Удосконалення процесу розроблення та реалізації стратегічного плану
розвитку регіонів та окремих територій

Подальший розвиток територій, сіл, міст, районів, областей та й держави
в цілому неможливий без добре обґрунтованих стратегічних планів, які є
невідcємною частиною стратегічного управління.

В процесі дослідження використані матеріали Ради з вивчення продуктивних
сил України НАНУ щодо методики оцінки та сучасного стану людського
розвитку регіонів України, Національного звіту з людського розвитку
(2001р.), законодавчі документи щодо стратегічного планування розвитку
регіонів України, стратегічний план розвитку м.Бердянськ (Запорізька
обл.), дані щорічних звітів з господарсько-фінансової діяльності
санаторно-курортних закладів Приазовської курортної рекреації
Запорізької обл. В результаті проведеного дослідження із застосуванням
методів аналізу та синтезу, порівняння, системного підходу визначено
такі основні моменти.

Крім того, для вирішення завдань стратегічного плану щодо розвитку
міста-курорту, була розроблена програма розвитку курортно-рекреаційної
зониі туризму в місті Бердянську до 2010 року [14].

Програма складається з 10 розділів, в яких виконання 31 пункту з 106
покладено на санаторно-курортні заклади міста, в т.ч. 24 – при співпраці
з різними відділами та управліннями міськвиконкому. Такі заходи
передбачають заходи щодо регулювання туризму в місті, розвиток
матеріально, лікувально-діагностичної бази санаторно-курортних та
оздоровчих закладів, курортної інфраструктури, використання рекреаційних
природно-лікувальних ресурсів та об’єктів культурної спадщини,
підвищення якості та розширення асортименту послуг для відпочиваючих,
інформаційно-рекламне та маркетингове, кадрове, фінансове забезпечення
програми.

В напрямку формування методологічних засад визначеного питання,
стверджується про необхідність розробки для кожної області власної
програми з власними моделями економічного розвитку, які ґрунтуватимуться
на пріоритетах і на особливостях регіонів [6] про зростання актуальності
методологічних питань місцевого соціально-економічного розвитку свідчить
створення віртуальних бізнес-центрів, тематичних веб-сайтів, що являють
собою своєрідні „банки даних” з місцевого соціально-економічного
розвитку в Україні. Користувачі таких сайтів мають змогу
проконсультуватися з експертами, в тому числі й зарубіжними, з питань
стратегічного планування, муніципального маркетингу та розроблення
бізнес-планів, інвестиційної діяльності та пошуку закордонних партнерів,
ознайомитись з останніми новинами місцевого економічного розвитку
регіонів країни, анонсами подій, розкладом семінарів і тренінгів,
зібраннями законодавчих актів України, що регламентують цю сферу, та
Інтернет-ресурсами, що допомагають у пошуках інвестування.

Будь-який, навіть економічно та практично виважений стратегічний план не
зможе сприяти розвитку, якщо відсутні відповідні механізми та процедури.
Механізми являють собою комплекс заходів зі створення економічних
нормативно-правових, організаційних передумов, а саме:

— внесення пропозицій щодо змін до існуючих або про розроблення нових
нормативно-правових актів;

— удосконалення розподілу повноважень та функцій окремих працівникв,
відповідальних посадових осіб;

— проведення комплексних, неперервних досліджень, що стосуються проблеми
місцевого розвитку;

— організація роботи агентства місцевого розвитку та сприяння розвитку
інфраструктури;

— сприяння розвиткові науково-виробничих об’єднань;

— забезпечення участі громадських організацій, населення в розробленні
та реалізації стратегій.

Повільна структурна перебудова економіки країни, невизначеність
пріоритетів розвитку окремих регіонів багато в чому обумовлені
несприятливим інвестиційним кліматом. Формування єдиної системи
регіонального планування соціально-економічного розвитку міста, регіону
на основі об`єднання зусиль підприємницького сектора міста,
рекреаційно-курортного господарства зокрема, з діями місцевої влади
дозволить вирішити двоєдину задачу:

— по-перше, формування пріоритетних напрямків розвитку міста (регіону)
на основі економіко-статистичних методів обґрунтування,

— по-друге – пожвавлення інвестиційної діяльності в місті (регіоні).

