.

Цілі та компетенції як складники європейського управління (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
97 2230
Скачать документ

Реферат на тему:

Цілі та компетенції як складники європейського управління

 

Після свого безпрецедентного розширення в 2004 р. до 25 держав-членів
Європейський Союз продовжує процес трансформації або, за словами Голови
Європейської Комісії, “започаткування періоду європейського
відновлення”. Звертаючись 26 січня 2005 р. до Європейського Парламенту,
він представив своє бачення стратегічних завдань Європейського Союзу на
період до 2010 р. Головна мета цих завдань полягає у забезпеченні
процвітання, солідарності та безпеки усіх європейців. Вперше Європейська
Комісія пропонує спільну програму стратегічних цілей у партнерстві з
Європейським Парламентом і Радою Європейського Союзу. Комісія вважає, що
важливо аби європейські інституції мали спільні пріоритети та з самого
початку співпрацювали у напрямі виконання основних завдань Союзу [1].

Зміст звернення вміщує, таким чином, кілька ключових тез, що стосуються
і цілей та завдань Євросоюзу, і забезпечення процвітання, солідарності
та безпеки усіх європейців, і спільної програми дій “інституційного
трикутника” ЄС, який, як відомо, є основою і “двигуном” європейського
управління.

Питанням цілей – стратегічних, головних, допоміжних тощо – творці
Європейського Союзу завжди надавали особливої уваги. Про це свідчать
цілі, закріплені в засновницьких договорах спочатку Європейських
Співтовариств, а потім і Європейського Союзу. Тому їх вивчення є
важливою передумовою розуміння складних і тривалих євроінтеграційних
процесів та пов’язаних з ними більш конкретних явищ, зокрема становлення
й розвитку європейського управління.

Не менш важливого значення надають європейські політики й законодавці
такому конституційно-правовому інституту, як повноваження чи
компетенції, за допомогою яких після консенсусного розподілу за
відповідною процедурою визначаються й закріплюються на національному та
на наднаціональному рівнях сфери застосування тих чи інших прав і
обов’язків держав-членів та Союзу, їх інституцій, правові механізми
реалізації стосовно конкретних політик тощо. Численні компетенції
(повноваження) Європейського Союзу щодо найрізноманітніших питань
економічної, соціальної, внутрішньо- та зовнішньобезпекової та інших
сфер складають як у попередніх засновницьких договорах, так і в Договорі
про запровадження Конституції для Європи (далі – Договір про КЄ) певні
види (або групи, категорії), поділ на які полегшує їх сприйняття і
практичне застосування.

Зарубіжні і вітчизняні вчені завжди активно вивчали цілі, завдання,
повноваження, правоустрій, принципи, етапи та процедури ухвалення рішень
тощо. Європейських Співтовариств та Європейського Союзу. До таких вчених
належать зокрема К.Вінсенці, С.Гоці, К.Деммке, Д.Дінан, Ч.Зіллер,
Л.Ентін, С.Кашкін, В.Кернз, В.В.Копійка, Л.Крама, К.Ласок, П.Мартиненко,
В.І.Муравйова, Г.М.Немиря, Н.Нугент, А.В.Омельченко, В.Ф.Опришко,
Р.А.Петров, В.Посольський, Д.Сімон, А.Татам, С.Толстов, Б.Топорнін,
Д.Файхурст, А.С.Фастовець, Т.І.Шинкаренко та ін.

Однак, ще недостатньо наукових розробок стосовно цих категорій як
конституційно-правових інститутів, а тим більше у їх сполученні між
собою як складників європейського управління. Їх недостатність
пояснюється не лише тим, що вони швидко “старіють” у порівнянні з
постійним і динамічним оновленням законодавства ЄС, яке вносить суттєві
зміни й доповнення в їх зміст, але ще й тим, що саме поняття
“європейське управління” лише вводиться в науково-практичний вжиток
Договором про КЄ. Тому актуальність і своєчасність дослідження цілей та
компетенцій Європейському Союзові є цілком очевидними.

