Реферат на тему:

Регулювання суспільного сектору економіки

Суттєву роль в економіці відіграє суспільний сектор. За цієї обставини
державний бюджет є одним з основних інструментів макроекономічної
політики. Держава бере на себе зобов’язання надавати чисті та змішані
суспільні товари та послуги, які приватний сектор не продукує або
виробляє в недостатній кількості.

Згідно із cистемою національних рахунків до сектору загального
державного управління (СЗДУ) відносять державні установи та організації,
що фінансуються, головне, з державного та місцевих бюджетів. До їх
складу входять установи та організації загального управління, фінансів,
регулювання економіки, науково-дослідної діяльності, охорони
навколишнього природного середовища, оборони, підтримування внутрішнього
порядку, безкоштовного або пільгового обслуговування населення у сферах
освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, культури і мистецтва,
соціального забезпечення.

Функціонування організацій і установ державного сектору економіки
пов’язане з використанням багатьох видів матеріальних ресурсів і
грошових коштів, необхідних для надання послуг окремим особам і
суспільству в цілому. У складі поточних матеріальних витрат цих
організацій і установ значне місце займають витрати на різні матеріали,
паливо, електроенергію, інші матеріальні цінності, а також на споживання
продуктів харчування, ліків, спецодягу, спецвзуття, канцелярського
приладдя та ін. До поточних витрат включають також витрати на поточний
ремонт будівель, суму зносу основних фондів, що використовуються в цих
галузях.

Поточні витрати організацій і установ державного сектору економіки
включають також фонд заробітної плати працівників і державних
службовців; відрахування на соціальне страхування; витрати, пов’язані зі
службовими відрядженнями; витрати на навчальні цілі та виробничу
практику, виконання науково-дослідних робіт; витрати на придбання книжок
для бібліотек; стипендії студентів та ін.

Для установ і організацій державного сектору, як і для інших секторів
економіки, є об’єктивним відшкодування здійснених витрат, їх суспільний
облік і контроль. З одного боку, ці організації та установи є
споживачами результатів праці інших секторів економіки, а з другого —
своєрідними постачальниками різних послуг. Відтак вони включаються в
систему суспільного поділу праці, а їхня діяльність набуває
фінансово-господарського характеру.

Формування і реалізація стратегії розвитку сектору загального державного
управління в Україні здійснюється за допомогою соціально-економічних
прогнозів, Державного та місцевих бюджетів, Державної програми
економічного і соціального розвитку України та інших державних
регіональних і галузевих програм.

Основними показниками, що характеризують стан та завдання розвитку
сектору є такі:

питома вага загальної суми державних доходів і витрат у ВВП;

питома вага державних видатків на освіту, охорону здоров’я, національну
оборону, правоохоронну діяльність, охорону навколишнього природного
середовища і т. д. у державному бюджеті або у ВВП;

обсяг державних видатків за відповідними напрямками на душу населення;

нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання суспільних благ
(прожитковий мінімум, розмір мінімальної заробітної плати, пенсії,
гарантований мінімум послуг у галузі освіти, охорони здоров’я і т. п.);

показники рівня життя населення.

Обґрунтування заходів, спрямованих на досягнення цілей розвитку
суспільного сектору, передбачає прогнозування доходів і видатків
державного бюджету та державних позабюджетних фондів, планування обсягів
продукції (робіт послуг) та формування проектів державних контрактів на
поставки продукції (робіт, послуг), необхідних для задоволення державних
потреб.

У практиці часто застосовується метод планування «від досягнутого
рівня». Такий метод є більш-менш прийнятним за умов, коли суспільство в
цілому задоволене станом суспільного сектору і не перебуває в процесі
глибоких соціально-економічних перетворень. За умов інтенсивних зрушень
у розвитку суспільного сектору, суттєвих змін у попиті на суспільні
блага на чільне місце висувається пошук оптимальних альтернативних
варіантів використання суспільних коштів. Для раціоналізації вибору
варіантів використовується метод порівнювання ефективності. Цей метод не
підміняє політичних рішень, але дає певну корисну інформацію для
прийняття таких рішень.

