Пошукова робота

Характеристика факторів стримування прямих іноземних інвестицій в
Україну

Зміст

Фактори стримування прямих іноземних інвестицій в Україну

Складність реєстрації суб’єктів господарювання

Корпоративне законодавство

Антимонопольні положення

Неврегульовані питання у фінансовій сфері, недосконалість і змінюваність
законодавства з оподаткування

Список використаної літератури

Фактори стримування прямих іноземних інвестицій в Україну

Іноземним інвесторам, які вже розгорнули широкомасштабну діяльність на
території України, було запропоновано визначити й оцінити основні
проблеми і перешкоди на шляху такої діяльності. Отримані відповіді
узагальнено в табл. 23.

Вражає той факт, що всі вказані у відповідях типові перешкоди на шляху
ПП в Україну зазначені і у спеціальній літературі. Іноземні інвестори
вважають вплив цих чинників суттєвим. Навіть та перешкода, яку визнано
найменш вагомою (проблеми з виходом на внутрішній та зовнішні ринки),
має досить високий показник: СВ = 2,16. Цей чинник також відчутно
стримує ПП, хоча його вплив є слабшим порівняно з іншими чинниками.

Як свідчать дані опитування, найбільшою перешкодою є «нестабільне та
надмірне регулювання». Наступні місця в рейтингу посідають «нечітка
правова система», «мінливість економічного середовища» та «корупція».
Варто зауважити, що на відміну від інших груп інвесторів
інвестори-підприємці визнали ці фактори менше важливими. Це пояснюється
тим, що інвестори-підприємці здатні швидше пристосовуватися до місцевих
умов провадження бізнесу.

Наступним чинником, що стримує надходження ПП в Україну, визнано великий
податковий тиск. Серед перешкод названо також проблеми щодо встановлення
чітких прав власності, низький рівень доходів громадян, труднощі у
спілкуванні з урядовими та приватизаційними органами. Втім, ці чинники
справляють невеликий вплив на діяльність інвесторів-підприємців і майже
не позначаються на роботі інституційних інвесторів. Для
інвесторів-підприємців (СВ = 1,33) складнощі зі встановленням чітких
прав власності є вагомішою перешкодою, ніж для інших груп респондентів,
ймовірно, через більшу чутливість невеликих інвесторів до
невизначеностей, що виникають за умов існування нечітких прав власності.

Останні позиції в рейтингу основних перешкод на шляху ПП займають
“мінливість політичного середовища”, “відсутність інфраструктури” і
“проблеми з виходом на внутрішній та зовнішні ринки”, що загалом
трактовані як другорядні проблеми. Для інвесторів, які здійснюють
виробничу діяльність (ТНК та інвестори-підприємці), однією з поважних
перешкод виявився доступ до ринків, водночас для ТНК та міжнародних
фінансових організацій чи не найбільше значення має політична
нестабільність. Проблеми, пов’язані з експортом продукції на інші ринки,
інвестори визнали несуттєвими. Втім, такі відповіді аж ніяк не свідчать
про відсутність експортних бар’єрів в Україні. Одержані дані вказують на
недостатню експортну активність, що є типовою лише для іноземних
інвесторів, орієнтованих на пошук ресурсів і підвищення ефективності
виробництва. Отже, маємо ще один непрямий доказ домінування в Україні
інвестицій, спрямованих на пошуки ринків збуту.

Розглянемо докладніше зазначені перешкоди, насамперед організаційного
характеру.

Складність реєстрації суб’єктів господарювання

Реєстрація компанії та її інвестицій є першою перешкодою для іноземного
інвестора, який прийняв рішення розпочати бізнес в Україні на основі
законної підприємницької діяльності.

Порядок реєстрації головним чином врегульовано у ст. 8 Закону України
«Про підприємницьку діяльність» від 26 лютого 1991 р. та у постанові
Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію комерційних
підприємств» від 26 січня 1996 р. Вимоги щодо реєстрації юридичних осіб
обмежуються вимогами, наведеними в Законі. Більшість необхідних
документів відповідає документам, потрібним для реєстрації компанії в
інших країнах. Деякі документи, наприклад дозволи Антимонопольного
комітету та ідентифікаційний код Держкомстату, є додатковими вимогами,
які часто потребують багато часу для їх отримання, але є доцільними.
Незважаючи на це реєстраційні органи намагаються надавати перевагу
внутрішнім розпорядженням, а не положенням відповідного законодавства.
Вони дуже винахідливі у створенні «додаткових вимог» і віднаходженні
причини відмовити у реєстрації. Найрозповсюдженішою «додатковою вимогою»
при реєстрації є «обов’язкові платежі до фонду соціального забезпечення
реєстраційного органу». Ще однією додатковою вимогою, яку часто
використовують реєстраційні органи, є подання інших документів,
наприклад сертифікату на власність приміщень, орендованих особою, яка
бажає зареєструватися. Відомо також, що органи реєстрації вимагали
фіксації, наприклад, внесків до статутного фонду до звітів бухгалтерії
ще до реєстрації. При цьому органи реєстрації не визначали, яким чином
можна внести щось у звіти бухгалтерії неіснуючої юридичної особи.

