Реферат на тему:

Інноваційна спрямованість інвестицій

Розвиток науково-технічного процесу (НТП), що особливо прогресував
останніми роками, спричинив нову хвилю інвестування в підприємства,
установи та об’єднання, які займаються розробкою нових технологій,
методів виробництва чи навчання і пошуком нових шляхів діяльності та
вдосконалення наявних. Цей процес пов’язаний з такою сферою економічної
діяльності, як інновації та їх роллю в залученні іноземних інвестицій у
національну економіку.

Уперше це поняття було застосовано в літературі в наукових працях
відомого економіста І. Шумпетера «Теорія економічного розвитку» (1912
р.) та «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 p.). На думку цього
автора, інновація є головним джерелом прибутку. За його словами, «без
розвитку немає прибутку, а без прибутку немає розвитку», з чого
випливає, що прибуток є наслідком інновації, яка змушує підприємця
запроваджувати нові інновації і забезпечує його необхідними для цього
коштами. Висловлюючись економічними термінами, підприємець авансує певну
частину власного чи залученого капіталу з метою одержання прибутку в
майбутньому. Відомий дослідник процесів міжнародної конкуренції М.
Портер зазначає, що в стратегічних аспектах інновації включають не лише
нові технології, а й нові шляхи та методи здійснення, по суті, простих
речей. Це, за його словами, може виражатись у новому дизайні продукції,
новому виробничому процесі, новому підході до маркетингової діяльності,
новому шляху організації чи навчання.

Ще у 1977 р. комісія сенату США констатувала, що в найближчому
майбутньому питання науки і технології заслуговуватимуть на більшу
увагу, ніж будь-який інший елемент національної політики.

Характерною особливістю здійснення інновацій або інноваційного процесу є
насамперед його ризиковий характер. За деякими розрахунками, ймовірність
втілення нової ідеї в новому продукті досягає лише 8,7 %. Згідно з
іншими даними, комерційний успіх будь-якого нововведення становить
близько 10%, що змушує потенційного інвестора обережно ставитись до
запропонованих йому об’єктів вкладення коштів.

Досвід провідних країн світу засвідчує, що державна інноваційна політика
спрямована насамперед на створення сприятливого економічного клімату для
здійснення інноваційних процесів і її основною метою є поєднання науки
із завданнями виробництва. Вона охоплює такі моменти, як підготовка
наукових та інженерних кадрів, запровадження програм розвитку
інноваційного бізнесу, співробітництва між великими корпораціями та
університетами або науково-дослідними установами.

Заходи державного регулювання інноваційної діяльності поділяються на
прямі та непрямі. До перших зараховують адміністративно-відомчу
(передбачає пряме дотаційне фінансування, згідно із законами про
сприяння інноваціям) та програмно-цільову форму державного регулювання
(передбачає контрактне фінансування інновацій шляхом державних цільових
програм підтримки нововведень, надання фірмам спеціальних кредитних
пільг тощо).

Метою непрямих методів регулювання інноваційної діяльності є створення
сприятливого загальногосподарського та соціально-економічного клімату.
До цих методів входить лібералізація податкового та амортизаційного
законодавства, запровадження спеціальних законодавчих норм щодо права на
інтелектуальну власність, а також створення соціальної інфраструктури,
яка охоплює формування єдиної інформаційної системи в межах країни.
Розглянемо в загальних рисах основні тенденції державної інноваційної
політики провідних країн світу. Виокремлюють дві найбільш характерні її
моделі — американську та японську.

В умовах масового технічного переозброєння та модернізації промислового
виробництва на базі нової техніки і глобалізації економіки особливого
значення набувають державні програми залучення інвестицій. Яскравим
прикладом цього є якраз економіка США, де впроваджуються великомасштабні
економічні програми в галузі фінансування та організації наукових
розробок і досліджень такими установами, як Національний науковий фонд,
Бюро стандартів, Міністерство оборони, НАСА, Міністерство енергетики та
ін. Американська модель інноваційної політики передбачає виокремлення
технологічного пріоритету і цільове державне фінансування пріоритетної
галузі. Як свідчить статистика, в США державне фінансування НДДКР є
досить значним і становить близько 3,5 % ВНП.

