.

Історія розвитку соціального захисту до кінця XIX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
262 2118
Скачать документ

Реферат на тему:

Історія розвитку соціального захисту до кінця XIX ст.

Особиста доброчинність

Історія соціального захисту сягає особистої доброчинності, яка була
притаманна людському суспільству ще з доісторичних часів. Особиста
доброчинність завжди була властива людям як вияв природного співчуття і
намагання підтримати в такий спосіб власний авторитет. Проте вияви
доброчинності були адекватною відповіддю на суспільні потреби. З перших
кроків цивілізації, коли сім’я, домогосподарство були основним
виробничим осередком у суспільстві, цілком логічним було покладати
турботу про непрацездатних на інших членів сім’ї. Ті, хто залишився
безпомічним поза сім’єю, або ціла сім’я, яка опинилася у скрутному
становищі, могли розраховувати на допомогу громади. Захист нужденних
здійснювався у формі особистої та громадської доброчинності тоді, коли
йшлося про виживання людини або сім’ї.

Церква

Християнство справило величезний вплив на формування суспільної моралі,
ставлення до убогих, адже любов до ближнього є основною засадою
християнської моралі. Сюжет про християнські чесноти відображений у
трьох Євангеліях Нового Заповіту. Наведемо його. Чоловік підійшов до
Ісуса і запитав його: “Що маю робити, щоб заслужити вічне життя?” —
“Знаєш заповіді: не перелюбствуй, не вбий, не вкради, несправедливо не
свідчи, поважай батька свого і мати свою?”. Той відповів: “Усе це я
роблю з молодих років”. Почувши це, Ісус сказав: “Іще одного тобі не
вистачає. Продай все, що маєш, і роздай бідним, тоді матимеш скарб на
небі. Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти до
Царства Божого”.

Громадська благодійність була поширена ще за часів Київської Русі.
Церква була благодійницькою організацією, за посередництвом якої
подавалась допомога нужденним з боку глави держави — князя. Перші уроки
та перші регламентації були тісно пов’язані з християнським
світобаченням потреб і проблем окремої людини. Сирітство, жебрацтво,
інвалідність — ось коло проблем, що відображені в перших законодавчих
нормах. Уставом князя Володимира його піддані зобов’язані були віддавати
десяту частину свого доходу на утримання монастирів, церков, богаділень,
лікарень і мандрівних нужденних. У Заповіті Володимира Мономаха
(1053-1125), зокрема, ідеться: “всього ж паче убогих не забувайте,
поскільки вам по силі своїй можливо годуйте”. Виходячи у доброчинності з
етично-релігійних міркувань, князі були схильні ставити її під опіку
церкви і доручати цю справу представникам церковних кіл. Особливою
щедрістю вирізнялися ченці Києво-Печерського монастиря. Феодосій
Печерський побудував поблизу монастиря спеціальний будинок, де
утримувались убогі та каліки. У Церковному уставі 996 р. згадується про
обов’язок духовенства турбуватися про бідних, причому на утримання
церков, монастирів, богаділень і мандрівних нужденних було визначено
десятину. Цю добу щодо уваги суспільства до справ благодійності та
пожертв слід поставити у тисячолітній історії на перше місце. Відмітною
рисою благодійності цього періоду було “сліпе” роздавання милостині;
жебраків ні про що не розпитували, бо це заборонялося вченням святих
отців. Святий Іоанн Златоуст казав: “Ти не повинен дізнавати в бідних,
що вони за люди, тому що приймаєш їх в ім’я Христа”.

Зрозуміло, що допомога подавалася здебільшого у вигляді життєво важливих
продуктів, тому що грошовий обіг був дуже слабо розвинений. Отже,
незважаючи на відсутність “розслідування” нужди прохача, милостиня
досягала своєї мети. Голодний не брав будівельних матеріалів, а
погорілець, якщо не був голодний, не просив хліба. Допомога була
різноманітною і відповідала справжній нужді.

Повчання митрополита Київського і Галицького Петра Могили (1597-1647):

«Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що до
архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов келар і сказав йому, що
много-множество хлібів видається на всяк день. Той же подивувався такому
спожителю і пішов до келарні подивитися, хто це так багато хлібів
поїдає. І побачив багато жебраків там, і ще більше вразився (не тому, що
багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб). І почав
сам здорових голодних проганяти (повелів їм не дармового хліба їсти, а
працювати). Недужим таки сліпим, кривим і їм подібним повелів дати.

Коли ж повернувся у свою келію, тоді, о чудо! Град такий великий випав,
що всі жита монастирські окрест побив і з землею змішав. Нікому ж іншому
град той жита не потовк. Побачив це старець-архімандрит і повелів усім,
хто просить, дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього
чи того в келарні, не маю звідки дати, сказав йому старець: “Давай усім,
хто просить: ти не убудеш, обитель же свята ніколи не збідніє”».