Реєстраційні органи часто відмовляють у реєстрації, аргументуючи це тим,
що подані документи не відповідають вимогам українського законодавства.
Часто статути та положення про заснування треба переробляти кілька
разів, навіть такі, що відповідають вимогам законодавства та регулюють
лише відносини між учасниками і не торкаються жодних державних
інтересів. Часто перед поданням заяви потрібно зробити кілька спроб для
переконання посадових осіб у тому, що всі документи відповідають
законодавству. П’ятиденний термін реєстрації, встановлений у ст. 8
Закону України «Про підприємницьку діяльність», є більше винятком, ніж
правилом. Окрім цього, вимагається, щоб керівник був присутній особисто,
оскільки не може бути представлений будь-ким на певних етапах
реєстрації. Ці додаткові вимоги роблять реєстрацію не лише дорогою, а й
потребують для неї багато часу, що може впливати на рішення про місце
реєстрації. Оскільки в кожному районі Києва існує окремий орган
реєстрації, а порядок реєстрації в кожному з них значно вирізняється,
деякі райони стають менш привабливими, ніж інші. Зазначимо, що окремі
фірми через такі перешкоди уникають певних районів, незважаючи на те, що
в цих районах інфраструктура для них найкраща.

Прийнята постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок офіційної
реєстрації комерційних підприємств» від 25 травня 1998 р. передбачає
певні заходи для полегшення і прискорення реєстрації комерційних
підприємств. Практика покаже, наскільки поліпшилася ситуація щодо
сприяння інвестиційному процесу.

Корпоративне законодавство

В Україні юридичні особи можуть створювати підприємства відповідно до
законів України «Про господарські товариства» (Закон про компанії) від
1991 р. та «Про підприємства» від 1993 р. Іноземні інвестори для ведення
економічної діяльності переважно обирають акціонерні товариства та
компанії з обмеженою відповідальністю, діяльність яких регулюється
Законом України «Про господарські товариства».

Цей Закон було прийнято відразу після здобуття незалежності Україною з
метою створення правової основи для формування та діяльності приватних
підприємств на відміну від державних. Оскільки Закон було змінено
незначною мірою, він не передбачає норм, до яких звикли інвестори у
своїх країнах, і положень про структури корпоративного управління,
стратегії та процедури, що необхідні компаніям для їх розвитку,
залучення нового капіталу і конкурентоспроможності на міжнародному
ринку.

Меншість акціонерів. Одним з основних питань, що привертає увагу
останніми роками, є недостатній захист меншості акціонерів
законодавством. Оскільки українське законодавство обмежує іноземну
участь у статутному фонді (капіталі) підприємства до 49 % або менше, в
деяких секторах, наприклад у видавничій справі, страхуванні та ін., а
також на деяких приватизованих «стратегічних» підприємствах захист
меншості акціонерів набуває особливого значення для іноземних
інвесторів. У той час, коли компанії функціонують відповідно до
волевиявлення більшості акціонерів, існують випадки, коли дії більшості,
навіть затверджені відповідно до закону, завдають шкоди меншості,
наприклад:

• надання додаткових фінансових пільг більшості акціонерів;

• випуск додаткових акцій на основі pro rata, знаючи, що, незважаючи на
будь-яке право переважного придбання, існуюча меншість акціонерів не
може дозволити собі придбати нові акції, послаблює їх.

Українське законодавство про підприємства не передбачає жодних
обов’язків з боку більшості акціонерів діяти сумлінно та поважати
меншість акціонерів. Повноваження директорів/керівників обмежуються лише
загальним наглядом. На відміну від західного законодавства узгоджувальні
та обмежувальні накази у разі порушення статуту, заходи проти
несправедливого тиску, статутні представницькі накази та інше не
передбачаються. У результаті меншість акціонерів погано захищена, вона
не має юридичних інструментів протидії несправедливому ставленню
більшості акціонерів.