Надання пріоритету технологічним інноваціям передбачає також японська
модель, але акцент тут робиться на конкретніших технологіях, розвиток
яких стимулюється з метою поступового переходу всієї економіки на нові
технології. Доцільність ризику реалізації інноваційних проектів японські
менеджери розраховують не лише за критерієм окупності, а й
використовують інші кількісні та якісні оцінки. Прогнозується не тільки
довгостроковий вплив інвестицій на засоби автоматизації та інформаційні
технології, на продуктивність праці, а й вплив на матеріальну
зацікавленість персоналу, культуру виробництва та трудові
взаємовідносини.

Однак підходи та критерії оцінки ефективності капіталовкладень
неоднакові. Наприклад, у США та Великобританії особлива увага
приділяється використанню тимчасово вільних коштів на реалізацію
короткострокових програм, тоді як у Японії акцент робиться на
ефективності довгострокових капіталовкладень. Як уже зазначалось,
японські менеджери приділяють особливу увагу якісним оцінкам, вважаючи,
що вкладати гроші у високотехнологічні процеси слід якомога швидше через
моральне старіння обладнання. Японські фірми змінюють методи та критерії
довгострокового інвестування на різних його етапах і в міру проведення
програм комплексної автоматизації встановлюються вищі нормативи
рентабельності. Крім того, більша увага приділяється аналізу можливих
технологічних змін та їх впливу на життєвий цикл продукту. Щодо
здійснення прогнозних розрахунків, то японські менеджери у разі
неможливості передбачити довгострокову динаміку якогось показника
користуються не складними економіко-математичними моделями, а
приблизними кількісними та якісними методами оцінки.

Цікавим є також досвід такої країни, як Великобританія. її економіка, як
і економіка СІПА, характеризувалась високою питомою вагою державних
витрат на військово-промисловий комплекс, які становили близько 50 % від
загального обсягу НДДКР. Витрати на НДДКР у цій країні становили близько
3 % від ВНП. На початку 80-х років було розроблено програму приватизації
промислових підприємств та науково-дослідних установ, які на той час
прагнули одержати додаткове бюджетне фінансування, а не задовольняти
потреби ринку. З часом внаслідок такої приватизації інноваційна
діяльність на цих підприємствах активізувалась, що сприяло більшим
обсягам залучення інвестиційних ресурсів. Крім цього, у Великобританії
діє державна програма надання субсидій підприємствам, згідно з якою
підприємці мають можливість відшкодування до 50 % витрат на здійснення
інновацій.

Досвід Франції у фінансуванні інновацій засвідчує, що механізми
фінансової допомоги тут діляться на такі чотири категорії: 1) допомога
через систему оподаткування, тобто шляхом пільгового амортизаційного
режиму; 2) пряма фінансова допомога у двох формах: узгоджені дії через
фонд науково-технічних досліджень і субсидіювання
дослідно-конструкторських розробок; 3) допомога у вигляді держзамовлень;
4) допомога через пільгове кредитування.

Країни, які володіють новітніми технологіями, мають ті переваги, що саме
ці технології є найважливішим елементом науково-технічного прогресу, від
розвитку якого, у свою чергу, залежить добробут народу. Країни, що не
мають новітніх технологій, залишаються слаборозвиненими. Відсутність
новітніх технологій позбавляє такі держави можливості мати конкурентну
продукцію навіть в умовах достатніх інвестицій. У кращому разі в ці
країни переносяться ланки технологічних ланцюжків, невигідні для інших
держав, у гіршому — в них розвиваються сировинні виробництва. В цих
умовах країна втрачає переваги структурних трансформацій, що
забезпечують економічне зростання і конкуренцію на світових ринках.