Цілі та компетенції Європейського Союзу виступають ефективними
інструментами здійснення євроінтеграційної політики, а в поєднанні між
собою – своєрідним “діючим тандемом”, в якому для досягнення цілей
використовуються як засоби повноваження чи компетенції із застосуванням
принципу субсидіарності та пропорційності. Вивчення цілей та компетенцій
у їх взаємозв’язку та взаємодії на основі принципу субсидіарності і
пропорційності є важливим як для розуміння суті європейського
управління, так і виявлення особливостей його функціонування. З огляду
на це метою даної статті є дослідити цілі та компетенції Європейського
Союзу, які є складниками європейського управління.

І. В положеннях засновницьких договорів спочатку Європейських
Співтовариств, а потім і Європейського Союзу знайшли своє втілення
головні чинники, що надають поступального руху як процесові європейської
інтеграції з кінця Другої світової війни в цілому, так і процесові
становлення й розвитку європейського управління зокрема. Одним із таких
ключових чинників або головною рушійною силою було переконання, що лише
об’єднання Європи може спинити постійні війни на європейському
континенті. Закріплюючи ідею миру в засновницьких договорах, європейські
законодавці поставили її на першому місці при формулюванні найважливіших
цілей: збереження та зміцнення миру; економічне об’єднання в інтересах
усіх громадян ЄС шляхом створення спільного ринку; прагнення до
політичної єдності; зміцнення та сприяння соціальній згуртованості в
межах Союзу [2, с. 2-6, 136-137; 3, с.13-14].

Таке ж доленосне значення миру надається і теперішніми європейськими
творцями, які в останньому акті конституційного характеру – Договорі про
КЄ (частина 1 статті І-3) – також поставили на першому місці за мету
Союзу, поряд з іншими не менш важливими цілями: підтримувати мир, свої
цінності та добробут своїх народів [4, с.17].

Якщо застосувати розроблену російськими вченими концепцію “дерева цілей”
в державному управлінні [5, с. 46-54], то з впевненістю можна
стверджувати, що своєрідне “дерево цілей” сформовано в Договорі про
запровадження Конституції для Європи, з врахуванням, звичайно,
європейської специфіки і не лише стосовно державного (чи європейського)
управління. Зокрема, в Договорі чітко виділена стратегічна мета Союзу,
яка полягає в тому, як вже було зазначено вище, щоб підтримувати мир,
свої цінності та добробут своїх народів.

У попередніх засновницьких договорах (положення яких ще є чинними в
даний час до 2007 р., тобто до набуття чинності Договору про КЄ після
його ратифікації) також містяться стратегічні цілі, якими цілком можна
вважати положення преамбул, де змальовується історико-політичне
значення, цільові настанови та спонукальні мотиви відповідного договору.

Наприклад, до основних цільових настанов, закріплених в преамбулі
Договору про Європейський Союз (далі – Договір про ЄС), в узагальненому
вигляді належать: подолання ліній поділів на європейському континенті,
сповідування демократії, прав людини та принципів правової держави;
захист фундаментальних соціальних прав; зміцнення солідарності між
народами; утвердження демократії та підвищення дієвості в роботі органів
влади; посилення процесів конвергенції національних економік
країн-членів ЄС, створення стабільної єдиної грошової одиниці; побудова
спільного внутрішнього ринку; посилення згуртованості та охорона
довкілля; сприяння економічному і соціальному прогресу з урахуванням
тенденцій розвитку на далеку перспективу; запровадження спільного
громадянства ЄС для мешканців країн-членів; здійснення спільної
зовнішньої та безпекової політики (СЗБП); поетапна розробка спільної
оборонної політики; сприяння свободі пересування з одночасними
гарантіями безпеки для громадян, завдяки створенню простору, в якому
панують свобода, безпека і право; створення, з огляду на тривалість та
поступальність процесу європейської інтеграції, дедалі тіснішого союзу
європейських народів, в якому рішення приймаються на основі принципу
субсидіарності і за своїм характером максимально наближені до громадян
[2, с. 136-137; 3, с. 13-14].

