Реферат на тему:

Сутність соціально-економічної стратегії

Згідно з теорією менеджменту стратегія (від грец. стратегос — мистецтво
генерала) — це детальний, усебічний комплексний план, спрямований на
втілення місії організації (держави). Місія (лат. missio — призначення,
визнання, доручення) держави зумовлена самою її сутністю, чітко
визначеною метою її існування.

Питання про побудову цілей у ДРЕ належать до найбільш актуальних
теоретичних і практичних проблем. Цілі є продуктом свідомості,
суб’єктивного відображення об’єктивного. Така двоїстість зумовлює те, що
кожну ціль можна уявити як співвідношення між реальним та ідеальним.
Процес цілепокладання держави слід розглядати як сукупність певних
стадій.

Визначення суспільних потреб та інтересів здійснюється через
узагальнення і поєднання особистих, колективних і державних інтересів.
Суспільним джерелом виникнення й фіксування цілей є потреби та інтереси
людей. Ці вектори цілепокладання в державній економічній політиці є
засадними для так званого громадянського суспільства як форми
постіндустріального суспільства. Різноманітність потреб, поглядів,
підходів, мотивів та інтересів згідно з постіндустріальною концепцією
розвитку є необхідною й бажаною, тому що породжує в суспільстві той
потенціал, який забезпечує його динамічний розвиток.

Потреби та інтереси людей агрегуються (узагальнюються) політичними
партіями, громадськими організаціями, спілками і т. п. й трансформуються
в колективні інтереси. Свої вимоги щодо цілей висувають як прибічники
патерналістської політики, так і прихильники реформ. Консенсус і
компроміс між різними політичними силами з приводу базових суспільних
цінностей досягаються застосуванням демократичних соціальних технологій
(референдумів, виборів, переговорів, вивчення громадської думки та ін.),
реалізацією принципів соціального партнерства. Ідеальна ситуація — коли
індивідуальні й асоційовані суб’єкти усвідомлюють необхідність і
корисність цілей ДРЕ та добровільно беруть участь у реалізації таких.

Обґрунтування цілей необхідне для їхнього чіткого визначення. Цілі
формулюються на майбутнє, яке невідоме, імовірнісне, альтернативне,
відкрите. Передбачати його доводиться на базі інформації про минуле.
Усе, що сталося в історії, нам відоме. А що буде, можна лише припускати,
хоч аналіз певних історичних тенденцій та закономірностей створює
передумови для проникнення в майбутнє. Ясна річ, що без певного уявлення
про майбутнє не можна здійснювати регулювання й будувати економічну
політику взагалі.

Сама сутність ДРЕ потребує налагодженого механізму побудови цілей, у
тому числі логічного просування від абстрактного загального передбачення
(футурології) до конкретного прогнозування, а далі — до
макроекономічного планування та програмування. Тому відмова від
планування означає відмову від цілепокладання в ДРЕ, а отже, і від
самого регулювання, оскільки в цьому разі діятимуть стихійні механізми з
абсолютно непередбачуваними наслідками.

Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів
суспільства. Оцінка важливості й ранжирування цілей здійснюється
відповідно до політики пріоритетів. У даному контексті пріоритети (лат.
prior — перший, найважливіший) — це найважливіші напрямки
соціально-економічної політики. Утілення продуманої політики пріоритетів
сприяє виникненню цілого спектра позитивних екстерналій, завдяки чому
створюються умови для досягнення супутніх цілей, розв’язання суміжних
проблем.

Визначення пріоритетних напрямків здійснюється експертними методами на
підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями (від грец.
критеріон — мерило, відмінна ознака) є соціально-економічна
ефективність, швидкість одержання позитивних результатів, мінімум
необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.

Ієрархія цілей здійснюється способом їхнього розміщення в порядку
зниження пріоритетності (ранжирування). Для цього спочатку визначаються
найбільш пріоритетні цілі (цілі першого рангу), далі — найбільш суттєві
з тих, що залишилися (цілі другого рангу), і т. д.

