.

Перспективні напрями інвестиційної стратегії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
372 2444
Скачать документ

Реферат на тему:

Перспективні напрями інвестиційної стратегії

• Основні напрями інвестиційної стратегії.

• Планування та контроль капіталовкладень.

• Організаційно-економічний контроль процесу інвестування.

• Досвід класифікації капіталовкладень в економічно розвинених країнах.

Основні напрями інвестиційної стратегії

Основними перспективними напрямами інвестиційної стратегії з погляду
максимальної ефективності є такі:

• поліпшення відтворюваної структури капіталовкладень, підвищення
питомої ваги витрат на технічне переозброєння та реконструкцію діючих
підприємств за рахунок зменшення питомої ваги нового будівництва у
виробничій сфері;

• удосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення
в них питомої ваги устаткування й відповідно скорочення
будівельно-монтажних робіт;

• зміна галузевої структури капітальних вкладень з погляду істотного
підвищення життєвого рівня населення на користь галузей, що виробляють
продукти харчування та предмети особистого споживання (сільського
господарства, переробних галузей, легкої та харчової промисловості);

• пріоритетне забезпечення капітальними вкладеннями прогресивних
напрямів науково-технічного прогресу, які сприяють зниженню
ре-сурсомісткості виробництва та підвищенню якості продукції;

• збільшення обсягів капітальних вкладень в реалізацію житлової та інших
соціальних програм (охорони здоров’я, освіти тощо);

• збалансованість інвестиційного процесу.

Для того щоб ці прогресивні напрями інвестиційної стратегії та важливі
складові її ефективності було реалізовано, потрібно всіма можливими
способами нарощувати й підтримувати інтелектуальний потенціал
інвестиційної діяльності, стимулювати підвищення його творчої віддачі,
реконструювати старий господарський механізм і створити новий, який
зробив би процес упровадження науково-технічного прогресу життєво
необхідним і тому вигідним.

Важливу роль у скороченні тривалості інвестиційного циклу та підвищенні
його ефективності відіграє інфраструктурна ланка. Треба зміцнити
ремонтно-експлуатаційну базу підприємств, систему
виробничо-технологічної комплектації, складське господарство та інші
виробничі служби. Високі вимоги висуваються до кадрового потенціалу,
тому слід розширити підготовку працівників через професійно-технічні
училища, налагодити їх планову перепідготовку за новими спеціальностями,
пов’язаними з новою технікою та технологією. Значну увагу треба
приділити розвитку соціально-побутової інфраструктури — будівництву
житла, дитячих дошкільних закладів, клубів, санаторіїв-профілакторіїв.
Усе це створить необхідні умови для стабілізації трудових колективів і
неухильного підвищення ефективності їх праці. Втілення всіх складових
проти-затратної концепції розвитку промислових комплексів забезпечить
поступовий перехід до ефективного інвестування економіки України.

Процес розширеного відтворення основних фондів і виробничих потужностей
в Україні реалізується за допомогою будівництва нових, розширення,
реконструкції й технічного переоснащення діючих підприємств, формування
міжгалузевих народногосподарських і територіально-виробничих комплексів.
Ефективне збалансоване здійснення інвестиційного процесу відповідно до
поставлених соціально-економічних цілей і завдань — найважливіше джерело
економічного зростання й підвищення добробуту людей. Тому важливо
забезпечити раціональне поєднання інвестиційної стратегії й тактики,
тобто шляхів досягнення загальної мети з конкретними рішеннями щодо її
втілення на різних рівнях господарського управління.

