Дипломна робота

Методики оцінки доцільності капіталовкладень відносно до сучасних умов
перехідної економіки Україні.

Зміст

TOC \t «Heading 2;1;Heading 3;2» Вступ GOTOBUTTON _Toc496739580
PAGEREF _Toc496739580 3

Розділ 1. Місце капітальних вкладень в інвестиційному процесі
GOTOBUTTON _Toc496739581 PAGEREF _Toc496739581 6

1.1. Поняття інвестицій та їх класифікація GOTOBUTTON _Toc496739582
PAGEREF _Toc496739582 6

1.2. Економічна сутність капітальних вкладень GOTOBUTTON _Toc496739583
PAGEREF _Toc496739583 12

1.3. Мобілізація коштів на фінансування капітальних вкладень та
особливості фінансування капіталовкладень за рахунок власних коштів
підприємств і господарських організацій GOTOBUTTON _Toc496739584
PAGEREF _Toc496739584 20

1.4. Досвід капіталовкладень розвинених країн GOTOBUTTON _Toc496739585
PAGEREF _Toc496739585 33

1.5. Особливості стану капіталовкладень в Україні GOTOBUTTON
_Toc496739586 PAGEREF _Toc496739586 36

Розділ 2. Обгрунтування капіталовкладень GOTOBUTTON _Toc496739587
PAGEREF _Toc496739587 51

2.1. Врахування рівня ризику. Методи кількісного аналізу при управлінні
ризиками в інвестиційній діяльності GOTOBUTTON _Toc496739588
PAGEREF _Toc496739588 51

2.2. Методи оцінки ефективності капіталовкладень GOTOBUTTON
_Toc496739589 PAGEREF _Toc496739589 66

2.3. Побудова узагальненого рішення щодо інвестиційного проекту при
капіталовкладеннях GOTOBUTTON _Toc496739590 PAGEREF _Toc496739590
74

Розділ 3. Вдосконалення методів оцінки доцільності капіталовкладень в
умовах нестабільної економіки України GOTOBUTTON _Toc496739591
PAGEREF _Toc496739591 88

3.1. Вдосконалення оцінки та відбору проектів капітальних вкладень
GOTOBUTTON _Toc496739592 PAGEREF _Toc496739592 88

3.2. Практичні розрахунки доцільності капітальних вкладень GOTOBUTTON
_Toc496739593 PAGEREF _Toc496739593 92

Висновки GOTOBUTTON _Toc496739594 PAGEREF _Toc496739594 99

Список використаної літератури GOTOBUTTON _Toc496739595 PAGEREF
_Toc496739595 102

Вступ

Стабілізація національної економіки — це одна з найголовніших проблем
економічної політики України на сучасному етапі розвитку. Її вирішення
тісно пов’язане з підвищенням ефективності інвестицій, обсяги яких на
нинішньому етапі економічного реформування досить обмежені. За цих умов,
безперечно, підвищується відповідальність за вибір інвестиційних
проектів і, звичайно, зростають вимоги до достовірності методів
обгрунтування цього вибору та оцінки їх ефективності.

Колишні методи оцінки капітальних вкладень та нової техніки розроблялись
в основному для умов витратної економіки і безоплатної системи
кредитування. Виділення капітальних вкладень здійснювалось здебільшого
не під реальну, а під розрахункову ефективність, яка переважно була
завищеною, а необхідні засоби, навпаки, заниженими.

Актуальним у даний час являється заглиблене теоретичне дослідження щодо
визначення доцільності капітальних вкладень в той чи інший сектор
економіки. Важливою проблемою виступає теоретичне обгрунтування
критеріїв ефективності інвестиційних затрат, взаємозв’язку і
взаємозумовленості капітальних вкладень і структурних зрушень в
економіці, врахування рівня ризику на етапі вибору найбільш привабливого
інвестиційного проекту.

В цій дипломній роботі ставиться за мету аналіз методик оцінки
доцільності капіталовкладень відносно до сучасних умов перехідної
економіки Україні. При цьому, будемо виходити з того, що прийняття
інвестиційного рішення неможливо без урахування наступних чинників: вид
інвестицій, вартість інвестиційного проекту, множинність доступних
проектів, обмеженість фінансових ресурсів, доступних для інвестування,
ризик, пов’язаний із прийняттям того або іншого рішення й інше.

Особливу увагу приділено спробі побудувати узагальнену методику
прийняття рішення при підході до розгляду інвестиційних проектів, а
також вдосконаленню оцінки та відбору проектів капіталовкладень.

Робота складається з трьох основних розділів.

В першому розділі приділено увагу до загальних понять інвестицій, їх
класифікації, місту капіталовкладень в інвестиційному процесі,
особливостям фінансування капіталовкладень за рахунок власних коштів
підприємств, а також розглянуто досвід капіталовкладень розвинених
країн. Головна увага першого розділу прикута до стану економіки
України; особливостям капітальних вкладень на території України; аналізу
сучасного стану інвестиційного процесу, як регіонів України, так і
України загалом.

Другий розділ має більш практичне значення. Він складається з трьох
частин. В першій частині розглядається: фактор ризику, який суттєво
впливає на оцінку ефективності інвестиційного проекту, сучасна теорія
прийняття рішення в умовах ризику та кількісний аналіз визначення
розмірів окремих ризиків. В другій частині показані сучасні методи
оцінки при прийнятті управлінських рішень ефективності та доцільності
вкладання коштів в інвестиційний проект. В третій частині другого
розділу показано загальний підхід при розгляді інвестиційного проекту,
від аналізу інвестиційного середовища до аналізу самого інвестиційного
проекту.

Третій розділ має чисто практичний характер. Він складається з двох
частин. Перша частина приділяє увагу вдосконаленню оцінки і відбору
проектів капітальних вкладень та в ній наведено приклад практичного
розрахунку на основі запропонованої інтегральної оцінки інвестиційного
проекту. В другій частині наведено практичний розрахунок доцільності
капіталовкладень на основі умовного прикладу за методами, які
розглядалися у другому розділі.

Загалом робота складається з трохи більше ніж 100 сторінок та при її
підготовці використовувалося 44 друкованих джерела інформації.

Розділ 1. Місце капітальних вкладень в інвестиційному процесі

1.1. Поняття інвестицій та їх класифікація

Економічна діяльність суб’єктів господарювання значною мірою
характеризується обсягами та формами інвестицій.

У системі відтворення, безвідносно до його суспільної форми, інвестиціям
належить найважливіша роль у справі поновлення і збільшення виробничих
ресурсів, а, отже, і забезпеченні визначених темпів економічного
зростання. Якщо уявити суспільне відтворення як систему виробництва,
розподілу, обміну і споживання, то інвестиції, головним чином,
стосуються першої ланки — виробництва, і, можна сказати, складають
матеріальну основу його розвитку.

У сучасній зарубіжній літературі термін “інвестування” часто трактується
як придбання цінних паперів (акцій, облігацій). У нашій країні його
ідентифіковано з терміном “капітальні вкладення”. Інвестиції в цьому
разі розглядаються як вкладання у відтворення основних фондів (споруд,
обладнання, транспортних засобів. Разом з тим інвестування можуть бути
спрямовані на поповнення обігових коштів, придбання нематеріальних
активів (патентів, ліцензій, ноу-хау).

Деякі автори, визначаючи термін “інвестиції”, вважають, що останні
існують тільки у грошовій формі. Але інвестування капіталу може
здійснюватися не тільки у грошовій, а й у будь-якій іншій формі: майна;
немайнових активів (досвіду роботи, пакетів програм, інших форм
інтелектуальної власності); сукупності технічних, технологічних,
комерційних та інших знань; виробничого досвіду; прав використання
землі, води, ресурсів, споруд, а також інших майнових прав.

Саме поняття інвестиції (від лат. investio — одягаю) означає вкладення
капіталу в галузі економіки усередині країни і за кордоном. Розрізняють
фінансові (купівля цінних паперів) і реальні інвестиції (вкладення
капіталу в промисловість, сільське господарство, будівництво, освіту й
ін.).

Поняття інвестиційних ресурсів охоплює всі вироблені засоби виробництва,
тобто усі види інструмента, машини, устаткування, фабрично-заводські,
складські, транспортні засоби і збутову сіть, використовувані у
виробництві товарів і послуг та доставлянню їх до кінцевого споживача.
Процес виробництва і накопичення цих засобів виробництва називається
інвестуванням.

Інвестиційні товари (засоби виробництва) відрізняються від споживчих
товарів тим, що останні задовольняють потреби безпосередньо, тоді як
перші роблять це побічно, забезпечуючи виробництво споживчих товарів.
Фактично, по своєму змісту, інвестиції представляють той капітал, за
допомогою якого умножається національне багатство. При цьому варто мати
на увазі, що термін “капітал” не значить гроші. Правда, менеджери й
економісти часто кажуть про “грошовий капітал”, маючи у на увазі гроші,
які можуть бути використані для закупівлі машин, устаткування й інших
засобів виробництва. Проте, гроші, як такі, нічого не створюють, а,
отже, їх не можна вважати економічним ресурсом. Реальний капітал —
інструмент, машини, устаткування, будівлі й інші виробничі потужності —
це економічний ресурс, гроші, або фінансовий капітал, таким ресурсом не
являються.

Інвестиції — це те, що “відкладають” на завтрашній день, щоб мати
можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій — це
споживчі блага, що не використовуються в поточному періоді, а
відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина
інвестицій — це ресурси, що направляються на розширення виробництва
(вкладення в будинки, машини і споруди).

У системі національних розрахунків України статистика інвестицій
(капітальних вкладень) включає тільки матеріальні витрати (на машини,
будівлі, споруди), але не враховує найважливіші інвестиції в “знання”,
“інтелект”, наукові дослідження й освіту. Подібний підхід, при якому в
інвестиції включаються лише безпосередньо матеріальні компоненти, не
дозволяє точно визначати справжній об’єм інвестицій.

Таким чином, під інвестиціями розуміються ті економічні ресурси, що
направляються на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на
розширення або модернізацію виробничого апарата. Це може бути пов’язане
з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також із
будівництвом доріг, мостів і інших інженерних споруд. Сюди варто
включати і витрати на утворення, наукові дослідження і підготовку
кадрів. Ці витрати являють собою інвестиції в “людський капітал”, що на
сучасному етапі розвитки економіки набувають усе більшого і більшого
значення, тому що, у кінцевому розрахунку, саме результатом людської
діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і
саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку —
інтелектуальний продукт, що обумовлює економічне становище країни у
світовій ієрархії держав.

Можна виділити три основні функції, які виконують інвестиції в
економічній системі:

а) забезпечення зростання і якісного удосконалювання основного капіталу
(фондів), як на рівні окремої фірми, так і на рівні національної
економіки в цілому;

б) здійснення прогресивних структурних економічних зрушень, що
стосуються найважливіших народногосподарських пропорцій:
відтворювальних, галузевих, вартісних;

в) реалізацію новітніх досягнень науково-технічного прогресу і
підвищення на цій основі ефективності виробництва на мікро- і
макрорівнях.

Серед цих функцій найважливіше значення має оптимізація генеральної
відтворювальної макроекономічної пропорції — співвідношення між
накопиченням і споживанням у складі національного доходу.

Інвестиції в об’єкти підприємницької діяльності класифікуються за
певними ознаками.

За об’єктами вкладання коштів (майна) розрізняють інвестиції реальні та
фінансові. Під реальними інвестиціями розуміють вкладання коштів (майна)
у реальні активи — матеріальні та нематеріальні (іноді інвестиції в
нематеріальні активи, що пов’язані з науково-технічним прогресом,
характеризують як інноваційні). Фінансові інвестиції — це вкладання
коштів у фінансові інструменти (активи), серед яких превалюють цінні
папери.

За характером участі в інвестуванні розрізняють інвестиції прямі та
непрямі. Пряме інвестування здійснюють інвестори, які безпосередньо
беруть участь у виборі об’єктів інвестування та вкладенні в них коштів
(майна, активів). Як правило, інвестори добре обізнані з об’єктом
інвестування й володіють механізмами інвестування. Непрямі інвестиції
здійснюють інвестиційні чи фінансові посередники. Оскільки не всі
інвестори мають необхідну кваліфікацію для ефективного добору об’єктів
інвестування та управління інвестиціями, то певна їх частина купує цінні
папери, які випускаються інвестиційними та фінансовими посередниками.
Зібрані кошти посередники вкладають у найефективніші на їхній погляд
об’єкти інвестування, керують ними, а потім розподіляють одержаний
прибуток між своїми клієнтами — інвесторами.

За періодом інвестування інвестиції розподіляються на короткострокові та
довгострокові. Короткострокові інвестиції здійснюються на період до
одного року. До них належать короткострокові депозитні вклади, придбання
короткострокових ощадних сертифікатів тощо. Довгострокові інвестиції
здійснюються на період понад рік. Великі інвестиційні компанії
розподіляють їх на чотири види з періодом інвестування: а) до двох
років; б) від двох до трьох років; в) від трьох до п’яти років; г) понад
п’ять років.

За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні,
державні, іноземні та спільні. Приватні інвестиції здійснюються
фізичними особами, а також юридичними особами з приватним капіталом,
державні — державними та місцевими органами влади (казенними)
підприємствами з бюджетних і позабюджетних фондів, власних і позичкових
коштів, іноземні — фізичними та юридичними особами іноземних держав,
спільні — суб’єктами цієї держави та іноземних держав.

За регіональною ознакою розрізняють інвестиції в цій державі та поза її
межами. Внутрішні інвестиції здійснюються в об’єкти інвестування в межах
цієї держави, а іноземні — поза її межами. До других належить також
придбання різних фінансових інструментів інших держав — акцій
закордонних компаній, облігацій інших держав тощо.

Схема 1.1.

Структура інвестицій

Наведена класифікація інвестицій відбиває їх найсуттєвіші ознаки. У
наукових джерелах зустрічаються й інші класифікації.

Структуру інвестицій можна уявити за допомогою такої схеми (схема 1.1.)
[7].

У системі відношення розширеного відтворення інвестиції виконують
найважливішу структуроутворюючу функцію. Від того, у які галузі
народного господарства вкладаються кошти для його розвитку залежить
майбутня структура економіки: або переважними будуть машинобудівні
заводи, що випускають сільгосптехнику або машинобудівні заводи, що
випускають військову техніку і спорядження. Або, далі, перевага буде на
боці будівельних фірм, що спеціалізуються на зведенні важливих
виробничих комплексів, або на боці будівельних фірм, що будують
комфортне житло.

Приватні інвестиції, в основному, цілком зосереджені на завданні
одержання прибутку. Отже, рівнем прибутковості кожної окремої галузі
економіки, підгалузі, окремого підприємства визначається рівень
інвестиційної переваги даної галузі, підгалузі, підприємства.

Прибутковість — це найважливіший структуроутворюючий критерій, що
визначає пріоритетність інвестицій. Недержавні джерела інвестицій
направляються насамперед у високорентабельні галузі зі швидкою
оборотністю капіталу. У цих умовах, сфери економіки з повільною
окупністю вкладених засобів, залишаються недоінвестованими. Надмірне
інвестування призводить до інфляції (“перегріву” економіки), недостатнє
ж — до дефляції. Ці крайні полюси економічної політики повинний
регулювати ефективна стратегія в області податків, державних витрат,
кредитно-грошових і фінансово-бюджетних заходів здійснюваних урядом.

Перехід до ринкових відносин в інвестиційній сфері насамперед стосується
її джерел. Інвестиції можуть здійснюватися за рахунок власних фінансових
ресурсів інвестора (амортизаційні відрахування, прибуток, грошові
накопичення, заощадження громадян, юридичних осіб і ін.), притягнутих
фінансових засобів інвесторів (банківські, бюджетні, облігаційні
кредити, а також засоби, отримані від продажу акцій, облігацій, пайових
і інших внесків громадян і юридичних осіб), бюджетних інвестиційних
асигнувань і запозичених фінансових ресурсів (кредити, позики).

Рекомендується доцільним при визначенні пріоритетів капітальних вкладень
в основне виробництво, виробничу і соціальну інфраструктури виходити з
основного критерію — показника ефективності інвестицій.

1.2. Економічна сутність капітальних вкладень

Капітальні вкладення — це вкладення капіталу в різні сфери і галузі
народного господарства з метою оновлення існуючих та створення нових
благ і внаслідок цього одержання значно більшого прибутку. Такі
інвестиції ще дістали назву виробничих вкладень.

З огляду на функціональну спрямованість розрізняють валові і чисті
капіталовкладення.

Валові капітальні вкладення — це загальна сума одноразових витрат
капіталу на просте і розширене відтворення виробничих основних фондів та
об’єктів соціальної інфраструктури.

Чисті капітальні вкладення — витрати на розширене їх відтворення.
Величину чистих капіталовкладень розраховують таким чином: від
загального обсягу капіталовкладень треба відняти розмір амортизаційних
відрахувань, що використовуються, як відомо, на просте відтворення
основних фондів та іншого майна підприємства [30].

Капітальні вкладення являють собою використання суспільством валового
національного продукту на відтворення основних фондів. За формою вони
виступають як сукупність затрат на створення нових, а також технічне
переозброєння, реконструкцію і розширення діючих основних фондів
виробничого і відтворювального призначення. Капітальні вкладення мають
важливе народногосподарське значення, обумовлене роллю, що виконують
знову створені або модернізовані засоби праці в процесі виробництва
матеріальних благ. Як важливий фактор розширеного суспільного
відтворення досягнень науково-технічного прогресу, що створює
матеріальні умови для зростання й удосконалювання суспільного
виробництва і підвищення матеріального добробуту народу. Капітальні
вкладення розрізняються по формах власності галузевій і територіальній
ознаці, призначенню споруджених об’єктів, формам відтворення основних
фондів, складу затрат, засобові будівництва, джерелам фінансування.
Ефективність капітальних вкладень значною мірою залежить від їхньої
структури. Розрізняють галузеву, територіальну, відтворювальну і
технологічну структури капітальних вкладень, що визначають їхній
співвідношення в різноманітних галузях, регіонах, формах відтворення
основних фондів і окремих затрат.

Сучасна інвестиційна політика спрямована на забезпечення соціальної
спрямованості і високої народногосподарської ефективності капітальних
вкладень, а також на використання їх переважно на технічне переозброєння
і реконструкцію діючих підприємств.

Важливе значення капітальних вкладень і необхідність більш повного
використання товарно-грошових відношень в умовах переходу до ринку
об’єктивно потребують державного регулювання (прямого і непрямого)
фінансово-кредитних відношень між суб’єктами інвестиційної діяльності.
Ці відношення складаються на основі соціально орієнтованої ринкової
економіки, що побудована на функціонуванні різноманітних форм власності.

Сукупність основних правил і рекомендацій, що визначають склад джерел
коштів для капітальних вкладень, порядок їхньої мобілізації банками і
надання суб’єктам інвестиційної діяльності, а також контролю за цільовим
і ефективним використанням цих коштів утворить ядро системи фінансування
і кредитування капітальних вкладень. Особливості відтворення основних
фондів, будівельного виробництва і його продукції обумовлюють відносну
самостійність і специфічні риси цієї системи.

Розрізняють два основних методи забезпечення капітальних вкладень
коштами: безповоротний, або фінансування, і поворотний, або
кредитування. Безповоротне надання коштів не обумовлено їхнім
поверненням у заздалегідь установлені строки. У якому порядку
використовуються бюджетні асигнування, власні і притягнуті кошти
інвесторів і, як правило, кошти спеціальних позабюджетних фондів.

Основними принципами фінансування являються прямого і планово-цільового
характеру, його безперервність, надання коштів у міру виконання плану
(контракту), грошовий контроль у процесі фінансування і безповоротність
надання коштів. Прямий характер фінансування означає, що кошти на
капітальні вкладення даються підприємства й організаціям безпосередньо.
Планово-цільовий характер фінансування полягає в тому, що кошти
видаються тільки на ті будівництва, що забезпечені затвердженою
проектно-кошторисною документацією і прийнято відповідне рішення про
їхнє спорудження. Важливим принципом фінансування капітальних вкладень є
надання коштів підрядним і іншим організаціям відповідно до виконання
плану (контракту).

