Теоретичні моделі державного регулювання інноваційно-інвестиційної сфери

Серед існуючих концептуальних підходів до механізмів регулювання
інвестицій та інновацій зустрічаємо моделі, які спрямовані на управління
інвестиційними попитом та пропозицією (кейнсіанська та консервативна), а
також теорії, у яких досліджується виключно інноваційний процес.

Згідно кейнсіанської доктрини із двох складових сукупного попиту, якими
є споживчий та інвестиційний попит, визначальним є другий елемент,
оскільки саме він, забезпечуючи приріст капітальної вартості,
безпосередньо впливає на динаміку національного доходу. У періоди
затяжних депресій, незмінності цін і наявності незадіяних виробничих
потужностей і безробіття, ринковий механізм виявляє незначні можливості
у стимулюванні інвестицій. Регулююча роль держави у активізації
інвестиційного процесу за таких умов реалізується у нарощуванні
сукупного попиту за рахунок зростання бюджетних витрат, які збільшують
сукупні доходи і сукупний попит.

Підприємницький сектор, що має великі резервні ресурси в умовах
депресії, реагує на зростання сукупного попиту високо еластичною
пропозицією товарів споживчого призначення. Зі зростанням доходів,
пред’являється попит на товари інвестиційного сектора, який
задовольняється нарощуванням їх пропозиції. Таким чином, збільшення
державних витрат дає мультиплікаційний інвестиційний ефект. Останній,
згідно Кейнсу, визначається за допомогою “мультиплікатора інвестицій”,
через дії якого “відбувається приріст загальної суми інвестицій, і дохід
збільшується на суму, що у К разів перевершує приріст інвестицій” [2,
с.114].

У свою чергу, динаміка інвестиційного попиту залежить від рівня ставок
відсотка, що з одного боку, є інструментом вимірювання норми
прибутковості минулих інвестицій, а, з іншого – індикатором можливостей
розширення інвестиційного попиту сьогодні. Звідси, об’єктом проведення
кредитно-грошової політики стануть динаміка і рівень відсоткових ставок.
Безпосередній вплив політики здійснюється за схемою: грошова маса –
норма відсотка – інвестиції – національний дохід.

Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів, засноване на
кейнсіанській ідеології, відіграє позитивну роль у стабілізації і
розвитку економічних систем розвинутих країн світу. Однак, у середині
70-х років ХХ ст. наростання інфляційних процесів у поєднанні з великим
бюджетним дефіцитом у більшості країн завершилося структурною кризою і
тривалою депресією. Очевидно, що нова економічна реальність вимагає
нової концепції макроекономічного регулювання національної економіки [5,
c. 66].

Неокласична теорія, у складі якої сформувався консерватизм, який поєднує
монетаризм, економіку пропонування і теорію раціональних очікувань,
виходить із досконалості ринкового механізму і вважає, що державне
втручання в економіку повинно бути зведеним до створення сприятливих
умов для функціонування ринку.

Об’єктом регулюючих впливів стають фактори, що стимулюють пропозицію
ресурсів. Стабільні, очищені від інфляційної складової ціни на ресурси,
включаючи інвестиційні товари, активізують конкуренцію, сприяють
збільшенню пропозиції товарів. Через механізм ринкових цін відбувається
регулювання мотивації інвесторів до інвестування у залежності від
очікуваної прибутковості вкладених активів.

Порівняльний аналіз найвідоміших концепцій регулювання інвестицій з
огляду на фактори, які впливають на інвестиційні рішення, показав, що
при зовні протилежних підходах до вибору об’єкта регулювання – сукупного
попиту чи пропозиції ресурсів – досліджується єдиний об’єкт –
інвестиційний ринок у тісному зв’язку саморегулюючих і регулюючих
механізмів [3, c. 48].

Державне регулювання інвестицій націлене на забезпечення збалансованості
попиту та пропозиції інвестиційного товару. Воно спрямоване, насамперед,
на коригування поведінки суб’єктів інвестиційних відносин і передбачає
пряме управління державними інвестиціями, контроль за інвестиційною
діяльністю, регулювання факторів, які впливають на інвестиції. Через це
формується така модель регулювання інвестиційної сфери, в якій те, що не
може забезпечити ринок, забезпечує держава.

