Реферат на тему:

Комерційне і фінансове підприємництво. Ціноутворення

Комерційне підприємництво характеризується насамперед тим, що
визначальну роль тут відіграють товарно-грошові та торгово-обмінні
операції. Вони виражають основний зміст комерційного підприємництва.
Основу цього виду підприємницької діяльності становлять операції й угоди
з купівлі-продажу, тобто з перепродажу товарів і послуг.

За радянських часів у свідомості багатьох людей склався й укоренився
негативний стереотип приватного комерційного підприємництва як
антисуспільної, нетрудової і протизаконної діяльності, яку звичайно
називають спекуляцією. Таке уявлення складалося впродовж кількох
десятиліть.

Багато років в Україні панувала державна монополія не тільки на
зовнішню, а й значною мірою на внутрішню торгівлю. Громадяни могли
вільно продавати тільки продукцію власного господарства й особисті речі.
Деякі права щодо торгівлі мали колгоспи і промислова та споживча
кооперації, що по суті були недержавними.

Крім того, хоча формально економічна наука і статистика України
зараховують торгівлю до галузей виробничої сфери, у свідомості людей
торгівля і торгово-підприємницька діяльність не асоціюються не те що з
виробничою, а й навіть з трудовою діяльністю. І нині доходи від торгівлі
мало хто вважає трудовими.

Складність подолання поглядів на комерційне підприємництво, що
сформувалися в суспільній свідомості, зумовлена ще й тим, що іноді воно
справді було й залишається протиправним.

В умовах гострого дефіциту на окремі товари і послуги працівники
державної торгівлі або самостійно, або із залученням посередників
реалізовують за підвищеними цінами товари, призначені для продажу за
державними цінами. У цьому разі комерсант одержує незаконну додаткову
плату за торгово-посередницькі послуги, а по суті — хабар за продаж
дефіцитного товару.

Подібна «комерційна» діяльність повинна переслідуватися і каратися. На
жаль, відсутність законодавчого забезпечення правових норм комерційного
підприємництва не дає можливості провести чітку грань між законною і
протизаконною комерцією.

Загальна схема комерційного підприємництва багато в чому аналогічна
схемі виробничо-підприємницької діяльності. Відмінність полягає в тому,
що в разі комерційного підприємництва немає потреби в забезпеченні
виробничими ресурсами, пов’язаними з випуском продукції, оскільки
матеріальні ресурси підприємець купує як готовий товар, а потім реалізує
їх споживачеві.

Комерційна справа доцільна, якщо вона забезпечує чистий прибуток не менш
як 20 % витрат. Така жорстка вимога зумовлена високим рівнем ризику, що
характерний для комерції.

Особливим видом комерційного підприємництва є фінансове
(фінансово-кредитне). Об’єктом купівлі-продажу в цьому разі є дуже
специфічний товар — гроші, іноземна валюта, цінні папери.

Для цього виду підприємництва гроші та цінні папери не тільки
опосередковують товарообмінні операції, а й є основним об’єктом
товарно-грошових відносин, перетворюючи їх на грошово-грошові або
валютно-грошові. По суті, підприємець має справу з продажем одних грошей
за інші у прямій або непрямій формі.

За неринкової економіки фінансове підприємництво було цілковито
монополізоване державними органами, а здійснення його окремими
громадянами або колективами вважалося протизаконним.

За ринкової економіки ринок грошей, валюти, цінних паперів має право на
законне існування, і активними агентами цього ринку поступово стають
комерційні банки, фондові біржі, підприємства, організації і навіть
окремі громадяни-підприємці. Право на здійснення громадянами операцій з
цінними паперами закріплене законодавством України.

Загальна схема фінансової підприємницької угоди аналогічна схемі
комерційної справи, але комерційним товаром у цьому разі стають гроші,
валюта, цінні папери.