Так, проектні роботи оплачуються після закінчення всіх робіт або їхнього
етапу, а також іншого показника обсягу цих робіт, а при надходженні
“розсипом” — у міру його надходження на будівництво. Необхідність
безупинного фінансування обумовлена безперервністю самого будівництва.
Невід’ємною рисою фінансування є контроль грошовою одиницею за цільовим
і ефективним використанням коштів на капітальні вкладення з боку банків
і органів господарського управління. Особливе значення він має при
фінансуванні капітальних вкладень за рахунок бюджетних і інших
централізованих коштів. При фінансуванні їх за рахунок власних коштів
інвесторів останні самі зацікавлені в ефективності капітальних вкладень,
тому банки можуть не контролювати такі вкладення. Тільки на прохання
інвесторів на договірних засадах за окрему плату вони можуть здійснювати
такий контроль, наприклад, перевіряти якість проектно-кошторисної
документації або проводити контрольні обміри оплачених
будівельно-монтажних і інших робіт.

Поворотне надання коштів, або кредитування, відбувається на умовах
повернення наданих коштів у конкретні строки і визначені розміри. Банки
надають довгостроковий кредит на капітальні вкладення в основному на тих
же принципах, на яких провадиться фінансування. Крім того, кредитування
являється поворотним, терміновим, платним і забезпеченим. Довгострокове
кредитування більш повно, чим безповоротне фінансування, відповідає
умовам переходу до ринку. Необхідність погашення кредиту і сплати
відсотків за користування їм більше зацікавлює позичальників у
раціональному техніко-економічному обгрунтуванні напрямки і розміру
кредиту, сприяє посиленню режиму економії в процесі його використання, а
також являється засобом контролю за окупністю капітальних вкладень.

Капітальні вкладення виступають як одна з форм інвестицій в економіку
країни. Безперервність і достатність їх є обов’язковими для нормального
функціонування економіки кожної країни. В даний час інвестиційна
діяльність у країні здійснюється в умовах загальної кризи її економіки,
нестабільності соціально-економічного становища в країні. Гіперінфляція,
лібералізація цін, дефіцит бюджету, важкий фінансовий стан підприємств і
організацій, платіжна криза, безупинне зростання вартості будівництва,
дорогий банківський кредит, а також інші кризові явища викликали різке
зниження обсягів капітальних вкладень, капітального будівництва і
введення виробничих потужностей і об’єктів будівництва, що обумовило
спад виробництва необхідної продукції. Одним з заходів для виводу
економіки з кризи повинна бути активізація інвестиційної діяльності, для
чого необхідно добрати способу для додаткових капітальних вкладень,
направити їх на виконання пріоритетних державних програм, забезпечити їх
цільове й ефективне використання.

На обсяг капітальних вкладень істотно впливає очікувана норма чистого
прибутку. Як відомо, в умовах ринкової економіки прибуток є основним
мотивом інвестування. Зі збільшення очікуваної норми чистого прибутку
збільшується обсяг капітальних вкладень (рис. 1.1.) [6].

На обсяг капітальних вкладень істотно впливає й ставка позичкового
процента, оскільки у процесі інвестування використовується як власний,
так і позиковий капітал. Якщо очікувана норма чистого прибутку перевищує
ставку позичкового процента, то за інших рівних умов інвестування буде
ефективним. Зі збільшенням ставки позичкового процента зменшується обсяг
капітальних вкладень, і навпаки (рис. 1.2.) [6].

Очікуваний темп інфляції також істотно впливає на обсяг
капіталовкладень. Чим вищий очікуваний темп інфляції, тим швидше
знецінюється очікуваний прибуток після процесу інвестування. Цей фактор
має вирішальне значення в разі довгострокового інвестування (рис. 1.3.)
[6].

Комплекс підприємств і установ, продукція чи послуги яких сприяють
реалізації інвестиційної діяльності, становить інвестиційний комплекс
країни. До нього належать:

підприємства будівельної індустрії, промисловості будівельних
матеріалів, машинобудування;

проектні організації та установи;

фінансові посередники — інвестиційні банки, компанії, фонди;

органи державного управління, що регулюють діяльність суб’єктів
інвестиційної діяльності;

інфраструктура фондового ринку.

Увесь національний доход країни поділяється на фонд споживання та фонд
нагромадження. Останній є узагальненим обсягом капітальних вкладень усіх
підприємств за рік. Його частка може становити 20 — 30 % національного
доходу. На частку державних коштів за останні роки в Україні припадає
лише п’ята частина капітальних вкладень, і можливе подальше її зниження.

За формами відтворення прямі інвестиції (капітальні вкладення)
поділяються на такі види:

у нове будівництво — створення нових підприємств (виробництв) на нових
місцях за новими проектами;

на розширення виробництва — уведення в дію нових основних фондів,
подібних до діючих, для екстенсивного збільшення обсягів виробництва на
діючих об’єктах;

на реконструкцію — обладнання діючих виробництв новою технологією та
технікою за новими комплексними проектами;

на технічне переустаткування — для підвищення технічного рівня
виробництва за рахунок заміни старого обладнання на нове, продуктивніше.

За складом і характером витрат у прямих інвестиціях (капітальних
вкладеннях) можна вирізнити їх технологічну структуру:

будівельні роботи;

монтажні роботи;

машини та обладнання;

проектні роботи.

Період типової реалізації інвестицій поділяється на три частини:

підготовку (проектні роботи, організація фінансування, погодження,
планування та матеріально-технічне забезпечення початку робіт);

реалізацію — створення нового матеріального об’єкта;

експлуатацію нового виробництва, отримання прибутку, забезпечення
окупності інвестицій, подальшу роботу об’єкта.

1.3. Мобілізація коштів на фінансування капітальних вкладень та
особливості фінансування капіталовкладень за рахунок власних коштів
підприємств і господарських організацій

Капітальні вкладення забезпечуються коштами з різних джерел, основним із
який являється національний доход, утворюваний у сфері матеріального
виробництва. Поряд із національним доходом джерелом коштів для
капітальних вкладень являється фонд відшкодування спожитих коштів праці.
Джерелом коштів виступають також кредити іноземних банків і фірм. Кошти
з цих джерел направляються на капітальні вкладення по декількох
розподільних каналах. Тому в практиці забезпечення капітальних вкладень
коштами з’являються різноманітні по характері джерела коштів. До них
варто віднести: власні фінансові ресурси інвесторів (прибуток,
амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного
лиха, грошові накопичення і заощадження громадян, юридичних осіб);
позикові фінансові кошти інвесторів (облігаційні позики, банківські і
бюджетні кредити); притягнуті фінансові кошти інвесторів (кошти,
отримані від реалізації акцій, пайові й інші внески громадян і юридичних
осіб); бюджетні інвестиційні асигнування; кошти позабюджетних фондів,
пожертвування організацій, підприємств і громадян.

Склад коштів, що спрямовуються на капітальні вкладення, залежить від
того, хто являється інвестором і якою формою власності він володіє. Так,
інвесторами державних капітальних вкладень являється органи влади і
управління країною, галузями й іншими адміністративно-територіальними
утвореннями, а також державні підприємства й організації. У першому
випадку капітальні вкладення здійснюються за рахунок коштів відповідних
бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів. Державні підприємства
й організації, а також ті, що засновані на колективній формі власності,
забезпечують капітальні вкладення власними, притягнутими і позиковими
коштами.

Окремі громадяни, трудові і селянські господарства забезпечують
капітальні затрати за рахунок власних коштів (трудові прибутки, прибутки
від коштів, що вкладені в кредитні установи і цінні папери, заощадження)
і банківського, а в окремих випадках і державному пільговому кредиті.

Власні кошти підприємств і організацій утворяться відповідно до вимог
комерційного розрахунку і складаються з прибутку, амортизаційних
відрахувань і інших коштів. У останні роки зростає питома вага власних
коштів у загальному обсязі фінансування капітальних вкладень.

Важливим джерелом фінансування капітальних вкладень стає прибуток від
основної діяльності, що являє собою частину чистого прибутку, що
залишається в розпорядженні підприємства й організації. Використання
прибутку для цієї цілі створює залежність капітального будівництва на
діючих підприємствах від їхньої основної діяльності, оскільки своєчасне
і повне фінансування таких вкладень обумовлено виконанням плану
прибутку. В даний час державні підприємства й організації роблять
відрахування від прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні, на
технічне переустаткування виробництва, освоєння нових технологій,
здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва. Нормативи
відрахувань встановлюються органами, що виконують функції по керуванню
майном, що знаходиться в державній власності, у розмірах не менше 30 і
не більш 80% суми, що залишається в підприємств і організацій прибутку
після сплати ними обов’язкових платежів.

Амортизаційні відрахування — процес поступового перенесення вартості
засобів праці в міру їх зношування на виготовлену продукцію і
використання цієї вартості для відтворення зношених засобів праці [42].
У масштабі всього народного господарства амортизаційні відрахування
виступають як джерело коштів для простого відтворення основних фондів.
Окремі підприємства й організації можуть використовувати ці відрахування
для розширеного відтворення своїх основних фондів. Це обумовлено
розходженням у відшкодуванні основних фондів по вартості й у натуральній
формі, оскільки кошти праці зношуються поступово, а відновляються в
натуральній формі одночасно, через певний відносно тривалий період часу.

Перехід до ринкових відносин вимагає корінної зміни амортизаційної
політики. На сучасному етапі технічного прогресу норми амортизаційних
відрахувань повинні відповідати темпам фізичного і морального зносу,
активно забезпечувати прискорення відновлення і заміни застарілих машин,
устаткування і транспортних засобів. Норми амортизаційних відрахувань
встановлюються у відсотках до балансової (початкової, відбудовної)
вартості основних фондів. З 1991 р. діють єдині норми відрахувань тільки
на повне відновлення основних фондів. Вони обов’язкові для застосування
всіма підприємствами й організаціями, незалежно від відомчого
підпорядкування і форм власності. Нарахування амортизації на активну
частину основних фондів має ряд особливостей. Так, якщо основні фонди
використовуються для збільшення випуску засобів обчислювальної техніки,
нових прогресивних видів матеріалів, приладів і устаткування, розширення
експорту, то може застосовуватися прискорена амортизація цих фондів.
Вона забезпечує повне перенесення вартості основних фондів на витрати
виробництва й обертання за більш короткі строки, чим це передбачено
діючими нормами амортизаційних відрахувань. Прискорена амортизація
повинна сприяти інтенсивному відновленню основних виробничих фондів.
Амортизаційні відрахування на повне відновлення машин, устаткування і
транспортних засобів повинні відбуватися протягом нормативного терміну
їхньої служби або терміну, за який вартість цих фондів цілком перенесена
на затрати виробництва й обороту.

При списанні основних фондів до повного перенесення їхньої вартості на
затрати виробництва й обороту недонараховані амортизаційні відрахування
компенсуються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні
підприємства й організації.

Для створення економічних умов скорочення затрат на капітальний ремонт
фізично зношених машин, устаткування і транспортних засобів докорінно
змінена практика фінансового забезпечення затрат на цю мету. Оскільки
норми амортизаційних відрахувань на капітальний ремонт основних
виробничих фондів не встановлюються, ті підприємства й організації
незалежно від їхньої відомчої підпорядкованості і форм власності
включають затрати на капітальний і інші види ремонту цих фондів у
собівартість продукції (робіт, послуг). Щоб забезпечити рівномірність
такого включення, підприємства й організації мають право створювати
ремонтний фонд (резерв).

До інших власних коштів підприємств і організацій для капітальних
вкладень відносяться кошти, що мобілізуються в ході будівництва в
результаті реалізації зайвих і непотрібних матеріалів і устаткування,
використання раніше оплачених матеріальних цінностей і насамперед
устаткування, а також ліквідації дебіторської заборгованості, що
відноситься до капітальних вкладень. Це джерело називається мобілізацією
внутрішніх ресурсів у будівництві.

Бюджетні асигнування мають високу питому вагу серед джерел фінансування
державних капітальних вкладень. Вони являється основним джерелом
фінансування капітальних вкладень у невиробничу сферу. Поряд із цим
бюджетні асигнування використовуються при будівництві об’єктів
виробничого призначення, що мають, як правило, важливе
народногосподарське значення. У останні роки спостерігається поступовий
перехід від безповоротного бюджетного фінансування капітальних вкладень
на комерційне кредитування за рахунок коштів державного бюджету.

Джерелом коштів на капітальні вкладення може бути довгостроковий кредит
як банківський, так і державний. Кредит дається, як правило, тим
інвесторам, у котрих немає або недостатньо власних коштів у усіх
випадках технічного переозброєння, реконструкції і розширення
виробництва, придбання устаткування, що не входить у кошториси
будівництв, а також на будівництво нових підприємств і споруд.

Питома вага довгострокового кредиту в джерелах фінансування державних
капітальних вкладень порівняно малий. Перехід до ринку і розвиток
ринкових відносин у народному господарстві країни повинні створити умови
для розширення кредитних відносин у сфері капітального будівництва.

Джерелом коштів для капітальних вкладень виступають і різноманітні
фонди, створення яких дозволено в останні роки (Чорнобильський,
інноваційний, сприяння конверсії).

Всі кошти, виділені на капітальні вкладення, концентруються в банках, що
являється обов’язковою умовою забезпечення безупинного і цільового
фінансування затрат. У умовах розвитки ринкових відносин і при
комплексному обслуговуванні одною установою банку підприємства й
організації бережуть свої власні кошти, призначені на капітальні
вкладення, як правило, на своїх розрахункових рахунках. У цих умовах
виділені на капітальні вкладення кошти не повинні відокремлюватися від
інших коштів підприємства й організації, як це було до банківської
реформи 1987 р. Це створює їм умови для оперативного маневрування
власними коштами. На прохання підприємств і організацій на договірних
засадах за окрему плату банки можуть відкривати їм окремі рахунки для
урахування власних коштів і їхній використання на капітальні вкладення.
Це має сенс у випадках, коли інвестор здійснює значний об’єм капітальних
вкладень і є необхідність у точному врахуванні коштів на цю мету.

Відокремлення власних коштів інвесторів, виділених на капітальні
вкладення, на окремих рахунках здійснюється при змішаному фінансуванні,
коли поряд із бюджетними асигнуваннями використовуються його власні
кошти. Перерахування власних коштів підприємств і організацій на окремі
рахунки в зазначених вище випадках, його розміри і терміни не повинні
створювати фінансову напругу для них, а строки повинні бути пристосовані
до проведення розрахунків за виконані роботи, зроблені послуги.

Кошти бюджетів і позабюджетних фондів для фінансування капітальних
вкладень, а також дозволений довгостроковий кредит зараховується банками
на окремі рахунки.

Комерційні банки повинні виконувати роботу з мобілізації коштів на
капітальні вкладення, обсяг яких визначається угодою, укладеною з
інвестором із цього приводу.

Обумовлене кризою різке зниження інвестиційних можливостей як бюджетів
усіх рівнів, так і підприємств і організацій висуває на перший план
проблему фінансового забезпечення капітальних вкладень для структурної
перебудови економіки, конверсії і модернізації виробництва, упровадження
нових технологій. Часткове рішення цієї проблеми може бути досягнуте за
рахунок таких джерел, як розширення емісії акцій і облігацій, залучення
іноземних інвестицій (у тому числі кредитів), використання частини
коштів, отриманих від приватизації майна й амортизаційних відрахувань на
повне відновлення основних фондів державних підприємств, а також частини
коштів від реалізації зброї, військової техніки, майна і передачі в
оренду основних фондів, майна Збройних Сил.

Підприємства і господарські організації здійснюють за рахунок власних
коштів технічне переозброєння, реконструкцію і розширення виробництва як
підрядними, так і господарськими засобами. У умовах переходу до ринку
відповідальність за цільове й ефективне використання власних коштів
покладається на інвесторів, що обумовлює особливості фінансування таких
капітальних вкладень.

Всі кошти на капітальні вкладення акумулюються на розрахунковому рахунку
інвесторів. По їхньому проханню установи банків можуть відкривати окремі
рахунки для урахування власних коштів на капітальні вкладення за окрему
плату.

Установи банків не оформляють фінансування будівництв, вони повинні
надавати їм для цього документи. Фінансування капітальних вкладень
провадиться з розрахункового рахунку інвестора шляхом оплати
розрахункових документів на виконані проектні, будівельно-монтажні й
інші роботи, поставлене устаткування й інші затрати, пов’язані з
будівництвам. Склад затрат і порядок їхньої оплати залежать від
характеру капітальних вкладень, засобу виробництва будівельно-монтажних
робіт, а також методу фінансування затрат при господарському засобі
будівництва.

Установи банків не контролюють цільове й ефективне використання власних
коштів інвестора на капітальні вкладення. Тільки на прохання інвестора,
на договірних засадах за окрему плату вони можуть здійснювати такий
контроль, наприклад, перевіряти якість проектно-кошторисної
документації, проводити контрольні обмірювання оплачених (поданих до
оплати робіт), надавати інші види послуг по фінансуванню капітальних
вкладень. Плата за такі послуги повинна встановлюватися на рівні, що
забезпечує повне покриття затрат банку на їхнє надання й одержання
відповідної прибутку.

У умовах переходу до ринкових відносин зростає роль довгострокового
кредиту як джерела коштів у формуванні й удосконалюванні основних фондів
народного господарства. Він використовується на капітальні вкладення
виробничого і невиробничого призначення. Перелік об’єктів
довгострокового кредитування дуже різноманітний. Так, у підприємств і
господарських організацій, незалежно від форм власності, це затрати на
технічне переозброєння, реконструкцію і розширення виробництва, на
будівництво об’єктів невиробничого призначення і на придбання
устаткування, що не входить у кошториси будівництв. Довгостроковий
кредит використовується також при будівництві нових підприємств і
споруд, що мають важливе народногосподарське значення.

Довгостроковий кредит дається підприємствам і господарським організаціям
на указані вище цілі на принципах повернення, терміновості, платності і
забезпеченості.

Переваги при довгостроковому кредитуванні мають проекти, що забезпечують
народногосподарську ефективність, вирішують економічні і соціальні
проблеми країни, розширюють експортні можливості, збільшують виробництво
товарів народного споживання.

Обов’язковими умовами довгострокового кредитування являється: статус
позичальника як юридичної особи, екологічна безпека об’єкта
кредитування, забезпеченість своєчасного і повного повернення кредиту і
сплати відсотків за користування їм, дотримання норм тривалості
будівництва.

Довгостроковий кредит можна розділити на такі його види: кредит, що
дається комерційними банками на договірних засадах за рахунок їх власних
і притягнутих коштів; державний кредит, джерелом якого являється кошти
республіканського бюджету, і кредит під цільові виробничі програми за
рахунок централізованих кредитних коштів Центрального банку.
Кредитування в кожному з цих випадків істотно розрізняється. Комерційні
банки надають довгострокові кредити інвесторам за рахунок власних і
притягнутих коштів на договірних засадах. Основними принципами
формування кредитних відносин являється: вільний вибір партнерів цих
відношень, формування умов їх виконання, підстав і обсягів,
відповідальності при повному невтручанні державних органів у вибір і
реалізацію цих умов.

Основні джерела ресурсів для довгострокового кредитування в цьому
випадку — це власні кошти банків (різноманітні фонди, нерозподілений
прибуток), кошти централізованого позичкового фонду, підприємств і
організацій, а також кошти бюджетів, що знаходяться на рахунках банків,
внески громадян і позики в інших банків.

Кредитні відносини банку і позичальників регулюються кредитним
договором, яким передбачаються розмір дозволеного кредиту, строки і
порядок його використання і повернення, процентні ставки за користування
кредитом, обов’язки і майнова відповідальність сторін і форми
забезпечення обов’язків. Оформлення довгострокового кредитування
провадиться банком на підставі наданих позичальником документів, перелік
яких визначається кредитним договором. Кредитний договір діє протягом
усього періоду користування кредитом.

Потреба в довгостроковому кредиті визначається або повною вартістю
затрат на об’єкт (заходові), якщо кредит являється єдиним джерелом
фінансування, або як різниця між вартістю цих затрат і власних коштів
позичальника, що спрямовуються на цю ціль. Можливість установи банку
видати кредит позичальнику в необхідному їм розмірі залежить від рівня
цієї установи (відділення, регіонального управління і дирекції, банку) і
наданого йому права видавати кредит одному позичальнику тієї або іншої
категорії (підприємства, організації, кооперативи, малі підприємства), а
також наявності кредитних ресурсів.

