.

Культура влади – легітимність влади (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
116 1218
Скачать документ

Реферат на тему:

Культура влади – легітимність влади

Актуальність статті полягає в спробі окреслити риси, притаманні природі
політичних відносин, що є найцікавішим аспектом вивчення діяльності
держави, її владних структур. Розуміння сутності характеру владних
відносин є основою розуміння природи політичних процесів, які
відбуваються у суспільстві, а також визначити особливості взаємозв’язку
між її ланками, що формує і визначає культуру політичної влади.

На тему дослідження теоретичних питань політичного процесу вийшло чимало
публікацій. Слід відзначити роботи українських вчених В.Авер’янова,
Ю.Бадзьо, В.Бакуменка, В.Бондаренка, Б.Гаєвського, М.Головатого,
В.Князєва, О.Кордуна, В.Лугового, М.Михальченка, Н.Нижник, М.Пірен,
А.Пойченка, В.Ребкала, С.Рябова, В.Скуратівського, В.Троня, В.Шаповала,
В.Шахова, Л.Шкляра та ін. Серед російських науковців питання політичної
діяльності розглядаються в роботах Г.Атаманчука, В.Афанасьєва, Г.Ашина,
К.Гаджиєва, В.Межуєва, В.Меркулова, Л.Сморгунова, О.Шаброва та ін.
Багато європейських та американських вчених, які зосередили свої
дослідження на діяльність політико-адміністративних систем сучасних
держав, такі як Г.Алмонд, Е.Арато, Р.Арон, Б.Бозман, Л.Вайд, Е.Вайнінг,
Т.Веймер, Б.Гурне, Т.Дай, Р.Далтон, Д.Коен, Р.Керрі, Л.Пал, Дж.Пауел,
Ф.Фукуяма, С.Хантінгтон, К.Худ та ін. Метою статті є спроба розглянути
поняття легітимності влади в перехідний період, період трансформації.

Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок
державної влади. Між ними існує механізм стримування і противаг, який
забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних
інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути.
Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують
представницьку, виконавчу і судову функції.

Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджувати у структуру
будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади
в руках одного лідера або елітного клану.

Отже, влада – це можливість і здатність одних соціальних суб’єктів
здійснювати свою владу, впливати на інших за допомогою примусу, права,
авторитету.

Влада, владовідносини є необхідний механізм регулювання життя
суспільства, забезпечення його єдності. Влада є головним елементом, який
пов’язує все політичне в суспільстві в єдину політичну систему і який
визначає зміст поняття “політика”. Оскільки політика знаходить свій вияв
у керівництві, управлінні, організації, примусі та в інших явищах,
спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний
складовий елемент усім їм іманентно властива. Немає політики без влади і
влади без політики. Саме навколо влади, виражених у ній політичних
інтересів і потреб, розгортається політична життєдіяльність. Вона
структуралізується, організується у певну систему, і ця система є
політичною системою суспільства. Влада є одним із стрижнів, навколо
якого формується цілісність політичної системи. Від змісту, сутності,
механізму функціонування влади залежить характер і спрямованість
політичної системи [1, c. 115].

Проблеми легітимності влади в Україні

Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо
суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і
не судового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних
процедур, а також незрілості громадської культури, державного
монополізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до не
правових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу,
бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних
переслідувань та ідеологічних маніпулювань громадською думкою
(формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей,
незручних або небезпечних для її панування). Треба наголосити, що
подібні форми примусу поширюються на всі владні відносини, у тому числі
й політичні [2, c. 66-72].

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати, що вона
тільки частково відповідає суті у її різних модифікаціях. Легітимність
традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні
й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і
націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряє лише тій
державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга – пов’язує свій
успіх з національною державою, вважаючи, що теперішня держава не є
національною, оскільки нею правлять “антиукраїнські сили”, третя –
сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала
національні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим
ідеалом.

В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на
національному рівні, оскільки немає такого лідера, який би мав підтримку
в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних
організацій.

Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині
влади буде наділена харизмою реформатора (як Черчіль у Великобританії,
Ш. Де Голль у Франції, К.Аденауер у Німеччині, К. Мелем у Аргентині, А.
Фухіморі у Перу та ін.).

На початку державного відродження та ще й сьогодні в Україні помітною
була харизматичність регіонального і тому тимчасового характеру, яка
швидко розвіювалася. Національно-патріотична легітимність має
неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні
вона домінує, то в Центральній та Південній Україні ця легітимність не
набула масового характеру. Тобто політика сприймають у масовій
свідомості як такого, що говорить українською мовою, шанує національні
звичаї, є активним речником сьогоднішнього національного відродження,
але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та
моральні якості.

Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський
патерналізм, сьогодні в Україні найбільше виражена з мінусовим
відтінком. Тому що криза довіри до влади існує здебільшого через її
нездатність забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як
правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають
тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і
бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму,
відстоювання своїх прав громадян [3, c. 394].

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувалася, оскільки нова
Конституція лише створила грунт для неї, але влада і громадяни ще не
звикли взаємодіяти у правовому полі. Спокуса порушувати Конституцію з
боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових
регуляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнає глибокого переосмислення, оскільки
попереднє уявлення про “нашу” і “чужу” владу мало ілюзорну основу.
Спочатку громадяни думали, що тільки “чужа” влада відчужена від
громадян, а “своя”, національна, буде дбати про них. На сьогодні значна
частина населення розчарувалася у владі й можливостях впливати на неї з
метою покращання життя і поринула у сферу розв’язання проблем власного
виживання. Однак певна частина вважає, що активна участь громадян у
політичних процесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.

Раціонально-цільова легітимність також тільки формується, оскільки
раніше владу оцінювали не за її спроможністю ефективно управляти, а за
різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична,
українська, національна та ін.). Оцінка влади та її представників за
конкретними справами є основою подолання політичного шахрайства і
шарлатанства.

За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем
криптократії. Оскільки 50-60% економіки України перебуває в тіньовому
секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах.
Тіньова економіка, яка певною мірою є кримінальною, виникла не тільки
через закономірності складних суспільних трансформацій перехідного
періоду, але здебільшого є породженням союзу між центральними,
регіональними і транснаціональними владними структурами, тіньовим
бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на
взаємовигідних тіньових розрахунках. Приміром, регіональна владна група
патронує певні “свої” комерційні структури шляхом надання їм вигідних
умов (податкових, кредитних, підтримки їх монопольного становища на
ринку), а вони, у свою чергу, підтримують тіньовими доходами владу. Для
прикриття злочинних дій і розправи з конкурентами використовуються
кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а
також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є:

слабкі механізми контролю над виконанням бюджету і використання
бюджетних коштів і міжнародних кредитів;

збереження за державною власністю значної переваги у стратегічних
галузях економіки;

недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а
також про результати голосувань депутатів різних рівнів;

монополізм держави в інформаційному просторі;

наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верствами
населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне
партнерство;

відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур у боротьбі з
корупцією;

партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів цивілізованого
громадського тиску на владу.

Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованих суб’єктів, то треба
сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних
органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових меж
політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції,
застарілі механізми контролю і координації, а також трудової мотивації
управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес
боротьби за владу між інституціолізованими суб’єктами на всіх рівнях
політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподілити
власність, матеріальні й фінансові ресурси.

Отже, нечіткість правових меж компетенції між органами державної влади і
місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації
державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі
власності, матеріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній
нестабільності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в
Україні є занадто централізованою, оскільки питання правового
розмежування компетенції між органами державними, органами
самоврядування, бюджетної і податкової систем ще не вирішено остаточно
[4, c. 363-368].

Серед групових суб’єктів політики найбільший вплив на державну владу
мають колишні номенклатурні угруповання, які, маючи старі зв’язки, а
також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують
владу для своїх корисних цілей. Номенклатурні угруповання можна умовно
розділити на “старі” (“напівфеодальні”), неспроможні діяти в ринкових
умовах, і “нові” (“пробуржуазні”), що завдяки державному протекціонізму
нагромадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.

На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної
точки зору, названі групи представлені ідеологами лівих і центристів.
Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємств, а також
працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці
категорії, не маючи організаційного досвіду, а також сучасного розуміння
боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні
протести мають спорадичний характер, проявляються в ситуаціях
екстремально невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь
попереджати небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише
постфактум на них реагують.

Політична система суспільства є підсистемою більш широких систем
“суспільства”, “громадянського суспільства”. Від громадянського
суспільства залежать сутнісні, системотворчі характеристики як
економічної, так і політичної системи. При цьому слід зауважити, що
громадянське суспільство не є щось таке, що залишається поза державою й
існує незалежно від неї. Громадянське суспільство є базою існуючих
економічних, соціальних, культурних та інших відносин, якість та рівень
розвитку яких значною мірою визначають розвинутість політичних структур
держав, партій, партійних систем, громадських об’єднань. Воно також є
опорою їх функціонування. Історичний досвід дає підстави стверджувати:
там, де існує розвинуте громадянське суспільство, наявні передумови
демократичної політичної системи. Відсутність розвинутого громадянського
суспільства призводить до створення тоталітарних політичних систем, де
одержавлена політична система підкоряє й регулює всі сфери
життєдіяльності людей, напрями функціонування суспільства, тобто створює
державне і політичне організоване суспільство з обмеженими
демократичними структурами. Якщо обмеженість повсюдна, то така політична
система є тоталітарною [5, c.119].