Як і в інших видах комерційної діяльності, фінансово-кредитній угоді
мають передувати аналіз ринку цінних паперів і маркетингова діяльність,
пов’язана з пошуком, виявленням і залученням потенційних покупців
грошей, валюти, цінних паперів, тобто майбутньої клієнтури. Згодом таку
діяльність здійснюватимуть фондові біржі, що стануть, можливо, основними
осередками фінансового підприємництва.

Одночасно з виявленням потенційного покупця грошей, валюти, цінних
паперів підприємець встановлює джерела їх отримання. Початковим
власником фінансового товару може бути підприємець, який має гроші,
валюту, цінні папери. У цьому порівняно рідкісному для умов України
випадку підприємець є продавцем цінних паперів або лихварем, що дає
цінні папери (гроші, валюту тощо) споживачеві в борг за певну плату або
під певний відсоток.

Розглянемо такий специфічний вид фінансового підприємництва, коли
підприємець відіграє роль виробника цінних паперів. Природно, що йдеться
не про фальшивомонетників. Мається на увазі, що підприємець офіційно в
юридично оформленому порядку випускає, а точніше, здійснює емісію таких
цінних паперів, як власні акції, облігації, кредитні білети, комерційні
папери (грошові зобов’язання, векселі). Суть підприємницької діяльності
полягає в тому, що ці папери підприємець продає, розміщує за певних умов
і зобов’язань як фінансовий капітал. Така форма фінансового
підприємництва властива в основному для підприємств, а не окремих
громадян.

Фінансове підприємництво потребує одержання інформації з ряду джерел,
зокрема даних про потенційних покупців грошей, валюти, цін-

них паперів, про курс валюти, кредитний відсоток, про умови здійснен-ня
фінансово-кредитних операцій і порядок їх оформлення, необхідні джерела
ресурсів.

Якщо такої інформації підприємець не має, він змушений одержувати її із
зовнішнього джерела і платити за це грошову винагороду.

Основною завершальною частиною фінансової угоди є продаж грошей, валюти,
цінних паперів покупцю, тобто кінцевому споживачеві або іншому
підприємцю, що перепродує їх. У результаті підприємець одер-жує грошовий
дохід, який має бути достатнім для покриття усіх витрат і одержання
прибутку.

Зазначимо, що завершальна частина угоди, у процесі якої виникають прямі
фінансові відносини між підприємцем і покупцем, потребує ре-тельного
оформлення, особливо якщо гроші надходять до підприємця від покупця
через певний час після передання останньому куплених ним грошей, валюти,
цінних паперів. Мається на увазі, що потрібно ретельно перевірити
фінансову спроможність покупця, встановити можливу за-ставу, визначити
гаранта, який може поручитися за покупця.

Фінансова угода доцільна, якщо за її тривалості менше року розрахунковий
прибуток становить щонайменше 5 % обсягу угоди. Для триваліших угод
відсоток прибутку підвищується (до 10-15 %).

На закінчення зазначимо: викладені дані про підприємницьку діяльність
містять тільки вихідні передумови, що допомагають опанувати основи
підприємництва. Подальший їх розвиток можливий на основі практики
кожного підприємця.

Ціна і механізм ринкового ціноутворення

Ціна — це грошове вираження вартості предмета, об’єкта, товару, тобто
кількість грошових одиниць, що характеризує вартість. При цьому
вважається, що вартість визначається суспільно необхідними за-тратами
праці на виробництво і реалізацію цього товару. Це визначення можна
подати у вигляді формули:

де WT, WY — вартість відповідно товару та грошей.

Іншими словами, ціна — це форма виявлення вартості (мінова вартість) при
обміні товару, але не на будь-який інший товар, а тільки на грошовий
(золото, срібло або грошові знаки, що замінюють їх). Це найзагальніше
розуміння ціни з позицій політичної економії. За такого підходу ціна
залежить тільки від двох чинників і їх співвідношення: затрат праці на
виробництво та реалізацію товару, що визначають його вартість, і
вартості грошей. Коли ж ціна розглядається на конкретнішому рівні, то
називаються й такі чинники, як споживні властивості (якість) товару,
співвідношення пропозиції і попиту на цей товар та ін.

