Механізми державного управління інноваційним розвитком вищої освіти

Підсистема державного регулювання складається з комплексу законодавчих,
структурних та функціональних інституцій, які визначають та забезпечують
дотримання норм, правил, форм, умов тощо в інноваційній сфері та
взаємодію всіх складових національної інноваційної системи.

Підсистема вищої освіти складається із вищих навчальних закладів,
науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств,
державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в
галузі освіти, а також із навчальних закладів з підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, в тому числі.

Підсистема генерації нових знань включає наукові установи та організації
в всіх форм власності, що виконують наукові дослідження та розробки:
державні наукові центри, академічні та галузеві інститути, наукові
підрозділи системи вищих навчальних закладів, наукові та конструкторські
підрозділи на виробництві тощо, які створюють нові наукові знання та
технології.

Підсистема інноваційної інфраструктури, що поділяється на
виробничо-технологічну, фінансову, інформаційно-аналітичну та
експертно-консалтингову складові і охоплює технополіси, технологічні та
наукові парки, інноваційні центри та центри трансферу технологій,
бізнес-інкубатори та інші інноваційні структури, інформаційні мережі
науково-технічної інформації, експертно-консалтингові та інжинірингові
фірми; комплекс інституційних державних та приватних інвесторів.

Підсистема виробництва продуктів та послуг включає в себе організації та
підприємства, які є виробниками інноваційної продукції, та споживачами
технологічних інновацій.

Розв’язання існуючих проблем розвитку вітчизняної інноваційної системи
реалізується шляхом комплексного та системного виконання наступних
завдань та заходів:

— створення конкурентоспроможного сектору досліджень і розробок та
забезпечення умов для його розширеного відтворення;

— розвиток інфраструктури інноваційної діяльності;

— створення системи економічних стимулів модернізації економіки на
основі технологічних інновацій;

— підвищення інноваційної культури суспільства.

Досліджуючи вищу освіту в якості складової частини інноваційної системи
слід виділити основні механізми державного управління інноваційним
розвитком. Результатом реалізації зазначених механізмів є підвищення
ефективної діяльності вищих навчальних закладів, які створюють та
поширюють нові знання і технології, що в кінцевому підсумку призводить
до здійснення цілеспрямованих структурно-функціональних змін в економіці
країни і до збільшення частки інноваційної складової в прирості
внутрішнього валового продукту.

Протягом останніх років в суспільстві поступово відбувається
усвідомлення тих вимог, які ставить перед освітянською сферою залучення
України до загальноєвропейського Болонського процесу. Одна з
кардинальних проблем, що висувається на передній план самим життям – це
подолання існуючої прірви між вузівськими навчальними програмами та
системою їх викладання, з одного боку, і реальними запитами ринку – з
другого. Історичний досвід переконливо свідчить, що зміст та основні
напрями освітньої політики завжди підпорядковуються загальним тенденціям
соціально-економічного, наукового і культурного розвитку світу.
Попередня парадигма вітчизняної освіти була зумовлена тоталітарним
устроєм суспільства, коли на перший план висувались інтереси держави, а
точніше інтереси правлячої партійно-державної номенклатури. Викладачі
вузів вимушені були неухильно проводити ту політику в освіті, котру
диктувала держава через органи управління. За цих умов система освіти
була уніфікованою, складалась із однакових ланок, діяла на основі єдиних
правил. Уніфікована система освіти призвела до уніфікації студентів,
котрі у своїй більшості отримували освіту, яка не відповідала високим
освітнім стандартам. Нерідко вища освіта виявлялась непотрібною для
особистості в практичному плані. В оцінці освіти переважали кількісні
показники.

Реформування галузі потрібно було негайно поглиблювати. Й насамперед, –
глибоко переосмислити зміст навчального процесу. Вести вузівську
підготовку за старими стандартами сьогодні було вже не тільки неможливо,
а — злочинно. Світ став іншим, ніж 15-20 років тому. В ньому змінились
наукові й технічні, соціальні і політичні пріоритети. Люди інакше живуть
і думають, працюють і виховують дітей. ВНЗ ж продовжували розвиватись за
інерцією, заспокоюючи себе державотворчими гаслами,
ринково-демократичною фразеологією, Європейським вибором й ілюзією щодо
того, що наша вища освіта в минулому була, нібито, чи не найкращою в
світі.

