Механізми державної фінансово-кредитної підтримки розвитку малого
підприємництва

На наш погляд, для здійснення ефективного державного регулювання
розвитку МП державним органам влади необхідно сконцентрувати свої
зусилля на розробці механізмів, які б сприяли поліпшенню фінансового
становища МП. Безумовно, тут не йдеться про прямі вкладення коштів з
Державного та місцевих бюджетів у статутні фонди, або надання
підприємствам бюджетних дотацій. Але стимулювання суб’єктів ринкової
інфраструктури (банки, лізингові компанії, венчурні фонди, кредитні
спілки тощо) мати справу з малими підприємствами, а також вдосконалення
законодавства, яке регулює сферу надання фінансових послуг та форми
співпраці малого та великого бізнесу, являються, на наш погляд,
пріоритетними напрямками державної політики підтримки малого
підприємництва. Якщо підприємцям полегшити доступ до фінансових та
матеріально-технічних ресурсів, то режим їх функціонування якісно
зміниться, і деякі завдання державної програми підтримки малого
підприємництва вирішаться автоматично.

З метою підвищення ефективності фінансово-економічного механізму
державного регулювання розвитку МП слід розробити низку державних
заходів щодо підтримки інфраструктури ринку фінансових послуг,
розширення номенклатури використовуваних фінансових інструментів, а
також інтенсифікації конкуренції серед учасників фінансового ринку.

З огляду на це, доцільно провести аналіз стану кредитно-фінансових
механізмів підтримки МСП та запропонувати рекомендації щодо напрямків
державної політики, що могли б сприяти поліпшенню доступу МП до
фінансових ресурсів. На наш погляд, найважливішими для МСП сферами, які
стануть об’єктами подальшого аналізу являються:

1) банківське та небанківське кредитування малого підприємництва;

2) лізингові операції;

3) венчурне фінансування

Поширилася практика кредитування малого бізнесу великими банками.
Водночас в основному таке кредитування відбувається в рамках спеціальних
програм або кредитних ліній міжнародних фінансових організацій. Це не
означає, що банки не кредитують малі підприємства за рахунок власних
коштів, але, жодної окремої статистики за такими кредитами зазвичай не
ведуть, тому оцінити її складно.

Основних відмінностей між процедурами надання великих і малих кредитів
дві – у процесі ухвалення рішення про надання кредиту і в документах,
які необхідно надати для отримання кредиту.

Зазвичай рішення за кредитами на суму до $30 тис. ухвалює не кредитний
комітет, а кредитна комісія, яка працює в меншому складі і набагато
швидше. Термін ухвалення комісією рішення про видачу кредиту з
урахуванням часу, необхідного для аналізу платоспроможності клієнта, –
максимум чотири дні.

У деяких випадках мале підприємство, яке хоче отримати кредит, може
обійтися без надання банкові бізнес-плану. Але в більшості випадків,
зокрема для кредитування в рамках програм ЄБРР і Світового банку, це
обов’язкова умова [2, c. 52].

Зазвичай суб’єкти малого бізнесу потребують невеликих тривалих кредитів
з рівномірним погашенням заборгованості. За словами банкірів, жорсткий
щомісячний графік погашення кредитів дає банкові змогу брати заставу з
покриттям, яке всього в 1,2-1,4 рази перевищує розміри кредиту (для
великих кредитів цей показник вищий) [4, c.96].

У іншому ж вимоги до процедури оформлення документів і надання застави
такі самі, як і для видачі великих кредитів.

Основною вадою кредитування малого бізнесу банкіри називають складності
з «відстеженням» позичальників, які часто працюють «у тіні» і, за
«старою доброю» українською традицією, ведуть подвійну бухгалтерію.

Водночас «мале» кредитування має низку незаперечних переваг порівняно з
«великим». Це – малий розмір кредитів за великої їхньої кількості, що
створює можливість диверсифікувати кредитні ризики.

