Реферат на тему:
Особливості законодавства України щодо діяльності органів державного
управління у сфері формування та розвитку духовних цінностей
українського суспільства
Розбудова української державності, проведення реформ, побудова
громадянського суспільства неможливі без розвитку української
духовності. Протягом років незалежності нашої держави основним завданням
державного управління був розвиток економіки, тому вирішення проблем у
духовній сфері суспільства відбувалося за залишковим принципом.
Відсутність чіткої програми духовного відродження українського
суспільства гальмувала втілення будь-яких реформ у всіх сферах
суспільного життя. Для розуміння й вирішення проблем, які склалися в
духовній сфері, необхідним є ґрунтовний аналіз діяльності органів
державної влади щодо формування та розвитку духовних цінностей
українського суспільства як однієї із складових
духовного-інтелектуального розвитку нації.
У вітчизняному науковому світі різні аспекти діяльності органів
державного управління щодо розвитку духовної сфери суспільства
розглядали багато дослідників. В даній статті автор спирається на ряд
праць, які, на його думку, є базовими для розгляду порушеної проблеми.
Зокрема, важливою для аналізу сучасного стану державного управління щодо
розвитку цінностей суспільства є праця Ю.П.Сурміна “Ціннісні процеси
пострадянського суспільства: методологічний аспект” [18], у якій автор
розглядає проблеми ціннісного розвитку після розпаду Радянського Союзу,
а відповідно і зміни ролі держави у ціннісному виробництві. Заслуговує
уваги і дослідження Г.Ситника “Національні цінності як основа
прогресивного розвитку особистості, суспільства і держави”, у якій автор
наголошує, що розвиток духовності народу і його перспективи, становлення
державності України має базуватися “на гармонійному поєднанні
“загальнолюдських” та специфічних національних цінностей України” [16,
с. 373-374]. Фундаментальною працею для висвітлення та розуміння проблем
розвитку духовної культури в Україні є праця В.Андрущенка, Л.Губерського
та М.Михальченка “Культура. Ідеологія. Особистість:
Методолого-світоглядний аналіз” [14], у якій висвітлюються та
аналізуються проблеми взаємозв’язку культури, ідеології та особистості
як суспільних феноменів. Також авторами розглядається необхідність та
важливість формування державницької ідеології як необхідної умови
українського державотворення та розвитку культури. Для аналізу сучасного
стану діяльності органів державного управління у сфері освіти цікавою є
монографія В.О.Огнев’юка “Освіта в системі цінностей сталого людського
розвитку” [15]. У ній автор пропонує нову модель сучасної освіти, яка
формується в умовах трансформації українського суспільства та глобальних
змін у світі. Також слід виділити працю В.А.Скуратівського,
В.П.Трощинського та С.А.Чукут “Гуманітарна політика в Україні” [17], у
якій аналізується сучасний стан гуманітарної політики в Україні,
визначено її сутність, мету та завдання, напрями та пріоритети її
розвитку.
Завданням даної статті є аналіз з точки зору духовного розвитку
українського суспільства нормативно-правових актів, якими сьогодні
керуються у своїй діяльності органи виконавчої влади у здійсненні
освітньої, культурної та інформаційної політики. Результати такого
аналізу, на нашу думку, дозволять чіткіше зрозуміти місце та роль
органів державної влади у процесі формування та розвитку духовних
цінностей, а також сформулювати основні принципи, напрями та методи
впровадження духовно-ціннісних орієнтацій у суспільну свідомість.
Вибір вищезгаданих сфер державної політики не є випадковим. Оскільки
освіта, культура та ЗМІ, зважаючи на свою суспільну важливість,
масовість та доступність, є основними суб’єктами, які мають найбільший
вплив на духовні процеси, що відбуваються в суспільстві.
Основними законодавчими актами, які визначають державну політику у сфері
освіти, є Конституція України, закони України “Про освіту”, “Про
дошкільну освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про позашкільну
освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про вищу освіту”, а також
відповідні акти та постанови Кабінету Міністрів та Міністерства освіти і
науки України. Крім цих правових документів, важливими для розвитку та
діяльності органів державного управління у сфері освіти є Державна
національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”, затверджена
постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 3 листопада 1993 р. та
Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента
України № 347 від 17 квітня 2002 р.