Модернізація системи вищої освіти в Україні (Закон “Про вищу освіту” та
ряд нормативних актів Міністерства освіти і науки) мала деякі спільні
ознаки з Болонським процесом, але за більшістю напрямів вона йому не
відповідала. Це пов’язано було з тим, що вихідні концепції такої
модернізації не були зорієнтовані на інтегрування національної системи
освіти в Європейський простір. Вони більшою мірою мали “внутрішній”
характер і переважно зводилися до “прилаштування” системи вищої освіти
до нових внутрішніх реалій. На сучасному етапі концепцію реформування
змісту освіти слід було докорінно переглянути і створити програму
послідовного її зближення з європейським освітнім і науковим простором.

При розробці нової парадигми змісту освіти дуже важливим було врахувати
те, наскільки вона буде пов’язана з практикою, забезпечена предметним і
аксіологічним змістом, наскільки буде затребувана державою і
суспільством, що вимагав чинний Закон України “Про вищу освіту”. Мова
йшла насамперед про формування нової еліти – інтелектуальних і духовних
лідерів нації [6, с. 162], інтелектуалізацію внутрішнього середовища,
яке б забезпечило соціальне замовлення на результати
науково-педагогічної творчості і органічне входження України у
європейське освітнє поле. Звідси першочерговим завданням державного
керівництва розвитком вищої освіти в Україні стало оновлення її змісту,
впровадження ефективних педагогічних технологій, створення нової системи
методичного та інформаційного забезпечення вищої школи.

Розробка нової концепції змісту освіти, навчання та професійної
підготовки фахівців всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів стали основними
напрямами наукової, науково-організаційної та науково-методичної
діяльності Науково-методичного центру вищої освіти МОН України.
Модернізація вищої освіти в сучасних умовах потребувала створення такої
концепції її розвитку, яка б виходила за межі звичайних уявлень про
шляхи розвитку вищої освіти. У рамках колишніх підходів, екстраполюючи
колишні способи вирішення проблем, обмежуючись локальними нововведеннями
в окремих ланках, неможливо було створити дієву концепцію розвитку вищої
освіти. Можливий лише один шлях – інноваційний, який отримав останніми
роками розвиток у багатьох розвинених країнах світу [2, с. 6; 3, с. 37;
5, с. 107]. Інноваційний шлях розвитку вищої освіти означає перехід від
спонтанних, періодичних нововведень до нововведень як способу існування
системи, що продукує сама вища школа та який виступає основою її
цілеспрямованого, контрольованого і керованого розвитку.

Інноваційний шлях розвитку вищої освіти України на сучасному етапі–
єдино можливий варіант забезпечення її нової ролі як системи, що створює
зону випереджуючого розвитку для всього соціального організму. Ознаками
інноваційно-освітньої системи є, зокрема: нова ідеологія освіти, а саме
перехід від простого передавання знань викладача студентові до розвитку
особистості, активізації її творчої роботи, здатності індивіда до
гнучкої, самонастроюваної діяльності; розробка регіональних освітніх
концепцій і програм відповідно до етнокультурних, культурно-історичних
особливостей та об’єктивної заданої суспільної потреби в кадрах з
урахуванням ринку праці.

Виходячи з цього, МОН України головними механізмами реалізації
пріоритетних напрямків розвитку вищої освіти визначило такі функції, як
гуманізація, гуманітаризація, фундаменталізація, демократизація,
міжнародна інтеграція і інноваційний менеджмент. Ці складові можливої й
необхідної модернізації освіти тісно взаємопов’язані між собою. Перші
чотири з них мають характер “продуктових” нововведень, спрямованих на
зміну кінцевого “продукту” освітньої системи – людини; останні дві –
забезпечують нововведення, які є умовою реалізації “продуктових”. 6
березня 2006 р. МОН України видало наказ за № 152 щодо впровадження
нових професійно-орієнтованих програм вищої освіти. Вони повинні були, з
одного боку, залучати молоду людину до індивідуальних пошуків відповіді
на поставлені сучасними світовими процесами проблеми людства, а з
другого, – вчити розглядати своє місце в суспільстві з позицій сучасних
знань. Це мало допомогти їй перекваліфіковуватися в умовах ринку праці,
в подальшому самостійно набувати необхідних знань.