Випуск та передання акцій. Закон України «Про господарські товариства»
незадовільно врегульовує питання порядку випуску додаткових акцій
акціонерними підприємствами. Ст. 38 Закону передбачає, що якщо відкрите
товариство бажає збільшити статутний фонд, випуск нових акцій має
здійснюватись відповідно до ст. ЗО Закону. Цей Закон також передбачає,
що акції повинні випускатися шляхом відкритого тендеру. Мало того,
Законом не передбачено «акціонерний капітал» та «невипущені акції».
Тобто випуск будь-яких додаткових акцій потребує збільшення статутного
фонду та перереєстрації зміненого статуту та установчих документів. Це
робить будь-яке приватне розміщення акцій відкритим акціонерним
товариством повільним і дорогим, що значно обмежує можливості
фінансування компанії.

Існуючий механізм передання права на акції ґрунтується на концепції
фізичного переведення відповідних акцій, а тому робить цей процес
дорогим і повільним та додає зайвих ускладнень під час зміни власності
компанії.

Антимонопольні положення

Антимонопольне законодавство України складається з кількох законів,
постанов Кабінету Міністрів України та положень Антимонопольного
комітету. Антимонопольний комітет було створено відповідно до Закону
України «Про обмеження монополізації та запобігання нечесної конкуренції
у підприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р. Закон було змінено
та доповнено два рази у 1995 p., ще раз у 1997 р. та 3 березня 1998 р.
Структура, повноваження та організація Антимонопольного комітету
встановлюються Законом України «Про Антимонопольний комітет України» від
26 листопада 1993 р. 11 листопада 1994 р. Кабінет Міністрів України
прийняв постанову, а пізніше зробив кілька змін і доповнень до указу
«Створення механізму запобігання монополізації на ринках продукції»
(Антимонопольний указ). У червні 1996 р. Верховна Рада України прийняла
Закон України «Про захист від нечесної конкуренції», яким встановлюються
правові принципи захисту підприємницьких структур, підприємців і
споживачів від нечесної конкуренції. Окрім цього, у загальне
законодавство були внесені деякі антимонопольні положення, наприклад у
закони України «Про підприємницьку діяльність за кордоном» і «Про
господарські товариства».

Згідно з Антимонопольним указом створення юридичної особи, злиття
компаній або придбання однієї компанії іншою потребує затвердження
Антимонопольним комітетом за таких основних умов:

• загальна вартість фондів усіх засновників (номінальна вартість
активів), або загальний обсяг продажів усіх товарів і послуг засновників
у попередній фінансовий рік (обсяг продажів), перевищує 12 млн дол. у
місцевій валюті, а номінальна вартість активів або обсяг продажів
принаймні двох засновників перевищує 600 тис. дол. на кожного;

• частка підприємства на національному або регіональному ринку продукції
перевищує 35 %. Антимонопольний комітет має визначити, чи є підприємство
монополістом, навіть якщо його частка на ринку продукції є меншою за 35
%, або незважаючи на те, що ніяке з підприємств-учасників не є
монополістом на цьому ринку продукції, номінальна вартість активів або
обсяг продажів усіх підприємств-учасників у місцевій валюті дорівнює 6
млн дол., а номінальна вартість активів або обсяг продажів у місцевій
валюті принаймні двох підприємств-учасників перевищує 600 тис. дол.; •
придбання прав власності у підприємстві, що призводить до того, що
покупець отримує 25-50 % або більше прав, за умови, що загальна вартість
придбаних прав власності перевищує у місцевій валюті 100 тис. дол.

Оскільки ці показники дуже невеликі, особливо останній, практично всі
інвестиції в акції та створення спільних підприємств двома або більше
учасниками, або придбання акцій існуючого українського підприємства,
вимагають затвердження Антимонопольного комітету. Відповідно до ст. 4д
постанови Кабінету Міністрів «Про державну реєстрацію підприємницьких
структур» (з поправками від 25 січня 1996 р.) погодження
Антимонопольного комітету для підприємств відповідають наведеним вище
вимогам і потребують проходження державної реєстрації. Застосування
такого погодження передбачає подання значної кількості документів і форм
з інформацією про діяльність заявника в Україні та за кордоном,
наприклад про обіг або участь в інших підприємствах. Підготовка цих
документів є дуже повільним і дорогим процесом, що дуже уповільнює
процес реєстрації багатьох компаній.

