ДРЕ

диплом

Концепції державного регулювання економіки.

ВСТУП

Економічна ситуація в Україні, яка невигідно відрізняє іі її від інших
країн СНД, а також країн Східної Європи, що стали на шлях реформування
економіки, викликає велику тривогу. Україна переживає небувалу за
рівнем економічну кризу, розвалена фінансова система, серйозно
загострилась проблема спаду виробництва, деградує система освіти, нау ки
та культури, посилилось зубожіння населення, як результат — зросла
злочинність.

За офіційним визнанням Президента України Леоніда Кучми «те, що
сталось з економікою України, немає історичних аналогів».

Глибокий системний аналіз стану економіки нашої держави,
оцінка динаміки економічних процесів дозволяє зробити висновок, що
економіка України функціонує в стадії, де вже проявляються характерні
для ринкової економіки недоліки (безробіття, Інфляція та інші), але не
досягла рівня, де запанував би механізм саморегуляції.

Це важкий період, перехідний. За сукупністю ознак його можна було б
назвати періодом, де в значно більшій мірі сформовані елементи «дикого»,
а не цивілізованого ринку. Аналіз дій парламенту (колишнього) і
теперішнього свідчить про спробу затримати функціонування економіки саме
в цей перехідний період. Це може викликати у суспільства потребу
відмовитись від. формування ринкової економіки, повернутись до
адміністративного управління. Останнє було б тупиковим шляхом.

Треба дати відповідь, як вийти з цього, хто може взяти на себе функцію
формування цивілізованого ринку.

Світовий досвід дозволяє зробити висновок, що особливу роль тут повинна
відіграти держава.

Автор досліджений ставить за мету дослідити роль держави в перехідний
період формування ринкової економіки Ця роль не така всеохоплююча, як
при адміністративном; управлінні, але вона специфічна і вплив держави на
еконо міку в такий період неменший, а, можливо, відчувається більш
гостріше.

В монографії робиться спроба проаналізувати механізмі і способи
втручання держави в економіку країн з розвину тими ринковими відносинами
і країн, які їх лише форму ють, дослідити елементи державного
регулювання, особли вості їх застосування в практиці зарубіжних країн та
в Україні, охарактеризувати особливості державного регулювання окремих
сфер господарської і соціальної діяльності Україні, визначити функції і
завдання держави у формуванні ринкових відносин, оцінити роль суб’єктів
державного, інституціонального і громадського регулювання ринку у цьому
процесі.

Об’єктивна необхідність і сутність державного регулювання ринку

Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для
епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв’язку з появою
монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного
виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток
монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з’явилася
об’єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і
пропорцій відтворення. Така не обхідність була викликана потребами
подолання економічних криз, обмеження зростання безробіття, отримання
монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом’якшення соціальних
наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів.

Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе у період економічної
кризи 30-х років, коли стало очевидним, що необхідно шукати шляхи
пом’якшення результатів економічної кризи 1929—1933 рр. Було визнано, що
додаткові регулятори ринку необхідні і функція регулювання має бути
закріплена за державою.

Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності державного
впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом. У
1936 р. він опублікував роботу «Загальна теорія зайнятості, процента і
грошей», у якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а
також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період
розвитку країн світу з ринковою економікою.

Теорія Кейнса побудована на констатації того факту, що за умов панування
великих корпорацій ринкові відносини змінюються. Зникає їх гнучкість і
рухомість, що властиві періоду вільної конкуренції.

Історія розвитку країн з розвинутою ринковою економікою характеризується
неоднозначністю рішень щодо втручання держави у економіку (посилення або
послаблення його). Водночас в жодній країні з розвинутою ринковою
економікою держава не припинила діяльності з цілеспрямованого її
розвитку. Сьогодні держава не тільки- визначає загальні рамки і правила
функціонування ринкового господарства, а й сама діє — насамперед через
ринковий механізм, доповнюючи його.

Термін «регулювання» у західній економічній літературі має два значення.
У широкому розумінні слова він ототожнюється з державним втручанням в
економіку загалом, у вузькому — здебільшого з адміністративно-правовою
регламентацією діяльності бізнесу. Окрім державного вирізняють
регулювання з боку недержавних, в тому числі громадських організацій
(різних асоціацій, товариств споживачів та інституціональниХ установ —
товарних бірж, комерційних банків, бірж цінних паперів, інформаційних
центрів, рекламних агентств).

Об’єктивні причини необхідності державного регулювання сучасного
ринкового господарства:

1) відсутність досконалої конкуренції; У багатьох галузях існують
переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або
олігополії;

2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працює; національна
оборона, наприклад, це «товар», якому не можна давати ціну і продавати
його на ринку; з цих причин держава бере на себе відповідальність за
виробництво такого «колективного» товару і змушує громадян водночас
оплачувати продукцію;

3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають
суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так званим зовнішнім
ефектом. До них слід віднести виробництіф, які несуть великі витрати на
охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров’я.
Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або
виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно
порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Таким ринком, наприклад,
є ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між
роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими
договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз так,
як це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відплив
робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи
освіти і перепідготовки кадрів.

Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки зумовлена також
тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі
цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збереження і
відтворення середовища існування народів — природного,
національно-історичного, культурного.

Альтернативні концепції державного регулювання економіки

У підгрунт державного регулювання економіки країн покладені різні моделі
регулювання, які нерідко визначають як альтернативні.

Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанська теорія,
яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки:
короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка
державної поточної політики, орієнтованої на попит. Головним
інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а
найважливішим об’єктом — ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні
твердження кейнсіанської теорії стосуються таких аспектів
макроекономіки, як нестабільність економіки, відсутність постійної
тенденції до рівноваги; звідси випливає необхідність антициклічного
державного регулювання і відповідно — можливість впливу на
загальногосподарський попит.

Кейнсіанці стверджують: заробітна плата є основним джерелом доходів, а
значить — зниження зарплати спричинить скорочення попиту на продукцію і
відповідно — на необхідну для її виробництва працю, що викличе
безробіття. В економіці може виникнути або безробіття, або інфляція,
разом вони виникнути не можуть. Інфляція тлумачиться, як явище, що
викликане попитом, або витратами, або світовим співвідношенням цін.

Згідно з теорією Кейнса фіскальна політика, орієнтована на подолання
безробіття, передбачає зростання державних витрат і скорочення податків.
Фіскальна політика, спрямована на зниження інфляції, вимагає скорочення
державних витрат при зростанні податків. Грошово-кредитна політика —
порівняно з фіскальною політикою — справляє слабкий вплив на
стабілізацію економіки.

Кейнсіанська теорія пізніше була модифікована нео- і по-сткейнсіанцями.

Альтернативні макроекономічні концепції державного регулювання були
започатковані у 70-ті роки, коли у країнах з розвинутою ринковою
економікою намітилася тенденція до зниження рівня продуктивності праці
та посилення інфляційних процесів, що викликало недовіру до теорії
Кейнса. До основних з них слід віднести монетаризм, теорію раціональних
очікувань і теорію «економіки пропозиції».

Монетаризм поширився у бО-ті роки. Його прибічники вважають, що гроші
відіграють набагато важливішу, ніж інші чинники, роль для визначення
стану ринкової економіки, і відстоюють суто грошову концепцію причин
інфляції. Основними твердженнями монетариської теорії є такі аспекти
макроекономіки: 1) приватна економіка є стабільною, при цьому
простежується постійна тенденція до рівноваги, оскільки ринок самостійно
регулюється цінами і кількістю товарів; 2) антициклічний державний вплив
не реакція, а причина кон’юнктурних коливань; він означає відсутність
гарантій для приватного сектора і призводить до помилкових рішень.

Теорія раціональних очікувань дістала свого поширення з середини 70-х
років, коли в економіці підвищилися рівні інфляції та безробіття,
виникла стагфляція. Ця теорія виходить з того, що усі ринки є
висококонкурентними, рівноважні ціни швидко пристосовуються до нових
ситуацій, зарплата і ціни можуть як підвищуватися, так і знижуватися.
Ринкові суб’єкти поводять себе раціонально, в очікуванні зростання цін
розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зростання цін. Таким чином,
ефективність стабілізаційної політики держави зводиться до нуля.

Теорія «економіки пропозиції» пов’язує стагфлящю з державним втручанням
в економіку, а саме із зростанням податків, які негативно бпливають на
стимули до праці. Через це центральну роль вона відводить ринковим
механізмам стабілізації. Прихильники теорії «економіки пропозиції»
виступають за підтримку великих скорочень податків, переходу від
прогресивних до регресивних податків, розглядаючи це як умову
стимулювання заощаджень та інвестицій.

Західноєвропейська модель

В регулюванні ринку країн Західної Європи можна виділити два періоди:
інтенсивного розвитку механізмів державного регулювання і дерегулювання.

Криза 1929—1933 р.р. оголила глибоку невідповідність між реальною
дійсністю і пануючою серед економістів думкою про ефективність
конкуренції. В цей період в Західній Європі почали широко
використовуватись різні форми втручання держави в економіку. В довоєнний
і післявоєнний період розвиток господарських систем Західної Європи
відбувався у відповідності з основними рецептами кейнсіанства.

Це проявилось в застосуванні різних інструментів державного регулювання
з метою стабілізації економічної кон’юнктури, згладжування циклічних
коливань, забезпечення макроекономічних умов для підтримки високих
темпів зростання і якомога повнішої зайнятості.

Зросла частка національного доходу, який перерозподілявся через державну
бюджетну систему. Був створений великий державний сектор через
націоналізацію деяких галузей , господарства і через створення державних
і змішаних підприємств в провідних галузях економіки. В періоди, коли
виникала загроза розладу економіки, такі галузі інфраструктури як
транспорт, зв’язок, водопостачання, енергетика та інші
націоналізувались. Держава активно кооперувалась з приватним капіталом,
беручи на себе відповідальність за створення нових галузей і
реконструкцію старих. В 50—70-х роках отримало розвиток нормативне
регулювання в сфері тривалості і умов праці, найму і звільнення. Цьому
періоду характерний розвиток різних форм програмування і планування
національної економіки. Так, зокрема система планування у Франції в цей
період пройшла два етапи. Перший відноситься до післявоєнного періоду,
для якого характерне досить сильне втручання в економіку, прийняття
обов’язкових для підприємств планів. В 70-х роках був здійснений перехід
до індикативного планування, яке дозволило на демократичній основі
координувати позицію держави і приватного бізнесу.

Разом з тим, методи дефіцитного фінансування економіки в поєднанні з
експансіоністською політикою кредитних органів, які застосовувались в
якості державного регулювання ринку в Західній Європі, сприяли інфляції.
Тому з початку 80-х років .в них розгорнулась боротьба за скорочення
масштабів такого втручання і скорочення державного сектора в економіці.

У механізмі регулювання сучасного ринкового господарства країн Західної
Європи почало формуватись нове співвідношення між конкурентно-ринковими
методами і державним регулюванням. Якщо раніше все зв’язувалось,
головним чином, здержавшім втручанням в функціонування приватне-
капіталістичного господарського механізму, то у 80-і роки більші надії
почали покладатись на автоматичне ринкове регулювання останнього.

Проте механізм державного регулювання не відкидається. Практикується
більш гнучке поєднання його з ринковим регулюванням. Механізм
індикативного планування замінюється стратегічним.

Чітко виявились два нових підходи в державному регулюванні ринкового
господарства: імакрорегіулювання, засноване на податково-бюджетному і
кредитно-грошовому інструментарії, та індустріальна політика,
спрямована на структурну перебудову економіки.

Кредитно-грошове регулювання націлене на отримання інфляційного
зростання цін, переборення тенденцій знецінення грошей в обігу.
Використовуючи «обережну» грошово-кредитну політику, спрямовану ка
отримання зростання грошових доходів, країни Західної Європи добились
зниження темпів інфляції. Макроекономічна політика державних органів у
країнах Західної Європи спрямована на створення максимально сприятливих
умов для приватного прибуткового нагромадження капіталу.

Перебудова податкових систем здійснюється в бік зменшення масштабів
оподаткування фірм 1 ступеня перерозподілу національного доходу через
систему подоходного податку. У 80-х роках практично в усіх країнах
Західної Європи відбувалось скорочення соціальних витрат з державного
бюджету. Сповільнилось зростання державних інвестицій, а в деяких
випадках мало місце їх скорочення в промисловість та інфраструктуру.

Структурна політика країн Західної Європи спрямована на зростання
виробничого потенціалу і динамізацію економічного розвитку. Це
здійснювалось шляхом денаціоналізації економіки і приватизації частини
державної власності в промисловості і сферах інфраструктури. Особливо
активно ці процеси відбувались у Великобританії та Франції.

Разом з тим у 80-і роки одночасно у ряді країн Західної Європи —
Франції, Австрії, Греції, Іспанії — ще деякий час діяв
радикально-рефирмістський варіант неокейнсіянської моделі регулювання
соціально-економічних процесів. Держава й надалі активно втручалася в
економіку і сферу праці.

В системі державного регулювання головну роль стали відігравати питання
довгострокового зростання, сприяння розвитку малого бізнесу,
стимулювання науково-технічного прогресу. Проведення циклу робіт від
наукових досліджень до виробничого використання вимагає великої
концентрації фінансових, матеріальних, інтелектуальних ресурсів, тому
держава втручається в розвиток. НТП. Вона фінансує значну частину
ресурсів на роз.виток науково-дослідних конструкторських робіт,
підготовку наукових і технічних кадрів.

Європейські країни виробили засоби стимулювання ринкових підприємств
(венчурного бізнесу), які працюють на найновіших напрямках
науково-технічного прогресу, шляхом безпосереднього виділення державних
кредитів, зниження оподаткування на біржові доходи, надання державних
гарантій.

Особливістю сучасного західноєвропейського ринку є інтеграція і перехід
від внутрідержавного до міждержавного його регулювання. І на
національному і на міждержавному рівнях здійснюється певне втручання в
господарське життя ЄС з боку Комісії Європейської співдружності. Ради
Міністрів ЄС, Європейського парламенту і суду ЄС.

Американська модель

Сучасна ринкова економіка СІІІА є не стихійною, а регульованою державою.
Основою цього є те, що поряд з приватною тут існують інші альтернативні
форми власності, включаючи колективну (суспільну). Тому, по суті,
ринкова економіка в США є змішаною економікою.

Як і в Західній Європі, у США механізм державного регулювання пройшов
декілька етапів. На початку 70-х років у режимі жорсткого
адміністративного регулювання перебували такі галузі економіки США, як
залізничний транспорт, цивільна авіація, автомобільний, вантажний
транспорт, телефонний зв’язок і т. д. Основними причинами введення
жорсткого регулювання даних галузей економіки були обмеження монополії і
обмеження конкуренції. В ролі основних методів застосовувались
пропонування процедур ціноутворення або пряме встановлення цін, тарифів,
обмеження цін і тарифів, обмеження .доступу в галузь, лімітування норм
прибутку, на капітал. В арсеналі елементів державного регулювання ринку
США важливе місце зайняло державне програмування економіки, яке охопило
розробку як загальнонаціональних, так і регіональних програм.

У 80-і роки США, як і ряд західноєвропейських країн, відмовились від
традиційної системи регулювання, яка грунтувалась на кейнсіанській
моделі і замінили її системою, основаною на проведені політики
монетаризму і економічної теорії «пропозиції». Держава регулює відносини
сторін, забезпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і карає
тих, хто ігнорує право та інтереси суб’єктів ринку. Особливістю такого
регулювання в США є дозвільний характер замість заборонного. «Економіка
пропозиції», для якої характерна ідея центральної ролі ринку, була
покладена в основу функціонування економіки в політиці Р. Рейгана.