Зауважимо, що активізація інвестиційної діяльності, яка детермінується
ринком або досягається за рахунок економічної політики, далеко не завжди
охоплює інноваційну сферу. Тобто, розглянуті нами механізми ще не можна
вважати в повній мірі тими елементами, які одночасно забезпечують
інноваційне інвестування.

Незважаючи на те, що інвестиційні та інноваційні процеси тісно пов’язані
між собою, завжди існують можливості здійснення інвестицій без
інновацій. Це відбувається тоді, коли інвестиції відтворюють без змін
існуючу технологічну базу, тобто коли суспільство йде шляхом
екстенсивного розвитку.

Аналіз кейнсіанської і консервативної моделей показує, що за допомогою
бюджетних і кредитно-грошових важелів державного впливу можна досягти
активізації інвестиційної діяльності. Щодо трансформації запущеної
державою інвестиційної активності суб’єктів у інноваційну сферу процеси
не дають підстав стверджувати про її безпосереднє здійснення.

Нами визначено, що інновації не так швидко реагують на зміну умов
прибутковості, як інвестиції. І якщо держава через економічну політику
здатна створити умови достатньої прибутковості для підприємницького
сектора і, тим самим, досягти зростання інвестиційної активності, то для
надання останній інноваційної спрямованості необхідними будуть додаткові
заходи.

Якщо звернутися до існуючих у теорії підходів щодо активізації
інноваційної діяльності, то дотримуємось в більшій мірі розповсюдженої
концепції, яка базується на саморегулюючих можливостях ринку у
здійсненні інновацій. Ринковий механізм поєднується з державною
регулюючою політикою, яка застосовується у разі його неспроможності
забезпечити відповідну прибутковість інноваційного підприємництва.

Традиційним серед економістів є погляд на ринковий механізм регулювання
інноваційної активності як такий, в основі якого знаходиться приватний
інтерес до максимізації прибутку. Орієнтація підприємця на максимізацію
прибутку вважається основним мотивом його діяльності. Цей мотив в умовах
специфічних суспільних відносин трансформується у економічний інтерес.
Останній виявляється у формі ринкової пропозиції товарів або послуг і
взаємодіє із попитом, на боці якого стоїть споживач.

У теорії розрізняють два взаємопов’язані ринки: ринок капіталу, який
формують інвестиції (його часто називають інвестиційним ринком), і ринок
інновацій. Останній є сукупністю економічних відносин, що виникають між
продавцями нововведень (наукові установи та проектно-конструкторські
організації) і покупцями (держава і бізнес). Нами з’ясовано, що
вирішальним фактором, який впливає на пропозицію інвестицій на
інвестиційному ринку є ставка відсотка. Оскільки більшість інвестицій
здійснюється за рахунок кредитних ресурсів, то рівень відсотка визначає
на кожний даний момент величину пропозиції інвестицій.

На ринку інновацій пропозиція формується під впливом попиту на інновації
і залежить від фактора надприбутковості. Справді, в умовах насиченості
ринку товарами і послугами, попит все більше орієнтується на більш
складні товари. У зв’язку з цим зростає значення НТП як головного
фактора створення новинок, а той виробник, який оволодіває цим фактором,
має можливість отримувати вищі прибутки за рахунок встановлення
тимчасової монополії на їх використання.

У разі успіху і розповсюдження нововведень витрати на їх освоєння
перекриваються лавиноподібним нарощуванням ефекту. Цей ефект
розподіляється між підприємцем-новатором і його конкурентами, які
тиражують нововведення з метою збереження своєї конкурентоспроможності.
І чим більше у новатора можливостей для утримання надприбутку, тим
більше стимулів до їх розробки і впровадження.

Отже, вважаємо, що ринкова економіка досить швидко реагує на ті потреби,
які протягом довготривалого періоду стимулюють виробничий і споживчий
попит, створюючи тим самим ключовий параметр для розвитку виробництва –
достатню прибутковість інноваційних проектів. І значно менше ринкова
економіка пристосована до реакції на ті потреби, які слабо стимулюють
підприємництво у плані прибутковості, що і зумовлює менш сприятливі
умови для інноваційного розвитку.