>

?????????[? мільйонів євро. Творче використання міжнародного досвіду дає
можливість зорієнтувати зміст навчання, а відповідно і зусилля студента
на формування базових знань з кожного предмета, фундаментальних законів,
понять, зблизити навчання до практичного життя, формувати творчий
підхід, самостійність мислення, уміння застосувати вивчене в вищому
навчальному закладі в практичній діяльності. При цьому виходили з того,
що вчитель не той, хто навчає, а той, у кого вчаться, і відповідно:
студент не той, кого навчають, а той, хто сам вчиться. Лише при такому
розумінні організації процесу навчання можливо буде забезпечити
життєпридатність випускників, їх конкуренто-спроможність не тільки в
нашій країні, а й на світовому ринку праці.

Важливим напрямом державної політики є гуманізація вищої освіти. Це шлях
олюднення закладу освіти, створення максимально сприятливих умов для
розкриття і розвитку здібностей кожного суб’єкта навчання. Впровадження
концептуальних засад гуманізації освіти набуло не тільки змістової
спрямованості у всіх вищих навчальних закладах, а й організованого та
контрольованого характеру, отже, стало об’єктом управління навчальним
процесом [1, с. 67; 4, с. 20]. Зрозуміло, що гуманізація освіти має
реалізовуватися через програму навчання протягом усього життя людини,
тому Україна, підписавши Болонську конвецію, повинна вжити заходів для
спрямування національної політики держави до головної мети –
впровадження довічного навчання в реальність і спонукання ВНЗ збільшити
можливості навчання незалежно від віку, включаючи визнання попередньої
освіти.

Одним із важливих інструментів, механізмів гуманізації вищої освіти є
гуманітаризація. Процес гуманітаризації вищої освіти передбачає іншу
“ідеологію” навчання, “ідеологію” духовності, яка повинна “пронизувати”
природничі, технічні й гуманітарні предмети. Впровадження гуманітарної
освіти в Україні почалось одразу після розробки основних програмних
документів, в яких були окреслені контури теоретичної моделі цієї освіти
й основні кроки її впровадження – Державної національної програми
“Освіта (Україна ХХ1 століття)” (1993), проекту Концепції гуманізації та
гуманітаризації освіти в Україні (1995), Концептуальних засад
гуманітарної освіти в Україні (1995), Концептуальних засад гуманітарної
освіти в Україні (вища школа) (І996).

Для більш ефективного й результативного розвитку процесу гуманітаризації
вищої школи необхідно було зруйнувати “бар’єр”, що відділяє природничі й
технічні науки від гуманітарних, подолати нерозуміння між
природознавцями і гуманітаріями. З ініціативи МОН України в збереженні
та примноженні кількісно спеціальностей технічного напряму було
інтегровано класичні фундаментальні та гуманітарні цикли, включаючи
педагогіку, політологію, соціологію, охорону навколишнього середовища та
ін, згідно навчальних планів європейських університетів. На наше глибоке
переконання, тільки за таких умов зміст і характер професійної
діяльності майбутніх інженерів відповідатиме логіці науки і техніки,
логіці суспільного розвитку, а не суперечитиме їй.

Гуманітаризація в освіті спрямовується не лише на формування
гуманістичних взаємин між учасниками навчально-виховного процесу,
перетворення студента із об’єкта в суб’єкт навчання, а й повинна
передбачати: максимальне наближення вивчення кожної навчальної
дисципліни до майбутніх потреб студентів, оптимальне поєднання і
узгодження викладання гуманітарних дисциплін з природничо-математичними
та професійно орієнтованими. Вирішити це завдання допомогає
фундаменталізація вищої освіти, яка у світлі нової освітньої парадигми
набуває дещо іншого сенсу й включає до числа фундаментальних науки про
людину і суспільство. Ряд публікацій останніх років, зокрема, академіків
Національної академії наук, ректорів провідних вищих навчальних закладів
держави М.Згуровського, Д.Мельничука, Г.Півняка засвідчує просту істину:
прогрес і добробут нації буде безпосередньо пов’язаний саме з
фундаменталізацією вищої освіти, професіоналізмом і компетентністю
фахівців, формування яких розпочинається зі школи і вузу. Можна сказати,
що це об’єктивно необхідний процес зміщення пріоритетів навчання у бік
загальнозначущих, найуніверсальніших досягнень людської думки в галузі
науки.

