.

Інвестиційна діяльність як складова розвитку економіки України (пошукова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
509 4237
Скачать документ

Пошукова робота:

Інвестиційна діяльність як складова розвитку економіки України

Економічна криза, що триває в Україні з кінця 80-х років XX ст.,
зумовлена багатьма довго- і короткостроковими факторами, що впродовж
цього періоду визначають її поглиблення. Але серед них є такі, що
періодично притаманні економікам різних країн усіх економічних систем.
Вони пов’язані зі станом інвестиційного процесу в економіці країни, що в
результаті визначає можливості її економічного розвитку, а також стан
структури економіки. Тому при забезпеченні структурної трансформації
економіки, особливо глибинної, фундаментальної, завжди постає проблема
пошуку відповідних механізмів, джерел, щоб досягти необхідних
результатів.

Для виходу України з кризи потрібно розробити і реалізувати ефективну
державну інвестиційну політику. її необхідність зумовлена насамперед
тим, що інвестиції і пов’язані з ними структурні зрушення в економіці
відіграють ключову роль у формуванні макроекономічних пропорцій.
Інвестиційна діяльність — це стрижень усього процесу розширеного
відтворення, а тому можливість швидкої ліквідації багатьох диспропорцій
у розвитку народного господарства залежить безпосередньо від неї. Ще
майже 50 років тому Б. Селігмен зазначав: “Відтворення — це процес
інвестування економіки”.

Складність регулювання інвестиційної діяльності полягає в тім, що вона
охоплює різнобічні області економічного життя — сферу науково-технічного
прогресу, державне управління економікою, фінансово-банківську
діяльність, комерційний розрахунок підприємств, ціноутворення і т. ін.
Найчастіше проблему інвестування зводять до методів розподілу ресурсів
капітальних вкладень. У зв’язку з цим інвестиційним процесом охоплені
лише фондоздійснюючі галузі. У цьому розумінні формування
матеріально-технічної бази розглядається як би у відриві від усього
процесу розширеного відтворення, у якому беруть участь додаткові засоби
виробництва й утворюються накопичення. Адже рівень витрат і
рентабельність виробництва, фондоємність продукції і фондовіддача,
окупність вкладень характеризують єдиний процес накопичення не менше,
ніж витрати на проектування і будівництво і т. ін.

До інвестиційного процесу, що відбиває відтворення засобів виробництва,
належать формування частини накопичення, національного доходу, розподіл
і фінансування капітальних вкладень, використання основних фондів. За
іншим тлумаченням немов би штучно відокремлюється капітальне будівництво
від єдиного відтворюваль-ного комплексу.

Відзначимо, що ринкові відносини в інвестиційній діяльності насамперед
торкаються її джерел. Якщо розглядати національну економіку загалом, то
джерелами інвестиційних вкладень є фонд відшкодування у вигляді
амортизаційних відрахувань і фонд накопичення як частина національного
доходу. На рівні ж підприємств і об’єднань, інших суб’єктів
господарювання інвестиційна діяльність здійснюється за рахунок власних
фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизація, грошові
накопичення, заощадження населення, фінансові кошти юридичних осіб і т.
ін.), позичених фінансових коштів інвесторів (облігаційні позики,
банківські і бюджетні кредити), запозичених фінансових коштів інвесторів
(кошти, одержані від продажу акцій і облігацій, пайових та інших внесків
громадян і юридичних осіб), а також бюджетних інвестиційних асигнувань.
У структурі цих бюджетних кредитів постійно зростає частка кредитів
приватного сектору. Якщо в січні 1999 р. ця частка складала 23,5 %, то в
листопаді у приватний сектор держава вклала більше, ніж у державний —
51,4 % усіх кредитів, а з урахуванням рефінансування ця частка перевищує
4/5 усіх кредитних коштів. Зазначимо, що за стабільної економіки це
явище носить нормальний характер. Але в умовах величезного дефіциту
бюджету, надмірної інфляції — це вкрай негативне явище.

Фінансова інфраструктура ринку забезпечує акумуляцію накопичень, що
повертається вже у вигляді ефективних інвестицій. Це особливо актуально
для України в сучасний період розвитку і становлення її ринкових
структур, пошуку адекватних ринковим формам господарювання форм
здійснення інвестиційного процесу. У ролі інститу-ціональних інвесторів
виступають, як правило, інвестиційні та комерційні банки, інвестиційні
та пенсійні фонди, холдингові компанії, страхові компанії, компанії з
торгівлі цінними паперами та ін. Саме за допомогою цієї системи
заощадження населення трансформуються в інвестиції. Кредитно-фінансова
сфера (фінансово-кредитний ринок) надає кошти (у вигляді певних
фінансових коштів) для інвестицій у розпорядження підприємств та інших
суб’єктів господарювання. Саме на цьому ринку відбувається переміщення
коштів з тих секторів економіки, де є їх надлишок, у сектори, яким
бракує цих коштів, а також з галузей з меншою прибутковістю на вкладення
у галузі з більшою прибутковістю.

Джерела інвестицій визначаються рівнем розвитку економіки, її
ефективністю і віддачею використовуваних ресурсів. На жаль, в Україні
кризова ситуація фактично підірвала інвестиційний процес як на макро-
так і на мікрорівнях. Однобічна інфляційна політика в Україні швидко
призвела до руйнівної гіперінфляції, гігантського зростання цін і
знецінення грошей. У результаті зменшився на 50 % обсяг валового
внутрішнього продукту при скороченні і погіршенні структури
зовнішньоторговельного обороту з загостренням дефіциту платіжного
балансу. Внутрішні фонди накопичення і споживання зазнають втрат через
неплатежі та інфляцію, що паралізує відтворювальний процес і
господарський розвиток. Залучення зовнішнього капіталу в Україну для
структурного і якісного відновлення виробництва дуже незначне, а відтік
із внутрішнього обороту (через відсутність розумної валютно-фінансової
та курсової політики), а також переміщення у сферу тіньового обігу
(через непомірні податки і платежі) товарних ресурсів і фінансових
коштів набрали невиправданих масштабів. Майже припинені інвестиційні та
інноваційні процеси у виробничій сфері. Капітальні вкладення підприємств
усіх форм власності в 1998 р. зменшилися на 40 %, а в 1999 р. — ще на 22
%. Для виробників стали недоступними кредитні джерела комерційних
банків. І це в умовах фізичного і морального зношення виробничих фондів,
що досягають майже критичної межі — 60 %, за якою вже починаються
руйнівні процеси в економіці, зростає небезпека збільшення аварій і
катастроф. Підприємницька діяльність у власному товарному виробництві
призупинена.

Посилюється деформація макро- і мікроекономічної структури. При
існуючому загальному спаді промисловості виробництво товарів для
забезпечення попиту масового споживача скорочується випереджальними
темпами.

На різних стадіях кругообігу основних фондів необхідно об’єднати
економічне управління з постійним інвестиційним процесом, щоб інвестиції
давали зростання національного доходу.

Нині у сфері управління інвестиціями потрібно сформувати як кінцеві, так
і проміжні цілі. Для цього необхідно:

а) визначити критерії вибору пріоритетних напрямів капітальних вкладень;

б) установити обов’язкові умови, за яких забезпечуються можливості
розширеного відтворення для всіх учасників інвестиційного процесу;

в) сформулювати принципи й умови фінансування на різних ступенях
інвестиційного процесу, у тому числі утворення ресурсів
капіталовкладень.

Як відомо, ринкове відшкодування первісних, авансованих ресурсів на
створення основних фондів лише забезпечує основу для накопичення.
Кількісно зростання накопичень не залежить точно від авансованої суми.
Спричинено це наступним.