Фундаментальним для діяльності органів державного управління щодо
реалізації державної політики у сфері освіти є Закон України “Про
освіту”. Згідно з цим законам, освіта – це основа інтелектуального,
культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і
держави. Україна визнає освіту пріоритетною сферою
соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства.
Одними з основних принципів освіти є гуманізм, демократизм,
пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв’язок
із світовою та національною історією, культурою, традиціями [7].
Ще на початку розбудови незалежної України перед органами державного
управління у сфері освіти постало завдання реформування старої
радянської освітньої системи з метою надання їй національного,
гуманістичного змісту, і водночас зберегти найкращі здобутки галузі,
набуті у попередній період. Тому у 1993 р. постановою Кабінету Міністрів
України була затверджена Державна програма “Освіта (“Україна ХХІ
століття”). Одним із стратегічних завдань реформування системи освіти у
програмі було визначено відродження і розбудова національної системи
освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української
держави, формування освіченої, творчої особистості, становлення її
фізичного і морального здоров’я, забезпечення пріоритетності розвитку
людини, відтворення й трансляції культури і духовності в усій
різноманітності вітчизняних та світових зразків [9].
Одним із найважливіших позитивних досягнень виконання цієї програми було
збільшення кількості учнів, що навчаються українською мовою. В 2002 р.
вона становила понад 70% проти 49,7% в 1992 р. [18, с.110].
На думку В.Огнев’юка, ця програма за своїм змістом стала “своєрідним
компромісом між освітніми цінностями минулого й народжуваної системи
освіти нового часу. Вона успадкувала позитивні напрацювання недалекого
минулого й водночас намагалася рішуче позбутися марксистсько-ленінської
обмеженості. Проте її розробникам не вдалося уникнути певних штампів;
програма не спрямовувала освіту на формування демократичних і
ліберальних цінностей, вона не стала програмою виховання нової людини й
формування нового суспільства” [15, с. 348].
Тому для визначення основних стратегічних напрямів розвитку освіти,
принаймні на першу чверть ХХІ ст., Указом Президента України була
затверджена Національна доктрина розвитку освіти.
Серед пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку освіти
Доктрина визначає: формування національних та загальнолюдських
цінностей; пропаганду здорового способу життя; розширення україномовного
освітнього простору.
На відміну від попередньої програми велика увага у Доктрині приділяється
національному характеру освіти та національному вихованню. У третьому
розділі, зокрема, зазначається, що освіта має гуманістичний характер і
ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його
традиціях і духовності.
Крім того, у цьому документі зазначається, що освіта утверджує
національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку
культури українського народу, оволодінню цінностями світової культури,
загальнолюдськими надбаннями.
Одним з головних пріоритетів та органічною складовою освіти згідно з
Доктриною є національне виховання, яке спрямовується на залучення
громадян до глибинних пластів національної культури і духовності,
формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей,
поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової
культури [12].
На превеликий жаль, реалізація Національної доктрини розвитку освіти на
сьогодні гальмується постійним недофінансуванням освітньої галузі,
неузгодженістю дій центральних та місцевих органів державної влади та
місцевого самоврядування, відсутністю чіткого контролю за втіленням
основних програмних засад, проголошених Доктриною. Така ситуація, на
нашу думку, є вкрай негативною щодо процесів розвитку духовності
українського суспільства.
Розпочинаючи аналіз нормативно-правових актів, що визначаються
діяльність органів державного управління у здісненні культурної
політики, слід зазначити, що “поза культурою ні про яке оновлення
суспільства, становлення державності, впровадження демократичних і
ринкових відносин не може бути й мови. Лише культура збагачує народ
загальнолюдськими цінностями, прилучає людину до творчості, виховує в
ній господарсько-ділові та морально-етичні якості. Саме тому розвиток
культури має розглядатися так само, як і економіко-політична
проблематика” [14, c. 49].
Підхід до розвитку культури зі сторони органів державного управління на
сьогоднішній день відбувається за залишковим принципом. Про це свідчить
і той факт, що основним нормативно-правовим актом, у якому визначені
правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в
нашій державі, залишаються “Основи законодавства про культуру”, введені
в дію постановою Верховної Ради № 2117-ХІІ від 14 лютого 1992 р., зі
змінами, внесеними відповідними декретами та законами. Одними з основних
принципів культурної політики, згідно з цим документом, є: визнання
культури як одного із головних чинників самобутності української нації
та національних меншин, які проживають на території України; утвердження
гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті,
орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності,
визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами [8].