Незаперечуючи досягнень у пізнанні характеру реалізації цільової функції
підприємництва як рушійної сили розвитку НТП, приходимо до висновку про
певну обмеженість такого підходу. Перш за все, необхідно звернути увагу
на той факт, що сама по собі прибутковість може досягатися різними
шляхами і є багатофакторним явищем. Тобто, вона визначається дією цілої
системи чинників. Так, в основі інноваційного розвитку у ринковій
економіці лежить інститут приватного підприємництва, що передбачає
свободу вибору господарюючими суб’єктами виробничих можливостей з метою
покращення свого економічного становища на ринку. Саме завдяки такій
свободі відбувається формування підприємцем ринкової стратегії, у якій,
до речі, НТП не завжди буде домінуючим фактором. Доведення цього
положення здійснимо на основі аналізу факторів, що протидіють
інноваціям.

Загальновідомим є той факт, що інновація є квінтесенцією суспільного
блага. Його характеризує властивість неконкурентності у споживанні:
доступність інформації для будь-якого суб’єкта не знижує її доступності
і цінності для інших. Одна із особливостей інноваційного продукту як
суспільного блага полягає в тому, що ця властивість вже сама по собі
обумовлює труднощі його привласнення: під час продажу або мимовільному
витоку інформації монополія винахідника автоматично знищується. Це
підриває будь-які спроби встановлення прав власності на інформацію і
економічну реалізацію цих прав у вигляді монопольного прибутку (ренти
винахідника) через створення штучної рідкості блага. Таким чином, однією
із причин неповноти присвоєння нового знання є низькі витрати його
поширення від виробника до потенційних конкурентів.

?????????’?ники самі змушені робити надбанням суспільства отримані ними
результати через їх опублікування, наприклад, у наукових журналах,
оскільки знають, що встановити права власності на такого роду інформацію
або підтримати їх неможливо.

Стимулом для здійснення інновацій у ринковій економіці є можливість
отримання надприбутків за рахунок тимчасової монополії на використання
новинки. Однак через властивості суспільного блага у більш вигідному
становищі знаходяться ті підприємці, які займаються копіюванням і
тиражуванням нововведень. Відомий російський дослідник цих процесів С.
Глазьєв зазначає, що витрати копіювання новинок зазвичай у десятки, а по
інтелектуальним продуктам і у тисячі разів є нижчими витрат за його
розробку, у той час, коли новатор не може окупити витрачені на розробку
і впровадження нововведення витрати [1, с. 23].

Протидіючим фактором для здійснення інновацій є високий ризик не
отримання позитивного результату від матеріалізації ідей. У
дослідженнях, які проведені у США, Японії і країнах ЄС відзначається
висока „смертність” нових ідей. Із 100 ідей до розробки доходить тільки
26,6%, до стадії випробування – 12,4%, а впровадженими і комерційно
успішними виявляється лише 9,4%. Французький дослідник Купер вивчав
причини успіху і провалу 195 промислових товарів, з яких 102 вважалися
фірмами розробниками успішними, а 93 – провальними. Натомість
дослідження Т. Коно свідчать, що на японських підприємствах 33,1%
започаткованих ідей дійшло до стадії технічної розробки і 47,1% з них –
до стадії комерційної реалізації. Із цього числа повністю були прийняті,
матеріалізовані у промислових зразках, дійшли до масового виробництва і
споживання 55,9% ідей. Отже, інноваціями стають тільки 8,7%
(0,331*0,471*0,559=0,087) нововведень [4, с. 99]. Тому очікувати за
таких умов від господарюючих суб’єктів високої інноваційної активності
не доводиться.