По-перше, це пояснюється розбіжністю між капітало- і фондоємністю
продукції. Відомо, що перевищення капіталоємності порівняно з
фондоємністю є результатом уповільненого приросту основних фондів.
Навіть з огляду на нормальне запізнювання (лаг) ефекту від капітальних
вкладень кожного окремого року необхідно виходити з багаторічного
випередження вкладень в основні фонди порівняно з їх приростом. Кожен
карбованець капітальних вкладень в Україні у 80-90-х роках обертався
додатковим зростанням фондів на 44 коп. Це було зумовлене як абсолютним
зростанням обсягів незавершеного будівництва, так і підвищенням частки
незавершеного будівництва до річного обсягу капітальних вкладень. Так, в
Україні частка незавершеного будівництва у 2000 р. складала 73,7 %, а
його зростання за 1996-2000 pp. становило 32 %.

Значна частина основних фондів народного господарства України вибувала
щорічно через моральне старіння і фізичне зношення, причому
спостерігались факти списання недоамортизованих основних фондів у міру
прискореної заміни застарілих виробництв, що вело на практиці до
заміщення зносу прибутком підприємств. Однак залучення прибутку на
покриття недоамортизованих основних фондів в умовах технічного прогресу
можна вважати економічно обґрунтованим, якщо питома вага прибутку в
капітальних вкладеннях підвищується, тобто коли ефективне використання
реноваційної амортизації спричиняє одночасне зростання накопичень.
Прискорення обороту авансованих на виробництво коштів спричиняє
можливість зниження їх абсолютного розміру, а будь-яке скорочення часу
обороту підвищує норму прибутку. Частка амортизаційних відрахувань у
загальному обсязі капітальних вкладень має тенденцію до зниження.

Певне значення має також структура капітальних вкладень: збереження
стабільно високої частки вкладень, що спрямовуються на
будівельно-монтажні роботи, підвищує капіталомісткість споруджуваних
об’єктів переважно за рахунок “пасивної” частини фондів.

По-друге, причиною невідповідності між зростанням накопичень і
авансованих ресурсів на створення основних фондів є розбіжність між
номінальним і реальним накопиченням. За 1980-1990 pp. був досягнутий
рівень зростання запровадження в дію основних фондів на 57 %. При
реальному виробничому накопиченні, у процесі якого створюються і
реалізуються додатковий продукт і чистий дохід, показник зростання
ефекту значно нижчий. Про це можна судити по зниженню рівня
фондовіддачі. Хоча рентабельність у цей період має тенденцію до
зростання, це несправжнє підвищення ефективності, тому що воно зумовлене
зростанням рівня цін, а не реальними зрушеннями у виробництві. Прибуток
зростав значною мірою в результаті збільшення оптових цін промисловості.
Отже, реальний процес накопичення, що розуміється нами як ефективна
фондовіддача, відставав від номінального. Інакше кажучи, зростання
прибутку не було зумовлене інтенсивним використанням виробничих
ресурсів.

Зблизити показники номінального і реального накопичення досить складно.
Адже саме по собі зниження фондовіддачі аж ніяк не є просто результатом
поганої організації управління виробництвом. Підвищення фондовіддачі
вимагає дотримання деяких найважливіших зовнішніх умов, насамперед
установлення ринкових цін на засоби виробництва. Ідеться про
відшкодування в ціні витрат виробництва і забезпечення необхідного рівня
рентабельності.

Зростання витрат не є негативним явищем, якщо збільшення виробничих
витрат компенсується відносно великим скороченням витрат чи зростанням
прибутку у сфері споживання цієї продукції. Проте на практиці часто не
враховують ефект у сфері споживання продукції виробничого призначення.
Ціни на нову техніку призначаються вищими, ніж на стару, хоча показники
потужності, швидкості та інші характеристики роботи машин змінюються не
пропорційно, не адекватно ціні на неї. От і виходить, що в окремих
випадках ціни не стимулюють упровадження нової техніки у виробництво і
водночас штучно сповільнюють процес відшкодування витрат, який є
складовою процесу розширеного відтворення.

Отже, наближення середньогалузевих витрат на виробництво до ринково
обґрунтованих можливе лише на основі все більшого відбиття споживчих
властивостей засобів виробництва в оптовій ціні.

Зазначимо, що рентабельність визначається у відсотках до собівартості
продукції. При підвищенні останньої рентабельність також зростає. На
практиці це спричинює певну інерційність у розвитку галузей, оскільки
попит на капітальні вкладення визначається сформованими умовами
накопичення в кожній окремій галузі народного господарства. Ціни на
інвестиційні ресурси більшою мірою, ніж відносно іншої продукції, мають
відбивати кінцевий споживчий ефект, ринкову корисність. Такі ціни,
по-перше, забезпечують можливість створення джерел фінансування
інвестицій з урахуванням реального процесу накопичення. Це означає, що
фінансове становище інвесторів стає відповідним їхньому внеску в кінцеві
результати. Якщо норма накопичення в ціні виявиться завищеною порівняно
з нормативом розширеного відтворення, відбудеться вилучення частини
доходу з галузей, що споживають інвестиційні ресурси. А це призведе до
загального зниження норми прибутку. По-друге, ціни, що відбивають
споживчий ефект засобів праці, слугують інструментом прийняття рішень
про інвестиції, оскільки дають змогу оцінити окремі варіанти витрат
відповідно до критерію зростання ринкової ціни засобів праці. По-третє,
ці ціни можуть бути основою збалансованості попиту та пропозиції на
інвестиційні ресурси, тому що вони є джерелом структурної
збалансованості народного господарства.

У сучасних умовах ціни повинні бути регулятором попиту на інвестиційні
ресурси. Природно, що поступовий перехід до ринкових відносин в
інвестиційній сфері народного господарства немислимий без докорінного
перегляду принципів ціноутворення. При діючій системі ціноутворення
виняткова орієнтація на фактичну норму прибутку може привести до
переважного спрямування інвестицій на користь фондомістких галузей, до
погіршення галузевих пропорцій в економіці. При цьому виникають
протиріччя між центральним завданням держави — поліпшення загальних
макроекономічних пропорцій і реальними фінансовими ресурсами окремих
галузей, тобто між їх економічними інтересами. Отже, у процесі
формування ринкового середовища в інвестиційній сфері необхідно в
комплексі розв’язувати завдання і по інституціональному оформленню
суб’єктів інвестиційної діяльності, і по формуванню економічно
обґрунтованого механізму ціноутворення на інвестиційні ресурси.

Питання про те, якою мірою конкретна ціна продукції повинна виражати
ефект використання засобів праці, зводиться до наукового обґрунтування
нормативу накопичення в ціні. Інвестиційний процес, у ході якого
відбувається відшкодування витрачених у процесі виробництва ресурсів і
реалізація додаткового ефекту для забезпечення розширеного відтворення,
немислимий без наукового обґрунтування нормативу накопичення в ціні.
Якщо в цінах буде закладена єдина норма накопичень, то вона не зможе
стимулювати зростання виробництва продукції тих галузей, що повинні мати
пріоритет у розвитку.

Диференціація норми накопичення в ціні означає, що існують різні рівні і
структура фондооснащення, умови відтворення, зрештою, різні рівні
прибутковості галузей і виробництв, як наслідок розходжень у попиті на
відповідну продукцію. Певною мірою це пов’язано зі зростанням
капіталоємності виробництва. Тому дуже важливо орієнтуватися на норматив
(коефіцієнт) розширеного відтворення як добуток норми прибутку на норму
накопичення. Такий коефіцієнт дає змогу виявити рівень накопичень в
основних фондах (норма прибутку), що реально складається за кілька
років, а також частку чистого доходу, залучену за такий самий період
часу на цілі розширеного відтворення фондів (норма накопичення). Остання
характеризує структуру накопичення (виробничі та невиробничі, основні й
оборотні фонди і т. ін.). Установлений за допомогою цього норматива
(коефіцієнта) розмір прибутку можна використати для розширення основних
фондів.

В умовах ринкової економіки має значення не тільки реальний прибуток, що
спрямовується на цілі інвестування — відновлення і збільшення основних
фондів, а й джерела формування капіталовкладень.