Важливим нормативно-правовим актом для здійснення державної культурної
політики є “Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади
щодо розвитку культури”, затверджені постановою Кабінету Міністрів № 675
від 28 червня 1997 р., згідно з якими основними засадами здійснення
державної культурної політики мають стати: піднесення ролі культури в
державотворчих процесах, формування у структурах громадянського
суспільства єдиного духовного простору, утвердження гуманістичних
цінностей, високої моралі, національної самосвідомості та патріотизму,
подолання негативних явищ та сприяння позитивним тенденціям у духовній
сфері суспільного життя [11].
У серпні 2003 р. постановою Кабінету Міністрів України № 1235 була
затверджена “Державна програма розвитку культури на період до 2007
року”. У ній, зокрема, йдеться про те, що сфера культури в Україні
перебуває у стані, що не повною мірою задовольняє потреби культурного та
духовного відродження українського народу [10]. Ця програма, на жаль, не
розглядає культурну політику як основу духовного розвитку українського
суспільства. Основною метою цього програмного документа є вдосконалення
нормативно-правової бази щодо здійснення культурної політики, а також
покращання матеріально-технічної бази у сфері культури.
Не менш важливими для процесу формування та розвитку духовних цінностей
українського суспільства є закони України “Про бібліотеки та бібліотечну
справу” [1], “Про музеї та музейну справу” [6] та “Про кінематографію”,
у якому, зокрема, основними принципами проголошуються: утвердження
творами кінематографії ідей гуманізму, загальнолюдських,
національно-культурних та духовних цінностей, а також сприяння
розвиткові національної свідомості, патріотичних почуттів, естетичного
та екологічного виховання громадян [5].
Проблемним питанням залишається і фінансування розвитку культури.
Зокрема, на фінансову підтримку виготовлення та розповсюдження
кінопродукції згідно із Законом України “Про Державний бюджет України на
2005 рік” виділено всього 23 250 тис. грн, у тому числі на створення
анімаційних фільмів – 3000 тис. грн; на здійснення
культурно-інформаційної та культурно-просвітницької діяльності – 2077,1
тис. грн. Для порівняння, лише на виготовлення державних нагород та
пам’ятних знаків у бюджеті передбачено 25925,0 тис. грн [3].
Невирішеним залишається питання розробки та прийняття Закону України
“Про культуру”, який би визначав поняття культури, а відповідно слугував
основою для розробки державних програм здійснення державної культурної
політики. Крім того, державна культурна політика в Україні, на нашу
думку, розуміється лише як сфера функціонування культурно-громадських
закладів, збереження культурних цінностей, фінансування та підтримка
мистецької сфери. Практично, незважаючи на те, що у вихідних документах
про культуру проголошується орієнтація та загальнолюдські цінності, роль
державної культурної політики у формуванні та розвитку духовних
цінностей суспільства нівелюється.
Серед законодавчих актів, які регулюють діяльність органів державного
управління в інформаційній сфері, найбільш цікавими для нашого
дослідження є Закон України “Про видавничу справу”, який покликаний
сприяти національно-культурному розвитку українського народу, громадян
України всіх національностей, утвердженню їх духовності та моралі,
доступу членів суспільства до загальнолюдських цінностей, захисту прав
та інтересів авторів, видавців, виготовлювачів, розповсюджувачів і
споживачів видавничої продукції [2], та Закон України “Про захист
суспільної моралі”, який встановлює правові основи захисту суспільства
від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль
[4].
Вкрай негативним є той факт, що в Україні до сьогоднішнього дня не
прийнята “Концепція національної інформаційної політики”, яка повинна,
зважаючи на масовість та доступність засобів масової інформації, їх
вплив на суспільну свідомість та духовність українського суспільства,
визначати основні напрями здійснення державної інформаційної політики.