Неврегульовані питання у фінансовій сфері, недосконалість і змінюваність
законодавства з оподаткування

Оскільки вся підприємницька та інвестиційна діяльність підлягає
оподаткуванню, важливість податкового законодавства для кожного, хто
бажає інвестувати в Україну, важко переоцінити. З одного боку, ставка
податку на прибуток складає в Україні 30 % і є одною з найнижчих в
Європі (наприклад, у Німеччині ставка податку — 47 %, у Нідерландах і
Польщі — 40 %, Росії та Франції — 35 %), а з іншого — податкова база
дуже велика і випадки зменшення податків трапляються нечасто. У
результаті кінцеві податкові показники для компаній, що працюють в
Україні, перевищують відповідні показники у згаданих країнах. Механізм
розрахунку прибутку був значно змінений у 2001 р. у напрямі стягнення
податків з реальних прибутків (що практикується у країнах з розвиненою
ринковою економікою) замість оподаткування обігу компанії (як це було на
радянських підприємствах). Незважаючи на це, іноземні інвестори та
аудиторські компанії все ще невдоволені українською податковою системою,
яка ще недостатньо сприяє іноземним інвесторам у здійсненні інвестицій в
Україні.

Зміни в податковому законодавстві та зворотна дія закону. Закон України
«Про систему оподаткування» від 20 березня 1997 р. передбачає 19 різних
державних податків і зборів та 14 місцевих. До цього Закону вносяться
доповнення стосовно нових платежів.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня
1994 р. постійно змінюється та доповнюється. Найзначнішим були часті
переходи від оподаткування на основі доходу до оподаткування на основі
прибутку. Починаючи з 1995 р. ставки податків для підприємств базуються
на «балансовому прибутку», а не на загальному. Верховна Рада України три
рази переглядала законодавство про оподаткування компаній у 1997 р.
Після 14 січня 1998 р. положення Закону знов були змінені — цього разу
Указом Президента.

Через ці постійні зміни всі платники податків не встигають своєчасно
реагувати на нову інформацію та реєструвати податкові надходження у
повній відповідності до діючих положень. Ситуація ускладнюється у
випадках, коли зміни у законодавстві мають зворотну дію. Це трапилося,
наприклад, з поправками від 16 грудня 1997 р. до Закону України «Про
оподаткування прибутку підприємств», який набув чинності 1 липня 1997 р.
Зазвичай перед тим, як прийняти рішення про капіталовкладення, інвестор
попередньо уважно вивчає та оцінює правову базу. Податкова ситуація у
країні привертає, як правило, особливу увагу інвестора, оскільки значно
впливає на прибуток. Незважаючи на те, що інвестор завжди повинен
ураховувати можливість майбутніх змін ставок податків, суб’єктів
оподаткування та ін., він, принаймні, покладається на те, що правила гри
не зміняться пізніше. У разі таких непередбачених змін розвиток
інвестування постає перед загрозою втрат, а інвестор втрачає довіру до
інвестиційної сфери країни і може змінити умови інвестування. Інші
потенційні інвестори, стикаючись з цими випадками, також втрачають
зацікавленість в інвестуванні.

Принцип заборони законодавчих актів із зворотною дією закладено у ст. 57
Конституції України, також він характерний для західних правових систем.
У демократичних країнах правила гри мають бути справедливими. Кожний
учасник повинен заздалегідь знати всі положення стосовно діяльності, яку
він бажає здійснювати.

Значним кроком у цьому напрямі було прийняття постанови Кабінетом
Міністрів України у 1993 р., за якою підприємство з іноземними
інвестиціями звільнялося від сплати податку на прибуток упродовж п’яти
років.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств», який набув
чинності 1 січня 1995 p., скасував це звільнення від податків для
підприємств, зареєстрованих після цієї дати, та залишив це звільнення
лише для тих підприємств з іноземними інвестиціями, що були
зареєстровані до 1 січня 1995 р. Новий Закон України «Про внесення змін
до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»», який набув
чинності 1 липня 1997 p., взагалі не передбачає ніяких податкових пільг
і звільнення від сплати податку на прибуток протягом п’яти років навіть
для підприємств, зареєстрованих до 1 січня 1995 р. Кілька компаній, які
користувалися цією пільгою згідно із законом, звернулися до Кабінету
Міністрів України із скаргою і навіть подали позов до суду для
відновлення свого права на звільнення від податку. Законність скасування
цієї пільги зараз переглядає Конституційний Суд України.

Окрім цього, майже всі податкові положення через їх розпливчастість дуже
важко зрозуміти, не кажучи вже про їх дотримання. Це важко навіть для
міжнародних податкових консультантів і працівників Державної податкової
адміністрації України. Тому платники податків майже не в змозі запобігти
помилкам, обчислюючи податкові відрахування відповідно до податкових
положень. Згідно з вимогами української податкової системи платник
податків повинен подавати власний розрахунок податків до податкових
органів та робити певні виплати до бюджету, але через нечіткість
податкових положень його розрахунки не збігаються з розрахунками
податкових органів, що призводить до небажаних суперечок.