До того ж в Україні поки що не створено ефективно діючих програм або
державних інститутів зі сприяння розвитку малого бізнесу. Хоча такі
наміри в органів державної влади є. Наприклад, у своєму посланні
Верховній Раді Президент висунув Кабінету Міністрів завдання забезпечити
спрощення процедури реєстрації і ліцензування малих підприємств,
скоротити кількість контролюючих держорганів і, відповідно, перевірок, а
також «удосконалити механізми фінансово-кредитної підтримки малого
підприємництва, зокрема шляхом прийняття закону «Про мікрокредитування
суб’єктів малого підприємництва спеціалізованими установами». На
сьогоднішній день поняття мікрокредиту або малого кредиту досі не
визначено українським законодавством, хоча і банкіри, і НБУ ратували за
необхідність такого визначення з метою спрощення схеми видачі «малих»
кредитів.

Існує напівлегальна форма фінансово-кредитної підтримки підприємництва
через доброчинні фонди, деякі з яких функціонують при об’єднаннях
підприємців. Позика зазвичай надається у вигляді зворотної допомоги або
фінансування, на засадах поруки, набагато рідше – застави. Ця схема
начебто легальна (кошти переказують через банківські рахунки), але з
огляду на особливості у сфері плати за кредит (передбачається
«доброчинний» внесок до фонду) або у сфері гарантування повернення
кредиту може бути віднесено до напівлегального кредитування. Повернення
позик стовідсоткове. Такий механізм найпоширеніший для малого бізнесу,
особливо в депресивних регіонах.

Визначення терміна «мікропідприємство» вкрай неоднорідне і, як правило,
залежить від розмірів комерційного підприємства (по кількості
співробітників чи обсягу продажу) і розмірів необхідних їм невеликих
кредитів. Узагальнивши світовий досвід, можна дати наступне визначення
мікропідприємства (чи мікробізнесу):

• приватне підприємство, що належить одному власнику чи родині і яке
налічує менше десяти працівників (найчастіше обслуговується самими
власниками);

• крім того, мікропідприємства передбачають зайнятість протягом
неповного робочого дня чи самозайнятісгь для забезпечення додаткових
джерел доходів родини.

За таким визначенням до мікропідприємств в Україні можна віднести
переважну більшість існуючих малих підприємств.

Мікрокредитування, що використовується як стратегія економічного
розвитку (до нього відносяться позики на суму менш 25000 доларів США),
спрямовано на фінансування і надання допомоги самим дрібним
підприємствам. Ці програми стимулюють діяльність, спрямовану на
одержання прибутку, допомагають підприємцям стабілізувати існуючі
джерела прибутку і сприяють перетворенню мікропідприємств у малі
підприємства.

gdT2?

Державне регулювання мікрофінансової діяльності є одним з напрямків
державної підтримки малого підприємництва. Для багатьох мікрофінансових
організацій основним стимулом є офіційний дозвіл залучати кошти
депозитів для наступної видачі у виді позик і в такий спосіб розширювати
масштаб їхніх програм. Інші діючі особи можуть мати іншу мотивацію, що
може бути невигідно для мікрофінансування; наприклад, бажання багатьох
урядів установити «стелю» значення процентної ставки.

Існує ряд проблем, з якими зустрічаються органи контролю над діяльністю
банків, і яким пропонується узяти відповідальність і за мікрофінансові
організації. Також органи контролю несуть певні витрати, пов’язані з
наглядом за діяльністю мікрофінансових організацій. Тому існують різні
варіанти регулювання мікрофінансових організацій, побудовані на
наступних принципах:

• у звичайному випадку мікрофінансові організації, що здійснюють тільки
кредитну діяльність, не повинні підлягати регулюванню, при якому
державний орган нагляду повинний контролювати обґрунтованість фінансової
діяльності ліцензованої установи;

• невеликим, працюючим у громадах мікрофінансовим організаціям не слід
забороняти діяльність по залученню депозитів лише тому, що вони занадто
малі чи розташовані в дуже віддалених місцях для того, щоб регулювання
було ефективним;

• дуже малоймовірно, що регулювання за допомогою федерацій під контролем
мікрофінансових організації виявиться ефективним.

Офіційні послуги кредитування і заощаджень для бідних не є недавнім
винаходом: уже протягом декількох десятиліть клієнти, яких зневажили
комерційні банки, обслуговувалися кредитними кооперативами і фінансовими
інститутами розвитку. Для цих організації існує законодавство, що
визначає порядок їхніх фінансових операцій і яке дозволяє їм одержати
доступ до заощаджень або інших джерел коштів від населення. Однак
останні два десятиліття ознаменувалися появою нових ефективних
методологій надання мікрофінансових послуг, особливо мікрокредитних.
Піонерами більшості цих інновацій стали неурядові організації, для яких
не існує офіційного законодавства, що дозволяє їм займатися фінансовим
посередництвом. Державні структури, донори і практики в багатьох країнах
зараз говоорять про нові легальні структури для мікрофінансування.
Багато уваги приділяється мікрофінансуванню в рамках неурядових структур
(хоча тут варто відзначити, що навіть зараз більшість мікрофінансових
клієнтів у світі обслуговують банки, кредитні спілки й інші ліцензовані
установи).