Наприкінці 70-х початку 80-х років процес «дерегулювання» розгорнувся у
першу чергу в найбільш регульованих галузях. Поряд з плюсами — зростання
продуктивності, зниження цін і розширення споживчого вибору,
дерегулю-ванпя мало і мінуси. Посилення конкуренції викликало деякі
порушення умов безпеки на транспорті, ріст безробіття і падіння
заробітної плати в дерегульованих галузях. В кредитно-грошовому секторі
дерегламентація призвела до закриття ряду місцевих банків і відділень, а
також зростання цін обслуговування і скорочення можливості вибору
послуг. Тому, хоч і повернення до режиму регулювання в попередніх
формах, очевидно, не відбувається, адміністрація США і надалі практикує
застосування певних форм державного регулювання ринку.

В умовах сучасної ринкової економіки, яка характеризується наявністю
великої кількості не тільки малих і середніх підприємств, але й
монополізованих комплексів, ринкове саморегулювання доповнюється і
формується в механізм цілеспрямованого макроекономічного регулювання.

При цьому зусилля держави концентруються на недопущенні монополізму,
контролі за реалізацією антимонопольного законодавства, стимулюванні
передових технологій.

В сучасний період держава виконує багаточисленні функції за контролем
економічної діяльності: видає закони, спрямовані проти фальсифікації
продуктів, здійснює митний контроль, регулює діяльність комунального і
залізничного транспорту, контролює виконання законів про працю і
соціальне забезпечення, встановлення мінімуму і максимуму цін,
громадські роботи, національну оборону, національне і місцеве
оподаткування, реалізацію постанов про мінімум заробітної плати, регулює
зональні ціни.

В практиці державного регулювання економіки США широко використовується
система державних замовлень. Фактично через систему державних замовлень
тут створено такі галузі, як атомна, аерокосмічна промисловість,
електротехнічна та інші. Дві третіх державних замовлень розміщується у
виробництві засобів зв’язку, телемунікацій’, електроніки, енергетики
тощо. Основним інструментом державно-монополістичного господарювання та
регулювання замовлень державою є федеральна контрактна система. Через цю
систему урядові органи щорічно роблять різним секторам економіки 20 млн.
замовлень.

У регулюванні ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове
регулювання. Цю функцію виконує центральний банк США (ФРС), який
підпорядкований і підзвітний конгресу США, здійснює певну
грошово-кредитну політику, здійснює контроль за грошовою масою і
кредитом в економіці. Основними методами регулювання ринку банком є
регулювання розмірами банківських резервів і маніпулювання обліковими
ставками. Центральний банк е емісійним центром США і виконує функцію
управління державним боргом.

Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці.
Суть її полягає у встановленні державного оподаткування і державних
витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали гасити коливання
економічного циклу, сприяли, високому рівню зайнятості, обмежували
інфляцію або пом’якшували дефляцію (застій).

Чільне місце в системі регулювання економіки США займає регулювання
платіжного балансу і сфери валютних відносин. Якщо виникає дефіцит
платіжного балансу, то це викликає валютну нестійкість. В таких випадках
стимулювання економічного зростання традиційними засобами
кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. Тому держава
різними методами регулює зовнішню торгівлю. Одним із методів такого
регулювання є, наприклад, заміна податку на прибуток корпорацій, які
здійснюють експортні операції, податком на добавлену вартість, тобто
заміну прямого податку непрямим. Як метод, що стимулює розширення
товарного .експорту, застосовується надання кредитів іноземним державам.
З метою регулювання експорту та імпорту капіталу використовується метод
зміни ставки банківського проценту. Його підвищення стимулює введення
короткострокових спе.кулятивних ставок капіталів, і, навпаки, зниження
облікової ставки викликає відплив цього виду капіталу за кордон. В сфері
зовнішньо-економічних відносин держава регулює валютні курси.

Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в
економічне життя США грунтується на системі теоретично обгрунтованих і
перевірених господарською практикою методів і важелів, які є
універсальними.

Японська модель

Японія належить до країн, у яких оптимально поєднуються регулююча і
спрямовуюча роль держави з функціонуванням механізмів ринку..

Особливістю економіки Японії є те, що основою її ринкового господарства
є державно-корпоративні структури. В зв’язку з цим, незважаючи на
порівняно невелику питому вагу державної власності (а в останні роки
навіть проведена денаціоналізація електроенергетики і залізничного
транспорту, системи телефонного і телеграфного зв’язку), сучасна
японська економіка відрізняється від західно-європейської і економіки
США значно вагомішою роллю державної участі.

В Японії склалась розвинута система державного програмування. Для
виконання функції регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних
проектів тут створена система органів програмування і регулювання,
підпорядкованих Економічній Консультативній Раді.

Починаючи з післявоєнних років, в країні здійснюється серія
довгострокових планів економічного розвитку. Зокрема, були розроблені і
реалізувались (або реалізуються) такі. наприклад, як план розвитку
території країни на 1960— 1970 р.р., план комплексного розвитку країни
(1969—1985 р.р.), план реконструкції Японських островів (план Танаки),
план «Інтегрованого розселення» на 1976—1990 рр. (ЗІР), програма
трансформації економічної структури Японії. Остання, по суті, є
економічною стратегією розвитку Японії напередодні XXI століття.
Відповідальність за складання і реалізацію економічних планів несе
державне Управління економічного планування. Воно застосовує в своїй
роботі найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування і
програмування.

Другим напрямком державного регулювання в Японії є різні форми виливу на
приватний капітал. Держава через Міністерство зовнішньої торгівлі і
промисловості, Міністерство фінансів, Управління економічного
планування, різні спеціальні комісії і комітети впливає на різні сторони
економіки: економічне зростання (темпи, структури власності, розвиток
освіти і науки, на ціноутворення, політику кредиту і грошового обігу, на
розробку стратегії зовнішньоекономічних зв’язків). Форми дії на
приватний капітал в Японії охоплюють систему жорстких юридичних заходів
з відповідними формами контролю через адміністративний апарат і поліцію,
контроль з боку державних органів управління, систему економічних
заходів (надання грошових субсидій, регулювання цін, введення додаткових
податків, надання податкових пільг, застосування диференційованої
кредитної політики, політики прискореної амортизації). Так, зокрема,
завдяки практиці прогресивних амортизаційних відрахувань виробники
отримали можливість не тільки використовувати нове і найновіше
устаткування, але, й забезпечити заміну морально застарілого
устаткування навіть, тоді, коли не закінчився строк його фізичного
зносу. Застосовуючи арсенал перерахованих економічних важелів, держава
здійснює протекціоністську політику в галузях і сферах суттєво важливих
для Японії.

Японія має великий досвід державного управління науково-технічним
прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює системний підхід до
управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст
науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції, досягнення
єдиної думки «знизу вверх» — в реалізації науково-технічної політики,
співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.

Ефективність державного регулювання економіки в Японії забезпечується
наявністю «напівурядових організацій», які уособлюють злиття бізнесу і
державного апарату.

Скандинавська модель

Характеризується деякими особливими рисами державного регулювання,
притаманними Данії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Швеції, їх сутність
полягає в тому, що тут успішно поєднуються приватна власність і ринкова
конкуренція з урядовими програмами, спрямованими на рівномірний розподіл
прибутку, на підтримку непрацездатних, компенсацію втрат, зв’язаних з
нестабільністю ринкової економіки. Відмінність скандинавської моделі від
моделі держав Європейської співдружності — більший ступінь соціального
захисту і забезпечення населення.

В системі державного регулювання країн Північної Європи можна виділити
два періоди: ранній (від XIX ст. до Другої світової війни), для якого
характерним є невтручання уряду у функціонування ринку і фінансових
інституцій, вільний розвиток приватних структур, участь уряду у розвитку
освіти і розвитку ринкової інфраструктури, пізній (після Другої світової
війни), якому властиве запровадження жорсткого регулювання ринку,
політики, спрямованої на підтримання низького рівня безробіття через
збільшення сектора сфери послуг.

Спільним для політики скандинавських країн є прагнення досягнення
консенсусу в економічному розвитку (між приватною власністю і
громадською діяльністю). Відмінності державного регулювання проявляються
в особливостях поєднання різних елементів та засобів регулювання в
кожній країні даної групи.

В економіці скандинавських країн домінує Швеція, для якої характерна
змішана економіка, поєднання ринкових відносин на конкурентних началах з
активним втручанням держави в економіку. Це дозволяє виділити особливу
Шведську модель ринкової економіки, як соціал-демократичний варіант
розвитку. В структурі власності Швеції поєднується приватна, державна і
кооперативна. Роль державного сектора полягає в акумуляції і
перерозподілі значних грошових сум на соціальні та економічні цілі.
Економічна політика держави спрямована на такі цілі: підтримка високої і
стабільної зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростання,
вирівнювання доходів, підтримка регіональної економічної рівноваги,
досягнення прийнятливої стабільності цін, охорона навколишнього
середовища, забезпечення роботою, співучасть у виробництві і зростання
допомоги країнам, що розвиваються. Складовими елементами економічної
політики є податкова, грошова, політика на ринку праці, регіональна
політика.

За обсягом державного втручання в економічне життя Швеція займає
перше місце в світі. Центральний уряд робить вплив на економіку в
основному через систему економічних важелів. Головний з них — державний
бюджет. У 1989 р., наприклад, державні витрати досягли 61% валового
внутрішнього продукту країни. Більше 50% державних витрат складають
трансферні платежі (житлові субсидії, допомога на дітей,
сільськогосподарські і промислові субсидії, виплати державних процентів
по державному боргу). Решта державних витрат — інвестиції та державне
споживання.

Для виконання функції державного регулювання тут при Міністерстві
фінансів створено економічний відділ. Він складає декілька
альтернативних варіантів економічного розвитку і програми, які носять
характер рекомендацій для економічної політики уряду щодо частки
нагромадження, розподілу ресурсів між різними сферами, стану платіжного
балансу.

Заслуговує на увагу сформована методика програмування, яка охоплює
декілька етапів: збір інформації, перевірка реалістичності прогнозів і
проектів з точки зору використання національного доходу на фонд
нагромадження і фонд споживання, формування декількох варіантів
розвитку.

У державному регулюванні економіки Швеції спостерігається поєднання
кейнсіанської ідеї регулювання «ефективного попиту» і підтримання рівня
зайнятості з використанням різних методів стримування інфляції. Втрата
соціал-демократами Швеції політичної влади на парламентських виборах в
1991 р. означає послаблення даної моделі регулювання, але не свідчить
про її безперспективність.

Шведська модель має певні недоліки і ряд позитивних рис, які доцільно
було б врахувати, формуючи механізми державного регулювання економіки в
Україні. Інфляція і відносно скромне економічне зростання стали
результатом політики повної зайнятості і політики рівності. Небажання
уряду застосовувати рестрективні податкові і грошові заходи в періоди
високої кон’юнктури стало причиною неудач в підтриманні економічної
стабільності, особливо у 80-і роки. Помилками шведської моделі є також
те, що уряд покладав відповідальність за політику цін на профспілки,
хоча за це відповідає уряд.

Разом з тим, політика вирівнювання через систему прогресивного
оподаткування і державних послуг дала хороший ефект. Заслуговує на увагу
активна політика на ринку праці. Очевидно, що затрати уряду на
перепідготовку робочої сили і субсидії на підвищення мобільності дають
більший ефект, ніж затрати коштів на утримання безробітних. Головне, що
шведська модель дозволяє обмежити стихію ринку і не боятися його,

Для Фінляндії характерний високий рівень державного регулювання
економіки і значна роль держави в підприємницькій діяльності. Державні і
напівдержавні компанії складають 14% загального числа великих
промислових компаній країни. Вони забезпечують 35% сумарних продаж,
виконують 30% загального обсягу експортних операцій, зосереджують на
своїх виробництвах 25% робочої сили.

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії
є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і
слідства. Система оподаткування Фінляндії включає декілька прямих і
непрямих податків. Основними прямими податками є державний подо-ходний
податок, комунальний подоходний податок, майновий податок.
Найважливішими непрямими податками є податок з обороту, митні податки,
зрівняльний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої, тютюн і
деякі інші товари.

У системі заходів державного регулювання значне місце займає
забезпечення здорової і діючої конкуренції. Цими питаннями займаються
Рада по вивченню конкуренції при Міністерстві торгівлі і промисловості,
відомство з питань конкуренції, яким підпорядковуються губернські
правління. В своїй роботі ці державні органи керуються антимонопольним
законодавством Фінляндії, метою якого є «захист здорової конкуренції»
від практики необгрунтованих обмежень. Згідно з фінським законодавством
довільна приватна практика може вважатись як така, що. обмежує
конкуренцію, якщо вона знижує ефективність підприємницької діяльності,
негативно впливає на операції інших компаній і веде до домінуючого
становища на ринку. Відомство з питань конкуренції може зобов’язати
підприємців, які займають монопольне становище на ринку, подати звіт про
придбання підприємств, закупку контрольного пакету акцій і т. п. Якщо
підприємницька практика не відповідає антимонопольному законодавству,
застосовуються заходи щодо усунення недоліків, санкції, які в окремих
випадках закінчуються притягненням до кримінальної відповідальності.

В рамках фіскального законодавства діяльність фірм повністю незалежна.
Держава визначає лише загальні умови діяльності компанії через
законодавство, грошову і кредитну політику, валютний контроль,
оподаткування, правила техніки безпеки, норми щодо захисту навколишнього
середовища, стандарти і т, п.

Велика роль держави у вироблені політики експорту, яка в значній мірі
визначає розвиток Фінляндії.

У практиці державного регулювання країн Північної Європи заслуговує
уваги механізм регулювання природоохоронної діяльності, який найбільш
відпрацьований у Данії. Інвестиції на охорону навколишнього середовища в
цій країні складають близько 7,5% сукупних державних інвестицій, що
дозволило країні здійснити за останнє десятиріччя наближення до еталона
екологічної цивілізованої держави’. Державна політика Данії спрямована
на сприяння розвитку екологічно чистих виробництв, розробку безвідходних
технологій, технологій утилізації відходів виробництв і побуту,
виробництва устаткування для охорони навколишнього середовища.

Моделі державного регулювання становлення і розвитку ринкового
господарства в нових індустріальних країнах.

Особливістю розвитку нових індустріальних країн, до яких належить ряд
країн Латинської Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Колумбія, Чілі),
країни Південно-Східної Азії (Південна Корея, Гонконг, Малайзія,
Таїланд, Фі-ліпіни, Індія, Пакистан, Сингаііур, Тайвань) є глибокі
внутрішні перетворення, зміцнення демократії, структурна перебудова
економіки. Це супроводжується змінами в системі державного управління:
згортання, впливу бюрократії на економічні процеси, обмеження сфери
діяльності державного сектора межами економічної доцільності. Ринковий
механізм нових індустріальних країн формується на основі правового
державного регулювання, яке опирається на історичні, культурні,
національні традиції. В них відсутнє стремління до універсалізації,
домінує свобода у виборі форм і засобів розвитку. У зв’язку з цим
розглянемо декілька моделей. Індійська модель регулювання
характеризується тим, що уряд активно включався у виробничий процес,
регулюючи масштаби, технології, напрямки інвестиційних проектів в період
макроекономічної стабільності. Від кінця 1970-х років у кількох галузях
промисловості практику надмірного регулювання було, фактично, скасовано.
Це дало можливість підвищити темпи економічного зростання у 80-х роках,
але соціальні проблеми залишились досить гострими.

Бразильська модель регулювання характеризується як приклад успішного
здійснення імпортозамінюючої політики, яка забезпечила протягом останніх
десятиріч високі темпи економічного зростання.