Загальний термін користування кредитом складається з нормативного часу
здійснення затрат і часу, протягом якого кредит повертається банку.
Терміни погашення кредиту встановлюються в межах окупності затрат по
проекту.

Банк надає довгостроковий кредит тільки кредитоспроможним позичальникам,
що можуть повернути його у встановлені строки і сплатити відсотки за
користування кредитом. Визначення кредитоспроможності підприємств і
організацій являється однієї з найважливіших сторін господарської
діяльності банків в умовах переходу до ринку.

Оцінка кредитоспроможності позичальника здійснюється банком до укладання
кредитного договору на основі аналізу його фінансового стану й
ефективності що кредитується заходу. Базою для такого аналізу служать
бухгалтерські баланси, інші звітні і планові документи про
фінансово-господарську діяльність, проектно-кошторисна документація,
плани технічного переозброєння виробництва, прогнозні і статистичні
матеріали, що характеризують як сучасний економічний стан позичальника,
так і перспективи його розвитки.

Аналіз фінансового стана позичальника дозволяє визначити показники, що
відбивають різні його сторони, наприклад, ліквідність його балансу,
покриття балансу, залучення коштів. При довгостроковому кредитуванні
важливо оцінити стабільність цих показників у період користування
кредитом. Таке оцінювання вимагає різноманітних економічних знань,
вміння прогнозувати зміни факторів, що впливають на прибутковість
позичальника в умовах переходу до ринку. До таких факторів варто
віднести насамперед динамічність цін і тарифів, рентабельність
виробництва, енерго-, матеріало- і фондоємність продукції, забезпечення
сировиною, кадрами й основними фондами, упровадження нових техніки і
технологій, ринок збуту продукції.

Ефективність що кредитується заходу банки визначають шляхом проведення
інженерно-економічної експертизи його проекту. При цьому перевіряється
наявність і проектно-кошторисної документації та висновків експертизи,
відповідність проектних техніко-економічних показників прогресивним,
оцінюється техніко-економічний рівень проекту. Важливими питаннями при
проведенні такої експертизи являється: наявність сировинної бази,
конкурентоздатність продукції, можливість її збуту, прогноз рівня цін на
майбутню продукцію. У процесі інженерно-економічної експертизи необхідно
вивчити реальність що намічаються строків будівництва з урахуванням
потужностей, навантаження і матеріально-технічного забезпечення
підрядних будівельно-монтажних організацій, надійність постачальників
устаткування й інших партнерів.

В даний час процес установлення процентної ставки за кредити не
регулюється нормативними актами. Плата за користування довгостроковим
кредитом визначається банками з урахуванням тривалості терміна
кредитування, даних позичальниками гарантій своєчасного повернення
кредиту, попиту і пропозицій кредитних ресурсів і їхньої ціни, а також
наявності кредитного ризику. Встановлювані банками процентні ставки
повинні забезпечувати повне покриття їхніх затрат і одержання прибутку
від здійснення госпрозрахункової діяльності.

Підвищені розміри процентної ставки передбачаються кредитним договором у
випадку порушення нормативних строків будівництва, одержання додаткових
кредитів і переуступки банків строків повернення позички.

Відсоток за користування кредитом нараховується в розмірах і строки,
передбачені кредитним договором.

Відповідальність за невиконання позичальниками своїх зобов’язань
передбачається у вигляді неустойки (штрафу, пені), застави, гарантії,
страхування кредитного ризику.

Довгостроковий кредит використовується на оплату поставлених на
будівництво машин і устаткування, будівельних конструкцій, деталей,
блоків і матеріалів, а також виконаних будівельно-монтажних, проектних і
інших робіт. Банки повинні відшкодовувати позичальнику затрати по сплаті
пені постачальникам, за невчасні розрахунки з ними, якщо це викликано
неповним і невчасним наданням кредиту.

Після завершення що кредитується об’єкта (заходи) позичальник оформляє у
встановленому порядку заборгованість за кредитом терміновим
зобов’язанням. Погашення кредиту звичайно починається з наступного
кварталу після прийняття відповідального рішення про введення об’єкта в
експлуатацію і провадиться за рахунок власних коштів позичальника.

Комерційні банки використовують власні і притягнуті кредитні ресурси не
на інвестиції в технічний розвиток підприємств, а головним чином на
видачу їм короткострокових позичок для виробництва розрахунків і виплати
заробітної плати. Такий стан позначається на матеріально-технічній базі
народного господарства країни, викликаючи спад виробництва продукції і
поглиблення інших кризових явищ в економіці країни.

Державний кредит використовується інвесторами для оплати затрат,
пов’язаних із будівництвом, реконструкцією і технічним переозброєнням
підприємств, будівництв і об’єктів. Погашення державного кредиту
починається через рік після закінчення нормативного терміна будівництва
(реконструкції, технічного переозброєння) об’єкта кредитування і
здійснюється за рахунок власних коштів інвестора або позикових коштів.
Кредит на придбання устаткування, що не входить у кошториси будівництв,
погашається, починаючи з наступного за роком його видачі, протягом не
більш двох років.

Гарантом погашення державного кредиту виступає міністерство, відомство
або інший орган господарського управління.

Кошти, що поступають від інвесторів для погашення боргу по кредиту, а
також значна частина плати за користування цим кредитом перераховуються
банками, що фінансують, у прибуток державного бюджету. На покриття
затрат по обслуговуванню державного кредиту ці банки залишають 0,4
нарахованих відсотків за користування кредитом та 0,3 так називаних
“штрафні” відсотки.

При порушенні строків будівництва більш ніж на 3 місяця і при
консервації або припиненні будівництва на такий же строк з ініціативи
інвестора процентна ставка підвищується на 100%. Інвестори, що не
додержуються строки платежів, повинні сплачувати додатково 25% річних
від сум, що не сплачені у встановлені строки.

Контроль за цільовим використанням інвесторами державного кредиту, а
також за своєчасним його поверненням у державний бюджет здійснюють
фінансуючі банки та Міністерство фінансів.

Термін кредитування повинний забезпечувати реалізацію виробничої
програми, але не може перевищувати 5 років.

Кожне підприємство складає таку програму, затверджує її в міністерстві,
розробляє календарний план робіт із цієї програми, складає кошторис
затрат і представляє обслуговуючому його комерційному банку заявку на
довгостроковий кредит із обгрунтуванням його потреби й ефективності
наміченої програми.

Комерційні банки дають експертну оцінку запропонованої заявки. При
необхідності одержання централізованих ресурсів Центрального банку
комерційні банки подають заявки обласному управлінню Центрального банку.

Регіональні управління Центрального банку аналізують заявки комерційних
банків і свої пропозиції щодо доцільності кредитування цільових
виробничих програм і економічних можливостей цих банків направляють у
управління кредитного регулювання Центрального банку.

Доцільність надання довгострокового кредиту комерційним банком
попередньо розглядається в кредитному комітеті і затверджується
правлінням Центрального банку.

Центральний банк укладає з комерційними банками, що кредитують цільові
програми, договір, де визначає розміри плати за кредит та маржі.

Центральний банк відкриває комерційному банку кредитну лінію, що повинно
забезпечити оперативне цільове й ефективне використання централізованих
ресурсів для кредитування виробничих програм.

Комерційні банки надають позичальникам кредит тільки на цілі,
передбачені їхніми кредитними заявками, і в межах коштів, перерахованих
їм Центральним банком для цільового кредитування.

Кожний позичальник повинний завчасно повідомляти комерційний банк про
необхідну йому суму кредиту для оплати розрахункових документів по
об’єкту, що кредитується. Тільки при дотриманні цієї умови Центральний
банк зможе своєчасно надавати комерційному банку коштів в межах
відкритої йому кредитної лінії.

Використання, погашення кредиту і сплата відсотків за користування їм
відбувається у встановленому порядку.

Контроль за цільовим використанням кредиту комерційними банками здійснює
Центральний банк і його регіональні управління, а за цільовим
використанням кредиту позичальниками — комерційні банки. При виявленні
фактів нецільового використання кредиту Центральний банк (регіональні
управління Центрального банку) стягує з комерційного банку штраф у
розмірі 5% суми кредиту, використаної не по призначенню.

Досвід свідчить, що довгостроковий кредит, наданий на капітальні
вкладення, сприяє скороченню строків будівництва, зниженню його
собівартості і прискоренню окупності затрат, якщо будівельний об’єкт
своєчасно забезпечений якісною проектно-кошторисною документацією,
устаткуванням, будівельними матеріалами, конструкціями і деталями, а
капітальні вкладення і кошти виділяються відповідно нормам тривалості
будівництва.

Будівництво також повинне бути забезпечене достатніми потужностями
будівельної індустрії, що варто ефективно використовувати [43].

1.4. Досвід капіталовкладень розвинених країн

Великий інтерес щодо капіталовкладень становить для нас досвід
західноєвропейських і американських підприємств. Там капіталовкладення
розподіляються на групи за категоріями залежно від їх мети:

перша — вимушені капіталовкладення;

друга — збереження позицій на ринку;

третя — оновлення основних виробничих фондів, особливо верстатів і
апаратів;

четверта — економія витрат;

п’ята — збільшення прибутків;

шоста — “ризикові” капіталовкладення.

До першої групи належать капіталовкладення, які здійснюються, наприклад,
з метою підвищення надійності й техніки безпеки на виробництві
відповідно до нових законодавчих актів або інших абсолютно обов’язкових
обставин. У цьому разі не постає питання, здійснювати інвестиції чи ні.

Друга група охоплює капіталовкладення, які потрібні для того, щоб
підприємство змогло втримати свої позиції на ринку, а також зберегти
створену репутацію і зайняте положення.

Капіталовкладення третьої групи призначені для підтримування
безперервної діяльності підприємства й підвищення технічного рівня
виробництва, наприклад, за рахунок встановлення досконаліших і
продуктивніших верстатів і апаратів, впровадження нової технології
виробництва.

До четвертої групи належать капіталовкладення, які мають на меті
скоротити витрати, що врешті-решт сприяє підвищенню продуктивності праці
на підприємстві та його прибутковості.

Капіталовкладення п’ятої групи спрямовані на збільшення прибутків, що, у
свою чергу, сприяє підвищенню прибутковості. Це часто пов’язується з
розширенням “традиційних” сфер діяльності підприємства.

До шостої групи належать капіталовкладення, пов’язані зі значним ризиком
(наприклад, призначені для захоплення нових сфер ринку або створення
нових видів продукції). Вони можуть бути успішними, наприклад, у тих
галузях, де відсутня серйозна конкуренція й існує велика свобода дій.

Для інвестиційної політики найбільше практичне значення має класифікація
капіталовкладень з погляду оцінювання їх рентабельності, яке виконується
на основі різних критеріїв, і диференціації норми прибутку для різних
груп. Це дає керівництву підприємства можливість не тільки планувати
рентабельність того чи іншого варіанта й систематично впливати на
інвестиційні рішення та спрямовувати інвестиційну політику підприємства
в бажаному напрямку.

Норма прибутку (процент прибутку, який повинен забезпечити
капіталовкладення) у розглянутих групах капіталовкладень може бути
такою: у першій групі відсутньою; у другій — становити 6%; у третій —
12; у четвертій — 15; у п’ятій — 20; у шостій — 25%. Наведені значення,
безперечно, треба розглядати лише як орієнтовні. Слід також додати, що
подібні вимоги до норми прибутку для деяких капіталовкладень другої —
шостої груп (наприклад, капіталовкладень у наукові дослідження)
встановлюються не завжди. На конкретних підприємствах вони можуть
коливатися в той чи інший бік, проте ці показники дають більш-менш
типову картину ранжирування видів капіталовкладень.

Поряд з розглянутими групами капіталовкладень особливо актуальним, а
тому необхідним в умовах України, є відокремлення такої групи, як
капіталовкладення в охорону та оздоровлення навколишнього середовища. У
цьому разі встановлення норми прибутку відсувається на задній план
міркуваннями виживання населення в регіонах, що зазнали екологічної
катастрофи.

В умовах ринкової економіки принципово змінюються й функції контролю за
інвестиціями. На зміну централізованому контролю, що здійснюється
міністерствами й відомствами, а також органами типу народного контролю,
приходить контроль з боку власників цих капіталів. Це, звичайно,
сприятиме підвищенню ефективності інвестування [6].

1.5. Особливості стану капіталовкладень в Україні

Стан економіки України набуває все більш ризикового характеристику, якщо
йдеться про ефективну реалізацію інвестиційних проектів. Така ситуація
склалася, з одного боку, внаслідок загального порушення політичної та
економічної рівноваги і стабільності у країні, з другого — в результаті
дисбалансу на мікроекономічному рівні.

Економічний ситуація та, внаслідок цього, інвестиційна привабливість по
регіонах України має неоднорідний характер. Це значною мірою пов’язано з
рівнем промисловості, розвиненістю сільського господарства, державною
підтримкою та другими чинниками по кожному регіону України окремо.
Інвестиційна привабливість України загалом і кожної області зокрема
визначається насамперед інвестиційним кліматом.

У табл. 1.1. наведені рейтинги регіонів України на підставі
узагальнених оцінок їхнього рівня інвестиційної привабливості. Як і
очікувалося, в лідируючій групі з 7 “кращих” регіонів виявилися
передусім ті, що виділяються серед інших своїм виробничим потенціалом
або фінансовою сферою: Дніпропетровська, Київ, Харківська, Донецька,
Львівська, Полтавська, Запорізька області. Це підтверджується даними про
ВВП відповідних регіонів (використовуються неофіційні оціночні дані, бо
статистичних даних за останні роки не вдалося отримати), за якими 6 з 7
регіонів, лідируючих за інвестиційною привабливістю, входять до першої
сімки і за величиною ВВП. Передбачено, що переваги тих, хто має більш
високий ВВП, пов’язані з тим, що вони більшою мірою володіють можливістю
для вирішення фінансових проблем. Виняток становить Луганська область,
яка за рейтингом ВВП посідає четверте місце, а за інвестиційною
привабливістю — десяте [22].

Більш детальний розгляд інвестиційного клімату по регіонах України це
окрема тема для розгляду, тому в даній роботі зупинимося на особливостях
капітальних вкладень в Україні загалом.

Таблиця 1.1.

Інвестиційна привабливість регіонів України (узагальнена оцінка)

Інвестиційна привабливість за інвестиціями — 1998

вітчизняними іноземними Рейтинг

Регіони рейтинг регіону капітало-вкладення,

рейтинг обсяг інвестицій,

рейтинг регіону

за ВВП

(із 26) млрд. грн. (із 26) млн.$ (із 26) (оцін.)

Кращі:

Дніпропетровська 1 1,26 2 153,8 3 2

Київ 2 1,12 3 618,0 1 6

Харківська 3 0,84 5 41,5 11 3

Донецька 4 1,50 1 111,8 7 1

Львівська 5 0,62 8 72,9 8 5

Полтавська 6 0,87 4 37,0 13 9

Запорізька 7 0,63 7 50,0 9 7

Вищі середнього:

Київська 8 0,52 10 203,7 2 10

Одеська 9 0,54 9 126,3 6 8

Луганська 10 0,72 6 27,9 17 4

Середні:

Крим (включ. м. Севастополь) 11 0,35 11 147,2 4 11

Черкаська 12 0,22 20 134,0 5 14

Рівненська 13 0,25 17 31,8 15 22

Чернігівська 14 0,24 18 31,9 14 16

Нижчі середнього:

Івано-Франківська 15 0,29 15 24,7 18 21

Сумська 16 0,31 13 12,9 21 13

Миколаївська 17 0,29 16 30,8 16 18

Хмельницька 18 0,34 12 11,3 25 17

Житомирська 19 0,23 19 38,0 12 15

Вінницька 20 0,29 14 12,5 23 12

Гірші:

Тернопільська 21 0,21 21 20,7 20 23

Закарпатська 22 0,13 25 46,7 10 24

Волинська 23 0,17 24 22,6 19 25

Кіровоградська 24 0,20 22 12,7 22 20

Херсонська 25 0,18 23 12,1 24 19

Чернівецька 26 0,11 26 9,2 26 26

Розглянемо детальніше становище, яке склалося за вісім років з 1991 по
1998.

За цей період виробничий потенціал країни скоротився більше ніж у два
рази, зупинився процес відтворення основних фондів, посилилося
руйнування науково-технічного та інтелектуального потенціалу, зросла
злиденність народу.

Критичною межею зростання кризових процесів став період з 1993 по
1994 рр., коли скорочення валового внутрішнього продукту сягало
найвищого рівня — 45%. В Україні спостерігався один з найбільших у світі
показників річного спаду обсягів промислового виробництва у 1994 р. —
28%.

Валовий внутрішній продукт за 1991 — 1998 рр. скоротився на 60,7%, у
тому числі за 1994 р. — на 19,3%, що зумовлено загальним падінням
матеріального виробництва (табл. 1.2.) та різким скороченням сукупного
попиту, насамперед завдяки поглибленню платіжної кризи, особливо у
розрахунках за енергоносії за світовими цінами [5].

Таблиця 1.2.

Валовий внутрішній продукт та національний доход України

за період 1991-1998 рр.

Показник 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998

Валовий внутрішній продукт, % до 1990 р. (у порівнянних цінах)

91,3

82,3

63,2

52,5

41,7

31,7

29,4

26,9

Спад внутрішнього продукту, %

(до попереднього року)

8,7

9,0

19,1

10,7

10,8

10,0

9,5

10,2

Національний доход, %

(у порівнянних цінах)

86,6

71,4

58,0

43,8

37,0

31,0

27,2

25,4

Відбулися значні зміни у формуванні доходної частини бюджету, що знижує
можливості розширеного відтворення.

Національний дохід за 1994-1998 рр. скоротився на 47%, у тому числі:
1995 р. — на 23,5%, у 1996 р. — 14,7%. Його галузева структура (у
фактичних цінах без оподаткування) характеризується зниженням частки
промислового і сільського господарства та збільшенням частки, створеної
у будівництві, транспорті та зв’язку, торгівлі й інших галузях економіки
(табл. 1.3.).

Таблиця 1.3.

Галузева структура національного доходу України

за період 1994-1998 рр.

Галузь 1994 1995 1996 1997 1998

Загалом по народному господарству 100 100 100 100 100

У тому числі:

промисловість 48,3 47,8 41,3 39,9 38,6

сільське господарство 27,3 21,5 23,4 19,6 17,9

будівництво 11,1 12,8 9,9 13,4 15,5

транспорт та зв’язок 4,6 8,2 10,6 11,8 13,2

торгівля 6,0 5,7 7,7 8,8 9,0

інші галузі 2,7 4,0 7,1 6,5 5,8

Аналіз сучасного стану інвестиційного процесу в регіонах України
свідчить про його низьку ефективність, орієнтацію на централізовані
методи управління, ігнорування соціально-економічних потреб регіонів і
населення, значну його монополізацію на стадіях формування, реалізації і
функціонування.

За останні 20 років понад дві третини загальних обсягів капітальних
вкладень по Україні спрямовувались на виробниче будівництво і лише одна
третина — на розвиток соціальної інфраструктури. Із загального обсягу
кошів на виробниче будівництво лише 54-56% використовувалося на технічне
переоснащення і реконструкцію. При цьому вкрай низькими темпами
розвивалися харчова та легка промисловість. Через систематичне
відставання у будівництві і підтримці в експлуатаційному стані житлових
будинків, культурно-побутових і суспільних споруд у містах різко
загострилася соціальна напруженість: біля 5 млн громадян України живуть
в особливо несприятливих у екологічному відношенні районах міст та
окремих територій; 40% стічних вод течуть у водойми без очищення; у
районах комплексної забудови не зведено передбачених планом близько 3
тисяч об’єктів по обслуговуванню населення. У критичному стані
знаходяться об’єкти охорони здоров’я, освіти та культури [5].

Отже потрібен новий підхід до формування і здійснення інвестицій із
використанням можливостей регіонального самоуправління і регульованих
ринкових відносин. При цьому сам перехід до такої економіки потребує
докорінної зміни всієї системи управління інвестиційною діяльністю у
регіоні (області, великому місті). Тому виникає гостра необхідність у
проведенні роботи по створенню такої системи управління
інвестиційно-структурною політикою і процесом реалізації проектів, яка
сприяла б забезпеченню нормального функціонування територіальних
утворень, вирішенню комплексу економічних, соціальних, екологічних,
містобудівних та інших проблем.