Таким чином, в осмисленні феномена еліти відтворюються механізми
історицистсько-модерністського метадискурсу, який утруднює повноцінне й
адекватне врахування реалій постсучасного суспільства (та його
динамічної структури). Відповідно, типологічну особливість визначення
про еліту, що панує у вітчизняному просторі, ми вважаємо за доцільне
кваліфікувати як “елітоцентризм” з такими притаманними йому
визначальними рисами, як: а) побудова визначення довкола висхідної
ключової структури, якою виступає традиційна опозиція, що ділить соціум
на “еліту” і “масу”, відношення між котрими є суб’єкт-об’єктними і
розбудовуються відповідно до принципу ієрархії асиметричної, бінарної в
кожній із своїх ланок і в цілому; б) визнання принципово монологічного
типу відношення між елементами наведеної бінарної опозиції (що властиво
також і класичному визначенню про еліту); в) номотетичний тип
концептуальної побудови, згідно із засадами якого з епістемологічного
погляду “національне” ідентифікується з “особливим”, а останнє
розглядається як “поодинокий випадок” загального (Х.-Г.Гадамер),
концептуальна база якого представлена західноєвропейською моделлю еліти.
Зазначені риси є властивими не лише для “ціннісного” та
“плюралістичного”, а й для “системного” типу визначення, який не
виходить за межі еволюціоністських концепцій та системно-організмічних
моделей суспільства. Стосовно ж “контрдискурсу” необхідно підкреслити
той факт, що він лише фіксує невідповідність модерністських визначень
еліти умовам сьогодення, не започатковуючи розвиток альтернативних
модерністському напрямку елітистських концепцій.

Зазначені вище риси, властиві згаданим типам визначення про еліту,
сприяють зростанню соціальної напруги, що закономірно виникає в бінарній
структурі. Як доводять численні соціологічні дослідження, посилена
експлуатація ідеї про деформованість, дихотомізацію соціальної структури
та негативну роль еліти, як, водночас, й “іконізація” образу еліти
передбачають некритичне ставлення до її дій, перетворюють поняття
“еліта” на “розхожий” стереотип. Більшість з виокремлених нами типів
визначень виступають також “продуктом” ірраціоналізації масової
свідомості, посилення патерналістських настроїв та політичної байдужості
(“непритомності”), що, на думку деяких мислителів (В.Липинський,
Є.Маланюк, І.Лисяк-Рудницький та ін.), виступає причиною багатовікової
бездержавності України. Крім того, ірраціоналізація дискурсу та
суб’єктивістська орієнтація посилюють наявну в суспільстві потребу в
лідерах, формуючи культ “сильної руки”.

З усього вищевикладеного можна зробити узагальнені висновки:

процес розвитку еліт у наукових концептах українських науковців мають
специфічні національні риси;

стає очевидним, що бракує розроблених концептів трансформації еліт та
ролі еліт у процесі переходу;

бракує соціологічних надійних даних про поведінку різних сегментів еліт;

бракує порівняльних загальнонаціональних та регіональних досліджень
еліт.

З огляду на багатогранність проблеми, перспективними напрямами щодо
розв’язання даної проблематики, на наш погляд, можуть бути напрямки
паралельного аналізу світового досвіду та досвіду країн-сусідів із
спільним історичним минулим.

Список використаних джерел

Тадевосян Э.В. Словарь-справочник по социологии и политологии. – М.:
Знание, 1996. – 272 с.

Ортега-і-Гасет. Вибрані твори / Пер. з ісп. В.Бургардта, В.Сахна,
О.Товстенко – К.: Основи, 1994. – 420 с.

Ребкало В.А. Політична культура // Політологія: історія та метедологія /
В.П.Андрущенко, В.Г.Антоненко, Л.О.Ануфрієв та ін. / За ред.
Ф.М.Кирилюка – К.: Здоров’я, 2000. – 632 с.

Дармограй Н. Елітизація культурно-владних відносин // Вісн. УАДУ. 2003.
– №1. – С. 363-368.

Альмонд Г. Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительна политология
сегодня: Мировой обзор: Учеб. пособие / Сокр. пер. с англ.
А.С.Богдановского, Л.А.Галкиной; Под ред. М.В.Ильина, А.Ю.Мельвиля. –
М.: Аспект Прогресс, 2002. – 537 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020