Ці досить загальні (або “преамбульні”) за своїм змістом цілі
Європейського Союзу конкретизуються у ст. 2 (колишня ст. В) Договору про
ЄС. Тому щодо них доцільно застосувати розроблену російськими вченими
вищезгадану класифікацію, згідно з якою, крім стратегічної мети, можна
визначити ще оперативні і тактичні цілі. Щоб зрозуміти їх суть, варто
уточнити, що стратегічні цілі “розгортаються” в оперативні, що фіксують
великі блоки дій, спрямованих на досягнення перших, а оперативні – в
тактичні, що визначають повсякденні і конкретні дії, спрямовані на
досягнення перших і других цілей. Деколи стратегічні цілі називають
головними, а цілі, що дозволяють їх досягати – забезпечуючими [5, с.
50].

Закріплені (після “преамбульних” або стратегічних цілей) більш конкретні
за змістом цілі ЄС у ст. 2 (колишня ст. В) Договору про ЄС можна
поділити на оперативні і тактичні. Зокрема, такі цілі, як “сприяння
економічному та соціальному прогресу, високому рівню зайнятості, а також
забезпечення збалансованого та тривалого розвитку”, що фіксують великі
блоки дій, спрямовані на досягнення перших (стратегічних) цілей, слід
віднести до оперативних цілей.

Закріплені у цій статті такі цілі, як створення простору без внутрішніх
кордонів; зміцнення економічної та соціальної солідарності та створення
економічного та валютного союзу (ЕВС) складають тактичні цілі, оскільки
саме вони визначають повсякденні і конкретні дії на досягнення
оперативних і стратегічних цілей.

У вказаній статті закріплені й інші оперативні цілі: утвердження
європейської ідентичності на міжнародному рівні шляхом здійснення
спільної політики з питань безпеки і зовнішніх справ та поетапної
розробки спільної оборонної політики (тактичні цілі), посилення захисту
прав та інтересів мешканців країн-членів через запровадження
громадянства ЄС, збереження подальшого розвитку Союзу як простору, де
панує свобода, безпека і право та гарантована свобода пересування
громадян, збереження спільних надбань та їх примноження (тактичні цілі).

Досягнення вищезазначених цілей характеризується такими двома
особливостями: по-перше, воно здійснюється з дотриманням передбаченої
послідовності їх реалізації та принципу субсидіарності; по-друге, цілі
Європейського Союзу, названі у ст. 2 (колишня ст. В) Договору про ЄС, не
конкурують з цілями, визначеними в Договорі про Європейське
співтовариство вугілля і сталі (1951 р.) (далі – Договір про ЄСВС),
Договорі про Європейське економічне співтовариство (1957 р.) (далі –
Договір про ЄЕС) та в Договорі про Європейське співтовариство атомної
енергії (1957 р.) (далі – Договір про Євратом).

Ще однією особливістю є те, що з цільових настанов Договору про ЄС не
випливає жодних правових наслідків, оскільки Європейський Союз не має
правосуб’єктності. Тому цільові настанови Договору про ЄС мають швидше
політичний і декларативний характер і не зобов’язують до певних дій.

На противагу сказаному вище, навіть достатньо загальні за своїм
характером цілі Європейського Співтовариства, закріплені в трьох
вищезгаданих засновницьких договорах у межах першої колони структурної
побудови Європейського Союзу, мають обов’язкову юридичну силу. Те саме
стосується й визначень цілей та завдань, які наводяться в окремих
частинах, розділах, главах та параграфах цих договорів.

