Пошукова робота:

Основні джерела інвестицій

У системі відтворення безвідносно до його суспільної форми інвестиціям
належить найважливіша роль у напрямі поновлення і збільшення виробничих
ресурсів, а отже, і забезпеченні визначених темпів економічного
зростання. Якщо суспільне відтворення уявити як систему виробництва,
розподілу, обміну і споживання, то інвестиції здебільшого стосуються
першої ланки — виробництва, тобто складають матеріальну основу його
розвитку.

Поняття інвестиційних ресурсів охоплює всі зроблені засоби виробництва,
тобто всі види інструмента, машин, устаткування, фабрично-заводські,
складські, транспортні засоби і збутову мережу, використовувану у
виробництві товарів і послуг і доставці їх до кінцевого споживача.

Інвестиційні товари (засоби виробництва) відрізняються від споживчих
товарів тим, що останні задовольняють потреби безпосередньо, тоді як
інвестиційні товари роблять це побічно, забезпечуючи виробництво
споживчих товарів. За своєю сутністю інвестиції — це той капітал, за
допомогою якого збільшується національне багатство. При цьому варто
зважати на те, що термін «капітал» тут не подібний терміну «гроші».
Правда, менеджери й економісти часто говорять про «грошовий капітал»,
маючи на увазі гроші, що можуть бути використані для закупівлі машин,
устаткування та інших засобів виробництва. Однак гроші як такі нічого не
роблять, а отже, їх не можна вважати економічним ресурсом. Реальний
капітал — інструменти, машини, устаткування, будинки та інші виробничі
потужності — це економічний ресурс, а гроші чи фінансовий капітал не є
таким ресурсом.

У системі національних рахунків України статистика інвестицій
(капітальних вкладень) включає тільки матеріальні витрати (на машини,
будинки, споруди), але не враховує найважливіші інвестиції у «знання»,
«інтелект», наукові дослідження й освіту. Подібний підхід, за яким до
інвестицій зараховують лише безпосередньо матеріальні компоненти, не дає
змогу точно визначати справді необхідний обсяг інвестицій.

Отже, під інвестиціями розуміють ті економічні ресурси, що спрямовуються
на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи
модернізацію виробництва. Це може бути пов’язане із придбанням нових
машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом шляхів,
мостів та різних інженерних споруд. Сюди варто включати і витрати на
освіту, наукові дослідження і підготовку кадрів. Ці витрати являють
собою своєрідні інвестиції в «людський капітал», який на сучасному етапі
розвитку економіки набуває все більшого значення, оскільки саме
результатом людської діяльності є будинки і споруди, машини і
устаткування, а головне — основний фактор сучасного економічного
розвитку — інтелектуальний продукт, що визначає економічне становище
країни у світовій ієрархії держав.

У системі відносин розширеного відтворення інвестиції виконують
найважливішу структуроутворюючу функцію. Від того, у які галузі
народного господарства вкладаються кошти для його розвитку, залежить
майбутня структура економіки: чи переважатимуть машинобудівні заводи, що
випускають сільгосптехніку, чи машинобудівні заводи, що випускають
воєнну техніку і спорядження; чи переважатимуть будівельні фірми, що
спеціалізуються на спорудженні великих виробничих комплексів, чи такі
фірми, що будують житлові об’єкти підвищеної комфортності.

Приватні інвестиції переважно надаються за умови обов’язкового одержання
прибутку від вкладення коштів. Отже, рівнем прибутковості кожної окремої
галузі економіки, підгалузі, окремого підприємства визначається рівень
інвестиційної переваги цієї галузі, підгалузі або підприємства.

Прибутковість — це найважливіший структуроутворюючий критерій, що
визначає пріоритетність капіталовкладення. Недержавні джерела інвестицій
спрямовуються насамперед у високорентабельні галузі зі швидкою
оборотністю капіталу. За цих умов сфери економіки з повільною окупністю
вкладених коштів залишаються недоін-вестованими. Надмірне інвестування
призводить до інфляції («перегріву» економіки), недостатнє ж — до
дефляції. Ці крайні полюси економічної політики повинна регулювати
держава, застосовуючи ефективну стратегію у сфері податків, державних
витрат, кредитно-грошових і фінансово-бюджетних заходів.

Перехід до ринкових відносин в інвестиційній сфері насамперед стосується
її джерел. Інвестиції можуть здійснюватися за рахунок власних фінансових
ресурсів інвестора (амортизаційні відрахування, прибуток, грошові
нагромадження, заощадження громадян, юридичних осіб та ін.), залучених
фінансових коштів інвесторів (банківські, бюджетні, облігаційні кредити,
а також кошти, отримані від продажу акцій, облігацій, пайових та інших
внесків громадян і юридичних осіб), бюджетних інвестиційних асигнувань і
запозичених фінансових ресурсів (кредити, позики).

Структура інвестиційних ресурсів, що складається в Україні останнім
часом, не є оптимальною.

Процес формування і використання інвестиційних ресурсів охоплює певний
період — так званий інвестиційний цикл. Якщо розглядати реальні
інвестиції, то цей цикл поділяється на етапи: наукові розробки;
проектування; будівництво; освоєння.

Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони
визначають загальний рівень зростання економіки. У результаті
інвестування коштів в економіку збільшуються обсяги виробництва,
підвищується рівень національного доходу, розвиваються і йдуть уперед в
економічному суперництві галузі і підприємства, задовольняючи
якнайбільше попит на ті чи інші товари і послуги. Отриманий приріст
національного доходу частково знову накопичується, відбувається подальше
збільшення виробництва, тобто тут відбувається постійно повторюваний
процес. Отже, інвестиції, що утворюються за рахунок національного доходу
в результаті його розподілу, самі зумовлюють його зростання, розширене
відтворення. При цьому що ефективнішими будуть інвестиції, то більшим
слід очікувати національний дохід, то значніші будуть абсолютні розміри
нагромадження (при цій його частці), що знову можна вкладати у
виробництво. За досить високої ефективності інвестицій приріст
національного доходу може забезпечити підвищення частки нагромадження
при абсолютному зростанні споживання.

Було б неправильно пов’язувати підвищення рівня національного доходу
тільки з виробничими інвестиціями, хоча й очевидно, що вони
безпосередньо визначають збільшення виробничих потужностей і випуску
продукції. Зазначимо, що на це підвищення істотно впливають, хоча й
непрямим способом, також інвестиції у сферу нематеріального виробництва,
причому загальносвітова тенденція полягає в тому, що значення їх в
нарощуванні економічного потенціалу постійно зростає.

Велика частка інвестиційної діяльності припадає на нафтогазовий сектор
економіки. У зв’язку з цим необхідно уточнити роль і значення у
відтворювальному процесі таких категорій, як капітальні вкладення і
капітальне будівництво.

Капітальні вкладення становлять собою сукупність витрат, пов’язаних зі
створенням і відновленням основних фондів народного господарства,
призначених для розвитку економіки. Поняття «капітальні вкладення» ширше
за поняття «капітальне будівництво».

Капітальне будівництво є складовою капітальних вкладень. У ході
капітального будівництва здійснюється лише частина капітальних вкладень,
що дорівнює проектно-кошторисній вартості будівельно-монтажних робіт для
цього об’єкта.

Будівництво — одна з найбільших галузей народного господарства, що
охоплює будівельно-монтажні, підрядні, проектно-дослідницькі,
проектно-конструкторські організації і фірми, науково дослідницькі
установи будівельного профілю, органи господарського управління
будівництвом, а також різноманітні малі та середні приватні та
колективні будівельні фірми. Особливість будівництва полягає у
спорудженні нерухомих об’єктів основних фондів; створювана продукція
нерухома і використовується за місцем її перебування. Процес будівництва
вирізняється, як правило, великою тривалістю, капітало- і
матеріалоємністю, продукція носить індивідуальний характер, оскільки
призначена для окремого замовника. Кожен об’єкт будівництва здійснюється
за індивідуальним проектом і належить до певної території, тому засоби
праці і робоча сила постійно переміщуються з одного об’єкта на інший.
Споруджувані об’єкти вирізняються своїм характером і відповідно
виконуваними роботами, вартість яких визначається специфічною ціною —
кошторисною вартістю. Кінцевим результатом будівництва є будівельна
продукція, що має вигляд зданих в експлуатацію виробничих потужностей та
основних фондів по повній кошторисній вартості. Частка цієї продукції у
валовому національному продукті складає приблизно 9 %.

Значна частина капітальних вкладень здійснюється минаючи стадію
будівництва, наприклад, у вигляді витрат на придбання транспортних
засобів, сільськогосподарської техніки, устаткування, що не потребує
монтажу, і т. ін. За допомогою капітальних вкладень здійснюється
регулювання пропорцій і темпів розвитку окремих галузей народного
господарства.