Як відомо, під інвестиційним процесом у капітальному будівництві
розуміють процес створення, розвитку і підтримки у функціональному стані
основних фондів. Ця сфера діяльності передбачає низку взаємопов’язаних
стадій і велике коло учасників.

Особливу складність в умовах економічної кризи і реструктуризації
економіки являє собою задача зберігання і подальшого нарощування
власного науково-технічного потенціалу, що дозволяє адаптувати
досягнення науки і техніки до потреб технологічного відновлення
виробництва. Велику складність нині являє задача організації власних
науково-технічних досліджень, пов’язаних із величезними фінансовими
витратами. Вартість, наприклад, одного електронного мікроскопа досягає
0,5 млн. доларів, вартість робот середньої складності коливається від 30
до 40 тис. доларів, загальні витрати, пов’язані з розробкою і
виробництвом досвідчених партій сучасних телефонних систем досягають 400
млн. доларів і більш. Так що, Україна, у сучасних умовах, може дозволити
собі настільки значні витрати на НДДКР тільки в пріоритетних сферах.
Частка витрат на НДДКР у валовому внутрішньому продукті розвитих країн,
у середньому, складає 2-4%, України ж — менше 1%* .

Розвиток науково-технічного потенціалу — тільки одна з складових
науково-технічного прогресу. Не менше важливу роль у ньому відіграє
вдосконалювання технічного рівня функціонуючих у країні продуктивних
сил.

Можливість технічного переозброєння виробництва і прискорення темпів
технічного прогресу в Україні пов’язано з використанням технічних,
організаційних і виробничих досягнень економічно розвинених країн. Вплив
науково-технічної революції в даної випадку досить суперечливий. З
одного боку, є можливість одержати в готовому вигляді зі світового ринку
таку техніку, технологію, знання, що значно переважають усі реальні
можливості місцевого виробництва і можуть стати важливим чинником
прискорення розвитку. З іншого боку, виникає технологічна залежність.

Без залучення до сучасного науково-технічного прогресу Україна
залишиться в стані економічної відсталості, який буде неминуче
збільшуватися. Але, одночасно з цим, прогресування сучасної техніки і
технологій неможливо внаслідок нинішньої фінансової скрутності,
відсталої структури економіки.

В Україні неможливо домогтися більш-менш рівномірного підйому економіки,
спираючись тільки на останні досягнення науково-технічного прогресу, на
це просто не вистачить фінансових ресурсів. Забезпечити динамізм усього
господарства, при обмежених ресурсах, можна, тільки використовуючи всі
технічні засоби, прогресивні відносно рівня розвитку продуктивних сил.

Важливим кроком у здійсненні реструктуризації української економіки є
надання спрямованої фінансової допомоги науковим установам і
проектно-конструкторським організаціям, що працюють над новітніми
науково-технічними розробками, а також кредитної допомоги державним і
іншим підприємствам, робота яких стосується пріоритетних напрямків
виробництва і свідчить про високу конкурентну спроможність продукції на
внутрішньому і зовнішньому ринках.

У справі підтримки структурних перетворень необхідно виходити з принципу
фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур,
підприємств і організацій, що вже адаптувалися до нових реалій
економічного життя, спроможні ефективно використовувати кошти і на цій
основі протягом найкоротшого часу збільшувати обсяги виробництва.

Особливе значення набуває питання перепрофілювання, консервації, а в
окремих випадках і закриття неефективних виробничих структур. Повинна
бути спрощена процедура банкрутства, ціль якої — дати можливість
кредиторам конфіскувати окремі активи підприємств-банкрутів.

У забезпеченні широкого комплексу структурних перетворень у національній
економіці, інтеграції фінансового і промислового капіталу й активізації
на цій основі інвестиційного процесу особливе значення набувають
фінансово-промислові групи, що відіграють провідну роль у розв’язанні
найбільш складних завдань перебудови української економіки.

Розглядаючи основні перспективи інвестиційної діяльності у найближчий
час, варто мати на увазі, що Україна сама може виступати солідним
інвестором за кордоном. Її інвестиційний сектор уже сьогодні, а тим
більше в майбутньому, може зайняти важливі позиції на ринках капіталів
інших країн. Насамперед у таких традиційних для нас галузях як
металургія, електроенергетика, гідротехнічне і гідромеліоративне
будівництво, будівництво магістральних трубопроводів, автомобільних і
залізничних доріг, морських портів і терміналів і т.п.

Основною метою структурної перебудови народногосподарського комплексу
України повинна виступати адаптація його виробничих структур до умов
економічної самостійності і ринкових механізмів, а також поступова
інтеграція у світовий ринок.

Головним критеріям формування нової галузевої структури економіки
повинно стати забезпечення оптимального використання наявних ресурсів
при максимально можливих темпах економічного росту. З огляду на
накопичений Україною виробничий, кадровий і науково-технічний
потенціали, необхідно, щоб структурна перебудова її економіки була
орієнтована на створення достатньо повних багатогалузевих господарських
комплексів. Але при цьому цільові настанови по створенню таких
комплексів, в кінцевому підсумку, повинні бути спрямовані не на
досягнення самозабезпеченості по більшості видів споживаної продукції, а
на освоєння нових перспективних і конкурентноспроможних виробництв для
використання переваг міжнародного поділу праці і поглиблення інтеграції
у світову економічну структуру. Це означає, що поява нових виробництв,
відновлення і діверсифікація існуючих, повинні, зрештою, привести до
розширення обсягу, асортименту і якісного поліпшення експортно-імпортних
операцій.

Задачі, які необхідно вирішити для досягнення цієї мети, зводяться до
наступного:

зменшення залежності від імпорту стратегічних ресурсів і товарів,
поліпшення платіжного балансу за рахунок пріоритетного розвитку галузей
і виробництв по випуску конкурентноспроможної продукції, стимулюванню
зниження ресурсоємкості виробництва;

стримування структурного безробіття і падіння реальної заробітної плати
шляхом створення нових робочих місць, конкурентноспроможних виробництв і
галузей;

блокування структурних чинників інфляції за допомогою збільшення
товарного покриття платоспроможного попиту, сприяння конкуренції і
демонополізації виробництва;

створення організаційно-економічних умов для екологізації виробництва,
раціонального використання природних ресурсів;

збільшення частки виробничого накопичення в національному доході,
реструктуризація економіки з урахуванням вимог науково-технічного
прогресу;

подолання кризи неплатежів і забезпечення фінансової стабілізації.

В даний час, сформовані в Україні структурно-інвестиційні програми
держави повинні бути зорієнтовані на таких основних напрямках:

розвиток сфери послуг, у тому числі, крім удосконалювання традиційних
галузей, також і нових: інформаційної, науково-технічної,
комунікаційної, фінансової;

запобігання розвалу соціальної інфраструктури і будівельної бази;

агропромисловий комплекс (розвиток інфраструктури для аграрного
виробництва, виробництв по переробці сировини, сільськогосподарського
машинобудування, хімічних препаратів для сільського господарства,
упровадження нових технологій і підготовки кадрів для сільського
господарства, розвиток соціальної інфраструктури на селі;

розвиток власної енергетичної і сировинної бази, зниження
енерго-ресурсоємкості виробництва;

розширення обсягів випуску й асортименту товарів масового попиту,
медикаментів і медичної апаратури;

зміцнення експортного потенціалу, освоєння конкурентноспроможних
виробництв, що заміняють імпорт, створення і розвиток виробництв,
заснованих на передових досягненнях вітчизняної науки;

підтримка потужностей і відновлення асортименту випуску продукції
галузей, що формують базу технічного відновлення народного господарства,
на рівні, достатньому для проведення реконструкції і переозброєння
народного господарства;

згортання діяльності виробництв економічно безперспективних і екологічно
шкідливих.

На наступних етапах майбутньої перспективи, інвестиційними пріоритетами
держави повинні виступати:

формування закінчених багатогалузевих комплексів на базі безвідходного
оброблення сировини і випуску продукції на рівні світових стандартів;

залучення капіталів, у тому числі й іноземних, для розгортання
високотехнологічних виробництв і сучасної інфраструктури;

переозброєння базових галузей і виробничої інфраструктури на основі
досягнутого світового техніко-технологічного рівня і переважаючого його;

прискорений розвиток соціальної інфраструктури і сфери послуг.

В даний час, ринок характеризується високим ступенем монополізму,
яскраво вираженою галузевою сегментированістю, із перевагою галузей
важкої і воєнної промисловості, технологічною відсталістю і зношеністю
виробничого апарата, екологічною й економічною неефективністю
виробництва, а також незадовільним реагуванням суб’єктів, що
господарюють, на ринкові сигнали в силу нерозвиненої ринкової
інфраструктури і переважних стереотипів неринкової економічної поведінки
людей. Всі ці явища нинішнього стану української економіки являються
обмежуючими чинниками при розробці моделей реформування структури її
народногосподарського комплексу.

Значний вплив на можливість і стратегію структурної перебудови економіки
України надають соціально-політичні фактори, серед яких варто виділити
два. Перший пов’язаний із незадовільним матеріальним становищем
населення і специфікою територіального розміщення виробничого
потенціалу. Те, що суттєва частка індустрії, причому переважно важкої і
військово-промислового комплексу, розташована в східних і
північно-східних регіонах України, роблять їх небезпечними з погляду
соціально-політичних наслідків посилення структурного безробіття при
розвитку ринкових відносин.

Другий фактор пов’язаний із державними пріоритетами в
зовнішньоекономічних зв’язках. “Відхід” України з ринків збуту в
республіках колишнього СРСР і спроба переорієнтуватися на ринки
економічно розвинених держав, та ще й при збереженні колишньої
ресурсно-сировинної залежності від країн СНД, не тільки не сприяють
більш швидким прогресивним зрушенням у її економіці, але і серйозно
погіршують торговий і платіжні баланси України. Ці дві обставини повинні
бути враховані при розробці стратегії реформування економіки України і
її реструктуризації в нових умовах.

У сучасних умовах стимулювання виробничого накопичення і створення
економічних передумов для структурних зрушень у народному господарстві
може здійснюватися за трьома напрямками. Перший із них — забезпечення
необхідних передумов інвестиційної діяльності на комерційній основі
насамперед шляхом придушення інфляції (скорочення бюджетного дефіциту,
кредитної емісії, суттєве згортання дотацій і підтримки збиткових
галузей і підприємств). Тут також необхідно забезпечити відкритість
української економіки, що буде сприяти подоланню її монополізму,
припливу інвестицій і одержить підтримку міжнародних фінансових
інститутів. У той же час, поряд із позитивними зрушеннями в реформуванні
економіки, подібні заходи спричинять за собою серйозні соціальні
наслідки — посилення безробіття, падіння рівня життя.

Такий напрямок стимулювання структурно-інвестиційної діяльності
здійснюється шляхом розширення грошового попиту за рахунок державного
кредитування і капіталовкладень у пріоритетні сфери. Така стратегія
передбачає націленість на довгострокові пріоритети
соціально-економічного розвитку в умовах регульованої інфляції.

Виходячи з вищевикладеного, найбільше оптимальним буде напрямок, що
сполучить у собі переваги першого та другого й у той же час обминати
їхні негативні результати. Це означає сполучення придушення інфляції і
селективної державної підтримки інвестиційної діяльності в «точках
зростання», що забезпечують необхідні структурні зміни в економіці, а
також в експорті й імпорті продукції.

Програма структурної перебудови економіки України повинна являти собою
комплекс цільових програм реструктуризації, пророблених до рівня
конкретних проектів, а також систему організаційних і економічних
важелів для їхньої реалізації [17].

Для фінансування пріоритетних інвестиційних проектів за рахунок коштів
державного бюджету необхідно установити жорстку нормативну межу його
витрат на споживання. Варто розмежувати державний бюджет на дві частини:
бюджет споживання і бюджет розвитку. Бюджет споживання повинний бути
побудований по системі нормативів, що визначають мінімум бюджетної
забезпеченості в частині поточних і капітальних соціальних витрат на
душу населення, а по деяких статтях по типах об’єктів витрати. Бюджетні
прибутки, одержувані понад нормативні мінімуми, повинні бути цілком або
в переважній частині направлятися на фінансування розвитку економіки.

Галузева реструктуризація означає раціоналізацію внутрішньогалузевої
структури, рятунок від неефективних виробництв, підвищення
конкурентоздатності і поліпшення структури продукції галузі, заміну
застарілих технологій на прогресивні технології, що зберігають ресурси,
зниження техногенного впливу на навколишнє середовище. Цілями галузевої
реструктуризації виступають:

доведення галузі до високорентабельного функціонування або до певного
рівня дотаційності у випадку збереження державного регулювання цін на її
продукцію на початковій стадії реформ;

забезпечення конкурентоспроможності продукції галузі на внутрішньому
ринку при зниженні протекціоністського захисту, а надалі — і на
зовнішньому ринку;

активізація перетікання капіталу як у галузі, так і між галузями;

екологізація виробництва.

Виробнича реструктуризація означає проведення на рівні суб’єктів
наступних заходів:

удосконалювання виробничої структури відповідно до ринкового попиту;

техніко-технологічна реконструкція виробництва;

оптимізація структури продукції, що випускається, і підвищення її
конкурентоспроможності;

ресурсозбереження, мінімізація й утилізація відходів виробництва.

Для проведення галузевої і виробничої реструктуризації в базових галузях
необхідно провадити секторний аналіз стану і перспектив розвитку
галузей, структурна модернізація яких зажадає суттєвої урядової
підтримки. До таких галузей варто віднести: електроенергетику, паливний
комплекс, чорну і кольорову металургію, основну крупнотонажну хімію,
важке машинобудування, військово-промисловий комплекс, промисловість
будматеріалів.

На основі секторного аналізу під контролем Міністерства економіки в
базових галузях повинні бути розроблені програми структурної перебудови,
виходячи з який підприємства спромоглися б підготувати власні програми
виробничої реструктуризації. Крім того, проведення секторного аналізу і
розроблення програм з урахуванням перспектив зміни галузевої структури
економіки повинні бути виконані для галузей виробничої інфраструктури —
залізничного і морського транспорту, вантажних авіаперевезення, зв’язку.
У галузевих програмах для виробництв, що не витримують конкуренції,
необхідно зазначити орієнтири примусового згортання-виробництва, а також
експортні квоти, установлювані з урахуванням перспективи
реструктуризації конкретних підприємств (виробництв). Розроблення
галузевих і виробничих програм реструктуризації варто доводити до набору
конкретних проектів, що можуть фінансуватися як незалежно від державного
бюджету, так і за його рахунок. Програми виробничої реструктуризації
повинні передбачати також опрацювання тактики приватизації підприємств
або тільки зміни форми управління (корпоратизація), крім тих державних
підприємств, для яких на перехідний період доцільно відродити
централізоване управління (казенні підприємства).

Для реструктуризації і діверсифікації виробничих комплексів, що мають
тісний взаємозв’язок із суміжними виробництвами, підвищення ступеня
переробки продукції і конкурентоспроможності базових галузей економіки,
доцільно створювати об’єднання (консорціуми, фінансово-промислові
групи), у які ввійшли б як основні й обслуговуючі їх підприємства
галузі, так і пов’язані з ними тісними господарськими зв’язками
підприємства інших галузей, а також фінансово-кредитні установи.

Основними функціями цих об’єднань стане інвестування в спільні проекти
по структурній перебудові і діверсифікації виробництва, взаємне
кредитування, здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Загальне
керівництво зазначеними консорціумами або фінансово-промисловими групами
буде здійснюватися за допомогою вхідних у нього або спеціально створених
банків (інвестиційних компаній) або холдінгів. Для цих цілей попередньо,
без об’єднання всі підприємства корпоратизуються. Приналежні державі
контрольні пакети акцій цих підприємств (25-30%) передаються під
трастове управління фінансово-кредитній установі, що входить до складу
фінансово-промислової групи.

Розроблення програм структурної перебудови не повинно замикатися на
галузевому рівні економіки, але це повинно носити і регіональний
характер.

Регіоналізація структурних програм повинна здійснюватися шляхом розробки
програм структурних змін в економіці регіонів, потенційно небезпечних
щодо зростання структурного безробіття, створення більш сприятливого
інвестиційного клімату в цих регіонах, розвитки інститутів, що сприяють
структурно-інвестиційної діяльності і концентрації на пріоритетних
напрямках регіональних інвестиційних ресурсів.

У умовах дефіциту державного бюджету економіка відчуває недостачу
державних капітальних вкладень. Такі обставини змушують кардинально
змінити інвестиційну стратегію держави і розвити відповідну мережу
державних і змішаних інститутів для реалізації цих програм.

Насамперед необхідно чітко розмежовувати сфери залучення державних
капіталовкладень. Вони повинні служити своєрідним каталізатором росту
приватних капітальних вкладень і капіталовкладень приватного сектора.
Державні капітальні вкладення полегшують і стимулюють приватні. Такий
зв’язок виявляється в усіх країнах.

Прямі державні капіталовкладення не повинні направлятися в нормально- та
високоприбуткові підприємства і галузі, за винятком тих випадків, коли
вимагаються значні, непосильні на даному етапі приватному капіталу
інвестиції в галузі з тривалим інвестиційним циклом. У основному, прямі
державні капітальні вкладення повинні направлятися на об’єкти з більшою
соціальною віддачею, чим економічні, а також у галузі виробничої
інфраструктури (насамперед, транспорт і зв’язок) і підготовку кадрів для
нових виробництв, тобто, у розвиток тих сфер, що забезпечують
активізацію приватних капіталовкладень.

Центр ваги державної інвестиційної діяльності повинний переміститися на
регіональний рівень. Для цього необхідно набагато більш питому вагу
бюджетних коштів залишати на місцях, особливо там, де необхідно
активізувати інвестиційну діяльність. Соціальні витрати місцевих
бюджетів (поточні і капітальні), як і державного, необхідно перевести на
жорстку нормативну основу (у розрахунку на душу населення), а усе або
основну частину прибутків бюджетів, понад мінімальні нормативні розміри,
направляти на фінансування проектів структурної перебудови
господарського комплексу. Ефективною формою може бути змішане
фінансування регіональних проектів, коли державні інвестиції складають,
приміром, 40-50%, а інша частина фінансується місцевими органами
самоврядування і що залучається приватним капіталом.

Скорочення державних капітальних вкладень на економічний і соціальний
розвиток, а також проведення приватизації державних підприємств зажадає
розширення кола інституціональних інвесторів, фінансових посередників —
інвестиційних фондів закритого і відкритого типу, галузевих і
міжгалузевих холдінгових компаній, регіональних асоціацій, довірчих
товариств. У свою чергу, стають насущними функції органів державного
управління програмами розвитку в регіонах по ліцензуванню цих
інститутів, організації підготовки кадрів для них і їхньої атестації,
сприянню в створенні мережі аудиторських і консультаційних фірм [44].

Розділ 2. Обгрунтування капіталовкладень

2.1. Врахування рівня ризику. Методи кількісного аналізу при управлінні
ризиками в інвестиційній діяльності

Суттєвим фактором, що впливає на оцінку ефективності інвестиційного
проекту, є фактор ризику. Оскільки ризик в інвестиційному процесі,
незалежно від його конкретних форм, зрештою з’являється у вигляді
можливого зменшення реальної віддачі капіталу порівняно з очікуваною, то
його врахування має важливе значення при проведені аналізу на стадії
підготовки проекту до реалізації.

Сучасне ринкове середовище важко собі уявити без розвитку.
Підприємницький ризик у ринковій економіці є наслідком незалежного руху
капіталу самостійних власників. Тому можна дати і таке його визначення
як економічної категорії: це відносини між економічно самостійними
суб’єктами з питань оптимізації співвідношення доходів і витрат на
основі незалежного руху капіталів (інвестицій) та за умови економічної
зацікавленості і відповідальності цих суб’єктів.

Сучасна теорія прийняття рішень розрізнює три можливих ситуації:

Вибір за визначеності, коли результат рішення детермінований і може бути
визначений наперед;

Вибір в умовах ризику, коли результат не може бути точно спрогнозований,
але є певна інформація про ймовірність можливих наслідків;

Вибір в умовах невизначеності, коли результат є випадковим і повністю
відсутня інформація щодо ймовірності наслідків рішення.

