Реферат

на тему:

Макроекономічні фактори забезпечення ефективних процесів роздержавлення
та приватизації

ЗМІСТ

1.Державне управління процесами приватизації 3

2.Порівняльна характеристика механізмів приватизації інших країн 3

3.Управління процесами приватизації в Україні. Способи приватизації 5

4.Державна підтримка малого підприємництва 7

5.Використана література 10

Державне управління процесами приватизації

Одним з елементів економічної політики і однією з найважливіших функцій
держави у період переходу до ринку є зміна економічної структури —
створення структури змішаної економіки.

Структура змішаної економіки формується через роздержавлення і
приватизацію. Поняття роздержавлення і приватизація не ідентичні.
Роздержавлення — глибший процес, його метою є прискорене створення
потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб’єктів
підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у
підприємницьких відносинах. Воно передбачає роздержавлення економіки
(ліквідацію диктату плану, централізованого розподілу ресурсів тощо),
комерціалізацію діяльності державних підприємств (запровадження принципу
самостійного господарювання); демонополізацію виробництва і розвиток
конкуренції; приватизацію державної власності, тобто її перехід у
приватні форми (власне приватна, індивідуальна, кооперативна,
колективна, акціонерна, змішана та ін.).

Зміну форми державної власності провадять через комерціалізацію,
корпоратизацію (акціонування) тощо. Це супроводжується зняттям
підприємств з державного фінансування і переведенням на приватне
кредитування, що розвантажить бюджет.

Порівняльна характеристика механізмів приватизації інших країн

Приватизацію у країнах з ринковою економікою вели з метою розвитку
підприємництва. Вона відбувалася за умов сталих ринкових відносин, була
орієнтована на вільні грошові кошти громадян, мала локальний характер;
відмінними були лише форми, способи і темпи приватизації.

Найповільнішою приватизація була у Великобританії. Головною її формою
тут став продаж державних підприємств, який вели переважно двома
методами: публічним (відкритим) з обов’язковим перетворенням підприємств
у відкриті акціонерні товариства і приватним (закритим) без зміни його
юридичної форми. У випадку публічного продажу для працівників
приватизованого підприємства були передбачені деякі пільги. Продаж
підприємств супроводжувався збереженням або створенням нових механізмів
регулювання. Уряд резервував так звану золоту акцію, що давала змогу
контролювати нові компанії. Процес приватизації у Великобританії
відбувався не лише на національному, а й на регіональному рівнях, тому
важливими об’єктами приватизації були житло та муніципальні
підприємства.

У Японії приватизацію, розпочату 1985 р., провадили шляхом перетворення:
державних корпорацій у санкціоновані юридичні особи з приватним
володінням (санкціоновані компанії); державних компаній в акціонерні з
наступним продажем частини акцій приватним власникам (спеціальні
компанії); державних або державно-приватних корпорацій у приватні (повна
приватизація).

Процес приватизації в США відбувався у вигляді передачі приватної
власності (повністю або частково) трудовим колективам.

Програма з формування власності працівників ESOP, прийнята конгресом США
1974 р., довела свою високу ефективність. Керівники компаній, які мали
працівників-власників, що брали участь в управлінні компанії, домоглися
високих результатів виробництва, високої якості продукції та оцінок
споживачів. Закладену у програмах ESOP концепцію застосовують нині
більше, ніж у 50 країнах світу. У багатьох випадках вона стала складовим
елементом денаціоналізації.

У Франції розпочату у 80-х роках приватизацію розгорнули, як
пріоритетний напрям економічної політики держави. У її процесі головну
роль відводили не приватним, а юридичним особам, що дало змогу
організувати шляхом переговорів групу стабільних акціонерів — «тверде
ядро». Акціонери «твердого ядра», які володіють 15-30% капіталу,
забезпечують стабільність управління, тобто реальний контроль над
діяльністю підприємства. Інша частина капіталу розділена між
індивідуальними акціонерами. Тому основою економічної структури
приватизації у Франції є самоконтроль, перехресна участь і розподіл
капіталу.