Аналіз ефективності дає змогу приймати обґрунтовані рішення не тільки в
суспільному, а й у приватному секторах. Але вирішуються ці задачі
по-різному. У підприємницькому секторі до уваги беруться приватні
інтереси, у суспільному — спільні інтереси громадян (платників
податків). Звідси випливає те, що й компоненти витрат, і складові
результатів, необхідно оцінювати з урахуванням позитивних і негативних
екстерналій (побічних наслідків).

Для оцінки ефективності у суспільному секторі використовують такі
методи: аналіз витрат і результативності, аналіз витрат і корисності,
аналіз витрат і вигод.

Терміном «аналіз витрат і результативності» позначають сукупність
аналітичних прийомів, які уможливлюють визначення обсягу витрат і
ресурсів на досягнення тієї чи іншої специфічної мети, поставленої перед
суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень. Аналіз витрат і
результативності передбачає порівнювання тільки однорідних результатів.
Він не дає можливості визначити, який з варіантів використання ресурсів
є найбільш ефективним, якщо вони передбачають досягнення непорівняних
результатів. Наприклад, що ефективніше — побудувати казарму, лікарню або
збільшити набір студентів на юридичні факультети державних навчальних
закладів? Такий метод відповіді на це питання не дає.

У разі, коли оцінці підлягає діяльність, що дає широкий спектр
результатів, а також, коли результати суттєво відрізняються один від
одного і за кількістю, і за якістю, доцільно застосовувати аналіз витрат
і корисності. Цей метод є дещо ускладненою модифікацією методу аналізу
витрат і результативності. Різниця полягає в тому, що під час аналізу
витрат і корисності використовується умовне порівнювання близьких за
характером результатів. Це досягається, як правило, за допомогою вагових
коефіцієнтів, які визначаються експертним шляхом на підставі наперед
визначених пріоритетів.

Метод аналізу витрат і вигод — це сукупність оцінних процедур, які
уможливлюють порівнювання витрат й результатів проектів в універсальній
вартісній формі. Використання цього методу пов’язане з труднощами,
оскільки не всі суспільні блага можна вартісно оцінити (збільшення
тривалості життя, зменшення злочинності і т. п.).

Спорідненість методів вирішення соціально-економічних проблем
суспільства дає можливість широкого використання програмно-цільового
методу планування.

Потреба сфери загального державного управління у фінансових коштах, що
необхідні для нормального її функціонування, породжує проблему пошуку
джерел фінансування. Специфіка господарської діяльності установ і
організацій, що обслуговують населення, полягає в тому, що одна частка
суспільних послуг надається за рахунок платників податку, а інша частка
оплачується населенням зі своїх доходів.

За умов змішаної економіки головна частина фінансових ресурсів
обертається за межами сектору державного управління. Недержавні
фінансові ресурси належать відповідним суб’єктам господарювання. Держава
безпосередньо оперує тільки власними фінансами, а на фінанси інших
секторів економіки вона може справляти лише обмежений вплив.

Використання різних джерел фінансування діяльності установ і організацій
сектору державного управління значною мірою залежить від характеру
суспільних благ. Державні фінанси забезпечують надання чистих суспільних
(гарантованих конституцією) благ і змішаних суспільних благ у межах
нормативного рівня споживання. Кошти підприємств, громадських
організацій і населення забезпечують фінансування змішаних суспільних
благ у тій частині, що перевищує встановлений державою нормативний
рівень споживання, а також фінансування приватних послуг, що надаються
установами сектору державного управління.

Головним джерелом регулювання діяльності установ і організацій
державного сектору, підтримки добробуту населення та ділової активності,
поєднання соціальної справедливості та економічної ефективності,
поточних і перспективних потреб суспільства є державний бюджет.