Південно-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального
поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму. Але
особливість регулювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті
галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і виробничу та
соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну
промисловість. Державний план носить індикативний характер, містить
конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х
років, Корея запровадила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років —
застосовує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки.
Ступінь адміністративного регулювання в Південній Кореї, як і в інших
східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість
досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9%
в 1967—1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки
Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування
кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження
імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання
грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна політика Південної
Кореї. Тут розроблено законодавство в сфері технологічного трансферту,
яке, як правило, передбачає обов’язкове ліцензування, отримання
ліцензіатом дозволу від державних органів на придбання технологій за
кордоном і ввезення їх в країну, обов’язкову реєстрацію контрактів,
валютно-митний контроль над ліцензійними витратами на підприємствах,
який включає обмеження ставок платежів, надання гарантій передачі
технології хоча б частково для місцевого виробництва. Держава сприяє
підприємцям в організації технологічного виробництва. Так, зокрема,
Міністерство торгівлі і промисловості брало на себе зобов’язання
передавати їм найновіші технології, розроблені урядовими або
університетськими науково-дослідними організаціями.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративного і фіскального
характеру для стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт, 3
цією метою використовуються пільги, заходи фінансової підтримки,
програми стимулювання зв’язку між наукою і виробництвом. Важливими
функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення
розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних
кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і
устаткування, надання допомоги в адаптації технологій,

Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сингапуру, як і
Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного
регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання
держави в економіку (втручання уряду в Сингапурі, наприклад, вище, ніж у
Гонконзі), в них деякі спільні риси.

Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне
регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу
ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів,
податків. Держава бере на себе функції посередника між суб’єктами
економічних відносин, які здійснюють заощадження. та інвестиції,
експортерами та імпортерами.

Принципова відмінність ринкового механізму східно-азіатських країн
полягає у великій взаємній відповідальності фірм і держави, заснованій
на спеціальних методах забезпечення дисципліни економічних відносин,
через покарання поганих виконавців і відзначення кращих, шляхом
використання набору важелів економічного контролю.

Об’єктом державного регулювання є динамічна збалансованість попиту на
кваліфіковану .робочу силу і системи її підготовки. В азіатських ПІК
велика питома вага витрат в державному бюджеті на освіту. У Південній
Кореї, наприклад, у 80-і роки вона досягла 22%’.

Слід також відзначити активну стимулюючу роль держави у вивозі капіталу,
що сприяє зростанню надходжень у формі прибутків і дивідендів на
вкладений капітал і дозволяє компенсувати відплив з країн прибутків і
дивідендів іноземних фірм. Так, наприклад, кожен тайванець може
переказати без обмежень за кордон до 5 млн. дол. У Південній Кореї право
експорту капіталу регулюється Законом про сприяння освоєнню ресурсів за
межами країни. Якщо на перших порах закордонні капіталовкладення дещо
обмежувались (у зв’язку з низьким рівнем норми внутрішніх нагромаджень),
то у 80-і роки обмеження на такі інвестиції поступово знизились, зараз
така діяльність навіть отримує, в разі необхідності, фінансову підтримку
з боку держави.

У сфері державного регулювання НІК знаходиться експорт та імпорт робочої
сили, який дозволяє отримати в результаті цієї роботи значний
економічний ефект.

Результатом державного регулювання є продуманий вибір галузевих
пріоритетів, формування ключевих галузей, індустріалізація економіки,
перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих
технологій і наукомісткого виробництва.

Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах
залишається відкритим. Найбільш поширеними щодо цього серед економістів
є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на
забезпечення конкурентноспроможності на світовому ринку, не намагаються
ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються
від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту,
торговельні режими залишаються зовнішньоорієнтова-ними;

втручання в економіку Цих країн було значно м’якшим, ніж у більшості
країн, що розвиваються.

Китайська модель. Від 1950 по 1978 р. китайська економіка була в
основному економікою централізованого планування. З 1978 року в Китаї
проводилась економічна реформа, яка охопила три етапи: сільську
лібералізацію (передачу земель в оренду і вивільнення цін на власницьку
ініціативу фермерів), відкриття економіки для міжнародної торгівлі,
розширення самостійності промислових підприємств. При цьому сформувався
подвійний підхід до державного регулювання: збереження державного
контролю за державними підприємствами і розвиток недержавних підприємств
поза контролем держави. Зараз у Китаї великі державні підприємства
залишаються об’єктом централізованого планування, хоча питома вага
продукції, охопленої централізованим плануванням зменшується. Іншими
словами, в країні сформувалась двосекторна економіка.

Основні економічні функції держави в сучасному Китаї зводяться до
формування наукової стратегії і формування народногосподарських планів в
цілому; узгодження регіональних і галузевих планів та господарських
зв’язків; активного впливу на економічне ринкове середовище через
розробку нормативних актів, удосконалення системи цін, податків,
кредитів; складання планів розвитку науки, техніки і їх активного
впровадження у виробництво; сприяння розширенню дії внутрішнього і
зовнішнього ринків, включення в їх сферу підприємств, надання їм
необхідної інформації про кон’юнктуру ринків, можливості економічного
співробітництва.

З розвитком ринкових відносин державне регулювання переорієнтовується з
безпосередньої участі в капітальному будівництві, розвитку матеріальною
‘виробництва та інфраструктури на мобілізацію і розподіл ресурсів,
використання податкової системи, механізмів грошового обігу,
ціноутворення.

Державне регулювання економіки східноєвропейських країн в період
переходу до ринку

В залежності від строків переходу до ринкового господарства країни
Східної Європи можна поділити на дві групи: перша — Югославія, Угорщина,
Польща, де ці процеси розпоч-ались декілька десятиріч тому, і друга —
Болгарія, Чехія, Словаччина, Румунія, колишня НДР, які приступили до
реформ наприкінці 80-х — початку 90-х років. Відповідно до цього вони
відрізняються рівнем нагромадженого досвіду в сфері регулювання
економіки.

Якщо експерименти використання ринкових відносин, які застосовувались
країнами першої групи в попередні періоди (в 50-і, 60-і роки)
грунтувались на концепції можливості ринкового господарства в умовах
соціалізму, то моделі формування ринку країн другої групи базуються на
ідеї ринку або чисто капіталістичного типу, або заснованого на моделі
«змішаної економіки».

Жорстке тотальне і часткове м’яке регулювання економіки

Державне регулювання економіки може бути жорстким, прямим і частковим,
м’яким. Вперше форма жорсткого державного регулювання економіки була
запроваджена в колишньому СРСР. Щоб зрозуміти суть і причини домінування
такого способу державного регулювання економіки у молодій державі, слід
звернутися до історії. Перехід від політики військового комунізму, до
непу дав могутній імпульс розвиткові радянської планово-економічної
думки. Залежно від того, як розглядалися проблеми регулювання економіки,
формувалися два основні напрями у плануванні — теологічний і генетичний.

Теологічний напрям (Г.Кржижанівський, С.Струмилін, В.Могильов,
Н.Ковалевський) відстоював примат цільових установок в плані, директивні
методи управління, регламентацію діяльності підприємств, об’єднань,
трестів — інакше кажучи, те, що сьогодні називається адміністративною
системою. Прихильники генетичного напряму (Н.Кондратьєв, В.Базаров,
В.Громан та ін.), на противагу диктатурі плану, виступали за ринковий
механізм господарювання, який значною мірою спирається на детальне
вивчення стихійних процесів, виявлення законів ринку, їх розвиток,
врахування кон’юнктури і т.ін. Фактично цій школі належала ідея
плану-прогнозу, плану як передбачення розвитку економіки. На початок
30-х років наукова дискусія перейшла у політичну площину, генетична
школа була ліквідована, а прихильники репресовані, на практиці
встановилося панування адміністративно-командного управління та
директивного планування.

Сутність директивного планування як форми жорсткого державного
регулювання економіки полягає у тому, що держава здійснює скоординоване
ведення господарства у масштабах країни через план, який за змістом є
розкладкою обов’язкових завдань для учасників суспільного виробництва і
є юридичним законом. При директивному плануванні товаровиробнику
вказується, скільки і якої продукції слід виробити, куди, за якою ціною
поставити. Такій системі відповідає адекватна система постачання
ресурсів, суть якої полягає у централізованому розподілі і доведенні до
товаровиробників фондів.

В основу цієї форми регулювання економіки покладені: передусім
абсолютизація державної форми власності як основної й єдиної; концепція
управління як досягнення політичних результатів всупереч економічній
логіці; різке підвищення і специфічне тлумачення економічної ролі
держави за соціалізму.

Здавалося б, на перший погляд, існуюча система відносин між державою і
підприємством є зручною для обох сторін і може забезпечити повну
збалансованість народного господарства. Водночас практика господарювання
за єдиним планом за часовий період понад 60 років довела неспроможність
реалізувати це завдання. По-перше, жорсткий план націлює виробництво
лише на те, що заплановано. А це, з одного боку, сковує товаровиробників
у пошуках варіантів освоєння нових видів продукції, а з другого —
ліквідує стимули саморозвитку. По-друге, для збалансованості розвитку
народного господарства через план слід обчислити не лише прямі, а й
опосередковані витрати на одиницю продукції. При номенклатурі продукції,
яка перевищує десятки мільйонів її найменувань, навіть найсучасгішим ЕОМ
це не під силу. І хоча була розроблена модель міжгалузевого балансу, у
практиці роботи центральних органів планування вона використовувалася
лише на рівні аналітичних і передпланових розрахунків. Через це не
облічувалося і не пов’язувалося навіть однієї тисячної частки того, що
вироблялося. З огляду на викладене механізм директивного планування
перетворився у механізм відтворення диспропорцій. Крім того, це привело
до зростання товарно-матеріальних запасів, активної частини фондів, до
зменшення фондовіддачі, до тотального дефіциту.

Перехід до ринкових відносин передбачає скасування
командно-адміністративних методів всеохоплюючого державного керівництва
економікою, створення системи часткового, м’якого державного
регулювання ринку.

Сутність часткового, м’якого регулювання економіки, яке характерне для
більшості країн світу, полягає у тому, що держава шляхом застосування
адміністративних, економічних, правових важелів регулює поведінку
товаровиробників, визначає перспективу розвитку національної
економіки, виконує спрямовуючу функцію щодо реалізації довгострокових
програм розвитку. При цьому вона може впливати на підприємства, фірми,
корпорації, асоціації вільних підприємців шляхом впровадження певної
податкової, кредитно-фінансової політики, антимонопольного та інших
юридичних законів, надання державних позик (субсидій, субвенцій),
контролю за цінами і т.ін.

Функції та завдання державного регулювання економіки

Основними функціями державного регулювання — залежно від рівня і
компетенції державних органів, які їх здійснюють є: регулювання
макроеконо-мічних пропорцій;

розроблення та реалізація науково-технологічної, інвестиційної та
соціальної політики;

фінансування фундаментальних досліджень у галузі суспільних, природничих
і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів;

економічний захист власних пріоритетних виробництв;

розроблення регіональної політики; фінансування заходів соціальне та
культурної політики;

пом’якшення впливу кризових явищ; соціальний захист населення;

вироблення вимог з охорони навколишнього середовища та його відтворення;

захист особи, підприємництва, інтересів держави, майнових та інших прав
громадян; організація інвестиційної діяльності.

На перехідний період до ринку до цих функцій додається: формування
інститутів державного регулювання, створення інфраструктури й умов
функціонування ринку.

Для виконання функцій регулювання ринку держава в особі уряду
(відповідних економічних органів) в центрі і на місцях має в своєму
розпорядженні певні права, матеріальні і фінансові ресурси. Іншими
словами, за економічну основу державного регулювання і господарювання
править спеціально створений для цього централізований фонд державних
засобів (бюджетний фонд), а також засоби виробництва, будови, споруди,
які перебувають у власності держави.

Функції та завдання державного регулювання економіки суттєво
відрізняються на перехідний період до ринку і на період сформованих
ринкових відносин. На сучасному етапі основними завданнями державних
органів управління в Україні є:

створення умов для зайнятості працездатного населення і забезпечення
соціального захисту громадян;

охорона навколишнього середовища та забезпечення раціонального
природокористування;

формування фінансово-бюджетної політики та її реалізація через механізм
оподаткування, розподіл та перерозподіл бюджетних асигнувань;

кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігом; проведення
цінової політики;

здійснення зовнішньоекономічної діяльності та організація міжурядових
відносин, створення державного валютного фонду; «розвиток місцевого
самоврядування;

розміщення державних замовлень на виробництво продовольства, товарів та
послуг, що фінансуються з держбюджету;

управління виробництвом електроенергії, розвитком енергетичної бази
України та забезпечення нею народногосподарських потреб;

організація внутрішньодержавних комунікаційних мереж і шляхів сполучень
(залізничний, автомобільний, морський, річковий, повітряний транспорт),
інженерних комунікацій (трубопроводи, лінії електромереж, кабельні
мережі) та їх комутація у міжнародну систему;

здійснення заходів щодо конверсії;

реалізація програм роздержавлення, приватизації власності;

державна підтримка підприємництва, стимулювання конкуренції;
виробленнямеханізмів та ефективно діючих структур захисту державного
ринку;

стимулювання модернізації технології, інноваційної діяльності освоєння
нових видів продукції та послуг;

забезпечення найраціональнішого викбристання земельних ресурсів,
раціонального розміщення на території України промислових споруд і
об’єктів;

забезпечення належного рівня профілактики та охорони здоров’я,
безкоштовного лікувацня хворих у державних медичних закладах;

безкоштовне забезпечення досягнення достатнього мінімуму загальної та
спеціальної освіти в державних школах і спеціальних навчальних закладах;

організація розвитку національної культури; організація діяльності
національної пошти, телеграфу та інших видів зв’язку;

інформування населення з внутрішньо- та зовнішньедержавних питань через
державні засоби масово? інформації,

Елементи і засоби державного регулювання економіки

Аналіз економічної ситуації в Україні та практика державного регулювання
у країнах з розвинутою економікою свідчить, що до складу основних
елементів державного регулювання ринку включають: правове і
адміністративне регулювання, цільові комплексні програми, державне
підприємництво, індикативне планування, стратегічне планування,
бюджетно-фінансове, грошово-кредитне та цінове регулювання,
структурно-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціальну політику
та ін.

Державне регулювання грунтується на певній системі засобів впливу на
ринок, їх можНа розділити на дві великі групи: засоби прямого державного
впливу (державне замовлення і ліміти, фінансування цільових комплексних
програм і деяких галузей з державного бюджету і т.ін.) та засоби
опосередкованого впливу (податки, субсидії, ціни тощо).

Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі
акти;

прогнози розвитку народного господарства і кон’юнктури ринку; цільові
комплексні програми; ліміти;

державні замовлення і державні контракти; державні інвестиції;

держбюджет, бюджетні дотації, субсидії, субвенції, пільги; податки і
податкові пільги; державні кредити;

операції з державними цінними паперами на відкритому ринку;
соціально-економічні нормативи; різні галузеві норми і стандарти; норми
амортизації;

система фіксованих, граничних і вільних цін; індексування цін;

індексубання доходів населення; встановлення прожиткового мінімуму і
заробітної плати; встановлення єдиної тарифної системи; встановлення
заробітної плати «.державних установах; встановлення системи пенсій,
стипендій, допомог; ліцензії; митні податки та збори .

Суб’єкти і об’єкти державного регулювання економіки

Державне регулювання ринкової економіки в Україні здійснюється
державними органами республіки (рис.4). їх можна розділити на дві великі
незалежні групи: 1) підпорядковані Верховній Раді; 2) підпорядковані
Кабінету Міністрів. Перша група суб’єктів регулювання утворюється
Верховною Радою України і функціонує в рамках законодавства України.
Передусім до ЇЇ складу входять незалежні органи, що керуються тільки
законом і при відхиленні їх діяльності від Закону справу вирішує лише
суд; це Державна інспекція торгівлі цінними паперами (нагляд за фондовою
біржею), Державна інспекція організованого товарного ринку (нагляд за
товарною біржею). Державна екологічна інспекція, Державна
архітектурно-будівельна інспекція, Державна інспекція організації
безпечного бедення робіт в народному господарстві, Державний
антимонопольний комітет» Державна податкова інспекція, Державне
агентство економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Верховній Раді України безпосередньо підпорядковуються Національний банк
України, Міністерство статистики. Головне архівне управління
національної безпеки. Фонд деожавного майна. До органів, які
підпорядковуються Кабінету Міністрів, належать міністерства і державні
комітети (див. рис.4). Вони виконують функції щодо захисту держави та
особи і державного регулювання економіки, в тому числі економічного
регулювання, управління державно-монополістичним комплексом товарів і
послуг, розвитку соціальної інфраструктури, сприяння розвитку ринкових
відносин.