А сьогодні проблема, власне, полягає в тому, що керівництво на місцевому
або регіональному рівні не має таких обґрунтованих пріоритетних
напрямків розвитку, цілей подальшого розвитку, які були б узгоджені на
державному рівні, включені до відповідних державних програм, і, таким
чином, мали свою логічну реалізацію на нижчих рівнях, в регіональних,
місцевих программах розвитку, обґрунтованих з точки зору наявності
економічних ресурсів (трудових, капіталу, підприємницьких здатностей,
знань, необхідних для господарського життя), а також економічною
структурою в країні.

Адже, як відомо, регіональна економічна структура має велике значення
для збалансованості регіонального господарства, його ефективне та стійке
зростання. Успіх в економічному зростанні більшості країн Заходу великою
мірою був обумовлений глибокими структурними змінами, що забезпечили
загальний динамізм виробництва та інші позитивні якісні зміни. Швидке
зростання виробництва в ряді нових індустріальних країн Південно-Східної
Азії відбувся перш за все за рахунок форсування розвитку нетрадиційних
для цих країн галузей, тобто в результаті різкої зміни структури
господарства [18].

Основу розробки стратегії розвитку регіону (наукового прогнозу) і
прийняття науково-обгрунтованого рішень з геоекополітики складають:

a) знання про істоту процесів в прогнозованій системі протягом часу її
розвитку (протягом повного циклу розвитку системи або її частини);

b) знання про зміну за цей час зовнішніх умов, в яких система
розвивається;

c) знання про стан і тенденції розвитку момент складання прогнозу.

Визначена проблема охоплює комплекс взаємозв’язаних задач:

— науково-технічних (розвиток гірничодобувних підприємств, їх
консервацію, зниження енергоємності здобичі сировини і екологічної
небезпеки виробництва, охорону природних об’єктів та інше);

— екологічних (захист підземних і грунтових вод, родючих земель,
атмосфери, озонового шара, здоров’я населення, клімату і т.п.);

— економічних (оптимізація витрат на отримання елементів природного
середовища, які використовуються виробництві, а також втрат на
ліквідацію негативних наслідків техногенної дії на природне середовище);

— соціально-політичних і ряд інших не менше важливих задач [8].

Так, Законом України в січні 2005 року природні місцевості міста
Бердянськ Запорізької області були проголошені курортом державного
значення – курортом Бердянськ [1]. Фактично цей законодавчий акт
закріпив важливість природних лікувальних факторів, розташованих на цій
місцевості, для здійснення санаторно-курортної реабілітації, лікування,
профілактики та оздоровлення громадян України, а також громадян інших
країн світу, підтвердив орієнтацію державної політики на вирішення
соціальних питань суспільства, одним з яких є стан здоров`я населення
країни. З іншого боку, статус державного значення фактично вирішив
питання визначення пріоритетних напрямків розвитку міста та регіону, які
раніше вже були сформульовані в „Плані стратегічного розвитку міста
Бердянськ”.

Одним з чотирьох визначених напрямків є „розвиток міста – курорту для
сімейного відпочинку та туризму”. Відстеження результатів виконання
заходів з реалізації цього пункту відбувається за такими показниками, як
кількість санаторно- курортних та оздоровчих закладів, кількість номерів
підвищеної комфортності, кількість ліжко-місць в санаторно-курортних та
оздоровчих закладах, кількість відпочиваючих за рік, кількість
оздоровлених дітей, динаміка надходжень до загального фонду міського
бюджету під час курортного сезону, середньоспискова чисельність
працівників санаторно-курортних та оздоровчих закладів, розвиток сфери
послуг, розваг та відпочинку, наявність ліцензій на право зайняття
туристичною діяльністю.