Наприкінці XX ст. стало очевидним, що рівень розвитку і динамізм
інноваційної сфери — науки, наукомістких галузей і компаній, світових
ринків технологій — створює основу стійкого економічного зростання.
Технологічний прогрес не тільки змінив масштаби і структуру виробництва
індустріально розвинених країн, а й суттєво вплинув на добробут
населення.

У розвинених країнах нині надзвичайно розвинений процес перетворення
винаходів і наукових результатів в успішний технологічний бізнес. Обсяги
експорту наукомісткої продукції такі: в США — близько 700, у Німеччині —
530, у Японії — 400 млрд дол. на рік.

У США найвища норма прибутковості спостерігається у сфері комп’ютерних
послуг і програмного забезпечення — 21,2 % (для порівняння: в Японії цей
показник — 4,9 %, а в європейських країнах — 21,3%).

Саме цим, а також відносно низьким рівнем витрат на заробітну плату
забезпечується висока конкурентоспроможність японських товарів, що
значно дешевші за американські і європейські. Передусім це стосується
продукції високотехнологічних галузей — радіоелектроніки, ав-томобіле- і
суднобудування. В Україні за часів централізованої економіки було
встановлено норму прибутковості для нової техніки на рівні 15 % (як
нормативу економічної ефективності). Це приблизно відповідає рівню
прибутковості інвестицій у Європі і США, де середні значення норм
прибутку становлять відповідно 15,1 % і 14,1 %. В Японії цей показник
значно нижчий — на рівні 5,4 %.

Інвестиційна політика промислово розвинених країн світу на сучасному
етапі характеризується двома основними рисами: по-перше, збільшенням
обсягу інвестицій у наукомісткі і такі, що визначають науково-технічний
прогрес, галузі і виробництва; по-друге, високою питомою вагою
капіталовкладень, що спрямовуються на модернізацію і реконструкцію
традиційних галузей економіки на основі новітніх досягнень науки і
техніки.

Розвиток економіки відбувається за рахунок нових наукомістких виробництв
і галузей. Прискореними темпами в них обновляється основний капітал. Ці
галузі і виробництва характеризуються низькою матеріаломісткістю
продукції. Мініатюризація відбувається, як кажуть японці, під девізом
«робити легше, витонченіше, коротше і менших розмірів». Швидко
відбувається здешевлення електронної техніки (на одиницю корисного
ефекту). Це й забезпечує її широке впровадження в усіх інших галузях
виробництва.

Розвиток старих традиційних галузей великою мірою визначається
застосуванням нових технологій, що базуються на використанні
інформаційно-електронної техніки.

Інтенсифікація виробництва, з одного боку, опирається на зміни в його
структурі, а з іншого — викликає серйозні зміни в характері міжгалузевих
зв’язків. Так, за 1985-1995 pp. темпи розвитку японської економіки
становили 4,2 % на рік, потреби у сталі залишилися на рівні 1985 p., а в
нафті зменшилися на 18 %. Основна причина цього, на думку японських
фахівців, — електронна революція. За той самий період зростання
електроніки і пов’язаних з нею галузей становило 14 % на рік,
виробництво інтегральних схем збільшилося у 380 разів.

У США з 1985 по 1994 р. темпи приросту промислової продукції становили
2,6 %, а виробництво наукомістких галузей (комп’ютерів, множильної
техніки, засобів зв’язку, медичних інструментів і устаткування)
збільшилось на 12 % за рік. Водночас обсяг сукупного виробництва в таких
традиційних галузях, як суднобудування, сільськогосподарське
машинобудування, чорна і кольорова металургія, будівництво, добувна
промисловість і перевезення на залізничному транспорті, знизився з 1984
по 1995 р. на 38 %. У промисловій продукції частка наукомістких галузей
збільшилася в США з 33 % у 1980 р. до 39 % у 1987 р. і на 43 % у 1995
p., у Японії відповідно — з 31 % до 36 % і 41 %, у ФРН — з 23 % до 31 %
і 36 %.