Макроекономічне регулювання в Україні переважно здійснюють Міністерство
економіки , Міністерство фінансів, Міністерство праці.

Управлінням розвитку соціальної інфраструктури займаються міністерства:
охорони здоров’я, соціального захисту населення, освіти, культури.

Державно-монополістичну організацію виробництва продукції та послуг, а
також сприяння розвиткові ринкових відносин забезпечують Міністерство
енергетики і електрифікації, Міністерство зв’язку, Міністерство
транспорту. Міністерство машинобудування, воєнно-промислового комплексу
та конверсії, Міністерство сільського господарства та продовольства,
Міністерство у справах будівництва та архітектури, Міністерство охорони
навколишнього середовища, Міністерство промисловості, Державне
управління митного контролю.

Органи державного управління, які безпосередньо підпорядковані
Верховній Раді, здійснюють державне регулювання переважно із
застосування грошово-кредитної політики і правових важелів, а органи
підпорядковані Кабінету Міністрів — через державне підприємництво й
індикативне планування.

У процесі розвитку ринкових відносин структура суб’єктів державного
регулювання та їх функції можуть зазнати певних змін, але суть їх
діяльності лишається сталою і полягає у впливі на об’єкти державного
регулювання з метою ефективної реалізації економічної політики держави.

Об’єктами державного регулювання, ринку є сфера підприємництва,
інфраструктура ринку, некомерційна сфера діяльності. Взаємодія суб’єкту
та об’єкта в процесі державного регулювання залежить від прийнятої в
державі міри втручання її в економіку, але будь-якому випадку має
грунтуватися на вимогах об’єктивних економічних законів, стимулювати (а
не стримувати) розвиток підприємництва.

Межі державного регулювання

Параметри регулювання ринку мають певні межі, визначені самою його
природою. Ринок не є пасивним середовищем, яке автоматично змінюється
під тиском зовні. Як спільність суб’єктів господарювання, які, крім
спільних, мають свої власні інтереси та мотиви поведінки, він сприймає
державні заходи лише там і тоді, коли вони коригують (а не ігнорують)
мотиви ринкових агентів. Світова практика проілюструвала певні недоліки
надмірного втручання держави в економіку. Посилення державного втручання
в економіку пригнічує ініціативу ринку, покла-даючи на нього додаткові
витрати (витрати на дотримання державних вимог і стандартів, утримання
бюрократичного апарату тощо). Держава, як і інші господарські агенти, не
застрахована від помилок й прора-хунків.

У цьому зв’язку основними принципами створення системи державного
регулювання економіки в Україні є такі:

розумної достатності — державі перепідпорядковуються тільки ті
економічні функції, які ні за яких умов не можуть виконувати
нижче-стоящі ланки господарської системи (виробники та інші суб’єкти
ринкових відносин) внаслідок обмеженої компетгентносгі;

адекватності — система державних регуляторів економіки та системи їх
застосування мають відбивати реально існуючий стан
соціально-економічного розвитку;

поступовості — командно-адміністративні регулятори замінюються
економічними у міру того, як для цього створюються об’єктивні умови у
вигляді процесів роздержавлення, демонополізації, приватизації,
стабілізації економіки, створення ринкової інфраструктури.

МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Сутність і класифікація методів державного регулювання

Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою арсеналу
методів. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти
способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на
сферу підприємництва, інфраструктури ринку, некомерційний сектор
економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності
відповідно до національної економічної політики, їх можна
прокласифікувати за двома ознаками. За формами впливу на суб’єкти ринку
методи державного регулювання розділяють на дві групи: методи прямого і
методи непрямого опосередкованого впливу. До першої групи слід віднести
методи адміністративного характеру, засновані на застосуванні таких
засобів впливу, як державні замовлення, різного роду ліміти,
централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії,
квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела
дотування, цільового фінансування окремих суб’єктів і сфер діяльності.
До методів непрямого, опосередкованого впливу належать ті, що не прямо
регламентують поведінку суб’єктів ринку, а через створення певного
середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку.
До складу методів непрямого впливу слід віднести податкове регулювання,
регулювання через політику прискореної амортизації, методи стимулювання
конкуренції тощо.

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові,
адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і
кредитно-грошові методи регулювання ринку. Механізм поєднання методів
прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і
економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку ринкових
відносин, фінансової і економічної ситуації в країні. З розвитком
ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку
методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем
опосередкованим, економічним.

Правові і адміністративні методи регулювання економіки

Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом
прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради України,
нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента,
а також вироблення механізму їх реалізації і контролю. Закони,
законодавчі і нормативні акти визначають об’єкт регулювання, зміст
регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх
невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового правового
регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткострокового,
або оперативного. Пакет Законів, які регулюють економічні відносини в
Україні, напрацьовується. Основними чинними на сьогодні законами є:
«Закон про власність», «Про банки і банківську діяльність», «Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції», «Про
оподаткування доходів підприємств і організацій», «Про банкрутство»,
«Про інвестиційну діяльність», «Про захист іноземних інвестицій в
Україні», «Про основи державної політики в сфері науки і
науково-технічної діяльності», «Про форми власності на землю», «Про
освіту», «Основи законодавства України про культуру», «Про зайнятість
населення», «Про оплату праці», «Про державне мито», «Про єдиний митний
тариф», «Про мінімальний споживчий бюджет» та ін. Зміни і доповнення до
законів передбачаються відповідними законодавчими актами, постановами
Верховної Ради України, постановами і декретами Кабінету Міністрів.

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема обмеження
монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимонопольне
законодавство. За умов розвинутої ринкової економіки монополізм і
конкуренція перебувають у діалектичній суперечності. Крім цього,
суперечність між тенденцією до монополізму і необхідністю збереження
конкурентного клімату, як основної рушійної сили економічного розвитку,
переборюється, як правило, шляхом зовнішнього регулювання. Звичайно, цю
функцію беруть на себе державні і громадські органи, завдання яких —
пошук і визначення в кожному конкретному випадку оптимального
співвідношення рівнів монополізації і конкуренції та вироблення
антимонопольних регуляторів.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності
ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпечний
тип монополізму. У колишньому СРСР ідея монополізму з самого початку
була закладена у саму модель господарського механізму. Найнебезпечнішим
є те, що в Україні поки що є причини, які дають грунт для монополізму:
збереження деяких принципових рис адміністративно-командної .системи,
стійкість і масовий дефіцит у народному господарстві, який перетворює
виробників дефіциту товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб’єктів
господарювання визначені у законах України «Про розвиток конкуренції і
обмеження’ монополістичної діяльності», «Про демонополізацію та
конкуренцію». Згідно з цими документами забороняється:

обмеження або припинення виробництва товарів, необхідних для ринку;

нав’язування контрагенту невигідних йому умов угоди або інших умов, які
непередбачені ним;

відмова від збуту або закупівлі, які дискримінують учасників
господарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання
або збуту;

нав’язування громадянам примусових заходів продажу товару; порушення
порядку використання вільних цін або завищення державних і верхньої межі
регульованих цін;

порушення обсягу збуту або закупівлі, які дискримінують учасників
господарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання
або збуту.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням
монополістичної діяльності в Україні створено Антимонопольний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме
управління з боку держави і включають застосування системи державних
замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосування державою
санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встановлення норм і
стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції,
до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і
зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранне — залежно від
обраного засобу управління суб’єктами ринкової діяльності. Так.
ліцензування як адміністративний метод державного регулювання
здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної продукції,
впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть
регулюватися ринком.

Ліцензії — спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам підприємницької
діяльності на здійснення окремих її видів. До таких видів діяльності в
Україні належать: пошук та експлуатація родовищ, корисних копалин,
ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів,
хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів,
виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення ветеринарної,
медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види
діяльності. Дозволи (ліцензій видаються також спеціалізованим
підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації
майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та
реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки).

Дозволи необхідні на діяльність по випуску та обігу цінних паперів,
експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними
цінностями.

Квотування як метод державного регулювання означає пряме встановлення
державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у
виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає
частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприклад, імпортна
квота). В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних
категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у
собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну
валюту, захистити власні виробництва, зберегти рівень зайнятості
населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів
продукції.

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або законодавство
проти порушення або невиконання суб’єктами ринку встановлених умов
діяльності. Як економічні санкції держава може встановлювати сплату
неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зобов’язань, вилучення
виручки від незаконної діяльності до державного бюджету тощо. Економічні
санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов’язаних з обміном
товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між
країнами.

Запровадження системи норм і стандартів як адміністративний метод
державного регулювання ринку означає пряму регламентацію діяльності
суб’єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості
продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через
встановлення міри або вимог щодо їх стану. Норма — науково обгрунтована
міра суспільне необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці
продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив —
поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання
ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.).

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в
Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нормативи
капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів сировини, норми
і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, марками,
параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами
вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаковки,
маркування і зберігання продукції, технології виробництва. Об’єктами
стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи,
терміни, позначення і т.ін., які мають перспективу багаторазового
використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях народного
господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання
державних стандартів є обов’язковим для всіх суб’єктів ринкової
діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм
державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у
загальнодержавній власності.

Економічні методи державного регулювання

У країнах з розвинутою ринковою економікою основним економічним методом
регулювання ринку виступає кредитно-грошове регулювання. Це зумовлене
тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, у якому
відбуваютьсА усі найважливіші господарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть
його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягав у здійсненні
контролю за грошовою масою і кредитом в економіці. Якщо економічна
активність на ринку погіршується і йде спад виробництва, скорочення
робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і
кредит. Але якщо витрати стають загрозливо збитковими, внаслідок чого
зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, ‘він робить усе
можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит.

Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулювання у
перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України,
який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервноі системи.
Головне завдання Національного банку України — створення стабільного
неінфляційного розвитку економіки держави. Поява цього завдання
зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і
відносна самостійність кожної з них.

Конкретні дії Національного банку за умов ринкових відносин мають
зводитися до впливу на процеси формування попиту і кон’юнктури
позичкового капіталу, здійснення емісії, контролю за грошово-кредитною
системою, концентрації тимчасово вільних чи обов’язкових резервів інших
банків.

Основними методами кредитно-грошового регулювання є регулювання розмірів
банківських резервів, які кожний комерційний банк держави зберігає у
центральному банку; маніпулювання обліковими ставками; операції на
відкритому ринку (купівля або продаж центральним банком деяких видів
цінних папарів). Регулювання розмірів обов’язкових резервів, які
тримають комерційні банки проти своїх депозитів, центральний банк
використовує у випадках, коли потрібно збільшувати або зменшувати
платіжні засоби в країні, а ординарні засоби грошово-кредитного
регулювання не дають такого ефекту. Якщо центральний банк підвищує норму
обов’язкових резервів комерційних банків, це призводить до збільшення в
них кредитних активів. І навпаки, якщо норма обов’язкових резервів
знижується, обсяг кредитних ресурсів у комерційних банках зменшується.

Маніпулювання обліковими ставками грунтується на тому, що комерційні
банки продають центральному банку цінні папери, переважно комерційні
векселі. Такий продаж називають обліком. Облік цінних паперів править у
руках центрального банку за важель регулювання кредитних ресурсів
комерційних банків відповідно до кон’юнктури ринку. Якщо, наприклад,
центральний банк ставить завдання стримати циклічний підйом, збити
інфляцію, він підвищує облікову ставку і цим самим змушує комерційні
банки, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, які
надаються суб’єктам господарювання. У таких випадках починають
утримуватися від кредитів, в результаті зменшуються інвестиції в
господарство, скорочується попит.

Якщо центральний банк здійснює ліберальну грошово-кредитну політику, має
місце протилежний ефект.

Втручання центрального банку в ринок цінних паперів полягає в тому, що
він виставляє на вільний ринок державні короткострокові зобов’язання —
облігації, векселі, бони, сертифікати. Якщо банк продасть на ринку
цінних паперів більшу кількість, наприклад, державних облігацій, їх курс
почне неминуче знижуватися. Останнє зумовить зростання доходу тих, хто
придбав такі облігації, а це, в свою чергу,справить вплив надоходність
усіх інших видів цінних паперів. Комерційні банки, в свою чергу,
підвищать процентні ставки за надані кредити, що спричинить зниження
ділової активності. Вплив операцій центрального банку на відкритому
ринку менш прямолінійний, але більш оперативний і ефективний, ніж облік
векселів і регулювання резервів комерційних банків.

Зважаючи на те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду
України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулювання не
відпрацьований, економіка регулюється переважно за допомогою
фінансово-бюджетних методів.

Сутність фінансово-бюджетних методів регулювання полягає у встановленні
державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб
вони гасили коливання економічного циклу, сприяли високому рівню
зайнятості, обмежували інфляцію або пом’якшували дефляцію (застій).

Система бюджетного регулювання в Україні є сукупністю засобів розподілу
доходів та витрат між ланками бюджетів різного рівня. Бюджетна система
складається з загальнодержавного (республіканського) та місцевих
бюджетів. Визначено функції кожної ланки бюджетної системи, їхні доходні
джерела, закріплено право кожної ланки бюджетної системи на самостійний
бюджет, основу якого становлять власні і закріплені законом доходи по
всіх ланках бюджетної системи.

Використання фінансово-бюджетних методів зводиться до маніпулювання
ставками податків, державними витратами з метою встановлення рівноваги
на ринку. Якщо в економічній системі спостерігається активізація попиту
і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і
населення і водночас обмежує державні витрати. Навпаки, якщо в
економічній системі з’являються .ознаки депресії, ставки податків
знижуються, бюджетні витрати зростають.

Держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансову участь і фінансову
допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності. Ре- .
спубліканський бюджет забезпечує необхідними засобами фінансування
заходів у деяких галузях економічного та соціального розвитку, які мають
загальнореспубліканське значення. До них належать об’єкти народного
господарства, які перебувають у сфері монопольної діяльності держави,
заходи по цільових науково-технічних програмах, розвиток сфер
некомерційного сектору економіки (освіти, охорони здоров’я, культури
тощо).

Витрати з державного бюджету здійснюються не лише у вигляді прямих
державних інвестицій, прямого фінансування, а й у таких формах, як
субвенції, дотації, субсидії. Дотації (трансферти) — особливий вид
асигнувань з державного бюджету, який служить для збалансування доходів
і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих
державних підприємств. Субсидії — допомоги, які здійснює держава з
державного бюджету з метою підтримки певних видів підприємницької
діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких моє
важливе значення для економіки. Субвенції — один із видів державної
фінансової допомоги місцевим органам влади або окремим галузям
економіки, що надаються на конкретні цілі. Субвенції використовуються
також на санацію підприємств і організацій, яким загрожує банкрутство.