Очевидно, що здійснювана державою політика оподаткування прибутку
повинна стимулювати насамперед вкладення коштів у розвиток, модернізацію
виробництва, в інновації та інвестиції, оскільки лише на цій основі
можливе зростання рівня споживання, посилення розвитку соціальної сфери.
Дуже важливо, щоб розподіл прибутку між державою й окремими суб’єктами
економічної діяльності не тільки захищав інтереси держави, а й
забезпечував об’єктивні потреби розширеного відтворення кожного
підприємства в умовах еквівалентного обміну та в економічно рівних
екзогенних умовах для накопичення (через систему рентних платежів). При
цьому стимулювання зростання продуктивності праці, прибутку означає, що
суспільство повертає суб’єкту господарювання частину його внеску у
збільшення національного багатства у вигляді надприбутку, додаткового
прибутку.

Нині загалом по Україні реінвестується лише незначна частина прибутку,
одержувана у народному господарстві. Фінансові і валютні спекуляції
стали окремою індустрією української економіки. Прибуток від біржових
операцій і маніпуляцій з банківськими дисконтними ставками сягає 100 %,
тоді як віддача від виробничих капіталовкладень — лише 3 %. Необхідно
змінити подібну ситуацію. У центр економічного процесу слід поставити
реальну виробничу діяльність, щоб прибуток давало підвищення
ефективності виробничих інвестицій.

Нормативи розподілу прибутку між податками (державним бюджетом) та
інвестиціями повинні визначати не тільки пропорції фінансових фондів
держави і суб’єктів господарювання, а й темпи вкладання в основні фонди,
що забезпечують досягнення економічно обґрунтованої фондомісткості
продукції.

Як відомо, першим джерелом для формування інвестицій слугують
амортизаційні відрахування на реновацію. їх питома вага у структурі
ресурсів капітальних вкладень складала 32-45 % у 1980 1990 pp., а в
останні роки істотно зменшилась.

Тривала практика екстенсивного розвитку народного господарства, за якою
велика частка інвестицій спрямовувалась на створення і розширення
діючих, а не на заміну застарілих фондів, призвела до щорічного приросту
їх зношення в середньому на 1-2 %. Загалом по промисловості рівень
зношення основних фондів зріс з 28 % у 1975 р. до 49 % у 1990 р.
Зниження рівня зношення в 1999 р. порівняно з 1998 р. майже на 3 %
зумовлено не зростанням обсягів відновлення фондів, а простою зміною
методології нарахування амортизаційних відрахувань. Наприклад, загалом
по промисловості сума зношення машин і устаткування перевищила 50 % їх
балансової вартості й у різних галузях коливається від 23 до 77 % (табл.
3).

Як свідчать дані Міністерства статистики України, найбільш зношений парк
машин і устаткування у підприємств, що виробляють хімічні барвники (65
%), медичні вироби зі скла, порцеляни й пластмас (67 %),
хіміко-фотографічну продукцію (70 %), труби з чорних металів (70 %),
акумулятори (75 %), мило і миючі засоби (76 %), азбестотехнічні вироби
(77 %).

Технічне переозброєння цих підприємств в умовах наростання кризових явищ
в економіці і нескінченного підвищення цін стає все більш
проблематичним. Так, оптові ціни на продукцію машинобудування за чотири
останніх роки зросли більш ніж у 54 тис. разів, зокрема у металургійному
машинобудуванні в 197 тис. разів, в електротехнічній промисловості — у
112 тис, автомобільній — у 120 тис, у машинобудуванні для легкої і
харчової промисловості — у 81 тис. разів. При цьому із зростанням цін не
спостерігається якісне поліпшення продукції. Так, 25 % продукції
машинобудівних підприємств не оновлювалося понад 10 років, тобто є
морально застарілою. Нині тільки 10% усіх підприємств машинобудування
створюють зразки нової техніки. Постійно скорочується кількість зразків,
створених на рівні кращих світових стандартів, експортна продукція
становить менше третини загального обсягу виробництва.

За таких умов підприємства неохоче відмовляються від свого старого
устаткування, оскільки не мають можливості придбати нове,
високоефективне, а тому кількість устаткування, що списується,
скорочується щорічно. У багатьох галузях устаткування, що списується,
складає менше 1 % загальної вартості машин і устаткування, отже,
виробнича база підприємств усе більше старіє. Частка устаткування, що
експлуатується понад 20 років, складає 13 %, у тому числі понад 10 років
працює 60 % усіх металорізальних верстатів, більше 50 % — деревообробних
і ткацьких верстатів, електрометричного устаткування, хлібопекарських
печей і т. ін.

Наявність такої кількості застарілих фондів змушує підприємства
витрачати значні кошти на підтримку їх працездатності. Так, на ремонт
основних промислово-виробничих фондів витрачається 50 % обсягу
капітальних вкладень у промисловість. Через це значна частина
амортизації перерозподіляється з фонду реновації у фонд поточного і
капітального ремонту.

Вивільнення амортизації у міру перенесення вартості фондів на готовий
продукт носить тимчасовий характер, зумовлений повним періодом обороту
цих фондів. Відтворення зношених фондів потребує накопичення повної суми
амортизації, інакше підприємство вимушене заміщати відсутню суму
амортизації прибутком чи покривати вимогу на інвестиції за рахунок
кредиту. Отже, використовувати на інвестиційні цілі амортизацію у
процесі зношення основних фондів начебто виявляється неможливим або
можливе лише за рахунок кредиту.

Прагнення використати амортизаційний фонд для його розширеного
відтворення пов’язане з тим, що розмір накопичених у фондах коштів
перевищує суму натурального відшкодування основних фондів. Це зумовлено,
по-перше, нерівномірністю зношення окремих елементів і груп основних
фондів, по-друге, у міру технічного прогресу відбуваються прискорене
моральне зношення засобів виробництва (що враховується не в нормах
амортизації) і вибуття основних засобів, а також їх заміщення новими з
використанням для цього сукупних джерел розширеного відтворення —
прибутку, бюджетних асигнувань, кредиту. При цьому, з погляду
розширеного відтворення фондів, повне накопичення раніше авансованої
суми не є абсолютно необхідним, оскільки утворення фондів відшкодування
у грошовій формі випереджує темп фактичного зношення фондів.

В умовах технічного прогресу кожна гривня амортизації, спрямована в нові
вкладення, не адекватна раніше зробленим вкладенням. Споживча вартість
знову створених основних фондів, як правило, перевищує (у тому числі за
питомими характеристиками) старі. Однак, оскільки амортизаційні
відрахування на реновацію нараховуються впродовж усього фактичного
терміну служби основних фондів, а також з огляду на те, що в
господарстві ці терміни служби перевищують нормативні показники,
накопичена амортизація у деяких випадках значно перевищує вартість
фондів, що зношуються. У результаті цього не тільки завищується
собівартість продукції, а й складається неправильне співвідношення між
накопиченням і відшкодуванням на користь останнього. Частина прибутку,
що мала надходити у фонди розширеного відтворення, після відшкодування
первісної вартості основних фондів виступає у вигляді амортизаційних
коштів. З погляду ринкових умов відтворення було б доцільно припиняти
нарахування амортизації на реновацію після закінчення нормативних
термінів служби основних фондів. Недоамортизація (“переамортизація”)
також свідчить про відхилення від середньонормальних умов відтворення.

Крім того, рівномірне нарахування амортизації суперечить реальним умовам
відтворення основних фондів, за яких розподіл зношення в часі
нерівномірний і залежить від “віку” фондів. Потреба прискореного
відновлення засобів виробництва зумовлена переважно їх старінням. Через
це виникає певне протиріччя з тенденцією зниження собівартості продукції
виробництва, що зазвичай досягається підвищенням інтенсивності
використання фондів.

Для сучасного стану господарства України характерні згортання
інвестиційної діяльності і неефективна система амортизації. Усе це
призводить до ще більшої технологічної відсталості підприємств. Для
багатьох з них стало проблемою не вдосконалення, а підтримка виробничого
потенціалу на прийнятному технічному рівні. Тільки виважена політика
амортизації забезпечує створення достатнього фонду відшкодування для
постійного відновлення основних виробничих фондів, а її відсутність веде
до їх старіння і “проїдання”, що і відбувається нині в Україні.