Отже, приватизація у країнах з ринковою економікою набула таких форм:
продаж державних підприємств приватним юридичним і фізичним особам,
рекапіталізація державних підприємств за участю приватних інвесторів,
продаж частини акцій підприємств, які є власністю держави або вона їх
контролює; продаж акцій приватних компаній їхнім працівникам.

У нових індустріальних країнах, наприклад, у Південній Кореї, можна
визначити п’ять головних напрямів приватизації:

1) уряд, створивши підприємство, надає змогу приватному сектору керувати
ним; 2) підприємство або його частину продають одній або кільком
юридичним особам (наприклад, через аукціон); 3) акції державного
підприємства частково продають приватним особам; 4) державне
підприємство ліквідують, у результаті чого є доступ у галузь приватним
фірмам; 5) проводять опосередковану приватизацію через пільги у
кредитуванні й оподаткуванні приватним особам.

Приватизація у країнах Східної Європи, досвід якої має для України
найвагоміше значення, відбувалася у двох напрямах: по-перше, через
передачу державної власності у приватні руки і, по-друге, через розвиток
і виникнення приватного сектора на власній базі. Особливість такої
приватизації полягає в тому, що вона відбувається не у ринковому
середовищі, а за умов державного монополізму, який поступово демонтують.
Характерним для країн Східної Європи є те, що для приватизації у них
були створені спеціальні органи впливу на цей процес: у Польщі —
Міністерство з перетворення форм власності, у Румунії — Національне
агентство з приватизації, у Чехо-Словаччині (нині Чехії і Словаччині) —
Федеральне міністерство у справах національного майна і приватизації, в
Угорщині — Державне майнове агентство, в Болгарії — Агентство з
приватизації, у східних землях ФРН — Опікунське управління державною
власністю.

Незважаючи на такі спільні проблеми, як потреба робити великі капітальні
вкладення у трансформовані підприємства, недостатність доходів
населення, спричинена низьким рівнем життя, приватизацію у країнах
Східної Європи також розрізняють за темпами, формами і способами.

В Угорщині приватизація відбувалася за трьома напрямами: з ініціативи
Агентства державного майна («згори»); з ініціативи самих державних
підприємств; з ініціативи потенціальних інвесторів та власників. Хід
приватизації «згори» підприємств сфери обслуговування і внутрішньої
торгівлі («мала» приватизація) регулює закон, згідно з яким передбачено
обов’язкове переведення протягом двох років у приватну власність усіх
орендних і договірних підприємств. Механізми приватизації різні — це
відкритий конкурс або реалізація акцій через фондову біржу, збільшення
основного капіталу.

Процес приватизації за ініціативою підприємств контролює Агентство
державного майна, яке затверджує або відхиляє пропонований підприємством
приватизаційний проект. Найпоширеніше роздержавлення за «зовнішньою»
ініціативою, коли вітчизняні та іноземні підприємці звертаються з
пропозиціями щодо придбання державних підприємств у повну або часткову
власність.

Програму приватизації у Польщі планували на п’ять років. Підприємства,
які підлягали приватизації, були розділені на дві категорії: перша —
великі, друга — малі і середні (у сфері послуг, торгівлі і
промисловості). Підприємства першої групи спочатку комерціалізували, але
їхнім власником — як єдиним акціонером — залишається скарбниця. У ході
приватизації 60% акцій державної власності переходить до інвестиційних
компаній, 10% безоплатно отримують працівники приватизованих
підприємств, 30% залишається у державній скарбниці для реформи
соціального страхування. Дорослі громадяни отримали право на частку
державного майна у вигляді бон.

Приватизацію малих і середніх підприємств ведуть: шляхом перетворення їх
на громадські підприємства, власниками акцій яких стають фізичні особи і
приватні польські або іноземні компанії; шляхом ліквідації підприємств,
які мають незадовільні економічні результати діяльності (повного продажу
або продажу деякої частки майна).

