Реферат на тему:

Макроекономічне планування

Розв’язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів,
галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів
реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за
допомогою макроекономічних планів.

Макроекономічне планування як складова механізму ДРЕ широко
використовується в економічно розвинутих країнах з метою
соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та
забезпечення динамічності розвитку економіки.

У загальному розумінні план — це сукупність обґрунтувань цілей і
способів їхнього досягнення. Процес розробки плану називається
плануванням. Такі універсальні визначення можна застосувати до будь-якої
свідомої діяльності. Особливість макроекономічного планування полягає в
тому, що його об’єктом є національна економіка, а суб’єктом — держава.
Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлені,
по-перше, ротацією державних органів відповідно до законодавства про
вибори та, по-друге, календарним характером планування (плановий рік, як
і бюджетний, розпочинається 1 січня та закінчується 31 грудня). Отже,
макроекономічне планування — це особливий вид діяльності держави щодо
визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового
періоду, а також способів досягнення таких цілей.

З погляду обов’язковості виконання суб’єктами господарювання планових
завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (від лат. directio — прямий напрямок) має силу
юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. За
директивного планування посадові особи несуть відповідальність за
невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній
економіці. Воно використовувалося в СРСР та соціалістичних країнах з
метою прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки.

Індикативний план (від лат. indicator — покажчик) — це рекомендаційна
система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей
соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких
умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання
поставлених завдань.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх
від планів директивних. По-перше, індикативний план є комплексом
рекомендацій; по-друге, рекомендації не мають обов’язкового характеру;
по-третє, показники плану призначено для інформування суб’єктів
господарювання про цілі, пріоритети й наміри держави; по-четверте,
мобільний характер плану передбачає можливість коригування його
параметрів відповідно до змін на ринку; по-п’яте, реалізація цілей
індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних
регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве
економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації в
сфері макроекономічного планування в Україні — перехід від директивного
планування до індикативного.

Рекомендаційний характер індикативних планів, проте, не означає, що
суб’єкти господарювання можуть не звертати на нього уваги. Для цього
державі слід ураховувати ступінь зрілості ринкових відносин і вишукувати
адекватні методи та засоби державного впливу з метою якнайповнішої
реалізації намічених планів. У зв’язку з цим макроекономічні плани в
постсоціалістичних країнах передбачають можливість використання певних
адміністративних методів, притаманних директивному плануванню (норми й
нормативи, державні замовлення, державні інвестиції, регульовані ціни і
т. д.).

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та
реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку
України (ДПЕСР).

Питання побудови системи макроекономічних планів, регламенту стадій
процесу планування та статусу його учасників в Україні поки що не
визначено законодавчо. Узагальнення існуючих законопроектів, світового й
вітчизняного досвіду, а також економічної літератури з цих питань
уможливлює формулювання суті Державної програми економічного і
соціального розвитку України. ДПЕСР України — це комплексна система
цілей та стратегії вирішення економічних і соціальних проблем, а також
конкретні заходи держави, спрямовані на досягнення і реалізацію таких.

Державні програми економічного і соціального розвитку треба розробляти
на довго-, середньо- та короткострокову перспективу. Складовими
частинами системи макроекономічного планування є національна, галузеві
(відомчі) та регіональні програми.

ДПЕСР України на довгострокову перспективу має охоплювати період 10—15
років з коригуванням і продовженням планового горизонту кожні п’ять
років. У цій програмі визначаються можливі цілі й пріоритети
соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їхнього
досягнення та реалізації. Паралельно треба опрацьовувати довгострокові
програми розвитку регіонів та галузей економіки.

ДПЕСР України на середньострокову перспективу (3—5 років) має щороку
коригуватися й містити обґрунтування цілей та пріоритетів
соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації,
найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні. У цій
програмі слід відобразити аналіз стану економіки, пошуковий та цільовий
прогнози на середньостроковий період, концепцію соціально-економічного
розвитку та основні напрямки макроекономічної, соціальної, структурної,
інвестиційної, аграрної, зовнішньоекономічної, екологічної, регіональної
тощо політики, а також етапи інституціональних перетворень. Одночасно
міністерства та місцеві державні адміністрації мають розробляти
середньострокові програми розвитку галузей і регіонів.