До капітальних вкладень належать витрати на будівельно-монтажні роботи,
придбання устаткування, що вимагає і не потребує монтажу, передбаченого
в кошторисах на будівництво, виробничого інструмента і господарського
інвентарю, що також закладено в кошториси будівництва, машин і
устаткування, оргтехніки, що не входять у кошториси будівництва, інші
капітальні витрати і роботи.

Відтворення основних фондів народного господарства відбувається за
допомогою трьох основних каналів надходження інвестицій:

1) державних капітальних вкладень;

2) капітальних вкладень самих підприємств і компаній;

3) капітальних вкладень, здійснюваних інвестиційними фондами і
компаніями, що акумулюють кошти населення.

З усіх інвестицій переважна частка припадає на капітальні вкладення в
розширене відтворення, основним джерелом яких є національний дохід. Про
розмір цих вкладень, які називають ще чистими інвестиціями, можна судити
по приросту основних фондів, хоча точної відповідності між ними за кожен
відрізок часу може не бути. Приріст основних фондів за певний період, як
правило, за рік, обчислюється з урахуванням вартості закінчених об’єктів
будівництва, прийнятих на баланс, а капітальні вкладення цього року
складаються з наданих банками коштів, що втілюються в готові і здані
основні фонди після завершення будівництва.

Іншим джерелом капітальних вкладень є амортизаційний фонд. Середня
зношеність основних фондів, особливо це стосується робочих машин і
устаткування, в економіці України нині досить велика: у 1991 р. — 45 %,
у тому числі у промисловості — 51,3, сільському господарстві — 27,1,
будівництві — 64,5 %. У 1993 р. цей показник зменшився до 33,1 %, у тому
числі у промисловості — до 37,8, сільському господарстві — до 20,7,
будівництві — до 42,1 % [11, с 256; 13, с. 74].

Велика зношеність устаткування негативно позначається на якості
продукції. Діючі нормативні терміни служби в середньому становлять 16-17
років, а фактично — ще більше. Середні нормативні терміни служби,
наприклад, устаткування, доцільно скоротити до 9-10 років, що
потребуватиме значного прискорення вибуття застарілого устаткування, а
отже, і збільшення фонду відшкодування. Тоді сума амортизації
підвищилась би за рахунок фонду відшкодування.

У США, наприклад, середній вік засобів праці в народному господарстві у
наш час дорівнює 10,1 року порівняно із 17,1 року в 1940 p., середні
терміни служби устаткування — усього 6,3 року, будинків і споруд — 13,4
року [119, с 429].

Для технічного відновлення виробництва велике значення має використання
капітальних вкладень на реконструкцію діючих підприємств. У зв’язку з
цим дуже важливо встановити оптимальне співвідношення між вкладаннями в
нове будівництво, реконструкцію, модернізацію і розширення існуючих
виробничих потужностей.

Сучасна система амортизації основних виробничих фондів підприємств
України в рамках податкового обліку має певну низку властивостей, що
можуть бути оптимізовані не тільки шляхом зміни діючого податкового
законодавства в галузі норм амортизації — у напрямі зменшення
коефіцієнтів та інших нормативних показників, а й завдяки реалізації
відповідних заходів на підприємстві. До подібних заходів належать
упорядкування черговості ремонтів і відновлення основних фондів за
звітний рік. Дослідження умов амортизації об’єктів відповідно до різних
методів її нарахування згідно з вимогами податкового законодавства і
стандарту № 7 «Основні засоби» дає змогу визначити економічні наслідки
застосування різних методів у рамках бухгалтерського обліку на
перспективу.

Згідно зі змінами до Закону України «Про оподаткування прибутку
підприємств» від 22 травня 1997 р. № 283/97-ВР підприємства України
стали застосовувати систему нарахування амортизації основних виробничих
фондів у межах податкового обліку за методом спадного залишку (за
винятком витрат на розвідку, дорозвідку та проектування розробки
родовищ, які амортизуються за виробничим методом і розглядатимуться
окремо).

Законодавчо затверджений підхід до нарахування амортизації був
принципово новим для вітчизняних підприємств, крім того, його сучасні
ознаки істотно відрізняються від теоретичних основ нарахування
амортизації за відповідною методикою. Так, запроваджено три групи
основних фондів (без урахування групи витрат на розвідку, дорозвідку та
проектування розробки родовищ), для кожної з яких встановлено відповідні
норми амортизації. До кожної групи належать об’єкти, які мають різні
терміни експлуатації та умови спрацювання, що сучасною системою не
враховується. Крім того, економічні наслідки переходу на нову систему
нарахування амортизації для підприємств із різними умовами спрацювання
основних фондів істотно вирізняються.

Метод спадного залишку в умовах дисконтування надходжень майбутніх
періодів за рівних вихідних умов і відповідного значення норм
амортизації створює більший потік відрахувань, ніж лінійний метод, що
використовувався раніше. Але основними ознаками нової системи
нарахування амортизації в Україні було запровадження невідповідних норм
за групами основних фондів, а також швидка зміна бази для нарахування
амортизації, що призвело до миттєвого зменшення сум амортизаційних
відрахувань на підприємствах із великим відсотком спрацювання об’єктів.

Проведені дослідження свідчать, що у разі переходу на систему
нарахування амортизації за теоретичними засадами методу спадного залишку
із значенням спрацювання основних фондів, що перевищує деякий критичний
рівень, умови амортизації об’єктів основних фондів істотно погіршуються,
а зменшення сум амортизації на підприємствах призводить до збільшення
бази нарахування податку на прибуток. Критичні значення спрацювання
об’єктів за групами, при яких перехід на метод спадного залишку є
доцільним для власника основних фондів, становлять: І група — близько 47
%; II — 39 %; III група — 44 % (з похибкою до 2 %), причому із
застосуванням знижувальних коефіцієнтів та необгрунтованих норм
амортизації критичні значення зменшуються. Спрацювання за І групою
основних фондів на підприємствах народногосподарського комплексу у 2000
р. становило близько 60 %.

Крім того, лінійний метод нарахування амортизації передбачає визначення
кінцевого терміну корисного використання об’єкта, тоді як сучасна
система передбачає списання об’єкта І групи основних фондів за умови
досягнення залишкової вартості на рівні 100 неоподаткованих мінімумів, а
для II та III групи окремий облік спрацювання об’єктів взагалі не
передбачається. Отже, завдяки нарахуванню амортизації від залишкової
вартості, що періодично зменшується, термін корисної експлуатації
об’єктів І групи залежить виключно від їх первісної вартості, яка, до
речі, розраховується за низкою складових, а термін повної амортизації
об’єктів «розтягується» на необгрунтовано тривалий час.

Результати порівняння сучасних ознак вітчизняної системи нарахування
амортизації в межах податкового обліку із теоретичними засадами
відшкодування витрат на придбання об’єктів основних засобів, а також із
світовим досвідом стосовно забезпечення справедливого нарахування
амортизації дали можливість дійти висновку, що сучасна система
амортизації основних засобів в Україні спрямована виключно на поповнення
державного бюджету за рахунок штучного збільшення бази нарахування
податку на прибуток. Крім того, світовий досвід свідчить, що доходи
державного бюджету внаслідок впровадження такої політики є тимчасовими,
оскільки штучне «зв’язування» коштів у необігових активах затримує їх
перехід до обігових коштів, кожний обіг яких створює базу для
оподаткування.

Погіршення умов відшкодування витрат на придбання основних засобів
негативно позначиться також на інвестиційній активності у фондомістких
галузях, до яких, безумовно, належить видобуток вуглеводнів. У зв’язку з
нестабільністю вітчизняної валюти значно підвищується коефіцієнт
дисконтування, що призводить до знецінення надходжень майбутніх
періодів, у тому числі й амортизаційних відрахувань. Традиційне значення
коефіцієнта дисконтування (10 %), що використовується для внутрішніх
розрахунків, значно нижче навіть за банківські ставки за депозитними
рахунками для юридичних осіб, а тому для проектів, що передбачають
залучення сторонніх коштів, не може бути застосоване.

Заходи щодо оптимізації відновлення основних фондів максимізацією сум
амортизаційних відрахувань можна поділити на два основні перспективні
напрями:

1) оптимізація системи нарахування амортизації для підприємств;

2) запровадження програми оптимальної модернізації та ремонту основних
фондів у межах підприємства.

Коригування норм амортизації за групами пов’язане із прийняттям
Верховною Радою України відповідного рішення. Будь-яке підвищення норм
амортизації призведе до зменшення бази нарахування податку на прибуток,
причому для скасування негативного впливу переходу газовидобувних
підприємств на систему нарахування амортизації за методом спадного
залишку норми амортизації за І групою основних фондів необхідно
збільшити приблизно у 2,2 раза (тобто до 2,75 % на квартал).