Дослідження світового досвіду функціонування підприємництва у країнах з
розвиненою ринковою економікою свідчать, що фірми прагнуть не тільки
зробити ставку на новинку, для отримання додаткового прибутку, але
зберегти і примножити вже існуючу вартість свого капіталу. Все це
знаходиться у суперечності з інтересами НТП, так як останній призводить
до масового морального зношування виробничого апарату. Тому підприємцю
вигідніше отримувати прибуток, не оновлюючи техніку, і, у разі
можливості, то він буде гальмувати НТП до того моменту, доки галузеві
конкуренти під впливом змін у економічній кон’юнктурі не стануть масово
оновлювати свою техніку. Найпростішим шляхом розвитку приватного бізнесу
є екстенсивний шлях розвитку. Використовуючи відпрацьований механізм
виробництва і кількісне збільшення обсягів факторів виробництва,
підприємець гарантовано одержує свій прибуток.

До аналогічних наслідків приводить і наявність у економіці дешевих
ресурсів. Нова техніка коштує дорожче, ніж низькокваліфікована робоча
сила. При такому стані справ перехід на інтенсивну основу стає, в
принципі, менш вигідним, оскільки підприємства, на яких застосовують у
виробництві досягнення НТП, мають нижчі витрати і, як наслідок, кращі
індивідуальні умови виробництва.

Як свідчить світовий досвід, у країнах з низькою інноваційною
активністю, але наявністю високого безробіття, малопродуктивна жива
праця коштує дешевше, ніж передова техніка, і тому успішно з нею
конкурує. Таким чином, не машини витісняють робітників з виробництва, а,
навпаки, дешева робоча сила витісняє передову техніку, робітники
заміщають своєю працею вибулі машини (устаткування), оскільки придбання
нових обходиться підприємствам істотно дорожче [6, c. 8].

Іншим мотивом, що рухає підприємця в бік від НТП, є той факт, що фірми,
намагаючись уникнути ризиків, пов’язаних з проведенням фундаментальних
досліджень, що мають довгостроковий характер, переважно намагаються
вкладати капітал у поточні проекти і отримувати прибутки у гранично
стислі терміни. Це також не сприяє інноваційному розвитку, оскільки
значна частина прикладних досліджень, даючи швидкий комерційний ефект,
все ж не приводить до принципових змін у техніці. У періоди ж
революційних стрибків у розвитку НТП народжуються такі складні техніка і
технології, які вимагають колосальних фінансових вливань як на рівні
окремих підприємств або галузей, так і економіки в цілому, що або не
зацікавлює, або унеможливлює техніко-технологічне оновлення.
Закономірно, що дрібний бізнес у цій сфері витісняється крупним, а в
економіці посилюються монополістичні тенденції.

Можливості здійснення більш інтенсивного новаторства ринковими
структурами з високою ринковою концентрацією (тобто більшою ринковою
часткою декількох великих фірм) визначаються такими моментами. Оскільки
монопольний прибуток значною мірою пов’язаний з високою ринковою
концентрацією, то фірми у висококонцентрованих галузях здатні
фінансувати створення інновацій у більших масштабах, ніж фірми у галузях
конкурентних.

Здійснення тих інновацій, які вимагають великих інвестиційних ресурсів,
досить часто може бути реалізованим лише крупними приватними фірмами,
які мають доступ до більших обсягів фінансових ресурсів. Як уже було
встановлено, трансформація інвестицій в інновації сполучена з високим
ризиком і тому в переважній частині такі проекти фінансуються за рахунок
внутрішніх коштів фірм, а не ринку капіталу. Великі фірми здатні
підтримувати диверсифікований портфель проектів інновацій, страхуючи
ризик великих провалів. Ширші новаторські можливості великих фірм можуть
бути пов’язані також із зростаючим ефектом масштабу.

У деяких випадках досягти мінімального ефективного розміру
дослідницьких потужностей вдається лише завдяки кооперації зусиль фірм,
але й цей шлях більше відповідає можливостям великих фірм, як через
відсутність у дрібних фірм необхідних власних коштів, так і через високі
організаційні витрати, пов’язані із спільними програмами у сфері
створення інновацій. Економія на масштабах може виявлятися і в інших
галузях функціонування великих корпорацій: залученні капіталу за більш
низькими відсотками, ніж для дрібних конкурентів; у рекламній та інших
видах діяльності, які прискорюють вихід на ринки з новими продуктами і
комерційною реалізацією нововведень; діяльністю у сфері підтримки і
захисту взятих патентів і „ноу-хау”.