Цілі Співтовариства постійно доповнювались під час інтеграційного
процесу. Це відбувалось в межах послідовного процесу ревізії
засновницьких договорів, що розпочався із середини 80-х років (Загальний
Європейський Акт, Маастрихтський, Амстердамський, Ніццький договори).
Так, наприклад, в рамках Амстердамського договору до Договору про
Європейське Співтовариство було включено таку нову цільову настанову, як
утвердження принципу рівності між чоловіками та жінками.

У ст. 2 (колишня ст. 2) Договору про Європейське Співтовариство вміщено
перелік першочергових (або стратегічних) цілей Співтовариства:
гармонійний, збалансований і стабільний розвиток економіки в рамках
Співтовариства; високий рівень зайнятості; висока ступінь соціальної
захищеності; рівність чоловіка та жінки; постійне економічне зростання,
що не веде до інфляції; високий рівень конкурентоспроможності та
конвергенція економічного потенціалу; високий рівень охорони
навколишнього середовища і якісне покращання екологічних параметрів
довкілля; збільшення тривалості та покращання якості життя; сприяння
економічній і соціальній згуртованості та солідарності між
країнами-членами.

У ст. 4 (колишня ст. За) Договору про Європейське Співтовариство
закріплені подальші (або оперативні) цілі Співтовариства, що є дійсними
для всіх країн-членів: цінова стабільність; підтримка економічної
політики, яка ґрунтується на принципі відкритої ринкової економіки та
вільної конкуренції.

Слід зауважити, що після ратифікації Договору про КЄ та зі вступом його
в дію в 2007 р. цілі Європейського Союзу втратять свій декларативний
характер і матимуть обов’язкову юридичну силу, оскільки Союз стане
суб’єктом права (стаття І-7 Договору про КЄ) [4, с. 19].

Якщо детальніше проаналізувати положення ст. І-3 Договору про КЄ, то
можна виявити закріплені в новому (чи в майбутньому, тобто з 2007 р.)
Євросоюзі, крім стратегічної мети, про що йшла мова вище, оперативні і
тактичні цілі.

До оперативних цілей можна віднести такі, згідно з якими Союз надає
своїм громадянам простір свободи, безпеки й правосуддя без внутрішніх
кордонів та єдиний ринок з вільною й неспотвореною конкуренцією (ч. 2
ст. І-3 Договору про КЄ); працює заради стабільного розвитку Європи, на
ґрунті збалансованого економічного зростання, конкурентоспроможної
соціальної ринкової економіки, спрямованої на цілковиту зайнятість та
соціальний поступ, з високим рівнем захисту та дедалі кращим станом
довкілля. Союз сприяє науковому та технічному прогресові (п. 1 ч. 3 ст.
І-3 Договору про КЄ); у відносинах з іншим світом Союз підтримує та
поширює свої цінності та інтереси. Він підтримує мир, безпеку та
стабільний розвиток планети, солідарність та взаємне шанування народів,
вільну справедливу торгівлю, викорінення злиденності та захист прав
людини, зокрема прав дитини, а також суворе дотримання й розвиток
міжнародного права, зокрема шанування принципів Статуту ООН (ч. 4 ст.
І-3 Договору про КЄ) [4, с.17-18].

До тактичних цілей можна віднести такі цілі, згідно з якими Союз
бореться проти соціального вилучання та дискримінації, підтримує
соціальну справедливість та захист, рівність жінок та чоловіків,
солідарність поколінь, захист прав дитини; підтримує економічне,
соціальне та територіальне гуртування та солідарність держав-членів;
шанує своє багате культурне та мовне розмаїття й забезпечує захист та
дальше збагачування культурної спадщини Європи. Для досягнення
зазначених цілей Союз залучає належні засоби залежно від обсягу
компетенцій, що їх надає Конституція.

ІІ. Розглядаючи повноваження Європейського Співтовариства (далі – ЄСпв)
і повноваження Європейського Союзу (далі – ЄС), необхідно звернути
увагу, передусім, на той перелік завдань, який надає ЄСпв та ЄС характер
квазі-держави і охоплює відповідні сфери їх діяльності. З огляду на
численність, складність і важливість цих завдань постає питання: хто, як
і в якій формі займається їх реалізацією, тобто як функціонує
європейське управління?

