Реферат на тему:

Управлінська команда та її роль в оптимізації системи управління
персоналом

Становлення і розвиток управлінських структур обумовили вимоги до
функціональної результативної діяльності апарату державного управління.
Це викликає необхідність розробки й застосування нових функціональних
засобів, які могли б забезпечити роботу управлінського апарату з
найбільшою ефективністю. Водночас, важливим завданням є оптимізація
діяльності всього апарату державного управління і його окремих ланок,
насамперед тих, що відповідають за формування і досягнення поставлених
перед організацією завдань.

В певних ситуаціях управлінський апарат часто виявляється неспроможним
ефективно здійснювати вплив на суспільні процеси. Управлінці різних
рівнів не виконують головної функції у системі функціонального розподілу
обов’язків – координації процесу прийняття й реалізації ефективних
рішень, оскільки здійснюють нагляд за поточною, адміністративною роботою
організації. Як наслідок, більшість державних установ не можуть
ефективно працювати, оскільки управлінські команди не мають достатніх
можливостей для вироблення стратегії та здійснення контролю за
результатами діяльності як окремих посадових осіб, так і організацій в
цілому.

Про управлінські команди і їхнє створення фахівці в області
високоефективного управління, організаційного розвитку і соціальної
психології заговорили відносно недавно, трохи більше 30 років тому.
Перші дослідження командної діяльності були опубліковані на початку 60-х
років й були присвячені пошукам способів підвищення ефективності і
продуктивності управлінської праці. Таким чином, варто відзначити, що
виникнення інтересу до командного підходу пов’язано з певними
тенденціями в області розвитку організацій і високоефективного
управління, що відображається в наступному. По-перше, сучасні
організації мають яскраво виражені тенденції до ускладнення і збільшення
свого структурного і функціонального складу, що вимагає впровадження
більш ефективних організаційних форм і методів колективного управління,
що дозволили б мінімізувати час схвалення управлінського рішення й
одночасно підвищити його якість, тобто продуктивність, доцільність і
своєчасність. В дослідженнях зазначається, що таку ситуацію можна
вирішити за рахунок створення «щільно підібраної» (добре сформованої)
управлінської команди, що поліпшує процеси вирішення великих і
міждисциплінарних проблем [4, с. 34].

По-друге, майже всі організаційні структури як у нашій країні, так і за
її межами, що успішно розвиваються і володіють високою
конкурентноздатністю, будують свій розвиток як на основі задоволення
запитів споживачів теперішнього часу, так і потреб завтрашнього дня,
створюючи інноваційні підрозділи, проблемно-перспективні лабораторії і
т. ін. Підрозділи такого роду характеризуються підвищеною рухливістю
організаційних структур, їм властива, за твердженням А. І. Пригожина,
«мінлива геометрія, залежна від зміни задач (перехід співробітників від
проекту до проекту, запрошення зовнішніх експертів і виконавців,
створення тимчасових відділів і т.д.)» [9, с. 124].

По-третє, розглядаючи продуктивність керівника як продуктивність
організації, яку він очолює або на яку робить непрямий вплив, дослідники
відзначають, що подальше збільшення продуктивності управлінської праці
залежить від усвідомлення того факту, що керівник будь-якого рангу
пов’язаний зі створенням колективного продукту праці. Приналежність
окремого співробітника до філософії «загальної справи», тобто вироблення
«духу командності», має величезне значення як мотивуючий фактор для
підвищення продуктивності організації в цілому [3].

По-четверте, визнання самого існування командного підходу пов’язано з
останніми дослідженнями в області розвитку організації і представленнями
про останній як про особливу культуру, що володіє певними цінностями,
символічними ритуалами. «Соціотехнічна модель організації» як
мікромодель людської цивілізації найбільше повно відображає реальні
процеси і дійсність. Т. Ю. Базаров відзначає, що «…сучасні керівники
розглядають культуру своєї організації як могутній стратегічний
інструмент, що дозволяє орієнтувати всі підрозділи й окремих осіб на
загальні цілі, мобілізувати ініціативу співробітників і полегшувати
продуктивне спілкування між ними». Організаційна культура є однією зі
складових командного управління, тому що вона тісно пов’язана із
символічними способами репрезентації управлінської діяльності. Для
підвищення ефективності останньої величезного значення набуває, поряд з
дослідженнями існуючих організаційно-структурних форм, тобто морфології
організації, вивчення впливу ціннісного аспекту співіснування членів
управлінських груп на продуктивність організації» [2, с. 124].