Перехід до ринкової економіки пов’язаний із запровадженням цілісної
податкової системи. Через податки держава ставить єдині вимоги до
підприємств, організацій та інших юридичних осіб щодо ефективного
ведення господарства. Податкова система у світовій практиці державного
регулювання знаходиться в одному ряду з бюджетним фінансуванням
пріоритетних напрямів і дією через процентну політику на грошовий обіг.
У сучасному господарському механізмі податки покликані посилити правовий
захист майнових інтересів підприємств, об’єднань, стимулювати підвищення
ефективності виробництва, надаючи юридичну і фактичну можливість
розпоряджатися доходами. Одна з особливостей сучасних систем
оподаткування — стимулювання державою розширеного відтворення і
стримування прямого або прихованого використання капіталів для
особистого споживання.

З 1993 р. в Україні чинні такі види податків: податок на добавлену
вартість, акцизний збір, податок на прибуток доходи, екологічний
податок, податок з власників транспортних засобів, податок на землю. З
січня 1995 р. передбачається введення податку на власність.

Податок на добавлену вартість є частиною новоутвореної вартості, яка
відшкодовується до державного бюджету на кожному етапі виробництва
товарів, виконання робіт, надання послуг. Платниками податку на
добавлену вартість є суб’єкти підприємницької діяльності, що перебувають
на території України, а також міжнародні об’єднання та іноземні юридичні
особи і громадяни, які здійснюють від свого імені виробничу чи
підприємницьку діяльність на території України. Об’єкти оподаткування:
а) обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), окрім їх реалізації за
іноземну валюту; б) для імпортних товарів (робіт, послуг), придбаних за
іноземну валюту, різниця між цінами їх реалізації за національну валюту
України та їх митною (закупівельною) вартістю; в) різниця між цінами
реалізації товарів (робіт, послуг) і цінами, за якими здійснюються
розрахунки з постачальниками, для підприємств, які займаються
посередницькою діяльністю. Держава встановлює перелік товарів, робіт,
послуг, звільнених від податку. Акцизний збір — непрямий податок на
високорентабельні та монопольні товари (продукцію), що включається до
ціни цих товарів (продукції). Платниками акцизного збору є суб’єкти
підприємницької діяльності — виробники підакцизних товарів (продукції),
а також суб’єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні
товари (продукцію). Перелік товарів (продукції), на які встановлюється
акцизний збір, та його ставки визначаються Кабінетом Міністрів України.
Об’єкти оподаткування: а) обороти з реалізації вироблених в Україні
підакцизних товарів шляхом їх продажу, обміну на інші товари (продукцію,
роботи, послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з
частковою їх оплатою; б) обороти з реалізації (передачі) товарів
•(продукції) для власного споживання, промислової переробки або для
своїх працівників; в) митна вартість імпортних товарів (продукції),
придбаних за іноземну валюту, окрім тих, по яких відповідно до єдиного
митного тарифу стягується мито.

Акцизний збір обчислюють за ставками у процентах з продажу або у твердих
сумах з одиниці реалізованого товару (продукції). Ставки акцизного збору
є єдиними на всій території України.

Податок на прибуток встановлюється на валовий прибуток підприємства,
який включає прибуток від діяльності підприємств, позареалізаційних
операцій, а також інші доходи, не пов’язані з діяльністю підприємства
(дивіденди, проценти, авторські права і ліцензії, інші кошти) і здобуті
будь-яким способом. Платниками податку на прибуток є ті або інші
господарюючі суб’єкти, банки, інші кредитні установи,
фінансово-розрахункові центри, міжурядові організації, які мають доходи
в календарному році, а також неприбуткові організації, які мають доходи
від комерційної діяльності. Держава визначає ставки податку на прибуток
залежно від виду діяльності, а також пільги щодо податку. Податок на
прибуток в Україні з травня 1993 р. був замінений на податок на доходи,
а з жовтня 1994 р. його було відновлено.

Податок на землю як одна із форм плати за землю сплачується власниками
землі та землекористувачами, окрім орендарів. Його розмір не залежить
від результатів господарської діяльності власників землі,
землекористувачів і встановлюється у вигляді платежів за одиницю площі в
розрахунку на рік. Земельний податок використовується державою як засіб
стимулювання раціонального використання і охороби земель, фінансування
витрат на проведення землеустрою та моніторингу земель, розвиток
інфраструктури населених пунктів. Середні ставки земельного податку
встановлюються Верховною Радою України і уточнюються при зміні
кадастрової оцінки земель. Верховна Рада України встановлює також пільги
щодо земельного податку.

Окрім перелічених податків, підприємства, організації та інші юридичні
особи в Україні відшкодовують: плату за природні ресурси, державне мито
та обов’язкові платежі до позабюджетних спеціальних фондів — на
соціальне страхування і формування Пенсійного фонду, на формування фонду
Чорнобиля, фонду зайнятості, на проведення дорожніх робіт.

Згідно з концепцією нейтральності податкова система не повинна
деформувати ринкових процеси і взаємовідносини, що складаються
об’єктивно, Тимчасом досвід зарубіжних країн показує, що податки широко
використовуються для регулювання темпів економічного зростання. Але
податки як економічні регулятори діють тільки в певних межах, понад які
вони дають негативні результати: замість надання економіці більшої
контрольованості і збалансованості нерідко вони поглиблюють
диспропорції. Розширення системи податкового тиску веде до зростання
бюджету. Високі податки справляють лише до певної міри негативний вплив
на ефективність праці, збереження і підприємницьку діяльність,
стимулюють тіньову економіку. І навпаки,-зниженням ставок і прогресії
оподаткування стимулюється трудова ініціатива, збереження й інвестиції.

У системі державного регулювання широко використовується система
диференційованого підходу у наданні цільових податкових знижок і пільг,
а також прогресивного оподаткування. Так, пільги щодо податку на
прибуток б Україні запроваджуються щодо прибутку, використовуваного. на
реконструкцію і модернізацію активної частини виробничих фондів, на нове
будівництво, розширення, введення і освоєння нових потужностей по
виробництву товарів (робіт, послуг), затрати підприємства на проведення
власними силами або науковими організаціями науково-дослідних і
дослідно-конструкторських робіт, підготовку і освоєння нових
прогресивних технологій і т.ін. І навпаки, додатково до податку на
прибуток, встановленого щодо господарської діяльності, сплачується
податок на прибуток, одержаний від посередницьких операцій, лотерей,
доходів від здавання в оренду приміщень і окремих видів майна, від
казіно, гральних домів, відеосалонів тощо.

Одним із податкових методів державного регулювання є запровадження
прискореної амортизації, яка дає змоіу у перші роки експлуатації машин і
устаткування списати більшу частину їх вартості. Як правило, прискорена
амортизація устаткування використовується для дослідних робіт, для
виробництв технологічно складного устаткування, для фірм з витратами на
НДіОКР, ліцензійних підприємств. Завдяки застосуванню прогресивних
амортизаційних відрахувань виробники не тільки використовують нове та
найновіше устаткування, а й практикують заміну морально застарілого,
навіть якщо не ттоюв термін його фізичного зносу.

До економічних методів державного регулювання належить цінове
регулювання.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ

Сутність державної науково-технічної політики та головні канали її
підтримки

Науково-технічний прогрес — головний фактор розвитку суспільтва; у цьому
контексті державна науково-технічна політика є найважливішою складовою
соціально-економічної політики України. Вона визначає основні цілі,
форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері.
Науково-технічна діяльність включає фундаментальні й прикладні
наукові дослідження, а також доведення їх результатів до стадії
практичного використання. Держава формує і реалізує науково-технічну
політику, забезпечує соціально-економічні, організаційні та правові
умови для формування та ефективного використання науково-технічного
потенціалу, створює сучасну інфраструктуру науки і готує
науково-технічні кадри, забезпечує державне фінансування та пріоритетне
матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень,
довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснює державну
підтримку всіх суб’єктів науково-технічної діяльності, організацію
статистики у науково-технічній сфері, забезпечує створення ринку
науково-технічної продукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень,
нових технологій і техніки, проводить експертизу науково-технічних
проектів, встановлює зв’язки з іншими державами у науково-технічному
співробітництві. Основні принципи державної науково-технічної політики:
демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;

врахування вимог екологічної безпеки;

підтримка (першочергова) науково-дослідних робіт, що забезпечують
вирішення найважливіших проблем розвитку України шляхом вибору
науково-технічних пріоритетів;

збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;
підтримка конкуренції і підриємництва у науково-технічній сфері;
створення і розвиток ринку науково-технічної продукції; участь
науково-технічної громадськості у формуванні та реалізації державної
науково-технічної політики.

Функції з реалізації державної науково-технічної політики, що здійснюють
органи державної влади і органи державного управління п’яти рівнів:

І рівень — Верховна Рада України; II рівень — Уряд України;

III рівень — міністерства, відомства та інші центральні органи
управління;

IV рівень — місцеві органи державної влади і управління; V рівень —
організації, установи та підприємства, що беруть участь у проведенні
науково-технічної політики.

Верховна Рада України визначає основні цілі, напрями та правові основи
діяльності у науково-технічній сфері, встановлює обсяги бюджетного
фінансування наукових досліджень, відрахувань бюджетних коштів до
Державного фонду фундаментальних досліджень, Державного інноваційного
фонду та розміри державного резерву матеріально-гехнічних і сировинних
ресурсів для забезпечення науково-технічної діяльності; затверджує
пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та перелік національних
програм і обсяги фінансування за кожною з них; створює систему
кредитно-фінансових, податкових та митних регуляторів у
науково-технічній політиці.

Уряд України здійснює розподіл коштів бюджету, призначених для
фінансування наукових досліджень. Державного інноваційного фонду та
інших державних фондів, організацію розроблення національних та
державних науково-технічних програм, механізму їхньої реалізації та
контроль за їх виконанням, організацію і координацію робіт щодо
створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності, визначає
порядок формування і використання позабюджетних фондів для
науково-технічної діяльності, розробляє економічні, правові та
організаційні механізми стимулювання науково-технічної діяльності,
укладає міжнародні угоди у сфері науково-технічного співробітництва.

Міністерства та відомства реалізують науково-технічну політику у
підпорядкованій галузі. Центральними органами державного управління
України, що виконують функції управління розвитком науки і техніки, є
Міністерство економіки (зведений відділ економічних реформ та
науково-технічної політики) і Державний комітет розвитку науки і
техніки. До організаційних структур, які беруть участь у проведенні
державної науково-технічної політики, належать сертифікаційні служби,
організації науково-технічної експертизи, інформації, республіканські та
місцеві фонди; їх діяльність спрямована на підтримку науково-технічної
сфери.

Науково-технічна діяльність загальнодержавного значення здійснюється за
рахунок бюджету та державних позабюджетних фондів. Для фінансування та
матеріально-технічної підтримки заходів щодо забезпечення розвитку і
використання досягнень науки і техніки в Україні створюється Державний
інноваційний фонд. Інші види науково-технічної діяльності реалізуються
за рахунок власних та залучених коштів для інноваційної діяльності всіх
суб’єктів науково-технічної сфери. Держава створює пільгові умови
фінансування за рахунок цих коштів, визначає обсяг кредитних ресурсів
для забезпечення наукової інноваційної діяльності та порядок надання
пільг по кредитах.

Пряме державне регулювання розвитку науки та техніки

Державне регулювання науково-технічної діяльності включає пряме державне
регулювання розвитку науково-технічної сфери і державне регулювання умов
науково-технічної діяльності. Пряме державне регулювання здійснюють за
допомогою таких форм і методів, як: визначення державних пріоритетів
розвитку наукит і техніки, формування і реалізація національних,
державних та міждержавних науково-технічних програм, формування і
розміщення державного замовлення (державного контракту) у
науково-технічній сфері, бюджетне фінансування певних видів
науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічної
експертизи, створення системи науково-технічної інформації, проведення
патентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації
та сертифікації продукції у науково-технічній сфері, формування та
заохочення науково-технічних кадрів. Функцію визначення пріоритетних
напрямів розвитку науки і техніки здійснює Верховна Рада України за
поданням Уряду України. Основою для визначення державних пріоритетів
розвитку науки і техніки є комплексний прогрес соціально-економічного та
науково-технічного розвитку України з обов’язковим аналізом його
варіантів. Останній грунтується на системі часткових науково-технічних
прогнозів, які розроблЛються на всіх рівнях управління народним
господарством і всіх стадіях науково-технічного прогресу.

Розвиток науково-технічного прогресу передбачає такі шість послідовних
стадій: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження,
розробки (конструкторські, технологічні, проектні, організаційні),
підготовка виробництва, серійне биробництво й експлуатацію.

Об’єктами прогнозів при прогнозуванні розвитку фундаментальних
досліджень є напрями досліджень, очікувані результати, можливі наукові
та економічні ефекти, поточні витрати і капітальні вкладення. Об’єктами
прогнозів розвитку прикладних досліджень є вибір і обгрунтування
найважливіших наукових проблем, які забезпечують можливість прискорення
науково-технічного прогресу з метою економічного і соціального розвитку
країни, визначення народногосподарських потреб в різних видах продукції,
визначення її типорозмірів, зниження матеріале- та енергомісткості.

Прогнозування фундаментальних та прикладних досліджень здійснюють за
допомогою системного аналізу і синтезу, методів експертних оцінок,
сценаріїв, побудови «дерева цілей», морфологічного аналізу. Це дозволяє
провести структуризацію проблем, знайти доцільну Послідовність рішень,
отримати варіанти кількісних оцінок, вибрати найкращі напрями досліжень.

Прогнозування розробок здійснюється головними інститутами міністерств і
відомств разом з інститутами Академії наук України. Головне завдання цих
прогнозів полягає у виборі найперспективніших розробок, які суттєво
впливають на зростання продуктивності праці, скорочення витрат
матеріалів на одиницю продукції, раціональне використання природних
ресурсів. При прогнозуванні на стадії розробок застосовуються методи
визначення потреб, комбінації методів екстраполяції та методів
експертних оцінок.

При прогнозуванні підготовки виробництва прогнозом охоплюється
підготовка діючих підприємств до випуску нової техніки, будівництво
підприємств для випуску нових засобів і предметів праці.

При прогнозуванні стадії експлуатації об’єктом прогнозування виступає
нова техніка, яка надходить у виробництво і в особисте споживання,
експлуатація розвіданих запасів нафти, газу та інших ресурсів. У
прогнозуванні на стадіях підготовки виробництва, серійного виробництва й
експлуатації застосовують методи експертних оцінок, екстраполяції,
факторного аналізу, імітаційні методи, систему укрупнених балансових
розрахунків.

За кожним пріоритетним напрямом розвитку науки і техніки визначаються
державні органи та наукові організації, які розробляють концепцію
відповідного напряму розвитку науки і техніки з визначенням цілей,
очікуваних економічних і соціальних результатів, структурних змін у
виробництві внаслідок його реалізації та обґрунтовують необхідні для
цього витрати. Концепція розглядається Урядом України і після її
схвалення є основою для формування державних науково-технічних програм
щодо виконання наукових досліджень, створення та освоєння нових видів
техніки і технології.

Державні науково-технічні програми є основним засобом реалізації
національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.
Вони формуються і реалізуються на підставі цільових проектів і розробок,
відібраних на конкурсних засадах (див. підрозд. 11.2). По кожній з
державних науково-технічних програм Уряд України визначає орган
управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає
керівників програми, надає їм необхідні повноваження, зокрема право
розпоряджатися ресурсами.

Для стимулювання участі суб’єктів науково-технічної діяльності в
розвитку фундаментальних досліджень, у розробці та освоєнні принципово
нових технологій, науково-технічної продукції, створюваних, як правило,
відповідно до науково-технічних програм та за конкурсними проектами
державних органів, а також державних фондів, що підтримують
науково-технічну діяльність, вводиться державне замовлення (контракт) у
науково-технічній сфері.

Державне замовлення (контракт) у науково-технічній сфері, як правило,
забезпечується фінансуванням та підтримується матеріально-технічними
ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.