Скасування знижувальних коефіцієнтів також є істотним заходом
оптимізації відновлення основних фондів компанії не тільки завдяки
збільшенню абсолютного значення сум амортизаційних відрахувань за
період, а й скороченню термінів амортизації об’єктів і, як наслідок, за
рахунок скасування негативного впливу зменшення вартості надходжень
майбутніх періодів. Скасування знижувальних коефіцієнтів для підприємств
забезпечить збільшення сум амортизаційних відрахувань на 25 % (без
урахування дисконтування).

Згідно з чинним законодавством підприємства можуть віднести на валові
витрати протягом року витрати на поліпшення об’єктів розміром близько 5
% балансової вартості основних фондів. Витрати, які перевищують цей
ліміт, збільшують балансову вартість окремих об’єктів І групи або
балансову вартість II та III груп, тобто відшкодовуються не протягом
року, а згідно із загальним порядком амортизації основних фондів.

Відносно 5 %-го ліміту витрат на поліпшення основних фондів треба
зауважити, що збільшення цього нормативу для підприємств матиме виключно
позитивне значення. У разі збільшення цього нормативу додатково
відшкодовуватимуться великі кошти, що набуває вагомого значення в умовах
дефіциту обігових коштів та високих норм дисконтування.

Приклад законодавчого збільшення цього нормативу викладено у змінах до
Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в якому
підприємствам металургійної (в галузі ливарного виробництва),
коксохімічної, хімічної, гірничо-видобувної промисловості, а також
підприємствам залізничного транспорту, виробникам електричної, теплової
енергії та водопостачання дозволено до 1 січня 2003 р. відносити на
валові витрати протягом року витрати на поліпшення основних фондів, що
були введені в експлуатацію до 1 січня 1993 р., в розмірі 9 % балансової
вартості І та III груп.

За програмою максимізації амортизаційних відрахувань у межах компаній
також спостерігається низка перспективних напрямів.

По-перше, необхідно звернути увагу на те, що умови відшкодування витрат
на придбання основних фондів значно відрізняються від умов відшкодування
витрат на їх поліпшення. Завдяки тому, що частина витрат на поліпшення
об’єктів відшкодовується протягом поточного року за рахунок віднесення
на валові витрати, з урахуванням дисконтування амортизаційних
відрахувань майбутніх періодів привабливішим бачиться саме ремонт
об’єктів, ніж їх заміна, але, звичайно, пріоритетними є виробничі
потреби підприємств. Крім того, необхідно визначити критичні значення
співвідношень витрат на поліпшення і заміну об’єкта, при яких таку
пропозицію можна вважати економічно доцільною.

Господарчий ефект також можна отримати завдяки вдосконаленню черговості
поліпшення основних фондів. З урахуванням 5 %-го ліміту витрати на
поліпшення об’єктів відносяться на валові витрати без розподілу за
групами, тоді як перевищення ліміту відноситься на збільшення балансової
вартості об’єктів конкретних груп. Норми амортизації за групами
вирізняються вагомо, відповідно вирізняються умови відшкодування сум, що
збільшили балансову вартість об’єктів. Виходячи з цього з метою
прискорення відшкодування таких витрат можна запропонувати за умови
технологічної доцільності здійснювати протягом року насамперед планові
поліпшення об’єктів І групи (за цією групою норми амортизації
мінімальні), потім — III і наприкінці — II групи. Після досягнення
ліміту витрат на поліпшення основних фондів, який відноситься
безпосередньо на валові витрати, подальша черговість за групами не
потрібна.

По-друге, сучасна система нарахування амортизації охоплює три групи
основних фондів, для яких встановлено норми амортизації. До кожної групи
належать об’єкти з різними термінами та умовами експлуатації. Отже, для
різних об’єктів грошові потоки амортизаційних відрахувань змінилися
порівняно із попередньою системою невідповідно. Так, якщо прийняти за
базу порівняння систему і норми амортизації згідно з постановою Кабінету
Міністрів СРСР від 22 жовтня 1990 р. № 1072, яка була чинною до 1 липня
1997 p., моделювання грошових потоків за видами основних фондів дасть
змогу визначити такі об’єкти, за якими потік амортизаційних відрахувань
збільшився [9]. Коректність наведеної бази для порівняння зумовлена тим,
що раніше норми амортизації встановлювались виходячи виключно з терміну
та умов експлуатації конкретних видів основних фондів.

Отже, якщо за умови технологічної доцільності передбачити пріоритетність
введення таких об’єктів, у яких відносний грошовий потік збільшився,
виникає можливість штучно збільшити потік амортизаційних відрахувань на
деякий період для покриття аналогічних втрат при введенні інших
об’єктів.

Крім системи амортизації, яка передбачена податковим законодавством, у
межах бухгалтерського обліку застосовуються методи амортизації, що
визначені Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку № 7 «Основні
засоби». Суми амортизаційних відрахувань, які нараховані згідно із
стандартом № 7, нині застосовуються тільки для бухгалтерського обліку,
тобто впливатимуть тільки на вартість основних засобів (і, як наслідок,
на вартість компанії) у процесі приватизації. Згідно з неофіційними
висловлюваннями аудиторів та податківців, надалі очікується деяке злиття
податкового та бухгалтерського обліку, в тому числі й розширення методів
нарахування амортизації для визначення податку на прибуток.

Методи нарахування амортизації, що передбачені стандартом № 7, мають
різні властивості, дослідження й використання яких сприятиме досягненню
перспективних цілей підприємств.

Так, за цим стандартом є п’ять методів нарахування амортизації:
лінійний, спадного залишку, прискореного спадного залишку, куму-лятивний
та виробничий.

Моделювання грошових потоків за кожним методом, у тому числі й за
методами, що передбачені податковим законодавством, дали можливість
визначити темпи амортизації об’єктів у різних умовах.

Рис. 2 характеризує накопичення амортизаційних відрахувань умовного
об’єкта з первісною вартістю 100 грн за кожним методом з урахуванням
діючих знижувальних коефіцієнтів та дисконтування надходжень майбутніх
періодів за ставкою 10 %. Рівень накопичення амортизаційних відрахувань
згідно з податковим обліком відобра-жено з урахуванням сучасної
структури основних фондів компанії.

Рис. 2. Рівень накопичення амортизаційних відрахувань згідно з чинними
нормами податкового та бухгалтерського обліку з урахуванням структури
основних засобів підприємств за методами: 1 — прискореного спадного
залишку; 2 — спадного залишку; 3 — кумулятивний; 4 — лінійний; 5 —
податковий

На цьому рисунку не показано виробничий метод нарахування амортизації,
оскільки його неможливо коректно порівняти з методами, що ґрунтуються на
визначенні терміну експлуатації об’єктів. Доцільність застосування
виробничого методу у кожному разі необхідно визначати для конкретних
видів об’єктів з урахуванням технологічно обґрунтованої динаміки обсягів
виробництва.

Істотно, що умови амортизації об’єктів за різними методами значно
вирізняються, у зв’язку з чим практичної цінності набуває дослідження
властивостей кожної моделі нарахування амортизації.

Так, максимальний грошовий потік спостерігається у разі використання
методу прискореного спадного залишку, мінімальний — методу, який
передбачено податковим законодавством для І групи основних фондів. Отже,
якщо очікується злиття бухгалтерського та податкового обліку і
підприємства орієнтуються на максимізацію потоку амортизаційних
відрахувань саме в межах податкового обліку, є доцільним у межах
бухгалтерського обліку до моменту злиття користуватися методами
амортизації, які приводять до мінімального спрацювання об’єктів, а після
злиття застосовувати метод прискореного спадного залишку.

Залишкова вартість основних фондів, яка відображається у бухгалтерській
звітності, у сучасних умовах впливає лише на вартість підприємств у
процесі перерозподілу власності. Залежно від перспективних цілей
компанії є можливість впливати на залишкову вартість основних фондів,
застосовуючи різні методи їх амортизації.

Залежно від цілей підприємств використання різноманітних методів
амортизації призведе до штучного збільшення або зменшення залишкової
вартості основних фондів на конкретну дату.

Наведені результати досліджень свідчать, що управління процесами
нарахування амортизації може бути достатньо економічно вигідним завдяки
значній вартості основних фондів компанії та можливості впровадження
відповідних програм на всіх підприємствах галузі.