Щоб знайти відповіді на ці запитання, слід спочатку з’ясувати, як
виглядає розподіл повноважень між європейським і національним (або
субрегіональним) рівнями з огляду на цей перелік завдань? Аналіз
Договору про ЄСпв показує, що в ньому відсутні загальні положення щодо
виняткових повноважень Співтовариства та його конкуруючих повноважень,
які розподіляються між ним та країнами-членами ЄС. Така недосконалість у
правовому регулюванні внутрішньосоюзних відносин, що спричиняла до
постійних практичних питань типу “які повноваження — виняткові,
конкурентні чи паралельні — мають здійснюватись Співтовариством в
кожному окремому випадку”, також зумовлювала чимало правових
суперечностей. В деяких випадках ці суперечки вдавалось залагоджувати
лише після прийняття відповідного рішення Судом ЄС.

Таким чином, відсутність чіткого розмежування повноважень між ЄСпв, ЄС
та державами-членами показує, що Європейський Союз суттєво відрізняється
від традиційних федеративних систем, в яких існує чітке розмежування
компетенцій між рівнями федерації та її суб’єктів.

Однак європейські вчені, аналізуючи положення засновницьких договорів,
виділяють у них кілька видів (або груп) повноважень: ексклюзивні
(виняткові) повноваження Співтовариства, які поширюються на ті сфери
діяльності, де правові акти можуть ухвалюватись лише Співтовариством;
конкурентні повноваження Співтовариства, які є найтиповішим різновидом
компетенцій у межах Європейського Співтовариства і зустрічаються,
наприклад, у положеннях про спільну сільськогосподарську політику або
правову гармонізацію і підлягають дії принципу субсидіарності;
паралельні повноваження, які поширюються на такі сфери діяльності, де
правові акти можуть прийматись і Європейським Співтовариством, і
країнами-членами. Галузями дії паралельних повноважень є зокрема
антимонопольне право, політика в галузі наукових досліджень і
технологій, або регіональна політика. Правове врегулювання певного
питання, яке входить до сфери паралельних повноважень, перевіряється на
його відповідність як національному законодавству, так і праву ЄС. У
разі суперечностей пріоритет віддається відповідній нормі права ЄС [6,
с. 53-54].

Компетенціям Європейського Союзу присвячено цілий розділ (ІІІ) Договору
про КЄ, що свідчить про їх надзвичайну важливість, якої надають його
автори цьому конституційно-правовому інституту. З теорії держави і права
відомо, що компетенція є неодмінною ознакою і найважливішим елементом
правового статусу певного органу, організації тощо, в тому числі
міжнародної, державної чи міждержавної, якою є Євросоюз. У юридичній
літературі ще радянських часів до розуміння компетенції існувало кілька
підходів: одні автори вважали, що це права й обов’язки, інші – що це
єдність предметів ведення, прав і обов’язків, деякі додають до цих
“складових” компетенції ще й статутне призначення [7-12]. У будь-якому
разі компетенція є категорією складною, комплексною і як наукове поняття
може вживатися в двох значеннях: у соціально-політичному та юридичному.

У соціально-політичному значенні компетенцію Європейського Союзу можна
розуміти як певний обсяг здійснення європейського управління в межах
Конституції, європейських законів та власної фінансово-економічної бази.
Оскільки відносини, що існують в ЄС і найтісніше пов’язані з
компетенцією, врегульовані правом, є підстави говорити про неї в
юридичному значенні.

Саме в цих двох значеннях і будуть проаналізовані відповідні положення
Договору про КЄ, який досить детально регулює компетенційні відносини в
ЄС. У розд. ІІІ ч. І Договору про КЄ окремі статті присвячені винятковій
компетенції; спільній компетенції Союзу і держав-членів; компетенції у
сфері економічних політик та політик зайнятості; компетенції у сфері
зовнішньої та безпекової політик; компетенції у сфері підтримуючих,
координуючих чи доповнюючих заходів. Тобто назви статей ніби зумовлюють
відповідну класифікацію компетенцій Союзу на виняткову, спільну і т.д.