Ціни, уся їх сукупність становлять не тільки індивідуальну, особисту, а
й суспільну, соціальну категорії. Вони регулюють як окремі купівлі та
продажі товарів споживачам, так і економічні процеси в цілому, включаючи
суспільне виробництво, розподіл товарів, обмін або споживання благ,
надання послуг. Тут усі разом узяті ціни діють як загальний, єдиний,
цілісний ціновий механізм.

У ціновому механізмі варто вирізняти дві взаємодіючі частини. З одного
боку, це ціни, їх види, структура, динаміка зміни, а з іншого —
ціноутворення як спосіб, правила встановлення, формування нових цін і
зміни діючих. Ціноутворення є активною частиною цінового механізму, що
визначає розмір ціни. Таким чином, ціни і ціноутворення становлять
єдиний ціновий механізм.

Під загальним поняттям «ціна» мається на увазі цілий комплекс
економічних понять, що входять у єдину синтетичну економічну категорію.
Під однією назвою «ціна» існує безліч її видів, що різняться
призначенням, сферою застосування та способом формування.

Щоб одержати конструктивне уявлення про ціноутворення, розглянемо
способи і підходи до формування видів цін в умовах неринкової і ринкової
економіки. Для неринкової економіки характерними видами цін є роздрібні,
оптові та закупівельні.

Роздрібними прийнято називати ціни, за якими товари продаються в так
званій роздрібній торговій мережі, тобто в умовах їх продажу
індивідуальним покупцям при відносно невеликому обсязі кожного продажу.
За роздрібними цінами звичайно реалізуються товари народного споживання
населенню й меншою мірою — підприємствам, організаціям, кооперативам.

Оптовими називають ціни, за якими продукція реалізується великими
партіями в умовах так званих оптових торговельно-збутових операцій між
підприємствами, а також при реалізації продукції через спеціалізовані
магазини і збутові контори оптової торгівлі, на товарних біржах і в
будь-яких інших торгових організаціях, що продають товари оптом. Оптова
ціна, як правило, нижча за роздрібну на розмір витрат обігу і прибутку
торговельно-збутових організацій.

Одночасно з оптовими у плановій економіці існують закупівельні ціни, за
якими державні торговельно-закупівельні організації закуповують
сільськогосподарську продукцію в її виробників.

У принципі плановий спосіб ціноутворення має певні переваги: досить
простий; ціна відбиває реальні витрати виробництва; ціни встановлюються
зверху спеціальними державними організаціями. Оптова ціна, за якою
підприємство-виготовлювач продає свою продукцію, дорівнює витратам
виробництва (собівартості), до яких приплюсовується нормативний
прибуток. Роздрібна ціна для індивідуального споживача встановлюється як
оптова плюс витрати і прибуток торгових організацій, включаючи й
транспортні витрати.

Однак на практиці централізованої економіки така схема має певні
недоліки. Основний з них випливає з неринкової природи
планово-директивного ціноутворення. Річ у тім, що на ціну покладалася
невластива їй роль соціального і бюджетного регулятора економіки.
Невпорядкованість оптових цін, вкрай низькі державні оптові ціни на
сировину робили нерентабельними цілі галузі, такі як сільське
господарство, вугільна, а далі й нафтова промисловість. У результаті
доводилося видавати великі дотації з державного бюджету, що призводило
до розбалансованості економіки галузей народного господарства.

Наявність різних цін на однотипну продукцію в різних країнах зумовлює
необхідність використання світових цін. Це ціни, визнані на певний
період організаціями, що займаються міжнародною торгівлею, або середні
значення цін на товари, що встановилися в різних країнах і регіонах. У
соціалістичній економіці світові ціни застосовувались вкрай обмежено. З
поступовим переходом до ринкової економіки і включенням України у
світову господарську систему їх роль підвищується.