Інвестиційна діяльність збільшує основні фонди й виробничі потужності з
урахуванням найновіших досягнень у галузі техніки й технології або
підтримує їх у працездатному стані. Багатогранні аспекти такої
діяльності опрацьовуються за допомогою безперервного інвестиційного
планування, яке охоплює різні проміжки часу. Стратегічні й тактичні цілі
підприємства взаємопов’язуються завдяки гармонійному розподілу функцій і
завдань на стадії довгострокового прогнозу, розрахованого на 10-15
років, середньострокового плану, що складається на 3-8 років, і
короткострокових планів, які розроблюються на 1-3 роки з глибоким
конкретним опрацюванням усіх аспектів виробничої та інвестиційної
діяльності. Динамізм і мінливість економічних ситуацій, що характерні
для вільного підприємництва, підтримують рівновагу ринку в цілому, але
вони ж зумовлюють періодичне коригування інвестиційних планів. Процес
цей природний; він відображає суть нових функцій вищого керівництва —
управління підприємством замість вирішення оперативних
контрольно-розподільних питань.

Вихідними компонентами інвестиційного планування є пошук і формування
варіантів капіталовкладень, визначення відносних і абсолютних розмірів
їх прибутковості, встановлення можливостей фінансування за рахунок
різних джерел, оцінювання надійності реалізації та можливості успіху
того чи іншого варіанта інвестування. До вирішення таких складних і
нехарактерних для управлінського персоналу проблем доцільно залучати
науково-консультаційні фірми або тимчасово наймати групи вчених —
спеціалістів у цій галузі наукових і практичних знань. Правильність
прийнятих науково-технічних рішень, пов’язаних із практичними
можливостями, підтвердиться тривалим благотворним впливом інвестицій на
виробництво та збут продукції, збільшенням прибутку підприємства.

Основною метою підприємства в умовах ринкової економіки, як це випливає
зі світового досвіду, є прибутковість. Подальша мета — збільшити обсяги
виробництва й реалізації, створити й підтримувати добру репутацію
підприємства у споживачів, високу продуктивність праці, поліпшити якість
та споживчі властивості вироблюваної продукції, створити нові сучасні
зразки виробів, досягти високих кількісно-кваліфікаційних показників,
високого професійного рівня виробничого персоналу, домогтися його
сумлінного ставлення до роботи, а також високої суспільної репутації.
Деякі з цих показників важко оцінити кількісно, проте вони істотно
впливають на розробку інвестиційної політики підприємства і дають змогу
на будь-якому проміжку часу приймати правильні й обґрунтовані рішення
щодо капіталовкладень.

Планування та контроль капіталовкладень

До основних складових процесу планування та контролю капіталовкладень
належать:

• пошук і дослідження об’єкта капітальних вкладень;

• розробка кількісних показників і якісних характеристик різних
варіантів інвестування;

• порівняння варіантів і вибір найкращого;

• розробка проекту плану капіталовкладень з урахуванням специфіки
обраного об’єкта й реальних можливостей фінансування капітальних
вкладень;

• розгляд пропозицій і прийняття рішення про капіталовкладення,
складання плану його реалізації;

• організаційно-економічний контроль процесу інвестування на всіх його
стадіях.

Інвестиційний процес має найвищу ефективність за умови досягнення стану
гармонії як при прийнятті рішення, так і при його втіленні.
Проаналізувавши випадки невдалих капіталовкладень (на жаль, досить
поширених), можна сформулювати такі їх причини. Перша —
незбалансованість частин, компонентів, факторів і функцій, що стосуються
інвестиційної ідеї, процесу планування та реалізації плану. Друга
важлива причина — розбіжність планів підприємства і капіталовкладень. У
цьому разі ймовірність невдачі тим вища, чим менше гармонії між
інвестиційним проектом і стратегією розвитку підприємства. Третя причина
пов’язана з непередбачуваністю й мінливістю економічної ситуації. До
цього особливо треба бути готовим в умовах ринкової економіки. І
нарешті, найпомітніша причина невдалого й неефективного інвестування
полягає в незбалансованості інвестиційних потужностей, причому в різних
вимірах і проявах, що охоплюють проектно-кошторисну документацію,
будівельні конструкції та матеріали, машини, механізми, устаткування
тощо. Усі ці причини слід ураховувати, розроблюючи інвестиційну політику
підприємства, складаючи комплекс заходів для досягнення гармонії в
інвестиційних потужностях.