За умов, коли гостро бракує фінансових ресурсів, слід обґрунтовано
визначати забезпечення витратних статей наявними ресурсами, скорочувати
державні витрати і забезпечувати ефективне використання коштів. Для
цього необхідним є впровадження таких заходів.

1. Здійснення державних закупівель товарів (робіт, послуг) на конкурсній
основі.

2. Розробка державної інвестиційної програми, що пов’язує державні
джерела фінансування з недержавними.

3. Розробка й реалізація програми адресного надання пільг, субсидій,
дотацій та інших соціальних допомог окремим категоріям громадян з
урахуванням рівня їхніх доходів.

4. Поетапна комерціалізація соціальних послуг, що надаються за рахунок
бюджетних коштів.

5. Заборона нецільового використання державних коштів.

З метою посилення контролю й забезпечення цільового та ефективного
використання бюджетними установами й організаціями коштів, що надходять
на їх утримання, Кабінетом Міністрів України затверджено «Положення про
порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної
установи, організації» (1997 р.).

Такий кошторис є основним документом, який визначає загальний обсяг,
цільове надходження і щоквартальний розподіл коштів установи. Його
формування здійснюється на підставі показників лімітної довідки про
основні дані фінансово-господарської діяльності, яку вища організація
направляє всім підпорядкованим установам у двотижневий термін після її
затвердження, з чого й починається фінансування установи.

Єдиний кошторис складається всіма установами на календарний рік і
затверджується вищими організаціями не пізніше як через місяць після
затвердження відповідного бюджету, з якого фінансується установа. Разом
із кошторисом на затвердження вищою організацією подається штатний
розклад установи, включаючи структурні підрозділи, що працюють на умовах
госпрозрахунку чи надають окремі платні послуги.

P

~

?

c

®

°

B

D

O

Oe

шторисів усіх інших державних органів і установ. Фінансування установ
без затвердження кошторису та штатного розкладу вищою установою
забороняється. Зміни до штатного розкладу й затвердженого кошторису в
процесі його виконання можуть вноситися тільки з дозволу вищої
організації, яка затвердила кошторис та штатний розклад, за погодженням
з відповідним фінансовим органом.

Єдиний кошторис, крім асигнувань з бюджету, включає також і позабюджетні
кошти. Він складається з двох розділів — доходів і видатків. Дохідна
частина складається з бюджетних асигнувань та позабюджетних коштів.
Видаткова включає витрати, які здійснюються за рахунок бюджетних
асигнувань, і витрати, які фінансуються за рахунок позабюджетних
надходжень, з виділенням витрат, які здійснюються установами за рахунок
прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні. Запровадження єдиного
кошторису витрат і жорсткий контроль за використанням коштів за кожною
статтею пов’язані з необхідністю економного використання бюджетних
коштів.

Визначаючи суму коштів, що необхідна для здійснення господарської
діяльності організацій і установ сектору загального державного
управління, використовують спеціальний документ — кошторис видатків. У
цьому документі відображено обсяги витрат, джерела їхнього покриття та
напрямки використання. Отже, кошторис видатків — це основний плановий
документ, що визначає розмір, цільову спрямованість і щоквартальний
розподіл коштів, направлених із бюджету на утримання установ.

У кошторисах передбачаються витрати тільки на поточне утримання
бюджетних закладів і організацій, придбання устаткування та інвентарю,
капітальний ремонт будинків тощо. Капітальні вкладення, якщо такі
передбачено, фінансуються за окремими кошторисами.

Сучасна бюджетна класифікація включає такі основні статті видатків.

1. Заробітна плата. Витрати на заробітну плату визначаються, виходячи з
кількості ставок відповідної державної установи згідно із штатним
розкладом, та розмірів середньої ставки на місяць (квартал, рік)
відповідно до тарифікаційного списку.

2. Нарахування на заробітну плату. Включаються асигнування на виплату
внесків із соціального страхування в установлених процентах від
заробітної плати.

3. Канцелярські й господарські витрати. Плануються за окремими
розрахунками витрати на опалення, освітлення, комунальні послуги та інші
господарські витрати.