ДПЕСР України на короткостроковий період (1 рік) розробляють щорічно
паралельно з проектом Державного бюджету України. У програмі
відображаються: аналіз стану економіки; цілі, пріоритети та завдання
розвитку; макроекономічні показники і пропорції; основні напрями
розвитку галузей економіки та структурної перебудови, параметри
соціального розвитку, заходи у сфері зовнішньоекономічної діяльності,
охорони навколишнього природного середовища і т. ін.; форми та засоби
державного регулювання економіки.

Розробка ДПЕСР України на наступний рік здійснюється в такій
послідовності:

перший етап — аналіз стану економіки і прогноз очікуваного виконання
плану та бюджету в поточному році;

другий етап — розрахунки макроекономічних показників, моделювання
макроекономічних пропорцій, планування доходів та видатків державного
бюджету і державних позабюджетних фондів;

третій етап — планування державних потреб у продукції (товарах, роботах,
послугах);

четвертий етап — підготовка проектів державних контрактів з
підприємствами (установами, організаціями) на поставки продукції
(виконання робіт, надання послуг) для задоволення державних потреб;

п’ятий етап — розробка проектів галузевих та регіональних
соціально-економічних програм;

шостий етап — формування організаційно-економічного механізму реалізації
цілей та завдань ДПЕСР України;

сьомий етап — розробка проекту ДПЕСР України.

Актуальною проблемою сьогодення у сфері макроекономічного планування в
Україні є законодавче визначення його ролі в системі державного
управління. Правової регламентації також потребують вирішення питань
про: функції, права та обов’язки державних органів у макроекономічному
плануванні; порядок поєднання довго-, середньо- та короткострокових
планів; стадії процесу планування; взаємодію планової та бюджетної
діяльності і т. д.

Макроекономічне планування спирається на певні закономірності —
принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання,
реалізації та контролю за виконанням планів. Основними принципами
макроекономічного планування є: принцип єдності економіки й політики за
пріоритету політики; принцип єдності централізму та самостійності
суб’єктів ринку; принцип ефективності; принцип сполучення загальних і
локальних інтересів за пріоритету інтересів більш високого рангу. Ці
принципи мають такий зміст.

Принцип єдності економіки і політики за пріоритету політики зумовлений
тісним взаємозв’язком. Суттю цього принципу є вимога, згідно з якою
розробники макроекономічних планів мусять виходити з цілей державної
політики. Це означає, що плани є інструментом її реалізації. Водночас
для нормального економічного розвитку потрібні відповідні політичні
умови, які в демократичному суспільстві створюються завдяки
конструктивній діяльності державних органів.

Принцип єдності централізму та самостійності суб’єктів ринку засновано
на тому, що планові рішення, з одного боку, повинні базуватися на
інформації про наміри суб’єктів господарювання, а, з іншого —
забезпечувати вплив на них у потрібному для суспільства напрямку.
Співвідношення між централізмом і самостійністю має конкретно-історичний
характер, тобто може змінюватися залежно від завдань і особливостей
розвитку країни в певний період.

Принцип ефективності макроекономічних планів зумовлено тим, що держава
як форма організації суспільства виправдовує себе тільки тоді, коли
діяльність державних органів дає позитивні результати. Ефективність є
формою результативності.

Принцип сполучення загальних і локальних інтересів за пріоритету
інтересів більш високого рангу означає: по-перше, об’єктивну
необхідність поєднання всієї сукупності суспільних інтересів у єдину
систему; по-друге, побудову цілей макроекономічних планів на підставі
пріоритетів суспільних інтересів; по-третє, створення адекватного
організаційно-економічного механізму реалізації намічених цілей.

Розробка макроекономічних планів неможлива без використання системи
показників. Останні й надають кількісно-якісної характеристики
соціально-економічним явищам і процесам. У макроекономічному плануванні
показник — це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або
якісну визначеність.

Показники, що використовуються у макроекономічному плануванні, мають
відповідати певним вимогам. До найважливіших із них належать такі.

1. Показники мають бути придатними для агрегування (укрупнення) та
дезагрегування (розукрупнення).

2. Показники мають бути чітко визначеними, вимірюваними, порівнянними з
показниками державної статистики.

3. Система показників повинна забезпечувати комплексну характеристику
всіх аспектів функціонування національної економіки.