Індексація амортизаційних відрахувань в Україні ще жодного разу не
здійснювалась. Наприклад, у 1993 р. щомісячні темпи інфляції становили
50-60 %, а звідси вартість основних фондів наприкінці року повинна була
в 130-280 разів перевищувати величину, що була на початку року.
Пропорційно мали збільшитися і суми недонарахованої амортизації,
необхідної для простого відтворення засобів праці. Але подібного не
відбулося. Отже, проведена в 1993 р. індексація лише скоротила, але не
усунула розрив між нарахованими і діючими основними фондами. Для
усунення подібних диспропорцій за високих темпів інфляції необхідно
щомісячно індексувати вартість основних фондів. Такий підхід не приведе
до зниження конкурентоспроможності продукції через збільшення витрат
виробництва при індексації основних фондів і наявних нині в Україні
цінах. Це пояснюється тим, що за рахунок правильної індексації основних
фондів відбувається уточнення справжніх витрат виробництва, а не їх
завищення. Крім цього, збільшення амортизаційних відрахувань і
собівартості продукції не обов’язково повинно супроводжуватися
підвищенням ціни. Відбувається уточнення справжніх витрат виробництва, а
звідси відповідно може бути знижений розмір прибутку. Не можна вважати
нормальною ситуацію, коли при спаді виробництва на 20 % рентабельність
промислової продукції за 1993 р. склала лише 35,7 %

Якщо додержуватися помилкової логіки, що в результаті заниження витрат
виробництва на відшкодування основних фондів (проти справжньої величини)
можна підвищити конкурентоспроможність продукції, то з таким самим
успіхом можна зменшити чи зовсім не враховувати витрати на оплату праці,
матеріали та ін. Однак, зрозуміло, що крім самообману такий шлях нічого
не дасть. Крім того, необхідно враховувати й таке: що рідше буде
індексація і більше розрив між балансовою і ринковою вартістю основних
фондів, то більше виникне можливостей для зловживання чи корупції при
приватизації. Одночасно з основними фондами потрібно індексувати і
вартість майнових сертифікатів громадян.

В умовах існуючого регулювання рентабельності продукції доцільно
переглядати і значення граничної рентабельності.

Іншим ефективним заходом, що захищає амортизаційні фонди від інфляції і
надає можливість самофінансування, може бути істотне розширення
масштабів прискореної амортизації, що нині у нас майже не практикується.
Одна з основних причин цього полягає в тому, що право на використання
прискореної амортизації може дати лише Міністерство економіки України за
умови, що для цього є достатньо обґрунтовані мотиви.

Так, відповідно до діючого положення про порядок нарахування
амортизаційних відрахувань прискорена амортизація (не більше двох разів
проти діючих норм) може бути дозволена для активної частини основних
виробничих фондів, що використовуються для збільшення випуску засобів
обчислювальної техніки, нових прогресивних матеріалів, приладів,
устаткування, розширення експорту, а також у випадках, коли підприємство
здійснює масову заміну зношеної і застарілої техніки. Малим
підприємствам разом із застосуванням прискореної амортизації дозволено в
перший рік експлуатації списувати додатково у вигляді амортизаційних
відрахувань до 20 % первісної вартості основних фондів з терміном служби
вище трьох років.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження
основних положень про склад витрат виробництва і формування фінансових
результатів на підприємствах і організаціях України” від 19 жовтня 1993
р. Міністерство фінансів і Міністерство економіки дають дозвіл на
використання прискореної амортизації активної частини основних
виробничих фондів також у випадках, пов’язаних з конверсією, охороною
навколишнього середовища, із збільшенням випуску споживчих товарів і
послуг для населення. Малі підприємства одночасно з використанням
прискореної амортизації для стимулювання відновлення машин і
устаткування можуть у перший рік експлуатації списувати у вигляді
амортизаційних відрахувань вже до ЗО % первісної вартості основних
виробничих фондів з терміном служби більше трьох років.

Отже, прискорена амортизація без будь-яких застережень дозволена тільки
малим підприємствам. Для всіх інших підприємств потрібен дозвіл
Міністерства фінансів і Міністерства економіки. При цьому виникає
питання, хто і як визначить ступінь прогресивності продукції, що
випускається, масштаб заміни техніки, що дозволяє вважати її масовою, і
чи використовуються засоби праці для збільшення випуску споживчих
товарів за іншим призначенням?

Відсутність чітких критеріїв є підставою для зловживань. Зазначимо, що
зв’язувати одержання дозволу на прискорену амортизацію підприємством з
масовою заміною ним зношеної та застарілої техніки взагалі економічно
нераціонально, оскільки повне перенесення вартості використовуваного
устаткування на виготовлену продукцію зовсім не означає необхідність
його негайної заміни, як це іноді помилково вважають. Тому стимулювати
потрібно не масову заміну устаткування, а проведення її в оптимальний
термін, що забезпечує при цьому максимальний соціально-економічний
ефект. Крім того, умова масової заміни зношеної та застарілої техніки
необгрунтовано позбавляє права на прискорену амортизацію знову створені
підприємства.

Переваги прискореної амортизації можна порівняти з безвідсотковою
позикою на технічний розвиток підприємства. У першій половині терміну
служби засобів праці, що вводяться знову, штучно підвищується
собівартість продукції. За рахунок підвищених амортизаційних відрахувань
відповідно занижується прибуток і залишається більше коштів для
фінансування технічного розвитку. У другій половині терміну служби
спостерігається зворотна картина. Отже, прискорена амортизація має
перевагу перед іншими видами податкових пільг, оскільки надані
підприємствам додаткові ресурси за рахунок її застосування згодом
повертаються в держбюджет.

З огляду на катастрофічний стан відтворення засобів праці в усіх без
винятку галузях народного господарства України і темпи інфляції
прискорену амортизацію для основних виробничих фондів доцільно
застосовувати повсюдно як на старих, так і нових підприємствах. Причому
варто дозволити її для всіх груп основних виробничих фондів, а не тільки
для їх активної частини. Мало того, підприємствам пріоритетних галузей
(легка і харчова промисловість, сільське господарство, енергетика) можна
дозволити списувати вартість засобів праці, що вводяться знову, на
собівартість виготовленої з їх допомогою продукції впродовж 12 міс. При
цьому треба обмежувати тільки максимальну суму амортизаційних
відрахувань, щоб підприємства могли в разі потреби нараховувати і менші
суми.

Не сприяє активізації інвестиційної діяльності підприємств також
існуючий порядок відшкодування витрат на модернізацію устаткування.
Витрати на ці цілі можуть досягати значних величин і здебільшого
вирізняються високою ефективністю. У наш час витрати на модернізацію
можуть не цілком переноситися на собівартість продукції до закінчення
нормативного терміну служби модернізованого устаткування.

Щоб витрати на модернізацію цілком і вчасно відбивалися в собівартості
продукції, необхідно не тільки на їх величину збільшувати балансову
вартість засобів праці, а й коригувати у бік підвищення діючу річну
норму амортизації.

Із цього аналізу випливає, що в Україні відбувається, по суті,
“проїдання” накопиченого національного багатства. Не краще склалася
ситуація і з використанням для зростання основних фондів накопичення
частини національного доходу. Це становище яскраво відбиває динаміка
зростання основних фондів, що має тенденцію до неухильного скорочення,
аж до припинення, що дає змогу дійти висновку про абсолютне скорочення
вартості основних фондів народного господарства України у подальший
період, тобто вибуття старих фондів перевищуватиме введення нових.