Прогресивною порівняно з попередніми програмними документами щодо
формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства можна
вважати останню програму діяльності Кабінету Міністрів, яка носить назву
“Назустріч людям”. Незважаючи на дещо декларативний характер цього
документа, серед основних завдань уряду щодо розвитку духовності
визначені: збереження та активне пропагування історико-культурної
спадщини, зміцнення її престижу в Україні і світі; забезпечення
українській культурі гідного місця серед світових та європейських
культур; здійснення заходів державної підтримки культури, вітчизняного
книговидання та теле- і радіомовлення; створення єдиного реєстру
пам’яток культури України, а також реєстру найвизначніших культурних
цінностей, що перебувають за кордоном, та вжиття заходів для їх
повернення в Україну; задоволення освітніх та культурних потреб
національних меншин України, створення належних умов для відродження,
збереження і всебічного розвитку етнічних спільнот, їх
національно-культурних традицій; функціонування української мови як
державної, вільний розвиток російської та інших мов згідно із законом
про мови і Європейською хартією регіональних мов та мов національних
меншин; налагодження конструктивного співробітництва держави і
релігійних організацій, неухильне дотримання принципу відокремлення
держави від церкви; створення державою рівних умов для діяльності
релігійних організацій, недопущення чинення на них тиску; заохочення
участі релігійних організацій у виконанні властивих їм соціальних
функцій тощо [14].
Отже, виходячи з вищевикладеного матеріалу, важко не погодитися з
авторами дослідження “Культура. Ідеологія. Особистість”, які
стверджують, що в нашій державі не сформована стратегія
духовно-інтелектуального розвитку нації; не завершене реформування
освіти; не визначені пріоритети розвитку науки і культури; не сформована
нова мораль; не утверджена установка благовоління перед розумом, за
принципами якого стрімко увійшли у світовий контекст раніш культурно
занедбані, пригнічені народи [14, с. 500].
Підсумовуючи наше дослідження, можна зробити такі висновки:
1. В Україні не розроблена чітка програма духовного розвитку
українського суспільства, яка повинна відігравати важливу роль для
визначення основних напрямів діяльності органів державного управління
щодо здійснення культурної, освітньої та інформаційної політики у сфері
формування та розвитку духовних цінностей.
2. Недостатньо визначеною залишається культурна політика в Україні.
Відсутність чіткого законодавства, яке б визначало державну політику у
сфері культури, а також фінансування розвитку культури за залишковим
принципом негативно впливають на розвиток духовних цінностей
українського суспільства.
3. Відсутнє чітке законодавство щодо регулювання діяльності засобів
масової інформації з урахуванням важливої ролі ЗМІ для розвитку
духовності та формування у суспільстві духовно-ціннісних орієнтацій.
Тому одним із головних завдань органів державного управління, які
забезпечують здійснення освітньої, культурної та інформаційної політики,
має стати розробка проектів нормативно-правових актів для вдосконалення
законодавства України щодо розвитку духовної сфери українського
суспільства.
Список використаних джерел
1. Закон України про бібліотеки та бібліотечну справу //
www.rada.gov.ua.
2. Закон України про видавничу справу // www.rada.gov.ua.
3. Закон України про Державний бюджет України на 2005 рік //
www.rada.gov.ua.
4. Закон України про захист суспільної моралі // www.rada.gov.ua.
5. Закон України про кінематографію // www.rada.gov.ua.
6. Закон України про музеї та музейну справу // www.rada.gov.ua.
7. Закон України про освіту // www.rada.gov.ua.
8. Основи законодавства про культуру // www.rada.gov.ua.
9. Державна національна програма “Освіта (“Україна ХХІ століття.”):
Затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 листоп. 1993 р. № 896
// www.rada.gov.ua.
10. Державна програма розвитку культури на період до 2007 року: Затв.
Постановою Кабінету Міністрів України від 6 серп. 2003 р. № 1235 //
www.rada.gov.ua.
11. Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо
розвитку культури: Затв. Постановою Кабінету Міністрів від 28 черв 1997
р. № 675 // www.rada.gov.ua.
12. Національна доктрина розвитку освіти: Затв. Указом Президента
України від 17 квіт. 2002 р. № 347 // www.rada.gov.ua.
13. Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Назустріч людям” //
www.rada.gov.ua.
14. Культура. Ідеологія Особистість: Методолого-світоглядний аналіз /
В.Андрущенко, Л.Губерский, М.Михальченко. – К.: Знання України, 2002. –
578 с.
15. Огнев’юк В.О. Освіта в системі цінностей сталого людського розвитку.
– К.: Знання України, 2003. – 450 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