4. Система показників повинна бути адаптивною (гнучкою), здатною
відображати всі зміни стану об’єкта планування.

5. Директивні показники повинні бути адресними, тобто містити вказівки
відносно конкретних виконавців планових завдань.

6. Індикативні показники повинні інформувати суб’єктів ринку про наміри
держави у відповідних сферах і орієнтувати їх на діяльність у напрямку
пріоритетів державної політики.

Показники макроекономічних планів класифікуються за такими групами:
натуральні та вартісні; кількісні та якісні; об’ємні та сітьові;
абсолютні та відносні; обов’язкові, розрахункові та інформаційні.

Натуральні показники характеризують речовий аспект відтворення. Вони
дають можливість установити пряму відповідність між обсягом виробництва
в конкретно-речовій формі та обсягом потреб у продукції. Натуральні
показники вимірюються у таких одиницях, як т, м2, м3, шт. і т. п. Для
розширення сфери їхнього застосування використовуються умовно-натуральні
показники. Їх розраховують через приведення різноманітних натуральних
показників одного виду до єдиного вимірювача за допомогою переводних
коефіцієнтів (т умовного палива, шт. умовних банок і т. д.). Сфера
застосування натуральних показників обмежена, оскільки вони
характеризують лише часткові зв’язки та пропорції в національній
економіці.

Вартісні показники подаються в грошових одиницях (гривнях). За їхньою
допомогою вимірюються сукупні результати відтворення, передовсім
макроекономічні показники. Для планових розрахунків необхідно
враховувати індекси цін та інфляції.

Кількісні показники характеризують прямі безпосередні результати
діяльності. Вони можуть бути об’ємними, тобто відображати обсяги
виробництва або споживання, та сітьовими, тобто характеризувати розвиток
мережі об’єктів різних сфер (кількість підприємств різних форм власності
та господарювання або галузей економіки).

- L V -

,

.

8

Aказники характеризують споживну вартість (корисність) продукції, умови
розвитку виробництва, ефективність, ступінь використання різних видів
ресурсів і т. ін. До якісних показників належать норми та нормативи.

Абсолютні показники відображають кількісну характеристику процесів та
явищ. Відносні показники (індекси, темпи зростання чи спаду, темпи
приросту, питома вага) характеризують динаміку та структуру відповідних
параметрів.

Обов’язкові показники є директивними, тобто такими, що потребують
обов’язкового виконання; розрахункові призначено для обґрунтування
основних параметрів плану; інформаційні за своєю суттю є індикативними.

Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і
нормативний.

Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в
застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють установлення
зв’язку та узгодження між потребами й засобами для їх забезпечення.
Завданням розробки балансу є досягнення оптимальної відповідності
(рівняння) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їх
задоволення:

( Рi = ( Пj ,

де: Рi — ресурси i-виду; Пj — потреби j-виду.

Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв’язані групи показників
(частин, розділів балансу). Перша узагальнює ресурси в розрізі джерел,
друга характеризує потреби за напрямками їх використання. Залежно від
виду балансу ресурсна частина може мати назви: «доходи», «попит»,
«надходження»; а та частина, яка характеризує потреби, — «витрати»,
«пропозиція», «розподіл».

Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами
об’єкта планування виділяють народногосподарські, галузеві, регіональні
і т. п. баланси. За часовою ознакою — статичні й динамічні баланси. За
одиницями виміру — натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові),
трудові баланси і т. д.

Балансові розрахунки в макроекономічному плануванні передбачають широке
використання соціально-економічних норм і нормативів.

Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на
використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і
нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у
виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості
задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання
ресурсів під час реалізації планових завдань (див. 1.4). Норми і
нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками. Вони
побудовані здебільшого як показники місткості та віддачі. Показники
місткості (Нм) характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання
певного результату (ефекту).

де Р — витрати ресурсів; Е — соціально-економічний результат. Наприклад,
фондомісткість — це співвідношення середьорічного обсягу основних фондів
до валового випуску галузі. Так само будуються норми й нормативи,
наприклад, навантаження на об’єкти соціальної сфери — співвідношення
кількості населення певної категорії (регіону) і середньорічної
кількості ліжок в установах охорони здоров’я і т. п.