Фундаменталізація як один із найважливіших напрямків модернізації освіти
передбачає швидке просування в систему вищої школи останніх досягнень
фундаментальної науки й передусім тих, що мають загальнонаукове значення
і сприяють формуванню у людей цілісного світорозуміння та наукових
методів мислення. За підрахунками фахівців, обсяг знань на межі ХХ-ХХІ
ст. збільшився в 15-25 разів, а в останній третині ХХ століття
інтенсифікація цього процесу привела до збільшення порівняно з
попереднім періодом, більш як у 150 разів, що вплинуло на поглиблення
фундаменталізації вищої освіти, без якої не можна уявити сучасне
світорозуміння. Фундаменталізація освіти стала відповіддю на виклик
глобалізації і, водночас, умовою зростання суспільства, нації і держави.
Отже, МОН України повинно було так налагодити навчальний процес, щоб він
розгортався на основі найновіших надбань сучасної науки, культури і
соціальної практики, мав випереджальний характер, формував самостійне
творче мислення, вольові здібності особистості. Але, на жаль, через
недостатню кількість і неузгодженість наукових досліджень з проблеми
фундаменталізації професійної підготовки цей процес відбувається досить
повільно.

На жаль, невирішеними залишаються проблеми фундаменталізації професійної
підготовки спеціалістів певних профілів. Бо, незважаючи на важливість
дослідження згальнотеоретичних засад, цей процес відбувається по-різному
для спеціальностей різних профілів. Найбільша увага приділяється
питанням фундаменталізації інженерної підготовки, значно менше –
медичної, педагогічної. Розмірковуючи про перспективи розвитку системи
освіти, слід відзначити, що фундаменталізація та диференціація освіти,
як два взаємозалежні явища, покликані суттєво підвищити її якість
відповідно до потреб і можливостей завтрашнього дня.

Висновки

Отже, сьогодні стає все очевиднішим, що нам потрібні спеціалісти
широкого профілю, і така потреба зумовлена, з одного боку,
закономірностями розвитку самої науки, а з другого, – тенденціями
суспільного розвитку. Зростання наукоємності усіх сфер людської
життєдіяльності, перетворення інформації на основний товар висуває нові
вимоги до рівня підготовки спеціалістів. За даними фахівців, у науці
знання подвоюються кожні десять років, а в деяких галузях ще швидше: в
генетиці – за два роки, в ядерній фізиці і космонавтиці – за півтора
року. Багато знань швидко стають застарілими. Наприклад, значна частина
знань, які знадобляться інженеру через 5-8 років, ще не відомі і не
можуть бути передані в навчальному процесі. У різних сферах діяльності
все частіше потрібна не кваліфікація, а компетентність, яку можна
розглядати у вигляді своєрідної суми навичок, характерних особистості,
які об’єднують кваліфікацію, соціальні поведінкові характеристики,
здатність працювати в колективі, співвідносити свої дії з інтересами
інших, ініціативність і готовність до ризику. До того ж, випускник
вищого навчального закладу повинен уміти орієнтуватись у зростаючому
потоці інформації, мати навички спілкування, бути готовим до
самостійності в прийнятті рішень та відповідальності за їх наслідки.

З огляду на ці обставини необхідно було переорієнтувати освітній процес
з екстенсивної моделі, що зводиться до передачі об’єкту певної суми
готових знань, на інтенсивну модель, в основі якої лежить формування
здатності до самоосвіти, розвитку творчого потенціалу майбутнього
фахівця.

Література

1. Дзоз В. Гуманітарна політика держави як відповідь на проблеми
суспільного розвитку / В. Дзоз // Вища освіта України. – 2005. – № 3. –
С. 65–69.

2. Євтушевський В. Становлення і розвиток інновацій у вищій школі /
Володимир Євтушевський, Леся Шаповалова // Вища освіта України. – 2008.
– № 2. – С. 62–66.

3. Козлакова Г. Інноваційні процеси у вищій технічній школі: інтеграція
до європейського освітнього простору / Г. Козлакова // Вища освіта
України. — 2008. — № 3. — С. 36-39.

4. Лукашевич М. Упровадження гуманітарної освіти в Україні : міфи та
реальність / М. Лукашевич, А. Морозова // Вища освіта України. — 2006.
— № 3. – С. 16-23.

5. Сафонова В. Інноваційні підходи до методології прогнозування
розвитку вищої освіти / В. Сафонова // Вища освіта України. — 2007. — №
1. — С. 106-109.

6. Сиченко В.В. Зміни підходів до управління освітньою політикою на
основі сучасних управлінських технологій / В.В. Сиченко //
Фінансово-бюджетна політика в контексті соціального розвитку регіонів :
міжнар. наук.-практ. конф., 10-20 березня 2009 р. : тези допов. : у 2-х
т. – Дніпропетровськ : ДДФА, 2009. – Т І. – С. 162-163.

Похожие записи