Боротьба з жебраками

З розвитком грошового обігу стало можливим накопичувати і обмінювати
отриману милостиню, тоді жебрацтво перетворилося на професійну справу.
Водночас на теренах Росії й України утиски народу панівними класами
породили велику кількість мандрівних жебраків, які втікали від своїх
хазяїв-поміщиків, тинялися просторами Російської імперії і жили з
жебрацтва та розбоїв.

Таке становище почало загрожувати соціальній безпеці, тому в 1712 р.
Петро І видав указ, що забороняв жебрацтво. Здорових працездатних
жебраків били нагаями і повертали господарям або віддавали в робітні
будинки, а старих і хворих — до богаділень. Немовлят, яких матері не
могли прогодувати й кидали, віддавали на виховання до 10 років, а потім
— у солдати. Опіку над богадільнями здійснювали Святий Синод і міські
магістрати. Безперечно, російський цар скористався досвідом Західної
Європи. Зокрема, в Англії у 1601 р. королева Єлизавета видала закон про
бідних, згідно з яким обов’язок полегшувати долю бідних покладався на
церковні парафії. У США допомога бідним у XVII-XVIII ст. наслідувала
основні риси зазначеного закону про бідних. Зубожілі отримували невелику
допомогу, а через це мусили терпіти погане ставлення, за найменше
порушення правил їх карали. Лише у XIX ст. дістали поширення робітні
будинки й богадільні. Раніше бідні продавалися з аукціону біддерам
(покупникам), які отримували за догляд певні суми грошей.

Соціальний захист за часів козаччини

Дещо з історії соціального захисту в Україні дізнаємося з праці С.
Верхратського “Історія медицини”. На думку вченого, насамперед потрібно
розглянути братство — релігійно-національну організацію українського
заможного міщанства, що в XV-XVIII ст. відігравало важливу роль у житті
українського народу, у його боротьбі проти національного гноблення
польськими панами, проти спроб окатоличування. їх обов’язком було
здійснення релігійно-благодійних заходів; крім того, вони мали
забезпечувати церкву людьми, які могли правити службу, тобто вміли
читати і писати, допомагати збіднілим і хворим членам своєї парафії.
Освіта у братських школах передбачала лише навчання читати і писати, але
для тих часів це була справа велика й важлива.

Щодо цього в Україні в XVI, а особливо в XVII ст. було досягнуто певних
успіхів. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом
Макарієм подорожував Україною до Москви в 1654 p., читаємо: “Починаючи з
цього міста (Рашків на Дністрі. — Авт.) по всій землі козацькій, у
кожному місті, у кожному селі для убогих, немічних і сиріт збудовано по
краю чи всередині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок”.
Ці примітивні братські притулки, де, зрозуміло, медичного догляду не
було, у XVI ст. називали шпиталями (від лат. hospitalis — гостинний).

У 1522 р. при Онуфріївському монастирі братство влаштувало шпиталь, для
якого отримувало значну матеріальну допомогу від московського царя
Федора Івановича (1592 р.). У передмістях Львова при українських церквах
було відкрито ще чотири невеликих шпиталі.

Братські шпиталі утримувалися коштами парафіян. У містах великі
ремісничі цехи утримували власні шпиталі, менші об’єднувались і мали
спільний шпиталь. У деяких містах шпиталі існували на гроші, отримувані
за користування міськими вагами, за переїзд через мости, переправу
поромом. Крім шпиталів, що утримувалися на громадські кошти, в Україні
були шпиталі, існування яких забезпечувалося завдяки заповітам заможних
осіб, які відписували для цього села, млини й навіть шинки.

Про кількість шпиталів в Україні в XVII-XVIII ст. можна дізнатися з
відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву Малоросійської
колегії. Так, у 1732 р. у Чернігівському полку налічувалось 118
шпиталів, Лубенському — 107, Миргородському — 29, Ніжинському — 138,
Полтавському — 42, Переяславському — 52. Ці шпиталі мали опікувальну
мету. Київське братство, яке було засновано в 1615 р., мало школу й
шпиталь “для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецьких і
людей рицерських”, як зазначається в його засновній грамоті.

Коли Запорізька Січ стала місцем скупчення тисяч людей, коли після
походів запорізьких козаків було багато поранених, частина з яких
назавжди залишалася інвалідами, Січ змушена була збудувати власний
шпиталь при Трахтемирівському монастирі над Дніпром. Завдяки великим
коштам, які надавала Січ, цей монастир став одним з найвідоміших в
Україні. Трахтемирівський монастир з козацьким шпиталем не раз грабували
й руйнували, але Січ його швидко відбудовувала. Проте в 1678 р. поляки
зруйнували його вщент і назавжди.