Таким чином, фундаментальним положенням сучасного соціально-економічного
і політичного менеджменту є визнання того, що нині науково-технологічні
інновації відіграють вирішальну роль у формуванні і підвищенні
конкурентоспроможності виробництва.

У свою чергу, проблема підвищення конкурентоспроможності в усьому
розмаїтті її аспектів стосується практично всіх сторін життя суспільства
й у зв’язку з цим постійно перебуває в центрі уваги державних діячів і
ділових кіл усіх розвинених країн світу. У США, наприклад, при
президентові створено відповідний спеціальний комітет, а в 1988 р.
конгрес США прийняв «Комплексний закон про торгівлю і
конкурентоспроможність».

Аналіз розвитку інноваційної політики провідних країн світу дає змогу
виокремити такі напрями підвищення конкурентоспроможності продукції для
фірм, промислових асоціацій, державних організацій або країн: підвищення
продуктивності праці та якості продукції за рахунок вдосконалення
виробництва й технічних нововведень; поліпшення підготовки та
перепідготовки кадрів; розвиток методів стратегічного планування,
управління, НДДКР та інвестиційних програм; підвищення якості
проектування нових виробів; ефективне запровадження програм конверсії
виробництва; поліпшення якості споживчого сервісу та якості
ремонтно-технічного обслуговування; розвиток прогресивних видів
виробництва та експортної бази.

Аналіз стану розвитку інноваційної діяльності в Україні дає змогу
зазначити, що останніми роками понад 80 % промислових підприємств не
займаються інноваційною діяльністю. До здійснення інвестицій найбільш
сприйнятливими виявилися великі промислові підприємства з кількістю
працівників від 10 до 25 тис. Проте у 2000 р. намітилася тенденція
посилення інноваційної активності у промисловості. Протягом 2000 р.
роботи, спрямовані на підвищення технічного рівня виробництва і
продукції, здійснювало 1491 промислове підприємство, що на 8,4 % більше,
ніж у 1999 p., їх питома вага у загальній кількості підприємств
збільшилася з 13,5 до 14,8 %. Найбільша сприйнятливість до інновацій
спостерігалась на підприємствах авіаційної, медичної, суднобудівної,
скляної та фарфоро-фаянсової промисловості, хімічного, нафтового,
тракторного та сільськогосподарського машинобудування, електротехнічної
промисловості, чорної металургії, де частка інноваційно активних
підприємств становила 24-47 %.

Порівняно з 1999 р. помітно активізувалась ця робота також на
підприємствах медичної та електронної промисловості. Найпоширенішим
напрямом інноваційної діяльності залишається оновлення продукції.
Порівняно з 1999 р. кількість освоєних нових видів продукції перевищила
20 % і становила 15,3 тис. найменувань, у тому числі товарів народного
споживання — 2,5 тис. При цьому кожний третій вид нової продукції
виготовлено підприємствами легкої промисловості, кожний четвертий —
підприємствами харчової, кожний шостий — підприємствами машинобудування
та металообробки. У 2000 р. тривала робота з впровадження прогресивних
технологічних процесів. Протягом року у промисловості використано 1,4
тис. нових технологічних процесів, кожний третій з яких —
ресурсозаощаджувальний. Переважну частину прогресивних технологічних
процесів використано на підприємствах машинобудування та металообробки.
Активізувалась також діяльність щодо впровадження сучасного
технологічного устаткування та засобів механізації. Кількість
підприємств, що займалися механізацією та автоматизацією виробничих
процесів, порівняно з 1999 р. збільшилась майже на 5 %. Більш активно у
цьому напрямку працювали підприємства паливної промисловості та чорної
металургії.

За пріоритетами вкладання коштів іноземними інвесторами перше місце
займає харчова промисловість, друге — внутрішня торгівля, а далі —
машинобудування і металообробка.