Однією з перших спроб законодавчо унормувати безпосередньо питання
розвитку регіонів та подолання депресивності територій були
законопроекти „Про засади стимулювання розвитку регіонів” внесений
народним депутатом С. Бичковим (реєстраційний № 3025 від 29.01.2003р.)
та „Про стимулювання розвитку регіонів” (реєстраційний № 3384 від
14.04.2003р.) внесений Президентом України. Ці документи мають багато
спільного, а також власні переваги та недоліки, що вже частково
відзначили дослідники [5, С. 51].

Згадані законопроекти визначають регіон як території, межі якої збігають
з Автономною Республікою Крим, областями, містами Київ та Севастополь.
Водночас у законопроекті С. Бичкова окреслено й деприсивну територію, і
зазначено, що її межі можуть не збігатися з межами субнаціональних
адміністративно-територіальних одиниць. Так само, крім стимулювання
розвитку регіонів, подані визначення регіональної стратегії розвитку та
угоди щодо регіонального розвитку.

Відповідно до теорії, найбільш сутнісним елементом регіонального
врядування є залучення громадян до розробки програмових документів
розвитку громад та територій. В Україні є присутньою нормативно-правова
база, що визначає систему та методи розробки програмних документів,
зокрема на регіональному рівні, хоча вона є недосконалою, зокрема Закон
України “Про місцеве самоврядування в Україні від 21 травня 1997 р. №
280/97 – ВР (Із змінами і доповненнями), Закон України “Про місцеві
державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV (Із змінами і
доповненнями, внесеними Законами України від 17 травня 2001 р. №
2419-ІІІ) та Закон України “Про державне прогнозування та розроблення
програм економічного і соціального розвитку України” від 23 березня 2000
року N 1602-III.

Також, стратегічне планування регіонального розвитку передбачене Законом
України “Про стимулювання розвитку регіонів” від 20 грудня 2005 року N
3235-IV, а конкретні інструменти розробки регіональних стратегій
розвитку – визначена відповідними методичними рекомендаціями “Про
затвердження Методичних рекомендацій щодо формування регіональних
стратегій розвитку” затверджені Наказом Міністерства економіки та з
питань європейської інтеграції від 29 липня 2002 року N 224.

При цьому, діюче правове поле передбачає можливість формування робочих
групп для розробки регіональних стратегій розвитку з представників
влади, підприємницьких кіл, наукових та громадських організацій,
політичних партій тощо для формування регіональних стратегій розвитку.

Основою для складання схем районних планів є інженерно-економічні умови
регіону (або території), його ресурси, сучасний стан виробництва і
перспективи подальшого розвитку ресурсного потенціалу даного регіону.

Вихідними матеріалами для складання схем районних планів є урядові
рішення про розвиток та інтенсифікацію сільського господарства, схеми
розвитку і розміщення продуктивних сил економічного району, планування
області, районних планів суміжних районів, генеральні плани міст і
приміських зон, завдання до складання схеми районних планів, а також
інструкції та рекомендації щодо складання схем.

Характерними рисами стратегічного підходу до формування
соціально-економічного механізму регулювання просторового розвитку
продуктивних сил регіону є:

— пріоритет довготермінових цілей;

— акцент на організаційному проектуванні як методі організаційного
прирощення ресурсів;

— плановий тип використання ресурсів;

— акцент на узгодженому плануванні;

— програмно-функціональний тип структури управління;

— орієнтація на проблеми;

— субсидіарність, рівноправність і співробітництво;

— спільне, узгоджене вирішення питання функціонування і розвитку;

— опора на авторитет і вплив влади, розуміння;

— активна участь місцевих співтовариств у вирішенні місцевих питань;

— відкритий (публічний) характер діяльності місцевих органів влади;

— нормативно-правовий характер прийняття рішень [15].