Нормативні показники віддачі (Нв) є оберненими показниками місткості:

До таких показників належать нормативи фондовіддачі, рентабельності,
загальної ефективності капітальних вкладень, забезпеченості населення
послугами та кадрами обслуговування соціальної сфери і т. д.

У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою,
яка уможливлює здійснення двох типів розрахунків. По-перше, можна
визначити очікуваний результат за наявних ресурсів та, по-друге,
визначити потребу в ресурсах для досягнення певного цільового
результату:

де Ео , Ец — очікуваний та цільовий результати;

Рн , Рп — ресурси, відповідно наявні та потрібні.

Система норм і нормативів складається з таких основних груп.

1. Норми ефективності суспільного відтворення (норми матеріало-,
енерго-, трудомісткості ВВП, коефіцієнт нагромадження і т. п.).

2. Норми й нормативи затрат праці (відношення ВВП або валового випуску
галузей економіки до чисельності трудових ресурсів і т. п.).

3. Норми й нормативи витрат сировини, матеріалів, палива, енергії
(витрати ресурсів на 1 грн. ВВП або валового випуску).

4. Норми й нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва
(загальна та порівняльна ефективність капітальних вкладень, питомі
капітальні вкладення і т. д.).

5. Фінансові норми й нормативи (бюджетозабезпеченість населення,
нормативи відрахувань до місцевих бюджетів загальнодержавних податків,
норми амортизації і т. д.).

6. Соціальні норми й нормативи (норми споживання населенням товарів та
послуг, нормативний «споживчий кошик», нормативний споживчий бюджет,
забезпеченість населення послугами та об’єктами соціальної сфери,
мінімальна заробітна плата і т. д.).

7. Екологічні норми й нормативи (витрати води на 1 грн. валового випуску
промислової продукції, норми викидів шкідливих речовин у повітря або
водний басейн і т. д.).

Структура макроекономічного плану — це сукупність його розділів. Кожен
розділ плану характеризує конкретні напрямки діяльності держави з
реалізації економічної політики в плановому періоді.

За останні роки в Україні під час трансформації соціально-економічних
відносин зазнавали змін сутність, зміст та структура макроекономічних
планів. Державна програма економічного і соціального розвитку України
1999 року складається з таких розділів.

1. Загальні положення. У цьому розділі наводиться загальна
характеристика програми (відомості про організаційні засади розробки
програми, й умови та ризики здійснення програмних заходів).

2. Економічна ситуація, яка склалася на початок планового періоду. Цей
розділ є аналітичним. Він охоплює великий спектр соціально-економічних
проблем. Дається оцінка: загального стану економіки та її галузевої
структури; динаміки виробництва товарів і послуг та інвестиційної
діяльності; соціального розвитку та рівня життя населення; стану
фінансово-бюджетної та банківської систем, товарного, валютного та
фондового ринків; динаміки цін і рівня інфляції; ходу реформування
відносин власності тощо.

3. Основні напрями, тенденції та прогноз економічного і соціального
розвитку. За змістом цей розділ є цільовим. У ньому містяться перелік
цілей та пріоритетів розвитку економіки та цільовий прогноз головних
макроекономічних показників. Цільовим завданням 1999 р. було визнано
подолання кризових явищ у фінансовій сфері, створення умов для
стабілізації виробництва і на цьому ґрунті поліпшення соціальної
ситуації.

Досягнення фінансової стабілізації забезпечувалося через:
збалансованість державного бюджету; посилення контролю за цільовим
використанням бюджетних коштів; інвестиційно-стимулюючу грошово-кредитну
політику; поповнення валютних резервів, реалізацію політики помірної
девальвації гривні та виваженої процентної політики залежно від рівня
інфляції; залучення для фінансування дефіциту бюджету та поповнення
валютних резервів Національного банку України зовнішніх запозичень;
розвиток конкурентного середовища і активізацію процесів демонополізації
економіки; обов’язкове виконання державою своїх боргових зобов’язань.