Економічною теорією та практикою сформульовано кілька загальних
принципів розробки цілей ДРЕ:

відповідність конкретних цілей сутності конституційного устрою і
генеральній меті діяльності держави — збереженню, зміцненню й
удосконаленню існуючого суспільного ладу;

усебічне врахування в цілепокладанні індивідуальних, колективних і
суспільних інтересів;

практична необхідність реалізації цілі та її наукова обгрунтованість;

гармонійність побудови цілей, що передбачає їхній взаємозв’язок і
взаємозумовленість;

запобігання конфлікту цілей, унаслідок якого досягнення однієї цілі
перешкоджатиме досягненню інших;

інформаційне забезпечення державної політики пріоритетів з метою
збільшення довіри людей до діяльності держави. Інтенсивна роз’яснювальна
робота щодо цілей, пріоритетів і очікуваних наслідків дає змогу створити
таку політичну атмосферу в суспільстві, яка сприятиме реалізації
проголошеної соціально-економічної політики.

Дерево цілей використовується для упорядкування цілей різних ієрархічних
рівнів. На рис. 2.1 зображене трирівневе дерево цілей. Цілі (точки) А;
В1; В2; С11 і т. д. називаються вершинами дерева цілей. Вершини
пов’язані між собою гілками (АВ1; АВ2; В1С11 і т. п.). Ціль А — це
головна ціль; цілі В1 і В2 — цілі (підцілі) другого рівня; цілі С11,
С12, С13 і т. д. — цілі (підцілі, завдання) третього рівня.

Рис. 2.1. Дерево цілей

Основними правилами побудови дерева цілей є такі: з однієї вершини мають
виходити не менше ніж дві гілки; гілки, що виходять з однієї вершини,
повинні утворювати замкнуту множину (вимога системного підходу); цілі
одного рівня мають бути автономними, тобто незалежними одна від одної;
цілі одного рівня мають бути такими, що виключають одна одну, з тим, щоб
запобігти їхньому частковому збігові, а також конфлікту між ними; ціль
вважається досягнутою, коли досягнуто всіх підцілей нижчого рівня.

Центральною, визначальною вершиною дерева цілей є стратегічна ціль, що
зумовлює якість самого суспільства, забезпечує його збереження та
вдосконалення. Стратегічні цілі розгортаються в тактичні. Тактика (від
грец. — давати лад) визначає цілі і засоби, форми і способи діяльності,
які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і
забезпечують досягнення стратегічних цілей. Тактичні цілі, як правило,
фіксують великі блоки дій. Оперативні цілі пов’язані з необхідністю
запобігання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків
форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів,
техногенних катастроф, соціальних заворушень та ін.).

x

z

¦

&

F

U

&

-підцілі, що уможливлюють її досягнення, — забезпечувальними. Є також
градація цілей за масштабами — загальні (для системи) і часткові (для
підсистем); за результатами — кінцеві й проміжні; за часом —
довгострокові (віддалені), середньострокові (близькі) та короткострокові
(безпосередні).

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на
поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання,
є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрямок, по
суті, є вітчизняним

трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної
цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним
шляхом, і означає перехід від «людини для економіки» до «економіки для
людини». Дерево стратегічних цілей в епоху реформування «буйно поростає»
гілками забезпечувальних цілей, а саме:

цілі соціальної політики — формування громадянського суспільства;

цілі політики у сфері виробництва — формування постіндустріального
технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури
економіки, створення сприятливого економічного середовища;

цілі розвитку економічних відносин — становлення багатоукладної
економіки; становлення ринкового господарства і системи ДРЕ; перехід до
нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб
населення;

цілі формування соціальної структури і соціальних характеристик
суспільства — становлення соціальної структури, яка базується не тільки
на класових ознаках, а й на спільності професійних та інших інтересів;
досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення;
формування так званого, «середнього класу»; формування механізмів
розв’язання соціальних суперечностей і т. д.;

цілі формування системи демократії включають цілий комплекс напрямків, у
тому числі і становлення механізму боротьби з авторитаризмом,
адмініструванням, бюрократизмом і корупцією;

цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних,
гуманітарних зв’язків та ін.