В умовах вільних ринкових відносин підприємства, що виробляють ту чи
іншу продукцію, після насичення своєю продукцією споживчого ринку
робитимуть усе можливе для того, щоб знайти нових споживачів і нові
сфери збуту своєї продукції. У ринковій економіці не споживач іде до
підприємства, а навпаки, підприємство шукає споживача. Це дуже потужний
стимул. Вигідні варіанти слід шукати постійно й після того, як
підприємство нагромадить достатньо коштів для інвестиційної діяльності.
Фінансові кошти, звичайно, мають бути збалансовані з інвестиційними
ресурсами. Дефіцит порушує різні об’єктивні пропорції та співвідношення.

Пошук нових ідей щодо капіталовкладень — прерогатива не тільки
керівництва підприємства чи дослідного підрозділу. У ньому мають бути
зацікавлені всі працівники. Це досягається природним шляхом у разі
впровадження інших форм власності (наприклад, акціонерної), які не
відокремлюють працівника від засобів виробництва та отриманих прибутків.
Решта налагоджується за допомогою автоматичних економічних регуляторів.

Важливо мати резерв ефективних ідей щодо капіталовкладень. Вони не
збільшують балансу підприємства, а дають йому змогу утримувати свої
позиції на ринку й захоплювати нові сфери, що так само важливо в умовах
“дефіцитної” (але вільної) економіки. Наявність величезного дефіциту —
ненормальне, а тому тимчасове явище. Після його ліквідації значущість
валових показників відійде на другий план, звільнивши місце для якості й
науково-технічного рівня виробів.

Нова ідея щодо капіталовкладення на стадії її зародження формулюється
значною мірою абстрактно. У загальних рисах, спираючись на попередній
досвід і наукові знання, робиться певний висновок, наприклад такий: ідея
плідна, принесе успіх і може бути рекомендована для реалізації. Після
цього слід перевести подібні характеристики на мову суворих кількісних
характеристик. Оскільки інвестиції зачіпають довгострокові інтереси й
реалізуються протягом тривалого часу, існує потреба надійного
довгострокового планування та прогнозування. Тут є системи, підходи й
методи, достатньою мірою випробувані в умовах багаторічного
централізованого планування, які доцільно використовувати й надалі,
модифікувавши до умов ринкової економіки.

З метою порівняння різних варіантів капіталовкладень і вибору найкращого
треба оцінити рентабельність кожного з них. Рентабельність залежить від
багатьох компонентів, найважливішими з яких є поточні прибутки, поточні
витрати, витрати на придбання (основні капіталовкладення) і залишкова
вартість. Слід ураховувати також інвестиційний період і розрахунковий
розмір ренти. Розрахувавши ці компоненти, можна одержати вихідну
інформацію для оцінювання рентабельності варіанта капіталовкладення.

Дуже важливо під час розрахунку наведених компонентів ураховувати
вірогідність прогнозів щодо капіталовкладення. При цьому бажано
спиратися на найімовірніші прогнози. Досягти такого рівня у
прогнозуванні дуже важко, але необхідно, бо процес інвестування завжди
пов’язаний з великими витратами, а тому їх марнотратство може означати
для підприємства крах усієї діяльності.

Поточні прибутки, які підприємство одержує через інвестиції, є
постійними. Розрахунок і оцінювання їх у динаміці змикаються з проблемою
прогнозування обсягів реалізації вироблюваної продукції на ринку. Для
цього будують графік у вигляді кривої, яка складається з трьох частин,
що відповідають таким процесам: завоювання ринку (або збільшення обсягів
продажу), насичення потреб і зменшення попиту. Отже, визначення поточних
прибутків і вплив на їх збільшення потребують постійного вивчення ринку
і попиту споживачів. Від цього залежать ефективність інвестиційного
процесу і ступінь ризику, пов’язаного з досить тривалим інвестуванням
капіталовкладень.