Державна політика здійснювалася в 1999 р. з урахуванням пріоритетності
таких напрямів:

стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок власних коштів
підприємств, коштів банківської системи і заощаджень населення,
залучення прямих іноземних інвестицій;

збільшення обсягів кредитування комерційними банками реальної економіки,
підвищення питомої ваги довгострокового кредитування;

підтримка підприємництва, усунення штучних адміністративних бар’єрів,
які заважають розвитку підприємництва і конкуренції;

збільшення виробництва конкурентоспроможних вітчизняних товарів та
послуг, у тому числі легкої та харчової промисловості, стимулювання
ресурсозбереження в роботі підприємств, запровадження нових технічних і
технологічних досягнень, ефективної конверсії, прогресивних структурних
змін у виробництві;

стимулювання експорту, передовсім продукції високого ступеня обробки;

оздоровлення фінансів підприємств, прискорена амортизація, ліквідація
або реструктуризація підприємств-банкрутів з передачею соціальної сфери
на баланс місцевих Рад, збільшення частки грошових коштів підприємств у
структурі оборотних коштів, нормалізація взаєморозрахунків, зниження
обсягів бартерних операцій;

ефективне управління державною власністю, зокрема державними пакетами
акцій, посилення керованості державним сектором економіки;

реалізація соціальної політики, збалансованої з реальними можливостями
бюджету, запровадження системи обов’язкового державного соціального
медичного страхування, реформування пенсійного забезпечення,
стимулювання житлового будівництва.

4. Відродження вітчизняного виробництва. Цей розділ (галузевий) містить
перелік цілей, пріоритетів та заходів із розвитку промисловості,
аграрно-промислового комплексу, будівельно-виробничого комплексу,
транспорту і зв’язку, торгівлі та громадського харчування,
житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, а також
раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього
середовища.

5. Соціальна політика. Цей розділ охоплює питання державної політики у
сферах доходів і соціального захисту населення, а також розвитку галузей
соціальної сфери (охорони здоров’я, освіти, культури і мистецтва,
фізичної культури і спорту).

6. Державне регулювання економіки. Цей розділ окреслює
організаційно-економічний механізм реалізації цілей, пріоритетів та
завдань програми і містить перелік заходів щодо таких напрямків
економічної політики: фінансово-бюджетна, грошово-кредитна,
інвестиційна, у сфері відносин власності, антимонопольна,
зовнішньоекономічна, інноваційна, регіональна, у сфері управління
об’єктами державної власності, у сфері державних закупівель, у сфері
адміністративних перетворень.

7. Основні показники. Цей розділ конкретизує зміст цілей, пріоритетів та
заходів держави на плановий рік.

8. Основні баланси національної економіки. У складі ДПЕСР України
розробляються: зведений фінансовий баланс; баланс грошових доходів і
витрат населення; торговельний баланс; баланс капітальних вкладень;
зведений баланс трудових ресурсів; баланс ринку праці; баланси
виробництва і споживання основних видів ресурсів.

9. Соціально-економічний розвиток регіонів. Цей розділ містить перелік
показників, які конкретизують цілі і пріоритети регіональної
соціально-економічної політики.

Показники макроекономічного плану з метою надання їм адресного характеру
групуються за відповідними розрізами. Вирізняють галузевий, відомчий,
регіональний і програмний розрізи.

Література

Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної
політики на 2000—2004 рр.: Послання Президента України до Верховної Ради
України. 2000 рік // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 34. — С. 5—12.

Бланк І. А. Інвестиційний менеджмент. — К.: ІТЕМ, 1995.

Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998.

Государственное регулирование экономики и социальный комплекс: Учеб.
пособие / Под ред. Т. Г. Морозовой, А. В. Пикулькина. — М.:
Финстатинформ, 1997.

Державне управління: теорія і практика / За ред. В. Б. Авер’янова. — К.:
Юрінком Інтер, 1998.

Єпіфанов А. О., Сало І. В., Д’яконова І. І. Бюджет і фінансова політика
України. — К.: Наук. думка, 1999.

Курс переходной экономики / Под ред. Л. И. Абалкина. — М.:
Финстатинформ, 1997.

Леслі А. П. Аналіз державної політики. — К.: Основи, 1999.

Линдерт П. Х. Экономика мирохозяйственных связей. — М.:
Прогресс-Универс, 1994.

Мельник О. Інфляція: теорія і практика регулювання. — К.: Знання, 1999.

Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання
економіки. — Львів: Укр. технології, 1999.

Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.:
Поліграфкнига, 1998.

Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. —
К.: Основи, 1993.

Симоненко В. К. Регионы Украины: проблемы развития. — К.: Наук. думка,
1997.

Похожие записи