Очевидно, що амортизація виконує значну роль у розширеному відтворенні
основних фондів. Про це також свідчить систематичне зростання частки
амортизаційних відрахувань у структурі джерел фінансування капітальних
вкладень в Україні. І явно ненормальним є положення, коли частка
амортизації у загальному обсязі капітальних вкладень складає 6-7 %, як
це було в Україні в останні роки. Відзначимо, що стабілізація ситуації
почалася з 1995 р. з припинення вилучення з підприємств 25 %
амортизаційних відрахувань.

У господарстві України середня фактична норма реноваційної амортизації
складає 2,9 %; термін повного відновлення вартості основних фондів сягає
33 років. З огляду на те, що ці терміни значно перевищують терміни
відновлення продукції (нормативу технічного прогресу), то можна дійти
висновку, що в кожному окремому випадку амортизаційний фонд на реновацію
може бути більшим за реальну потребу у відновленні фондів (а іноді буває
і недостатнім). За розрахунками, частка реноваційної амортизації,
нарахованої на вартість основних фондів, залишається невикористаною (за
припущення, що реноваційна амортизація депонується на рахунках
підприємств).

У цих умовах кредит елімінує вплив фактора часу у формуванні і
використанні амортизації на реновацію. З огляду на тривалість терміну
зношення основних фондів амортизаційний кредит також є довгостроковим.

Формування і використання прибутку як найважливішого ресурсу капітальних
вкладень також пов’язане із закономірностями кругообігу основних фондів.
Власне кажучи, темпи накопичення сум чистого доходу, призначених для
розширеного відтворення основних фондів, залежать від ефективності
всього інвестиційного процесу — вибору кращого варіанта капітальних
вкладень, витрат на будівництво фондовіддачі як результату додатка
засобів праці у процесі виробництва. Чистий дохід слугує показником
ефективності капітальних вкладень, оскільки нові капіталовкладення
ефективніші за попередні за показниками продуктивності праці і
собівартості. У міру окупності вкладень накопичується і певний резерв,
призначений для розширення основних фондів завдяки новим
капіталовкладенням.

Тут, однак, варто зважати на особливу роль фінансових скорочень при
формуванні частини чистого доходу, що накопичується. За допомогою
фінансових важелів відбувається розподіл чистого доходу між державою і
підприємством, а всередині підприємства — між окремими фондами
накопичення і споживання. У взаєминах між державою і державними
підприємствами спостерігаються зустрічні потоки коштів; підприємства
відраховують частину чистого доходу у формі податків і платежів і, у
свою чергу, одержують частину коштів від держави у вигляді бюджетних
асигнувань і субвенцій на капітальні вкладення. Крім того, на рівень
розподільних відносин впливає система так званого внутрішньогалузевого
вторинного перерозподілу прибутку на інвестиційні цілі.

У межах частини чистого доходу, що залишається на підприємствах,
розподіл провадиться між фондами накопичення, особистого і колективного
споживання. Розмір конкретних відрахувань прибутку на капітальні
вкладення у фонди підприємства залежить від розмірів прибутку і
нормативів розподілу. Ці надходження являють собою частину економічного
ефекту, що реалізується підприємством. Однак чіткого економічного
зв’язку між використанням наявних основних фондів і одержуваним
прибутком немає. Адже прибуток не відбиває безпосередньо рівня і
динаміки ефективності виробничих фондів і найчастіше може зростати лише
за рахунок підвищення цін. Темпи зростання прибутку також відбивають
підвищення рівня фондовіддачі, оскільки сума прибутку збільшується
залежно від структури цін і витрат на виробництво.

Що стосується реалізації прибутку, то тут варто враховувати багато
зовнішніх умов, що, у свою чергу, визначаються реальним співвідношенням
між натурально-речовинною і грошовою сторонами відтворення. Якщо
одноразові капітальні вкладення перевищують власні накопичення, тобто
утворюється розрив у часі між окупністю вкладень у діючі фонди і новими
вкладеннями, призначеними для зростання виробництва, то створюються
об’єктивні умови для застосування довгострокового кредиту.

В умовах ринкової економіки природним є самостійне розпорядження
суб’єктом господарювання прибутком, що його він одержує в результаті
економічної діяльності. У довгостроковій перспективі можна прогнозувати
збільшення частки вкладень, що спрямовуються на розвиток виробництва, за
рахунок власних джерел.

Якщо власні кошти підприємств резервуються в банках, вони слугують
природним ресурсом банківського кредитування. Оскільки окупність
вкладень чистим доходом здійснюється у тривалий термін, природний і
довгостроковий характер має кредит. У такому разі разом із
випереджальним зростанням витрат на капітальні вкладення порівняно з
ресурсами, відрахованими з прибутку, збільшується обсяг коштів
підприємств у банках. У результаті довгострокове кредитування сприяє
активному використанню накопичень підприємств. Саме по собі
співвідношення темпів зростання виробництва продукції та основних фондів
залежить від багатьох факторів, з яких виокремимо такі:

• забезпеченість основними фондами, що відповідає досягнутому рівню
фондомісткості продукції, оскільки відхилення індивідуальних від
ринкових витрат на виробництво продукції залежить здебільшого від
неоднакового рівня технічного оснащення;

• капіталоємність у розрахунку на одиницю потужності основних фондів, що
вводяться знову в експлуатацію. Тут важливо правильно співвідносити
продуктивність і вартість нової техніки, що в умовах технічного прогресу
відбувається при переважному зростанні першої;

• рівень фондовіддачі як показник ефективності використання діючих
фондів. При цьому значною мірою будь-яке використання основних фондів
залежить від пропорцій між основним і оборотним капіталом, від
забезпеченості трудовими ресурсами і т. ін. Врешті-решт ідеться про
досягнення такого рівня використання і

таких пропорцій у засобах виробництва і системі розподілу національного
доходу, за яких буде забезпечене закономірне випередження зростання
суспільного виробництва порівняно з приростом основних фондів. Однак у
розвитку окремих галузей, і особливо з низькою органічною будівлею
фондів, такої безумовної закономірності бути не може. Наприклад, у
сільському господарстві електроозброєність праці робітників у кілька
разів нижча, ніж у промисловості. Водночас через різні причини
(біологічні, метеорологічні, ґрунтові умови та ін.) сільське
господарство потребує вищої озброєності праці порівняно з промисловістю,
і це при тому, що тут оборот виробничих фондів у два рази повільніше,
отже, уповільненою є окупність вкладень.

Темпи зростання основних виробничих фондів випереджають темпи збільшення
валового продукту і підвищення ефективності, оцінюваної показниками
національного доходу: це випередження носить стійкий характер. Зближення
показників зростання фондоозброєності і фондовіддачі значною мірою
залежить від структурної політики, яку проводить уряд, і раціонального
розміщення і послідовності капітальних вкладень. Послідовне накопичення
витрат (звичайно, до певного оптимуму) пов’язане з довгостроковою
інвестиційною програмою, що, у свою чергу, залежить від збалансованості
фінансових ресурсів держави, від її раціональної кредитно-грошової
політики.

Отже, зростання фондоозброєності в усіх галузях економіки і відповідне
зростання фондомісткості продукції викликають великий попит на
капітальні вкладення. Це, у свою чергу, приводить до збільшення
кількості будівництв, до зв’язування коштів у так званих довгобудівлях,
до збільшення кількості недобудови, через що зменшується фондовіддача і
зростає фондомісткість.