Таким чином, слід відзначити, що на сучасному етапі реформування
державного управління значна увага приділяється питанням проведення
досліджень в галузі методологічних основ запровадження нових процедур
аналізу та прогнозування ефективності функціонування органів державної
влади та їх структур, зокрема, пошуку моделей, розробленню методів,
системи показників, методик і засобів для їх здійснення.

Це передбачає необхідність як структурних перетворень, так і нових
підходів до нормативного оформлення і розмежування компетенції між усіма
органами державної влади. У цьому аспекті важливе значення має проблема
оптимального організаційного визначення місця і ролі управлінської
команди в структурі державної організації, оскільки саме вона визначає
зміст і загальну спрямованість адміністративних процедур щодо досягнення
цілей організації.

При формулюванні цілей статті береться до уваги той факт, що
управлінська команда – це група, орієнтована, у першу чергу, на
вирішення організаційно-управлінських завдань керівника, що забезпечує
посилення його впливу на організацію й людей у цій структурі.

Саме тому, з урахуванням існуючих досліджень теорії і практики
функціонування управлінських команд, необхідно: а) визначити ієрархію,
специфічну конфігурацію завдань, що повинен вирішувати у своїй
діяльності реальний керівник; б) проаналізувати гнучкі системи
управління персоналом, орієнтованих на вирішення конкретних завдань, і
на цій основі проаналізувати умови їх створення.

Слід зазначити, що створення організації, як правило, взагалі не
переслідує на меті задоволення потреб і інтересів її членів. Звичайно,
передбачається створення нових робочих місць, але така ціль за
поодинокими винятками, не є визначною. Організація створюється для
іншого. Тобто, благополуччя її членів, із цих позицій, – можливий
побічний наслідок існування організації. Особливість позиції керівника
тут полягає в тому, що він відповідає за успішне функціонування
організації як такої. Об’єктивно він повинен піклуватися про
благополуччя організації, із цими людьми або іншими. Однак, основна мета
діяльності керівника – домогтися виживання й успіху організації,
досягнення її цілей. А чи відбудеться це з даними співробітниками або
іншими – справа вторинна.

Зрозуміло, підлеглим надзвичайно важко погодитися з ідеєю такої
байдужості зі сторони організації. Адже при цьому у підлеглих виникають
особисті цілі, пов’язані із забезпеченням власної безпеки, збереженням
робочого місця, збільшенням оплати праці, поліпшенням умов праці й
безліч інших, які мають мало загального із цілями, заради яких і була
створена організація. Виникає те, що називається корпоративними
(груповими) цілями, які існують завжди, оскільки неможливо змусити
людину не думати про власні проблеми й шляхи їхнього вирішення.

Для конкретних груп корпоративні цілі людей можуть стати важливішим
організаційним завданням. Інакше кажучи, можуть суперечити цілям
організації, хоча, можливо, іноді й збігаються з ними. При цьому,
звичайно, буває й так, що підлеглі щиро підтримують організаційні дії
(не тільки словом, але й справою), коли вони збігаються з особистими або
з інтересами групи, до яких вони належать.

Перш, ніж перейти до характеристики процесів побудови і функціонування
управлінських команд, розглянемо деякі з їх визначень. Управлінська
команда визначається як група, зорієнтована, в першу чергу, на вирішення
організаційно-управлінських завдань керівника, що забезпечує посилення
його впливу на організацію й людей у цій структурі як на явному, так і
на латентному (прихованому) рівнях [12].