Держава забезпечує бюджетне фінансування фундаментальних досліджень і
розробок, робіт, що виконують у рамках пріоритетних напрямів розвитку
науки і техніки, прикладних науково-технічних розробок, результати яких
мають загальнодержавне значення, робіт, пов’язаних з науково-технічним
співробітництвом на основі міждержавних угод.

У складі індикативного державного плану економічного і соціального
розвитку України розроблюються показники: обсягів фінансування
науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, державних замовлень
(контрактів) на проведення фундаментальних та найважливіших прикладних
досліджень, розроблення та освоєння нових технологій, показники
науково-технічних програм. Як інформаційні використовуються розрахункові
узагальнюючі показники ефективності науково-технічного прогресу.

Невід’ємним елементом державного регулювання науково-технічною
діяльністю є державна науково-технічна експертиза, яка проводиться з
метою забезпечення наукової обгрунтованості структури та змісту
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, відповідних
науково-технічних програм та проектів, визначення соціально-економічних
та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу
ефективності використання науково-технічного потенціалу.

Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні
науково-технічних кадрів і, зокрема, забезпечує їх підготовку, сприяє
підготовці і перепідготовці її за межами України, запроваджує систему
атестації кадрів, встановлює обов’язковий мінімум науково-технічних
знань для кожного рівня освіти, встановлює державні та іменні премії у
галузі науки і техніки.

Важливою формою державного регулювання є створення і функціонування
системи науково-технічної інформації. Це передбачає організацію
територіальних мереж первинного збирання та обробки усіх видів
науково-технічних даних, державних центрів, наукових бібліотек, сприяє
відкритості і загальнодоступності інформації.

Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу
правових і економічних відносин, пов’язаних із створенням, захистом і
використанням промислової власності та винаходів.

Метрологія, стандартизація і сертифікація у науково-технічній сфері
означає встановлення загальних принципів або характеристик щодо
науково-технічної продукції, що є об’єктом стандартизації, технічних
вимог, яким повинна відповідати науково-технічна продукція, правил —
метрологічних, санітарних, технологічних, організаційних і екологічних
та інших вимог щодо виробництва науково-технічної продукції. В Україні,
які в інших країнах, введено державний нагляд за додержанням стандартів,
норм і правил суб’єктами науково-технічної діяльності. Цю функцію
виконує Державний комітет України з стандартизації, метрології та
сертифікації (Держстандарт України) та його територіальні органи.
Держава законодавче забезпечує захист права власності суб’єктів на
науково-технічну продукцію, створює необхідні економічні умови для
міжнародного науково-технічного співробітництва.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Сутність і особливості інвестиційної політики України за умов переходу
до ринку

У широкому розумінні слова інвестиції — це види майнових і
інтелектуальних цінностей, які вкладають в об’єкти підприємницької
діяльності та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється
прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. У цій главі
аналізуватиметься лише та частина інвестицій, яка спрямовується на
відтворення основних фондів. Такі інвестиції називають капітальними
вкладеннями.

Інвестиції реалізуються через інвестиційну діяльність інвесторів або
учасників цієї діяльності. Нині в Україні є такі інвестори (учасники
інвестиційної діяльності): підприємства, організації та інші юридичні
особи України та іноземних держав, громадяни України та іноземних
держав, держава Україна та іноземні держави.

Політику держави щодо механізмів здійснення інвестиційної діяльності, а
також пріоритетних напрямів інвестицій називають інвестиційною
політикою; це найважливіша складова економічної політики держави.
Інвестиційна політика держави в будь-який момеьт розвитку економіки
зумовлена цілим рядом факторів: станом основних виробничих фондів і
ефективністю їх використання; ступенем розвитку форм власності і рівнем
централізації управління; типом відтворення; рівнем науково-технічного
прогресу; структурою суспільного виробництва і завданнями щодо її зміни.
Особливість інвестиційної політики держави в Україні визначається
ситуацією, яка склалася в інвестиційному комплексі та в інвестиційній
діяльності. Їй властиві:

надзвичайно низькі темпи оновлення виробничого апарату, внаслідок чого
основним фондам промисловості, транспорту та будівництва властиве
50—60%-не зношення;

зниження інвестиційної активності суб’єктів господарської діяльності —
підприємств, організацій, інших юридичних осіб;

різке зниження питомої ваги нагромадження, яка становить близько 17,4%
національного доходу;

деформована структура економіки у бік гіпертрофії оборонної і видобувної
промисловості, її витратний характер;

зниження питомої ваги амортизаційних відрахувань у структурі витрат на
фінансування технічного розвитку підприємств;

хронічний дефіцит оборотних засобів підприємств за умов інфляції, через
що виникає необхідність використання кредитних ресурсів;

напруженість державного і місцевого бюджетів, внаслідок чого
скорочуються можливості бюджетного фінансування інвестицій.

Із стадії інвестиційного буму Україна перейшла у стадію інвестиційної
стагфляції.

З огляду на це інвестиційна політика України включає: 1. Збільшення
частки інвестицій у технічне переозброєння і реконструкцію. Приріст
виробничих потужностей за рахунок нового будівництва здійснюватиметься
лише у випадках, коли запровадження такої потужності визначене як
пріоритетне. Для активізації діяльності підприємств у технічному
переозброєнні виробництва пропонується використовувати кошти, отримані
від приватизації. 50% коштів від приватизації держава повинна віддати на
підтримку його технічного розвитку як кредит на максимально пільгових
умовах, включаючи і безпроцентний кредит.

2. Нарощування у міру можливості частки нагромаджень у національному
доході і внутрішньому валовому продукті. З цією метою пропонується на
наступні 3—5 років встановити, що у видатках бюджету України обсяг
витрат на інвестування розвитку народного господарства повинен бути
фіксованим щодо обсягу валового національного продукту.

3. Збільшення частки капітальних вкладень за рахунок власних коштів
підприємств і скорочення питомої ваги централізованих капітальних
вкладень. Спрямування державних інвестицій на будівництво об’єктів
пріоритетних галузей у кожному конкретному випадку може здійснюватися
лише за умов, що вони є частиною реалізації конкретної програми, а їх
реалізація забезпечує: технологічний прорив економіки, оновлення
виробничого апарату і розвиток експортного потенціалу; жорстку економію,
ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості, застосування економчно
чистих технологій; проведення робіт з технічного переозброєння і
модернізації у межах 1—2 років з метою поліпшення якості і підвищення
конкуреитоздатносгі виробів.

4. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства
з метою реалізації структурної перебудови економіки. Пріоритетними
галузями, в які першочергово спрямовуватимуться централізовані
інвестиції, є:

технічне переозброєння і модернізація підприємств галузей АПК (харчової,
м’ясно-молочної, рибної, мукомельної, комбікормової промисловості),
лісової і деревообробної, легкої, медичної;

структурна перебудова у машинобудівному і оборонному комплексі, їх
конверсія у напрямі зростання виробництва товарів народного споживання,
складно-побутової техніки, запасних частин для автомобілів, мотоциклів,
механізмів для сільського господарства і садово-городнього інструменту;

розвиток паливно-енергетичного комплексу України для
тепло-енергозабезпечення потреб держави і підприємств хімічної і
нафтохімічної промисловості, пов’язаних з випуском полімерних
прогресивних і конструкційних матеріалів та виробів; підтримка
металургійної промисловості;

підтримка охорони навколишнього природного середовища, спорудження
природоохоронних об’єктів.

Пріоритети, звичайно, уточнюватимуться у міру змін, що відбуватимуться в
економіці України, але вони матимуть соціальну орієнтацію.

5. Розширення джерел фінансування капітальних вкладень. Окрім
традиційних (централізовані капітальні вкладення за рахунок держав’ ного
і місцевих бюджетів, кошти підприємств і організацій, колгоспів),
розширюється частка державного кредиту, коштів населення, кредитів
комерційних банків. Поступово передбачається створення одного з
найважливіших елементів ранкової економіки — ринку капіталів. Нині діють
лише окремі його елементи (банківська система, випуск акцій, державних
цінних паперів).

6. Залучення іноземних інвестицій і кредитів. Для цього передбачається
дозволити комерційним банкам проводити усі зовнішньоекономічні операції,
створити пільгові умови для інвестиційних компаній та фондів.

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного
регулювання.

Загальна-характеристика механізму державного регулювання інвестиційної
діяльності

Інвестиції (у даному разі беремо капітальні вкладення) — це, як відомо,
лише витрати, які самі по собі перетворитися в основні фонди не можуть,
їх реалізація здійснюється в процесі інвестиційної діяльності. Стосовно
капітальних вкладень така діяльність виражається у створенні
проектно-кошторисної документації, виконанні будівельно-монтажних робіт
та придбанні устаткування.

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні
визначається Законом України «Про інвестиційну діяльність». Воно
здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і
соціальної політики.

Державне регулювання інвестиційної політики визначається: 1) показниками
економічного і соціального розвитку України; 2) республіканськими і
регіональними програмами розвитку народного господарства; 3) державним і
місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного
фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління
державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і
контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними та
місцевими органами державної влади. На макрорівні питання регулювання
інвестиційної діяльності та розвитку будівельного комплексу вирішує
Міністерство економіки України, у складі якого є відділ будівельного
комплексу та промисловості будівельних матеріалів, і Міністерство у
справах архітектури та будівництва, у складі якого функціонує управління
з реалізації інвестиційних програм і державного замовлення.

Управління державними інвестиціями включає планування, визначення умов і
виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних
коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних
бюджетних коштів є прогнози економічного і соціального розвитку України;
схеми розвитку і розміщення продуктивних сил; цільові науково-технічні і
комплексні програми; техніко-економічні обгрунтування доцільності таких
інвестицій. Виконання функцій щодо прийняття рішень з бюджетних
асигнувань в інвестиції вимагає створення системного підходу до
визначення пріоритетів. На сьогодні вибір пріоритетних напрямів в
Україні пов’язується з першочерговими завданнями стабілізації економіки,
довгостроковими завданнями, спрямованими на перебудову економіки, і
завданнями піднести рівень життя населення до раціональних нормативів й
європейських стандартів.

Стратегія пріоритетів визначається на підставі відповідних цільових
комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм. Це
робиться у зв’язку з тим, що за умов скорочення бюджетних інвестицій
держава не спроможна забезпечити розвиток усіх пріоритетних напрямів.
Незважаючи на те, що Міністерство економіки України визначило
пріоритетні напрями здійснення інвестицій у розвиток народного
господарства України, державну підтримку мають програми, що є
невідкладними,

На основі здійснених розробок і необхідних розрахунків Верховна Рада
України затверджує у складі основних напрямів економічного і соціального
розвитку республіки обсяги державних інвестицій, здійснюваних за рахунок
коштів республіканського бюджету.

Загальний обсяг бюджетних асигнувань спрямовується не лише на здійснення
цільових комплексних програм, а й на розвиток соціальної інфраструктури
загальнодержавного значення з формуванням переліку цих об’єктів.

Для пріоритетних об’єктів інвестування у соціальній сфері передбачається
дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигнувань; б)
державного кредиту.

Соціальну сферу у містах і селищах міського типу передбачається
розвивати за рахунок місцевих бюджетів відповідних Рад народних
депутатів. Заходи, пов’язані із аварією на Чорнобильській АЕС,
фінансуються за рахунок відрахувань підприємств і організацій.

Усі розрахунки по інвестиціях і розподіл асигнувань за напрямами і
міністерствами, відомствами здійснюють при формуванні державного плану
соціально-економічного розвитку України.

У свою чергу міністерства і відомства конкретизують ці обсяги за
відповідними програмами, напрямами і об’єктами та забезпечують цільове
використання державних коштів через виконання завдань державного
замовлення (державного контракту).

Республіканське державне замовлення на виконання робіт у капітальному
будівництві — одна з основних форм реалізації загальнодержавних
інвестицій. Замовлення (контракт) розміщується, як правило, на
конкурсні^ основі з урахуванням економічної вигідності того чи іншого
замовлення. Об’єкти республіканського державного замовлення (державного
контракту) приймаються до експлуатації у порядку, що визначається
Кабінетом Міністрів України.

Державні (республіканські), міждержавні ти регіональні
інвестиційні проекти та програми, що реалізуються за рахунок бюджетних
та позабюджетних коштів, підлягають обов’язковій державній експертизі. У
разі потреби експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може
здійснюватися експертними комісіями, створюваними Верховною Радою
України.

Поряд із державним управлінням і державним фінансуванням інвестицій
здійснюється регулювання умов інвестиційної діяльності. Основні важелі
такого регулювання:

система податків з диференціацією суб’єктів і об’єктів оподаткування,
податкових ставок і пільг. З метою регулювання інвестиційного попиту
Верховна Рада України може ввести диференційований податок на
інвестиції;

проведення кредитної та амортизаційної політики, у тому числі шляхом
прискореної амортизації основних фондів (пільги з амортизації можуть
встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки,
елементів основних фондів, видів устаткування);

надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, суб-венцій,
бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництва;

державні норми та стандарти; антимонопольні заходи; роздержавлення та
приватизація;

визначення умов користування землею, водою та іншими природними
ресурсами; політика ціноутворення;

проведення експертизи інвестиційних проектів; інші заходи.

Окрім засобів державного регулювання інвестиційної діяльності,
передбачених Законом України «Про інвестиційну діяльність», як
регулятори можуть виступати пільги, що надаються при виконанні
державного замовлення (державного контракту). Зокрема, за встановленою
Концепцією державного замовлення на 1993 р. (постанова Кабінету
Міністрів України від 21.08.92 р. за № 400) з метою підтримки державного
замовлення щодо запровадження в дію виробничих потужностей. об’єктів
було передбачено:

зменшення ставки оподаткування доходу, отриманого від виконання
державного замовлення;

надання пріоритетного права на одержання коротко- і довгострокових позик
у комерційних банках-контрагентах Уряду;

проведення прискореної амортизації активної частини основних фондів.

Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і
коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний
період, ступеня інвестиційної активності суб’єктів господарювання тощо.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАРОДНОГОСПОДАРСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ
ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА

Склад народногосподарських комплексів промислового виробництва і
загальна характеристика державного регулювання його розвитку

Промисловість України включає такі галузі: електроенергетику,
нафтовидобувну, газову, вугільну, торф’яну промисловість, чорну
металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну промисловість,
машинобудівну і металообробту, лісову, деревообробну та
целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та
фарфоро-фа-янсову, легку, харчову, мукомольно-круп’яну,
комбікормову, мікробіологічну, медичну, поліграфічну та інші галузі
промисловості.

Галузевий поділ промислового виробництва покладений в основу галузевого
державного регулювання і реалізується через систему міністерств і
державних комітетів.

Об’єктами державного регулювання на макроекономічному рівні виступають
міжгалузеві народногосподарські комплекси. Міжгалузевий
народногосподарський комплекс — це єдина господарська система, яка
включає в себе групу взаємозв’язаних галузей і покликана забезпечити
потребу народного господарства у певному виді кінцевої продукції
(послуг). Кожен комплекс містить ряд спеціалізованих галузей,
технологічно, економічно і організаційно пов’язаних між собою.

До складу народногосподарських міжгалузевих комплексів промислового
виробництва належать комплекси: паливно-енергетичний, металургійний,
машинобудівний, хіміко-лісовий. У паливно-енергетичний •комплекс входять
галузі, які спеціалізуються на видобутку і збагаченні палива, геології,
електроенергетиці та галузі електрофікації. Металургійний комплекс
об’єднує чорну та кольорову металургію. У машинобудівний комплекс
включена основна частина підприємств галузей верстатобудування, важкого
і середнього машинобудування, приладобудування. До хіміко-лісового
комплексу входять підком-плекси хімічний і лісовий, які забезпечують
випуск прогресивних матеріалів. Частина галузей промисловості є
складовими агропромислового комплексу (мікробіологічна,
борошномельно-круп’яна, комбікормова та інші галузі), інвестиційного
(інвестиційне машинобудування, промисловість будівельних матеріалів),
комплексу соціального розвитку (виробництво товарів народного
споживання, легка, місцева промисловість).