Наявність різноманітних форм торгівлі зумовлює розподіл роздрібних цін
на групи відповідно до їх застосування в окремих секторах економіки і
торгівлі. Так, розрізняють ціни державні, кооперативні, комісійні,
аукціонні, ціни колгоспного ринку. У перехідний період від державної
економіки до ринкової за наявності дефіциту товарів існування різних цін
на однотипні товари неминуче. Певною мірою воно є в будь-якій країні зі
змішаною економікою.

Близькі до цін за економічним змістом і призначенням тарифи на послуги
транспорту і зв’язку, побутові та комунальні послуги, а також ціни на
проектні, будівельні, монтажні роботи.

Ціни зафіксованої договором угоди між виробником товарів, продукції,
робіт і торговельною організацією, споживачами — взагалі між будь-яким
замовником і виконавцем робіт називають договірними.

Ціни, на які не поширюється дія жодних державних актів та інших
документів, умов, обмежень, які встановлюються за взаємною угодою між
продавцем і покупцем, зумовлені взаємодією попиту і пропозиції,
називають вільними. За неринкової економіки до таких цін належали тільки
ціни колгоспного і тіньового ринків та кооперативні ціни тією мірою,
якою на них не було накладено цінових обмежень. З переходом до ринкової
економіки діапазон дії вільних ринкових цін істотно розширюється. Цей
процес називають лібералізацією цін.

Ціни і тарифи фіксуються у спеціальних документах — прейскурантах.
Зазначені у цих документах ціни називають прейскурантними. В умовах
державного ціноутворення прейскурант (цінник) був основним вихідним
ціновим документом. В умовах ринкової економіки прейскурант стає
довідково-інформаційним документом.

Розглянемо докладніше механізм ціноутворення в умовах ринкової
економіки. Продавець, що представляє інтереси виробника товарів і
власні, прагне підвищити ціну виходячи з розміру витрат і бажання
одержати великий прибуток. Покупець, споживач, керуючись «корисливим»
підходом і бажанням знизити витрати на одиницю корисного ефекту, прагне
знизити ціни. У цьому прагненні йому допомагає конкуренція між
виробниками. Виробнику та продавцю сприяють конкуренція між споживачами
і попит, що постійно змінюється.

У складному багатофакторному процесі акт купівлі-продажу за
взаємоприйнятними цінами відбувається тільки тоді, коли ціна
встановлюється на основі вирівнювання попиту і пропозиції за умови згоди
між двома сторонами, інтереси яких зіштовхнулися на вільному ринку. Таку
ціну називають ринковою, а якщо її фіксують у договорі — договірною.
Однак така ціна може бути встановлена тільки в умовах ринку; якщо його
немає, то немає й не може бути об’єктивної ціни. Ринкове ціноутворення
можливе тільки тоді, коли на ринку є достатня кількість товарів,
продавці конкурують у прагненні продати товар і водночас є багато
покупців товару. Такий ринок називають ідеальним.

Типова поведінка покупця в таких умовах характеризується кривою попиту,
який залежить від потреб покупця і наявності коштів у зазначений період.
Покупець може купити тим більше товару, чим нижча його ціна, тобто тут
спостерігається обернено пропорційна залежність між розміром попиту на
товар і його ціною. Розмір попиту — це кількість то-вару, що його
масовий споживач може купити протягом деякого періоду (місяця, року) за
певної ціни цього товару.

Попит — це залежність між кількістю товару, що його масовий споживач
добровільно купує протягом певного періоду, і ціною цього това-ру. Як
правило, за інших рівних умов що вища ціна товару, то менше його
купують, і навпаки. У цьому й полягає раціональна поведінка масового
споживача: за фіксованого споживчого бюджету обсяг споживання пев-ного
товару тим нижчий, чим вища ціна товару.

Математично залежність попиту на товар описується кривою попиту Р =
f(q), де Р — ціна одиниці товару; q — кількість одиниць товару, що
купується протягом певного періоду. Приклад такої функції наведено на
рис. 32.

На рис. 32 крива попиту ДД відбиває залежність ціни товару від його
кількості, що купується за певною ціною за деякий період часу. Більшому
значенню розміру попиту qb відповідає менша ціна Pb, а меншому значенню
qa — більша ціна Ра, тобто за інших рівних умов при збільшенні ціни
обcяг попиту зменшується і навпаки.