Поточні витрати здійснюються тривалий час залежно від капіталовкладень і
відображають розмір компенсації за споживання у процесі виробництва
різних видів ресурсів — матеріальних, трудових, енергетичних тощо.
Розраховуючи ці ресурси, так само як і поточні прибутки, треба
враховувати фактор часу, оскільки капіталовкладення мають тривалу
комплексну дію на процес виробництва й неоднаковою мірою охоплюють
окремі види виробничих ресурсів. Можливі різні варіанти, які слід
ураховувати протягом усього періоду інвестування, тобто вводити в
розрахунки функцію часу. Для кожного виду ресурсів можна побудувати
певну криву і комплексно проаналізувати динаміку всіх кривих у часі.

Витрати на придбання (основні капіталовкладення) — це великі одночасні
витрати, які робляться на початку інвестиційного циклу і є передумовою
всіх подальших витрат і прибутків. Це найважливіша стаття витрат у
структурі інвестицій. Обчислити її легко, потрібно лише враховувати
можливість появи додаткових затрат на придбання. Про це іноді забувають
господарські керівники, здійснюючи поступове технічне переоснащення
підприємств і модернізуючи устаткування.

Принагідно зазначимо, що в інвестиційних розрахунках важливо враховувати
залишкову (або утильну) вартість капіталовкладення, тобто ту, що
залишається наприкінці інвестиційного періоду. У поширеній нині практиці
її не беруть до уваги; основні фонди, як правило, експлуатують до
повного фізичного зношення, а моральні втрати не враховують. При цьому
спостерігається відставання від сучасного рівня науково-технічного
прогресу. Певно, ринок примусить змінити підходи й у цьому питанні. Тоді
утильну вартість капіталовкладення прогнозуватимуть ще на початку
інвестиційного періоду.

До речі, інвестиційний період, або термін капіталовкладення, є дуже
важливим компонентом у довгостроковому й поточному плануванні. Оскільки
він впливає на виробничий процес у широкому розумінні, то для порівняння
різних варіантів капіталовкладень, вивчення питань про їх рентабельність
слід обов’язково мати уявлення про його тривалість. Інвестиційний період
є невід’ємною частиною будь-якого капіталовкладення й використовується
для складання інвестиційного плану.

В інвестиційному плануванні винятково велике значення має розрахунок
ренти. Капітальні вкладення відволікаються на кілька років, аза сучасних
термінів будівництва — і десятиріч. Витрати й прибутки з урахуванням
фактора часу мають різну цінність. Сьогоднішня вартість грошей перевищує
майбутню. Ідеальний варіант співвідношення витрат і прибутків у часі міг
бути, наприклад, таким: прибутки — сьогодні, а витрати — завтра (хоча на
практиці такого не буває). Тому завдання правильного розподілу витрат і
прибутків у часі дуже важливе в інвестиційному плануванні.

В економічній теорії розрахунковий розмір ренти розглядається з двох
поглядів: як фактор витрат і прибутку. Це означає, з одного боку, що
рента — це витрати, необхідні для перетворення капіталу на
капіталовкладення, а з іншого боку, що розрахунковий розмір ренти — це
прибуток (у відсотках), який передбачається від цього капіталовкладення
або ж вміщення капіталу в альтернативні варіанти капіталовкладень.

Природно, що розмір ренти не може бути менший від норми прибутку,
встановленої для інвестування капіталу. При визначенні рентабельності
різних варіантів капіталовкладень у межах одного підприємства
розрахунковий розмір ренти є цільовим прибутком, вираженим у процентах,
тобто нормою прибутку (нормою ренти), що передбачається для інвестиції.
Такі самі розрахунки використовують і у складніших ситуаціях.