У цій класифікації з практичної точки зору межа між другим та третім
випадками дещо розмита, якщо за ймовірність брати так звану суб’єктивну
ймовірність, тобто ступінь впевненості людини у настанні тієї чи іншої
події.

В економічній теорії передбачається, що людина, яка здібна раціонально
приймати рішення виходячи з принципу найбільшої вигоди, завжди має
уявлення про ступінь ризику тієї чи іншої альтернативи, обгрунтовуючи
його певними міркуваннями. Ці уявлення базуються на впевненості індивіда
(суб’єктивних уявленнях) у настанні різних наслідків рішень. Так, нехай
як результат рішення вибору проекту розглядається певний єдиний показник
(наприклад розмір доходу чи прибутку), фактична величина якого залежить
від прийнятого рішення і деяких випадкових факторів, тобто кожному
варіантові рішення відповідає свій імовірний розподіл результату. Тоді
вибір в умовах ризик буде здійснюватись серед ймовірних розподілів, що
відповідає кожному варіантів рішення.

Як правило, аналіз ризиків слід починати з виявлення якісних та
кількісних факторів, які взаємодоповнюють один одного. Головне завдання
якісного аналізу полягає у визначенні факторів ризику, етапів і робіт,
за яких ризик виникає, тобто у виявленні потенційної області ризику з
тим, щоб потім ідентифікувати всі можливі ризики. Кількісний аналіз
полягає у чисельному визначенні розмірів окремих ризиків і ризику
інвестиційного проекту в цілому. Ця проблема найскладніша і потребує
застосування різних методів:

статистичного;

доцільності витрат;

експертних оцінок;

аналітичного;

та зіставлення аналогів.

Розглянемо кожен з них окремо по відношенню до аналізу ризику
інвестиційного проекту:

1. Статистичний метод рекомендується застосовувати в процесі обчислення
очікуваної тривалості кожної роботи та проекту в цілому і можливих при
цьому втрат. Суть його полягає у тому, що для розрахунку ймовірностей
виникнення втрат аналізуються всі статичні дані, які стосуються
результативності здійснення фірмою таких операцій. Частоту виникнення
певного рівня втрат пропонується знаходити за формулою

F0= N/Nзаг (2.1)

де — F0 частота виникнення певного рівня втрат;

— N число випадків появи конкретного рівня втрат;

— Nзаг загальне число випадків у статистичній виборці.

Для побудови кривої ризику і визначення рівня втрат необхідно ввести
поняття областей ризику. Областю ризику називається певна зона загальних
витрат на ринку, в межах якої вони не перевищують граничного значення
встановленого рівня ризику. На рис. 2.1. показані основні області
ризику, які доцільно при розрахунках загального рівня ризику з
урахуванням достатності всього капіталу інвестиційної компанії [5].

При оцінці достатності капіталу для реалізації проекту слід враховувати
два поняття: статутний капітал і весь капітал. Тобто така достатність
визначається максимально допустимим розміром статутного капталу компанії
і граничним співвідношенням усього її капіталу до суми активів, що
називається коефіцієнтом ризику (Н).

Якщо за основу для виявлення таких областей взяти вимоги національного
банку України до оцінки стану активів будь-якого комерційного банку, то
можна виділити п’ять основних областей ризику діяльності будь-якої фірми
в умовах ринкової економіки: безризикова; ризиків: недопустимого;
критичного; підвищеного; мінімального.

Розглянемо суть і характеристику кожної з них:

Безризикова область О-Г характеризується відсутністю будь-яких втрат при
здійснені операцій з гарантією отримання, як мінімум, розрахункового
прибутку. Теоретично прибуток фірми при реалізації проекту необмежений.
Коефіцієнт ризику, що визначається граничним співвідношенням усього
капіталу компанії до суми активів, дорівнює нулю, тобто Н1=0, де індекс
1 — визначник першої області (рис. 2.1.).

Область мінімального ризику характеризується рівнем втрат, що не
перевищують розміру чистого прибутку в інтервалі О-А. Коефіцієнт ризику
Н2=Н(О-А1) знаходиться в межах від 0 до 25 %. Тут можливе здійснення
операцій з цінними паперами уряду України, муніципальних органів,
отримання необхідних позик, гарантованих урядом; участь у виконанні
робіт по будівництву споруд та інших фінансованих державними органами
заходів. Фірма ризикує тим, що внаслідок своєї діяльності в найгіршому
випадку вона не отримає чистого прибутку і не зможе виплатити дивіденди
по емітованих цінних паперах. Можливі незначні втрат чистого прибутку,
але основна його частина зберігатиметься.

Область підвищеного ризику характеризується рівнем втрат, що не
перевищують розміри розрахункового прибутку. Коефіцієнт ризику
Н3=Н(А1-Б1) знаходиться в межах 25-50 %. Тут можливе здійснення
виробничої діяльності фірмою завдяки отриманим в інвестиційних банках
кредитам, гарантованим урядом України на термін до одного року за
вирахуванням позичок. Фірма ризикує тим, що в наслідок своєї діяльності
вона в найгіршому випадку відшкодує всі витрати (рентні і комунальні
платежі, накладні видатки тощо), а в найкращому — отримає набагато
менший від розрахункового рівня прибуток.

Область критичного ризику. Можливі втрати, величина яких перевищує
розміри розрахункового прибутку, але не перевищує загальної величини
валового прибутку. Коефіцієнт ризику Н4=Н(Б1-В1) знаходиться в межах 50
— 75 %. Фірма може здійснювати різні види лізингу: оперативний
(підприємства, фірми-виробники не реалізовують свою продукцію, а
передають її в оренду); нерухомості (передача в оренду машин та
устаткування, що використовуються різними підприємствами і фірмами
терміном від 2 до 6 років); може вкладати фінансові інвестиції у
цінні папери інших акціонерних товариств і підприємств. Такий ризик
небажаний, оскільки можна втратити всю свою виручку від операції.

Область неприпустимого ризику. В її межах можливі втрати, близькі до
розміру власних коштів, тобто повного банкрутства фірми. Тоді
прострочена заборгованість за позиками складе 100%, й існує досить
великий ризик, пов’язаний із вкладанням грошових коштів та майна під
застава для отримання банківських кредитів. Коефіцієнт ризику
Н3=Н(В1-Г1) знаходиться в межах 75-100 % [5].

Таблиця 2.1.

Статистичні дані виникнення втрат у виробничій діяльності фірми

Частота виникнення втрат F, %

Безризикова Область ризику

Рік область мінімального підвищеного критичного неприпустимого

Fзаг F2 F3 F4 F5

1997 0,75 0,32 (42%) 0,33 (44%) 0,05 (7%) 0,05 (7%)

1998 0,80 0,35 (45%) 0,20 (25%) 0,20 (25%) 0,05 (5%)

1999 0,85 0,05 (5%) 0,17 (20%) 0,25 (30%) 0,38 (45%)

Для визначення максимального рівня ризику Рр(мах) по одному з видів
господарської діяльності фірми, наприклад зведенню будівель і споруд та
їх фінансуванню за державний кошт у вигляді капітальних вкладень з
гарантією уряду України, використовуються статистичні дані про виконання
такої роботи фірмою за декілька останніх років (табл. 2.1.). З цією
метою доцільно використовувати графік Лоренца.

Припустимо, що загальна частота виникнення втрат фірми Fзаг визначається
за формулою (2.1.): Fзаг =0,75 у 1997; 0,80 у 1998; 0,85 у 1999 р. Це
відповідає сумі частот виникнення втрат у областях ризику від 2 до 5
(рис. 2.1.) з розподілом у точках А1, Б1, В1 згідно з даними, наведеними
у табл. 2.1. Рівень ризику Рр(мах) визначається за частотою виникнення
втрат. Для побудови графіка частоту виникнення втрат поставимо у
висхідний ранжований ряд за кількістю явищ, потім вирахуємо кумулятивні
(накопичені) підсумки, які у табл. 2.1. за 1999 р. означають, що
частість страт в областях дорівнює, %: другий — 5, 3-й — 25, 4-й — 65 і
в 5-й — 100. Далі беремо квадрат розміром 100х100 і на вертикальній осі
відкладаємо кумулятивні підсумки частот, а горизонтальний відрізок
розбиваємо на рівні частини за числом областей ризику. Відклавши на
графіку проти відповідних кумулятивних підсумків точки і з’єднавши їх
плавною кривою, одержимо лінію Лоренца (рис. 2.2.).

За відсутності втрат, тобто при роботі фірми у безризиковій області
(Рр=0) лінія Лоренца являтиме собою пряму. Якщо Рр>0, тобто рівень
ризику підвищується, частота виникнення втрат розподілиться
нерівномірно.

Чим вищий показник Рр, тим більш випуклою є лінія Лоренца, а отже тим
більшим буде відрізок, обмежений цією лінією і лінією рівності. Якщо від
одиниці відняти відношення довжини відрізку аb=1,7 до довжини всієї
діагоналі АС=7,2, то одержимо значення Рр.

У цьому випадку рівень ризику визначається

Рр(1999) = (1 — 1,67/7,2)х100% = 77 % (2.2)

Кривизна лінії Лоренца може мати протилежне зображення, яке залежить від
значень кумулятивних підсумків. Якщо це так, тобто коли частота
виникнення ризику незначна, то одиниця у формулі відсутня.

Побудова кількох ліній Лоренца за різними періодами дозволяє порівнювати
Рр за ступенем кривизни цих ліній.

Проведені дослідження методу визначення величини Рр за допомогою графіка
Лоренца поряд із позитивними аспектами виявили і деякі його недоліки.
Так згаданий показник не дорівнюватиме одиниці при його максимальному
значенні, а буде лише прямувати до неї. Цей недолік можна усунути
визначенням індексу ризику за формулою

(2.3)

де Рр — рівень ризику за певний період часу;

п — число одиниць сукупностей;

V( 1,2,…,п) — питома вага частоти виникнення втрат Рр.

Запропонований показник (індекс ризику) визначається з використанням
даних табл. 2.2 [5].

Таблиця 2.2.

Розрахунок рівня ризику за певний період

Розподіл частоти втрат F0 за черговістю визначення

1997 1998 1999

1 2 гр.4 х 1 2 гр.7 х 1 2 гр.10х

гр.2

гр.2

гр.2

1 0 0,32 42 — 0,35 45 — 0,05 5 —

2 1 0,33 44 44 0,20 25 25 0,17 20 20

3 2 0,05 7 14 0,20 25 50 0,25 30 60

4 3 0.05 7 21 0,05 5 15 0,38 45 135

Разом: 0,75 100% 79 0,80 100% 91 0,85 100% 215

Примітка 1 — частота виникнення втрат F0

— % до безризикової зони

Від’ємне значення означає, що порівняно з 1997 р. ризик зріс на 43 %,
тому Рр(1999) = 39,3 %+43 % = 82,3 %.

Порівняння цих методів демонструє, що різниця при визначенні Рр складає
5,3 %, а похибка — 6,43 % (5,3/82,3)х100, що цілком припустимо.

Далі розглядатимуться питання визначення максимального розміру ризику та
встановлення його оптимального рівня, виходячи з логіки попередніх
досліджень.

Останнім часом у зарубіжних фірмах найбільш популярним став метод
статистичних випробувань, або метод “Монте-Карло”. Його перевагою є
можливість аналізувати та оцінювати різноманітні варіанти організації
процесу реалізації інвестиційного проекту і враховувати різні фактори
ризиків у межах одного підходу. Різні типи проектів мають свої недоліки
з точки зору ризиків, що виявляються при моделюванні. Недоліком методу
статистичних досліджень, на нашу думку, є те, що у ньому для оцінок та
висновків використовуються ймовірнісні характеристики, що не дуже зручно
для безпосереднього практичного застосування і не задовольняє менеджерів
проекту.

Аналіз ризику зручніше проводити у послідовності, як на рис. 2.3 [5].

Кожне нове підприємство чи новий інвестиційний проект безперечно
стикаються на своєму шляху з певними труднощами, що загрожують їх
існуванню. Підприємцям необхідно вміти їх передбачати і завчасно вживати
ліквідаційних заходів. Але спочатку потрібно оцінити ступінь ризику і
виявити ті проблеми, які можуть стояти на перешкоді підприємницькій
діяльності.

Підприємець має враховувати ступінь ризику з метою страхування своєї
активності. Саме тому доцільно спочатку розробити стратегію поведінки і
запропонувати шляхи виходу із можливих ризикових ситуацій.

Усі учасники проекту зацікавлені у виключенні можливості повного провалу
чи щонайменше запобіганні збитків. В умовах нестабільної швидко
змінюваної ситуації їм слід передбачати всі можливі наслідки дій своїх
конкурентів, а також зміни ринкової ситуації.

Призначення аналізу ризику полягає в наданні потенційним партнерам
необхідної інформації для прийняття рішень про доцільність участі у
реалізації проекту і вживанні заходів по захисту можливих фінансових
втрат.

Говорячи про необхідність аналізу і врахування ризику при управлінні
інвестиційними проектами, як правило, йдеться про основних учасників
проекту: замовника, інвестора, виконавця (підрядчика), продавця,
покупця, а також страхову компанію.

При аналізі ризику будь-кого з них чи самого інвестиційного проекту та
його здійсненні нами пропонується використати такі критерії:

втрати від ризику незалежні одна від одної;

втрати по одному з напрямків “портфеля ризиків” не обов’язково
збільшують ймовірність втрати по іншому;

максимально можливий збиток не повинен перевищувати фінансових
можливостей учасника.

У процесі прийняття рішення щодо допустимого підприємницького чи
інвестиційного ризику важливо знати не лише ймовірність певного рівня
втрат, але і ймовірність того, що втрати не перевищать певного рівня.
Необхідність подібного розрахунку виникає, наприклад, у такій ситуації.
Припустимо, менеджер вважає, що втрата 20 млн дол. не змінює кардинально
характеру підприємницької діяльності фірми; разом з тим збитки розміром
80 млн дол. призведуть до великих фінансових ускладнень, на які
керівники фірми не підуть. За такої ситуації важливіше знати не про
ймовірність втрат у 20 млн дол., а що вони не перевищать цієї суми.

Оцінка ризику залежить від інтуїції підприємця. Вибір його прийнятного
ступеня залежить від готовності керівника ризикувати. Менеджери
консервативного типу, які не схильні до інновацій, здебільшого
намагаються уникнути щонайменшого ризику. Більш досвідчені керівники
віддають перевагу саме ризиковим рішенням, якщо останні є добровільними
(самостійними), але й не уникають дій, які включають недобровільний
ризик. За складної ситуації такий керівник схильний до ризикових рішень,
коли впевнений у професійності виконавців. Взагалі можна вважати, що
прийнятний рівень ризику обернено пропорційний кількості виконавців. При
цьому важливо лише при мінімізації їх кількості не перейти дозволену
межу. Готовність керівника ризикувати значною мірою формується під
впливом результатів попередніх аналогічних рішень, прийнятих в умовах
невизначеності. Як правило, тенденція така, що понесені у минулому
втрати диктують вибір обережнішої політики, а успіх схиляє до ризику.

У ринковій економіці принципово змінюються взаємовідносини фірми з
державою та іншими підприємствами. Держава має право лише економічними
методами регулювати діяльність фірм. Необхідною умовою зміни
взаємовідносин підприємства і держави у нашій економіці є процес
роздержавлення, який, безумовно, впливає на характер фінансового
управління.

Наслідком повної незалежності фірми від держави є зміна характеру джерел
фінансування. Держава перестає бути власником значної частини
підприємств і тим самим знімає з себе відповідальність за їх
фінансування і господарську діяльність. Разом з тим, самостійні власники
починають фінансувати один одного.

Фірми несуть повну матеріальну і соціальну відповідальність перед своїми
працівниками за всі свої дії. Це положення визначає особливість
фінансового управління у ринковій економіці та необхідність аналітичного
підходу до роботи. Проводиться аналіз фінансового положення не лише
своєї фірми, але й підприємств, з якими вона пов’язана у
виробничо-фінансовій діяльності. Інакше можливі неплатежі і банкрутство
фірми навіть у тому випадку, якщо виробництво даної фірми знаходиться на
належному рівні.

Отже, економічна самостійність підприємства вимагає від його керівників
вміння правильно обирати своїх партнерів. Без фінансового аналізу і
обліку ризику неможливий також вірний вибір політики фірми: ані
тактичної, ані стратегічної. Однією з особливостей управління компанією
у ринковій економіці є проведення стратегічних досліджень, адже за умов
нестабільності потрібно вміти оцінювати і прогнозувати можливі ризики.
Стратегія управління має сприяти стабілізації виробничо-господарської
діяльності підприємства. Недостатньо займатись лише тактичними
питаннями, оскільки їх результати не забезпечують гарантованого
ефективного функціонування фірми на перспективу. Важливість стратегічних
рішень підтверджують дані американських вчених, за якими коливання
прибутковості фірми на 80% визначаються вірністю стратегічних рішень.

Під стратегією управління фірмою розуміють визначення довгострокових
цілей розвитку в інвестиційному проекті і факторів підвищення доходності
з урахуванням можливих змін на ринку. Вона має знаходити своє
відображення у зниженні ризиків. Її завдання полягає у підготовці фірми
до можливих змін ринкової ситуації, протистоянні несприятливому впливові
ризиків та випадкових факторів.

Слід зазначити, що прийняття рішення — це психологічний процес, в якому
людська поведінка є не завжди логічною. Іноді людиною керує логіка, а
іноді й почуття, тому управлінські рішення можуть мати або інтуїтивний,
або раціональний характер. Раціональність — це використання інтелекту та
досвіду для прийняття рішення, на яке впливають також особисті риси
відповідальних управлінців, середовище, інформаційні обмеження,
обгрунтованість наслідків ризику та норми поведінки. Схематично цей
процес показаний на рис. 2.4. Першим кроком у формуванні стратегії є
визначення мети. Формування цілей фірми, в основному, визначається
такими факторами:

1) типом фірми;

2) економічним становищем фірми (поточним і перспективним);

3) суб’єктивним (міркування різних власників).

Цілі учасників визначення стратегії можуть суперечити одна одній.
Наприклад, можуть виникати розбіжності у думках між менеджерами і
власниками. Статус фірми у суспільстві, а отже і статус менеджера
визначаються обсягом продажу. Проте ця мета може суперечити баченню
пріоритетів власниками (акціонерами) компанії, наприклад щодо
максимізації прибутку. Графічно такі непорозуміння можна виразити, як на
рис. 2.5 [5].

Максимум прибутку підприємство одержуватиме якщо обсяг продажу буде
дорівнювати значенню у точці Qn, коли граничний доход підприємства
зрівняється з граничними витратами. Але валовий доход ще певний час
продовжує зростати, доки обсяг продажу не досягне точки Qd. Кожна
одиниця продукції між точками Qn і Qd збільшує сукупний доход від
продажу, але зменшує сукупний прибуток, оскільки граничні витрати вже
перевищують граничний доход. При початковому падінні ціни і подальшому
зростанні виробництва валовий доход також починає зменшуватися.
Акціонери зацікавлені в обсязі виробництва, який дорівнює Qn, а
менеджери — Qd. Досвідчений менеджер вибере обсяг виробництва між цими
точками і, прагнучи до обсягу Qd, не виключено, що він зупиниться на
обсязі Qm. Менеджер і власник часто порізному відносяться і до ризику, і
до шляхів його зменшення. Менеджер може з цією метою вживати заходів
щодо запобігання ризикових проектів (але тоді він не забезпечить
отримання максимального прибутку фірмою), або ж продавати цінні папери
даної фірми і купувати цінні папери інших компаній. Акціонери можуть
бути проти розмивання своїх акцій. Інші суперечності між менеджерами і
власниками (акціонерами) виникають також.

Рис. 2.5. Схема суперечності цілей зростання обсягу продукції і
максимізації прибутку

Іншою проблемою є збалансування короткострокових і довгострокових цілей.
Якщо у підприємства не буде стійкого прибутку найближчим часом, воно
просто перестане існувати. Проте якщо не перейматися проблемами
перспективи розвитку, підприємство теж не виживе.