За постановою військової ради Запорізької Січі було вирішено створити
шпиталь при Межигірському монастирі поблизу Києва. У 1680 р. кошовий
Іван Сірко передав у підлеглість Межигірському монастиреві
Самаро-Миколаївський Січовий монастир, розташований на острові між
річками Самарою і Самарчиком. При цьому монастирі також був військовий
шпиталь, як і при Лебединському поблизу Чигирина і Левківському поблизу
Овруча. Монастирі охоче перебирали на себе піклування про запорізьких
козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток у вигляді
коштовного оздоблення церков і великих внесків.

Під час визвольної війни Січ розподіляла своїх поранених та інвалідів в
інші шпиталі при монастирях і церквах, виділяла на лікування і догляд
певні кошти із загальновійськового скарбу. Лікували та доглядали хворих
у шпиталях ченці.

Із загибеллю Січі шпиталь запорожців при Межигірському монастирі
передбачалося перетворити на інвалідний громадський будинок. Проте
останній було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в
Межигір’ї було відкрито військовий госпіталь. У 1787 р. у день
наміченого відвідання Межигір’я царицею Катериною II шпиталь запорізьких
козаків з невідомих причин згорів. Архів монастиря згорів ще раніше — у
1764 р. Цим і пояснюється, чому фактично нічого не відомо про
організацію і роботу цього шпиталю.

Запровадження державної системи соціального захисту

За часів Катерини II згідно з “Приказом общественного призрения” (1775
p.) було створено народні школи, будинки для сиріт, лікарні, аптеки,
богадільні, лепрозорії, божевільні, робітні будинки. Наприкінці XVIII
ст. сформувалася державна структура соціальної допомоги населенню. У
багатьох губерніях так само було запроваджено “приказы общественного
призрения” з відповідними закладами підтримки та захисту населення,
сформовано світське законодавство у сфері суспільної опіки і приватної
благодійності. Почала розвиватися громадська благодійність. В Україні у
1812 р. було створено Харківське товариство благодійництва. У 1822-1824
pp. було складено атлас богоугодних закладів і запроваджено норми їх
забезпечення ліжками тощо. Ініціаторами створення благодійних фондів
були члени імператорської родини.

Інститути суспільної опіки існували в усіх цивілізованих країнах. Проте
в XVIII-XIX ст. на Заході система соціального захисту формувалась на
принципах індивідуалізму, свободи індивідууму й відповідальності за свої
вчинки — панівної філософії того часу. Система соціального захисту на
той час не запобігала нужді й не виводила з неї, надаючи лише мінімальну
підтримку людям, які перебували у важкій життєвій ситуації. Наприкінці
XIX ст. було зроблено перші спроби глибше зрозуміти причини соціального
зла замість вивчення лише його зовнішніх проявів. Початок цьому поклав
Ч. Бут, який керував дослідженням життя людей у Лондоні. Публікація
доповіді вченого “Життя і праця людей у Лондоні” (17 томів, 1892-1903)
мала далекосяжний ефект. За його висновками, майже третина лондонського
населення жила в бідності.

Список використаної та рекомендованої літератури

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року. — К., 1996.

Державна програма зайнятості населення на 2001-2002 pp. Затв. Законом
України від 7 березня 2002 р. // Уряд, кур’єр. — 2002. — 17 квіт.

Базилевич В. Д., Базилевич К. С. Страхова справа. — К., 1997.

Бакуменко В. Д. Формування державно-управлінських рішень: проблеми
теорії, методології, практики. — К., 2000.

Баланда А. Л. Неформальна зайнятість як новітній фактор розвитку
національного ринку праці України. — К., 1999.

Бідак В. Гуманістична складова соціальної політики в умовах економічних
трансформацій // Україна: аспекти праці. — 2001. —№ 5.

Білянський С, Хахлюк А. Демографія — найголовніший чинник майбуття //
Україна: аспекти праці. — 2001. — № 5.

Близнюк В. Оцінка регіональних ринків праці // Україна: аспекти праці. —
2000. — № 8.

Богиня Д. Стимули і антистимули розвитку трудового менталітету в
сучасних умовах // Україна: аспекти праці. — 2001. — № 3.

Богиня Д. П., Грішнова О. А. Основи економічної праці: Навч. посіб. — К,
2002.

Борецька Н. П. Соціальний захист населення на сучасному етапі: стан і
проблеми. — Донецьк, 2001.

Вегера С Європейська соціальна хартія і Україна // Україна: аспекти
праці.— 2001.—№7.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020