Розвиток соціально-економічної системи регіону багато в чому залежить
від того, наскільки правильно визначені і структуровані стратегічні
задачі, наскільки раціонально використовуються ресурси для їх вирішення
і наскільки послідовними є плановані заходи. На жаль, в Україні
більшість регіональних стратегій, що розробляються сьогодні, не витримує
серйозної критики.

Основними їх недоліками є:

— надмірна декларативність,

— орієнтація переважно на короткострокову мету,

— недостатня взаємоузгодженість планованих дій, у тому числі внаслідок
ігнорування методів оптимізації,

— недостатня увага приділяється поєднанню загальнодержавних і
регіональних інтересів у зв’язку з відсутністю чіткої системи державного
планування розвитку регіонів.

Маркетингова стратегія розвитку України взагалі, та її регіонів зокрема,
повинна забезпечити не тільки формування повноцінної ринкової системи
господарювання, але й використання можливості світового ринку для
структурної перебудови, як національного, так і регіонального
господарства та переведення зовнішньоекономічної сфери в активний чинник
динамічного та високоефективного зростання.

Формування маркетингової стратегії регіонального розвитку, як свідчить
зарубіжний досвід, повинно мати трьохрівневу структуру: макро-, тобто на
рівні держави, мезо-, на рівні самих регіонів та мікро- на рівні
суб’єктів господарювання. Вплив держави на регіональний розвиток повинен
забезпечувати узгодження інтересів центру та регіонів через
нормативно-правове регулювання стратегічних соціально економічних
процесів.

Що стосується мезорівня то, відповідно до світової практики, його
розвиток повинен здійснюватися у взаємодії з мікрорівнем на основі
розробки та реалізації регіональних цільових програм, які б враховували
географічний, природнокліматичний, демографічний, соціально-економічний
та культурний чинники.

Як свідчить зарубіжний досвід основними напрямками вітчизняної
інвестиційної політики регіонального розвитку, могли б бути:

— державне інвестування пріоритетних напрямків розвитку регіону;

— залучення коштів населення та підприємств до реалізації інвестиційних
проектів;

— розвиток ринку цінних паперів;

— формування інвестиційних органів, страхових компаній та інших утворень
з метою акумуляції коштів;

— цільове залучення вітчизняного та зарубіжного капіталу для
інвестування окремих проектів;

— формування політики міжрегіональної співпраці.

Новим і перспективним напрямком маркетингової стратегії на рівні
регіонів повинна стати співпраця навчальних та наукових закладів з
аналогічними в тих країнах, які є безсумнівними лідерами, як в сфері
теоретичних досліджень, так і в сфері практичного їх використання.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації, на наш погляд, можна
здійснювати через:

— запозичення досвіду через підготовку та перепідготовку (стажування)
національних кадрів за кордоном а також залучення іноземних фахівців та
науковців до розробки проектів, участі в конференціях, симпозіумах тощо;

— співробітництво в галузі науки і техніки при технічному переоснащенні,
модернізації та експлуатації промислових підприємств;

— обмін технологіями, ліцензіями, патентами, конструкторськими та
проектними матеріалами;

— взаємодію в зборі, обробці та використанні науково-технічної та
економічної інформації.

Таким чином, запозичення прогресивних зарубіжних технологій поряд з
використанням вітчизняних досягнень науки і техніки – це ефективний
засіб в короткий термін провести оновлення активної частини основних
виробничих фондів, покращити їх техніко-економічні показники.

В основі розробки маркетингової стратегії регіонального розвитку, на наш
погляд, повинен бути покладений той факт, що інтеграція України до ЄС
повинна відбутися в контексті вступу до СОТ. Це означає, насамперед,
рівноправну, взаємовигідну співпрацю, як в сфері виробництва, так і в
сфері торгівлі. Правила міжнародної торгівлі, з якими світ вступив в ХХІ
століття, сформульовані і пакеті угод Уругвайського раунду ГАТТ
(Генеральна угода з тарифів і торгівлі). Щоб не залишитись ізольованою,
Україні необхідно створити таку законодавчу базу, яка б регулювала
зовнішньоекономічні відносини відповідно до принципів ГАТТ/СОТ.