При значному вкладанні коштів у рекламу і незначних витратах на
дослідження і розробки поточні обсяги продажу зростають, а майбутні
скорочуються. Припустимо, що фірма не модернізує основного капіталу.
Вона може збільшити прибуток найближчим часом, але обладнання зноситься,
а прибуток у перспективі зменшиться. Якщо фірма не витрачає часу і
коштів на перепідготовку персоналу, не розробляє нових видів продукції,
то її доходи в майбутньому також зменшаться, а позиції на ринку
погіршаться.

Другим етапом розробки раціональної стратегії є діагностичний. Він
передбачає аналіз зовнішнього середовища за такими параметрами:

визначаються зміни, що впливають на різні аспекти стратегії, наприклад
динаміка цін;

оцінюються фактори, що представляють загрозу для стратегії фірми: перш
за все, діяльність конкурентів і держави;

встановлюються фактори, що представляють великі можливості для
досягнення загальнофірмових цілей.

Якщо говорити про фірму в цілому, то перед нею завжди є кілька
альтернатив: зростання (за рахунок власних чи залучених коштів, злиття з
іншими підприємствами) чи скорочення (ліквідація, банкрутство,
реструктуризація тощо).

У процесі реалізації стратегії може змінитися зовнішнє середовище, на що
менеджер обов’язково повинен відповідним чином відреагувати. Окрім того,
визначена при побудові фірми як системи початкова сукупність обмежень
може не враховувати всіх ускладнень, які проявляються з плином часу.
Отже, цілі та — обмеження слід постійно переглядати.

Оскільки система складається з кількох частин, то аналіз стійкості
повинен проводитись для всіх компонентів. Якщо цілі змінюються, а в їх
частинах, структурі та функціях цих частин не відбувається відповідних
змін, то система руйнується. Практика свідчить, що у швидкозмінюваному
середовищі найбільш поширеними є фірми, які децентралізують свій
внутрішній устрій. І навпаки, при відносно стабільному середовищі
організації будуються здебільшого жорстко централізовано.

Це теоретичне положення має велике практичне значення для нашої
економіки сьогодні. Цілком зрозуміло, що в ринковій економіці порівняно
з плановою змінюються цінності і цілі функціонування первинної ланки.
Якщо паралельно не відбувається зміни структури наших підприємств,
функцій їх основних підрозділів, то жодні заходи — ані акціонування і
приватизація, ані взаємозаліки заборгованості і кредитування банку не
допоможуть. Адже при зміні зовнішнього середовища має трансформуватись і
внутрішнє.

Дійсно, щоб вижити за умов різкої зміни поля функціонування фірми,
необхідно коригувати цілі, структуру і функції основних підрозділів. Це
завдання фінансового менеджера, найважливішими функціональними
обов’язками якого є:

Визначення потреб фірми у фінансових ресурсах.

Аналіз альтернативних джерел фінансування, їх оцінка і формування
раціональної структури.

Забезпечення своєчасного отримання коштів з обраних джерел.

Оптимізація доходу фірми та забезпечення умов його ефективного
використання.

Забезпечення стабільного росту фірми через розширення власного
виробництва чи злиття з іншими підприємствами.

2.2. Методи оцінки ефективності капіталовкладень

У основі процесу прийняття управлінських рішень інвестиційного характеру
лежать оцінка і порівняння обсягу капітальних вкладень, що передбачені,
та майбутніх грошових надходжень. Оскільки порівнювані показники
належать до різноманітних моментів часу, ключовою проблемою тут є
проблема їхньої порівнянності. Ставитися до неї можна по-різному в
залежності від існуючих об’єктивних і суб’єктивних умов: темпу інфляції,
розміру капітальних вкладень і що генеруються надходження, обрію
прогнозування, рівня кваліфікації аналітика і т.п.

Методи, використовувані в аналізі інвестиційної діяльності, можна
підрозділити на дві групи: а) засновані на дисконтированих оцінках; б)
засновані на облікових оцінках. Розглянемо ключові ідеї, що лежать в
основі цих методів [38].

Метод чистої теперішньої вартості

Цей метод заснований на зіставленні розміру вихідної інвестиції (IC) із
загальною сумою дисконтированих чистих грошових надходжень, що
генеруються нею протягом прогнозованого терміну. Оскільки приплив коштів
розподілений у часу, він дисконтується за допомогою коефіцієнта r,
встановленого аналітиком (інвестором) самостійно виходячи з щорічного
відсотка повернення, що він хоче або може мати на капітал, який ним
інвестується.

Припустимо, робиться прогноз, що інвестиція (IC) буде генерувати
протягом n років, річні прибутки в розмірі P1, P2, …, Рn. Загальний
накопичений розмір дисконтированих прибутків (PV) і чистий приведений
ефект (NPV) відповідно розраховуються по формулах:

, (2.4)

. (2.5)

Очевидно, що якщо: NPV > 0, то проект варто прийняти;

NPV < 0, то проект варто відкинути; NPV = 0, то проект ні прибутковий, ні збитковий. При прогнозуванні прибутків по роках необхідно по можливості враховувати усі види надходжень як виробничого, так і невиробничого характеру, що можуть бути асоційовані з даним проектом. Так, якщо по закінченні періоду реалізації проекту планується надходження засобів у виді ліквідаційної вартості устаткування або вивільнення частини оборотних коштів, вони повинні бути враховані як прибутки відповідних періодів. Якщо проект припускає не разове капіталовкладення, а послідовне інвестування фінансових ресурсів протягом m років, то формула для розрахунку NPV модифікується в такий спосіб: , (2.6) де i - прогнозований середній рівень інфляції. Розрахунок за допомогою приведених формул вручну достатньо важкий, тому для зручності застосування цього й інших методів, заснованих на дисконтованих оцінках, розроблені спеціальні статистичні таблиці, у яких табульовані значення складних відсотків, що дисконтующих множників, дисконтованого значення грошової одиниці і т.п. у залежності від тимчасового інтервалу і значення коефіцієнта дисконтування. Необхідно відзначити, що показник NPV відбиває прогнозну оцінку зміни економічного потенціалу підприємства у випадку прийняття аналізованого проекту. Цей показник адитивен у тимчасовому аспекті, тобто NPV різноманітних проектів можна сумувати. Це дуже важлива властивість, що виділяє цей критерій із усіх інших і що дозволяє використовувати його в якості основного при аналізі оптимальності інвестиційного портфеля. Метод внутрішньої ставки прибутку Під нормою рентабельності капітальних вкладень (IRR) розуміють значення коефіцієнта дисконтування, при котрому NPV проекту дорівнює нулю: IRR = r, при котрому NPV = f(r) = 0. (2.7) Значення розрахунку цього коефіцієнта при аналізі ефективності планованих інвестицій полягає в наступному: IRR показує максимально допустимий відносний рівень витрат, що можуть бути асоційовані з даним проектом. Наприклад, якщо проект цілком фінансується за рахунок позички комерційного банку, то значення IRR показує верхню межу допустимого рівня банківської процентної ставки, перевищення якої робить проект збитковим. На практиці будь-яке підприємство фінансує свою діяльність, у тому числі й інвестиційну, із різноманітних джерел. У якості плати за користування авансованими в діяльність підприємства фінансовими ресурсами воно сплачує відсотки, дивіденди, винагороди і т.п., тобто несе деякі обгрунтовані витрати на підтримку свого економічного потенціалу. Показник, що характеризує відносний рівень цих витрат, можна назвати “ціною” авансованого капіталу (CC). Цей показник відбиває сформований на підприємстві мінімум повернення на вкладений у його діяльність капітал, його рентабельність і розраховується по формулі середньої арифметичної зваженої. Економічний значення цього показника полягає в наступному: підприємство може приймати будь-які рішення інвестиційного характеру, рівень рентабельності котрих не нижче поточного значення показника CC (або ціни джерела засобів для даного проекту, якщо він має цільове джерело). Саме з ним порівнюється показник IRR, розрахований для конкретного проекту, при цьому зв’язок між ними такий. Якщо: IRR > CC, то проект варто прийняти;

IRR < CC, тоді проект варто відкинути; IRR = CC, тоді проект ні прибутковий, ні збитковий. Практичне застосування даного методу ускладнено, якщо в розпорядженні аналітика немає спеціалізованого фінансового калькулятора. У цьому випадку застосовується метод послідовних ітерацій із використанням табульованих значень множників, що дисконтуються. Для цього за допомогою таблиць вибираються два значення коефіцієнта дисконтування r10 (f(r1)<0); r2 - значення табульованого коефіцієнта дисконтування, при котрому f(r2)<ПРО (f(r2)>0).

Точність обчислення оберненопропорційно довжині інтервалу (r1,r2), а
найкраща апроксимація з використанням табульованих значень досягається у
випадку, коли довжина інтервалу мінімальна (дорівнює 1%), тобто r1 і r2
— найближчі друг до друга значення коефіцієнта дисконтування, що
задовольняє умовам (у випадку зміни знака функції з «+» на «-«):

r1 — значення табульованого коефіцієнта дисконтування, що мінімізує
позитивне значення показника NPV, тобто f(r1)=minr{f(r)>0};

r2 — значення табульованого коефіцієнта дисконтування, що максимізує
негативне значення показника NPV, тобто f(r2)=maxr{f(r)<0}. Шляхом взаємної заміни коефіцієнтів r1 і r2 аналогічні умови виписуються для ситуації, коли функція змінює знак із "-" на "+". Метод періоду окупності Цей метод - один із самих простих і широко поширений у світовій обліково-аналітичній практиці, не припускає тимчасової упорядкованості грошових надходжень. Алгоритм розрахунку терміну окупності (PP) залежить від рівномірності розподілу прогнозованих прибутків від капітальних вкладень. Якщо прибуток розподілений по роках рівномірно, то термін окупності розраховується розподілом одночасних витрат на розмір річного прибутку, обумовленого ними. При одержанні дрібного числа воно округляється убік збільшення до найближчого цілого. Якщо прибуток розподілений нерівномірно, то термін окупності розраховується прямим підрахунком числа років, протягом яких капітальні вкладення будуть погашені кумулятивним прибутком. Загальна формула розрахунку показника PP має вигляд: . (2.9) Деякі фахівці при розрахунку показника PP усе ж рекомендують враховувати тимчасовий аспект. У цьому випадку в розрахунок приймаються грошові потоки, дисконтовані по показнику “ціна” авансованого капіталу. Очевидно, що термін окупності збільшується. Показник терміну окупності капітальних вкладень дуже простий у розрахунках, водночас він має ряд недоліків, що необхідно враховувати в аналізі. По-перше, він не враховує вплив прибутків останніх періодів. Як приклад розглянемо два проекти з однаковими капітальними витратами (10 млн. грн.), але різноманітними прогнозованими річними прибутками: по проекті А - 4,2 млн. грн. протягом трьох років; по проекті Б - 3,8 млн. грн. протягом десятьох років. Обидва ці проекти протягом перших трьох років забезпечують окупність капітальних вкладень, тому з позиції даного критерію вони рівноправні. Проте очевидно, що проект Б набагато більш вигідний. По-друге, оскільки цей метод заснований на недисконтованих оцінках, він не робить різниці між проектами з однаковою сумою кумулятивних прибутків, по різноманітним розподілом її по роках. Так, із позиції цього критерію проект А з річними прибутками 4000, 6000, 2000 тис. грн. і проект Б з річними прибутками 2000, 4000, 6000 тис. грн. рівноправні, хоча очевидно, що перший проект є більш кращим, оскільки забезпечує більшу суму прибутків у перші два роки. По-третє, даний метод не має властивість адитивності. Існує ряд ситуацій, при яких застосування методу, заснованого на розрахунку терміна окупності витрат, може бути доцільним. Зокрема, це ситуація, коли керівництво підприємства в більшому ступені стурбовано розв’язанням проблеми ліквідності, а не прибутковості проекту - головне, щоб інвестиції окупилися і якомога швидше. Метод також гарний у ситуації, коли інвестиції сполучені з високим ступенем ризику, тому чим коротше термін окупності, тим менше ризикованим є проект. Така ситуація характерна для галузей або видів діяльності, яким притаманна велика можливість достатньо швидких технологічних змін. Метод індексу прибутковості Цей метод являється по суті слідством методу чистої нинішньої вартості. Індекс рентабельності (PI) розраховується по формулі . (2.10) Очевидно, що якщо: Р1 > 1, то проект варто прийняти;