Зважаючи на існуючі проблеми з інкасацією дебіторської заборгованості на
належному рівні, а також на гострий дефіцит коштів для здійснення
капітальних вкладень, актуально запроваджувати на підприємствах такі
проекти, що спрямовані насамперед на максимізацію грошового потоку. Але
з урахуванням пріоритетності напрямів капіталовкладень, що зумовлюються
виробничими потребами, доцільно запроваджувати паралельні проекти,
насамперед із мінімальними обсягами фінансування та періодом окупності.
Розробка й запровадження програми управління амортизаційними
відрахуваннями відповідають наведеним умовам.

Частка реконструкції в капітальних вкладеннях в Україні підвищується,
але вона менше, ніж у розвинених країнах, передусім у США. Для того щоб
реконструкція підприємств посіла належне їй місце, потрібно передбачати
її як обов’язкову стадію довгострокового розвитку кожного підприємства
по аналогії з тим, як планується капітальний ремонт будинку й
устаткування підприємства. Бажано, щоб здійснення реконструкції та
модернізації збігалося у часі з капітальним ремонтом.

До поділу капітальних вкладень на нове будівництво і реконструкцію
примикає їх поділ на вкладення екстенсивного та інтенсивного типу.
Вкладеннями екстенсивного типу називають такі, що мають за мету
збільшення обсягів виробництва на основі існуючої техніки і технології.
Вкладення цього типу потребують залучення додаткової кількості сировини,
працівників, енергії пропорційно збільшенню обсягів виробництва, що веде
до зростання кількості робочих місць і не зменшує фондомісткості і
собівартості виробництва. Під вкладеннями інтенсивного типу розуміють
такі вкладення, що передбачають упровадження нової чи поліпшеної техніки
і технології, використання внутрішніх резервів виробництва, зменшення
втрат.

Зростання інвестицій інтенсивного типу зумовлює швидке підвищення
матеріального рівня життя, оскільки зростаючий виробничий апарат
підвищує продуктивність праці. Звідси випливає, що нинішній добробут є
значною мірою результатом учорашніх інвестицій, а сьогоднішні
інвестиції, у свою чергу, закладають основи для завтрашнього збільшення
продуктивності праці і відповідно до підвищення добробуту.

До 1990 р. економіка України, хоч і розвивалася неефективно, усе-таки
мала позитивний приріст національного доходу (1986 р. — 2 %, 1987 р. —
4,9 %, 1988 р. — 2,3 %, 1989 р. — 4,1 %). У 1989 р. обсяг національного
доходу збільшився на 14 % проти 1985 р. [10, с 19]. Починаючи з 1990 p.,
і особливо з 1991 р., в Україні спостерігався процес загального спаду
виробництва.

У 1992-1996 pp. спад виробництва в Україні значно збільшився. У 1993 p.,
наприклад, обсяг національного доходу скоротився порівняно з 1990 р. на
39,4 %, продукції промислового виробництва — на 17,8 %, продукції
сільського господарства — на 21,8 %, товарів народного споживання — на
29,1 % (у тому числі продовольчих і непродовольчих товарів — відповідно
на 34,6 і 27,5 %).

Економіка в цей період розвивалася значною мірою під впливом цін на
енергоносії. У грудні 1993 р. ціни на нафту збільшилися (порівняно з
груднем 1991 р.) майже у 14 тисяч разів, а на газ — у 7,5 тисяч разів.
Внутрішні ціни на вугілля збільшилися за цей період у 3,4 тисяч разів.
Чергове збільшення цін на вугілля (у 4,8 раза) на початку 1994 р., у
свою чергу, призвело до нового підвищення цін у країні [23, с 8].

На жаль, у 1990-1999 pp. в економіці України не тільки відтворювалася, а
й збільшувалася стара, успадкована від колишнього Радянського Союзу,
деформована структура, що не має внутрішніх стимулів до саморозвитку і
перевантажена енерго- і матеріалоємними виробництвами.

Через значне погіршення ситуації в економіці у кризовій ситуації
опинилося капітальне будівництво. Обсяги капітальних вкладень і
будівельно-монтажних робіт зменшилися (порівняно з 1990 р.) відповідно
на 54 і 48 %, тобто наполовину.

Факторний аналіз причин розвитку інвестиційної кризи, виконаний з
використанням методів міжгалузевого балансу, підтверджує, що при
збільшенні в 1992 р. (порівняно з 1991 р.) обсягу валової продукції
будівництва (у фактичних цінах) у 36 разів вплив фактора підвищення цін
на будівельні матеріали і конструкції становив 28 % (10,1 раза)
первісної величини (тобто 1991 p.), підвищення цін на
паливно-енергетичні ресурси — 8 % (2,9 раза), збільшення вартості
вантажних перевезень — 5 % (1,8 раза), підвищення рівня заробітної плати
в будівництві — 25 % (9 разів), фактора змін у системі оподатковування
продукції будівництва — 18 % (6,8 раза), інших факторів — 16 % (4,9
раза).

Істотно змінився також виробничий потенціал України. Порушилися
інвестиційні процеси й у відтворенні основних фондів. Однією з основних
причин цього стала невідповідність між їх реальною і фактичною вартістю.

Зменшення реальної вартості основних фондів і несистематичне здійснення
їх індексації в умовах гіперінфляції призвело до істотного погіршення їх
відтворення у зв’язку з недовідрахуванням значних обсягів амортизації і
недовиконанням нею своїх функцій. За 1990 1993 pp. народне господарство
України недоодержало 16003 млрд крб. (у порівняльних цінах 1993 р.)
амортизаційних відрахувань, які могли б в умовах дефіциту державного
бюджету нормалізувати інвестиційну діяльність.

Інвестиції, здійснювані підприємством для розширення свого виробничого
апарату, відіграють стимулюючу роль для всієї економіки. Купівля
підприємством інвестиційних товарів, наприклад різних машин, спричиняє
загальне збільшення попиту на товарному ринку, що безпосередньо сприяє
зростанню економіки загалом.

Отже, інвестиції не тільки впливають на розширення потужностей у
довгостроковій перспективі, а й на те, якою мірою використовуються вже
наявні потужності. На рівень використання потужностей також істотно
впливають інвестиції в товарно-матеріальні запаси, тобто відбувається
перевищення приросту запасів над їх витратами. Тому коливання в
інвестиційному процесі — важливий чинник темпів зростання продукції як у
коротко-, так і в довгостроковій перспективі.

Однак не всякі інвестиції відіграють позитивну роль в економічному
процесі. Інвестиції можуть бути і «помилковими», коли спрямовуються у
неперспективні галузі та виробництва. Таке відбувається звичайно через
невірну інформацію про майбутній розвиток галузі або окремого
виробництва, коли органи господарського управління, що приймають рішення
про інвестиції, не можуть чітко визначити, виробництво якої продукції
буде вигідним (як у колишньому СРСР), або коли загальна економічна
політика зорієнтована неправильно.

«Помилкові» інвестиції призводять до марнування ресурсів, оскільки ті
витрачаються на проекти, що не сприятимуть зростанню економіки.
Звичайно, такі інвестиції — надійне джерело робочих місць у
довгостроковій перспективі.

Наукове знання про новітню технологію виробництва, про майбутній попит і
про прийдешню кон’юнктуру є визначальним для економічного зростання.
Освіта, сфера наукових досліджень стають вирішальним чинником
економічного зростання.

Щоб відбувалося прийнятне за рівнем стабільне економічне зростання,
інвестиції слід спрямовувати в ті галузі господарства, що дадуть
найвищий економічний ефект.

Ринок інвестицій має бути рухливим. Інвестиції повинні мати можливість
переливатися зі стагнуючих галузей і підприємств у такі, що мають більш
сприятливі перспективи.

Через суто економічні причини існують розбіжності в доходах від
інвестицій. При цьому доходи на виробничі інвестиції повинні бути
більше, ніж доходи за альтернативними видами вкладень, як, наприклад,
вкладення в антикваріат, золото, діаманти, банківські вклади і т. ін.
Якщо немає економічної вигоди від вкладення коштів у виробництво, що
завжди пов’язано з ризиком, то більш розумним є одержання доходу від
більш гарантованих операцій.

Інвестиційний процес має потребу в державному регулюванні, як прямому,
так і непрямому. Відомо, що прибутки повинні бути достатніми для того,
щоб підприємці могли здійснювати інвестиції. Водночас якщо прибутки
стають занадто високими за рахунок зменшення частки заробітної плати, то
це може породити напруженість в економічних відносинах, унаслідок чого
інвестори швидко втратять як прибуток, так і бажання надалі здійснювати
інвестиції.