Проте аналіз положень цих статтей показує, що такий дещо спрощений
підхід може не врахувати інших компетенційних положень, які містяться в
багатьох інших статтях Договору про КЄ, а не лише в розд. ІІІ ч. І. Тому
більш прийнятною видається класифікація компетенцій ЄС, в основу якої
покладена рекомендація Європейського Парламенту (травень 2002 р.)
Європейському Союзові розрізняти такі типи компетенцій: “принципову
компетенцію” держав-членів; виключну компетенцію Союзу; “сумісну (або
спільну) компетенцію Союзу і держав-членів”; а також “негативну
компетенцію” – певні дії, які є юридично забороненими і для
держав-членів, і для Союзу. Ці рекомендації, як наголошується у
вітчизняній літературі, знайшли своє відображення у Договорі про КЄ,
хоча й в обмеженому вигляді, тобто лише визначенням компетенції Союзу і
його спільної компетенції з державами-членами [8, с.11].

Справді, згідно з ч. 2 ст. І-11 Договору про КЄ “Союз діє в межах
компетенцій, що їх за Конституцією надають йому держави-члени заради
досягнення сформульованих в Конституції цілей. Компетенції, що їх не
надано Союзові за Конституцією, залишаються за державами-членами”.
Тобто, виходячи із змісту цієї конституційно-правової норми, компетенції
держав-членів цілком можна вважати “принциповою компетенцією”
держав-членів.

Ще одним аргументом на користь класифікації компетенцій на “принципову,
виключну, сумісну й негативну” може бути абсолютне сприйняття того
факту, що саме європейським законодавцям, як нікому краще, зрозуміло,
якими мають бути типи (групи, категорії) компетенцій ЄС.

Виключна компетенція Союзу в певній сфері визначається в Договорі про КЄ
(ч. 1 ст. І-12) як така, що надає можливість лише Союзу здійснювати
законодавчу функцію (діяльність) й ухвалювати юридично обов’язкові акти;
держави-члени мають право діяти в цій сфері самостійно лише за умови
отримання від Союзу належних повноважень чи щоб виконати правові акти,
що їх ухвалив Союз.

Конституційно-правові норми (ч. 1 ст. І-13 Договору про КЄ) досить чітко
визначають сфери щодо яких Союз наділяється виключною компетенцією. Це,
передусім, сфера митного союзу, якому надається пріоритетне значення.
Наступною є сфера конкуренції, в якій Союз встановлює відповідні
правила, необхідні для функціонування внутрішнього ринку. Далі визначена
сфера монетарної політики для держав-членів, що запровадили євро.
Важливого значення набуває в ЄС збереження морських біологічних ресурсів
у рамках спільної політики в сфері рибальства, що також отримало статус
сфери його виняткової компетенції. Сфера спільної торговельної політики
також є об’єктом виняткової компетенції Союзу.

Союз наділений також виключною компетенцією укладати міжнародні угоди,
якщо укладання такої угоди обумовлене законодавчим актом Союзу чи
потрібне для здійснення Союзом своєї внутрішньої компетенції, або його
висновок може впливати на спільні правила чи на зміну їх обсягу (ч. 2
ст. І-13).

Спільна компетенція Союзу і держав-членів в певній сфері, згідно з ч. 2
ст. І-12 Договору про КЄ, передбачає, що і Союз, і держави-члени мають
право здійснювати законодавчу діяльність і ухвалювати юридично
обов’язкові акти в цій сфері. Держави-члени застосовують свої
компетенції в обсязі, в якому Союз не застосував чи вирішив припинити
застосування своїх компетенцій.