Подвійне оподаткування. Очевидно, що багато посадових осіб податкових
органів систематично ігнорують угоди стосовно запобігання подвійному
оподаткуванню, які підписані між Україною та іншими країнами світу. Вони
або зовсім їх не дотримуються, або часто подають їх у перекрученому
вигляді, що призводить до суперечливого тлумачення угод партнерськими
країнами. Таке ставлення до взаємних угод суперечить ст. 18-VI та 19
Закону України «Про систему оподаткування» і ст. 6 Закону України «Про
режим іноземного оподаткування», якими передбачається, що угоди про
подвійне оподаткування мають переважну силу над положеннями Закону
України «Про оподаткування прибутку підприємств». Наприклад, угода про
подвійне оподаткування між Німеччиною та Україною передбачає 5 %-й
репатріаційний податок на дивіденди, а угода з Кіпром передбачає нульову
ставку. Іноземні інвестори, які не можуть сподіватися на звільнення від
податків та таким чином розраховувати прибуток, зазвичай згортають свою
інвестиційну діяльність в Україні.

Амортизація та звільнення від податків. Закон України «Про оподаткування
прибутку підприємств» в багатьох інших положеннях також не відповідає
міжнародним стандартам, які необхідні для здійснення інвестиційної
діяльності. Наприклад, у ст. 8.1.1 Закон передбачає амортизацію з
«придбаних» активів. Активи, «внесені» до статутного фонду акціонерами,
не згадуються, тобто не амортизуються. У результаті сума, яка повинна
амортизуватися з цих активів, не може розглядатися як витрати і не може
зменшувати оподаткований прибуток компанії. Закон також встановлює
обмеження на суми, які не оподатковуються та які можуть
використовуватися компанією для розвитку свого виробництва. Залишкові
суми також не звільняються від сплати податку на прибуток. Унаслідок
цього разом із податковою базою збільшуються розміри податків. Це
негативно впливає на виробництво всіх компаній, які бажають здійснювати
повторні інвестиції та розвиватись.

Ст. 18 Закону України «Про режим іноземного оподаткування» передбачає
винятки із правил, які стосуються того, що весь імпорт, який є частиною
іноземних інвестицій та спрямовується до української компанії-резидента,
підлягає сплаті мита. Ця пільга була скасована. У новому Указі внески
«in kind», які надходять в Україну від іноземного партнера, більше не
звільняються від мита та ПДВ. Новий порядок розгляду внесків до
статутного фонду є насправді окремим типом оподаткування іноземних
інвестицій, що знову ж такі не приваблює іноземних інвесторів.

Незважаючи на те, що теоретично податкове законодавство дозволяє
відшкодування ПДВ та акцизу, на практиці воно не забороняє компенсувати
їх за рахунок податку на прибуток підприємства. Порядок відшкодування
чітко не визначений. На практиці процес відшкодування потребує багато
часу, до того ж держава не гарантує його повернення, оскільки в бюджеті
бракує коштів для такого відшкодування.

Штрафи. Штрафи, які накладаються українськими податковими органами,
найвищі у світі. Часто вони не стосуються збитків, що завдані бюджету, а
просто є звичайними штрафами у розмірі місячної зарплати керівника або
бухгалтера підприємства, на яке накладається штраф. Також дуже значні
штрафи за затримку виплат, які розраховуються на основі відсотків від
суми, що повинна бути сплачена. «Замороження» банківських рахунків без
попереднього судового рішення, навіть за незначні порушення, є часто
вживаним засобом забезпечення збору податків. Оскільки підприємства
можуть здійснювати фінансові операції, як правило, лише через банк,
«замороження» банківських рахунків може паралізувати діяльність та
значно зашкодити підприємству. Стимулює таке жорстке ставлення до
платників податків наказ, за яким місцеві державні податкові інспекції
мають право залишати ЗО % штрафів у ДПС України.

Терміни обмеження дії податкових заборгованостей передбачені у ст. 1
Декрету Кабінету Міністрів України «Про відшкодування податків та
неподаткових зборів», непослідовні. У той час, коли цей термін для
платників податків встановлено на рік, для податкових органів він є
довічним. Отже, кожен платник податків ризикує стик-нутися з проблемою
перерахування податків за попередні фінансові роки, поки не закінчить
свою діяльність. Податкові заборгованості та високі штрафні санкції
протягом незначного часу можуть перевищити розміри фінансової
спроможності навіть успішних підприємств і призвести їх до фінансового
краху та банкрутства.