Забезпечення конкурентоспроможності продукції за допомогою
високотехнологічного виробництва (на відміну від відносного зниження цін
і заробітної плати) і одержання відповідної плати за неї — шлях для
підтримки платіжного балансу в рівновазі, а отже, у цьому разі немає
потреби у проведенні політики стримування чи протекціонізму. Таким
чином, висока конкурентоспроможність — це той ключ, що дає змогу
розв’язати конфлікт між внутрішнім і зовнішнім балансом. Вона є основною
передумовою розвитку економіки загалом, без дефіциту платіжного балансу
і безробіття. Але щоб виробляти необхідні товари і послуги на високому
рівні, країна повинна постійно вирішувати питання упровадження новітньої
техніки. А з цього випливає, що потрібно не консервувати ресурси —
людські та продуктивний капітал — у занепадаючих галузях, неспроможних
конкурувати на світовому рівні, а навпаки, підтримати і стимулювати
структурну перебудову і переміщати ресурси зі старих галузей у нові,
здійснюючи перспективні інвестиційні програми. При цьому необхідно
проводити довгострокову політику підвищення освітнього рівня кадрів,
поширення нової техніки і технології, що стимулюватиме приплив нових
інвестицій.

Необхідність державного регулювання особливо підсилюється в умовах
стагфляції. Справа в тім, що при інфляції та одночасному спаді
виробництва економічні рішення стають більш короткостроковими й
одержують спекулятивну спрямованість. При цьому інвестиції скорочуються,
крім тих, що обіцяють великі інфляційні прибутки, але такі інвестиції не
сприяють розвитку всієї економіки. До того ж така ситуація загрожує
добробуту і зайнятості населення в довгостроковій перспективі.

Інфляція може бути зумовлена браком інвестиційних товарів. У зв’язку з
цим антиінфляційна політика повинна здійснювати заходи для подолання
такого становища: уряд та інші органи господарського управління мають
знаходити кошти для ризикового капіталу та інвестицій у підприємства.

Інфляція зумовлена зростанням цін, а це насамперед є результатом
зниження ефективності виробництва і зростання питомих витрат на
виробництво продукції. В Україні в період панування
адміністративно-командної системи функціонував величезний сектор
будівництва, що не вирізнявся високою ефективністю. У цей сектор
відволікалася левова частка коштів, не залишаючи достатньо ресурсів для
економічного стимулювання, для підвищення продуктивності праці і
модернізації виробництва. Незатребуваність технологічного прогресу
компенсувалася надлишковими інвестиціями і зайвим споживанням природних
ресурсів. Водночас циклічність розвитку економіки вимагає оптимального
співвідношення інвестицій та інновацій. Інноваційний імпульс обов’язково
має трансформуватись в інвестиційний цикл.

Через брак економічних ресурсів виникає потреба в економії ресурсів. Це
значить, що економіка часто має справу з вибором. Ми не можемо мати все,
що хочемо, відразу. Ідеться про вибір між сьогоднішнім споживанням і
заощадженням ресурсів, щоб мати можливість більше споживати завтра.

У процесі управління господарським процесом органи економічного
управління часто опиняються перед вибором: чого мати більше сьогодні і
чим пожертвувати в ім’я цього. Якщо ресурси використовуються повністю,
то неможливо одержувати більшу кількість речей одразу. Необхідно
вибирати, що сьогодні більш потрібне і чим пожертвувати для одержання
бажаного.

Упродовж певного періоду неможливо продуктивно нарощувати капітальні
вкладення в усі виробничі фактори. Обсяг деяких факторів виробництва є
змінюваною величиною. Звідси випливає фундаментальна економічна
властивість «спадної продуктивності». Сутність її полягає в тому, що
обсяг виробництва, безумовно, зростатиме доти, поки використовує все
більше ресурсів, але приріст цей стає все менше і менше в розрахунку на
одиницю ресурсів, що додатково залучаються. Причиною цього служить
нестача інших факторів виробництва.

Зміст поняття «спадна продуктивність» полягає в тому, що витрати на
приріст продукту постійно зростають, оскільки зростання виробництва
потребує додаткових вкладень ресурсів. Графічно це виглядає як
збільшення кута кривої виробничих можливостей — щоб зростало виробництво
одного з товарів, ми повинні все більшою мірою відмовлятися від
виробництва іншого.

Так відбувається доти, поки економіка перебуває на самій кривій
виробничих можливостей. Тут виробництво має максимально можливий рівень,
а ресурси використовуються повністю. Але якби економіка була всередині
сегмента, обмеженого кривою, наприклад у точці А (рис. 3), то не
виникало б необхідності жертвувати одним товаром заради того, щоб
зростало виробництво іншого. Тобто це означає, що в точці А виробничі
ресурси використовуються неефективно.

У цьому сенсі все, що робиться, має свою ціну. Наприклад, усі ресурси
обмежені. Виходячи з цього їх завжди можна використовувати по-різному,
одержуючи різну віддачу. Використовуючи будь-який ресурс лише певним
чином, людина зв’язує його і тим самим позбавляється того, що могла б
одержати за альтернативного варіанта витрат — це «упущена» у такий
спосіб вигода.

Економіка постійно має справу з вибором — між орієнтирами інвестиційної
стратегії, між різними технологіями виробництва, між виробництвом різних
товарів і послуг, щоб мати прибуток від різного вкладення ресурсів. При
цьому будь-який вибір спричиняє витрати. Питання полягає лише в тому, що
необхідно обрати такий варіант, який забезпечить найбільшу ефективність.

Технічний погляд на ефективність інвестицій полягає в тому, що
виробництво повинне займати положення на кривій виробничих можливостей,
а не всередині її. Але цей варіант також обмежений, оскільки не
враховує, чи є в населення потреба саме в цих товарах. Світ товарів і
послуг різноманітний. Орієнтуватися в ньому складно.

Для наповнення поняття ефективності інвестицій прийнятним
макроекономічним змістом необхідно обов’язково враховувати побажання і
потреби людей. Отже, ефективним варіантом капітальних вкладень у різні
галузі і сфери господарства має бути та точка на кривій виробничих
можливостей, розміщення якої найкраще відповідає бажанням і потребам
людей. Суспільство має у своєму розпорядженні різні ресурси, що
пропонуються на ринку, а тому люди повинні мати можливість обирати для
себе необхідне між різними товарами і послугами. Виходячи з цього кожне
вкладення ресурсів і кожен обмін мають бути організовані так, щоб
витрати точно відповідали тим потребам, які споживач задовольняє в
результаті певної економічної дії. Якщо ж витрати будуть більшими за
одержуваний ефект, то необхідно відмовитися від цієї економічної дії.

Треба завжди пам’ятати, що в економічному розрахунку остаточне рішення
залежить від співвідношення витрат і вигоди, яку суб’єкт господарювання
одержить від своєї діяльності.

Отже, чи буде потенційний інвестор робити нові вкладення — визначається
не тим, який прибуток дали попередні інвестиції, а тим, який прибуток
передбачається одержати від нових інвестицій. Наприклад, підприємство,
приймаючи на роботу нового працівника, завжди розраховує на той
додатковий внесок у загальну справу, який зробить цей працівник.

Вигода (благо), що її одержує суб’єкт господарювання від здійснення
такого варіанта інвестиційних вкладень, називається граничною
корисністю. Дохід, що одержує підприємство від продажу додаткової
одиниці товару, зробленого завдяки цим інвестиціям, називається
граничним доходом. Продуктивність, досягнута за рахунок додаткових
витрат інвестиційних ресурсів, називається граничною продуктивністю.
Додатковий продукт, зроблений ще одним новим працівником у результаті
розширення підприємства, називається граничним продуктом. Ці додаткові
споживчі блага, доходи підприємств і продуктивність додаткових ресурсів
порівнюються з граничними витратами, що зумовлені додатковими витратами
чи відмовленням від будь-яких благ. Іноді використовують терміни
«маргінальні витрати», «маргінальна корисність», «маргінальний продукт»
і «маргінальний дохід». Вважається, що граничні витрати (у розрахунках
цього типу) звичайно зростають, оскільки витрати виробництва додаткової
одиниці товару чи послуги також зростають. Це пов’язано зі спадною
продуктивністю, за якою передбачається, що для виробництва додаткової
одиниці товару чи послуги необхідно вкладати більше ресурсів, ніж для
виробництва попередньої. Так само вважається, що для суб’єкта
господарювання постійно зростає і додаткове навантаження (негативна
корисність) від додаткової праці, тобто кожна додаткова година праці
вимагає більших зусиль, ніж попередні.