Втім, рівень використання інновацій вкрай незадовільний. В Україні
проблема конкурентоспроможності вітчизняної продукції є значно гостріша,
ніж у промислово розвинених державах. Про це свідчать, зокрема,
результати аналізу статистичних даних Держкомстату України й ООН,
виконаного фахівцями Інституту прогнозування НАН України. Нині Україна
має низький рівень конкурентоспроможності машинно-технічної та іншої
наукомісткої продукції (тільки в 1,8 % створених зразків їхній технічний
рівень перевищує світовий); незначні розміри експортного потенціалу
(експорт продукції, що припадає на душу населення в Україні, становить
0,2-0,3 тис. дол. США, у той час як у розвинених країнах — 2,0-5,6 тис.
дол.); низький рівень «інтелектуалізації» експорту (у структурі експорту
України більш як 80 % становить сировина і напівфабрикати).

Узагальнення вітчизняного і зарубіжного досвіду у вирішенні завдань щодо
досягнення конкурентоспроможності виробництва свідчить, що ця проблема
за своєю важливістю і складністю належить до національних проблем, які
повинні вирішуватися на всіх рівнях управління економікою, і насамперед
— на державному.

Однак в Україні дотепер не виконуються на національному рівні будь-які
спеціальні заходи для вирішення цієї проблеми. Немає закону, що
регламентував би правові основи зусиль щодо підвищення рівня
конкурентоспроможності вітчизняної продукції і послуг на різних рівнях
управління. Більше того, Україна не має не тільки спеціального закону
про конкурентоспроможність, а навіть концепції державної політики щодо
забезпечення конкурентоспроможності і відповідної програми уряду, які
визначали б основні цілі, напрямки, принципи, форми і методи її
здійснення, а також необхідність створення відповідної законодавчої й
інституційно-організаційної бази державної підтримки і стимулювання
підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної продукції (послуг).

Застосування високих технологій передбачає широке використання патентних
інновацій (винаходів, промислових зразків, корисних моделей). Вони є
внутрішнім стимулом виробництва, що дає можливість зробити перехід від
застарілої технології до нової, прискорює технологічний та економічний
розвиток і зростання добробуту населення. Однак поглиблення економічної
кризи, спад виробництва, ігнорування вимог НТП на всіх рівнях
господарювання призвели до глибокої кризи у сфері науково-технічної
діяльності, до занепаду винахідницької творчої активності в Україні.
Сучасний стан винахідництва не відповідає ані потребам, ані ресурсам
України. Країна поступово втрачає найцінніше багатство — інтелектуальний
потенціал. Так, тільки за 1985-1997 pp. кількість винахідників і
раціоналізаторів скоротилася з 1 млн 27 тис. до 48 тис. — більше ніж у
21 раз. Кількість фахівців науково-технічного профілю становить близько
50 % від рівня 1991 р.

Водночас ефективне використання патентних інновацій — важливий чинник
технологічних змін і переозброєння виробничої бази всіх галузей
економіки.

За останні роки в Україні майже 90 % використаних у промисловості
винаходів, промислових зразків, корисних моделей тощо було освоєно в
таких базових галузях, як машинобудування і металообробка (до 40 %),
металургійна промисловість (до 20 %), хімічна і нафтохімічна
промисловість (10 %), харчова (до 17 %), легка промисловість (до 5 %).

З кінця 80-х років функціонування науково-технічної сфери України
здійснюється за несприятливих соціально-економічних умов, які ще більше
погіршилися в перехідному періоді вітчизняної економіки протягом
1992-1998 pp. Загострення макроекономічних проблем як на рівні країни,
так і на рівні підприємств та організацій практично виключили науку зі
сфери державних пріоритетів. Заходи щодо приватизації, лібералізації
цін, організації зовнішньоекономічної діяльності, інвестування економіки
здебільшого відособлені від проблем технологічного відновлення основних
фондів виробництва, розширення випуску наукомісткої конкурентоспроможної
продукції, підвищення добробуту населення і якості життя.