Крім цього відправною точкою маркетингової стратегії регіонального
розвитку повинно стати широке використання як вітчизняних так і
зарубіжних новітніх технологій (Ноу-хау) які є, як відомо, об’єктами
інтелектуальної власності. Це дасть можливість провести реконструкцію
застарілих та створити нові конкурентноздатні сфери та комплекси,
забезпечить структурну перебудову промисловості, аграрного сектора та
всієї інфраструктури з метою випуску конкурентноздатної на світовому
ринку продукції (робіт, послуг).

Як свідчить зарубіжний досвід, промислове виробництво в більшості країн
світу все інтенсивніше насичується науково-дослідними та технологічними
розробками. В результаті експортна продукція містить в собі все більше
запатентованих високих технологій та наукових розробок. Тому
товаровиробники потребують адекватного захисту своїх прав на патенти, що
забезпечило б їм можливість компенсації витрат на науково-дослідні
роботи.

Крім цього продукція виготовлена за новітніми технологіями, часто
стикається на міжнародному ринку з такими самими технологічними
вдосконаленнями, використаними шляхом несанкціонованого права, що
призводить до появи “піратської продукції”, яка негативно впливає на
міжнародну торгівлю.

Значним кроком в розв’язанні тих та інших проблем на шляху до СОТ є
наближення вітчизняного законодавства в сфері захисту прав
інтелектуальної власності до світової практики і в першу чергу адаптації
його до законодавства ЄС. Слід відмітити, що Україна з метою реалізації
стратегічного курсу на входження у європейський політичний, економічний
та правовий простір підписала Угоду про партнерство та співробітництво
(УПС) з Європейським співтовариством та їх державами членами, яка набула
чинності з березня 1998 р. Значно пізніше Указом Президента України була
затверджена стратегія економічного та соціального розвитку України
“Шляхом європейської інтеграції” на 2004-2015рр.

Однією з основних умов поступового інтеграційного процесу України до ЄС
було визначено адаптацію вітчизняного законодавства до європейського
через його гармонізацію. При цьому основний акцент зроблено на тому, що
зближення законодавства України і ЄС є важливою умовою для зміцнення
економічних зв’язків між ними.

Ефективність інтеграційного процесу значною мірою залежить від вирішення
низки проблем пов’язаних із гармонізацією законодавства. Однією з таких
проблем, на думку вчених, є проблема співвідношення права Європейського
Союзу та права України [10].

В умовах посилення інтеграційних процесів відбуваються значні зміни на
регіональному рівні управління. Надання регіонам більшої самостійності,
делегування відповідних повноважень стосовно організації процесу
соціально-економічного розвитку підвищує рівень складності управління
регіоном як системи. Це вимагає формування таких методів регіонального
управління, які б відповідали не лише новому статусу регіону, але й
умовам зовнішнього середовища, що характеризуються високим рівнем
нестабільності. Новий статус регіону визначає необхідність формування
стратегічних методів управління та планування, які реалізують функцію
стратегічного бачення розвитку регіону.

Згідно концепції корпоративного розвитку регіону, екстраполяція
алгоритму формування стратегічного плану корпорації дозволяє визначити
етапи та зміст розробки стратегічного плану розвитку території.
Первинним етапом процесу є визначення стратегії розвитку з наступним її
впровадженням, реалізацією, отриманням результатів. Визначення стратегії
ґрунтується на баченні місії розвитку, цілях та системному аналізі
чиннників зовнішнього і внутрішнього середовища, сильних і слабких
сторін регіонального та міського розвитку, потенціалу та можливих
загроз, а також оцінки стану зовнішньоекономічних зв’язків,
міжрегіонального співробітництва, гуманітарної сфери.