Існує принципова відмінність між поняттями зміни попиту від ціни і зміни
самого попиту як його залежності від ціни. Коли говоримо, що при
зменшенні ціни товару від Рa до Рb обсяг попиту збільшується від
значення qa до qb, ми характеризуємо рух точки попиту вздовж кривої
попиту ДД.

Коли у зв’язку зі збільшенням прибутку підприємницьких господарств попит
на певний товар підвищується, мається на увазі, що при кожному значенні
ціни Р попит зростає. При підвищенні попиту на товар ціні Ра
відповідатиме обcяг попиту q? a> qa,& ціні Рb — обcяг попиту q? b> qb.

Поведінка ринкового продавця характеризується кривою пропозиції. Що вища
ціна товару на ринку, то більший прибуток одержує продавець, а отже, він
прагнутиме збільшувати обсяг продажу, збільшуючи ціну товару.

Хоча прагнення покупця і продавця, їх реакція на збільшення (або
зменшення) ціни різні, акт купівлі-продажу не відбудеться, доки не
встановиться взаємоприйнятна ціна, яку звичайно називають рівноважною,
тому що вона врівноважує попит і пропозицію. Графічно така ціна
від-повідає точці перетину кривих попиту і пропозиції (рис. 33). Перетин
кривої пропозиції товару SS із кривою його попиту ДД визначає
рівно-важну ринкову ціну товару.

Зазначимо, що рівноважна ринкова ціна встановлюється не одразу, а після
ряду спроб збільшити або зменшити її з боку продавця і покупця, тобто в
результаті торгу.

Наголосимо також, що криві попиту і пропозиції звичайно відповідають
певному часу (місяць, рік). Вони зміщуються у часі. Найчастіше
зміщується вгору крива попиту, що призводить до підвищення ринкових цін,
а в разі довгострокової тенденції — до інфляції.

Хоча ринкова ціна не визначається за розрахунковими формулами, однак
ринковий механізм ціноутворення не заперечує попереднього розрахунку цін
на основі моделей ціноутворення. Ця потреба випливає з того, що
продавець і покупець, виробник і споживач у процесі торгу виходять з
певних міркувань, передумов, що виражаються у вигляді оцінок, своєрідних
попередніх цін. Для виробників продукції, товарів, послуг попередня
розрахункова ціна потрібна ще на стадії проектування, розробки цієї
продукції, щоб не збанкрутувати при реалізації. Таким чином, постає
потреба у прогнозних, розрахункових цінах. А для їх визначення треба
використовувати моделі ціноутворення, подані у вигляді методик і формул.
Одна з найпоширеніших у практиці ціноутворення моделей — визначення ціни
за затратами (витратами) виробництва. Згідно з цією моделлю ціна

ц = с + п + н,

де С — собівартість продукції; П — нормативний, або розрахунковий,
прибуток; Н — надбавки (знижки) до ціни.

До собівартості входять різні види витрат на виробництво товару
(продукції, робіт, послуг), що їх зазнає виробник.

Поряд із собівартістю при формуванні ціни за витратами важливе місце
належить прибутку. Прибуток — це грошовий вираз вартості додаткового
продукту або своєрідна грошова надбавка виробника (продавця) продукції,
яку одержують завдяки тому, що мінова вартість продукту перевищує
витрати на його виробництво, транспортування до місця продажу і
реалізацію.

Коли ціна прогнозується, складно передбачити реальний прибуток, оскільки
товар не реалізований. Тому застосовують метод нормативно-розрахункового
прибутку. З цією метою використовують таку категорію, як рентабельність,
або відносний прибуток.

В економічній практиці України прибуток зараховували до собівартості
продукції, до вартості основних виробничих фондів, до зарплати або до
суми фонду заробітної плати й амортизації. З позицій розрахунку цін
зручніше користуватися значенням рентабельності у вигляді відношення
прибутку до собівартості.