Варто звернути увагу на те, що мова тут йде про вирішення
організаційно-управлінських завдань саме керівника, а не організації. І
це принципово важливо для подальшої розмови, оскільки дане визначення
представляється нам в більшості випадків абсолютно реалістичним.
Загалом, якщо розглядати управлінську команду як групу, створювану для
вирішення завдань керівника, то під командою в цьому випадку розуміється
будь-яка група людей, створювана керівником як на офіційному, так і на
неофіційному рівнях для вирішення його власних завдань, які в різному
ступені можуть збігатися із цілями й завданнями організації.

Разом з тим, як показують дослідження, одним із трьох глобальних
завдань, які повинен вирішувати у своїй діяльності реальний керівник,
визначається необхідність керуватися у своїй діяльності інтересами
організації. Орієнтація на інтереси організації відображає те, що ми
називаємо «організаційними завданнями», а їх виконання визначається
самою посадовою позицією керівника, саме тому для її забезпечення й
намагаються підібрати управлінську команду професіоналів [7].

Варто зазначити, що створення управлінської команди цілком могло бути
наслідком зовсім іншої логіки: з одного боку, пошук і створення
усередині організації місця для цілком конкретної людини, поява якого в
організації підвищить її статус і, в остаточному підсумку, спрацює на те
ж організаційне завдання, а з іншого боку – додати до себе в команду
вдячного однодумця, що, маючи високий статус у певній сфері, може
підтримати управлінські підходи керівника. Тут вирішення організаційного
завдання, швидше за все, є вторинним. На перше ж місце виходить
завдання, що ми визначаємо як «кревна ідея» або «справа життя»
керівника. Це завдання надає всій управлінській діяльності керівника
особистісний зміст. І для його вирішення перевага при формуванні команди
надається однодумцям.

Нарешті, не виключений і ще один варіант. Створення управлінської
команди може бути пов’язано й зі спробою закріпити своє власне положення
як всередині структури, так і за її межами. Прагнучи зберегти свою
позицію, керівник залучає на свою сторону людину, що, на його думку, не
будучи навіть, може, найкращим фахівцем, гідно оцінить сам факт свого
призначення й відплатить підтримкою у важку хвилину.

Отже, можна визначити ще одне з можливих завдань керівника –
забезпечення власної безпеки, захисту. У цьому, власне кажучи, немає
нічого поганого. Таке завдання, наприклад, майже завжди актуальне для
починаючого керівника (хоча саме для нього і є найбільш складним). Не
менш важливе воно, як показують дослідження, і для керівника з більшим
стажем, особливо у випадках як об’єктивного, так, часом, і суб’єктивного
зниження професійної самооцінки на фоні вікових криз [1].

Комплекс завдань із забезпечення безпеки керівника й/або «справи» (як
латентна, прихована функція) націлений на збереження позитивних змін в
посадовій позиції, підтримку позитивних взаємин в організації,
матеріальне забезпечення свого майбутнього й майбутнього своєї родини й
дітей і т. ін. Ці завдання, як правило, ніколи не декларуються, хоча й
досить часто присутні на усвідомленому або неусвідомленому рівні. Таким
чином, якщо необхідно вирішувати завдання безпеки, то в команду в першу
чергу беруть «відданих» і «надійних».

Очевидним є той факт, що вирішувати всі завдання окремо одне від одного
досить складно, та й взагалі – безперспективно, оскільки вони міцно
пов’язані в єдиний вузол. Однак їхня ієрархія, специфічна конфігурація
визначають специфічні особливості управлінської поведінки керівника
організації.

Як правило, у мотивах формування команди присутні всі три види завдань,
хоча завжди можливо виділити основне з них, що домінує на даному етапі.
При цьому, можна виділити цікаві поєднання цих завдань і виявити досить
відомі фігури. Так, наприклад, можливий збіг «кревної ідеї» і
«організаційного завдання». У цьому випадку ми маємо справу із глибоким
особистісним включенням у діяльність, а в крайньому варіанті – із
професійним фанатизмом. Можлива й повна розбіжність цих завдань, що веде
або до пошуку сфери самореалізації за межами професійної сфери, або до
усвідомленої чи неусвідомленої трансформації організаційного завдання
під свою «кревну ідею» або завдання забезпечення особистої безпеки.

gdc

Похожие записи