В інвестиційному плануванні важливо враховувати ймовірність досягнення
бажаного ефекту й надійність реалізації окремого варіанта
капіталовкладень. Із цим пов’язане прагнення керівництва й колективу
підприємства уникнути невиправданого ризику та надійно реалізувати свої
інвестиції. З поширенням приватної власності значущість цього фактора
зростатиме, оскільки інвестиції перестануть бути “нічиїми”, як часто
траплялося донедавна.

Обережна інвестиційна політика на перших етапах переходу до ринкових
відносин притаманна багатьом підприємствам і організаціям, особливо тим,
де переважають колективні форми власності. За наявності багатьох
диспропорцій і “голодного” ринку така політика багато в чому виправдана.
Часу для пристосування до нових умов цілком достатньо, щоб підготуватися
до майбутніх неординарних інвестиційних рішень, які б давали змогу
утримувати зайняті позиції на ринку серед рівноправних партнерів. Але
треба враховувати небезпеку невикористання нововведень і технічних
удосконалень і сміливіше впроваджувати досягнення науково-технічного
прогресу.

Сфера застосування інвестиційних розрахунків згідно із стратегічними і
тактичними міркуваннями має неухильно розширюватися. Найчастіше їх
доцільно застосовувати під час техніко-економічного обґрунтування
спорудження підприємства, вибору району будівництва й конкретного
будівельного майданчика, встановлення раціональної потужності об’єкта
будівництва, вибору форми відтворення основних фондів і виробничих
потужностей (нове будівництво, розширення, реконструкція, технічне
переоснащення чи модернізація устаткування), визначення технології
виробництва, номенклатури вироблюваної продукції тощо. Наведені
найхарактерніші приклади свідчать про те, що інвестиційні розрахунки
можна виконувати як для окремого підприємства, так і для будь-якої
галузі й регіону. Наприклад, прийняти рішення про будівництво
підприємства можна лише після того, як буде вичерпана можливість досягти
необхідних обсягів виробництва тієї чи іншої продукції на діючих
підприємствах з урахуванням якнайповнішого використання їх потужностей.
І в цьому разі можливі різні варіанти — від модернізації чи заміни
устаткування на якомусь підприємстві галузі з метою збільшення обсягів
випуску продукції до спорудження нового підприємства, якщо інші варіанти
виявляться менш прийнятними.

Досвід класифікації капіталовкладень в економічно розвинених країнах

Досить цікавим щодо капіталовкладень є досвід західноєвропейських і
американських підприємств. В економічно розвинених країнах
капіталовкладення розподіляються на групи залежно від їх мети:

• перша — вимушені капіталовкладення;

• друга — збереження позицій на ринку;

• третя — оновлення основних виробничих фондів, особливо верстатів і
апаратів;

• четверта — економія витрат;

• п’ята — збільшення прибутків;

• шоста — “ризикові” капіталовкладення.

До першої групи належать капіталовкладення, які здійснюються, наприклад,
з метою підвищення надійності й техніки безпеки на виробництві
відповідно до нових законодавчих актів або інших обов’язкових обставин.
У цьому разі не постає питання, здійснювати інвестиції чи ні.

Друга група охоплює капіталовкладення, які потрібні для того, щоб
підприємство змогло втримати свої позиції на ринку, а також зберегти
створену репутацію і стабільний економічний стан.

Капіталовкладення третьої групи призначені для підтримування
безперервної діяльності підприємства й підвищення технічного рівня
виробництва, наприклад, за рахунок встановлення досконаліших і
продуктивніших верстатів і апаратів, упровадження нової технології
виробництва.

До четвертої групи належать капіталовкладення, які мають на меті
зменшити витрати, що в кінцевому підсумку сприятиме підвищенню
продуктивності праці на підприємстві та його прибутковості.

Капіталовкладення п’ятої групи спрямовані на збільшення прибутків, що, у
свою чергу, сприяє підвищенню прибутковості. Це часто пов’язується з
розширенням “традиційних” сфер діяльності підприємства.