У Чехо-Словаччині приватизація відбувалася також у двох формах — «малій»
та «великій». Об’єктом «малої» приватизації стала сфера обслуговування.
У цьому випадку основні та обігові фонди продавали колективам через
аукціони. «Велику» приватизацію проводили на засадах використання
купонів.

Приватизація у колишній НДР — завдяки злиттю з економікою ФРН —
відбувалася досить інтенсивно, що дало змогу ліквідувати низку
підприємств-банкрутів, зберегти кілька сот тисяч робочих місць, а також
створити нові на приватизованих підприємствах. Досвід цієї країни
свідчить: гарантом успішного ходу приватизації є формування правової
бази і державних структур, потрібних для її проведення.

Управління процесами приватизації в Україні. Способи приватизації

Процеси приватизації в Україні контролює держава. Головним виконавчим
органом, під керівництвом якого розробляють і виконують програми
приватизації, є Фонд державного майна (ФДМ) України.

У 1994 р. було прийнято рішення про створення єдиної системи органів
приватизації. Зокрема, регіональні відділення Фонду в областях і органи
приватизації областей були об’єднані й перетворені у регіональні
відділення Фонду. На рівні районів і міських підрозділів органів
приватизації були створені представництва Фонду в районах і містах. Це
дало змогу вести єдину державну політику приватизації на всій території
України. Одночасно з формуванням структури ФДМ України, його
регіональних відділень та представництв з’ясовували функції і завдання
органів державного управління процесами приватизації.

У сучасних умовах ФДМ України е головним органом, який формує і
провадить політику держави у сфері приватизації, є орендодавцем і
продавцем державного майна. ФДМ України підпорядкований Кабінету
Міністрів України і підзвітний Верховній Раді України.

Відповідно до головних завдань сформована структура ФДМ України і
система управління процесами приватизації в цілому.

Загальна структурна схема організації ФДМ показана на рис.1. Така
громіздка структура центрального апарату зумовлена, по-перше, великою
кількістю функцій і завдань, які покладені урядом на цей орган,
по-друге, неузгодженістю з іншими урядовими структурами, по-третє,
швидкими темпами реорганізації економіки України тощо.

У процесі приватизації застосовують такі способи:

викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців, що ЇХ створили
працівники цих об’єктів;

викуп державного майна підприємства за альтернативним планом
приватизації;

викуп державного майна, зданого в оренду;

викуп державного майна, зданого в оренду з викупом;

продаж на аукціоні; продаж за некомерційним конкурсом;

продаж акцій відкритих акціонерних товариств;

продаж з відтермінуванням платежу.

Викуп об’єктів малої приватизації — спосіб приватизації, за яким
власником об’єкта стає товариство покупців, створене його працівниками.
Приватизація об’єктів малої приватизації, до яких належать невеликі
підприємства переробної і місцевої промисловості, легкої і харчової,
промисловості будівельних матеріалів, будівництва, торгівлі і
громадського харчування, побутового обслуговування населення, окремих
видів транспорту, може відбуватися також шляхом продажу на аукціоні і за
конкурсом.

Продаж на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником об’єкта стає
покупець, який запропонував найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом — спосіб приватизації, за яким
власником об’єкта стає покупець, який запропонував найліпші умови
подальшої експлуатації об’єкта або за однакових умов — найвищу ціну.

Продаж за комерційним конкурсом — спосіб приватизації, за яким власником
об’єкта стає покупець, який за фіксованих початкових умов запропонував
найвищу ціну.