Оподаткування заробітної плати. Розміри податків до фондів соціального
забезпечення, пенсійного фонду могли сягати 52 % зарплати працівника.
Спричинювалось це високими ставками податків на особистий дохід. Це
призвело до того, що компанії змушені були приховувати реальний дохід
працівників.

Гербовий збір. Указом Президента України від 6 грудня 1998 р. було
введено «гербовий збір». Цей непрямий податок існував у формі марок, які
повинні бути на оригіналах всіх видів комерційних контрактів придбання,
надання послуг, на векселях, договорах з пере-дання власності, статутах
компаній та інших документах. Вартість марок мала відповідати вартості
операції. Незважаючи на те, що вартість марок була відносно невелика,
наприклад 1 гривня, але для підтвердження контрактів, яких було десятки
тисяч, стягувалася чимала сума, оскільки практично всі контракти
підпадали під дію цього Указу. До того ж платники податків повинні були
подавати у податкові органи щомісячні звіти.

Новий податок спричинив значні додаткові ускладнення для компаній,
усунення яких коштуватиме більше, ніж загальна сума очікуваного прибутку
для бюджету. Врахувавши недоцільність цього податку, уряд скасував
гербовий збір.

Бухгалтерський облік. Бухгалтерські стандарти в Україні дуже
відрізняються від стандартів західних країн, зокрема від міжнародних
бухгалтерських стандартів (IAS або GAAP). Стандарти IAS застосовуються в
Україні лише до великих акціонерних товариств з розміром статутного
фонду понад 200 млн дол., до українських банків і великих аудиторських
компаній. Інвестори часто вимушені вести подвійний бухгалтерський облік:
перший — відповідно до українських бухгалтерських стандартів, другий —
за міжнародними стандартами для звітування перед своєю головною
компанією. Податкові консультанти скаржаться на те, що українські
бухгалтерські документи містять інструкції із зайвими подробицями,
водночас в інших випадках майже неможливо зрозуміти, як розраховувати
деякі операції. Подвійна бухгалтерія час від часу призводить до
ситуації, коли відповідно до українських правил підприємство має значний
прибуток, а за міжнародними стандартами воно зазнає значних збитків, або
навпаки.

Обмеження щодо розрахунків. Кабінет Міністрів України і Національний
банк України починаючи із серпня 1998 р. видали кілька постанов, які
передбачають регулятивні заходи щодо операцій з вільно-конвертованою
валютою для фізичних та юридичних осіб.

Декрет Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 18
серпня 1998 р. «Про заходи щодо зменшення впливу фінансової кризи в
Росії» передбачав, наприклад, що виплати, які перевищують 10 тис. дол.,
можуть здійснюватися лише через акредитиви або інкасо. Авансові платежі
за контрактами з імпорту у гривнях та іноземній валюті були заборонені.
Щоб отримати позику в банку, компанія мала отримувати реєстраційний
сертифікат від НБУ після підписання угоди про позику. Якщо сертифікат не
надавався, угода про позику втрачала чинність. Національний банк України
попередив, що він не надаватиме сертифікати на позики, якщо відсоткова
ставка перевищує максимальну валютну ставку доходів за облігаціями
зовнішньої позики Міністерства фінансів України. Ці заходи майже
унеможливили практичне отримання компаніями в Україні зовнішнього
фінансування у вигляді позик.

Для забезпечення надходжень необхідних сум валюти на український
валютний ринок спільна постанова Кабінету Міністрів України та
Національного банку України від 10 вересня 1998 р. запровадила 75 %
ставку відрахування всіх валютних доходів, депонованих на рахунках
юридичних осіб. Але вже 14 вересня ця вимога була зменшена до 50 %.
Згідно з постановою НБУ «Про заходи контролю над придбанням іноземної
валюти», що набула чинності 1 жовтня 1998 p., уповноважені банки, які
бажають придбати іноземну валюту, повинні були надати кілька документів
для підтвердження свого права на цю операцію (торговельні контракти,
податкові і митні декларації та ін.). Банки мали надати Державній
податковій адміністрації України інформацію про клієнтів, які бажають
придбати іноземну валюту, включаючи паспортні дані директора та
бухгалтера клієнта. При цьому лише НБУ мав право надати дозвіл на
придбання іноземної валюти.