Визначаючи сфери спільної компетенції, Договір про КЄ фактично включає
до неї, крім чітко окреслених статтею І-14, ще й сферу економічних
політик і політик зайнятості (ст. І-15) та сферу зовнішньої і безпекової
політик (ст. І-16). Такий висновок ґрунтується на положенні ч. 1 ст.
І-14, згідно з якою Союз поділяє компетенцію з державами-членами, коли
Конституція надає йому компетенцію, що не стосується сфер, зазначених у
ст. 12 та 16.

Отже, згідно з Договором КЄ спільна компетенція охоплює такі головні
сфери, як внутрішній ринок; соціальна політика в аспектах, визначених у
ч. III; економічне, соціальне та територіальне гуртування; сільське
господарство та рибальство, за винятком збереження морських біологічних
ресурсів; довкілля; транспорт; транс’європейські мережі; енергетика;
простір свободи, безпеки та правосуддя; спільні проблеми безпеки у сфері
охорони здоров’я в аспектах, визначених у ч. ІІІ.

У сферах досліджень, технічного розвитку та космічної діяльності Союзові
належить компетенція вживати заходів, зокрема окреслювати та
реалізовувати програми; здійснення цієї компетенції не повинне
перешкоджати державам-членам здійснювати їх компетенції. У сферах
співпраці з питань розвитку та гуманітарної допомоги Союзові належить
компетенція вживати заходів та провадити спільну політику; здійснення
цієї компетенції не повинне перешкоджати державам-членам здійснювати їх
компетенції.

Як було зазначено вище, до спільної компетенції належить також сфера
економічної політики, в якій Союз ухвалює заходи, що забезпечують
координацію економічних політик держав-членів, зокрема ухвалює загальні
настанови щодо цих політик. При цьому держави-члени наділені
повноваженням координувати свої економічні політики в межах Союзу.
Окремі положення, як наголошується в ч. 2 ст. І-15 Договору КЄ, належить
застосовувати до держав-членів, що запровадили євро.

У сфері політики зайнятості, яка також віднесена до спільної
компетенції, Союз ухвалює заходи, що забезпечують координацію політик
зайнятості держав-членів, зокрема ухвалює настанови щодо цих політик.
Союз може висувати ініціативи, щоб забезпечити координацію соціальних
політик держав-членів.

Компетенція Союзу у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики
(ст. І-16 Договору про КЄ) охоплює всі сфери зовнішньої політики та всі
питання безпеки Союзу, включно з поступовим формуванням спільної
оборонної політики, що, можливо, приведе до спільної оборони. На
держави-члени покладено обов’язок активно й беззастережно підтримувати
спільну зовнішню та безпекову політику Союзу в дусі лояльності та
взаємної солідарності й дотримуватися актів, що їх ухвалив Союз у цій
сфері. Вони мають утримуватися від дій, що суперечать інтересам Союзу чи
можуть зашкодити його ефективності.

Отже, аналіз компетенцій ЄС, закріплених у розд. ІІІ ч. І Договору про
КЄ, показує, що за змістом їх справді можна класифікувати як “принципова
компетенція”, виключна компетенція, сумісна (спільна) компетенція між
Союзом і державами-членами та негативна.

Проте під жодний з цих видів компетенцій не підпадає компетенція Союзу,
передбачена п. 1 ч. 5 ст. І-12 Договору, згідно з яким у певних сферах і
згідно з умовами, закладеними в Конституції, Союзові належить
компетенція вживати заходів, що підтримують, координують та доповнюють
дії держав-членів, не заступаючи їх компетенції в цих сферах.

Підтверджуючи можливість Союзу користуватися цією компетенцією, ст. І-17
Договору про КЄ визначає сфери, в яких він може вживати підтримувальних,
координувальних чи доповнювальних заходів на європейському рівні. До них
належать: охорона та зміцнення здоров’я людини; промисловість; культура;
туризм; освіта, молодь, спорт та професійне навчання; цивільний захист;
управлінська співпраця.

На підставі викладеного можна зробити такі висновки.