Продаж за конкурсом з відтермінуванням платежу — спосіб приватизації, за
яким власником об’єкта стає покупець, який на конкурсних засадах здобув
право оплати за придбаний об’єкт з відтермінуванням платежу на три роки
за умови попереднього внесення 30% його вартості.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом
приватизації — спосіб приватизації, за яким власником об’єкта (або його
частки) стає товариство покупців, створене його працівниками, згідно з
розробленим товариством покупців планом, що є альтернативним до плану,
запропонованого комісією з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, — спосіб
приватизації, за яким власником об’єкта стає орендар відповідно до
договору оренди.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств — спосіб приватизації, за
яким власниками акцій перетворених у відкриті акціонерні товариства
державних підприємств на конкурсних засадах стають покупці, які
запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації
акцій на пільгових умовах.

Акціонування, як процес перетворення державних підприємств в акціонерні
компанії з розміщенням акцій в інвестиційних банках, провадять шляхом
випуску в обіг цінних паперів. Цінні папери — це грошові документи, що
засвідчують право володіння часткою капіталу, визначають взаємовідносини
між організацією, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають
виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість
передачі грошових або інших прав на ці документи іншій особі. Головними
видами цінних паперів є облігації та акції. Облігації — це цінні папери,
які засвідчують про внесення їхнім власником грошових коштів і
підтверджують зобов’язання імітента (акціонерного товариства) покрити
йому номінальну вартість у передбачений термін з оплатою фіксованого
відсотка, якщо інше не передбачено умовами. Акції — це цінні папери без
визначеного терміну обігу, які свідчать про внесення певного паю до
статутного фонду, визначають можливість управління ними, дають право на
отримання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також участь у розділі
майна у разі ліквідації акціонерного товариства. Акції, які випускають в
обіг, бувають різного виду і різної категорії (привілейовані, прості,
іменні, закриті, акумулюючі та ін.).

Особливим видом державних цінних паперів, які засвідчують право власника
на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних
підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду, є
приватизаційні папери. Вони можуть бути лише іменними.

Для оплати придбаних об’єктів приватизації поряд з грошовими коштами на
спеціальних приватизаційних рахунках громадян України застосовують
приватизаційні майнові сертифікати. До випуску приватизаційних майнових
сертифікатів зазначені платежі ведуть з приватизаційних депозитних
рахунків громадян. Ці рахунки відкривають на суму номінальної вартості
приватизаційного майнового сертифіката.

Державна підтримка малого підприємництва

Розвиток та підтримка підприємництва в сучасних умовах є одним із
пріоритетів державної економічної політики. З цією метою Кабінет
Міністрів України прийняв постанову від З квітня 1996 р. № 404 «Про
концепцію державної політики розвитку малого підприємництва».

Незважаючи на низку заходів для стимулювання підприємництва, вжитих на
державному рівні, зростання ділової активності малого бізнесу
відбувається повільно.

Наразі немає дієвої системи фінансування, кредитування та страхування
малого бізнесу. Обмеженість фінансових ресурсів державного і місцевих
бюджетів зумовлює потребу розвивати франчайзингову систему
співробітництва малого і великого підприємництва з метою формування
договірних взаємовідносин між ними, відродження виробництва,
гуртово-роздрібної торгівлі та сфери обслуговування, залучення
матеріально-фінансових ресурсів і використання навиків роботи
кваліфікованих спеціалістів.

У містах зростання кількості малих підприємств (МП) зумовило створення
регіональних центрів. Адже жодному із діючих МП не під силу мати,
наприклад, свій обчислювальний центр та інші об’єкти виробничої і
соціальної інфраструктури. Об’єднання їхніх зусиль дасть змогу вирішити
цю проблему.

Становлення малого бізнесу без надання пільгової допомоги у формуванні
стартового капіталу на підставі оцінки інвестиційної обґрунтованості
бізнес-планів є проблематичним. Вивчення досвіду малого підприємництва в
розвинутих країнах свідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом
поєднання, узгодження, комбінування різних форм, методів, засобів
регулювання і підтримки, головними серед яких є: фінансово-кредитна
підтримка, яка передбачає прямі гарантовані позики, цільове
субсидіювання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитними
товариствами, цільове бюджетне фінансування, створення різних
кредитно-фінансових та інвестиційних організацій; сприятлива податкова
політика, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування,
надання права прискореної амортизації і вилучення амортизаційних
відрахувань з об’єктів оподаткування; інформаційно-консультативна
підтримка, що забезпечує інформаційне обслуговування, надання
консультативної допомоги з усіх питань становлення і функціонування
малих бізнесових структур; організаційно-управлінська підтримка —
технологічне навчання, допомога в інноваційній сфері, технічна допомога.