І через те, що ці процеси тривають, наявний науково-технічний потенціал
країни значною мірою залишається без попиту, науково-технічна діяльність
продовжується не завдяки, а всупереч сучасним тенденціям
соціально-економічного розвитку України, що в комплексі справляє
негативний вплив як на безпосередній стан наукового потенціалу, так і на
економіку країни в цілому.

До пріоритетних напрямків інноваційної політики в розвинених країнах
світу, спрямованих на оптимізацію науково-технологічних показників,
належать:

• розробка й удосконалення нормативно-правового забезпечення
інноваційної діяльності, механізмів її стимулювання, системи
інституційних перетворень, захист інтелектуальної власності в
інноваційній сфері;

• створення системи комплексної підтримки інноваційної діяльності;

• розвиток інноваційної інфраструктури, включаючи систему експертизи,
фінансово-економічну систему, виробничо-технологічну підтримку, систему
сертифікації розробок, систему підготовки кадрів;

• розвиток малого інноваційного підприємництва за допомогою формування
сприятливих умов для створення й успішного функціонування малих
високотехнологічних підприємств і надання їм державної підтримки на
початковому етапі діяльності;

• удосконалювання конкурсної системи вибору інноваційних проектів і
програм;

• вибір порівняно невеликої кількості найважливіших базових технологій,
що мають вирішальний вплив на підвищення ефективності виробництва і
конкурентоспроможності продукції;

• впровадження технологій подвійного використання. Розроблені й активно
використовуються такі методи реалізації інноваційної політики:

• формування інституційних і законодавчих умов для позитивних змін в
інноваційній сфері;

• державна підтримка і стимулювання інвесторів, що вкладають кошти в
наукомістке, високотехнологічне виробництво, за рахунок запровадження
податкових пільг, державних гарантій і кредитів;

• удосконалювання податкової системи з метою створення сприятливих умов
для інноваційної діяльності;

• зовнішньоекономічна підтримка, що передбачає створення умов для
формування спільних з іноземними партнерами підприємств з випуску
національної наукомісткої продукції і її реалізації на зовнішньому
ринку;

• забезпечення в іноземних кредитних лініях квот для розвитку
інноваційної інфраструктури;

• консолідація зусиль органів державної влади і приватних інвесторів;

• розвиток лізингу наукомісткого унікального устаткування;

• виділення прямих державних інвестицій для реалізації інноваційних
програм і проектів, що мають загальнонаціональний характер.

Науково-технічна політика в промисловості розробляється за трьома
найважливішими напрямками:

• орієнтація виробництва на випуск нових промислових товарів;

• орієнтація виробництва на швидке технічне відновлення продукції;

• орієнтація виробництва на випуск промислових товарів, що користуються
попитом.

Таким чином, оцінювання тенденцій розвитку світового господарства дає
підстави стверджувати, що основним завданням розвитку економіки України
найближчим часом є трансформація моделі економічного зростання (перехід
до інноваційного типу розвитку) і зміна характеру розвитку — з
мобілізаційного на революційний з урахуванням глобальних змін на
міжнародному ринку. Значення такої трансформації залежить від комплексу
проблем, розв’язуваних у світі за допомогою інновацій. Насамперед — це
завершення структурної перебудови економіки і прискорення темпів
економічного зростання, досягнення високої конкурентоспроможності на
світовому ринку за допомогою забезпечення необхідних темпів відновлення
продукції і технологій, збільшення експорту високотехнологічної
продукції в його загальній структурі, поступове забезпечення необхідних
темпів імпортозаміщення, ефективного використання всіх необхідних
ресурсів — матеріальних (у тому числі фінансових), природних, людських.