Рекомендації щодо вдосконалення розробки стратегічного плану розвитку
регіонів

Запровадження сучасних підходів до планування та програмування розвитку,
зокрема таких як стратегічний підхід на основі участі; прозорий механізм
залучення громадськості, експертів, бізнесу до розробки регіональних
програм; впровадження у програмові документи елементу моніторингу та
оцінки їх ефективності, зокрема громадського моніторингу;

Підвищення прозорості рівня дій влади, вдосконалення форм залучення
громадськістю до вироблення регіональної політики;

Професійний розвиток управлінських кадрів, зокрема шляхом запровадження
інтенсивних програм навчання державних службовців, представників
розвиткових інституцій, бізнесу з питань комунікації, PR, сучасних
методів формування місцевої політики, інструментів стимулювання
регіонального розвитку, стратегічного планування, інших тем;

Інституційний розвиток неурядового сектору, зокрема шляхом формування
веб-порталу неурядових організацій регіону;

Вдосконалення системи стратегічних програмних документів розвитку
регіону: без цього неможливо забезпечувати макроекономічну стабільність
і стійке економічне зростання на основі виважених, системних і
послідовних кроків та ефективного використання бюджетних коштів;

Запровадження програмно-цільового методу розвитку регіону, тощо.

Висновки з даного дослідження. Стратегічний план є основою для прийняття
ефективних управлінських рішень щодо обраних пріоритетних напрямків. Це
дасть змогу поліпшити процес, скоротити ресурси та видатки. А також це
буде своєрідний полігон випробувань щодо впровадження стратегічного
планування, адже не кожна блискуча закордонна практика може прижитися в
Україні, на що є певні об’єктивні та суб’єктивні причини. Очевидним є
те, що нормативно-правова база місцевого стратегічного планування на
сьогодні перебуває на стадії формування, і в подальшому можна очікувати
появу ряду нових документів і методичних розробок.

Перспективи подальших розвідок у даному напрямі. Сформування загальних
банків статистичних даних для проведення порівняльного аналізу по
регіонах-аналогах як на ранніх етапах (конкурентний аналіз), так і на
етапі моніторингу реалізації стратегічного плану для оцінювання його
ефективності; аналіз соціально-економічного розвитку відповідної
адміністративно-територіальної одиниці за попередній і поточний роки та
характеристика головних проблем розвитку її економіки та соціальної
сфери.

Використана література

1. Закон України “Про оголошення природних територій міста Бердянська
Запорізької області курортом державного значення”. – [Електронний
ресурс]. – : Режим доступу: http//www.rada.kiev.ua.

2. Бакуменко В. Підходи і моделі у сучасному програмно-цільовому
управлінні // Зб. нак. пр. УАДУ. – К.: УАДУ. – 2000. – Вип. 1. – С.
440-451.

3. Будівництво нової Європи. Прикордонне співробітництво у Центральній
Європі. За редакцією В.Гудака.– Ужгород. – 1997.– С. 24.

4. Дробенко Г. О., Брусак Р. Л., Свірський Ю. І. Стратегічне планування
розвитку територіальних громад. – Львів: СПОЛОМ, 2001. – 118 с.

5. Карецман В. До проблеми законодавчого розвитку регіонів в Україні //
Вісник державної служби України. – 2004. – №4. – С. 51.

6. Краєвий О.Д. Принципи й особливості сучасної державної регіональної
політики України // Стратегія розвитку України. – 2003. – № 1. – С.
417-426//.

7. Крайник О. Стратегічне планування економічного розвитку регіону /
Матеріали наук.-практ. конференції за міжнародною участю 30 травня 2001
р. „Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства”. – К. –
2001. – Т. 2. – С. 132-135.

8. Куліш О.В., Шамаєв В.В. Закономірності взаємозв’язку природних і
соціально-економічних процесів – основа розробки стратегії і
геоекополітики розвитку регіону: Материалы международной научной
конференции студентов и молодых ученых «Экономика и маркетингДонецк, май
2003 г.

Похожие записи