Стратегію соціально-економічної політики України на сучасному етапі
висвітлено в посланні Президента України до Верховної Ради України
«Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної
політики на 2000—2004 рр.». Визначальними пріоритетами на цей період
проголошено такі.

1. Створення необхідних передумов для прискореного зростання економіки.
Пріоритетом економічної політики, її своєрідним епіцентром має стати
досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6—7%. Лише такі темпи
є достатніми для реалізації невідкладних завдань соціальної сфери,
досягнення відчутних зрушень у піднесенні життєвого рівня населення і
передовсім малозабезпечених громадян.

2. Опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на розвиток
інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як
високотехнологічної держави. Україна має вагомі об’єктивні передумови
формування інноваційної стратегії довгострокового економічного розвитку.
Це наявність висококваліфікованих трудових ресурсів, сучасної мережі
навчальних закладів тощо.

3. Здійснення активної аграрної політики, яка має спрямовуватися на
якнайшвидше подолання кризових процесів, забезпечення необхідної
адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон’юнктури, зміцнення
їхнього фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави
з високоефективним експортоспроможним сільським господарством.

4. Перебудова соціальної сфери. Особливо важливим пріоритетом на
наступні п’ять років є подолання існуючого нині штучного зниження
вартості робочої сили, а також неприпустимо низького рівня соціальних
витрат.

З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей, а також
визначення шляхів і способів їхньої реалізації має формуватися концепція
соціально-економічного розвитку. Концепція (від лат. conceptio —
сприйняття) — це система поглядів на певні явища, а також спосіб їхнього
розуміння, тлумачення, інтерпретації. Розробка концепції є необхідною
умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна
розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу.
Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану
економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.

З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика.
Він має базуватися на показниках динаміки, структури, ефективності,
міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування
економіки. Змістовний аналіз — необхідна передумова прогнозування.

Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних
і оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого
зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через
макроекономічні плани (програми) на довго-, середньо- і короткостроковий
періоди.

Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою
з’ясування необхідності та можливості їхнього застосування для
досягнення відповідних цілей.

Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії
соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозування,
макроекономічне планування та державне програмування.

Література

Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної
політики на 2000—2004 рр.: Послання Президента України до Верховної Ради
України. 2000 рік // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 34. — С. 5—12.

Бланк І. А. Інвестиційний менеджмент. — К.: ІТЕМ, 1995.

Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998.

Государственное регулирование экономики и социальный комплекс: Учеб.
пособие / Под ред. Т. Г. Морозовой, А. В. Пикулькина. — М.:
Финстатинформ, 1997.

Державне управління: теорія і практика / За ред. В. Б. Авер’янова. — К.:
Юрінком Інтер, 1998.

Єпіфанов А. О., Сало І. В., Д’яконова І. І. Бюджет і фінансова політика
України. — К.: Наук. думка, 1999.

Курс переходной экономики / Под ред. Л. И. Абалкина. — М.:
Финстатинформ, 1997.

Леслі А. П. Аналіз державної політики. — К.: Основи, 1999.

Линдерт П. Х. Экономика мирохозяйственных связей. — М.:
Прогресс-Универс, 1994.

Мельник О. Інфляція: теорія і практика регулювання. — К.: Знання, 1999.

Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання
економіки. — Львів: Укр. технології, 1999.

Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.:
Поліграфкнига, 1998.

Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. —
К.: Основи, 1993.

Симоненко В. К. Регионы Украины: проблемы развития. — К.: Наук. думка,
1997.

А

В1

В2

С11

С12

С13

С21

С22

Головна ціль

Підцілі другого рівня

Цілі третього рівня

Похожие записи