І. В попередніх засновницьких договорах (положення яких ще є чинними в
даний час і до 2007 р., тобто до набуття чинності Договору про КЄ після
його ратифікації) містяться стратегічні цілі, якими цілком можна вважати
положення преамбул, де змальовується історико-політичне значення,
цільові настанови та спонукальні мотиви відповідного договору.

Закріплені (після “преамбульних” або стратегічних цілей) більш конкретні
за змістом цілі Європейського Союзу поділяються на оперативні і
тактичні. Їх досягнення характеризується такими особливостями: по-перше,
воно здійснюється з дотриманням передбаченої послідовності їх реалізації
та принципу субсидіарності; по-друге, цілі Євросоюзу не конкурують з
цілями, визначеними в Договорі про ЄСВС, Договорі про ЄЕС та Договорі
про Євратом.

З 2007 р. в Європейському Союзі Договором про КЄ також визначені
стратегічні, оперативні і тактичні цілі.

ІІ. Положення засновницьких договорів містять кілька видів (або груп)
повноважень: ексклюзивні (виняткові) повноваження Співтовариства;
конкурентні повноваження Співтовариства; паралельні повноваження.

У соціально-політичному значенні компетенцію Європейського Союзу можна
розуміти як певний обсяг здійснення європейського управління в межах
Конституції, європейських законів та власної фінансово-економічної бази.
Оскільки відносини, що існують в ЄС і найтісніше пов’язані з
компетенцією, врегульовані правом, є підстави говорити про неї в
юридичному значенні.

У Європейському Союзі розрізняються такі типи компетенцій: “принципова
компетенція” держав-членів; виключна компетенція Союзу; “сумісна (або
спільна) компетенція Союзу і держав-членів”; “негативна компетенція”,
тобто певні дії, які є юридично забороненими і для держав-членів, і для
Союзу.

Список використаних джерел

1. Баррозу Ж.М. Потрібно звільнити величезний невикористаний потенціал
Європи // www.delukr.cec.eu.int.

2. Blackstone’s EC Legislation. Sixth Edition. Edited by Nigel
G.Forster, 1995. – 506 p.

3. Європейський Союз: консолідовані договори / Пер. Ю.Петруся; Наук.
ред. В.Муравйов. – К.: Вид-во “Port-Royal”, 1999. – 206 с.

4. Ttreaty establishing a Constitution for Europe // Luxembourg: Office
for Official Publications of the European Communities. – 2005 – 482 p.

5. Атаманчук Г.В. Государственное управление
(организационно-функциональные ворпосы): Учеб. пособие. – М.: ОАО НПО
“Экономика”, 2000. – 302 с. – (Энциклопедия управленческих знаний).

6. Європейський Союз: основи політики, інституційного устрою та права:
Навч. посіб. / Кер. проекту Г.Шиманськи-Гайер; Наук. ред. В.П’ятницький;
Т-во Карла Дуйсберга; М-во екон. України; Ін-т європейської політики, м.
Берлін. – К.: Кельн: Заповіт, Б.р. – 369 с. – (Україна на шляху до
Європи).

7. Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. – М., 1972. – С.130.

8. Александров Н.Г. Право и законность в период развернутого
строительства коммунизма. – М., 1961. – С. 239.

9. Азовкин И.А. Местные Советы в системе органов власти. – М., 1971. –
С. 179.

10. Авакьян С.А. Правовое регулирование деятельности Советов. – М.,
1980. – С. 30.

11. Шеремет К.Ф., Кутафин О.Е. Компетенция местных Советов. – М., 1986.
– С. 46.

12. Бутко И.Ф., Пухтинский Н.А. Концепция законодательства союзной
республики о местных советах // Сов. гос. и право. – 1991. – № 1. – C.
16.

13. Мартиненко П. Проект Конституції для Європи: реформаторський
потенціал // Інституційні реформи в ЄС: Аналіт. щоквартальник. – 2003. –
Вип. 4. – 74 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020