Банківський кредит — найважливіша складова ринкового самофінансування, а
банківська діяльність — сукупність заходів для підвищення ефективності
господарювання, заснованого на ринковій самооплатності. Породжені
товарним обігом кредитні угоди підприємств із банками опосередковують
його, допомагають здійснити акти купівлі-продажу. Кредит бере участь у
ринковому обороті і відповідно у ринковому “визнанні” товарів і послуг,
що дуже важливо враховувати для характеристики ролі банків у
господарському обороті й акумуляції коштів для інвестицій з метою
структурних зрушень у народному господарстві. Банківські структури в
ринкових умовах є самостійними економічними одиницями, які формують
рівноправні комерційні зв’язки із суб’єктами господарювання. Банки
беруть активну участь у капіталовкладеннях в економіку країни, за
допомогою механізму кредитування і розрахунків впливають на скорочення
термінів будівництва, здійснюють контроль за ефективним використанням
фінансових ресурсів. Основним напрямом роботи банків з обслуговування
підприємств у здійснюваних інвестиціях є максимізація результатів
використання кредитів. Кредитно-грошова політика, що проводиться
державою, закріплює основи структурної політики, пріоритети в розвитку
галузей. На її основі будується діяльність комерційних структур (банків,
інвестиційних фондів, компаній), при цьому розподіл фінансових коштів
носить комерційний характер. У планах кредитування має бути зафіксована
нормативна ефективність наданих кредитів. Існуючі відсоткові ставки
повинні впливати на вибір переважних, з погляду результатів, обсягів
кредитування. Банки залучають у свій позиковий фонд велику частину
ресурсів на комерційній, а не дотаційній основі, що є могутнім стимулом
підвищення ефективності капітальних вкладень.

У міру розширення кредитних вкладень у народне господарство, їх
орієнтації на досягнення вищих показників ефективності об’єктивно
випливає потреба у посиленні комерційних стимулів в роботі самих банків.
Зазначимо, що економічні інструменти “працюють на повну потужність” лише
при “рівній” системі управління, за якої сигнали прямого і зворотного
зв’язку реалізуються рівною мірою всіма учасниками економічного обороту.
Повний комерційний розрахунок підприємств і банків створює рівні умови
економічного стимулювання у процесі кредитування і розрахунків. Банки
стають зацікавленими в результатах кредитних вкладень, і тим самим
контрольна функція кредиту досягає своєї мети.

Кінцевою метою надання кредиту є не об’єкт будівництва як такий, а його
продукція і відповідно доходи. Акумулюючи кошти в позиковому фонді
переважно за рахунок тимчасово вільних ресурсів підприємств і бюджету,
банки розміщують їх у народному господарстві на основі зворотності,
терміновості і платності, тобто на умовах відшкодування їх у продукції і
доходах. Пооб’єктний підхід до визначення цілей кредитної програми
приводить до розуміння контрольної функції як права банків дозволяти чи
відмовляти клієнтові в одержанні довгострокового кредиту на певний
об’єкт чи операцію (є також термін “некредитуємі об’єкти”, хоча
економічно більша частина капітальних вкладень може бути об’єктом
кредиту, тому що окупається сукупним ефектом).

Крім того, кожна гривня інвестицій у будівництво, на оплату нової
техніки може обернутися різними накопиченнями залежно від обраного
варіанта, витрат, інтенсивності, продуктивного використання об’єкта
(рентабельності, фондовіддачі). Тому й у системі капітальних вкладень
кредит не може сприйматись інакше, як у ролі обмеженого ресурсу,
використання якого дає збільшення ефекту. Інвестиційна програма в цих
умовах виходячи з конкретних об’єктів вкладень неминуче перетворюється
на завдання з ефективності. Але для того, щоб інвестиційна програма
одержала такий зміст, важливо, щоб і саме формування ресурсів
капітальних вкладень відбувалося на платній, комерційній основі,
оскільки подальше їх розміщення здійснюється виходячи з принципу
платності (надання під відсоток).

Плата за ресурси також перебуває в колі інтересів державного регулювання
капіталовкладеннями. Плата за ресурси здійснює для суб’єктів
господарювання стимулюючий вплив на ощадливе використання фондів
накопичень. Адже використання фонду розвитку виробництва при одержанні
щорічного доходу нижче, ніж ставка кредитного відсотка, виявиться для
підприємства нераціональним.

Комерційний статус банків означає також, що вони дістають прибуток за
результатами своєї діяльності (у вигляді банківської маржі), і після
внесення відрахувань у бюджет від цього прибутку банки одержують
можливість використовувати її частину, що залишилася, для поповнення
фонду довгострокового кредитування, збільшення внесків у фонди розвитку.
Причому банки мають тут подвійну зацікавленість: вкладаючи ресурси у
нові об’єкти, вони тим самим сприяють розвитку банківської системи,
забезпечують її майбутні прибутки.

Виконання інвестиційної програми не повинне суперечити інтересам
банківської системи. На практиці спостерігається ситуація, коли в момент
звертання за довгостроковим кредитом суб’єкт господарювання має
прострочену заборгованість за іншими кредитами чи іншими видами
неплатежів. Тоді найчастіше цьому суб’єктові надаються (за рішенням
урядових органів чи самого банку) відстрочки платежів за несвоєчасно
сплачені кредити і тим самим відкриваються можливості для нового
кредитування.

Водночас пролонгації платежів створюють пряму невідповідність між формою
і внутрішнім змістом кредитної операції. Такі операції послабляють
комерційний розрахунок підприємств, зменшують еластичність грошового
обігу, ведуть до перерозподілу національного доходу на користь погано
працюючих підприємств.

Кожна окрема кредитна операція є ланкою загальної системи кредитування.
Надання відстрочки або обмежує можливості кредитування інших, потрібних
народному господарству об’єктів, або веде до випуску в обіг додаткових
кредитних грошей, що в результаті послаблює зв’язок грошового і
матеріального обороту країни.

За високої інфляції довгострокові кредити практично не надаються і це
сильно обмежує можливості підприємства фінансувати технічний розвиток.
Зарубіжний досвід свідчить, що навіть процвітаючі фірми беруть
довгострокові кредити. Підсилити роль довгострокових кредитів у
фінансуванні інвестицій можна за рахунок переходу до довгострокових
процентних ставок не тільки по кредитах, а й по депозитах.

Можна також ввести процентні плаваючі ставки, що складаються з реального
банківського відсотка (7-10 % по кредитах і 3-5 % по депозитах) та
інфляційної складової. Такий підхід забезпечить платність кредиту для
позичальника при будь-яких змінах темпів інфляції і реальний дохід для
вкладника. Це ще більше зацікавить вкладників у збереженні вільних
коштів у банках, а також зробить вигідним надання довгострокових
кредитів для фінансування інвестицій. Усе це сприятиме оздоровленню
економіки і зниженню темпів інфляції.

Максимальна величина розриву в річних процентних ставках по депозитах і
кредитах (маржа) повинна у перехідний період регулюватися урядом з
урахуванням досвіду інших країн і не перевищувати 3-6 %. Це сприятиме
зниженню необгрунтованого зростання доходів банків. Не можна вважати
нормальною ситуацію, коли в умовах економічної кризи та низької якості
банківських послуг рентабельність багатьох комерційних банків перевищує
100 %. Про таку рентабельність не можуть навіть мріяти провідні західні
банки, якість і обсяги послуг яких значно вищі.

Банківська політика щодо надання інвестицій має удосконалюватися шляхом
перетворення кредиту в інструмент досягнення ефективності інвестицій.
Характеризуючи ефективність інвестицій, зазвичай розрізняють показники
для макрорівня — для народного господарства загалом, для окремих
регіонів і галузей, а також окремих підприємств. Показники підприємств
органічно випливають з показників усього народного господарства, тобто є
часткою показника народногосподарської ефективності. У процесі розподілу
ресурсів капітальних вкладень загалом по країні, територіях і галузях
показники економічної ефективності інвестицій визначають виходячи з
національного доходу країни. Що стосується використання позикового фонду
підприємствами, то порівняльні варіанти вкладень оцінюються і
приймаються до кредитування на основі локального критерію ефективності
вкладень, що залежить від приросту прибутку.

При цьому, однак, потрібно враховувати, що критерієм економічної
ефективності є будь-який розвиток продуктивних сил суспільства. Тому при
оцінюванні ефективності інвестицій, по-перше, враховується виробництво
тих благ, що служать названим цілям, по-друге, разом з вартісними
показниками (прибутком, витратами виробництва) враховуються також інші
фактори (обмеження), що випливають з необхідності виконання
загальнодержавних завдань розвитку і які найчастіше не збігаються з
показниками економічного ефекту. До них належать витрати, пов’язані із
впровадженням досягнень технічного прогресу, матеріальним забезпеченням
фундаментальної науки, що сприяють поліпшенню показників використання
трудових і матеріальних ресурсів, зміни у структурі капітальних вкладень
і розміщенні об’єктів будівництва, зумовлені комплексним розвитком
регіонів, проведення політики розвитку міст, екологічних заходів і т.
ін.