Р1 < 1, то проект варто відкинути; Р1 = 1, то проект ні прибутковий, ні збитковий. На відміну від чистого приведеного ефекту індекс рентабельності є відносним показником. Завдяки цьому він дуже зручний при виборі одного проекту з ряду альтернативних, що мають приблизно однакові значення NPV. або при комплектуванні портфеля інвестицій із максимальним сумарним значенням NPV. Метод розрахунку коефіцієнта ефективності інвестицій Цей метод має дві характерні риси: по-перше, він не припускає дисконтування показників прибутку; по-друге, прибуток характеризується показником чистого прибутку PN (балансовий прибуток за мінусом відрахувань у бюджет). Алгоритм розрахунку винятково простий, що і визначає широке використання цього показника на практику: коефіцієнт ефективності капіталовкладень (ARR) розраховується розподілом середньорічного прибутку PN на середній розмір капітальних вкладень (коефіцієнт береться у відсотках). Середній розмір капіталовкладень знаходиться розподілом вихідної суми капітальних вкладень на два, якщо передбачається, що після закінчення терміну реалізації аналізованого проекту всі капітальні витрати будуть списані; якщо припускається наявність залишкової або ліквідаційної вартості (RV), то її оцінка повинна бути виключена. . (2.11) Даний показник порівнюється з коефіцієнтом рентабельності авансованого капіталу, що розраховується розподілом загального чистого прибутку підприємства на загальну суму коштів, авансованих у його діяльність (підсумок середнього балансу-нетто). Метод, заснований на коефіцієнті ефективності капітальних вкладень, також має ряд суттєвих недоліків, обумовлених в основному тим, що він не враховує тимчасовий складових грошових потоків. Зокрема, метод не робить розбіжності між проектами з однаковою сумою середньорічного прибутку, але сумою, що варіює, прибутку по роках, а також між проектами, що мають однаковий середньорічний прибуток, але що генерується протягом різноманітної кількості років. і т.п. 2.3. Побудова узагальненого рішення щодо інвестиційного проекту при капіталовкладеннях Для викладення цілей та особливостей капіталовкладення і обгрунтування його доцільності необхідно скласти інвестиційний проект. Без складання такого проекту неможливо здійснювати капітальні вкладення. Опрацювання інвестиційного проекту залежить від інвестора та чинних законів і нормативної бази країни де планується вкладання капітальних вкладень. Під інвестиційним проектом розуміється письмовий документ, де викладено мету, методи реалізації, опис об’єкта інвестування, фінансову доцільність капітальних вкладень. Такий проект потрібний як для власних цілей інвестора, так і для ознайомлення з намірами інвестора всіх можливих зацікавлених сторін. Інвестиційний проект є найважливішою частиною інвестиційного менеджменту. Аналіз інвестиційного середовища. Інвестор розглядає різні об’єкти капітальних вкладень (інвестиційні проекти) з метою вибору способу вкладення фінансових засобів, що забезпечить найвищу віддачу при прийнятному для даного інвестора рівні ризику. Аналіз інвестиційного проекту починається з розгляду характеристик інвестиційного середовища, (інвестиційного клімату). Інвестиційне середовище стосовно конкретного об’єкта капітальних вкладень розглядається на загальноекономічному рівні, на галузевому рівні і на локальному рівні. Відповідно до загальноприйнятої міжнародної практики проводиться обстеження і перевірка істинності всіх зведень про об’єкт капіталовкладення для підготування до здійснення інвестиційного проекту і його фінансування. Загальноекономічний аналіз інвестиційного проекту Процес аналізу інвестиційного середовища починається з вивчення стану національної економіки в цілому. Особливо уважно до цього відносяться міжнародні інвестиційні-фінансові інститути при виборі країн для здійснення інвестиційних проектів, які підтримуються цими інститутами. У ході загальноекономічного аналізу обов’язково розглядаються: темпи економічного росту; рівень соціально-політичної стабільності; рівень правової стабільності; рівень інфляції; стабільність національної валюти; стан платіжного балансу країни; рівень процентної ставки за кредит; розміри і динаміка державних витрат і капітальних вкладень; розвиненість ринкової інфраструктури Галузевий аналіз інвестиційного проекту Галузь, у якій передбачається здійснити інвестиційний проект, повинна бути розглянута з наступних позицій: темпи і перспективи росту галузі; стан ринків збуту; рівень конкуренції, наявність спеціальних податкових режимів і інших елементів державного регулювання. Мікроекономічний (локальний) аналіз інвестиційного проекту Аналіз всіх істотних сторін діяльності компанії, що є перспективним об’єктом капіталовкладення представляється у виді або бізнес-плану, або техніко-економічного обгрунтування і відбиває наступні аспекти: історія компанії; правовий статус; фінансовий стан; стан контрактів; стан виробничої сфери; структура керування; стан соціальної сфери; маркетингова політика. Аналіз інвестиційного проекту Повнота проведеного мікроекономічного аналізу залежить від того, як планується здійснювати інвестиційний проект: із створенням нової юридичної особи або в рамках вже існуючого. У першому випадку буде потрібно детальний розгляд усіх зазначених сторін діяльності компанії, у другому - досить обійтися більш коротким описом передбачуваних учасників проекту. Аналіз самого інвестиційного проекту містить у собі: І. Перевірку вихідних даних; ІІ. Маркетинговий аналіз; ІІІ. Аналіз організаційно-правової форми реалізації проекту; ІV. Побудову фінансової моделі; V. Оцінку проекту відповідно до обраного критерію. Якщо проект відповідає обраному критерію, то отримана інформація утворить основу для упорядкування бізнес-плану. Поряд із підготуванням бізнес-плану проводиться аналіз можливих способів притягнення капіталу (випуск акцій, облігацій, одержання кредиту і т.п.) відповідно до існуючої практики корпоративного фінансування, а також з умовами розміщення цінних паперів. І. Перевірка вихідних даних. Інформація, використовувана в ході аналізу інвестиційного проекту, повинна піддаватися перевірці. Особливо це відноситься до наступних даних: об’єм капітальних вкладень у проект (витрати по будівництву); витрати на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг); норми амортизації; ставки відсотків за кредит; наявні і прогнозні ціни на що випускається в рамках проекту продукцію. ІІ. Маркетинговий аналіз. Проект може виявитися неспроможним у випадку відсутності попиту з боку потенційних споживачів для котрих випускається в рамках проекту продукція. Тому до побудови фінансової моделі повинна проводитись робота з визначення попиту і можливостей ринку (маркетинговий аналіз). Останній проводиться по наступних етапах: 1. оцінка конкуренції й інших зовнішніх чинників: ступінь конкуренції; потенційні джерела конкуренції; наявність державного регулювання. 2. визначення стратегії маркетингу: стратегія збуту; стратегія ціноутворення; використання реклами, зв’язку з громадськістю, просування товару; аналіз місця розміщення компанії; бюджет маркетингу; наступна стратегія маркетингу. 3. дослідження ринку: пошук і аналіз первинної інформації; оцінка реакції ринку. 4. прогноз об’єму продажів: об’єми продажів по періодах; об’єми продажів по продуктах і послугам; об’єми продажів по групах споживачів; частка ринку. Надійність отриманої в ході маркетингового аналізу інформації визначає надійність фінансових розрахунків по проекту. ІІІ. Аналіз організаційно-правової форми. Організаційно-правова модель реалізації проекту може варіюватися в залежності, насамперед, від наступних чинників: 1. Проект реалізується на базі існуючого підприємства - об’єкта капітальних вкладень, а надання засобів інвестора здійснюється за допомогою реалізації цінних паперів цього підприємства або в рамках кредитування. 2. Проект реалізується на базі новоствореного підприємства, у число засновників якого входить потенційний інвестор, вносячи в статутний капітал обговорену суму. Крім цього, варто визначитися з організаційно-правовою формою підприємства, створеного для реалізації проекту (ТОВ,ВАТ, ЗАТ і т.д.). Використання однієї з цих або інших організаційно-правових моделей і форм надалі накладає відбиток на весь подальший процес інвестиційного планування. IV. Фінансовий аналіз. Фінансове планування є складовою частиною процесу інвестиційного планування і являє собою моделювання майбутніх фінансових результатів діяльності підприємства при заданих прогнозних значеннях основних параметрів і відповідних обмеженнях. Фінансове планування здійснюється шляхом створення і використання фінансової моделі й інтерпретації результатів розрахунків. Застосування фінансової моделі дозволяє: аналізувати і прогнозувати фінансові результати; проводити аналіз чутливості; знизити витрати часу і засобів на збереження і переробку інформації; знизити ризик людської помилки; скоротити час на проведення розрахунків. Основа фінансової моделі розробляється таким чином, щоб врахувати всі чинники, що роблять істотний вплив на дане підприємство. У своєму найбільш повному виді фінансова модель дозволяє не тільки прорахувати результати при заданих прогнозованих параметрах і скласти прогнозовані фінансові звіти, але і вибрати найбільше прийнятні схеми інвестування засобів і види джерел фінансування відповідно до встановлених критеріїв. Деякі моделі включають статистичні методи прогнозування, що використовують для побудови трендів по основних параметрах на основі даних про діяльність підприємства в минулому. Процес фінансового моделювання має декілька етапів: концептуалізація (установлюються цілі створення моделі, параметри введеної і виведеної інформації). створення моделі. спробний запуск і перевірка моделі. внесення змін у модель (при необхідності за результатами перевірки). використання моделі. При побудові фінансової моделі звичайно враховуються такі елементи як, наприклад: методи ведення бухгалтерського обліку; порядок нарахування амортизації; розрахунки податкових платежів; графік погашення боргових зобов’язань; стратегія формування запасів і ін. При виконанні роботи з фінансового моделювання вся інформація, припущення, формат документів повинні бути подані таким чином, щоб фахівцю легко було відбити в моделі специфічні характеристики підприємства, а потім розрахувати проектовані результати при реалізації заданих умов. Зміст фінансових моделей, побудованих для прогнозування складової бухгалтерської документації з використанням формул, створених на основі бухгалтерських проводок, значно відрізняється від моделей, побудованих для проведення оцінювання інвестиційних проектів або бізнесу. Основна відмінність перебуває у використанні різних методів фінансового аналізу, при оцінюванні інвестиційних проектів і бізнесу (розрахунок грошового потоку, розрахунок приведеної вартості, оцінка ризику й ін.), тому що методи бухгалтерського обліку не забезпечують адекватного опису що відбуваються і плануємих в майбутньому процесів. Однак, застосування методів фінансового аналізу часто не представляється можливим без використання бухгалтерської документації, що відповідають прогнозів, складених у рамках фінансового планування діяльності підприємства. Наприклад, для будь-якого підприємства важливе значення має оцінка розміру надходжень і витрати коштів, заснована на аналізі діяльності підприємства за попередні періоди і прогнозах. Для цих цілей складаються бюджети коштів - прогнози надходжень і платежів на майбутні періоди (місяць, тиждень). Розрахунок грошового потоку підприємства проводиться на основі бюджету коштів. У порівнянні з бюджетом коштів, грошовий потік звичайно будується для окремого інвестиційного проекту, а не для організаційної одиниці підприємства. Розрахунок грошового потоку проводиться частіше усього з метою оцінити віддачу інвестицій, а бюджет коштів використовується в процесі планування. Це один із множини моментів, що демонструють необхідність чітко продумати цілі і схему створюваної фінансової моделі, взаємозв’язку між елементами врахувати специфічні умови функціонування даного підприємства, реалізації проекту. При побудові фінансової моделі інформація про необхідні капітальні вкладення й об’єм фінансування являє собою особливий вид вихідної інформації, тому що в залежності від мети побудови моделі, наявних початкових вихідних даних об’єм і використання цієї інформації будуть різні. Наприклад, розрахунок суми податків, що належать до сплати при реалізації інвестиційного проекту, проводиться виходячи з передумови, що проект буде профінансований за рахунок акціонерного капіталу. Відсотки по кредиту не враховуються в розрахунки податку з прибутку по даному інвестиційному проекту. Аналіз руху ресурсів включає побудову і розрахунок різних видів грошових потоків (грошовий потік після відрахування податків, чистий грошовий потік, звичайний .грошовий потік і т.д.), розрахунок відповідних показників при побудові фінансової моделі для оцінювання інвестиційного проекту, бізнесу або звіт про джерела і використання фондів, розрахований на основі звіту про прибуток і балансу діючого підприємства. Для порівняння і вибору інвестиційних проектів існують наступні критерії: Чиста приведена вартість; Внутрішня ставка віддачі; Індекс прибутковості; Середня бухгалтерська рентабельність; Термін окупності. 1. Чиста приведена вартість. Являє собою різницю між приведеною вартістю прогнозованих грошових потоків від проекту в період його здійснення, і початковими інвестиційними витратами. Ставка дисконтування приймається рівній альтернативним витратам застосування капіталу. Під цим терміном розуміється ставка віддачі, що інвестори могли б одержати від вкладення своїх засобів у кращий з альтернативних варіантів капітальних вкладень, від якого їм прийдеться відмовитися у випадку прийняття даного проекту. Відповідно до цього критерію, варто приймати ті проекти, у яких чиста приведена вартість має позитивне значення. Є найбільше зробленим критерієм. 2.Внутрішня ставка віддачі. Являє собою таку ставку дисконтування, при котрій чиста приведена вартість проекту дорівнює нулю. По цьому критерію варто приймати ті проекти, у яких внутрішня ставка віддачі вище за альтернативні витрати застосування капіталу. У деяких випадках використання цього критерію може привести до зрадливих результатів, це відбувається, коли: специфіка проекту така, що спершу створюються позитивні грошові потоки, за яких випливають негативні. У такій ситуації варто приймати ті проекти, у котрих внутрішня ставка віддачі менше, ніж альтернативні витрати застосування капіталу; грошові потоки змінюють знак більш одного разу, і в результаті проект може мати декілька значень внутрішньої ставки віддачі або зовсім не мати внутрішньої ставки віддачі; проекти є взаємовиключними. У такій ситуації використання внутрішньої ставки віддачі може приводити до зрадливого ранжирування проектів. Тут варто визначати внутрішню ставку віддачі відносно до різниці об’ємів капіталовкладень і грошових потоків між більш дорогим і більш дешевим проектом; альтернативні витрати застосування капіталу істотно змінюються в часу. 3.Індекс прибутковості Являє собою відношення приведеної вартості прогнозного грошового потоку від проекту в період його здійснення, до початкових інвестиційних витрат. По цьому критерію варто приймати ті, проекти, у яких індекс прибутковості більше одиниці. Застосування його дає ті ж результати, що і застосування критерію чистої приведеної вартості. Недоліком цього критерію є те, що його значення для різних проектів не можна складати. 4.Середня бухгалтерська рентабельність Являє собою відношення середнього прогнозного прибутку від проекту за відрахуванням амортизації і податків на середню бухгалтерську вартість капітальних вкладень. Цей показник потім порівнюють із бухгалтерською ставкою рентабельності для фірми в цілому або з деяким зовнішнім еталоном - таким, як середня бухгалтерська ставка віддачі для даної галузі. Цей критерій страждає із-за серйозних дефектів. По-перше, розглядається лише середня віддача бухгалтерських інвестицій і ігнорується той факт, що гроші, що надходять негайно, мають велику вартість у порівнянні з тими, що надійшли в більш пізні моменти часу. Крім того, середня бухгалтерська рентабельність залежить від бухгалтерського прибутку; вона не грунтується на грошових потоках від проекту. Фірма, що використовує середню бухгалтерську віддачу, повинна прийняти рішення про те, із чим порівнювати цей показник по даному проекту. Довільний по самій своїй суті характер такого рішення може істотно позначитися на якості результатів оцінки проектів. 5.Термін окупності Знаходиться шляхом підрахунку числа років, за який сумарний (накопичений) прогнозний грошовий потік стане рівним початковим капітальним вкладенням. Сумарний грошовий потік може визначатися додаванням дисконтованних або не дисконтованних річних грошових потоків (у першому випадку одержуваний на його основі термін окупності має назву "дисконтованного"). Приймаються проекти, у яких термін окупності менше того, що фірма вважає для себе максимально припустимим. Встановлення максимально припустимого терміна неминуче носить суб’єктивний характер, що приводить до помилкових рішень. V. Оцінка прибутку інвестора Побудова фінансової моделі й упорядкування бізнес-плану проекту має на меті одержати інформацію, що допоможе переконати інвестора вкласти засоби в даний проект. При цьому необхідно звернути увагу на наступні параметри: види прибутку, одержуваного інвестором; час одержання прибутків; необхідна ставка прибутку. 1). Види прибутку Прибутки від капітальних вкладень можуть бути отримані в декількох формах: дивіденди (виплачуються власникам акцій); відсотки (виплачуються кредиторам і тримачам облігацій); приріст капіталу (у результаті збільшення ринкової вартості цінних паперів). Для повної оцінки прибутків інвестора варто враховувати усі форми одержуваних їм прибутків від капітальних вкладень. 2). Час одержання прибутків Оскільки вартість грошей залежить від часу, то зіставлення загальних розмірів прибутків при різних варіантах інвестицій неможливо, не установивши, коли ці прибутки будуть виплачуватися. 3). Необхідна ставка прибутковості З погляду компанії, що залучає капітал для фінансування проекту, розмір ставки прибутковості являє собою альтернативні витрати застосування капіталу (або просто витрати застосування капіталу). При розрахунку необхідної ставки прибутковості враховуються: реальна безризикова ставка прибутку; прогнозний рівень інфляції протягом терміну інвестування; премія за ризик. Для всіх цінних паперів, що знаходяться в обігу або тих, що випускаються на ринок, номінальна безризикова ставка однакова. Розмір премії за ризик може змінюватися в залежності від ступеня непевності інвестора щодо майбутніх прибутків. Розмір премії за ризик пропорційна розміру прийнятих інвестором інвестиційних ризиків. Інвестиційним ризиком називають імовірність понести збитки або упустити вигоду від капітальних вкладень, що піддаються виміру. Премія за ризик - додатковий прибуток, на який розраховує інвестор, що вкладає кошти в ризикові проекти, у порівнянні з проектами, зв’язаними з нульовим ризиком. Інвестор який розглядає можливості вкладення у певну компанію повинен розглядати загальноприйнятий набір інвестиційних ризиків а). діловий ризик; б). фінансовий ризик; в). ризик ліквідності; г). ризик обмінного курсу; д). політичний ризик. а). Діловий ризик обумовлюється специфікою того виду діяльності, в який залучена компанія. Кожна компанія підвладна впливу умов, які складаються в її галузі (на її ринку), та відображаються в зниженні попиту або ціни на продукцію, збільшенні витрат, діях конкурентів, прийнятті органами влади нормативних актів, що стосуються соціальних і економічних сторін господарської діяльності, в результаті чого викликає непевність щодо майбутнього потоку прибутків компанії і, отже, непевність інвесторів в одержанні прибутку від вкладення коштів у цю компанію. У якості компенсації за ризик, викликаний умовами основної діяльності компанії, інвестор зажадає додаткову премію, розмір якої залежить від умов ринку, на котрому ця компанія діє. б). Фінансовий ризик обумовлений специфікою використовуваних компанією способів фінансування. Якщо, для фінансування інвестицій, крім випуску звичайних акцій, компанія залучає кредит, то вона повинна буде нести додаткові постійні витрати по фінансуванню (у виді відсотків по кредиту). Такий спосіб фінансування тягне за собою збільшення непевності у відношенні прибутків інвесторів (тримачів звичайних акцій). Це збільшення непевності називається фінансовим ризиком, і при його наявності інвестор вимагає відповідну компенсацію у виді додаткової премії. Якщо інвестиції фінансуються винятково за рахунок випуску звичайних акцій, то фінансовий ризик дорівнює нулю. в). Ризик ліквідності обумовлений умовами вторинного ринку інвестицій. Ліквідністю називається спроможність швидко продати або купити активи без істотної втрати в ціні. Коли інвестор набуває цінних паперів, то він розраховує, що ці цінні папери будуть погашені в належний термін або їх можна буде в будь-який момент перетворити в готівку. Чим повільніше можуть бути проведені такі операції, тим вище розмір ризику ліквідності. Збільшення непевності у відношенні того, наскільки швидко інвестиції можуть бути продані, а також небезпеки понести збитки при їхньому продажі підвищує ризик ліквідності. Інвестори, невпевнені в можливості легко реалізувати куплені інвестиції, зажадають додаткову премію, щоб компенсувати цей ризик. г). Ризик обмінного курсу - ризик, що несе інвестор, що купує цінні папери у валюті іноземної держави. Ризик, що несе інвестор, що працює з цінними паперами по усьому світі, набагато вище чим ризик інвестора що купує і продає цінного паперу усередині однієї країни. Чим більше схильний до коливань валютний курс, тим вище непевність у його майбутньому значенні, та відповідно вище ступінь ризику обмінного курсу. Підвищення ступеня ризику приводить до збільшення премії за ризик, необхідної інвестором. д). Політичний ризик викликаний можливістю значних змін у політичній або економічній сферах країни. Країна зі стабільною політико-економічною системою має невеликий ступінь політичного ризику. Інвестор, що працює в країні з нестабільною політико-економічною системою, зажадає додаткову премію за політичний ризик, збільшуючи необхідну ставку прибутку. Зниження премії за політичний ризик і, відповідно, необхідної ставки прибутку може бути досягнуто наданням інвестору урядових гарантій. Розділ 3. Вдосконалення методів оцінки доцільності капіталовкладень в умовах нестабільної економіки України 3.1. Вдосконалення оцінки та відбору проектів капітальних вкладень Сучасна економічна ситуація в Україні являється в цілому хитливою, із підвищеним рівнем ризику, та як правило характеризується незадовільним фінансовим управлінням виробничими підприємствами, відсутністю платіжної дисципліни, майнової відповідальності дирекцій за фінансові результати своєї роботи. Все це повинно відповідно відбиватися на технології розроблення й аналізу інвестиційних проектів. Зокрема, слід зазначити такі рекомендації експертам: При роботі з проектами повинна бути оцінена узгодженість проекту з зовнішніми умовами, насамперед макроекономічними параметрами, прогнозованими на глибину реалізації проекту. Комплекс такої макроекономічної оцінки може включати показники фінансової стабільності (інфляція, девальвація, рівень бюджетного дефіциту, зростання державного боргу, стан платіжного балансу країни), кон’юнктуру внутрішнього ринку у формі прогнозованого зростання або зниження ВВП, зміна параметрів податкової системи країни, стан банківської системи фінансового ринку (який відображається на вартості кредитних ресурсів). Відповідно, макроекономічні прогнози повинні відбиватися в проекті на механізмах дисконту грошових потоків і виборі ставки дисконтування для приведення грошових потоків у порівняні умови. Особлива увага повинна приділятися оцінці рівня ризику по проекту: проведення різноманітних розрахунків прибутковості проекту при різноманітних рівнях зовнішніх і внутрішніх умов реалізації проекту. Таким чином, у бізнес-плані проекту повинний бути поданий спеціальний розділ, присвячений аналізу ризику і плануванню заходів компенсації, що дозволяють знизити ймовірність кризових подій при здійсненні проекту. Повинна бути проведена оцінка чутливості проекту на найбільше важливі фактори. І перевірена стійкість проекту стосовно цих факторів. З урахуванням того, що велика ймовірність незадовільного стану підприємства, на базі якого планується реалізація проекту, повинний здійснюватися всебічний аудит підприємства й оцінка ділових якостей його дирекції. Такий же підхід повинний бути до підприємств-партнерів і учасників проекту, яку б малу роль у проекті вони не брали. Найбільше важливими для комерційної цінності проекту в українських умовах являється маркетинговий і фінансовий аналіз проекту. Нестійкість економічної ситуації в Україні диктує жорсткий підхід до вибору ставки дисконтування при приведенні грошових потоків по проекті до сучасних умов. Рекомендована величина ставки дисконту лежить у діапазоні від 25 до 35 відсотків. Складової нижньої межі наступні: Ставка приросту капіталу при використанні безризикових інструментів - 7%. Рівень ризику, пов’язаний із нестабільністю економіки в цілому - 10%. Рівень ризику, пов’язаний з розглянутим інвестиційним проектом - 8% (більш ризиковані проекти не розглядаються). Складової верхньої межі наступні: Ставка приросту капіталу при використанні безризикових інструментів - 9%. Рівень ризику, пов’язаний із нестабільністю економіки в цілому - 15%. Рівень ризику, пов’язаний з розглянутим інвестиційним проектом - 11% (більш ризиковані проекти не розглядаються). У цілому варто вважати, що найбільше об’єктивна оцінка проекту повинна бути комплексною і враховувати багато аспектів проекту в тому числі з урахуванням різних зважаючих коефіцієнтів. Пропонується така побудова інтегрального критерію прийняття проекту. Локальні оцінки охоплюють 7 аспектів, що впливають на реалістичність і здійсненність проекту: 1.