Гранична корисність зменшується при постійному зростанні споживання
будь-якого товару чи послуги. Отже, корисність від споживання чи
використання першої одиниці капітальних вкладень буде вище, ніж усіх
наступних, другої — вище, ніж наступних за нею і т. ін. Виходячи з цього
напрями вкладення інвестицій слід визначати корисністю, що виражається
показником питомої капіталовіддачі, за всіма представленими проектами.
Обираючи найвищий з цих показників, ми забезпечуємо при цьому варіанті
використання інвестицій найвищу корисність. З часом показник питомої
капіталовіддачі за цим проектом буде зменшуватись, оскільки відбувається
насичення ринку цим товаром чи послугою. Тому необхідно шукати новий
напрям використання інвестицій, щоб знову забезпечувати собі найвищу
корисність від реалізованих інвестиційних проектів. Подібний аналіз
потрібно здійснювати постійно, якщо ти зацікавлений в успішній
реалізації прийнятих господарських рішень. Цей процес іноді називають
інвестиційним моніторингом.

Нерозвиненість цього напряму аналізу діяльності економічних суб’єктів в
умовах адміністративно-командної системи, а також неврахування потреб
споживачів теж спричинили економічний крах радянської системи.

Економічні процеси повинні здійснюватися таким чином, щоб граничні
витрати в кожному окремому випадку точно дорівнювали граничному доходу
чи перевершували його. Вкладення інвестиційних ресурсів варто нарощувати
доти, поки ефект від вкладення останньої одиниці ресурсу не зрівняється
з віддачею від цих інвестицій, а подальше їх нарощування лише призведе
до збитків.

З погляду економічної ефективності раціональна інвестиційна діяльність
означає, що граничні витрати і граничні доходи від реалізованих
інвестиційних програм являють собою прийнятний для суспільства оптимум.
Інвестиційна діяльність повинна тривати доти, поки граничні витрати від
інвестицій не зрівняються з граничним доходом від цих вкладень. Саме цей
обсяг інвестиційних ресурсів дає найбільшу корисність з погляду
макроекономічної збалансованості за умови, що аналізом охоплені всі
значні витрати і доходи від інвестиційної діяльності.

Якщо гранична корисність чи граничний дохід від певного розміру
інвестицій перевищує граничні витрати, то вигідно вкладати більше
ресурсів, нарощувати обсяг інвестицій у цю сферу господарської
діяльності або конкретне підприємство.

І навпаки, якщо віддача нижча за витрати, то доцільно зменшувати
вкладення ресурсів і скорочувати відповідну діяльність. У разі, коли
інвестиційні витрати підприємства (наприклад, відсоток за позиками,
призначеними для інвестицій) перевищують граничний дохід від цього виду
вкладень, а вартість граничного продукту не покриває витрат на оплату
праці, підприємству доведеться згортати свої інвестиційні програми і
зменшувати чисельність зайнятих.

Але споживачі інвестицій витрачають гроші не на один інвестиційний
товар, а на безліч. Тому підприємство чи галузь повинні обирати один
прийнятний альтернативний інвестиційний проект. При цьому інвестиції
необхідно вкладати так, щоб збільшення прибутку чи корисності від
останньої одиниці інвестиційного ресурсу було за всіма реалізованими
проектами однаковим.

Інвестиції потрібно здійснювати таким чином, щоб віддача від останньої
витраченої на інвестиції грошової одиниці була однаковою за всіма
інвестиційними програмами. Якщо ж інвестиційні витрати розподіляються
так, що збільшення корисності, одержуваної від реалізації однієї
інвестиційної програми, менше, ніж від іншої, то ресурси
використовуються так, що при цьому вони дають менше сукупної корисності,
ніж могли дати. Отже, корисність можна підвищити, якщо менше витрачати
гроші на проекти, які дають незначний приріст корисності, і більше на
такі, які дають більший приріст корисності чи прибутку. Інвестор, який
бажає максимально використовувати вкладені кошти, повинен
перерозподіляти свої ресурси саме в такий спосіб і робити це доти, поки
приріст корисності від відповідних інвестицій не стане однаковим за
всіма напрямками. Рецепт досягнення споживачами інвестицій максимального
ефекту від них полягає в тім, що вони повинні стежити, щоб гранична
корисність була однаковою за всіма інвестиційними проектами і
програмами. Тобто інвестиції мають здійснюватися так, щоб граничний
ефект був однаковим для всіх проектів.

Такий підхід мають використовувати підприємство, галузь або економіка
загалом, обираючи оптимальний варіант між різними інвестиційними
програмами. Якщо всі суб’єкти, які приймають рішення в народному
господарстві, дотримуватимуться цього правила, то обсяг виробництва і
сукупна корисність будуть максимальними. Ігнорування цього правила
призводить до послаблення економічного зростання, стагнації виробництва,
глибокої економічної кризи. Зневажливе ставлення до цього правила в
Україні призвело до деформування структури інвестицій, які
спрямовувалися не в найприбутко-віші галузі економіки, що задовольняють
найбільшою мірою споживчі запити населення, а отже, забезпечують найвищу
корисність і прибуток, а в галузі і підприємства, обрані за іншими
критеріями.

Для підвищення добробуту у країні необхідно, щоб інвестиційна діяльність
відбувалася з як можна меншими складностями. Громадяни, підприємства,
органи влади, які приймають рішення про інвестиції, повинні мати доступ
до різноманітної інформації про об’єкти інвестування, щоб зробити
остаточне рішення щодо свого вибору. Витрати на збирання інформації та
на етап підготовки до реалізації інвестиційного проекту повинні бути
вкрай незначними. Що більше будуть витрати на підготовку інвестиційних
програм, то менш ефективним буде сам інвестиційний процес.

Як уже зазначалось, економічних ресурсів зазвичай бракує для задоволення
наших потреб. Тому ми змушені обирати, як саме використати наявні кошти,
щоб одержати від цього максимальний ефект.

Обмеженість ресурсів також означає, що у цьому світі все має свою ціну,
хоча б тому, що завжди є альтернативні варіанти витрат — ми могли б
використовувати ресурси на що-небудь інше, чого ми тепер позбавлені.

Є загальновідоме положення: щоб одержати максимально можливий ефект від
наявних ресурсів, необхідно точно порівнювати прибуток і витрати.

На рівні підприємства чи компанії вигідність, перевага інвестицій
визначаються таким чином, що керівництво рідко звертає увагу на якісь
окремі фактори, а лише на такі, що безпосередньо стосуються економіки
підприємства чи компанії. Водночас у державних фінансових розрахунках
розглядаються ті статті витрат і доходів, що включаються в державний
бюджет. Але макроекономічні наслідки рішень підприємств, компаній,
держави й окремих громадян більш вагомі. На них впливають також фактори,
що безпосередньо не враховуються у підсумкових розрахунках підприємства
або не входять в дебет чи кредит державного бюджету. Звідси постає
потреба у розширенні аналізу наслідків тих чи інших інвестиційних рішень
саме на стадії проекту, у прогнозуванні наслідків майбутнього розвитку
економічного процесу загалом.

Критерієм ефективності капітальних вкладень є мінімальні витрати
ресурсів на виробництво і транспортування продукції в результаті
здійснення цих інвестицій. Під час розрахунку ефективності діяльності до
інвестиційних витрат в основні виробничі фонди також додаються витрати
на створення оборотних фондів. Крім прямих вкладень також враховуються
супутні, що забезпечують пуск об’єкта в експлуатацію (будівництво
під’їзних колій, ліній електропередачі, інженерних мереж), і такі, що
призначені для розвитку виробництва — забезпечують виробництво постійно
поновлюваними елементами основних фондів.

Порівняльну економічну ефективність інвестицій розраховують за формулою
приведених витрат (В):

В= С + ЕК,

де С — собівартість готової продукції; Е — коефіцієнт ефективності; К—
сума інвестицій (капітальних вкладень).

Для розрахунків ефективності використовують також показник
рентабельності:

де Ц— вартість річного обсягу продукції; С — собівартість річного обсягу
продукції; К— сума інвестицій (капітальних вкладень).

Ефективність інвестицій неоднакова в часі. Про це можна судити по
відношенню приросту капітальних вкладень до приросту національного
доходу: що більше це відношення, то вище капіталоємність національного
доходу, отже, більше додаткових інвестицій треба зробити в розрахунку на
одиницю приросту національного доходу. Це, у свою чергу, потребує
високої частки нагромадження в національному доході.

Питання вибору напрямів і обсягів інвестицій часто розглядається у
різних публікаціях і обговорюється на конференціях. Причин підвищеного
інтересу до проблеми раціонального інвестування останнім часом можна
назвати небагато.

Насамперед суттєво зросли відповідальність і ризик при використанні
інвестиційних ресурсів в умовах переходу до ринкових форм організації
виробництва. Крім того, в умовах ринкових відносин, коли стрімко
розвивається економіка, частіше спостерігаються поодинокі капітальні
вкладення. Через це правильний вибір інвестиційних програм стає більш
складною і відповідальною справою.