Аналіз світового досвіду свідчить, що у загальних обсягах фінансування
малих підприємств упродовж останніх сорока років переважають кредити, що
надаються небанківськими установами – кредитними спілками, кредитними
кооперативами тощо [1, c. 14]. Кредитна спілка – це неприбуткова
організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з
метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні
фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів
кредитної спілки. Кредитні спілки є фінансовою установою, виключним
видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених чинним
законодавством [3]. Кредитні спілки, на нашу думку, являють собою одну з
найперспективніших і реальних форм кредитування МП. Однак на сучасному
етапі до кредитних спілок втягнено менш як 0,1% населення, а їхні активи
дорівнюють 10 млн. грн.. [5, c. 53].

Для стимулювання залучення інвестицій у розвиток малого підприємництва
на зовнішньому сайті Мінекономіки розміщуються інвестиційні пропозиції
українських підприємств, що мають реальні інвестиційні проекти. На базі
Державного інформаційно-аналітичного центру моніторингу зовнішніх
товарних ринків «Держзовнішінформ» на інтернет-сайтах www.ukrdzi.com.ua
та www.eximbase.com підтримується комп’ютеризована система збору та
доведення до вітчизняних підприємств інформації щодо комерційних та
інвестиційних пропозицій іноземних підприємств.

Лізингові компанії в країнах з розвиненою ринковою економікою є одним із
елементів ринкової інфраструктури, що забезпечують, перш за все,
розвиток малого підприємництва. Але в Україні на сьогоднішній день все
ще залишаються не розкритими величезні можливості для застосування
лізингових операцій у сфері малого бізнесу.

Зважаючи на особливості економічних систем різних країн і специфічність
цього виду фінансових послуг, сьогодні не існує єдиного визнаного
поняття лізингу, що зумовлюється відмінністю законодавчої бази,
податкової системи, систем звітності та обліку. Також по-різному
розглядають зміст та роль лізингу. Узагальнюючи теоретичні та практичні
здобутки економічних систем, можна виділити такі точки зору стосовно
змісту лізингу: спосіб кредитування; довгострокова оренда або відносини
найму; спосіб купівлі-продажу засобів виробництва чи права користування
майном; управління майном за дорученням довірителя.

Висновки

На сьогодні гостру потребу в інвестиціях українська економіка, в тому
числі і сектор малого підприємництва, може забезпечити шляхом
використання потенціалу ринку фінансових послуг в цілому та
безпосередньо лізингу. Лізинг у різних формах є альтернативою
банківського кредитування. З податкової точки зору деякі види орендних
та лізингових операцій звільнені від податку на додану вартість.
Використання лізингу дає змогу значно зменшити стартовий капітал для
започаткування та розвитку бізнесу. Таким чином, розширення лізингових
операцій може стати рушійною силою розвитку малих та середніх
підприємств України. Лізинг активізує інвестування приватного капіталу у
сферу виробництва, поліпшує фінансовий стан безпосередніх
товаровиробників, що підвищує конкурентоспроможність вітчизняного малого
й середнього бізнесу.

Література

1. Галь В. Розвиток малого та середнього бізнесу в Україні // Вісник
НБУ. – 2003. — №1. – С. 13-18.

2. Драган І.О. Сутність малого підприємництва як об’єкта державного
регулювання // Держава та регіони. Серія: Державне управління. — 2006. —
№ 1. -С. 51-56.

3. Закон України “Про кредитні спілки” від 20.12.01 № 2908-ІІІ

4. Кондратюк Т.В. Державна політика підтримки малого бізнесу. — Київ :
Академія, 2003. — 112 с.

5. Мазур О.Є. Напрями фінансової підтримки малого бізнесу // Фінанси
України. – 2009. — №4. – С. 51-55.

Похожие записи