Отже, основне завдання банківської діяльності полягає в тому, щоб за
допомогою найдоцільніших форм і методів кредитних відносин сприяти
підвищенню ефективності інвестицій в економіку і тим самим забезпечувати
потреби суспільства та його господарських одиниць у ході економічного
процесу. Мета банківської діяльності з кредитування — сприяти формуванню
ефективної народногосподарської структури на основі надання кредитів для
заходів, що відповідають вимогам за локальними критеріями, пов’язаними з
глобальним економічним критерієм.

Формування цілей банківської діяльності повинне ґрунтуватися на
критеріях ефективності. Це означає, по-перше, що кредитні вкладення
спрямовуються лише в об’єкти з високими економічними показниками
віддачі; по-друге, державне регулювання інвестиційним процесом повинно
визначати основні параметри в роботі банків у цьому напрямі, а ефективна
діяльність банку залежить від вибору пріоритетних напрямів кредитування,
що відповідають інтересам банку як комерційного центра і тих вкладників,
що надали свої кошти в розпорядження позикового фонду.

Порівняльне оцінювання пропонованих рішень у сфері капітальних вкладень,
придбання і використання нової техніки, а також вибір переважних
призначень кредиту — специфічні форми економічної діяльності банківської
системи. У цьому зв’язку можна говорити і про кредитоспроможність
підприємств, здатність їх якнайефективніше використовувати додаткові
ресурси. Проводячи своєрідний конкурс кредитоспроможності своїх
клієнтів, банки тим самим сприяють найефективнішому розміщенню кредитів,
гарантують своєчасне повернення вкладникам коштів, мобілізованих банками
для кредитування, підтримують еластичність грошового обігу.

Тут стикаються напрями планової та емісійної діяльності, що у сукупності
складають банківську діяльність. В економічному обороті банки є
розпорядниками позикового фонду, що створюють специфічні грошові
відносини із суб’єктами господарювання. При цьому банки застосовують
тільки економічні методи. Платний грошовий ресурс, що відшкодовується у
визначений термін, надається на умовах, які відповідають інтересам
підприємств-позичальників і кредитора-банку. Активна роль банку
виявляється тут у наданні кредитних переваг (пільг) чи застосуванні
кредитних санкцій (обмежень). Роль банків у процесі довгострокового
кредитування, очевидно, полягає в тому, щоб на основі розрахунку
ефективності запланованого обсягу вкладень визначити розмір наданого
кредиту і його ціну — процентну ставку. Надання довгострокового кредиту
— це своєрідний договір банку з позичальником про одержання певного
ефекту і пайову участь банку в цьому економічному ефекті (відсоток за
кредит).

Зацікавленість в одержанні банківських кредитів понад ринкові ресурси
підприємств виникає лише за умови, що вкладення цих коштів забезпечать
додатковий ефект. Кількісно він дорівнює додатковому прибутку, що
одержиться від створення нових потужностей з меншими витратами (економія
капітальних вкладень).У всіх випадках рішення про одержання позикових
коштів залежить від того, наскільки додатковий ефект від їх використання
у ринкових умовах позначиться на економічному стані інвестора, тобто яка
частка додаткового прибутку залишиться в його розпорядженні.

Важливо, щоб кредитний відсоток за інвестиції в реальне виробництво
стимулював інтерес кредито-отримувача до кращого використання цієї форми
поповнення коштів. Довгостроковий кредит фінансових ресурсів має
надаватися за умови обов’язкової сплати за певний період визначених
платежів з відсотками. Такий кредит дає певні фінансові переваги
суб’єктові господарювання, оскільки бюджетні форми фінансування вкрай
обмежені, особливо в період переходу економіки до ринкових відносин.

У зв’язку з цим варто вдосконалювати кредитну політику, яка б, з одного
боку, гарантувала захист інтересів банків, а з іншого — сприяла
підвищенню зацікавленості ринкових суб’єктів в одержанні кредитів під
інвестиційні проекти. При цьому важливо, щоб обов’язково забезпечувались
інтереси держави. До стимулів користування кредитом належать такі: право
вибору кредитоотримувачем пріоритетних об’єктів капіталовкладень
виходячи з орієнтації на ринкову кон’юнктуру; можливість відрахування у
фонди споживання додаткових коштів у результаті використання
ефективніших проектів.

Досліджуючи сутність довгострокового кредиту як ринкової категорії, а
також банківської діяльності як дії економічного інституту з регулювання
та управління ринковими процесами, варто чітко розрізняти конкретні
умови їх здійснення. Банківське довгострокове кредитування безпосередньо
залежить від системи ціноутворення, формування і розподілу прибутку,
комплексу нормативних актів, що регулюють інвестиційний процес, а
головне — від рівня можливих у майбутньому інфляційних коливань.

Найбільшої ефективності досягають кредит та його інструменти впливу в
умовах розвиненої ринкової інфраструктури. Лише в умовах високої
ринкової організації управління інвестиційною діяльністю можуть
проявитися всі переваги довгострокового кредитування порівняно з
бюджетною та іншими дотаційними формами фінансування капітальних
вкладень.

Однак заміна бюджетної чи іншої форми безповоротного фінансування на
кредитну не може відбуватись адміністративним шляхом.

У системі ринкових відносин застосування того чи іншого економічного
інструменту має відповідати насамперед інтересам суб’єктів
господарювання, бути стимулятором їхньої активності.

Це означає, що за допомогою економічних важелів досягається перетворення
кредиту в завдання ефективного використання всіх виробничих ресурсів.
Комплексний вплив економічних інструментів і стимулів, усієї системи
управління — умови швидкого науково-технічного розвитку, підвищення
ефективності інвестицій. Отже, процес структурних перетворень у
господарстві України, відновлення її виробничих фондів регулюється
державними органами за допомогою ринкових інструментів.

Крім основних переваг довгострокового кредитування капітальних вкладень
найчастіше виокремлюють додаткові методи стимулювання інвестиційного
процесу, які банки одержують порівняно з бюджетним фінансуванням.
Звичайно, це має дуже велике значення, оскільки підвищення ефективності
інвестицій здебільшого визначає ефективність усієї національної
економіки.

Подолання розбіжностей між централізованими та нецентралізо-ваними
джерелами інвестицій відбудеться в міру посилення процесів формування
ринкової інфраструктури: створення холдингових центрів (виробничих,
науково-виробничих, промислових і т. ін.) інвестиційних фондів і банків,
трастових компаній, а також широкої приватизації державної власності.
Великі господарські об’єднання, особливо промислові, що охоплюють
діяльність підприємств усієї галузі чи підгалузі, є самостійними
капіталовкладниками. Як господарські комплекси вони мають забезпечувати
єдиний для всіх видів вкладень режим фінансування.

Капітальні вкладення для виконання соціальних, військових та інших
програм, для вирішення великих народногосподарських завдань, що виходять
за межі компетенції та інтересів підприємства, галузі, ще тривалий час
здійснюватимуться на основі бюджетної форми фінансування (хоча і тут
можливе самофінансування: концерни, холдинги, фірми на часткових началах
беруть участь у фінансуванні спільних програм). Але основна частина
інвестицій використовується всередині окремих галузей. Сама по собі
зміна народногосподарських пропорцій відбувається здебільшого в
результаті інвестицій у ту чи іншу галузь економіки, що складає “слабку”
структурну ланку господарства.

Довгострокові капітальні витрати так само, як і такі, що не пов’язані з
одержанням безпосереднього комерційного ефекту в поточному чи
середньостроковому періоді, можуть і повинні фінансуватись у формі
довгострокового кредитування. Гнучка політика щодо термінів надання
кредитів дасть змогу використовувати тут банківський контроль за
інвестиціями на всіх етапах кругообігу коштів — від планування і до
запровадження в дію основних фондів.