4. Службові відрядження та роз’їзди. Визначаються асигнування на оплату
проїзду, добові і за проживання в готелі під час службових відряджень та
роз’їздів, відряджень на курси, сесії, збори, конференції і т. д.

5. Витрати на навчання персоналу, науково-дослідницькі роботи.

6. Стипендії. Витрати на стипендії визначаються, виходячи з кількості
студентів і розміру середньої стипендії.

7. Витрати на харчування. Кошти цієї статті забезпечують учнів,
курсантів, військовослужбовців в установах охорони здоров’я і т. д.
харчуванням з урахуванням належних норм харчування.

8. Витрати на придбання ліків установами охорони здоров’я.

9. Витрати на придбання інвентарю, спецвзуття, спецодягу,
обмундирування, що визначаються, виходячи з існуючих норм і нормативів.

10. Витрати на придбання устаткування й механізмів.

11. Витрати на капітальний ремонт будинків і споруд.

12. Інші витрати.

Визначення обсягу видатків здійснюються за допомогою трудових,
матеріальних, фінансових нормативів і балансів. Потреба у різних
ресурсах визначається в залежності від прогнозного обсягу робіт і
потужності організації або закладу. Конкретний склад статей кошторису
видатків обумовлений специфікою бюджетної установи.

Фінансування органів влади та управління здійснюється виключно за
рахунок Державного і місцевих бюджетів. За рахунок бюджету також
утримуються органи прокуратури й суду.

Фінансування органів влади та управління провадиться відповідно до
кошторисів витрат на рік з їхньою щоквартальною розбивкою та бюджетним
розписом і твердим додержанням бюджетної класифікації. За необхідності
здійснюється збільшення витрат за окремими статтями за рахунок зменшення
в наступному кварталі. У межах одного кварталу перерозподіл витрат
забороняється. Для збільшення витрат за рахунок наступного кварталу
необхідний нормативний документ керівних органів управління з
обов’язковим повідомленням Міністерства фінансів. Якщо має місце
економія витрат, то вона наприкінці кварталу не закривається, а
використовується на фінансування наступного кварталу.

Фінансування оборони — це забезпечення фінансовими ресурсами Збройних
Сил України згідно з кошторисом витрат Міністерства оборони на рік.
Кошториси витрат на утримання Збройних Сил відрізняються від кошторисів
інших бюджетних установ і включають витрати на: придбання зброї,
військової техніки, паливно-мастильних матеріалів, продуктів харчування,
твердого й м’якого інвентарю та інших матеріальних цінностей і послуг;
капітальне будівництво, ремонт зброї та військової техніки;
господарсько-побутові й інші витрати. Аналогічну бюджетну класифікацію
кошторисів витрат розробляють установи Міністерства внутрішніх справ,
Служби безпеки, Державного комітету у справах охорони державного кордону
і т. п., а також пацієнтів у лікувальних закладах цих установ.

Фінансування освіти здійснюється як з Державного і місцевих бюджетів,
так і за рахунок недержавних джерел. Це пов’язано з тим, що освіта є
змішаним суспільним товаром. Завдяки фінансуванню освіти створюється
цілий спектр позитивних екстерналій. Поліпшуючи якість робочої сили,
освіта збільшує норму прибутку від інших інвестицій і стимулює
економічне зростання; освіта створює великі можливості для спеціалізації
праці і сприяє прогресивному економічному розвитку; більшість держав
розглядає освіту як засіб зміцнення національної свідомості, самоосвіти,
лояльності і, навіть, формування соціальних моделей поведінки.

Через Державний бюджет фінансуються, як правило, навчальні заклади
третього та четвертого рівнів акредитації. Через обласні бюджети
фінансуються деякі педагогічні вузи, технікуми, коледжі,
професійно-технічні училища. Більшість середніх загальноосвітніх шкіл,
гімназій, шкіл-інтернатів, дитячих дошкільних закладів фінансується з
міських, районних та селищних бюджетів. Основним напрямком діяльності
держави щодо установ, котрі надають освітні послуги, є контроль за
додержанням ними державних стандартів у галузі освіти.