Очевидно, що цих заходів було вжито для стримування знецінення гривні та
збереження незначних валютних резервів НБУ, які зменшилися впродовж
кількох останніх місяців і за допомогою яких НБУ намагався підтримати
національну валюту через купівлю зайвих гривень. Ці заходи вплинули на
поточні платежі та рух капіталу між Україною та іншими країнами.
Зважаючи на обмежувальний характер цих заходів, більшість з них можна
розглядати як порушення положення про статус «кво» ст. 48, абз. З «Угоди
про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом».
Ця угода передбачає, що Україна не має права вводити нові курсові
обмеження на рух капіталу і поточні платежі, а діючі положення не можуть
змінитися на жорсткіші. Ці заходи також не відповідають «гарантійному
положенню» ст. 48, абз. 6 зазначеної Угоди. Це положення передбачає
обмеження лише у виняткових випадках, коли рух капіталу створює або може
створити значні ускладнення функціонування обмінного курсу або
монетарної політики, і лише за умови виконання положень ст. 48, абз. 1 і
2, що виключає будь-які обмеження на поточні платежі та рух капіталу,
пов’язані із прямими іноземними інвестиціями. Але відповідно до ст. 48
Угоди гарантійні заходи щодо руху капіталу, які вважаються необхідними,
не можуть тривати понад 6 міс.

Окрім того, що ці заходи можуть призвести до порушення Угоди про
партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейським Союзом,
вони дуже ускладнюють здійснення іноземних інвестицій в Україну. Якщо ці
заходи вжито тимчасово та з метою стабілізації загальної економічної
ситуації в Україні, їх певною мірою зрозуміють іноземні інвестори. Але,
незважаючи на це, такі заходи гальмують діяльність іноземних інвесторів,
тому мають бути якнайшвидше припинені.

Ринок капіталу. Ринки акціонерного капіталу в Україні перебувають лише
на ранній стадії свого розвитку і в перспективі мають забезпечити гарні
інвестиційні можливості українським та іноземним підприємствам і
фізичним особам. Найбільш великими інвесторами на цих ринках є пенсійні
та інвестиційні фонди, які функціонують в усьому світі.

Сьогодні інвестори, які зацікавлені у цьому ринку в Україні, не мають
повної, надійної та вичерпної інформації про компанії, що випускають
акції, цінні папери та проводять операції з цінними паперами. Гальмує
дії інвесторів і та обставина, що бухгалтерські, аудиторські та
фінансові звіти в Україні складаються у формі, яка відрізняється від
міжнародних бухгалтерських стандартів (GAAP, IAS), тобто не відповідає
загальноприйнятим бухгалтерським принципам. До того ж фінансові дані
українських компаній не відбивають їх реальне фінансове становище і
можуть бути легко сфальсифіковані.

Діюча система не спроможна надати можливість акціонерам побачити
справжній стан компанії та запропонувати вчасну і корисну управлінську
інформацію. У багатьох сферах економіки повні обсяги продукції не
відображені у статистичній інформації або фінансових відомостях
компаній, що подаються податковим органам та органам статистики.
Спостерігається цікава тенденція: у радянські часи державні підприємства
мали стимул завищувати показники обсягів продукції для звітування про
формальне виконання п’ятирічного плану, а нині приватні та приватизовані
компанії прагнуть на офіційному рівні подавати дані про менші обсяги
продукції для зменшення податкових зобов’язань. Незважаючи на це, вже
кілька місцевих та іноземних компаній інвестували понад 1,5 млрд дол. на
ринках акціонерного капіталу. Ці інвестиції формують джерело надходжень
капіталу національним компаніям для фінансування продовження або
розширення своєї діяльності та створення стабільних робочих місць для
українських працівників.

1. Цінні папери. Велика кількість операцій з торгівлі цінними паперами
здійснюється між структурами — нерезидентами та резидентами. Важливі
аспекти придбання і продажу облігацій внутрішньої державної позики
(ОВДП) залишалися нез’ясованими до недавнього часу, поки не були
затверджені спеціальні положення Кабінетом Міністрів і Національним
банком України. Наприклад, придбання облігацій структурами-нерезидентами
зараз визнається як форма іноземного інвестування згідно із ст. 13
Закону України «Про режим іноземного інвестування».

Однак торгівля українськими акціями в деяких частинах ще не має чіткого
законодавчого регулювання. Так, відповідно до постанови Національного
банку України від 3 грудня 1997 р. українські ком-панії-резиденти можуть
отримувати вільноконвертовану валюту для придбання акцій у
структур-нерезидентів лише за умови, що вони нададуть у банк документ,
який підтверджує першу інвестицію продавця. Це може бути документ, що
підтверджує факт іноземного інвестування регіональною державною
адміністрацією, або оригінал контракту про придбання цінних паперів
разом з документами, що засвідчують факт здійснення цієї акції.