Зазначимо також зміни, що відбуваються при формуванні капіталу в сучасну
епоху інформаційних технологій. З прогресуючим нагромадженням і
розвитком науки і техніки зростає питома вага постійного капіталу,
підвищується технічна озброєність праці, збільшуються масштаби засобів
праці, її продуктивність. Усе це підвищує зв’язаність капіталу в засобах
праці, зменшує його маневреність. У результаті зростає зацікавленість у
правильному виборі об’єктів і масштабів інвестицій; адже робляться
занадто великі ставки в боротьбі за одержання прибутків. Перед
економічною наукою постає проблема пошуку критеріїв вибору найвигідніших
інвестиційних проектів. Вирішальним критерієм при цьому є одержання
максимального прибутку. Поряд із прямою вигодою, що одержується в
поточний момент, усе більшого значення надають очікуваній вигоді. При
цьому оцінюються можливості витіснення конкурентів з ринку,
розраховуються вигоди від «вторинного ефекту», що забезпечується
розвитком виробництва і подальшими інвестиціями, тобто вигоди, що
виходять за межі окремого підприємства чи компанії. Що крупніше
корпорація, підприємство або що більше капітал, яким вони володіють, то
більше у них з’являється можливостей, разом з інвестиціями, що швидко
дають великий прибуток, здійснювати вкладення, які забезпечать значні
прибутки в майбутньому. Зазначимо, що доходи і витрати поточного моменту
нерівноцінні майбутнім. Звідси виникає необхідність їх порівняння.

У ринкових умовах будь-який капітал, вкладений у підприємство чи фірму,
розглядається як зайнятий, за який потрібно виплачувати відсоток. Якщо
навіть підприємець вкладає свій власний капітал, він, щоб не зазнати
збитків, повинен враховувати у своїх витратах відсоток на капітал, не
менший того, що міг би бути отриманий, якби цей самий капітал він
надавав будь-кому у довгостроковий кредит. Цей відсоток звичайно
враховують ще на стадії проектування підприємств та інших об’єктів у
ринкових умовах, коли порівнюють різні варіанти і обирають найвигідніший
з них. Крім відсотка, що являє собою частку банкіра, як би «ціну
капіталу», враховується також можливість одержання підприємницького
доходу, прибутку. Тут багато чого залежить від конкретних умов
виробництва: наявності забезпеченого збуту, постачання сировини, палива
і енергії, ступеня використання робочої сили.

При визначенні найвигіднішого варіанта інвестицій у межах підприємства
чи компанії їх керівництво застосовує різні методи розрахунку. На
практиці більшість окремих суб’єктів господарської діяльності часто
використовують дуже грубі прикидки, що засновані на досвіді, здогадах,
припущеннях, а також на інформації про дії конкурентів. Фірм, що
застосовують систематичні методи розрахунку, мало. Це звичайно великі
фірми, що володіють кращою інформацією і мають достатній штат фахівців.
Основним завданням останніх є вивчення кон’юнктури ринку, розвитку
техніки і т. ін. У США, наприклад, є і спеціальні консультативні фірми,
що прогнозують зміни економіки, попиту, цін. Навіть великі підприємства
надають перевагу більш простим і зрозумілим методам, що не потребують
багато часу, до того ж при складних розрахунках часто доводиться
використовувати дуже наближені дані, тому одержуване рішення може
виявитися далеко не точним. Водночас умови мінливої кон’юнктури і
конкурентної боротьби часто вимагають від керівника прийняття швидких
рішень.

Накопичений світовий досвід з регулювання інвестиційної діяльності може
бути використаний на початку реформ в Україні, які тут звелися переважно
до лібералізації цін, що призвели лише до деформування структури
економіки. Так, при загальному спаді промислового виробництва найбільшою
мірою зменшилося виробництво споживчих товарів. Структура економіки
України, насамперед через існуючу цінову, бюджетну і кредитно-грошову
політику, змінюється тільки в погану сторону. Підвищення цін і
невідповідність їм заробітної плати тільки погіршують ситуацію. Заходи
економічної реформи, здійснювані під гаслом наближення до кращих
світових зразків, на практиці ведуть до подальшого віддалення від цих
зразків. Оскільки інвестиції не спрямовуються у високорентабельні,
соціально орієнтовані ринкові сфери, то немає сенсу чекати якихось
позитивних зрушень загалом в економіці.

Відомо, що Україна успадкувала вкрай застарілий виробничий апарат, що
перебуває в стані стагнації близько 20 років. Зазначимо, що у 1996-2000
pp. тільки 25 % інвестицій було спрямовано на відновлення виробничих
фондів. Більша частка виробничих фондів підтримується на прийнятному
рівні за рахунок зростаючих обсягів капітального ремонту.

Потреби економіки у відтворенні основних фондів задовольнялися лише на
50 %. На початку 90-х років термінових заходів з оновлення потребувало
понад 25 % загального обсягу основних фондів, у тому числі близько 40 %
машин і устаткування [39]. Характерним для національної економіки стало
підвищення показника зношення діючих основних виробничих фондів над
показником уведення нових. Такого становища немає в жодній розвиненій
країні світу.

Навіть у передкризовий період структура валового і чистого нагромадження
в Україні майже цілком збігалася зі структурою нагромадження, властивою
для кризових років у США, а «обвальне» скорочення нагромадження, що
спостерігалось у нас останніми роками, можна порівняти тільки з великою
депресією у США в 1929-1934 pp. Досвід цієї країни свідчить, що без
підвищення норми виробничого накопичення вийти з кризи неможливо.
Структурно-технологічне відновлення виробничого потенціалу можливе
тільки на основі зростання додаткового продукту, накопичення та
інвестицій, за рахунок зміни моделі відтворення виробничих фондів.

Потрібно чітко уявляти: якщо ми навіть зупинимо спад виробництва, але не
здійснимо рішучих заходів щодо ресурсозбереження, то еволюційні
тенденції майже не вплинуть на збільшення національного доходу. При
відносно повільних змінах у макроструктурі мають відбуватися більш
інтенсивні зміни в мікроструктурі, тобто заміна одних виробів на інші
виходячи з ринкового попиту впливатиме і на зміни в макроструктурі.
Збільшення накопичення дасть змогу інтенсифікувати випуск інвестиційних
товарів.

Оскільки нині у нас немає відповідної маси фінансового капіталу для
інвестицій, структурна перебудова в економіці можлива за рахунок
правильного використання існуючих інвестиційних ресурсів й удосконалення
механізму розширеного відтворення.

За офіційними даними про хід приватизації та надходження коштів від її
проведення до Державного бюджету України станом на 25 березня 2001 р.
загальна сума отриманих від приватизації коштів становила 676176,4 тис.
грн, у тому числі:

• від продажу пакетів акцій ВАТ на конкурсах (центральним апаратом) —
628514,5 тис. грн;

• від продажу ВАТ на фондових біржах і позабіржових торговельних
системах — 1793,2 тис. грн;

• від продажу акцій ВАТ на УЦСА за гроші — 847,8 тис. грн;

• від пільгового продажу (центральним апаратом) — 31,4 тис. грн;

• з інших джерел — 39989,5 тис. грн.

Як видно зі статистичних даних, у першому кварталі більшість коштів від
приватизації надійшла за результатами конкурсів, проведених центральним
апаратом. Сьогодні саме цей вид продажу залишається найприбутковішим,
але водночас проведення конкурсів пов’язане з найбільшими проблемами.
Вони позначаються насамперед на термінах і результатах їх проведення. На
жаль, жоден з інших видів продажу не може компенсувати втрат держбюджету
від затримки або відміни конкурсів.

Нині діють два розпорядження щодо продажу підприємств у поточному році,
які були прийняті Кабінетом Міністрів України 29 березня 2001 р. Перше з
них визначає перелік підприємств, персональний склад комісій з продажу й
умови продажу яких мають узгоджуватись з Кабінетом Міністрів України. До
цього переліку ввійшли 17 об’єктів.

Другим розпорядженням затверджені три основні переліки підприємств:

• ВАТ, 50 % акцій яких, раніше закріплені в державній власності,
підлягають продажу;

• ВАТ, 25 % акцій яких, раніше закріплені в державній власності,
підлягають продажу;

• ВАТ, пакети акцій яких підлягають першочерговому продажу (узагальнений
перелік підприємств, продаж яких дасть змогу спрямувати заплановану суму
від приватизації до держбюджету без продажу акцій ВАТ «Укртелеком»).

Фонд державного майна України на початку 2001 р. підготував зазначені
переліки у зв’язку з проблемами забезпечення надходження коштів від
приватизації до держбюджету, які можуть виникнути через затримку
приватизації ВАТ «Укртелеком». На думку фахівців ФДМУ, це потужне
підприємство, а також підприємства енергетики, від приватизації яких так
само очікується значна частина надходжень до держбюджету, є на сьогодні
проблемною групою підприємств, запланованих для продажу.