Фінансування охорони здоров’я також здійснюється з різних джерел,
оскільки продуктом діяльності галузі є змішаний суспільний товар.
Планування адекватної системи охорони здоров’я має бути зорієнтоване на
визначення: кола послуг, ефективне надання яких повинен забезпечити
державний сектор; послуг, які може надавати приватний сектор за
допомогою державних субсидій; послуг, які можна цілком залишити за
приватним сектором. Приватний сектор має перебувати під державним
контролем у зв’язку з інформаційною асиметрією на ринку даних послуг і
диктатом виробника.

Установи охорони здоров’я, що фінансуються з державних джерел, поділяють
на три групи: лікувально-профілактичні установи, до яких належать
лікарні та поліклініки, лікарські й фельдшерські пункти, станції швидкої
медичної допомоги, переливання крові; санітарно-профілактичні установи,
тобто санітарно-епідеміологічні, дезінфекційні станції; інші установи й
заклади для обслуговування інвалідів війни, потерпілих від стихійного
лиха, для проведення судово-медичних експертиз тощо.

Фінансування соціально-культурних закладів спрямоване на забезпечення
підвищення культурного рівня населення. Для цього діє широка мережа
різноманітних культурно-освітніх установ. За рахунок Державного бюджету
України утримуються ті соціально-культурні заклади, які мають
загальнодержавне значення і належать до системи Міністерства культури та
мистецтва; за рахунок місцевих бюджетів — широка ланка
культурно-освітніх закладів, театрів, клубів, бібліотек, музеїв,
стадіонів та інших. Деякі установи та заклади перебувають на балансі
великих підприємств. Нині ця сфера послуг частково комерціалізується.
Приміщення соціально-культурних закладів приватизуються та часто
використовуються новими власниками для інших цілей. Основним засобом
боротьби зі скороченням державних видатків на розвиток культури є
законодавче встановлення обов’язкового процента витрат на розвиток
галузі й жорсткий контроль за дотриманням цієї норми.

Фінансування заходів із соціального захисту населення роз-

глядатиметься в розділі 10.

Перехід від командно-адміністративної до ринкової (змішаної) економіки
створює передумови для підвищення ефективності виробництва не тільки
приватних, а й суспільних благ. Однак реалізація цих передумов залежить
від продуманої економічної політики, своєчасного формування нової
інституціональної основи функціонування суспільного сектору.

Література

Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної
політики на 2000—2004 рр.: Послання Президента України до Верховної Ради
України. 2000 рік // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 34. — С. 5—12.

Бланк І. А. Інвестиційний менеджмент. — К.: ІТЕМ, 1995.

Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998.

Государственное регулирование экономики и социальный комплекс: Учеб.
пособие / Под ред. Т. Г. Морозовой, А. В. Пикулькина. — М.:
Финстатинформ, 1997.

Державне управління: теорія і практика / За ред. В. Б. Авер’янова. — К.:
Юрінком Інтер, 1998.

Єпіфанов А. О., Сало І. В., Д’яконова І. І. Бюджет і фінансова політика
України. — К.: Наук. думка, 1999.

Курс переходной экономики / Под ред. Л. И. Абалкина. — М.:
Финстатинформ, 1997.

Леслі А. П. Аналіз державної політики. — К.: Основи, 1999.

Линдерт П. Х. Экономика мирохозяйственных связей. — М.:
Прогресс-Универс, 1994.

Мельник О. Інфляція: теорія і практика регулювання. — К.: Знання, 1999.

Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання
економіки. — Львів: Укр. технології, 1999.

Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.:
Поліграфкнига, 1998.

Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. —
К.: Основи, 1993.

Симоненко В. К. Регионы Украины: проблемы развития. — К.: Наук. думка,
1997.

Похожие записи