Стратегію науково-технічного розвитку в Україні потрібно спрямувати на
подолання технологічної багатоукладності й випереджаюче формування
виробництв п’ятого технологічного укладу, а отже вона повинна
передбачати:

1. Вибіркову ліквідацію і реконструкцію виробничих процесів третього
укладу з метою відповідності потребам нових укладів. Реалізація цього
напрямку є необхідною умовою подолання технологічного відставання
економіки і пов’язаних із ним диспропорцій, що перешкоджають
економічному розвитку країни.

2. Розвиток найбільш перспективних виробництв четвертого укладу з метою
ефективного насичення попиту на їх продукцію і забезпечення
матеріально-технічних передумов наступного технологічного укладу. З
огляду на відсутність виробництва продукції цього укладу в Україні і
світову тенденцію зниження цін на неї доцільною може бути орієнтація на
імпорт готових виробів замість організації її виробництва в нашій
країні. У розвитку технологічних ланок четвертого укладу варто
орієнтуватися на вже нагромаджений досвід імітаційно-ліцензійного
підходу, що його використовували Японія і ФРН. Цей підхід передбачає
реалізацію таких стратегій: експлуатаційно-технологічного освоєння,
технологічного відновлення, технологічного розміщення, продуктового
експорту, поетапного ініціювання нововведень. 3. Пріоритетне, суворо
вибіркове, орієнтоване на нагромадження конкурентних переваг розвитку
виробництво п’ятого технологічного укладу, якщо нині в Україні уже
вступив у стадію росту з високими і стабільними темпами розширення
виробництва. Першочерговий розвиток виробництв, у яких Україна має
відносні конкурентні переваги, з метою ефективної інтеграції країни в
міжнародний поділ праці і скорочення нееквівалентності
зовнішньоекономічного обміну. Це в перспективі повинно створити
передумови для своєчасного формування виробництв наступного укладу і
забезпечення на цій основі переходу країни до розвинених держав. Цей
напрямок ґрунтуватиметься на стратегії створення і реалізації власних
інновацій з визначенням пріоритетів науково-технічного розвитку. Функцію
формування умов максимального сприяння підвищенню пріоритетів
науково-технічного розвитку повинен виконувати організаційно-економічний
механізм реалізації пріоритетних напрямків НТП, що оптимально поєднає
економічні й адміністративно-правові форми та методи державного
регулювання.

На особливу увагу в цьому плані заслуговують галузі високих технологій в
Україні — літакобудування, ракетобудування, комп’ютерна техніка,
суднобудування, телекомунікації, біотехнології та ін. Вони можуть стати
базовими галузями складних виробничо-територіальних технологічних
комплексів, що реально претендують на стійкий вихід на світовий ринок.
Розвиток такого роду комплексів на чолі з підприємствами-лідерами
повинен стати основним змістом цільових комплексних програм і загалом
програми соціально-економічного розвитку України на перспективу.

Крім того, на національному рівні необхідно: • зробити постійним
елементом податкового законодавства податкові пільги з інвестицій у
наукові дослідження і розробки, передбачивши при цьому можливість
прискореної амортизації для новітнього устаткування і технологій, що
визначають перспективні напрямки технічного розвитку;

• розвивати способи просування технологічних інновацій за допомогою
підвищення ступеня відкритості економіки у сфері освоєння нових методів
господарювання і прийомів управління, а також за допомогою проведення
цілеспрямованої цінової політики на кінцеву продукцію «молодих» галузей;

• сприяти становленню і широкому впровадження венчурних фондів сприяння
розвитку підприємств малих форм у науково-технічній сфері;

• вдосконалювати системи держзамовлень з можливістю залучення іноземного
капіталу;

• створювати технопарки та дослідні центри;

• здійснювати пряме та непряме фінансування НДДКР на підприємствах.

З метою залучення іноземних інвесторів до співпраці з українськими
підприємствами необхідно доповнити існуючу законодавчу базу і розробити
нову, таку, яка б передбачала пільги для інвесторів, які мають намір
вкладати кошти саме в розвиток наукомістких галузей. Скажімо, в Росії
існує кілька фондів підтримки інноваційних заходів за сприяння великих
іноземних позичальників. Засновниками Російського технологічного фонду,
метою діяльності якого є фінансування науково-технічних розробок, є
Європейський банк реконструкції та розвитку, Ротшильд-банк та
Хамбрус-банк з Великобританії, фінський національний фонд досліджень
«Сітро».