Оцінка повноти і відповідності формі розроблення проекту (вагової коефіцієнт 0,2). Оцінка достовірності вхідної інформації проекту (вагової коефіцієнт 0,3). Оцінка маркетингової розробки проекту (вагової коефіцієнт 0,5). Оцінка фінансової спроможності проекту (вагової коефіцієнт 0,5). Оцінка відбитка в проекті рівня і факторів ризику (вагової коефіцієнт 0,4). Оцінка якості розроблення показників ефективності проекту (вагової коефіцієнт 0,4). Оцінка привабливості галузі, регіону, базового підприємства проекту (вагової коефіцієнт 0,3). По кожному з наведених аспектів як результат аналізу проекту виставляється експертна оцінка по десятибальній системі (Кі=1(10). Інтегральна оцінка буде дорівнює сумі добутків окремої оцінки Кі і її вагового коефіцієнта (і. К=К1(1+ К2(2і+ К3(3+ К4(4+ К5(5+ К6(6+ К7(7 (3.1) Максимальне значення інтегральної оцінки, побудованої по наведеній схемі дорівнює: Кmах= 10х0,2+10х0,3+10х0,5+10х0,5+10х0,4+10х0,4+10х0,3=26 (балів). Кmin=0 Рекомендований діапазон для позитивного вирішення про реалізацію проекту від 18 до 26 балів. Розглянемо приклад використання інтегральної оцінки інвестиційного проекту. Приклад Аналіз окремих складових проекту показав наступні оцінки його складових: Проект підготовлено за існуючими стандартами і в повному рекомендованому обсязі. Аналітично оцінка - 8 балів. У проекті використана достовірна зовнішня інформація. Аналітична оцінка - 9 балів. Маркетинговий план проекту є недостатньо проробленим у деталях. Аналітична оцінка - 5 балів. Фінансовий план проекту є детальним і переконливим. Аналітична оцінка - 8 балів. Аналіз ризику та заходи по протидії проведені не в повному обсязі. Аналітична оцінка - 7 балів. Показники ефективності проекту розраховані в повному обсязі і є в цілому достатніми для сучасних умов. Аналітична оцінка - 9 балів. Аналіз інвестиційної привабливості галузі та режиму у проекті відсутні, характеристика підприємства, на яке зорієнтовано проект, наведено у проекті тільки з фінансового боку. Аналітична оцінка цього аспекту проекту - 3 бали. Після наведених оцінок окремих сторін розглянутого експортами проекту загальна інтегрована його оцінка дорівнює: К = 8х0,2+9х0,2+5х0,5+8х0,5+7х0,4+9х0,4+3х0,3 = = 1,6+1,8+2,5+4+2,8+3,6+0,9 = 17,2 (балів) К<18 балів Отже, загальний висновок за результатами аналізу проекту: Проект не відповідає нижній межі позитивної комплексної оцінки. Він потребує суттєвого доопрацювання щодо маркетингового плану, вибору базового підприємства, оцінки ризику. 3.2. Практичні розрахунки доцільності капітальних вкладень Для практичного розрахунку розглянемо умовне підприємство ТОВ “Торнадо”, яке займається виробництвом побутової аудіо- та відеотехніки. Вихідні дані На підставі вивчення ринку продукції, що виробляється на підприємстві, визначена можливість збільшення платоспроможного попиту на цю продукцію в прогнозному періоді. У зв’язку з цим розглядається економічна доцільність установлення додаткового устаткування для збільшення виробництва продукції з метою збільшення обсягу продажів. Оцінка можливого збільшення обсягу продажів визначена на основі аналізу даних про потенційні можливості конкурентів. Термін функціонування інвестиційного проекту прийнято 5 років. Дані про капітальні вкладення по проекту, дані про грошові потоки по роках п’ятилітнього періоду терміна функціонування проекту, прибутки від реалізації основних фондів, що виводяться з експлуатації в зв’язку з їхнім зносом, наведені в табл 3.1. Таблиця 3.1. Вихідні дані Кінець року 0-й 1-й 2-й 3-й 4-й 5-й 5-й Капітальні вкладення, тис.грн. Грошові потоки (прибуток із відрахуванням податку і плюс амортизаційні відрахування), тис.грн. Прибуток, за відрахуванням податку від реалізації основних фондів, тис.грн. 107520 31614 35182 33398 32208 31614 5376 Таблиця 3.2. Сучасне значення одної гривні, що збереглося на кінець n-го періоду. Ставка дисконту Період 12% 15% 16% 1 0.8929 0.8696 0.8621 2 0.7972 0.7561 0.7432 3 0.7118 0.6575 0.6407 4 0.6555 0.5718 0.5523 5 0.5674 0.4972 0.4761 Ставка дисконту для визначення сучасного значення грошових потоків прийнята в розмірі 12% і 15% (див. табл. 3.2.) Кінцева ставка для оцінки розрахункового рівня внутрішньої ставки прибутковості визначена в розмірі 16%. Допустимий для підприємства період окупності капіталовкладень 5 років. Визначення чистого теперішнього значення Чиста теперішня вартість грошових потоків визначається на основі даних капітальних вкладень відповідно до обчисленої суми сучасної вартості грошових потоків при ставках дисконту 12% і 15%. Таблиця 3.3. Чисте сучасне значення Показник Рік Грошовий потік, тис.грн. Множник дисконтування Теперішнє значення грошей, тис.грн. Капітало-вкладення 0 107520 1,0 107520 Грошовий прибуток 1 31614 0,8929 28228 2 35182 0,7972 28047 3 33398 0,7118 23773 4 32208 0,6355 20468 5 31614 0,5674 17938 5 5376 0,5674 3050 Чисте теперішнє значення 13984 Розрахунок чистого теперішнього значення інвестиційного проекту приведено у табл. 3.3., при ставці дисконту 12% Розрахунок чистого теперішнього значення інвестиційного проекту наведено у табл. 3.4., при ставці дисконту 15% Чисте теперішнє значення NPV при ставках дисконту 12% і 15% виявилося більше нуля, отже проект приймається. Таблиця 3.4. Чисте теперішнє значення Показник Рік Грошовий потік, тис.грн. Множник дисконтування Теперішнє значення грошей, тис.грн. Капітало-вкладення 0 107520 1,0 107520 Грошовий прибуток 1 31614 0,8696 27491 2 35182 0,7561 26601 3 33398 0,6575 21959 4 32208 0,5718 18417 5 31614 0,4972 15718 5 5376 0,4972 2673 Чисте теперішнє значення 5339 Визначення внутрішньої норми прибутковості. Внутрішня норма прибутковості (ставка прибутку) по проекту визначається методом добору ставки дисконту (відповідно до якої значення чистої теперішньої вартості грошових потоків дорівнюється до нуля; на підставі даних капітальних вкладень і грошових потоків). Точність обчислення чисельного значення внутрішньої ставки прибутку - два знаки після комой (див. табл. 3.5.). Уточнене значення IRR буде дорівнює: IRR= 17%+115/(115-(-2353))х(18%-17%)=17,05% Таблиця 3.5. Розрахунок показника IRR Рік Грошовий потік Розрахунок 1 Розрахунок 2 r=17% PV r=18% PV 0 -107520 1.0 -107520 1.0 -107520 1 31614 0.8547 27020 0.8475 26793 2 35182 0.7305 25700 0.7182 25268 3 33398 0.6244 20854 0.6086 20326 4 32208 0.5337 17190 0.5158 16613 5 31614 0.4561 14419 0.4371 13818 5 5376 0.4561 2452 0.4371 2350 115 -2353 Відповідно до розрахунку, уточнене значення внутрішньої норми прибутковості IRR дорівнює 17.05%, що більше граничної ставки, яка була прийнята в розмірі 16%. Визначення дисконтованого періоду окупності. Дисконтований період окупності розраховується на підставі табл. 3.6., у котрої накопичений і –дисконтований потік грошей приведений по роках проекту. Таблиця 3.6. Розрахунок дисконтованого періоду окупності при r=12% Рік Грошовий потік Дисконтований Накопичений 0 107520 -107520 1 28228 -79292 2 28047 -51245 3 23773 -27472 4 20468 -7004 5 17938 10934 5 3050 13984 З таблиці очевидно, що число повних років окупності проекту дорівнює 4 рокам. Дисконтований термін окупності складе: DPB = 4+7004/20988 = 4,33 роки Розрахунок дисконтированного періоду окупності при ставці дисконту 15% наведено у табл. 3.7. Таблиця 3.7. Розрахунок дисконтованого періоду окупності при r=15% Рік Грошовий потік Дисконтований накопичений 0 107520 -107520 1 27491 -80029 2 26601 -53428 3 21959 -31469 4 18417 -13052 5 15718 2666 5 2673 5339 Дисконтований термін окупності склав: DPB = 4+13052/18391 = 4,71 роки Дисконтований термін окупності (DPB) при ставках дисконту 12% і 15% дорівнює 4,33 і 4,71 роки відповідно, що менше прийнятого періоду окупності 5 років. Отже проект можна визнати доцільним. Визначення індексу прибутковості. Індекс прибутковості по проекту розраховується на підставі даних капітальних вкладень і чистого теперішнього значення грошових потоків при ставках дисконту 12% і 15%. Розрахунок індексу прибутковості при ставці дисконту 12% і 15% наведено у табл. 3.8. та табл. 3.9. Індекс прибутковості (РІ) при ставках дисконту 12% і 15% відповідно склав 1.13 і 1.05, що більше одиниці, отже проект признається ефективним. Таблиця 3.8. Розрахунок індексу прибутковості при r =12% Рік Грошовий потік, тис.грн. r=12% PV 0 107520 1,0 107520 1 31614 0,8929 28228 2 35182 0,7972 28047 3 33398 0,7118 23773 4 32208 0,6355 20468 5 31614 0,5674 17938 5 5376 0,5674 3050 Індекс прибутковості 1,13 Таблиця 3.9. Розрахунок індексу прибутковості при r =15% Рік Грошовий потік, тис.грн. R=15% PV 0 107520 1,0 107520 1 31614 0,8696 27491 2 35182 0,7561 26601 3 33398 0,6575 21959 4 32208 0,5718 18417 5 31614 0,4972 15718 5 5376 0,4972 2673 Індекс прибутковості 1,05 У дипломній роботі визначені методи оцінки ефективності капітальних вкладень. Аналізуємо ефективність(не ефективність) здійснення проекту по кожному з показників. Проект признається доцільним тому що: чисте сучасне значення NPV при ставках дисконту 12% і 15% виявилося більше нуля; термін окупності при ставках дисконту 12% і 15% відповідно складає 4,33 і 4,71 року, що менше 5 років - прийнятого терміна окупності; індекс прибутковості при ставках дисконту 12% і 15% виявився більше 1. Відповідно було розраховано, уточнене значення внутрішньої норми прибутковості IRR, яка склала 17.05%, що більше граничної ставки прийнятої 16%. Отже проект вважається не ефективним. При ставці дисконту 12% проект більш прийнятний, тому що термін окупності менше, а NPV і індекс прибутковості більше. Отже, чим нижче ставка дисконту, тим ефективніше інвестиції. Висновки В першому розділі цієї роботи особлива увага приділяється аналізу особливостей фінансування капіталовкладень, досвіду розвинених країн, а головне дослідженню стану капітальних вкладень в сучасних умовах економіки України. З проведеного дослідження виходить, що капіталовкладення являють собою найважливішу економічну категорію розширеного відтворення, що грає ключову роль у реалізації структурних зрушень в економіці і формуванні народногосподарських пропорцій на макрорівні, адекватних ринковим формам господарювання. Сформована в даний час в Україні кризова ситуація фактично паралізувала інвестиційний процес як на мікро- так і макрорівні. Це проявилося в абсолютному скороченні обсягу капітальних вкладень і деформації джерел їхній формування, різкому зниженні реального виробничого накопичення. Аналіз показує, що в даний час капітальні вкладення, в основному, зосереджується в сфері основного виробництва. Відсутність розвитої сфери послуг виробничого характеру негативно позначається на ефективності виробничої діяльності. Тому інвестиційна стратегія в даний час повинна бути орієнтована на першочергове задоволення потреб у розвитку тих галузей, що доповнюють і обслуговують основне виробництво. З проведеного аналізу також випливає, що основними напрямками підвищення ефективності інвестиційної діяльності, у даний час і в найближчій перспективі, будуть: поліпшення відтворювальної структури капіталовкладень, підвищення питомої ваги витрат на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств за рахунок зменшення питомої ваги нового будівництва у виробничій сфері; удосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення в їхньому складі питомої ваги устаткування і скорочення, відповідно, будівельно-монтажних робіт; зміна галузевої структури капітальних вкладень із погляду значного підвищення життєвого рівня населення, на користь галузей, що виробляють продукти харчування і предмети особистого споживання (сільське господарство, що переробляють галузі, легка і харчова промисловість), сфера обслуговування; пріоритетне забезпечення капітальними вкладеннями прогресивних напрямків науково-технічного прогресу, що сприяють зниженню ресурсоємкими виробництва і підвищенню якості продукції; збільшення обсягів капітальних вкладень на будівництво комфортного житла й інших об’єктів суспільного користування і медичного забезпечення; збалансованість інвестиційного циклу. Другий розділ приділяє увагу фактору ризику, який суттєво впливає на оцінку ефективності інвестиційного проекту. Для аналізу цього фактору розглянуто принципи проведення кількісного аналізу визначення розмірів окремих ризиків. Також у другому розділі приведені формули розрахунку економічної ефективності капітальних вкладень з описом їхній застосування. Використано наступні методи: метод чистої теперішньої вартості; метод внутрішньої ставки прибутку; метод періоду окупності; метод індексу прибутковості; метод коефіцієнта ефективності. Принципи, покладені в основу запропонованих методів розрахунку основних показників економічної ефективності капітальних вкладень, містять такі положення: результати розрахунків економічної ефективності забезпечують вибір найбільш ефективного варіанту впровадження капіталовкладень з урахуванням ринкових факторів; розрахунок економічної ефективності проводиться на всіх етапах вкладення капіталу; порівняння результатів і витрат здійснюється з урахуванням фактора часу; при оцінці економічної ефективності капітальних вкладень усі показники розглядаються в динаміці та з урахуванням факторів, що на них впливають (інфляція, ризик, кон’юнктура ринку тощо). В третій частині другого розділу зроблена спроба показати загальний підхід при розгляді інвестиційного проекту від аналізу інвестиційного середовища до аналізу самого інвестиційного проекту. Третій розділ приділяє увагу вдосконаленню оцінки і відбору проектів капітальних вкладень. В ньому наведено приклад практичного розрахунку на основі запропонованої інтегральної оцінки інвестиційного проекту, а також на основі вихідних даних по умовному підприємству та методів, описаних у другому розділі, виконаний розрахунок економічної ефективності інвестиційного проекту. Список використаної літератури Про інвестиційну діяльність: Закон України прийнятий ВР України 18 вересня 1991 р. // Відомості ВР України. - 1991. - № 47. Про підприємництво: Закон України прийнятий ВР України 27 лютого 1991 р. // Відомості ВР України. - 1991. - № 24. Про підприємства в Україні: Закон України прийнятий ВР України 7 лютого 1991 р. // Відомості ВР України. - 1991. - № 14. Про зовнішньо-економічну діяльність: Закон України прийнятий ВР України 16 квітня 1991 р. // Відомості ВР України. - 1991. - № 16. Гойко А.Ф. Методи оцінки ефективності інвестицій та приоритетні напрями їх реалізації. - Київ: ВІРА-Р, 1999. - 320с. Федорченко В.Г. Інвестиційний менеджмент: Навч. посібник. - К.: МАУП, 1999. - 184 с.: іл. - Бібліогр.: с. 181. Ковалёв В.В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. - М.: Финансы и статистика, 1995 - 432с. Економіка підприємства: Підручник. В 2-х т. Т1/За редакцією С.Ф. Покропивного.- К.:"Хвиля-прес", 1995 - 400 с. Політична економія. Економічна енциклопедія. т.1. М. Наука. 1968, с.548 Балабанов И. Основы фининсового менеджмента. Как управлять капиталом? - М.: Финансы и статистика, 1995. Білоус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. - К.: ВІПОЛ, 1998. - 416 с. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. - К.: Наук.думка, 1998. -390 с. Инвестиционно-финансовый портфель. - М.: Соминтэк, 1993. Мертенс А. Инвестиции. - К.: киевское инвестиционное агенство, 1997. Михайлова Б.А., Рожков Ю.В. Финансово-кредитные методы регулирования инвестиционных рынков. - М.: Перспектива, 1995. Пахомов Ю.М., Лук’яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. - К.: Україна, 1997. - 237 с. Пересада А.А. Інвестиційні процеси в Україні. - К.: Лібра, 1998. - 392 с. Савчук В.П. Оценка эффективности инвестиций: Учебн. Пособие. - Днепропепровск: ГМетАУ, 1998. Турбина К. Инвестиционный процесс и страхование инвестиций.- М.:Анкил, 1995. Финансовые инвестиции и риск. - К.: Торгово-издат. Бюро ВНИ\ 1994. Холт Р. Планирование инвестиций. - М.: Дело, 1995. Інвестиційний клімат в Україні: фактори регіональних ризиків/ О.О.Слюсаренко, О.В.Кужель, Ю.А.Авксентьєв і др. - К.: РВПС України НАН України, 1999. - 192с. Хорн Дж. К. Основы управления финансами. - М.: Финансы и статистика, 1996. Шарп У., Александер Г., Бейли Д. Инвестиции.- М.: Инфра-М, 1997. Лимитовский М.А. Методы оценки коммерческих идей, предложений, проектов. М.: Дело ЛТД. 1995. Липсиц И.В., Косов В.В. Инвестиционный проект: методы подготовки и анализа. Учебное справочное пособие. М.: Изд-во “Бэк”. 1996. Лунев Н., Макаревич Л. Бизнес-план для получения инвестиций. Методические рекомендации. М.: Внешсигма. 1995. Мир управления проектами/Под ред. Х. Решке, Х. Шелле; Пер. с англ. М.: Аланс, 1993. Шапиро В.Д. и др. Управление проектами. СПб: “Два ТрИ”, 1995. Примак Т.О. Економіка підприємств: Навчальний посібник. - К.: МАУП, 1999. - 108с.: іл. - Бібліогр.: с. 106. Беренс В., Хавранек П. Руководство по оценке эффективности инвестиций /Пер. с англ.; перераб. и доп. изд. М.: АОЗТ “Интер-эксперт”, “Инфра-М”, 1995. Бирман Г., Шмидт С. Экономический анализ инвестиционных проектов /Пер. с англ. Под ред. Л.П. Белых. М.: Банки и биржи, изд.объед-ние “ЮНИТИ”, 1997. Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент. МП “ИТЕМ” ЛТД “Юнайтед Лондон Трейд Лимитед” (Москва-Лондон). Киев, 1995. Индрисов А.Б. и др. Стратегическое планирование и анализ эффективности инвестиций. М.: Информ. - изд.дом.”Филин”, 1996. Кочетков А.И., Никешин С.Н. и др. Project management. Управление проектами. Зарубежный опыт. СПб., 1994. Крупка Я.Д., Литвин Б.М. Вдосконалення методики облік інвестиційної діяльності та будівельного виробництва. К.: Екон. думка, 1998. Федоренко В.Г., Бондаренко Е.В. Будівництво та інвестиції в Україні. - К.: Знання, 1998. Савчук В. и др. Анализ и разработка инвестиционных проектов. - Учебное пособие. - К. 1999 - 304с. Финансовое управление фирмой/Под ред. В.И.Терехина. - М.:Экономика, 1998. Черняк В.З. Оценка бизнеса. М.: Финансы и статистика, 1996. Гроші та кредит: Підручник/ Відп. ред. М.І.Савлук. - К.: Либідь, 1992. Економічний словник-довідник: За ред. С.В.Мочерного. - К. Феміна, 1995. - 368с. (Nota bene) Витин А. Мобилизация финансовых ресурсов для инвестиций. //Вопросы экономики, №7, 1994. Дедиков А. И. Инвестиции и структура экономики Украины: Методические указания. - Дн.: ПГАСиА. ВТД и КМТ, 1998. - 90с. * За даними Міністерства статистики України станом на 1998 рік. PAGE PAGE 2 ?icoe?aiiy aai iiaea?i?caoe?y ae?iaieoeoaa Noai?aiiy ae?iaie/i? ?io?ano?oeoo?e Noai?aiiy oiaa?i-iaoa??aeueieo caian?a ? ?aca?a?a Noai?aiiy nioe?aeueii? ?io?ano?oeoo?e I?aeaioiaea ? ia?ai?aeaioiaea ia?niiaeo Iaoea ? iaoeiaa ianeoaiaoaaiiy ?iaanoeoe?? Ianya eai?oaeueieo aeeaaeaiue, ie?ae a?i ?en. 1.1. Caeaaei?noue ianyao eai?oaeiaeeaaeaiue a?ae i/?eoaaii? ii?ie /enoiai i?eaooeo I/?eoaaia ii?ia /enoiai i?eaooeo, % 0 Ianya eai?oaeueieo aeeaaeaiue, ie?ae a?i ?en. 1.2. Caeaaei?noue ianyao eai?oaeiaeeaaeaiue a?ae noaaee iice/eiaiai i?ioeaioa Noaaea iice/eiaiai i?ioeaioa, % 0 ?en. 1.3. Caeaaei?noue ianyao eai?oaeiaeeaaeaiue a?ae i/?eoaaiiai oaiio ?ioeyoe?e Ianya eai?oaeueieo aeeaaeaiue, ie?ae a?i I/?eoaaiee oaii ?ioeyoe?e, % 0 AO?AOE Iaeanoue ?eceeo CAeIAOOEE Aac?eceeiaa iaeanoue V ?? ??? ?V A1 ? A A A A I A1 A1 A1 Iaaeiion-oeiiai i?i?-iaeueiiai i?aeaeuaiiai E?e-oe/-iiai ?en. 2.1. Iniiai? iaeano? ?ecee?a ae?yeueiino? i?aei?e?ioe?a o ?eieia?e aeiiii?oe? 100% N a a A A E?euee?noue i?ioean?a ?en. 2.2. Aecia/aiiy ??aiy ?eceeo ?? ca aeiiiiiaith a?ao?ea Ei?aina E?i?y ??aiino? Aeyaeaiiy aioo??oi?o ? ciai?oi?o oaeoi??a, ui ca?eueoothoue ? ciaioothoue eiie?aoiee aeae ?eceeo Aiae?c aeyaeaieo oaeoi??a O?iainiaa ioe?iea eiie?aoiiai aeaeo ?eceeo ?c aeei?enoaiiyi iaio i?aeoiae?a Aecia/aiiy o?iainiai? ni?iiiaeiino? (e?ea?aeiino? i?iaeoo) Aecia/aiiy aeiiii?/ii? aeioe?eueiino? (aoaeoeaiino? aeeaaeaiue eioo?a) Anoaiiaeaiiy aeiionoeiiai ??aiy ?eceeo Aiae?c ie?aieo iia?aoe?e ca ia?aiei ??aiai ?eceeo ?ic?iaea caoiae?a uiaei cieaeaiiy ?eceeo ?en. 2.3. Aeie-noaia aiae?co ?eceeo E I ? A E Oe ? ss Oe ? E A E Aecia/aiiy oe?eae Ae?aaiinoeea ciai?oiueiai ? aioo??oiueiai na?aaeiaeua Ioe?iea aeueoa?iaoea Aea?? aoaeoeaiiai ??oaiiy ?aae?caoe?y ?en. 2.4. Noaia i?eeiyooy ?aoe?iiaeueiiai ??oaiiy

Похожие записи