До шостої групи належать капіталовкладення, пов’язані зі значним ризиком
(наприклад, призначені для завоювання нових сфер ринку або створення
нових видів продукції). Вони можуть бути успішними в тих галузях, де
відсутня серйозна конкуренція й існує велика свобода дій.

Для інвестиційної політики найбільше практичне значення має класифікація
капіталовкладень з погляду оцінювання на основі різних критеріїв їх
рентабельності й диференціація норм прибутку для різних груп. Це дає
можливість керівництву підприємства не тільки планувати рентабельність
того чи іншого варіанта, а й систематично впливати на інвестиційні
рішення та спрямовувати інвестиційну політику підприємства в бажаному
напрямі.

Норма прибутку (процент прибутку, який повинен забезпечити
капіталовкладення) у розглянутих групах капіталовкладень може бути
такою: у першій — 0 %, другій — 6, третій — 12, четвертій — 15, п’ятій —
20, шостій —25 %. Наведені значення, безперечно, приблизні. Слід також
додати, що подібні вимоги до норми прибутку для деяких капіталовкладень
другої — шостої груп (наприклад, капіталовкладення в наукові
дослідження) встановлюються не завжди. На конкретних підприємствах вони
можуть коливатися в той чи інший бік, проте ці показники дають
більш-менш типову картину ранжування видів капіталовкладень.

Разом з розглянутими групами капіталовкладень особливо актуальним, а
тому необхідним в умовах України, є виокремлення такої групи, як
капіталовкладення в охорону та оздоровлення навколишнього середовища. У
цій галузі над встановленням норми прибутку превалюють міркування про
виживання населення в регіонах, що зазнали екологічної катастрофи.

В умовах ринкової економіки принципово змінюються й функції контролю за
інвестиціями. На зміну централізованому контролю, що здійснювався
міністерствами й відомствами, а також органами народного контролю,
приходить контроль з боку власників цих капіталів. Це, звичайно,
сприятиме підвищенню ефективності інвестування.

Список використаної літератури:

Федоренко В. Г. і К°. Шляхи підвищення ефективності інвестицій в
Україні.: — К.: Науковий Світ, 2003.

Федоренко В. Г. Інвестиційний менеджмент. —К.: МАУП, 1999.

Федоренко В. Г. Інвестиції і капітальне будівництво в ринкових умовах. —
К.: Міжнар. фінанс. агенція, 1998.

Федоренко В. Г. Перспективи розвитку капітального будівництва за
ринкових умов // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1997. — № 2.

Федоренко В. Г. Створення промислово-фінансових груп і проблеми
управління корпоративними правами // Про приватизацію: Держ. інформ.
бюл. — 1999. — № 2.

Федоренко В. Г., Бондаренко Е. В. Будівництво та інвестиції в Україні. —
К: Знання, 1998.

Федоренко С. В. Проблеми залучення іноземних інвестицій і розвиток
економіки України // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1999. — № 2.

Федотова М. А. Доходи предпринимателя. — М.: Финансьі и статистика,
1993.—96 с.

ХейнеП. Зкономический образ мьішления. — М.: Новости, 1991. —701 с.

Чернявский А. Д. Инвестирование в подготовку кадров — наиболее
раци-ональное и перспективиое вложение капиталов // Проблеми
инвестиционного менеджмента в Украине: Сб. науч. тр. Прилож. № 2(7) к
науч. журн. “Персонал”, № 1(55), 2000. — С. 193.

Чернявский А. Д. Организация управления в условиях рыночных отношений.
—К.:МЗУУП, 1994.

Чернявский А. Д. Современные тенденции развития организационных форм
управлення в Украине // Персонал. — 1997. —№4. — С. 3-7.

Чернявский А. Д. Трансформация организационных форм управления в
процессе развития рыночных отношений // Персонал. — 1996. —№2. — С.
22-36.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020