Нарешті, враховуючи значну питому вагу в економіці України підприємств
військово-промислового комплексу, на яких у багатьох випадках і
зосереджено наукомісткі виробництва і передові технології, особливу
увагу необхідно приділити розробці механізму використання технологічних
досягнень ВПК у цивільній сфері на основі інтеграції цих секторів
економіки.

За експертними оцінками, передача технологій з військово-промислового
сектору економіки в цивільний дасть змогу досягти економії коштів тільки
за рахунок того, що відпадає необхідність у багатьох НДДКР, за рахунок
розширення випуску технологічного устаткування, створення нових
матеріалів — до 55 % усіх цільових витрат у цій сфері; тільки витрати на
наукові розробки можна буде скоротити на 15-25%.

Правильний вибір пріоритетів державної науково-технічної політики і
правильно сформульоване державне замовлення галузевій науці матимуть
важливе значення в ефективному використанні науково-технічного
потенціалу військово-промислового комплексу при відновленні промислової
бази України на сучасному етапі економічних реформ.

Окрім зазначеного доцільно зосередитись на розробці програм підтримки
венчурних фірм, передбачити законодавчо закріплене право користуватись
досягненнями НДДКР суб’єктам інноваційної діяльності. Враховуючи
зарубіжний досвід, необхідно зосередитись на створенні передумов для
розвитку інноваційного бізнесу, зокрема через створення інноваційних
банків, фондів, системи ринків цінних паперів, які мають забезпечити
функціонування інноваційної діяльності на підприємствах і в такий спосіб
збільшити обсяги інвестицій в економіку держави.

Список використаної літератури

Федоренко В. Г. і К°. Інвестування. Зайнятість. Освіта. — К.: Науковий
Світ, 2002.

Федоренко В. Г. і К°. Шляхи підвищення ефективності інвестицій в
Україні.: — К.: Науковий Світ, 2003.

Федоренко В. Г. Інвестиційний менеджмент. —К.: МАУП, 1999.

Федоренко В. Г. Інвестиції і капітальне будівництво в ринкових умовах. —
К.: Міжнар. фінанс. агенція, 1998.

Федоренко В. Г. Перспективи розвитку капітального будівництва за
ринкових умов // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1997. — № 2.

Федоренко В. Г. Створення промислово-фінансових груп і проблеми
управління корпоративними правами // Про приватизацію: Держ. інформ.
бюл. — 1999. — № 2.

Федоренко В. Г., Бондаренко Е. В. Будівництво та інвестиції в Україні. —
К: Знання, 1998.

Федоренко С. В. Проблеми залучення іноземних інвестицій і розвиток
економіки України // Про приватизацію: Держ. інформ. бюл. — 1999. — № 2.

Федотова М. А. Доходи предпринимателя. — М.: Финансьі и статистика,
1993.—96 с.

Чернявский А. Д. Организация управления в условиях рыночных отношений.
—К.:МЗУУП, 1994.

Чернявский А. Д. Современные тенденции развития организационных форм
управлення в Украине // Персонал. — 1997. —№4. — С. 3-7.

Чернявский А. Д. Трансформация организационных форм управления в
процессе развития рыночных отношений // Персонал. — 1996. —№2. — С.
22-36.

Шевчук В. Я. Умови ефективного інвестування в будівництві. — К.:
Будівельник, 1991. —112 с.

Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Уряд, кур’єр. — 1996. — № 62. —
2 квіт. — С. 5.

Щекин Г. В. К разработке концепции управления современным обществом //
Персонал. — 1999. — № 1. — С. 1-23.

ЩукінБ. М. Інвестиційна діяльність. — К.: МАУП, 1998.

Похожие записи