Довгострокове кредитування є центральним джерелом поповнення ресурсів
інвестицій лише за умови, що механізм ринкової діяльності підприємств
діє в режимі оптимального оподаткування прибутку та інших фінансових
коштів, особливо в сучасний період, що характеризується вкрай низькою
інвестиційною активністю. Тут необхідно відзначити, що інвестиційна
криза є найглибшою в економіці, а тому для її подолання необхідно вжити
радикальних заходів. Нині держава не має можливості нарощувати
централізовані капіталовкладення, які свого часу були основним
інвестиційним ресурсом. Доводиться констатувати, що за такої економічної
ситуації централізовані інвестиції все більше втрачатимуть пріоритетне
значення у здійсненні інвестиційних програм. Тому вкрай важливо заді-яти
механізм залучення приватного капіталу у сферу інвестиційної діяльності.
На жаль, негативну роль у фінансуванні вкладень грає масова несплата
податків українськими суб’єктами господарювання. Так, за оцінками
фахівців, у державну скарбницю нині не надходить понад ЗО % фінансових
ресурсів від податків.

В умовах гострого дефіциту власних капітальних вкладень значну роль грає
залучення в Україну іноземних кредитів та інвестицій. До кінця 1999 р.
вкладення іноземних інвесторів становили трохи більше 2 млрд дол.
Наприклад, в економіку Угорщини у 1994 р. було інвестовано з-за кордону
8млрд дол.

Не треба забувати, що в умовах ринку особисті заощадження населення є
одним з найвагоміших інвестиційних ресурсів. Отже, щоб використати ці
ресурси, необхідно створити в Україні цивілізований ринок капіталу. Нині
цей процес тільки розгортається.

Міністерством фінансів України розроблений комплекс заходів для
істотного прискорення формування фондового ринку. Створення фінансового
ринку та його розгалуженої інфраструктури — важливе завдання, від
вирішення якого залежить оптимізація інвестиційної діяльності. Тут не
можна допустити, щоб ринок цінних паперів придбав перекручені форми і
вже на початковій стадії дискредитував себе.

Важливим джерелом капітальних вкладень повинне стати цілеспрямоване
інвестиційне використання коштів від приватизації державного майна.
Неприпустимо, коли майже повністю ці кошти спрямовуються на фінансування
бюджетного дефіциту. Таку практику потрібно змінити. Отримані від
приватизації кошти повинні стати ефективним інвестиційним ресурсом.

Необхідно широко використовувати можливості для ліквідації дефіциту
інвестиційних ресурсів, що відкриваються з використанням різних форм
лізингу. Лізинг є найбільш гнучкою та ефективною формою фінансування
науково-технічного розвитку, що сприяє використанню найефективнішої
дорогої техніки і стимулює її збут. Тому всі промислово розвинені країни
стимулюють розвиток лізингу за рахунок надання податкових пільг.
Лізингові компанії, одержуючи податкові пільги, мають можливість
знижувати розміри платежів за оренду засобів праці таким чином, що
лізинг у деяких випадках у 1,5-2 рази виявляється дешевше банківського
кредиту. Частка лізингу в інвестиціях у машини та устаткування в 1990 р.
склала, наприклад, у США 31,7%, в Англії — 25 %. Середньорічний темп
зростання лізингових операцій у США перевищує 15 %, а в Японії — 20 %. У
наш час 85-90 % ЕОМ орендується, а не купується [74]. Лізинг швидко
розвивається у Бразилії, Індії, Китаї, Індонезії.

Для стимулювання лізингових операцій в Україні необхідно прийняти закон
про лізинг і надати істотні податкові пільги лізингодателям. Наприклад,
у перші два роки їх можна цілком звільнити від податку, а в наступні три
роки установити податок у розмірі 70-80 % діючої ставки, дозволити
прискорену амортизацію устаткування, що здається за лізинговими
контрактами, протягом 3-5 років. Розширення лізингових операцій дало б
змогу збільшити інвестиційні можливості підприємств, прискорити
структурну перебудову економіки, модернізацію виробничого апарату діючих
підприємств, створення нових робочих місць.

Ефект від технічного переозброєння підприємств за допомогою лізингу
позначиться на зростанні їх прибутку і відповідно платежів податків у
бюджет, що з лишком компенсує пільги лізингодателям.

З огляду на досвід розвинених країн щодо ролі лізингу машин і
устаткування у прискоренні науково-технічного розвитку необхідно надати
державну підтримку організаціям України, що здійснюють лізингові
операції.

Нині робляться деякі спроби створення умов для розвитку інвестиційної
активності підприємств, причому розміри одержуваного підприємствами
прибутку в багато разів перевищують їх капітальні витрати. Однак ще
багато треба зробити, щоб створити сприятливі умови для активізації
інвестиційної діяльності в економіці країни. Насамперед це стосується
стабілізації фінансової системи та зведення до прийнятного рівня
інфляції. Зазначимо, що в умовах неплатежів, неконтрольованого
підвищення цін будь-яка інвестиційна діяльність носить спекулятивний
характер і зорієнтована передусім на підтримку існуючого становища,
відкладаючи на майбутнє розв’язання проблем формування сприятливих
економічних умов для збільшення виробництва продукції, відновлення
асортименту, поліпшення якості товарів і послуг.

Список використаної літератури

Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування
прибутку підприємств”» від 22 травня 1997 р. №283/97-ВР // Уряд, кур’єр.
— 1997. — 12 черв.

Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування
прибутку підприємств”» від 18 листопада 1997 р. № 639/97-ВР // Закони
України. — 1998. — Т. 13. — С 285.

Закон України “Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в
Україні” від 17 грудня 1993 р. // ВВР України. — 1994. —№6. — С 28-29.

Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. зі
змінами і доповненнями, внесеними законами України від 10 грудня 1991 р.
№ 1955-ХП, від 5 березня 1998 р. № 185/98-ВР, від 21 травня 1999 р. №
697-XIV.

Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р.
//Закони України. — 1997. — Т. 10. — С 111-118.

Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо збільшення надходжень
інвестицій в економіку України” від 22 лютого 2001 р. № 108/ 2001.

Указ Президента України “Про заходи щодо поліпшення інвестиційного
клімату в Україні” від 12 липня 2001 р. № 512/2001.

Декрет Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування”
від 20 травня 1993 р. // ВВР України. — 1993. — № 28. — С 302-321.

Постановление Кабинета Министров СССР “О единых нормах амортизационных
отчислений на полное восстановление основных фондов народного хозяйства
СССР” от 22 октября 1990 г. № 1072. — М., 1990. — 112 с.

Народне господарство Української РСР в 1990 році: Стат. щоріч. — К.:
Техніка, 1991.

Народне господарство України в 1991 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
1992.

Народне господарство України в 1992 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
1993.

Народне господарство України в 1993 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
1994.

Народне господарство України в 1999 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
2000.

Народне господарство України в 2000 році: Стат. щоріч. — К.: Техніка,
2001.

Тематическая подборка материалов по вопросам инвестиционной политики:
Законы и постановления. — К.: Информат, 1992. — 200 с.

Ближайшие 1000 дней: мероприятия экономической политики для Украины /
Нем. консультат. группа по вопр. экономики при правительстве Украины. —
К., 1999. — 169 с.

Бабищев В. Деякі аспекти обчислення амортизації основних засобів США й
України // Бізнес. — 1998. — № 2(48). — С 13-16.

Бершеда Е. Р. Межотраслевые связи в инвестиционном процессе. — К.: Наук,
думка, 1981. —224 с.

Бизнес-план инвестиционного проекта / В. М. Попов, Л. П. Кураков, Г. В.
Медведев и др. — М.: Финансы и статистика, 1997.

Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — К.: МП “ИТЕМ”, ЛТД “Юнайтед
Лондон Трейд Лимитед”, 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020