Перелічені форми і засоби сприяння розвитку малого бізнесу в більшості
країн передбачені державними програмами, спрямованими на підтримку і
стимулювання розвитку МП. Несистемність та непослідовність дій на
підтримку малого бізнесу в Україні зумовили повільні темпи його
розвитку. Тому Президент України указом від 12 травня 1998р., №456/98
«Про державну підтримку малого підприємництва» визначив таке.

1. Вважати підтримку малого підприємництва одним з найважливіших завдань
державної політики, яку вести за такими напрямами:

формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва;

створення сприятливих умов для використання суб’єктами малого
підприємництва державних фінансових, матеріально-технічних та
інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок і технологій;

запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;

удосконалення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації
кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

фінансова підтримка інноваційних проектів.

2. Державна підтримка малого підприємництва ведеться згідно з державною
та регіональними програмами підтримки малого підприємництва, які
затверджують відповідно до законодавства.

Державна та регіональні програми підтримки малого підприємництва
спрямовані на реалізацію таких головних заходів:

удосконалення нормативно-правової бази з питань розвитку і підтримки
малого підприємництва;

фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;

створення бізнес-інкубаторів, бізнес-центрів, консультаційних та
інформаційних систем тощо;

удосконалення системи підготовки, перепідготовки і підвищення
кваліфікації кадрів для малого підприємництва;

створення сприятливих умов для залучення до підприємницької діяльності
соціальне незахищених категорій населення -інвалідів, жінок, молоді,
звільнених у запас військовослужбовців, безробітних тощо;

сприяння в отриманні суб’єктами малого підприємництва приміщень
(будівель), обладнання, потрібних для ведення підприємницької
діяльності, а також інформаційних матеріалів;

залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних
і соціально-економічних програм, поставок продукції (робіт, послуг) для
державних потреб;

фінансового забезпечення програм підтримки малого підприємництва з
коштів державного та місцевих бюджетів, позабюджетних коштів, у тому
числі, одержаних від приватизації державного майна та інших джерел
фінансування.

Обсяг щорічних асигнувань на державну підтримку малого підприємництва
визначений у видатковій частині Державного бюджету України та Державній
програмі приватизації. Розпорядником цих коштів є Державний комітет
України з питань розвитку підприємництва.

Державну підтримку малого підприємництва забезпечують Державний комітет
України з питань розвитку підприємництва, інші центральні та місцеві
органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

Органам державної влади та місцевого самоврядування рекомендовано
виділяти для підтримки малого підприємництва кошти у розмірі не менше
0,5 % річних доходів відповідних бюджетів.

До Закону України «Про підприємництво» внесено низку змін, зокрема, щодо
суб’єктів малого підприємництва. На підставі цього Закону суб’єктом
малого підприємництва є юридична або фізична особа, яка займається
підприємницькою діяльністю і відповідає одночасно таким чотирьом
вимогам:

кількість усіх працівників не перевищує 50 осіб (враховуючи сумісників,
контрактників, працівників усіх філій і підрозділів);

обсяг виторгу від продажу товарів (робіт, послуг) за рік не перевищує 1
млн грн;

у статутному фонді засновники (учасники) — юридичні особи, які самі не є
суб’єктами малого підприємництва — можуть мати частку не більше 25%;

суб’єктом малого підприємництва не може бути довірче товариство,
страхова компанія, банк, інша фінансово-кредитна та небанківська
фінансова установа.