Державне регулювання промислового виробництва здійснюють у складі
Міністерства економіки України: департамент розвитку базових галузей
промисловості та виробничої інфраструктури, у складі якого функціонують
відділ економіки вугільної, нафтової та газової промисловості, відділ
економіки чорної та кольорової металургії, відділ економіки хімічного та
нафтохімічного комплексів, відділ економіки розвитку енергетики,
відділ економіки лісопромислового та лісогосподарського
комплексів, відділ економіки машинобудівного та оборонного комплексу;
департамент реалізації соціальної політики, у складі якого працює відділ
економіки виробництва непродовольчих товарів та послуг; департамент
розвитку агропромислового комплексу складовою якого є відділ виробництва
продовольчих товарів.

Суб’єктами державного регулювання промислового виробництва виступають
Міністерство промисловості, Міністерство машинобудування,
воєнно-промислового комплексу і конверсії, Міністерство енергетики і
електрифікації, а також державні комітети з легкої та текстильної
промисловості, з нафти та газу, вугільної промисловості, з використання
ядерної енергії та деякі інші.

Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання
промислового виробництва здійснюється у вигляді прямого державного
управління об’єктами (підприємствами-товаровиробниками) і регулювання
підприємницької діяльності у сфері виробництва промислової продукції.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає уп- . равління з
боку міністерств об’єктами, що залишились у сфері державної власності,
організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції,
індикативне планування, контроль і розподіл державою частини промислової
продукції, що виробляється.

Вплив держави на розвиток товарного ринку реалізується через
грошово-кредитну політику Національного банку України. Але за умов
кризи, монополізму виробників та інших особливостей перехідного періоду
до ринкових відносин найефективнішими засобами державного впливу на
процеси виробництва промислової продукції є методиіндикативного
планування, які реалізують державні органи, підпорядковані
Кабінету Міністрів України.

У процесі формування індикативного плану вони визначають напрями
економічного розвитку машинобудівного, паливно-енергетичного,
хіміко-лісового, оборонного комплексів, легкої та інших галузей
промисловості, здійснюють прогноз необхідних обсягів промислової
продукції, визначають орієнтовні обсяги виробництва продукції, виходячи
з мінімальних потреб народного господарства і забезпечення населення
продовольчими та промисловими товарами, розраховують потребу держави у
промисловій продукції, формують державне замовлення і державний
контракт. Орієнтовні обсяги виробництва, промислової продукції, в тому
числі державні замовлення (державні контракти), правлять за орієнтири
для підприємств усіх форм власності для подальшого врахування останніми
у ході складання виробничих планів підприємства.

У складі індикативного державного плану економічного і соціального
розвитку розробляються: обсяги виробництва промислової продукції,
виробництво товарів народного споживання, виробництво найважливіших
видів продукції, що контролюються державою.

Важливими складовими плану є виробництво і поставка продукції до
державних потреб, які забезпечуються через державний контракт і державне
замовлення. Система державного контракту і державного замовлення в
промисловості має задовольнити потреби держави у виробництві продукції
виробничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також
державну підтримку найважливіших галузей народного господарства та
виконання міждержавних угод.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому
виробництві відносять:

державні дозволи та контроль розміщення промислових підприємств на
основі адміністративних важелів;

залучення промислових підприємств незавіежно від форм власності до
виконання державних та регіональних цільових комплексних програм;
антимонопольні заходи;

застосування системи податків (податку на добавлену вартість, акцизного
збору, податку на прибуток або доходи) і податкових пільг;

грошово-кредитне регулювання;

регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до встановлення
державних цін;

використання норм амортизації та інших норм та нормативів. Важливим
напрямом державного регулювання підприємництва у промисловості є
вироблення і реалізація програм державної підтримки.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ (АПК)

Особливості становлення ринкових відносин в АПК і загальна
характеристика механізму державного регулювання

Агропромисловий комплекс України — це цілісна народногосподарська
система взаємопов’язаних в своєму розвитку галузей, які забезпечують
виробництво сільськогосподарської сировини та продовольства, їх
заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню.

До складу функціонально-галузевої структури агропромислового комплексу
входять три групи галузей і підприємств:

1. Галузі і підприємства, які виробляють засоби виробництва для усіх
підрозділів АПК; це тракторне і сільськогосподарське машинобудування,
машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, легкої і харчової
промисловості, виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин,
будівельних матеріалів, спеціалізованого автотранспорту і устаткування,
меліоративної техніки, будівництво в АПК, виробництво. спеціалізованого
устаткування і приладів для галузей АПК, підприємства з промислової
обробки гібридного і сортового насіння, комбікормова та мікробіологічна
промисловість, підсобні господарства, зайняті виробництвом засобів
виробництва для сільського господарства.

2. Галузі сільського господарства, які виробляють продукцію рослинництва
і тваринництва, а також лісове і ставкове господарство.

3. Галузі, зайняті заготівлею та переробкою сільськогосподарської
продукції—, харчова та борошномельно-круп’яна промисловість; галузі
легкої промисловості, які здійснюють первинну переробку
сільськогосподарської сировини — первинна переробка бавовни, льону,
вовни, пуш-но-хутрової сировини; підсобні промисли
сільськогосподарських підприємств, які виробляю’ть борошно, масло, сир,
переробляють овочі, фрукти. Ядром агропромислового комплексу є галузі
сільського господарства. У своєму розвитку вони характеризуються певними
особливостями; це вплив природно-кліматичних факторів на характер і
організацію виробництва, об’єктивна необхідність використання частини
виробленої продукції як засобів виробництва, універсальність основного
засобу виробництва — землі. Усе це зумовлює особливості становлення
ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його
державного регулювання.

Сутність аграрної політики держави у період становлення ринкових
відносин полягає у проведенні земельної реформи; розвитку різних форм
власності на землю і господарювання; .ліквідації- жорсткого
адміністративно-державного управління у сільському господарстві;
сприянні розвитку конкуренції; поступовому відмовленні від обов’язкового
встановлення державних замовлень (державних контрактів) на виробництво і
поставку сільськогосподарської продукції; розробці і здійсненні цільових
програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при
фінансовій підтримці держави.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним Кодексом України та
іншими актами законодавства України. Згідно з прийнятим законодавством в
Україні є такі форми власності на землю: державна, колективна, приватна.
Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради
народних депутатів, які у межах своєї компетенції передають землі у
власність або надають у користування та вилучають їх. Відповідно до форм
власності суб’єктами господарювання у сільському господарстві виступають
державні сільськогосподарські підприємства (державні сортовипробувальні
станції і сортодільниці, племінні заводи, конезаводи, господарства по
вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів тощо),
колекивні сільськогосподарські підприємства (селянські спілки),
сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні
товариства, садівницькі товариства, селянські (фермерські) господарства,
орендні сільськогосподарські підприємства. У зв’язку із появою нових
форм госпрдарювання механізм директивного планування розвитку
агропромислового комплексу замінюється механізмом державного
регулювання, заснованим переважно на економічних методах впливу на
товаровиробників сільськогосподарської продукції та продовольства.

Метою державного регулювання агропромислового комплексу є забезпечення
населення продуктами харчування, а також іншими товарами з
сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та
економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин і
багатоукладності економіки. Функції державного регулювання на
макрорівні виконують в складі Міністерства економіки України департамент
розвитку АПК, який об’єднує відділи економіки розвитку сільського
господарства, економіки виробництва продовольчих товарів, аграрної
реформи, Міністерство сільського господарства та продовольства та ряд
державних комітетів (Державний комітет по земельних ресурсах, Державний
комітет по рибному господарству і рибній промисловості та ін.).

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з
регулювання розвитку АПК:

визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями
спрямування інвестицій на його розвиток;

встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на
поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та
сировини;

здійснює індикативне планування розвитку АПК; регулює ціни на деякі види
продовольства; визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і
механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики
Міністерства економіки України, у складі якого фунціонує відділ цін на
продовольчі товари та продукцію сільського господарства.

Як і стосовно інших товаровиробників — Міністерство фінансів та
Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податкового і
грошово-кредитного регулювання. Для цього використовують систему
економічних важелів — податків і податкових пільг, диферен-. ційованих
умов кредитування тощо.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ

Державне регулювання ринку праці, зайнятості і умов праці

Ринок праці формується на підставі виключного права людини
розпоряджатися своїми здібностями до праці та добровільно обирати форму
зайнятості, вид діяльності або професію. У багатьох країнах з розвинутою
ринковою економікою основні функції щодо регулювання ринку праці
здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають у стадії формування
ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці не діють
досить ефективно, не відпрацьований механізм громадського та
інституціонального регулювання, здійснюється державне регулювання ринку
праці, зайнятості та умов праці.

При цьому на відміцу від командно-адміністративного розподілу та
перерозподілу трудового потенціалу держава функціонує відповідно до
попиту і пропозиції робочої сили. Державна політика загальної зайнятості
поступається місцем політиці ефективної зайнятості.

Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці здійснюється за такими
основними напрямами:

законодавче встановлення умов праці залежно від її видів, місця
виконання, особи працюючого, яке охоплює час праці і відпочинку, техніку
безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів
і найманою робочою силою, профспілками та підприємцями тощо;

створення державної системи дослідження і прогнозування стану
загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці для реєстрації
безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги у працевлаштуванні,
консультаціях, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах;

створення фондів сприяння зайнятості на загальнодержавному та місцевих
рівнях;

розроблення програм державної допомоги у підготовці кадрів; розроблення
програм державної допомоги у створенні нових і підтримці діючих робочих
місць в окремих галузях і районах;

розроблення державної допомоги у працевлаштуванні, створенні і підтримці
нових робочих місць для окремих категорій населення;

створення системи матеріальної допомоги у зв’язку з тимчасовим
безробіттям.

Основними нормативними актами, згідно з якими здійснюється регулювання
ринку праці в Україні, є «Закон України про зайнятість населення» та
Державна програма зайнятості. Закон «Про зайнятість населення» дає
визначення категорії зайнятості населення, права громадян у виборі виду
діяльності, статусу безробітних, визначає право на допомогу по
безробіттю, додаткові гарантії для окремих категорій населення, основні
завдання служби зайнятості, механізм формування та використання фонду
сприяння зайнятості населення, роль підприємств, установ і організацій в
реалізації державної політики зайнятості.

Державна програма зайнятості визначає заходи держави щодо надання
допомоги громадянам у їх працевлаштуванні, організації роботи з
професійної перепідготовки кадрів, участь у профорієнтаційній роботі,
сприяння створенню робочих місць, організації громадських оплачуваних
робіт.

Основні функції регулювання ринку праці в Україні здійснюють
Міністерство праці та Міністерство соціального захисту населення. Для
реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних
гарантій по всій території України створено державну службу зайнятості.
До її обов’язків входить аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на
робочу силу, облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з
питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійній
орієнтації, доборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств —
у доборі необхідних працівників; організація при потребі професійної
підготовки і перепідготовки громадян; реєстрація безробітних і виплата
допомоги по безробіттю; участь у підготовці територіальних програм
зайнятості та заходів щодо захищеності різних груп населення від
безробіття.

Певні функції по регулюванню ринку праці виконує Міністерство економіки
та управління (департаменти) економіки місцевих державних адміністрацій.
Вони здійснюють аналіз і прогноз чисельності населення, трудових
ресурсів та ринку праці, в складі індикативних планів розробляють
зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці, заходи
щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення.

Основу розрахунків показників трудових ресурсів становлять звітні дані
та прогнози чисельності населення за статтю, віком, а також кількості
сімей та самотніх громадян. Під трудовими ресурсами при цьому розуміють
працездатне населення у працездатному віці (за винятком непрацюючих
інвалідів і осіб, які отримують пенсію на пільгових умовах), а також
працюючих осіб старшого віку та працюючих підлітків до 16 років. Баланс
трудових ресурсів — найважливіший прогнозно-аналітичний документ —
складається з чотирьох розділів: 1. Населення. II. Трудові ресурси. III.
Розподіл трудових ресурсів. IV. Розподіл зайнятих Інформаційною базою
для розрахунку 1 та II розділів балансу слугують прогнози кількості
населення та його складу, які розробляє Інститут проблем інформатики
Міністерства економіки України. Чисельність населення у працездатному
віці та працюючих пенсіонерів визначається виходячи з статевовікової
структури населення та даних звітів балансів трудових ресурсів.
Чисельність інвалідів і осіб, які одержують пенсії на пільгових умовах,
визначають, виходячи з тенденцій, що склалися за останні роки. Прогноз
чисельності трудових ресурсів визначають як чисельність населення у
працездатному віці, зменшену на чисельність непрацюючих інвалідів та
осіб, які отримують пенсії на пільгових умовах, і збільшену на
чисельність працюючих пенсіонерів та підлітків віком до 16 років.

Розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості певною мірою
характеризує тенденції, що складаються у процесі їх відтворення за умов
формування ринкових відносин. Особливу увагу при прогнозі розподілу
трудових ресурсів надають зайнятості у народному господарстві. Загальну
чисельність зайнятих у народному господарстві обчислюють як різницю між
чисельністю трудових ресурсів і населення, зайнятого невиробничою
діяльністю (учні з відривом від виробництва та особи, що зайняті у
домашньому господарстві, служителі релігійного культу).

Чисельність учнів з відривом від виробництва віком 16 років і старше
визначають з урахуванням тенденції їх динаміки у звітні роки, а також
виходячи з потреби у підготовці спеціалістів у вузах, технікумах,
професійно-технічних училищах, чисельності учнів старших класів
загальноосвітніх шкіл.

Для визначення чисельності населення у працездатному віці, що зайняте у
домашньому господарстві, слід використовувати дані переписів населення з
урахуванням динаміки, що склалася за останні роки.

Показники, які характеризують безпосередньо зайнятість у народному
господарстві, обчислюють за такою методикою. Чисельність працівників
державних, громадських підприємств, організацій, а також колгоспників
визначають, виходячи з тенденцій вивільнення працівників із галузей
господарства за кілька останніх років та орієнтовних прогнозів
розрахунків темпів виробництва у відповідних галузях.

Чисельність працівників, зайнятих в індивідуальному селянському
господарстві та фермерстві, а також зайнятих індивідуальною трудовою
діяльністю у кооперативних, малих підприємствах, обчислюють, виходячи
заданих фінансових органів та прогнозних даних про мережу розвитку цих
видів діяльності.

Чисельність зайнятих в особистому підсобному господарстві обчислюють,
виходячи з обсягів продукції, виробленої у підсобному господарстві та
витрат часу на її виготовлення. У розрахунок беруть усе населення, тобто
працююче у суспільному виробництві і непрацююче. За підрахунками
фахівців, на долю непрацюючих припадає трохи більше половини.

Розділ, який характеризує розподіл зайнятих за сферами і галузями
народного господарства, є заключним. Головною пропорцією в ньому є
співвідношення чисельності зайнятих у матеріальному виробництві і у
галузях невиробничої сфери. При визначенні пріоритетів у розвитку
економіки слід дотримуватися такого співвідношення між матеріальною і
невиробничою сферами. Більш повно характеризує ринок праці зведений
баланс ринку праці. Інформацією для його складання є розрахункові
баланси ринку праці, які розробляються обласними органами праці на
підставі даних підприємств і організацій та виконкомів міських і
районних Рад народних депутатів. Із балансу ринку праці визначається
очікувана кількість незайнятого населення. У цю кількість включаються
особи, які вперше шукають роботу (здебільшого це випускники
загальноосвітніх шкіл); жінки, які мають тривалу перерву у роботі у
зв’язку з доглядом за малолітніми дітьми; працівники, вивільнені з
підприємств і організацій у зв’язку із змінами профілю, обсягів
виробництва і організації праці, інваліди III групи, інші категорії
громадян (військовослужбовці, які звільнені з лав армії, дружини
військовослужбовців тощо).

