму
державного регулювання розвитку аграрного сектора економіки України //
Державне управління: теорія та практика. – 2005. – №2. –
http://www.nbuv.gov.ua.

7. Макаренко П.М. Моделі аграрної економіки: Монографія / ННЦ
“Інститут аграрної економіки”. – К., 2005. – 681с.

8. Мамутов В.К. Кодификация хозяйственного законодательства Украины в
новых экономических условиях // Государство и право. – 1996. – №6. – С.
84–85.

9. Мамутов В.К., Чувпило О.О. Господарче право зарубіжних країн. – К.,
“Ділова Україна”, 1996, С. 185.

10. Мельник Л.Ю., Скірко Ю.І., Цебенко М.М. Економічна діяльність
держави в системі аграрного виробництва: Монографія. – Дніпропетровськ:
Січ, 2000. –215с.

Похожие записи