Метою підготовки резервних переліків є компенсація можливих витрат
держбюджету, причому їх затвердження Кабінетом Міністрів України було
надзвичайно важливим кроком у виконанні стратегічних завдань
приватизації у 2001 р.

Фонд також оприлюднив перелік енергокомпаній, які заплановані для
продажу: ОАО «Енергетична компанія «Севастопольенерго»», ВАТ
«Енергопостачальна компанія «Херсонобленерго»», ВАТ
«Кі-ровоградобленерго», ДАЕК «Рівнеобленерго», ВАТ «Київобленер-го», ВАТ
«ЕК Житомиробленерго». Складено також перелік енергокомпаній, продаж
яких стане можливим лише за відповідних змін до Указу Президента України
№ 944 від 2 серпня 1999 p.: ВАТ «Вінни-цяобленерго», ВАТ
«Тернопільобленерго», ВАТ «Енергопостачальна компанія
«Чернівціобленерго»», ДАЕК «Запоріжжяобленерго», ВАТ «Донецькобленерго»,
ОАО «Крименерго», ВАТ «Волиньобл-енерго», ВАТ «Енергопостачальна
компанія «Одесаобленерго»», АО «Харківобленерго», ВАТ
«Полтаваобленерго», ВАТ «Луганськобл-енерго», ВАТ «Енергопостачальна
компанія «Хмельницькобленер-го»», ВАТ «Черкасиобленерго», ВАТ
«Енергопостачальна компанія «Чернігівобленерго»», ВАТ «Сумиобленерго»,
ВАТ ЕК «Дніпрообл-енерго».

У ході виконання розпорядження Кабінету Міністрів України № 1 18-Р від
29 березня 2001 р. ФДМУ також планує провести продаж на фондових біржах
(ПФТС) 12 підприємств, серед яких ВАТ «Нафто-проммаш», ВАТ
«Дніпропетровський металургійний завод імені Петровського» та ВАТ
«Укрвуглепостач».

Завдяки затвердженню цих переліків ФДМУ сподівається надолужити ці
втрати. Втім, це буде можливо за умови сприяння Фонду з боку місцевих
органів влади, які опікуються тими чи іншими підприємствами, підтримки
інших міністерств та відомств, причетних до приватизації, а також
підтримки Фонду з боку центральних органів влади.

Переважна частина інвестицій формувалася на рівні господарських
структур, тоді як у 1991 р. визначальну роль у формуванні інвестиційних
ресурсів грала держава.

Переміщення інвестиційної діяльності з централізованих джерел у
децентралізовані призвело до деякої втрати управління інвестиційним
процесом, до стихійного формування окремих і локальних програм
накопичення і відтворення, до використання на ці цілі досить незначних
коштів навіть порівняно з тими можливостями, що є в розпорядженні
підприємств. Значна частина децентралізовано накопичених коштів не
використовується через такі причини: випереджальні темпи подорожчання
машин і устаткування; брак матеріальних ресурсів; відсутність належної
мотивації до швидкого технологічного відновлення, адже ринкові механізми
ще не діють повною силою, кооперація з постачальниками енергоресурсів,
сировини, матеріалів і комплектуючих виробів порушена, надійних
замовників немає. Тому значна частина грошей залишається нереалізованою,
а накопичені фінансові ресурси в кілька разів перевищують реальний обсяг
інвестицій. За умови належної ринкової мотивації це дає надію, що у
майбутньому можна не тільки підтримувати і розвивати життєво необхідні
інвестиційні структури, а й активізувати сам інвестиційний процес.

Для досягнення цієї мети необхідно по-справжньому задіяти регулятори
посилення інвестиційної діяльності, стимулювати її не тільки зняттям
податків на інвестиції, а й формуванням досить великих бюджетних і
позабюджетних інвестиційних та інноваційних фондів, міжгалузевою і
міжрегіональною кооперацією та інтеграцією, створенням найсприятливіших
умов для іноземних інвесторів. При цьому на структурну перебудову в
економіці необхідно спрямовувати близько 50 % довгострокових кредитів
банків.

Якщо в Україні не відбудеться фінансова стабілізація, то ми, зрештою,
будемо приречені на структурну перебудову за схемою, що властива країнам
«третього світу» — повне підпорядкування нашої економіки розвиненим
країнам, а звідси випливають усі негативні наслідки розвитку економіки
України залежно від інтересів будь-якої розвиненої країни.

Список використаної літератури

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування
прибутку підприємств»» від 22 травня 1997 р. №283/97-ВР // Уряд, кур’єр.
— 1997. — 12 черв.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування
прибутку підприємств»» від 18 листопада 1997 р. № 639/97-ВР // Закони
України. — 1998. — Т. 13. — С 285.

Закон України «Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в
Україні» від 17 грудня 1993 р. // ВВР України. — 1994. —№6. — С 28-29.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. зі
змінами і доповненнями, внесеними законами України від 10 грудня 1991 р.
№ 1955-ХП, від 5 березня 1998 р. № 185/98-ВР, від 21 травня 1999 р. №
697-XIV.

Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р.
//Закони України. — 1997. — Т. 10. — С 111-118.

Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо збільшення надходжень
інвестицій в економіку України» від 22 лютого 2001 р. № 108/ 2001.

Указ Президента України «Про заходи щодо поліпшення інвестиційного
клімату в Україні» від 12 липня 2001 р. № 512/2001.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування»
від 20 травня 1993 р. // ВВР України. — 1993. — № 28. — С 302-321.

Постановление Кабинета Министров СССР «О единых нормах амортизационных
отчислений на полное восстановление основных фондов народного хозяйства
СССР» от 22 октября 1990 г. № 1072. — М., 1990. — 112 с.

Народне господарство Української РСР в 1990 році: Стат. щоріч. — К.:
Техніка, 1991.

Народне господарство України в 1991 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
1992.

Народне господарство України в 1992 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
1993.

Народне господарство України в 1993 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
1994.

Народне господарство України в 1999 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
2000.

Народне господарство України в 2000 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
2001.

Тематическая подборка материалов по вопросам инвестиционной политики:
Законы и постановления. — К.: Информат, 1992. — 200 с.

Ближайшие 1000 дней: мероприятия экономической политики для Украины /
Нем. консультат. группа по вопр. экономики при правительстве Украины. —
К., 1999. — 169 с.

Бабищев В. Деякі аспекти обчислення амортизації основних засобів США й
України // Бізнес. — 1998. — № 2(48). — С 13-16.

Бершеда Е. Р. Межотраслевые связи в инвестиционном процессе. — К.: Наук,
думка, 1981. —224 с.

Бизнес-план инвестиционного проекта / В. М. Попов, Л. П. Кураков, Г. В.
Медведев и др. — М.: Финансы и статистика, 1997.

Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — К.: МП «ИТЕМ», ЛТД «Юнайтед
Лондон Трейд Лимитед», 1995.

Бобков И. А. Регулирование воспроизводства инвестиций и основного
капитала в рыночной экономике. — М.: НИИуправления, 1991. — 256 с.

Бородюк В. Результативність економічних реформ в Україні // Економіка
України. — 1994. — № 7.

Бочаров В. В. Финансово-кредитные методы регулирования рынка инвестиций.
— М.: Финансы и статистика, 1993. — 244 с.

БугаряН. И., Гойко А. Ф., Рогожин П. С, Федоренко В. Г. Рынок,
предприятия и предпринимательская деятельность в Украине. — К.:
Укр-архстрой-информ, 1993. — 120 с.

Булгачев С. Н., Гечи М. Инвестиционная политика в капитальном
строительстве на новом этапе. — М.: Стройиздат, 1989. — 334 с.

Бушуев С. Д., Гурин Э. А. Инвестиционные инструменты проектного
менеджмента. —К.: УкрИНТЭИ, 1998.

ГазибековД., Анеелиди М. Инвестиционная деятельность перед вхождением в
рыночную экономику. —Ташкент: Изд-во ТИНХ, 1991. — 74 с.

Ганасенко Н. Моніторинг інвестиційного клімату в Україні // Укр.
інвестиційна газ. — 1996. — 19 груд. — С. 29.

Ганасенко Н. Політичний ризик інвестиційної діяльності в Україні // Укр.
інвестиційна газ. — 1997. — 23 січ. — С. 21.

Гилъфердинг Р. Финансовый капитал. Исследование новейшей фазы в развитии
капитализма. — М.: Изд-во соц.-экон. лит., 1959. — 492 с.

Голуб Л. Г., Хямаленс В. О. Как управлять инвестициями // Экономика
стр-ва. — 1990. — № 12. — С. 14-22.

Похожие записи