Норматив рентабельності — це встановлений органами фінансового
регулювання або суспільно визнаний середній, а найчастіше граничний
рівень рентабельності. Якщо нормативне значення рентабельності відоме,
то нормативний прибуток у складі ціни визначається простим множенням
рентабельності на собівартість (і діленням на 100, якщо рентабельність
виражена у відсотках).

В економіці України рівень рентабельності 10 % вважається прийнятним,
20% — нормальним, 30 % — високим. Якщо рентабельність підприємства,
обчислена за цінами на всі вироблені ним види продукції, набагато
перевищує 30%, це вказує на одержання підприємством надприбутку. У цьому
разі прибуток може оподатковуватись або вилучатися до бюджету.

Розглядаючи вартість з позицій теорії корисності, доцільно застосовувати
параметричне ціноутворення, в умовах якого ціна відбиває насамперед
якість товару. Параметричну ціну визначають так:

де Ц баз — ціна базового зразка певного виду продукції; IJj — ціна
одиниці продукції; Pj — зміна параметрів якості продукції порівняно з
базовими.

Коли визначають ціну товару за параметричним методом, вибирають базовий
зразок, тобто аналог цього виду продукції, ціна якого відома. Потім
встановлюють сукупність властивостей, характеристик, якісних ознак, за
якими оцінювана продукція відрізняється від базової (корисний обсяг і
маса, потужність, надійність, ресурсомісткість, комфортність,
естетичність тощо). Числове значення кожної з цих характеристик
називається параметром якості.

Порівнюючи параметри оцінюваної продукції з аналогом (базовим зразком),
з’ясовуємо, наскільки вони різняться з урахуванням того, що зміни можуть
бути як позитивними, так і негативними.

Список використаної літератури

Федоренко В. Г. і К°. Інвестування. Зайнятість. Освіта. — К.: Науковий
Світ, 2002.

Федоренко В. Г. і К°. Шляхи підвищення ефективності інвестицій в
Україні.: — К.: Науковий Світ, 2003.

Федоренко В. Г. Інвестиційний менеджмент. —К.: МАУП, 1999.

Федоренко В. Г. Інвестиції і капітальне будівництво в ринкових умовах. —
К.: Міжнар. фінанс. агенція, 1998.

Федоренко В. Г. Перспективи розвитку капітального будівництва за
ринкових умов // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1997. — № 2.

Федоренко В. Г. Створення промислово-фінансових груп і проблеми
управління корпоративними правами // Про приватизацію: Держ. інформ.
бюл. — 1999. — № 2.

Федоренко В. Г., Бондаренко Е. В. Будівництво та інвестиції в Україні. —
К: Знання, 1998.

Федоренко С. В. Проблеми залучення іноземних інвестицій і розвиток
економіки України // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1999. — № 2.

Федотова М. А. Доходи предпринимателя. — М.: Финансьі и статистика,
1993.—96 с.

Чернявский А. Д. Организация управления в условиях рыночных отношений.
—К.:МЗУУП, 1994.

Чернявский А. Д. Современные тенденции развития организационных форм
управлення в Украине // Персонал. — 1997. —№4. — С. 3-7.

Чернявский А. Д. Трансформация организационных форм управления в
процессе развития рыночных отношений // Персонал. — 1996. —№2. — С.
22-36.

Шевчук В. Я. Умови ефективного інвестування в будівництві. — К.:
Будівельник, 1991. —112 с.

Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Уряд, кур’єр. — 1996. — № 62. —
2 квіт. — С. 5.

Щекин Г. В. К разработке концепции управления современным обществом //
Персонал. — 1999. — № 1. — С. 1-23.

ЩукінБ. М. Інвестиційна діяльність. — К.: МАУП, 1998.

Эклунд К. Эффективная экономика — шведская модель. — М.: Экономика,
1991. —349 с.

ЯкушинЛ. С. Строительство инвестиции//экономика стрва. —1991. — № 4. —
С. 59-62.

Похожие записи