Далі здійснюються розрахунки відносно обсягів працевлаштування населення
на незайнятих робочих місцях (вакансіях), новостворюваних робочих місцях
у різних галузях господарства, на громадських роботах (благоустрій
населених пунктів, будівельні, ремонтні і опорядкувальні роботи на
об’єктах соціальної інфраструктури). Враховується кількість осіб, які
направляються на навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації. Після
цього визначається кількість безробітних. Обчислення проводиться за
схемою, наведеною у табл. 17.

У заходи щодо забезпечення зайнятості включають витрати на їх реалізацію
за цільовими видами витрат. Джерелом фінансування таких витрат є
державний фонд зайнятості, який утворюється за рахунок асигнувань з
державного і місцевого бюджетів, обов’язкових внесків підприємств,
організацій, кооперативів, добровільних внесків організацій і окремих
громадян, коштів служби зайнятості за надання платних послуг
підприємствам та організаціям. Розпорядником коштів фонду є державна
служба зайнятості.

Державне регулювання оплати праці

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у
грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений
ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.
За умов класичної ринкової економіки оплата праці регулюється законом
вартості робочої сили і законом попиту і пропозиції.

У сучасній ринковій економіці суттєвий вплив на регулювання оплати праці
справляють угоди профспілок з працедавцями, а значна частина
спеціалістів залучається до праці за контрактом.

У нашому суспільстві, яке донедавна називали розвинутим соціалізмом,
кожен член суспільства вважався асоційованим власником засобів
виробництва і на основі цього робився висновок, що робоча сила перестала
бути товаром, не має вартості і зберігається лише видимість товару
робоча сила, яка породжена зовнішньою формою наймання робочої сили і
виплатою робітникам заробітної плати. За таких умов здійснювалося
планування оплати праці у вигляді прямого або нормативного встановлення
фонду заробітної плати у галузях виробничої сфери, через встановлення
показника середньої заробітної плати і планової чисельності працівників
у невиробничій сфері, в процентах до загального обсягу робіт (обсягу
роздрібного товарообороту, наприклад, у торгівлі).

З метою захисту населення від зростання цін за умов кризового стану
економіки України для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму
здійснюється державне регулювання оплати праці, адекватне умовам
перехідного до формування ринкових відносин періоду.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової оплати
праці. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його
праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками,
посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не
перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства
й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних і
компенсаційних виплат, які не передбачені законодавством або понад
розміри, встановлені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці існує двох видів — державне і договірне.
Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення
мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті
праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати
праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів
посадових окладів керівників державних підприємств. Перераховані способи
належать до методів прямого державного регулювання. Крім них держава
застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці, зокрема через
встановлення умов визначення доходу, що спрямовується на оплату праці
(регулювання фонду споживання а також шляхом оподаткування підприємств і
доходів працівників.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств
здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на
міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна
угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного
договору) рівнях.

Вихідним елементом державного регулювання праці є регулювання
мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата — це
встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може
проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну
місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна
заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку,
продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної величини
мінімального споживчого бюджету.

Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині
тарифні умови плати праці. Тарифна система оплати праці є сукупність
взаємопов’язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ставок, схем
посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифна
система є основою для формування і регулювання заробітної плати. Згідно
з Постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 1993 р. ^ 74 в
Україні запроваджені єдині тарифні умови оплати праці робітників і
службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами. Вони
складаються з Єдиної тарифної сітки оплату праці робітників і службовців
за загальними (наскрізними) професіями та посадами, переліку загальних
(наскрізних) професій робітників, переліку професій робітників, зайнятих
на вантажно-розвантажувальних роботах, переліку виробництв та робіт,
переліку посад службовців, керівників та спеціалістів з віднесенням до
розрядів Єдиної тарифної сітки оплати праці, схеми диференціації за
розрядами прсад керівників, спеціалістів та службовців
навчально-курсових комбінатів, технічних шкіл та інших навчальних
закладів професійно-технічного навчання.

Державою встановлюються норми оплати праці (за роботу у надурочний час;
у святкові» неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який
мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася
браком не з вини працівника; працівників, молодших за 18 років, при
скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для
працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних
обов’язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на
обстеження у медичний заклад; для переведених застаном здоров’я на легшу
нижчеоплачувану роботу; для вагітних жінок; при різних формах
виробничого навчання, перекваліфікації тощо).

Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення в оплаті
праці працівників державних установ. Це здійснюється шляхом встановлення
коефіцієнтів співвідношення до мінімальної заробітної плати мінімальних
тарифних ставок для їх диференціації за видами виробництва, робіт і
діяльності залежно від складності праці за галузями народного
господарства, а також коефіцієнтів співвідношення до мінімальної
заробітної плати тарифних ставок (окладів) -окремих професій робітників,
до яких не застосовуються тарифні сітки, для їх диференціації залежно
від складності виконуваних робіт та кваліфікації робітників.

Регулювання частини доходу, що спрямовується на оплату праці,
розглядається як тимчасовий захід, спрямований на стримування інфляції і
стимулювання виробничого і соціального розвитку підприємств, охоплює
витрати підприємств, установ та організацій на оплату праці, грошові
витрати та заохочення і виплати соціального характеру і поширюється на
державні й засновані на державній власності орендні підприємства.
Регулювання фондів споживання проводиться шляхом щомісячного внесення до
бюджету суми перевищення фактичного фонду споживання над його
розрахунковою величиною.

Для регулювання фонду споживання і фонду оплати праці визначається
показник середньої заробітної плати. Середня заробітна плата — це розмір
заробітної плати працівника, визначений за певний період часу. Держава
забезпечує щоквартальну підготовку і публікацію статистичних даних про
середню оплату по галузях, групах професій і посад, а також щорічну
публікацію даних про вартість робочої сили відповідно до Типової
Міжнародної класифікації витрат на робочу силу.

До сфери державного регулювання оплати праці входять встановлення
максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств
і оплата праці за сумісництвом.

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство
праці України, управління (відділи) праці та соціальних питань
виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Структура і функції зовнішньоекономічного комплексу в реалізації
економічної політики України

Зовнішньоекономічні відносини України із зарубіжними державами
здійснюються на основі взаємної вигоди, еквівалентного обміну і
дотримання принципів міжнародного права.

У зовнішньоекономічній діяльності можна виділити такі основні напрями:
зовнішня торгівля, фінансово-кредитні відносини, техніко-економічні
зв’язки, транспортні і науково-технічні. Перелічені напрями діяльності
здійснює ряд організаційних структур управління, які об’єдналися у
зовнішньоекономічний комплекс.

Організаційна структура зовнішньоекономічного комплексу України включає
чотири рівні: 1 — вищі органи управління; II — галузеві і міжгалузеві
міністерства і відомства; III — зовнішньоторговельні госпрозрахункові
організації; IV — підприємства і установи різних (Ьоом власності.

Функції вищих органів управління зосереджені у Міністерстві зовнішніх
економічних зв’язків України, Державному митному комітеті і Державному
експертно-імпортному банку України. Разом з Міністерством економіки
України, Національним банком вони здійснюють функції державного
регулювання зовнішньоекономічної діяльності на макрорівні. Вирішення
галузевих і міжгалузевих питань здійснює група міністерств і державних
комітетів України, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності.
Вони розробляють програми і плани зовнішньоекономічних зв’язків,
міждержавних угод торгово-економічного, науково-технічного і
техніко-економічного співробітництва іа спільного будівництва об’єктів.

Безпосередньо комерційно-господарську діяльність за закріпленою
номенклатурою товарів здійснюють зовнішньоторгові госпрозрахункові
організації Міністерства зовнішніх економічних зв’язків України,
Українське госпрозрахункове зовнішньоторговельне об’єднання
«Укрімпекс», Акціонерна компанія іноземного туризму. Найбільш
представницьким є четвертий рівень організаційних структур, який
представлений сукупністю підприємств різних форм власності, в тому числі
спільних. Підприємства і організації як суб’єкти зовнішньоекономічної.
діяльності здійснюють розвиток прямих зв’язків з підприємствами і
організаціями інших країн, укладення господарських договорів і
контрактів з розвитку виробничої і науково-технічної кооперації та інші
форми зв’язків з партнерами зарубіжних країн.

Переведення зовнішніх економічних відносин, в тому числі відносин з
суверенними державами СНД, на економічну основу пов’язане із створенням
внутрішнього ринку і підтримкою конвертованості грошової одиниці.
Політика держави у сфері зовнішньоекономічних відносин
характеризуватиметься такими особливостями:

на розвиток зовнішньоекономічних зв’язків буде орієнтована структура
економіки України. Вона базуватиметься на існуючому економічному
потенціалі, а пріоритетний розвиток отримуватимуть виробництва, які
забезпечуватимуть науковий і технологічний прорив на зовнішній ринок;

зовнішньоекономіна діяльність України орієнтуватиметься на залучення
іноземного капіталу і одержання іноземних кредитів, створення спільних
підприємстб та вільних економічних зон;

передбачається розвиток туризму, відпочинку та інших видів послуг,
залучення іноземних фахівців, розширення навчання та стажування за
кордоном поряд з розвитком товарообміну як найбільш розвинутого напряму
зовнішньоекономічної діяльності;

Україна сприятиме проведенню пайового будівництва нових підприємств та
реконструкції діючих з наступним розподілом продукції, що виробляється
на їх потужностях за умовами, визначеними окремими договорами;

надаватиметься підтримка господарських суб’єктів у збереженні взаємних
поставок продукції і товарів, що входили до складу колишнього СРСР,
вживаються заходи щодо запобігання реекспорту продукції, що
поставляєтья;

Україна сприятиме виконанню підприємствами і організаціями
централізовано регульованих міждержавних поставок продукції і товарів,
організації розрахунку і взаємного обміну інформацією про хід взаємних
поставок; встановлюватиметься взаємовигідний порядок проїзду транспорту,
що належить юридичним і фізичним особам іноземних держав, на своїй
території.

Висновки.

Розглянуті в монографії питання, безумовно, не вичерпують всіх сторін
державного регулювання економіки перехідного періоду. Некласичність
кризи економіки в Україні викликана деякими особливостями у виникненні,
які і визначили її суть. До числа цих причин слід.віднести:

— неефективність суб’єктивістської системи господарювання, яка відкидала
закони ринкової економіки і грунтувалась на волюнтаристичних рішеннях в
користь політичних цілей і амбіцій, і яка протягом багатьох років
переважала в системі управління в колишньому СРСР: .

— домінування адміністрування в системі діяльності органів виконавчої
влади, яке не може забезпечити достатньої дії на суб’єктів виробничих
відносин в умовах розвитку недержавних форм власності:

розпад державної системи планування, розподілу створеного продукту,
абсолютного контролю за цінами при відсутності інституціонального і
громадського регулювання і умов для цивілізованих ринкових відносин;

— абсолютний монополізм, який панував в економіці
адміністративно-командного типу, і який дістався Україні у спадок, і при
відпуску контролю за цінами, нерозвинутості конкуренції,
антиілонопольного регулюваня викликав гіперінфляцію;

— глибока структурна деформація економіки, яка характеризується
домінуванням виробництва продукції важкої промисловості і підприємств
ВПК, орієнтацією виробництв на виробничий цикл в рамках єдиного
народногосподарського комплексу колишнього СРСР, перманентною
перенапруженіс-тю відтворюючої структури, деформацією в рівнях
економічного розвитку регіонів, внутрігалузевими диспропорціями;

— невизначеність в розподілі економічних функцій між законодавчою та
виконавчою владою, між центром та регіонами, переважання
мікроекономічного мислення у значної частини працівників державних
органів управління, часта зміна урядових структур, нестабільність
законодавства.

Таким чином, поряд з чисто класичними причинами кризи в Україні діють
причини, які обумовлені хаосом в системі управління і виробництва.
Сказане виводить значно ширший спектр проблем державного регулювання
економіки перехідного періоду, ніж підняті в даній монографії.

Заслуговують уваги і детального дослідження особливості державного
регулювання науково-технічної та інвестиційної діяльності, промислова
політика і державне регулювання промислового виробництва, особливості
державного регулювання відносин в АПК. Очевидно, що ретельного
дослідження вимагають проблема регулювання ринку праці в Україні,
питання соціального захисту населення і регулювання рівня життя
населення в період формування ринкових відносин. Важливо дослідити
особливості формування і регулювання ринку послуг, проблеми державного
регулювання зовнішньоекономічної діяльності, суть і механізм реалізації
регіональної політики України.

Всі ці проблеми вимагають комплексних досліджень і могли б стати
об’єктом колективної праці.

Використана література

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» //Голос України.—
12 червня 1997.

Налоговые системы зарубежных стран.— М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997.— С.
21-22, 46-47.

Кравченко В. І. Фінанси місцевих органів влади України.—К.: НШСД, 1996.

Панасюк Б. Податки як дзеркало економічного і політичного стану
країни//Банківська справа.— 1997, № 5 (17).— С.16.

Налоговые системы зарубежных стран.— М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997.— С.
46-47.

Костиков И. Рынок муниципальных облигаций.// МЭМ0.1999, № 1.—С. 110-115.

Украинская инвестиционная газета от 9.12.1997.— С. 9-Ю.

Дуленко А. Розвиток ринку цінних паперів. // Економіка України, 1997, №
7. — С. 28-29.

Сердюк Д. Палочка-выручалочка-муниципалочка.// Українская инвестиционная
газета, 1997, № 9. — С. 7.

Бизнес, 1998, № 19.— С. 24.

Амелин В. Г. Социология конфликта. — М., 1992. — С.149.

Бородкин Ф. М., Коряк Н. М. Внимание: конфликт! — Новосибирск, 1989. —
190 с.

Воронов Ю. П. Методы сбора информации в социологических исследованиях. —
Иркутск, 1974.

Дарендорф Р. Елементи теорії соціального конфлікту // Соціологічні
дослідження. — 1994. — № 5. — С. 144.

Забастовки: отношение населения и взгляд изнутри // Вопросы экономики. —
1990. — № 3. — С. 92-98.

Зайцева О. А, Радугин А А, Радугин К. А и др. Основы менеджмента: Учеб.
пособие. — М.: Центр, 1998. — 432 с.

Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. — М.: Аспект Прогресс, 1994.

Зигерт В., Ланг Л. Руководить без конфликтов. — М.: Экономика, 1990.

“ Шляхи розвитку бюджетної системи України “ // Ж-л ”Фінанси України. —
№ 4.97р.

Р. Мітюкова “ Державний бюджет України і бюджетна політика у 1998 році
”// Ж-л Фінанси України. — №3.98р.

Лютий І.О. “ Державний боргіефективність використання Державного кредиту
“ // Ж-л “ Фінанси україни “. — №9.99р.

Мельнічука С.” Шляхи удосконаленнябюджетного процесу в Україні // Ж-л
“Економічний часопис”. №4.99р.

Бюджетний кодекс України // Голос України.- 2001. — №129.- С. 5-12

Закон України “Про Державний бюджет України на 2000 рік” // Урядовий
кур’єр. — 14 березня 2000. — № 46.- С. 4-7.

Закон України “Про Державний бюджет України на 2001 рік” // Урядовий
кур’єр. — 28 грудня 2000.- № 243.- С. 5-9.

Закон України “Про систему оподаткування” від 18 березня 1997 р. //
ВВР.- 1997.- №29.- С. 190

Антонов А., Каламбел С. Удосконалення податкової системи // Фінанси
України.- 2001.- №5.- С. 82-86

Білоконенко О. В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. — К.:
Європейський університет, 2001. — С. 75-80.

PAGE 1

PAGE 2

Похожие записи