Принаймні для портфельних інвесторів-нерезидентів реєстрація акцій
настільки ускладнена на практиці, що є нереальною вимогою. Лише
постійний представник або резидент, який діє від імені нерезидента —
платника податків в Україні, може придбати українські акції від імені
нерезидента. Проте не з’ясовано, хто може та має право здійснювати ці
представницькі функції.

2. Казначейські облігації. Казначейські облігації є важливим
інструментом фінансування короткострокових потреб у валюті Національного
банку України. Сьогодні міжнародні валютні інвестори мають близько 1,9
млрд грн в українських казначейських облігаціях.

4 листопада 1997 р. Верховна Рада України скасувала деякі податкові
пільги стосовно оподаткування казначейських облігацій, що були надані
раніше постановою Кабінету Міністрів України. Прибуток нерезидентів,
отриманий від казначейських облігацій, зараз оподатковується за ставкою
ЗО %. Нове положення використовують податкові органи із зворотною дією,
починаючи з 1 липня 1997 p., і застосовують його до всіх нерезидентів
незалежно від того, чи мають вони право на звільнення від податку
відповідно до угоди про подвійне оподаткування. Це суперечить ст. 18-IV
та 19 Закону України «Про систему оподаткування» та ст. 6 Закону України
«Про режим іноземного інвестування», в якій передбачається, що угоди про
подвійне оподаткування мають переважну силу над положеннями Закону
України «Про оподаткування підприємств в Україні» (угода про подвійне
оподаткування між Німеччиною та Україною передбачає 5 %-й репатріаційний
податок на дивіденди, а угода з Кіпром передбачає нульову ставку).

Через зазначені зміни, пов’язані із скасуванням наданих пільг, деякі
банки, які працюють як установи, що управляють чужими капіталами на
цьому ринку, вирішили утримати 30% податку з прибутку від інвестицій у
казначейські облігації, придбані після 1 липня 1997 р. (тобто покриваючи
і доходи від погашення, і продажу на вторинному ринку). Інші утримують
ЗО % податку лише від доходів, отриманих під час терміну повернення
облігацій, придбаних після 1 липня 1997 p., третя група банків взагалі
не утримує податків, посилаючись на переважну силу міжнародного
законодавства над національним. Деякі місцеві банки, які продовжували
робити виплати сум нерезидентам без відрахування податку, були вимушені
за поданням податкових інспекторів і результатами перевірок сплатити ЗО
%-й податок. Зрозуміло, що клієнти, які вже репатріювали суми без
відрахувань, опинилися під загрозою можливого стягнення «додаткового»
податку з казначейських облігацій, які перебували на зберіганні у цьому
банку.

Схоже, що більшість іноземних інвесторів не збільшуватимуть розмір своїх
портфельних інвестицій в Україну в найближчому майбутньому через
нещодавню економічну кризу у країні. Але для розвитку майбутнього ринку
казначейських облігацій важливо все ж таки розв’язати проблему
подвійного оподаткування. Законність зворотної дії більшості змін
податкового законодавства виглядає дуже спірною і швидше за все свідчить
про порушення ст. 58 Конституції України, відповідно до якої закони та
інші нормативні акти не повинні мати зворотної дії.

Порушення міжнародних угод та загального принципу зворотної дії законів
завдає шкоди відносинам між іноземними інвесторами та Україною. Крім
цього, Україна набуває негативного іміджу країни як такої, що заради
незначних додаткових доходів у бюджет нехтує довготривалими вигодами від
іноземного інвестування.

Список використаної літератури

Чернявский А. Д. Современные тенденции развития организационных форм
управления в Украине // Персонал. — 1997. — № 4. — С. 3-7.

Шевчук В. Я. Современная инвестиционная политика в экономике Украины //
Пром. стр-во и инж. сооружения. — 1991. — № 4. — С. 3-4.

Шевчук В. Я. Умови ефективного інвестування в будівництві. — К.:
Будівельник, 1991. — 112 с.

Ширмер Я. Прямі зовнішні інвестиції та економічне зростання //
Економіст. — 2000. — № 3 (161). — С 33-37.

Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Уряд, кур’єр. — 1996. — № 62. —
2 квіт. — С. 5.

Щёкин Г. В. К разработке концепции управления современным обществом //
Персонал. — 1999. — № 1. — С. 1-23.

Щукін Б. М. Інвестиційна діяльність. — К.: МАУП, 1998.

Эклунд К. Эффективная экономика — шведская модель. — М.: Экономика,
1991. —348 с.

ЯкушинЛ. С. Строительство и инвестиции // Экономика стр-ва. —1991.— № 4.
— С. 59-62.

Похожие записи