Введено також поняття мікропідприємства, яким є суб’єкт малого
підприємництва, у якого всіх працівників не більше 10 осіб, а обсяг
виторгу від продажу товарів (робіт, послуг) — не більше 250 тис. грн. за
рік.

Міністерство економіки України 30 вересня 1998 р. на виконання
відповідного указу Президента затвердило Положення про спрощену форму
бухгалтерського обліку для суб’єктів малого бізнесу, які оберуть
спрощене оподаткування. Ця форма передбачає два варіанти;

1) просту форму бухгалтерського обліку;

2) форму бухгалтерського обліку з веденням реєстрів обліку.

Проста форма бухгалтерського обліку, передбачає ведення Книги обліку
господарських операцій і Відомості обліку заробітної плати, тоді як
друга — ведення дев’яти реєстрів. Проста форма дає змогу за один робочий
прийом виконати хронологічний і систематичний запис господарських
операцій, отримати в одному реєстрі дані для складання бухгалтерської
звітності, використовуючи метод подвійного записування й документування.
Реалізація продукції, товарів, робіт і послуг у цій формі відображена за
єдиним принципом нарахування — після відвантаження готової продукції,
товарів, підписання документів про виконані роботи і надані послуги.

Суб’єкти малого бізнесу не зобов’язані вести облік витрат за статтями
калькуляції, видами продукції, робіт і послуг, у розрізі місць
виникнення витрат та ін.

Той суб’єкт малого бізнесу, який обрав спрощене оподаткування доходів на
підставі єдиного податку, є платником податку на додану вартість, однак
не є платником таких видів податків і зборів (обов’язкових платежів):

податку на прибуток;

податку на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб — суб’єктів
підприємницької діяльності);

плати за землю;

збору за спеціальне використання природних ресурсів;

збору до Фонду Чорнобиля;

збору до Державного інноваційного фонду;

збору на обов’язкове соціальне страхування;

відрахувань та зборів на будівництво, реконструкцію ремонт і утримання
автомобільних доріг загального користування України;

комунального податку;

податку на промисел;

збору на відрахування до Пенсійного фонду;

збору за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;

внесків до фонду соціального захисту інвалідів.

У сучасних умовах підприємства малого і середнього бізнесу функціонують
при недосконалому нормативно-правовому забезпеченні. Деякі види
діяльності малого підприємництва надмірно регламентовані чинними нормами
законодавства, що негативно впливає на економічний та фінансовий стан
таких підприємств.

Використана література

1. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання
економіки. – Львів: “Українські технології”, 1999. – 640 с.

2. Дідівська Л., Головко Л. Державне регулювання економіки. – К.:
Знання-Прес, 2000. – 209 с.

PAGE

PAGE 1

Рисунок 1. Структура центрального апарату Фонду державного майна

Редакційно-

видавничий відділ

Протокольний

відділ

Технічно-господарське

управління

Управління

персоналом та

організаційної

роботи

Керуючий справами

Департаменти і

управління

Сертифікатної приватизації

Розвитку інфраструктури

приватизації

Інформатики

Програм реформування

власності

Реформування власності та

перед приватизаційної підготовки

підприємств

Інвестиційних зобов’язань

Реформування власності в АПК

Малої приватизації та

незавершеного будівництва

Контрольно-ревізійне

управління

Координації роботи

регіональних відділень

Державним майнои

Міждержавних майнових

відносин та власності

Корпоративного управління

Правового забезпечення

Департаменти і управління

Заступник

Голови фонду

Заступник

Голови фонду

Заступник

Голови фонду

Заступник

Голови фонду

Заступник

Голови фонду

Перший заступник Голови фонду

Голова Фонду

Аукціонного продажу і фондових бірж

Відділ взаємодії з центральними органами влади та зв’язків з
громадськістю

Департамент підготовки та проведення конкурсів і тендерів

Департамент фінансових

робіт

Департамент оцінки майна і фінансового стану

Режимно-секретний відділ

Департаменти і управління

Служба Голови фонду

Похожие записи