Очевидно, що використовуючи перераховані переваги, які пов’язані із
ефектом масштабу, збільшується очікуваний прибуток від нововведень і,
тим самим, підвищуються стимули до їх здійснення. Ефект масштабу
заохочує великих виробників до вдосконалення наявних і розвитку нових
технологій і безпосередньо: розробка нововведень, які знижують витрати,
тим вигідніша, чим більший обсяг продукції виробляється, застосовуючи
їх. Окрім того, на ряді висококонцентрованих ринків наявність у
домінуючих фірм високих стимулів до новаторства пов’язана з характером
конкурентної стратегії: швидкий темп нововведень у галузі продуктів і
процесів дозволяє не тільки зберегти переваги стосовно вже діючих на
ринку конкурентів, але й запобігти входженню на ринок нових. Тому, з
одного боку, концентрація виробництва і капіталу сприяє інноваціям, а з
іншого – посилює монополізм і, тим самим, створює зацікавленість у
формуванні бар’єрів, збереженні монопольного становища, послабленні
конкурентного режиму і, в наслідок цього – реалізації в подальшому
можливості без інновацій отримувати надприбутки.

Отже, НТП як засіб забезпечення вищих темпів економічного зростання, є
внутрішньо суперечливим явищем. З одного боку, очевидними є основні
переваги для підприємця від впровадження нових технологій, а саме:

— зниження собівартості продукції. Інтенсивні
нововведення (устаткування) є більш ощадливими, високоефективними і
характеризуються більшою продуктивністю. Тому, маючи такий же обсяг
використання факторів виробництва вони дозволяють збільшити кількість
продукції, що випускається;

— можливість отримання інноваційного надприбутку.
Використовуючи нові технології, у виробника з’являється можливість
зайняти монопольне становище на ринку. І навіть при невеликій зміні
(модернізації) продукту, на ринок виходить вже технологічно
удосконалений продукт;

— дотримання екологічних вимог до продукції. У сучасних
умовах державними органами пред’являються строгі вимоги до виробництва
продукції і її якості. Застосовуючи нові технології, відкривається
можливість виготовлення такого товару, який відповідає екологічним
вимогам. Це приводить до зниження витрат підприємця за рахунок уникнення
витрат на виплату штрафних санкцій, порушуючи законодавство.

Висновки

Таким чином, удосконалення техніки, предметів праці, технології і
організації виробництва справді відкриває широкі можливості максимізації
прибутків за рахунок економії витрат на отримання корисного ефекту. І
разом з цим така економія є неможливою без здійснення додаткових витрат.

Враховуючи вищезазначене, робимо висновок, про те, що втілення нових
технологій завжди є складним процесом, який супроводжується більш або
менш високими витратами і характеризується високою невизначеністю
результатів. Тому впровадження науково-технічних новинок зустрічає на
своєму шляху перешкоди, які іноді досить важко обійти. Отже, необхідні
досить серйозні стимули для того, щоб економічний суб’єкт в умовах
високого ступеню ризику зважився понести подібні витрати на інноваційну
діяльність.

Література

1. Глазьев С. К эффективной модели управления научно-техническим
прогрессом / Сергей Глазьев // Экономические науки, №11. – 1990. –
С.22-28.

2. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости процента и денег / Джон Кейнс. –
М.: Гелиос АРВ, 2002. – 352 с.

3. Марцин В. С. Удосконалення державного регулювання інвестиційної
діяльності в економіці України / Володимир Марцин // Актуальні проблеми
економіки, 2007. – №5. – С.47-59.

4. Микитюк П. П. Інноваційний менеджмент. Навчальний посібник / Петро
Микитюк. – К.: Центр навчальної літератури, 2007. – 400 с.

5. Осецький В. Л. Інвестиції та інновації: проблеми теорії і практики:
[монографія] / Валерій Леонідович Осецький. – К.: ІАЕ УААН, 2003. – 412
с.

6. Пилипенко Г. М., Чорнобаєв В. В., Механізм ініціювання інноваційного
розвитку в Україні / Г. Пилипенко, В. Чорнобаєв // Економічний вісник
НГУ, 2005. – №1. – С. 6-12.

Похожие записи